J. Kazlauskas. „Lietuvių kalbos istorinė gramatika (kirčiavimas, daiktavardis, veiksmažodis)“

BALTŲ KALBŲ VEIKSMAŽODŽIO TYRINĖJIMAI LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA РЕЦЕНЗІЇ J. Kazlauskas, Історична граматика литовської мови (наголошування, іменник, дієслово), Вільнюс, 1968, 414 с. Кожна мова має довшу чи коротшу історію, у якій значною мірою відображається й історія всього народу. Пройдений мовою шлях розкриває пізнання походження та розвитку слів і граматичних форм. Тому мати етимологічний словник рідної мови та історичну граматику — одне з найважливіших завдань мовознавців кожного народу. Однак ці фундаментальні праці неможливі без багатого фактичного матеріалу давніх писемних джерел і сучасних діалектів, без численних докладних підготовчих досліджень, без учених високої кваліфікації та широкої лінгвістичної ерудиції. Через ці та інші причини написані етимологічні словники й історичні граматики сьогодні має порівняно небагато мов. Литовська мова завдяки своїй архаїчності й багатству ще з середини XIX ст. привернула й досі привертає увагу багатьох мовознавців світу. За цей час написано безліч досліджень з окремих питань історії литовської мови, опубліковано чимало узагальнювальних праць, серед яких особливо слід відзначити видані в останні десятиліття: виданий у Західній Німеччині «Етимологічний словник литовської мови» Ернеста Френкеля1, тритомну «Граматику литовської мови» видатного польського мовознавця Яна Отрембського2, «Порівняльну граматику балтійських мов» професора Університету Осло Крістіана С. Станга3 тощо. В останні роки литовські мовознавці також зробили вагомий внесок у скарбницю досліджень рідної мови. Однією з найважливіших їхніх праць є «Історична граматика литовської мови» Йонаса Казлаускаса, професора колишнього Вільнюського державного університету імені В. Капсукаса, — перша така граматика, написана литовською мовою. Це великий дар для всіх, хто цікавиться литуаністикою, а особливо для студентів-філологів вищих навчальних закладів республіки. Книга Й. Казлаускаса не є наслідуванням чи повторенням інших подібних граматик. Це зріла й дуже оригінальна праця, якій присвячено кільканадцять років копіткої, напруженої праці зі збирання поданих у ній лінгвістичних даних і дослідження порушених проблем. Основи цієї праці Й. Казлаускас заклав, опублікувавши кілька десятків праць з різних питань історичної фонетики, фонології та морфології литовської мови 1 E. Fraenkel, Litauisches etymologisches Wörterbuch, Heidelberg – Göttingen, 1955–1965. 2 J. Otrębski, Граматика литовської мови, т. III (Вчення про форми), Warszawa, 1956; т. I (Вступні відомості. Вчення про звуки), Warszawa, 1958; т. II (Вчення про будову слів), Warszawa, 1965. 3 Chr. S. Stang, Порівняльна граматика балтійських мов, Oslo – Bergen – Tromsø, 1956. 239 статей, на які сьогодні спираються мовознавці багатьох народів, що цікавляться балтистикою. За короткий час позитивну оцінку й зацікавлення здобула також «Історична граматика литовської мови». 1971 року за неї авторові посмертно присуджено Республіканську премію. Граматика складається з трьох основних розділів. У першому розділі (с. 5–122) докладніше розглянуто характер наголосу й інтонації в литовській мові, відтягнення наголосу в говорах і його причини, найважливіші закони, що сформували сучасну акцентуацію литовської мови. Значне місце тут відведено поясненню формування акцентуаційних парадигм іменних частин мови в литовській мові та їхнього співвідношення з акцентуаційними парадигмами інших індоєвропейських мов. Чимало нового для литовської акцентології дають також визначення давнього місця наголосу префіксальних дієслів, реконструкція рухомих акцентуаційних парадигм дієслова, висвітлення історії наголошування дієприкметників, зворотних та інших дієслівних форм. Розділ завершується розглядом долі акутових закінчень та індоєвропейського ē у литовській мові. Оригінальна концепція J. Kazlauskas щодо розвитку акцентуації литовської мови ґрунтується на фонологічному аналізі наголосових систем різних сучасних говорів. Відтягнення наголосу з закінчення в певних випадках, скорочення довгих голосних наприкінці слова, рефлексація згаданого ē у литовській мові та багато інших фонетичних явищ, які досі зазвичай досліджувалися ізольовано одне від одного, для автора граматики є лише окремими ланками зміни всієї морфонологічної системи литовської мови. Усі ці явища він пов’язує з розвитком самого типу наголошування, переходом мелодичного наголосу в динамічний і посиленням елементів кількісного наголосу: «скорочення акутових закінчень або їх перетворення на циркумфлексні можна пояснити виникненням динамічного словесного наголосу, який у подальшому розвитку литовської мови (у говорах) дедалі більше утверджується або перетворюється на кількісний» (с. 108). Зрозуміло, для ґрунтовнішого підтвердження цих тверджень надзвичайно важливими мали б бути всебічні й надійні експериментальні дослідження наголосу та інтонації в різних говорах, яких у литовській діалектології, на жаль, досі дуже бракує. Другий розділ граматики (с. 123–286) присвячено історії відмінювання іменника. У ньому подано огляд категорій роду, числа й відмінка, докладно висвітлено історичний розвиток усіх іменникових основ, зникнення окремих основ або їхній перехід до інших основ. Особливо широко й цікаво розглянуто розвиток форм давального відмінка однини, місцевих відмінків, давального й орудного відмінків множини. Дослідженню всіх порушених тут питань J. Kazlauskas присвятив найбільше часу й зусиль. Тому розділ про морфологію іменника, мабуть, найповніший: у ньому наведено найбільше фактичного матеріалу зі старих литовських писемних пам’яток і сучасних говорів, а висновки й твердження в багатьох випадках не викликають сумнівів. Щоправда, пояснення деяких явищ морфології іменника все ж залишаються гіпотетичними і, слід гадати, будуть предметом дискусій мовознавців. Прикладом можуть бути форми типу namie, orie, які досі вважалися реліквами давнього місцевого відмінка, але, на думку автора граматики, «є прислівниками, а не залишками якихось зниклих відмінкових форм» (с. 136; не так категорично їх трактовано в цьому сенсі на с. 160: «найімовірніше, ці форми ніколи не були відмінковими формами, а раніше були певними прислівниковими формами, які згодом почали вживати з постпозиціями. І лише непостпозиційні форми деяких основ могли в говорах виконувати також функції відмінків»). Можна сумніватися й у твердженні автора, який абсолютизує вираження місцевого відмінка в прусській мові 240 «прийменником en (an) і давальним або знахідним відмінком» (с. 136). Адже писемні пам’ятки прусської мови (на дані яких спираються) з відомих причин могли зазнати значного впливу тогочасної німецької мови. Впливом цієї мови (щоправда, значно пізнішим), безумовно, слід пояснювати й уживання конструкції į + знахідний відмінок у значенні інесива в Ніді, яку автор наводить серед інших місць, шукаючи в литовських говорах аналогію на підтримку свого припущення, «що в прусській мові en із давальним і en зі знахідним раніше могли розрізнятися за значенням: en + давальний означало місце перебування, а en + знахідний — напрямок» (с. 136). Можна навести й більше випадків, коли твердження спираються на дані, які можна було б інтерпретувати інакше, ніж у граматиці. Наприклад, закінчення -ij у формах однини місцевого відмінка (інесива) káili, móli (поряд із aký, pirtý), зафіксованих в околицях Багаславішкіса, Гелвонів і Пабайскаса, може походити не лише з -ij(e) (с. 156), а й зі скороченого там у ненаголошеній позиції -yj(e). Крім того, наведену разом із згаданими прикладами форму однини місцевого відмінка kártij можна було б також транспонувати в kártę, оскільки слова жіночого роду з кореневим наголосом i-основ у говорах цих околиць перейшли до відмінювання ē-основ (пор. також наз. в. одн. žēmė ~ žēmėj, місц. в. одн. žēmij ~ žēmėj). Деякі діалектні факти з морфології іменника, що впродовж останніх десятиліть викликали серед мовознавців чимало суперечливих думок щодо їхнього походження, J. Kazlauskas не лише не розглядає, а й не згадує. Це закінчення давального відмінка однини -ai4 іменників o-основи, форми орудного відмінка однини типу rankai «(з) рукою» для іменників a-основи тощо. Назва третього розділу (с. 287–404) — «З історії дієслова» — свідчить, що граматика не претендує на всебічне висвітлення розвитку форм цієї дуже складної частини мови. Однак обрані питання — розвиток особових закінчень, формування та історія форм теперішнього, минулого й майбутнього часів, наказового й умовного способів — по суті розкривають систему дієвідмінювання литовської мови. Свій загальний погляд на дієслово литовської мови J. Kazlauskas висловлює на початку розділу, оглядаючи загальні риси розвитку індоєвропейського дієслова. На його думку, «структура дієслова в усіх сучасних індоєвропейських мовах (а отже, і в литовській) має чимало інновацій, сформованих закономірностями індивідуального розвитку мов і не відображає моделі давнього індоєвропейського дієслова» (с. 288). Водночас він підтримує мовознавців (V. Toporov та ін.), які критикують досить довго панівну концепцію младограматиків, згідно з якою модель дієслова праіндоєвропейської мови реконструювали на підставі дієслів староіндійської та давньогрецької мов. Оглянувши систему дієслівних закінчень, автор доходить висновку, що в балтійських мовах вона значно простіша, ніж в інших індоєвропейських мовах. «Ця простота частково зумовлена збереженням особливо архаїчних рис, з одного боку, і своєрідним розвитком дієслова балтійських мов — з іншого» (с. 304). Серед пояснень, що стосуються окремих закінчень, особливо варто відзначити добре аргументований погляд, за яким однакова форма 3-ї особи однини й множини дієслів балтійських мов є архаїзмом, а не новотвором, і функції 3-ї особи тут може виконувати праісторична чиста основа. Водночас автор убачає випадки реліктового вживання форми 3-ї особи також у таких східноаукштайтських говорах— 4 Однак J. Kazlauskas, як і деякі інші мовознавці у своїх останніх працях, вважає це закінчення новим, таким, що виникло відповідно до фонетичних законів цих говорів з -ui (пор. дав. в. одн. у говірці Дебейкяй vaikai «дитині» та місц. в. одн. turgai «на ринку»). 16. 902 241 однак у висловах, що трапляються в діалектах, як-от: немає коли їде, не було коли робить, не буде коли йде тощо. Шкода лише, що наразі це припущення не можна підтвердити даними наших писемних пам’яток, які сягають хоча й порівняно недалекого минулого. Із форм теперішнього часу в граматиці розглядаються атематичні й інфіксні дієслова, а також дієслова на -sta. Подано повну картину дієслів, які зберегли атематичну флексію теперішнього часу, її залишки чи сліди; зазначено частотність цих форм і їхнє співвідношення з відповідними тематичними формами в окремих пам’ятках давньої литовської писемності («Постилі» М. Даукші, «Катехізисі» М. Петкевічюса та ін.) і в діалектах. Цікаво пояснено розвиток особових закінчень атематичних дієслів і взаємодію форм однини та множини. Спираючись на дані давніх писемних пам’яток і діалектів, автор дуже переконливо довів, що форми бажального способу (або пермісиву) типу tedārai, teeini, tetylė (ar tetylỹ), як і форми 2-ї особи однини наказового способу в деяких східноавкштайтських діалектах (наприклад, dārai «роби», tylỹ «мовчи»), тотожні формам 2-ї особи однини теперішнього часу. Водночас спростовано думку, що тривалий час переважала з цього питання, і зроблено, без сумніву, правильний висновок, що «слідів існування оптатива тематичних дієслів, цілком тотожного оптативу давньоіндійської, грецької чи інших індоєвропейських мов, у литовській мові, очевидно, немає» (с. 382). Зрозуміло, не можна стверджувати, що в розділі про дієслово, як і в інших розділах, автор уже висловив «останнє слово» з усіх питань. І надалі, очевидно, дискутуватимуть про походження коротких форм 3-ї особи минулого часу, що трапляються в діалектах, таких як dė, sto, які Й. Казлаускас схильний вважати давнішими за довші форми dėjo, stojo. Попри деякі нові аргументи, твердження, що формант наказового способу -k(i) походить від частки gi, усе ж залишається мало переконливим. Таке походження форманта -k(i), до того ж, важко зрозуміти й з фонетичного погляду. Можна згадати й кілька загальніших критичних зауважень, тобто таких, що стосуються всіх розділів граматики. Наприклад, не пояснивши мотивів, автор неоднаково подає у праці приклади з литовських діалектів: подекуди у фонетичній транскрипції, а подекуди, транспонувавши їх до літературної мови. Не завжди послідовно, а часом і не зовсім точно вказано локалізацію діалектних даних. Деякі терміни вибрано й ужито не зовсім вдало. Особливо це стосується назв окремих литовських діалектів5: різні дублети назв нерідко викликають непорозуміння або навіть вводять читача в оману; пор. назви, уживані для позначення одного й того самого діалекту: «західні авкштайти» і «авкштайти-західняки», «південно-західні авкштайти» і «діалект південно-західних авкштайтів», «східні авкштайти» і «авкштайти-східняки», «дзукаі» і «східні авкштайти» тощо. Можна також пошкодувати, що в рецензованій книжці майже не порушено питань розвитку прикметника, а історію числівника, займенника, прислівника та інших другорядних частин мови зовсім не висвітлено. Для цих частин мови Й. Казлаускас планував окрему книжку. Оцінюючи вже наявну в наших руках, хоча й неповну «Історичну граматику литовської мови», можемо констатувати, що її написано з успішним застосуванням сучасної методики синхронного й діахронного аналізу мовних фактів. Gau- 5 У граматиці Й. Казлаускас використовує традиційну (К. Яуняса—К. Бюги—А. Саліса) класифікацію литовських діалектів, рішуче виступаючи проти запропонованого А. Гірденісом і З. Зінкявічюсом нового варіанта класифікації А. Баранаускаса (див. с. 410). 242 Використання матеріалу литовських діалектів, давніх писемних пам’яток, латиської, прусської, а також інших індоєвропейських, особливо слов’янських, мов і опора на статистичні дані дали авторові змогу висловити нове, дуже аргументоване судження про формування сучасної системи литовського наголошування, походження та розвиток багатьох граматичних форм. Книга Й. Казлаускаса має велике значення не лише для литовського мовознавства, а й для балтистики, індоєвропеїстики та загального мовознавства. К. Моркунас R. Eckert, Baltistische Studien, Berlin, 1971, 102 p. Професор Лейпцизького університету Райнер Екерт для мовознавців нашої республіки — «своя людина»: ми часто зустрічаємося з ним на різних конференціях і нарадах, нерідко читаємо його цікаві статті, що публікуються у виданнях Німецької Демократичної Республіки, Радянського Союзу (насамперед, звичайно, нашої республіки) та інших країн; його ім’я раз у раз трапляється нам в інформації про діяльність балтистів НДР, переклади литовської художньої літератури німецькою мовою тощо. Нещодавно Саксонська академія наук у Лейпцигу окремою книгою у своїй серії повідомлень видала збірку статей цього мовознавця під назвою „Baltistische Studien“. Вихід такої книги — радісна подія вже хоча б тому, що це перша видана в НДР книга, цілком присвячена проблемам балтистики. Вона ніби є далеким відлунням тих чудових традицій Лейпцизького університету й німецької балтистики загалом, які видатні німецькі вчені започаткували ще в минулому столітті. Піонера цих традицій Августа Шлейхера вшановано у передмові, написаній спеціально для цієї книги відомим славістом НДР Рудольфом Фішером; у ній, зокрема, нагадується, що останнім часом інтерес до балтійських мов знову зростає. Згадавши А. Шлейхера, можна відзначити приємний факт: за останні кілька років про цього німецького мовознавця — «героя мовознавства», як його колись назвав Фрідріх Куршайт, — опубліковано особливо багато цікавих праць (Й. Діче (Dietze), Р. Фішера та ін.)1. Книга Р. Екерта також починається статтею про А. Шлейхера «Zu August Schleicher's ‘Litauischer Grammatik’» (с. 9—20). Автор статті влучно характеризує знамениту граматику Шлейхера, подає цікаву історію появи цієї книги, нагадує про її значення для історії дослідження литовської мови, розвитку нашої літературної мови тощо. Звичайно, вказано й на слабкі місця праці А. Шлейхера, за які найбільше відповідальний був не автор, а рівень тогочасного мовознавства. Мабуть, лише один закид Р. Екерта на адресу А. Шлейхера трохи «надто суворий». Автор статті нагадує вже, мабуть, ставший «крилатим» серед багатьох балтистів вислів А. Шлейхера про те, що латиська мова — «eine in Laut und Grammatik jüngere Sprache (ist), die sich zum Litauischen etwa verhält wie das Italienische zum Latein» (пор. с. 13). Р. Екерт має рацію, стверджуючи, що на той час латиська мова ще не була достатньо досліджена і що цю прогалину заповнили лише праці Я. Ендзелінса. Однак навіть і після Я. Ендзе- 1Американці передрукували, мабуть, одну з найцікавіших статей про А. Шлейхера як людину й ученого, написану понад століття тому його видатним учнем Йоганом Шмідтом, пор. Portraits of Linguists, A Biographical Source Book for the History of Western Linguistics, 1746—1963, edited by Thomas A. Sebeok, I, Bloomington and London, 1967, с. 374—395. 16* 243