К. Мустейкис. „Сопоставительная морфология русского и литовского языков“

ŽODŽIŲ FORMOS IR JŲ VARTOSENA LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA РЕЦЕНЗІЇ К. Мустейкис, Сопоставительная морфология русского и литовского языков, Вильнюс, 1972, 288 р. Це перше зіставлення морфології російської та литовської мов. Його суть полягає у висвітленні функціонування морфологічних категорій і форм в обох мовах, аналізі різних засобів обох мов, що мають однакові граматичні значення, та тотожних форм, які мають різні значення. Праця написана на основі багатого фактичного матеріалу, накопиченого автором із практики протягом багатьох років його педагогічної діяльності. Значну частину ілюстративного матеріалу та зіставних фактів зібрано з художньої літератури російською та литовською мовами, тлумачних і двомовних словників. Використано також дослідження граматичної структури, проведені самим автором і його попередниками. Крім зіставлення сучасної морфологічної будови російської та литовської мов, тут порушуються також окремі питання історії цих мов і частково діалектології. Книгу призначено для студентів спеціальностей «російська мова і література», «литовська мова і література» та «журналістика» як навчальний посібник. Нею також зможуть користуватися викладачі й учителі російської мови та літератури, укладачі підручників російської мови для шкіл із литовською мовою викладання та інші. Праця складається з одинадцяти основних розділів і чотирьох менших підрозділів, присвячених передмові, вступу та іншим питанням загальнішого характеру. Наприкінці подано стислі висновки та список використаної літератури (28 позицій). У книзі розглянуто всі змінювані й незмінювані самостійні частини мови та висвітлено вживання їхніх форм. У книзі не розглядається словотвір іменників та дієслів. Тут досить добре розкрито варіативність форм обох мов, їхніх значень і вживання, показано відмінності та спільні риси цих мов. Автор наводить чимало випадків, коли форму однієї мови не можна замінити відповідною формою іншої, а потрібне ширше пояснення, іноді й ціле речення. Мабуть, найбільша заслуга автора полягає в тому, що значною мірою він сам створив порівняння морфологічних систем російської та литовської мов. Літератури з цього питання, яку автор досить ретельно зібрав, порівняно зовсім небагато. Отже, К. Мустейкісу в цій галузі довелося прокладати шлях майже з нуля, і його праця значною мірою є оригінальною. На деякі мовні явища (скажімо, на прикметники середнього роду в литовській мові, вигуки, категорію виду тощо) автор тут дивиться по-новому й висловлює власну думку. У праці порівняно докладно зіставлено всі частини мови, але, мабуть, найповніше розглянуто найрозвиненішу й найскладнішу частину обох мов — дієслово. Зіставляючи категорію числа в обох мовах, автор виокремлює (с. 41) важливу специфічну рису морфології російської мови, істотну для тих, хто її вивчає: форми множини в російській мові ніколи не виражають роду. Той, хто вивчає литовську 21* 315 мову, тут також дізнається, що в литовській мові категорію роду чітко розрізняють як у парадигмі однини, так і множини. У розділі про прикметники (с. 61—63) порівняно вдало зіставлено як словозмінні, так і синтаксичні відмінності між повними й короткими прикметниками російської мови, з одного боку, та простими й займенниковими прикметниками литовської мови — з другого. Тут (с. 67) наочно показано істотні відмінності між формами вищого ступеня прикметників у російській та литовській мовах. У російській мові форми вищого ступеня не змінюються, у литовській — змінюються; крім того, вони можуть бути простими й займенниковими. У книзі показано (с. 65), що в російській мові цілком зникає відмінність між повними й короткими формами, тоді як у литовській прості й займенникові форми чітко різняться за вживанням. Автор показує, що литовські дієслова мають багато способів вираження дії, точних відповідників яким у російській мові немає (138). Хоча в рецензованій праці досить докладно зіставлено значення та вживання морфологічних форм і категорій російської та литовської мов, трапляються тут і недоліки: певні неточності, нерівності, окремі фактичні помилки. Мабуть, найменше користі, на нашу думку, читач книги матиме від історичних відомостей про ту чи іншу частину мови або категорію, які на початку майже кожного розділу подано доволі побіжно. Скажімо, пояснюючи категорію виду в російській мові (с. 125 і далі), широко розглядають історію її формування, починаючи зі староросійської мови. Однак цю історію по суті взято з уже наявної літератури, і вона мало сприяє зіставленню виду в російській та литовській мовах. Аналіз категорії виду в литовській мові загалом дещо скутий і фрагментарний. Говорячи про способи творення виду в литовській мові, лише зазначено, що: „…. словообразовательные средства в системе литовского глагола по своему (išretinta mūsų) используются для видового противопоставления глаголов“ (p. 129). Іноді складається враження, що категорію виду в литовській мові тут дещо підганяють під російську: не підкреслено, що більшість литовських дієслів одновидові; що щодо виду литовські дієслова не утворюють цілком таких самих пар, які характерні для російських дієслів; що дієслова недоконаного виду в литовській мові найчастіше відрізняються від дієслів доконаного виду не за морфологічними формами, а за характером вираженої ними дії, її тривалістю, перебігом, обмеженістю тощо. Мало допомагає зіставленню й підрозділ «Походження прикметників» (с. 58—61), де переважно повторюються твердження спеціальних праць про можливе походження прикметника від іменника. Мало що дає для зіставлення прикметників середнього роду російської та литовської мов підрозділ про категорію стану (с. 241—249), де розглянуто останні, адже тут зовсім не з’ясовується, чим прикметники середнього роду в російській мові відрізняються від литовських прикметників середнього роду і в чому вони збігаються. Деякі твердження книги про литовську мову не відповідають дійсності й потребують виправлення. На с. 63 стверджується, що «Простые прилагательные литовского языка изменяются по именному (išretinta mūsų); має бути — местоименному типу...». На с. 42 помилково сказано, що «Во всех четырех типах склонения (кроме первого) в творительном падеже множественного числа все слова оканчиваются на -mis, ср.: rankomis — руками, akimis — глазами, sūnumis — сыновьями; seserimis — сестрами, akmenimis — камнями и др., а род определяется по конечным звукам основы» (išretinta mūsų). Для слів і- та приголосного основ. 316 Останнє правило не підходить, оскільки форми обох родів цих основ мають той самий голосний у кінці основи, наприклад: vagimis ir pirtimis, piemenimis ir dukterimis. На с. 71 для зіставлення всіх форм найвищого ступеня наведено сполучення, зовсім не вживані в литовській мові: pats laimingas, pats linksmas, pats gražus, pats įdomus. Серед якісних прикметників, що не мають форм ступенів порівняння, згадано прикметники plikas, kurčias та ін. (с. 66). Однак значення «лисий» у слова plikas може мати ступені порівняння, оскільки одна людина може мати цю ознаку більшою мірою, інша — меншою. У литовській мові ступені порівняння утворює також kurčias. На с. 67 наведено форму прізвища, безперечно не властиву литовській мові, із суфіксом найвищого ступеня прикметника, наприклад Žebriūniausias замість Žebriūnas; ця форма цілком випадково трапилася (найімовірніше, це вигадка письменника) лише один раз в одному художньому творі. Однак із цього факту автор робить цілком необґрунтований, далекосяжний висновок, нібито «Данное явление, по-видимому, следует считать еще одним фактом, свидетельствующим о том, что имена прилагательные и имена существительные восходят к одной нерасчлененной категории имени, существовавшей в далеком прошлом». Зіставляючи форми минулих часів у російській і литовській мовах (с. 141–148), автор слушно наголошує на литовському минулому багаторазовому часі, визнаючи його специфічною особливістю лише литовської мови (с. 141). Специфіка цього часу була б висвітлена ще краще, якби в книзі було сказано, що його форми властиві як одноразовим, так і багаторазовим дієсловам та дієприкметникам, наприклад: rašyti — rašydavo — rašydavęs; rašinėti — rašinėdavo — rašinėdavęs. Можливо, це допомогло б авторові вирішити, чи доречно зіставляти минулий багаторазовий час одноразових дієслів литовської мови з минулим часом багаторазових дієслів російської мови, наприклад: rašydavau — писывал, perrašydavau — переписывал (с. 141). Усі словники перекладають дієслова писывать, переписывать литовською багаторазовими дієсловами rašinėti, perrašinėti. Отже, писывал, переписывал слід перекладати як rašinėja, perrašinėja, а rašydavau, perrašydavau — можливо, конструкцією з прислівником часто, наприклад: rašiau — писал, rašydavau — часто писал, rašinėju — писываю, rašinėdavau — часто писывал, skaitęs — читавший, skaitydavęs — часто читавший, skaitinėjęs — читывавший, skaitinėdavęs — часто читывавший (plg. skaitydavęs, skaitinėjęs ir skaitinėdavęs) тощо. Діючи так, можливо, вдалося б чіткіше виявити функції минулого багаторазового часу, не пов’язуючи їх із багаторазовими дієсловами російської мови. Крім того, у книзі слід було б показати смислову відмінність між такими литовськими парами, як degė (горел) і degdavo (часто горел). Нині в книзі ці дві різні форми перекладено тим самим словом горел (с. 145). Минулий багаторазовий час кожної групи дієслів у цьому разі можна зіставляти лише з минулим одноразовим часом дієслів тієї самої групи (наприклад: rašydavau: rašiau; rašinėdavau: rašinėjau; rašydavęs: rašęs; rašinėdavęs: rašinėjęs), тоді як зіставлення різних часів дієслів різних груп, на нашу думку, навряд чи було б успішним (пор. rašydavau і писывал = rašinėjau, perrašydavau і переписывал = perrašinėju, однак rašydavau і rašinėjau або perrašydavau і perrašinėjau — це ж не одне й те саме). Те, що зіставлення різних часів дієслів різних груп насправді не є продуктивним, відображено й у книзі. Ось читаємо: «Способ повторяемости действия в русском языке можно назвать грамматическим и абсолютным. Грамматическим он является потому, что органически связан с категорией вида... Абсолютным... потому, что проходит через все глагольные формы...» І: «Наряду с этим от каждого глагола литов- 317 ської мови можна утворити особливу форму минулого багаторазового часу, яка протиставляється минулому одноразовому (с. 147)». Отже, один висновок — сам по собі, другий — сам по собі. Обидва окремо взяті правильні, але їх не зіставлено й не протиставлено один одному. Крім того, перший висновок цілком стосується й багаторазових дієслів литовської мови, повторюваність дії в яких також є граматичною й абсолютною. Говорячи про відмінності між формами минулого одноразового й багаторазового часу литовської мови, автор помиляється, стверджуючи, що «… разница между ними в наличии суффикса -dav- в прошедшем многократном». (примітка 144). Насправді відмінність між цими формами полягає не лише в суфіксі -dav-; обидві вони утворені від різних форм: минулий багаторазовий — від інфінітива: rašy-ti: rašy-davo, а форма минулого одноразового часу є самостійною, однією з трьох основних форм литовського дієслова- Необережне твердження є й на с. 203, воно звучить так: «Выделяются в этом отношении причастия, образованные от глаголов второго спряжения настоящего времени (išretinta mūsų). Они имеют особый формант: myli (любящий) и mylė-sias, ср.: rašąs (пишущий) и rašysiąs». Із цитати можна зробити висновок, ніби й форма дієприкметника майбутнього часу mylėsias утворена від теперішнього часу. Розглядаючи форму литовських займенникових прикметників, автор надто категорично стверджує, що «В ряде падежных форм простое прилагательное и местоимение выступают как самостоятельные формы (с. 63)». Насправді ж займенникові прикметники — це специфічні утворення з подвоєними закінченнями, що зрослися в одну форму; тепер їхні займенникові форми jis, ji нагадують закінчення основ ją, jo¹. У примітці на с. 102 необережно стверджується, що «Наряду с застывшими формами родительного падежа mano, tavo, savo в редких случаях возможно употребление и других форм. Напр.: vis kažkur važiuodavo su žmonėmis, dažniausiai ne savais reikalais…». Із цієї цитати іноді може скластися хибне враження, що savais — це відмінкова форма невідмінюваного займенника savas, а не невідмінюваного займенника savo. Адже в литовській мові є два типи присвійних займенників із тими самими коренями: невідмінювані mano, tavo, savo і відмінювані manas, tavas, savas. Крім того, форма невідмінюваних займенників mano, tavo, savo чітко відрізняється від форми родового відмінка однини відмінюваних manas tavas, savas кількістю голосного й інтонацією в корені: māno, tāvo, sāvo і māno, tāvo, sāvo (пор. mānojo, tāvojo, sāvojo). Тут же автор помиляється, стверджуючи, що «Когда к местоимению savas — свой присоединяется отрицательная частица ne-, оно получает значение прилагательного и, как правило, не употребляется (išretinta mūsų) в родительном падеже». Насправді займенник nesavas, набувши значення прикметника, у литовській мові має не лише форму родового відмінка, а й широко вживається вся його парадигма чоловічого та жіночого родів в однині й множині². Автор не схильний визнавати (с. 63) загальноприйнятий у граматиках литовської мови абсолютний найвищий ступінь прикметників, який, будучи підсиленим найвищим ступенем, насправді вказує на найбільший вияв ознаки предмета й вирізняє означений предмет серед інших. Збірні та множинні числівники литовської мови, не розкривши відмінності їхніх значень, у книзі штучно об’єднано в одну групу без жодних пояснень і застережень, а також родів 1 Plg. Lietuvių kalbos gramatika, I, Vilnius, 1965, p. 493. 2 Див. там само, с. 675—676. 318 назвати на прикладі мови загальною назвою собирательные числительные (с. 89). Таке зіставлення числівників нічого не дає і, на нашу думку, є невиправданим у науковій праці. Іменники vakarais, naktimis, vakare, lauke (с. 237) та іменникові сполучення du kartus, du sykius, šešis kartus, šešis sykius (с. 239) автор зараховує до прислівників, хоча в литовській мові жодне з них не виконує такої функції. Для зіставлення в книжці не завжди добираються відповідні приклади з литовської мови. На с. 42 автор, бажаючи показати, що в російській і литовській мовах місце наголосу іноді може бути розрізнювальною ознакою числа іменника, поряд із російськими прикладами бал, бала,..., балу, балов, де форми однини мають наголос на корені, а множини — на закінченні, наводить парадигму слова langas, форма знахідного відмінка множини якого суперечить цьому правилу. Через це автор тут-таки доходить оманливого висновку, що «…это явление не имеет последовательного характера». Якби для цього зіставлення було дібрано слово не III, а IV наголосового типу, скажімо laukas, зіставлення було б бездоганним, оскільки всі форми множини цього слова мають наголос на закінченні. У книжці є питання литовської мови, висвітлені неповно. На с. 65 стверджується, що означені прикметники литовської мови вживаються, как правило, только (розрядка наша) «в роли определения», однак граматика литовської мови вказує на випадки, коли вони виступають і присудком3. Іноді морфологічні відмінності зіставлюваних частин мови в книжці показано недостатньо й проаналізовано поверхово. Литовська мова, наприклад, на відміну від російської, має цілком самостійну й досить численну частину мови — звуконаслідувальні слова. Вони утворюються за допомогою різних словотвірних засобів (суфіксів, чергування голосних кореня, префіксів тощо), унаслідок чого іноді змінюється й значення звуконаслідувального слова (пор. tikšt ir tykšt, kibykšt ir pakibykšt). У цій праці таких питань не розглянуто. Автор без жодного обґрунтування зарахував звуконаслідувальні слова в книжці до дієслів: «Нам представляется, что слова типа pokšt, несмотря на их происхождение, можно назвать усеченными глаголами (p. 197)». Навряд чи балтисти погодяться з таким трактуванням литовських звуконаслідувальних слів. Їх можна було просто зіставити з відповідниками в російській мові (щоправда, нечисленними), не зараховуючи до дієслів. Навпаки, виокремивши їх як самостійну частину мови, можна було б краще показати їхню специфіку та багатство в литовській мові. З іншого боку, навряд чи виправдане виокремлення автором у литовській мові самостійної частини мови — категорії стану, до якої зараховано всі прикметники середнього роду й ще деякі окремі слова (gėda, laikas, kančia…). Адже ці слова не утворюють між собою цілісної системи й цілком природно належать до різних частин мови: одні з них відмінюються, змінюються за числами, мають категорію роду, інші мають ступені порівняння. Попри це, у книжці розглядаються навіть морфологічні особливості цієї категорії (с. 243—246), семантичні групи її слів (с. 246), її синтаксична функція (с. 246—249), а також подається спосіб перетворення прикметників середнього роду на категорію стану (с. 242—243): «…предмет (являющийся носителем какого-то качества) → отвлеченное качество (которое приписывается предмету) → состояние (которое мыслится в несвязи с каким либо предметом)». Однак усе це не має наукового обґрунтування, а спільних формальних ознак для виокремлення категорії стану немає. Тому, на нашу думку, принаймні питання про категорію стану в литовській мові в книжці серйозно повисає в повітрі. 3 Див. там само, с. 512. 319 Серед окремих розбіжностей форм у російській і литовській мовах слід згадати складені форми литовських дієслів, яких російська мова нині не має. Тому ці форми як самостійну категорію литовських дієслів у книжці окремо не розглянуто. Щоправда, про них трохи згадується під час розгляду виду, дієприкметників і способів. Однак усю специфіку цих форм (їхнє значення, творення та вживання) залишено нерозкритою. З іншого боку, сумнівно, чи правильно форми skaityčiau ir būčiau skaitęs перекладати однаково — читал бы. На нашу думку, останній переклад підходить лише до форми skaityčiau, а щоб розкрити специфіку форми būčiau skaitęs, чи не краще було б підібрати дослівний переклад я был бы читавший. Адже литовські skaityčiau ir būčiau skaitęs — це зовсім не те саме. Серед складених форм умовного способу литовська мова має також форми būčiau beskaitęs, būčiau buvęs beskaitąs, būčiau buvęs skaitęs, але жодну з них не згадано навіть у розділі про способи. У книжці литовський «būdinys» зараховано до прислівників, не пояснюючи його докладніше (с. 239—240). Поряд із його прикладами в книжці наведено також кілька залишків російського «būdinys», наприклад: стоймя стоит (с. 239), пор. stovėte stovi, але їх між собою не зіставлено. На с. 129, 134 стверджується, що литовське дієслово pranešti має значення сообщить, однак це не зовсім точно, оскільки воно може також означати пронести (мимо). На с. 189 написано, що būti може мати лише синтетичну форму пермісиву teesie, проте в литовській літературній мові насправді широко вживається й аналітична форма tegul būna. У деяких випадках автор спирається лише на приклади з однієї мови. У такому разі ніби зникає зіставний характер книжки. Це стосується форм пасивних дієприкметників від неперехідних дієслів (с. 174), російського творительного падежа агентивного дополнения (с. 175), форм наказового способу російської мови мерзни, получай (с. 188) тощо. Хоч книжка має чимало недоліків, усе ж вона дає досить вдалу, хоча й неповну, картину зіставної морфології російської та литовської мов. Читаючи й вивчаючи її, ніяк не можна не помічати й не цінувати результатів праці автора, важливих для зіставного мовознавства слов’янських і балтійських мов. Справді, це досить добрий початок великої й значущої праці, яка закладе підвалини для подальших досліджень у цій галузі. За цю книжку К. Мустейкісу, безперечно, будуть вдячні студенти, перекладачі, працівники преси та всі, кому важливі питання зіставлення морфології й уживання російської та литовської мов. E. Grinaveckienė Балто-славянский сборник. Москва, 1972, 424 р. (отв. ред. В. Н. Топоров). Інститут славістики та балканістики Академії наук СРСР видав ґрунтовну працю «Балто-слов’янська збірка». У ній надруковано п’ятнадцять статей і три рецензії. У більшості статей переважає балтистична проблематика, а значна їх частина безпосередньо присвячена литуаністиці. Інтерлінгвістичний характер збірки визначається більшою частиною статей (вісім із п’ятнадцяти), присвячених зв’язкам і контактам балтійських та слов’янських мов. Книжка починається статтею З. Зінкявічюса «Про розвиток балтійського вокалізму» (с. 5—14). У цій статті автор шукає нові аргументи на підтвердження того, що в балтійській «прамові» були короткий і довгий голосні a (*a, ā). Скажімо, стверджувалося, що короткий балтійський голосний *o найкраще зберігся у змішаних дифтонгах 320