Dėl poros fonetinių reiškinių interpretavimo

кінцева частина була б лат. biete «ein Kalk-, Lehmschlägel» ME I 306. Співвідношення вокалізму кореня Ju було б таким, як, наприклад, у пр. playnis: лит. plienas, лат. pliens, а сполучну семантичну ланку, можливо, становило б лат. bīte «der Proviantsack, die Speisepaudel» там само, с. 304 (далі пор. дієслова bit «schieben», bī-d-īd «schieben, rücken, schiebend stossen»). S. KARALIŪNAS ПРО ІНТЕРПРЕТАЦІЮ ПАРИ ФОНЕТИЧНИХ ЯВИЩ 1. Відповідники ie, uo літературної литовської мови в дзюнинінкському діалекті Те, що вже в XVI ст. вимова džūnininkų i˙ ~ y та i˙ ~ ie збіглася, добре засвідчують дані словника Й. Спрогіса¹. Тут топоніми з ареалу džūnininkų, записані російською, поряд із жмудськими формами з u (=жмуд. i˙, літ. ie) часто подаються також із e, ie (=літ. ie), наприклад: Сетова (с. 289), Ситова (с. 290) «річка, що з’єднує Паршежеріс із Лукстасом»; Скабя пиева (с. 290) (Паванденський повіт), Кявлес пивас мишкас (с. 159) (Каршувський повіт), Жардинветис (с. 112) «поле Кражайського повіту», Жардинвиты (с. 112) «поле Каршувського повіту» та багато ін. Форми з e, ie (=літ. ie) — найімовірніше, результат литуанізації топонімів. Що це, мабуть, справді так, засвідчують гіперкоректні форми топонімів, які трапляються в цьому словнику, тобто написання e (=ie) замість i˙ ~ y, наприклад: Ежня (с. 108) = Ÿžnė «річка Каршувського повіту» поряд із Пожижни (с. 246) = Payžnys «маєток Каршувського повіту»; Пекойти (с. 225) = Pykaičiai «маєток Паюрського повіту» поряд із Пикоити (там само) та ін. Отже, вже й у XVI ст. мовці džūnininkų не могли розрізняти в своїх говірках збіжні літ. y та ie (а також ū та uo). Перші згадки про відповідність дифтонгів ie, uo голосним į, ū у жмудських говірках уже знаходимо в граматиці литовської мови А. Шлейхера². Згодом це твердження конкретизував і деталізував Й. Юшка³. Воно чітко засвідчене також у працях усіх мовознавців, які досліджували жмудські говірки džūnininkų, — К. Яуняса, А. Саліса, Й. Геруліса, П. Йоніка, В. Грінавецкіса, З. Зінкявічюса, А. Баласайтіса, В. Віткаускаса та інших, — і в текстах цих говірок, порівняно кваліфіковано записаних у виданні «Діалекти литовської мови»⁴. Проте мовознавець А. Ґірденіс цього збігу не визнає. У статті «Що мають džūnininkai замість ie, uo літературної мови»⁵ він прагне перевірити, чи «відповідниками ie, uo загальнолитовської мови в жмудському діалекті džūnininkų є довгі монофтонги ī, ū, що не відрізняються від довгих į, ū = y, ū» (с. 143). Для цього, як зазначає автор статті, було дібрано «пари слів, які в загальній мові та верхньолитовських діалектах розрізняються лише опозиціями ie: ī, uo: ū: grūodas: grūdas, kuodas: kūdas «худий», lieti: ¹ Див. Географический словарь древней жомойтской земли XVI столетия, Составленный Иваном Яковлевичем Спрогисом, Вильна, 1888, 363 стр. ² Žr. Handbuch der litauischen Sprache von August Schleicher, I, Grammatik, Prag, 1856, p. 5. ³ Див. Jon’s Juszka, Kalbos lėtuviszko lėžuvo’ ir lėtuviszkas statrazimas arba ortograpija, Peterburge, 1861, с. 12, 14. ⁴ Див. LKT, с. 93–129. ⁵ Див. A. Girdenis, Ką turi džūnininkai vietoj literatūrinės kalbos ie, uo, „Baltistica“ VI(2), 1970, с. 143–146. 14. Užs. Nr. 1026 209 lyti, rietas: rytas, žiedukas: žvydūkas, і було зроблено спробу з’ясувати, чи розрізняють їх у діалектному мовленні люди, що походять із таких населених пунктів на території дунінінків: Karklėnai, Laukuva […], Užventis, Varniai […], Batakiai […], Eržvilkas, Lauksargiai […], Skaudvilė, Šaukenai, Tauragė […], Vainutas […], Viduklė […]. Інформантів просили перекласти ці пари на свій діалект і сказати, чи розрізняються вони в діалекті та (якщо виявлялося, що розрізняються) чим саме» (с. 143—144). «Результати дослідження, — як стверджує автор, — виявилися напрочуд чіткими й однозначними: у всіх згаданих населених пунктах ареалу дунінінків (зокрема й у таких периферійних говірках, як Ержвілкаса та Відукле) ці пари розрізняються без жодних значних коливань — вагаються лише ті, хто давно відірвався від свого діалекту й уже не послуговується ним активно. Замість літературномовних ie, uo всюди вимовляються звуки з дещо меншою напруженістю та виразністю, ніж замість y, ū […].» (с. 144). Тому «відповідники ie, uo у діалекті дунінінків, здається, найдоцільніше інтерпретувати й записувати як дифтонги iį, uu» (с. 144). Однак навряд чи цей експеримент і його метод можна визнати вдалими з наукового погляду. Першу пару литовських слів, узяту для експерименту, grūodas і grūdas, неможливо навіть перекласти на діалект дунінінків (а отже, і протиставити та дослідити експериментально), бо самого слова grūodas у дунінінків немає⁶. Отже, експеримент, заснований на штучно перекладеній неіснуючій жмудській формі, у цьому сенсі хибний. Як видно з цитати, інформантами експерименту були не справжні місцеві представники говірок дунінінків (науковий експеримент, а надто той, що має на меті скоригувати попередню думку, здавалося б, повинен спиратися лише на вимову останніх), а тільки особи, що походили з території дунінінків⁷. Але й ці особи, відірвані від рідного діалекту та зазнавши впливу літературної мови, природно, не можуть своєю жмудською вимовою всебічно репрезентувати фонетику говірок цього ареалу. А лише перекладаючи, — як зазначає A. Girdenis, — на діалект відповідні пари слів літературної мови й намагаючись надати їм жмудського звучання, навряд чи комусь удасться вимовити звуки в цих парах слів точно так, як їх вимовляють у діалекті. Адже в цьому випадку інформанти експерименту виконували лише роль імітаторів. А між імітацією та дійсністю не ставлять знака рівності. Отже, з вимови цих інформантів об’єктивна істина фактично ще не прояснюється, і на її підставі не можна судити, що насправді вимовляють дунінінки замість літературномовних ie, uo. Ситуацію ускладнює також методика кодування експерименту. Як зазначає A. Girdenis, «після певного тренування (по 4—5 спроб) вони (= слухачі, тобто особи, які прослуховують вимову досліджуваних звуків, — наша примітка, E. G.) легко визначали, який звук — i чи į, ū чи ų — містять навіть ізольовані слова, подані без контексту» (с. 145). Кодування досліджуваного об’єкта зазвичай і здійснюється саме так, але якщо слухачі розпізнали почуте не відразу, а лише після 4—5 тренувальних спроб, то це найчіткіший доказ того, що результати й такого дослідження не можуть бути настільки «напрочуд чіткими й однозначними», як вважає A. Girdenis. Як бачимо, висновки експерименту значною мірою натягнуті. Тому їх справді важко прийняти й на них спиратися. Отже, експеримент A. Girdenis іще не здатний скоригувати старий закон про відповідники літературномовних ie, uo у говірках дунінінків. 6 На їхньому місці в цих говірках широко вживаються plikšalai. До того ж слова grūuc «grūodas» ніде не згадує навіть V. Grinaveckis, який порушив це питання; саме до його статті A. Girdenis скеровує читача шукати приклади цього типу (с. 143). 7 Варто зазначити, що, добираючи інформантів для експерименту, A. Girdenis не завжди був вимогливим: інформант, який походив із говірки Lauksargiai, мабуть, через недогляд представляє в експерименті дунінінків, хоча говірка Lauksargiai насправді належить до північно-західних аукштайтів; див. LKT, с. 173 і карту. 210 2. Відповідники і.-є. *ā у балтійських мовах Литовський мовознавець V. Mažiulis, який ґрунтовно ознайомився з прусськими джерелами та їхньою мовою, у своїх вагомих мовознавчих працях останніх років висунув нову концепцію, згідно з якою, як він доводить, уже в давнину (пра)балтійської мови і.-є. *ā перейшов у *ō⁸. Спираючись на це, він по-новому пояснює походження й розвиток багатьох морфологічних явищ литовської, відповідно балтійських мов, а також їхнє співвідношення з відповідними морфологічними особливостями інших і.-є. мов. Оскільки ця концепція й досі залишається предметом жвавих дискусій⁹, ми, не претендуючи на остаточне розв’язання цього питання, спробуємо розглянути розвиток і.-є. *ā у балтійських мовах із позицій діалектолога. V. Mažiulis, наводячи вокалізм таких слів із прусської мови XVI ст. (сембська говірка)¹⁰, як m-ū-ti III 67₃ ’мати’, br-ā-ti ’брат’, а також топонімів цього краю XIII—XV ст. By-o-ten, Bev-o-ten (пор. лит. Bij-o-tai), Grind-o-s (пор. лит. grìnd-o-s), Layp-o (пор. лит. liep-a)¹¹, з одного боку, і вокалізм таких форм XIV—XV ст. (які, очевидно, представляють прусську памедську говірку¹²), як m-o-the E 170 ’мати’, br-o-te E 170 ’брат’, mens-o E 154, 374 ’м’ясо’, з іншого, та розглядаючи дані прусської мови як орієнтири для історії вокалізму всіх балтійських мов¹³, аргументує й обґрунтовує дві гіпотези: а) «прусське *ū у слові m-ū-ti III 67₃ (= лит. m-ó-tė, латис. m-ā-te) не могло розвинутися з *ā[…]. Це прусське *ū, імовірно, походить із довгого лабіалізованого голосного заднього ряду низького піднесення, позначеного як прусське *ō»; б) «сембський голосний *ā (br-ā-ti III) походить із давнішого сембського *ō»¹⁴. Водночас він стверджує, що «на таке прусське *ō […] вказує і найдавніша письмова пам’ятка прусської мови — Ельбінзький словничок»¹⁵. На підставі всього цього він доходить висновку, що «розвиток і.-є. голосного *ā „у напрямку голосного *ō“ (прус. E oa, відповідно o=лит. o, тобто ō, латис. діал. ō тощо) слід вважати явищем (пра)балтійської давнини»¹⁶ і послідовно дотримується цієї думки. У зв’язку з цим слід звернути увагу на те, що, говорячи про прусську мову, K. Būga чітко вказує на два її найвиразніші діалекти: північний і південний, які значно відрізнялися один від одного¹⁷. Південним (памедським) діалектом написано перше джерело прусської мови — Ельбінзький (E) словничок, датований приблизно 1400 роком; північним (сембським) — прусські катехізиси, написані приблизно через 150 років після появи цього словничка¹⁸. Отже, говорячи про і.-є. *ā 8 Див. B. Мажюлис, Заметки по прусскому вокализму. — Вопросы теории и истории языка, Ленинград, 1963, стр. 192—194; V. Mažiulis, Baltų ir kitų indoeuropiečių santykiai, Vilnius, 1970 (далі — V. Mažiulis, Baltų sant.), с. 11—25 і далі. Це питання також розглядається у Й. Казлаускас, К развитию общебалтийской системы гласных, „Вопросы языкознания“, 1962, № 4, стр. 20—24. 9 Див. З. Зинкявичюс, О развитии балтийского вокализма, — Балто-славянский сборник, Москва, 1972 (далі — Z. Zinkevičius, BV), стр. 5—14. 10 Див. V. Mažiulis, Baltų sant., с. 11—12. 11 Також пор. K. Būga, Rinktiniai raštai, III, Vilnius, 1961 (далі — K. Būga, RR, III), с. 106, де згадано сембські топоніми Dywone—lauken, Kopte (Kupte), Aucopte, Pobeti, поряд із Pu-bethyn, а також слова pōstam, pōmien, perōniskan, encops, encopts та ін. 12 Див. V. Mažiulis, Baltų sant., с. 13. 13 Див. V. Mažiulis, там само, с. 21. 14 Див. V. Mažiulis, там само, с. 12. 15 Див. V. Mažiulis, там само, с. 13. 16 Див. V. Mažiulis, там само, с. 24. 17 Див. K. Būga, RR, III, p. 104—110. 18 Žr. V. Mažiulis, Prūsų kalbos paminklai, Vilnius, 1966, p. 27—29. 14* 211 відповідники у вокалізмі пам’яток прусської мови, і, бажаючи на їхній основі зробити якісь висновки про розвиток іє. *ā в усіх балтійських мовах, не можна випускати з уваги особливості вокалізму не одного, а двох самостійних фонетичних систем — вокалізму південної та північної прусських говірок — і відмінності між ними. Відмінність цих двох прусських говірок, серед іншого, відображає й вокалізм прусських слів і назв прусських місцевостей, на який указує V. Mažiulis (різні рефлекси іє. *ā). Однак обидві гіпотези, наведені V. Mažiulis, випливають лише з рефлексів ū та ā цього походження у говірці Самбії (північній прусській говірці). Але як тоді пояснити, що в тих самих текстах говірки Самбії перед тими самими губними (або задньоязиковими) поряд з ū (m-ū-ti, poglab-ū) паралельно існують також ō, o (pōstam, Layp-o)? Отже, вокалізм pōstam, Layp-o й аналогічних прикладів із ō (o) замість іє. *ā свідчив би, що в говірці Самбії цей рефлекс ō об’єктивно існував поряд із її ū(u). А його реальне співіснування з ū ще не показує, котрий із них давніший, тим паче що самбійський топонім Kopte K. Būga наводить разом із його варіантом Kupte¹⁹. Наявність у самбійській мові ō(o), так само як і ū(u), поряд з ā (brāti) також не дає підстав виводити їхнє ā із самбійського *ō (тобто із самбійського архетипного *ō). Оскільки в південній прусській говірці V. Mažiulis згадує лише рефлекси іє. *ā o та oa (у випадку oa: s-oa-lis E 293 ‘трава’, на думку V. Mažiulis, це, безперечно, також означає пр. *ō̄²⁰), лишається нез’ясованим її голосний a (< іє. *ā) у таких словах, як pon-a-sse E 90 ‘під носом’ (пор. n-o-zy E 85 ‘ніс’), pom-a-tre E 180 ‘мачуха’ (пор. m-o-the), який існує поряд із рефлексами того самого походження o, oa (m-o-the, lubbo E 206 ‘Brett’²¹, m-oa-zo E 178 ‘Mumė’). Отже, якщо в південній говірці іє. *ā представлено трьома рефлексами, тут слід зважати на всі три й з’ясувати їхнє співвідношення. Усе це свідчило б про те, що в пам’ятках обох (північної та південної) прусських говірок наявний реальний (не архетипний!) рефлекс іє. *ā — ō. Він існував паралельно з іншими рефлексами, здебільшого в інших позиціях слова. Однак це не дає підстав стверджувати, що всі інші рефлекси іє. *ā в обох говірках могли розвинутися з нього і що він був їхнім попередником, найпершим рефлексом іє. *ā у (спільно)балтійській давнині чи мав бодай якусь перевагу над ними. Отже, наявна ситуація з різними рефлексами іє. *ā не підтверджує думки, що розвиток іє. *ā «у напрямі голосного *ō» почався з *ō, який слід вважати явищем (спільно)балтійської давнини. Різні рефлекси іє. *ā в цих пам’ятках прусської писемності свідчать, що його розвиток в обох прусських говірках був неоднаковим. Насамперед вони показують, що рефлекс a у південній говірці міг би свідчити (і, мабуть, свідчить) про первісний відповідник іє. *ā в ній, підтверджуючи традиційну думку, що іє. *ā у (спільно)балтійській давнині також було *ā. Те, що в цьому випадку воно коротке, не могло б змінити ситуації. Однак сам факт, що навіть у найдавнішому прусському джерелі — Ельбінгському словничку — рефлекс іє. *ā a реально існував, знову ніби не підтверджує висновку, що розвиток іє. *ā у (спільно)балтійській давнині почався з *ō. Інші рефлекси іє. *ā в пам’ятках цієї говірки (oa, o) свідчили б, що тут усе-таки балтійське *ā (не *ō) звужувалося й ставало дещо закритішим. Через це воно лабіалізувалося і лише перетворилося на (s-oa-lis) або перейшло в o (m-o-the, gald-o- E 365 ‘діжа’). У північній прусській говірці розвиток цього *ā явно відрізнявся і був іншим. У пам’ятках прусської писемності цієї говірки також наявні три типи рефлексів іє. *ā. Після губних і задньоязикових у корені слова зазвичай наявний рефлекс ū, хоча іноді в тих самих випадках замість нього трапляється й ō (o). В усіх інших випадках іє. *ā тут збереглося 19 Пор. K. Būga, RR, III, p. 106. 20 Див. V. Mažiulis, Baltų sant., p. 13–14. 21 Žr. J. Endzelīns, Senprūšu valoda, Rīgā, 1943, p. 205. 212 незмінним, а поряд з u частий і в основах топонімів, а також після m, v, j, k, s, p22. Наприкінці слова після губних і задньоязикових закономірно наявне ū (лише тут поряд трапляється u: laiku III 3718 ‘вони тримали’). В усіх решті випадків наприкінці слова іє. *ā відповідає рефлекс o. Отже, тут первісною стадією іє. *ā також було *ā. А в напрямі o *ā змінювалося лише після губних, задньоязикових і наприкінці слова (у топонімах також після j, v, k, s). В інших випадках воно збереглося незмінним (br-ā-ti). Але ця зміна в зазначених випадках тут, очевидно, знову відрізнялася від південної говірки. Балтійське *ā, представлене тут як ā(u), як слушно зауважив V. Mažiulis23, не могло фонетично виникнути безпосередньо з *ā. Отже, перехід цього *ā в ū так чи інакше мав пройти (і пройшов) через ступінь ō24. Саме цей ступінь і показують слова з таким рефлексом. Однак ō тут, найімовірніше, звужувалося сильніше й ставало закритішим. Через це воно могло уподібнитися до ū, перейти в нього або й цілком злитися з ним (наприклад, pōstam, -m-ū-ti, deiv-ū-tai III 11514 ‘хвороба’, poglab-ū, laik-u). Подібний розвиток ненаголошеного балтійського *ā відбувався також у частині литовської говірки Велюона та в близьких до неї місцевостях25. Розглянуті тут рефлекси іє. *ā у пам’ятках прусської мови дають змогу зробити такі висновки: 1. Іє. *ā, імовірно, було відоме всім балтійським мовам та їхнім говіркам як широке відкрите *ā. 2. У південній говірці прусської мови, тобто говірці, якою написано Ельбінгський словничок, це балтійське *ā (наявний рефлекс a) звужувалося, лабіалізувалося, наближалося до нього (oa) або й цілком переходило в o. У північній прусській говірці — говірці катехізисів — балтійське *ā (наявний рефлекс ā) звужувалося й лабіалізувалося лише після губних, задньоязикових і наприкінці слова (у топонімах також перед v, j, k, s). В інших випадках воно тут збереглося незмінним. Його зміна тут дещо відрізнялася від південної говірки. Через сильніше звуження воно ставало дедалі напруженішим і закритішим та, перейшовши в ō, за своїм тембром, мабуть, було ближчим до ū або й цілком переходило в нього. Хвиля звуження та лабіалізації балтійського *ā, поширюючись історичною територією балтів із південного заходу на північний схід, спочатку, мабуть, досягла литовського мовного ареалу, надаючи значній частині його говірок рефлекс ō, а в жемайтських говірках перетворюючи його на uo (за винятком говірки Каркле). Східноаукштайтські та східнодзукійські говірки вона, мабуть, досягла найпізніше. Тому тут і нині ā місцями збереглося повсюдно, а місцями — лише частково. Хвиля звуження балтійського *ā та його лабіалізації не досягла латиської мови (за винятком латгальців), тож тут воно збереглося незмінним. 3. Рефлекс іє. *ā o в балтійських мовах та їхніх говірках, імовірно, є вторинним. E. GRINAVECKIENĖ M. Kondratiuk, Назви місцевостей південно-східної Білостоцької землі, Вроцлав – Варшава – Краків – Гданськ, 1974, 304 с. (з картою). Праця «Топоніми південно-східної частини Білостоцького воєводства», надрукована у 29-му випуску серійного видання Польської Народної Республіки Академії наук «Monografie Slawistyczne», належить авторству наукового співробітника Інституту славістики д-ра Michalo Kondratiuko й цікава для балтистів у багатьох аспектах. 22 Див. K. Būga, RR, III, p. 106. 23 Див. V. Mažiulis, Baltų sant., p. 12. 24 Пор. Z. Zinkevičius, BV, p. 12. 25 Plg. A. Salys, Kelios pastabos tarmių istorijai, APh IV, Kaunas, 1933, p. 28; Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, Vilnius, 1965, p. 68 ir žemėl. Nr. 32, 33. 213