Lingvistinis ir socialinis kodifikacijos santykis su norma

SOCIALINĖS LINGVISTIKOS PROBLEMOS LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XIX (1979) Pranas KNIŪKŠTA ЛІНГВІСТИЧНЕ І СОЦІАЛЬНЕ СПІВВІДНОШЕННЯ КОДИФІКАЦІЇ З НОРМОЮ Мовна норма є однією з найважливіших проблем і складових мовної практики. Розуміння норми формувалося й змінювалося разом із теорією літературної мови та культури мови й перебуває з нею у взаємозв’язку. Із теоретичної концепції культури мови випливає погляд на норму, а розуміння норми, своєю чергою, впливає на всю теорію і практику культури мови. Термін «мовні норми» вживається у двох значеннях. У повсякденному мовленні та в літературі з мовної практики нормами називають сформульовані, зазвичай зафіксовані також письмово правила, вказівки й приклади, яких слід дотримуватися, або конкретні мовні факти, уживання яких дозволене. Норма в такому розумінні — це свідомо оброблене й регульоване мовне явище, що має суб’єктивний соціальний характер. У теоретичній літературі термін «норма» вживається у ширшому значенні, а саме — як закони й явища, що реально утвердилися в мові, «регулярно вживані граматичні й лексичні засоби» [Арпапек Б., 1967, 339]. Від часів Празького лінгвістичного гуртка почали розрізняти реальне мовне вживання, яке називають нормою, і фіксацію, схвалення та регулювання вживання, що їх стали називати кодифікацією. До норми в такому розумінні не входять ті суб’єктивні соціальні чинники, які ми бачили в першому випадку. Їх відносять до кодифікації. Чеські мовознавці вважали й досліджували мовну норму як соціолінгвістичне явище. Такий погляд загальноприйнятий і в радянському мовознавстві. Лінгвістичний і соціальний підходи до норми випливають із відповідних — структурного й функціонального — підходів до мови: лінгвістичний — із того, що, за словами Тез Празького лінгвістичного гуртка, «мова є системою засобів вираження», структурний — із того, що ця система «допомагає досягти певної мети» [Тезисы, 1967, 17]. На соціальний характер норми безпосередньо вказує те, що вона є спільною для колективу, який розмовляє цією мовою, змінюється разом із соціальними умовами і, зрештою, містить елементи, що відхиляються від мовної системи. Для розуміння норми важливий іще один принцип чеських мовознавців — чітко розрізняти вживання та літературну мову. Застосовуючи цей принцип до литовської мови, ми розрізняємо норми народної розмовної мови й літературної мови. Їхні соціальні та лінгвістичні основи дещо відрізняються. Норма народної мови цілком ґрунтується на вживанні. Вживання є також основою норм літературної мови, але на них впливають і теорія мови, і мовні та інші суспільні зусилля. До них належать кодифікація, зусилля з її реалізації, які можна назвати нормалізацією [Шиккевич В. А., 1970, 13], а також різні зовнішні причини, що визначають долю окремих норм. Норми літературної мови краще усвідомлюються її користувачами, є обов’язковішими й стабільнішими за норми розмовної мови, адже лише літературна мова зі стабільними нормами може виконувати свої функції — бути, по-перше, засобом спілкування всього суспільства, а по-друге, точним і надійним засобом спілкування. Щоб успішно працювати над нормалізацією літературної мови та культурою мови, потрібно усвідомлювати, як і з чого складається механізм норм літературної мови 85 що і з яких причин приходить сюди з ужитку, що зумовлюють або можуть зумовити лінгвістичні чи інші суспільні зусилля. Розгорнутої теорії культури литовської мови ще не створено, однак її загальні принципи вже майже сформульовані. Їх викладено у статтях П. Йоніка (1937, 529–544), Й. Палйоніса (1961, 5–21), К. Ульвідаса (1965, 3–8; 1967, 36–67), А. Пупкіса (1970, 65–67; 1972, 5–11; 1977, 23–29), А. Гірденіса (1970, 65–67; 1977, 23–29), А. Пітрочкіна (1970, 5–11), В. Лабучіса (1970, 12–18; 1972, 12–16), А. Паулаускене (1972, 16–26) та інших мовознавців. Ці принципи і описуються в нашій теорії культури мови, яка формується переважно на основі ідей Празького лінгвістичного гуртка та теоретичних праць радянських російських мовознавців. Загальновизнаними є два джерела сучасної литовської літературної мови: жива народна мова (діалекти) та власне узус літературної мови, хоча щодо їхнього співвідношення існують різні думки. Немає сумніву, що значення узусу літературної мови як джерела норми поступово зростає, але це не дозволяє, наслідуючи думки чеських мовознавців, абсолютизувати значення писемної мови. Наша літературна мова набагато тісніше пов’язана з народною мовою і досі щедро поповнює з неї свій словниковий фонд. Ті норми, які запозичуються для літературної мови з узусу й кодифікуються, приходять сюди з соціальними та мовними причинами, що дали їм змогу виникнути й закріпитися. Для нормалізації мови важливіші не причини їх виникнення, а те, які явища і чому стають або можуть стати нормою літературної мови, а для яких шлях до неї закритий. Литовські мовознавці висували різні критерії, за якими з погляду кодифікації оцінюють наявні або новостворені мовні явища. Найчастіше називають традиційні критерії чистоти, правильності та ясності. Згадують також точність, логічність, естетичність, частотність уживання, типовість. Лінгвістичними серед них є правильність і типовість, соціальними — частотність уживання та естетичність. Чистота — виразно змішаний критерій, інші також важко віднести до певної групи. Останнім часом дедалі частіше згадують і наголошують на критеріях точності та системності. Критерій точності означає оцінювання мовних явищ за тим, як вони виконують свої цілі та функції. Згідно з ним, якщо мовне явище виконує своє завдання, воно добре; якщо не виконує — погане. Критерій точності випливає із соціальної природи мови й оцінює мовні норми лише ззовні. Він нічого не говорить про внутрішні властивості норм; за його допомогою не можна перевірити лінгвістичну цінність наявних, а тим більше нових мовних явищ, тому його не можна вважати «єдиною реальною основою кодифікації літературної мови» [Гирдянис А., Пупкис А., 1977, 23]. Поряд із ним потрібні й інші — мовні критерії. Одним із найбільш власне мовних критеріїв є критерій системності. Він досить близький до критерію правильності, але правильність більше розуміють як відповідність окремим мовним законам або кодифікованим правилам, а системність — як відповідність мовній системі. Системність мови — настільки важлива й необхідна річ, що дехто взагалі вважає її не критерієм, а «передумовою існування мови та її норми, conditio sine qua non» [Girdenis A., Pupkis A., 1970, 67]. Однак системність не можна викреслювати з переліку критеріїв. Такою самою conditio sine qua non є і точність, тільки точність — соціальна, а системність — лінгвістична передумова існування мови та її норм. Природним мовним явищам відповідають обидві ці вимоги, тому норми літературної мови можна оцінити лише перехресно, розглянувши їх із погляду точності та системності. Усі інші критерії узгоджують із ними або залучають тоді, коли цих критеріїв недостатньо. Не можна плідно застосовувати окремо від обох цих критеріїв, а не лише від критерію точності, навіть такий важливий критерій, як чистота. Ті явища іншомовного походження, що дублюють слова чи конструкції власної мови, оцінюють за критеріями чистоти й точності. Однак найважливішим мірилом цінності іншомовних елементів усе ж є системність (правильність). Беззастережно відкидають ті чужі явища, які не приживаються 86 до системи нашої мови й руйнують її. Такими найчастіше є синтаксичні та словотвірні чужомовні елементи, що мають чудові литовські відповідники, наприклад: він повернувся першого червня (= першого червня); три дні пробув на бюлетені (= мав бюлетень); іскрогасник (= уловлювач іскор); відремонтував (= полагодив) трактор. Не можна виправдати й такі чужомовні елементи, що руйнують систему, але для яких важче знайти власні відповідники. У таких випадках потрібно більше винахідливості. Відмовившись від калькування оригіналу, письменницьку пресу ми успішно замінили на літературну пресу, оскільки преса письменників для цієї мети не годилася. Однак, виправдовуючись тим, що «немає чим замінити», ми терпимо дієслово протиставити, яке не узгоджується з литовським словотвором. А між тим, подолавши інерцію, ми могли б замінити його або на протиставити одне одному, або на зіставити. Кальки чи запозичення, робоча структура або внутрішня форма яких відповідає системі литовської мови і які потрібні з погляду доцільності, не можна засуджувати лише через їхнє іншомовне походження. Самокритика, верстат або млинець мають усі права литовських слів. Нарешті до норм литовської мови пробилося й тертка. Починаємо розуміти, що доведеться прийняти й папку, але, попри доцільність, сумку усе ж і далі хочемо називати кошиком, люстру — світильником, фарш — меленим м’ясом. І загалом чимало запозичень кодифікатори відкидають не через їхню непотрібність або невідповідність литовській мові, а з традиції, через національне самолюбство та з інших суб’єктивних причин. Таке самолюбство, безперечно, потрібне мовознавцеві, але його не можна перетворювати на принцип кодифікації. Ставлячи на перше місце критерії доцільності й системності, усе ж не можна за ними вишикувати мовні явища в суцільні ряди. Наприклад, здається недоцільним мати кілька способів вираження тієї самої реалії, але синонімічні, навіть паралельні явища, за винятком термінології, не є вадою. Безглуздо міркувати, який із варіантів — зайця чи кролика, ведмедя чи бурого ведмедя — залишити в літературній мові, а які з неї усунути. Мова сама намагається регулювати надлишкові явища — або розрізняє їх, або обирає один із них, тож не треба штучно випереджати її. Варіанти норми — природне явище мови, зокрема й літературної. Без них ми не змогли б розрізняти функціональні стилі, які нині всі визнають теоретично, але на практиці чимало хто уникає або навіть виправляє вислови інформаційного й офіційного стилів: вихід до міста тунелем, відкрив засідання, забезпечити участь. Варіанти аж ніяк не руйнують мовних норм, а лише роблять їх гнучкішими, дають змогу поступово переходити від однієї до іншої. Зміна норми через варіанти допомагає зберігати гнучку (динамічну) стабільність, усуває суперечність між сталістю норми та її розвитком [Метезус B., 1967, 381; Едличка A., 1967, 553; Скворцов Л. И., 1970, 68]. Негнучка кодифікація, що не визнає варіантів, часто руйнує стабільність. Це наочно засвідчує наголошування прикметників із суфіксом -inis. У трьох нормативних словниках литовської мови, виданих протягом трьох десятиліть, правила наголошування цих прикметників змінювали або уточнювали, а відповідно до них — і наголошування окремих прикметників. Наприклад, RŽ наголошував veislìnis, dùjinis, arbàtinis, DŽ і DŽ₁ — veìslinis, dùjinis, arbàtinis; RŽ і DŽ наголошували visuomenìnis, santykìnis, DŽ₁ — visuomeninis, santykinis; RŽ — būdvardinis, sintaksinis, DŽ — būdvardinis, sintaksinis, а DŽ₁ знову būdvardinis, sintaksinis. У DŽ₁ змінено наголошування приблизно 150 прикметників із DŽ. Те, що в одному словнику вважають нормою, в іншому стає помилкою. Цього не сталося б, якби не боялися визнавати реально наявні в мові варіанти норми. Норма була б не лише гнучкішою, а й стабільнішою1. Стабільність норм руйнує також надмірне прагнення втиснути їх у схематизовану систему, упорядкувати, за словами Mathesiaus, за «принципом суцільного регулювання» [Метезус, 1967, 384]. Суцільні правила продуктивніше застосовувати під час кодифікації або творення нових явищ. Наприклад, словотвору потрібні спеціалізовані суфікси та типові ¹ Щоправда, у DŽ₁ з’явилося близько десяти варіантів наголошування цих прикметників, але значно більше їх мають навіть форми з одноманітнішим наголосом, наприклад прикметники із суфіксом -ingas. Окрім варіантів, тут наведено також похідні іменники на -inis, які мають подвійне наголошування: progìnis (:prōga 1, progà 4), ìrklinis (:ìrklas 1, 3), rūšìnis (: rūšìs 1, rūšìs 4); audrìnis (:aùdrà 4, aùdra 1), vapsvìnis (: vapsvà 2, 4). 87 моделей словотворення, хоча й тут доводиться вдаватися до коренів слів, узятих із периферії слововживання, нетипових суфіксів і додаткових внутрішніх засобів словотворення. Тим більше до схематичних правил слід обережно втискати слова, що прижилися в мові й по суті не суперечать системі. Довгий час ми вживали іменники darbovietė, darbovietė. Але ось хтось надумав замінити сполучний голосний o, який не збігається з кінцевим голосним основи першого компонента, на «правильніше» a. З’явилися darbavietė і darbatvarkė. Ті, кому не до вподоби голосний o, але хто розуміє шкоду від зміни форми слів, уживають сполуки darbų tvarka, darbo vieta. Зачепивши усталені варіанти з o, ми порушили не лише стабільність, а й принцип доцільності: для позначення тих самих понять з’явилося по три варіанти. Крім того, змішуються два різні поняття: darbo vieta — «місце, де працюють», і darbovietė — «установа, де працюють». Усього цього не було б, якби ми залишили сполучний голосний у спокої, адже він не обов’язково має збігатися з кінцевим голосним основи, пор.: darbāms – darbymetis, kojoms – kojūgalis, kraštams – kraštotyra. Прихильники суцільної регулярності схильні вважати помилковими прикметники dvišakas, keturkampas, бо, мовляв, закінчення складних слів має бути -is. Вони не хочуть допускати до літературної мови іменник skaitliukai, оскільки в ній немає слова skaitlius. З’явився навіть «виправлений» варіант цього слова — skaičiukai. Але хіба не можна утворити потрібний літературній мові термін від діалектного слова? Адже ми не поспішаємо засуджувати antplūdžio через те, що дієслово літературної мови — не antplūsti, а užplūsti. Зрештою, хіба не можна взяти з діалекту утворені й уживані там слова та сприймати їх як непохідні? У всіх згаданих і багатьох інших випадках, виправляючи уявні неправильності, не зважають на доцільність і реальне слововживання. Особливо непокоїть те, що словами-помилками оголошують діалектні слова, які не вписуються в правила, створені граматиками. Це занепокоєння А. Jonitytė висловила так: «Читаючи статті деяких мовознавців або слухаючи їхні промови, іноді теж складається враження, що діалекти — чи не найбільша біда нашої мови і що всі мовні негаразди виникають здебільшого через них» (1969, 2). До цієї проблеми можна віднести й уживання іменника metai із числівниками. У літературній мові вимагають уживати metus, як і інші іменники, що мають лише форму множини, тільки з збірними числівниками. У пресі тепер так і роблять, але в невідредагованих текстах, у розмовному недіалектному мовленні та в діалектах із цим словом здебільшого вживають кількісні числівники. У «Словнику литовської мови» (1970, 90–100) при слові metų наведено одинадцять речень із числівниками від vieno iki devynių: одне — з числівником vieni, три — з treji, а решта сім — зі звичайними числівниками trys (2x), šeši (2x), septyni, aštuoni, devyni. У «Хрестоматії діалектів литовської мови» (1970) вдалося знайти 110 уживань слова metai. з кількісними числівниками від vieno iki devynių. Тут воно також найчастіше вживається зі звичайними, а не збірними числівниками. Уживання слова Metų у хрестоматії показано в таблиці на с. 89. І дані Словника, і дані Хрестоматії показують, що по всій Литві поширені вислови dveji, treji metai, хоча поряд уживають і du, trys metai. Від keturių iki devynių з іменником metai майже вся Литва вживає звичайні кількісні числівники. (Збірні числівники, та й то із суфіксом -eli, зі словом metais послідовно вживає лише невеликий куточок північно-східної Литви — околиці Ігналіни та Швенчоніса.) Уживання цих числівників зі словом metais відхиляється від суцільної регулярності у двох аспектах. По-перше, звичайні кількісні числівники вживають не лише ті діалекти, які мають однину metas на позначення астрономічного проміжку часу («год»), а по-друге — поряд із dveji, treji часто кажуть keturi, penki… devyni metai. У Хрестоматії є речення, навіть із самої східної Литви, де поряд зі збірним числівником dveji стоїть інший числівник — звичайний: Račiukuose dvejų metų vaikėli traūkė, o penkių metų paskui račiukus eina (283) (Манчюшенай, Ширвинтський район); Kėturius metūs piemėnelė buvau, dvejus metus krutėjau už mergą (355) (Шутай, Швенчонський 88 Числівник Зах. Пд. Центр. Сх. Дзук. Нелитовські. Усього 1 один — 2 — — — — 2 одні — 3 — 3 1 — 7 2 два 6 1 — 1 2 — 10 двоє 3 1 1 6 1 1 13 3 три 4 3 — 3 — — 10 троє — — — 2 2 — 4 4 чотири 2 — — 6 1 — 9 четверо — — — — — — — 5 п’ять 1 1 1 4 — — 7 п’ятеро — — — — 5 1 6 6 шість 1 — — 2 1 — 4 шестеро — — — — — — — 7 сім 6 — 5 9 2 — 22 семеро — — — — 2 — 2 8 вісім 1 — 2 3 — — 6 восьмеро — — — — 1 1 2 9 дев’ять — 3 1 2 — — 6 дев’ятеро — — — — — — — Усього простих 21 10 9 30 6 — 76 збірних 3 4 1 11 12 3 34 район). Мабуть, значення мають довжина слова й зручність артикуляції: одне діло вимовляти dveji, treji, інше — septyneri, devyneri, а тим паче devyniasdešimt devyneri metai. Ця незручність фактично виникає лише зі словом metais. З іншими іменниками множини, наприклад, pirštinės, žirklės, lubos, durys, kelnainiai, marškiniai, найчастіше вживаються числівники vieni, dveji, treji, а кількість років ми називаємо часто й у найрізноманітніших випадках. Часте вживання цих числівників та їхня довга форма спонукають уживати зі словом metais зручніші варіанти. На вживання впливають і різні інші причини, які, переплітаючись і доповнюючи одна одну, творять живу мову. Чи не руйнуємо ми довіру до живої мови, чи не підрубуємо коріння природної мови, коли задля системності нехтуємо вживанням? 89 На ті запитання можна відповісти по-різному, але, безперечно, непорозумінням є причепити до числівника vieni суфікс інших збірних числівників -eri. Vieni і так є збірним числівником. Форма множини від vienas потрібна лише для вживання з іменниками множини, адже для позначення більш ніж одного предмета є інші числівники: du, trys, keturi... Між vienas і vieni такий самий зв’язок, як між du і dveji, пор.: одна рукавичка – одні рукавички (одна пара) і дві рукавички – двоє рукавичок (дві пари). Слова vieneri не вживають не лише з роками, а й з іншими іменниками множини. Кажуть: Penki tvartai, vienas durys; Vienus langus išėmė, antri liko. Лише після того, як ми почали плутатися із septyneriais і septyneriais metais, придумали й замінити vienus metus на vieneriais. А тоді вже з’явилися й vieneri rūmai, vienerios staklės, навіть kiekveneri metai. До цілковитої «правильності» лишається тільки замінити dvejus, trejus на dvej eriais, trejeriais. До надмірного пуризму й суцільної регулярності схиляється навіть дехто з тих мовознавців, у чиїх теоретичних статтях викладено досить помірковані думки. Теорія з практикою не цілком збігаються, мабуть, тому, що практичні рекомендації, виправлення та їхні принципи спираються на тривалу традицію, а теоретичні міркування здебільшого запозичують із праць мовознавців інших народів. Нам не завжди вдається узгодити ці два аспекти. Не завжди їх достатньо пов’язують і з нашою сучасною ситуацією. Адже не все, що підходить для інших мов, можна застосувати до литовської мови, і не все, що запроваджували в практику литовської мови, прижилося й підходить для нашого часу. Не варто плекати ілюзій, що буде задоволено всі бажання сучасних мовознавців і прийнято всі їхні пропозиції. Праця мовознавців у царині культури мовлення та нормалізації буде тим дієвішою, чим краще вона задовольнятиме мовні потреби суспільства і чим більше зважатиме на лінгвістичні й соціальні умови, притаманні сучасній литовській літературній мові. Literatūra DŽ – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas. V., 1954. DŽ₁ – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas. V., 1972. Girdenis A., Pupkis A. Bendrinės kalbos normos ir jų kodifikacija. – Kultūros barai, 1970, Nr. 1. Jonait yte A. Literatūrinė kalba ir tarmės. – Kalbos kultūra ir tarmės (Kalbos sekcijos sąsiuvinis Nr. 13). V., 1969. Jonikas P. Mūsų bendrinės rašomosios kalbos kultūros problemos. – Židinys, 1937, Nr. 12. Labutis V. Dėl požiūrio į kalbos klaidas ir taisymus. – Kalbos kultūros teorija ir praktika (Lietuvių kalbos sekcijos sąsiuvinis Nr. 18). V., 1970. Labutis V. Leksikos ir žodžių darybos norminimo principai. – Mūsų kalba, 1972, Nr. 8. Lietuvių kalbos tarmės. Chrestomatija. V., 1970. Lietuvių kalbos žodynas. V., 1970, t. 8. Palionis J. Apie literatūrinės kalbos norminimo pagrindus bei kriterijus. – Kn.: Dabartinė lietuvių kalba. V., 1961. Paulauskienė A. Gramatikos reiškinių norminimo problemos. – Mūsų kalba, 1978, Nr. 8. Piročkinas A. J. Jablonskio kalbos norminimo pagrindai ir principai. – Kalbos kultūros teorija ir praktika (Lietuvių kalbos sekcijos sąsiuvinis Nr. 18). V., 1970. Pupkis A. „Kalbos praktikos vadovo“ sudarymo principai. – Mūsų kalba, 1972, Nr. 8. RŽ – Lietuvių kalbos rašybos žodynas. K., 1948. Ul vydas K. Dėl kalbos kultūros sąvokos. – Kalbos kultūra. V., 1965, sąs. 9. Ul vydas K. Dabartinės lietuvių literatūrinės kalbos leksikos normalizacijos klausimai. – Kn.: Lietuvių kalba tarybiniais metais. V., 1967. Гавранек Б. Задачи литературного языка и его культура. — В кн.: Пражский лингвистический кружок. М., 1967. Гирдянис А., Пупкис А. Вопросы кодификации литовского языка. – Mūsų kalba, 1977, Nr. 5. Едличка А. О пражской теории литературного языка. — В кн.: Пражский лингвистический кружок. М., 1967. Ицкович В. А. Норма и ее кодификация. — В кн.: Актуальные проблемы культуры речи. М., 1970. 90 Матезиус В. О необходимости стабильности литературного языка. — В кн.: Пражский лингвистический кружок. М., 1967. Скворцов Л. И. Норма. Литературный язык. Культура речи. — В кн.: Актуальные проблемы культуры речи. М., 1970. Тезисы пражского лингвистического кружка. — В кн.: Пражский лингвистический кружок. М., 1967. Lietuvos TSR Mokslų Akademijos Lietuvių kalbos ir literatūros institutas ЛИНГВИСТИЧЕСКОЕ И СОЦИАЛЬНОЕ СООТНОШЕНИЯ КОДИФИКАЦИИ И НОРМЫ Резюме Норма — одна из основных проблем и составных частей культуры речи. Термин „норма“ употребляется в двух значениях: во-первых, норма — сформулированные и зафиксированные правила и указания литературного языка, во-вторых, — это реальное общепринятое употребление языковых средств (второе значение нормы свойственно литературному языку и разговорной речи). Советское, в том числе и литовское, языкознание придерживается мнения Пражского лингвистического кружка: норма является лингвистическим и социальным явлением. Имеются некоторые различия между лингвистическими и социальными основами нормы литературной и разговорной речи. Первая подвергается воздействию не только объективных, но, в значительной мере, и субъективных социальных факторов. Общепризнанна источником нормы литовского литературного языка: народная речь и употребление в самом литературном языке. Определяются разные критерии нормализации литературного языка — правильность, чистота, точность, логичность и др. В последнее время на первый план выдвигаются критерии целесообразности и системности. Первый из них является внешним, социальным, второй — внутренним, языковым. Применяя два эти критерия совместно, можно оценить норму литературного языка. Все другие критерии, в том числе и критерий чистоты языка, являются второстепенными и вспомогательными. Лишь критерии целесообразности и системности предоставляют возможность оценить языковые факты и явления иноязычного происхождения. Однако при кодификации литературного языка не следует применять прямолинейно как один, так и другой критерий. По соображениям целесообразности недопустимо исключение из литературного языка синонимических форм выражения. Вариантность — неизбежное свойство литературной нормы. Варианты способствуют стилистической дифференциации языковых средств и устраняют противоречия между стабильностью и развитием нормы. На примере изменений акцентуации имен прилагательных с суффиксом -inis видно, что именно отсутствие вариантов нарушает стабильность нормы. Не следует абсолютизировать и принцип прямолинейной регулярности и исправлять слова, которые отошли от книжной схемы, например: darbovietė (на darbavietė), keturkampas (на ketūrkampis), skaitliškai (на skaičiškai). Такие исправления часто нарушают стабильность нормы или принцип целесообразности. Сомнительна тенденция считать ошибочными формы, которые употребляются во всей Литве, например: septyни, devyni metai. Но, несомненно, излишним является оформление числительного vienų (по примеру ketv-eri, septyn-eri) с помощью суффикса -eri. Успешная работа культуры речи и нормализация литературного языка возможны при соблюдении совокупности лингвистических и социальных условий, характерных для современного языка.