Iš etnolingvistinių santykių raidos Pelesos ir gretimose apylinkėse

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXVII (1988) LIETUVIŲ KALBA IR BILINGVIZMAS АЛОЙЗАС ВІДУГІРІС З РОЗВИТКУ ЕТНОЛІНГВІСТИЧНИХ ВІДНОСИН У ПЕЛЕСІ ТА СУСІДНІХ ОКОЛИЦЯХ Сучасна мовна ситуація на литовсько-білоруському прикордонні є результатом розвитку взаємних етнолінгвістичних контактів литовців і білорусів протягом багатьох століть. Як північно-західні окраїни Білоруської РСР, так і південно-східні окраїни Литовської РСР, попри відмінності, зумовлені сучасним кордоном цих республік, мають дуже багато спільного. Однією з найістотніших спільних рис цієї прикордонної зони є подібний етнічний і мовний склад населення. Цю подібність зумовило спільне минуле цього краю, однакові історико-політичні, економічні та культурно-ідеологічні умови. І нині по обидва боки згаданого кордону, у широкій прикордонній зоні, тісно й інтенсивно контактують литовські та білоруські говірки, їхні літературні варіанти, а також російська мова, не кажучи вже про людей інших національностей або їхні групи, які ще трапляються тут часом. Подібну етнолінгвістичну ситуацію в Південно-Східній Литві вже розглянуто (Vidugiris, 1983, p. 46–61). Тепер маємо намір докладніше розглянути розвиток етнолінгвістичних відносин на краю, що безпосередньо прилягає до Литовської РСР і майже цілком лежить між Дубичським і Дівениським виступами. Це сучасний Вороновський район Гродненської області на північному заході Білоруської РСР; мовознавців особливо цікавить його південно-західна частина — околиці Пелеси та Родуні. До Другої світової війни більша частина сучасного Вороновського району — такі здавна відомі околиці, як Асова (іноді її називають за назвою колишнього славетного маєтку Араднис, пор. Sinodus, 1744, p. 63), Бенекані, Ноча, Пелеса, Родунь, Вороново (давн. Балатна, -õs), — входила до складу Лідського повіту, а менша частина — околиці Армонішкес і Каулелішкес — до Ошмянського повіту. До Першої світової війни вони належали до Віленської губернії, а в міжвоєнний період — до Новогрудського воєводства. За церковним адміністративним поділом парафії, названі цими топонімами, належали до Родунського деканату (Sinodus, 1744, p. 42–64). Пелеса, яка тривалий час входила до Родунської волості й парафії, відома як центр війтівства з 1637 р. Проте культурним центром околиці вона стала лише на початку XX ст., коли 1908 р. сюди з села Пілітуни перенесли школу. Згадана 1553 р. церква в Пелесі (Ochmański, 1972, p. 70), імовірно, стояла в маєтку Стара Пелеса, а згодом занепала разом із маєтком, адже сучасне село (Нова) Пелеса стало центром парафії лише з 1917 р., а 1924 р. тут почали будувати кам’яну церкву. Самобутність цих говірок та їхнє географічне положення рано привернули увагу дослідників із багатьох країн. Понад століття тому (вперше 1886 р., а повторно 1893 р.) Едуард Вольтер відвідав околиці Армонішкес, Бенекані та Каулелішкес і зафіксував характерніші фонетичні й морфологічні особливості, 21 retesnių žodžių (Wolter, 1895, p. 173—187). 1895 m. Asavõs ir Žirmūnų apylinkėse (iš Aradnõs, Grubėnų, Lapotiškių, Pãradnio, Puodžiū, Zaniūnų ir kitų kaimų) medžiagą rinko garsus norvegų slavistas Olafas Brokas. Turėdamas jautrią klausą, jis gerai aprašė šių apylinkių lietuvių šnektų vokalizmą, konsonantizmą, morfologiją, pateikė nemažą pluoštą tarminių tekstų (Broch, 1958, p. 1—71). Tačiau reikia pasakyti, kad O. Brokas čia pirmiausia vyko tirti vietos baltarusių tarmes (Broch, 1957) ir tik paskui, užgirdęs, kad minėtų kaimų žmonės kalba lietuviškai, pradėjo užrašinėti ir lietuvių kalbos faktus. Tai buvo labai novatoriškas tyrimo būdas, o paskelbti darbai yra visapusiškai vertingi ir dabar. 1906 року до околиці Бенекайняй прибув Йонас Яблонскіс, який записав тут різні слова й вислови (Jablonskis, 1906). У міжвоєнні роки в згаданих околицях було записано чимало цінних фольклорних текстів (Tautosakos darbai, 1938, т. 4, с. 1—301). Особливо добре й багато фольклору записав Юозас Aidulis, родом із села Склодоні Родунянської околиці. Після встановлення Польщею дипломатичних відносин із Литвою влітку 1938 року сюди прибули збирати слова лексикографи Напаліс Грігас і Юозас Сенкус, яким допомагала уродженка Вільнюса Елена Саманюте-Отрембскене (Grigas, 1938, с. 404—406). У повоєнні роки, вже 1952 р., сюди прибула перша діалектологічна експедиція під керівництвом Й. Сенкуса. Говірки околиць Армонішкес, Асави, Бенекані, Каулелішкес і Вороново за «Програмою збирання матеріалів для атласу литовської мови» досліджували мовознавці Й. Сенкус, Н. Грігас, Моніка Сапіянскайте-Куосене, Йонас Паулаускас, Аделе Лайгонайте та фольклорист Юргіс Довидайтіс. Особливо опікувався дослідженням цих говірок проф. Юозас Балчиконіс. Разом із різними помічниками він кілька разів об’їздив багато литовських сіл Вороновського району. Збираючи слова й назви місцевостей, він намагався залучити до цієї праці більше мовознавців. Пройшовши шляхами О. Брока, зібравши невеликий корпус фактів і текстів, він надіслав його до Осло Крістіану Стангу, який опублікував ці матеріали (Stang, 1960, p. 337—339). Справжнім покровителем литовців цього краю був проф. Тадас Іванаускас. Найтривалішою (близько 3 тижнів) була діалектологічна експедиція 1959 р., під час якої за згаданою програмою досліджували говірки околиць Армонішкес (повторно), Ночі, Пелеси та Родуні. Крім того, у 1957, 1958 і 1963 рр. окремі дослідники збирали матеріали в околицях Асави, Бенекані, Пелеси, Родуні та Жирмунай. Тоді діалектний матеріал тут збирали Даля Гаргасайте, Алдона Йонайтите, Бронюс Савукінас, Йонас Шукіс, Алойзас Відугіріс і Вітаутас Віткаускас. Серед опублікованих праць найціннішими є опис говірки Рамішконі (околиці Армонішкес) Й. Шукіса (Šukys, 1960, p. 177—189) і корпус діалектних текстів (Chrestomatija, 1970, p. 396—402). Також опубліковано деякі відомості про вживання литовської мови в цих околицях (Vidugiris, 1959, p. 242—245) і про результати експедиції 1959 р. (Grinaveckienė, 1960, p. 191—194). 1971 р. тут працювала комплексна експедиція литовських діалектологів, лексикографів, топонімістів і фольклористів, у якій брали участь: лексикографи Антанас Балашайтіс, Казис Ейгмінас, Ірена Ерманіте, Казис Пакалка; топонімісти Александрас Ванагас, Маріте Размукайте, Віталія Маціаускене; діалектологи Йоніна Ліпскене 22 і Алойзас Відугіріс, фольклористи Юозас Айдуліс, Казіс Грігас, Броне Кербеліте, Ванда Місевічене, Леонардас Саука, Норбертас Велюс та ін. У 1974–1976 рр. у околицях Родуні та Пелеси відбулася комплексна експедиція мовознавців із Москви, Вільнюса й Мінська, у якій брали участь москвичі Володимир Топоров, Тамара Судник (організаторка й керівниця), Ліда Невська, Таня Цив’ян, вільнюська дослідниця Алдона Йонайте, колишній мінчанин Валерій Чекмон та ін. Етнолінгвістичним контактам цих околиць було присвячено ціле видання: «Балто-слов’янські етномовні контакти» (1980). У цьому виданні слід згадати праці, присвячені околицям Пелеси й Родуні: Т. Судник — про мовну ситуацію в околицях Пелеси та деякі дані з її історії (Судник, 1980, с. 181–191), А. Ванагаса — про гідроніми цих околиць (Ванагас, 1980, с. 192–201), В. Віткаускаса — про деякі особливості родунської говірки (Виткаускас, 1980, с. 202–205), В. Чекмона — про проблему фонетичної інтерференції литовської та білоруської мов у Пелесі (Чекман, 1980, с. 206–226), А. Йонайте — про назви культурних рослин у пелеській говірці (Йонайтите, 1980, с. 227–244), Л. Невської — про поховальні звичаї в околицях Пелеси (Невская, 1980, с. 245–254) та ін. Останнім часом до дослідження литовських говірок цього прикордоння, а також мовної ситуації та її динаміки долучилися Лайма Грумадене і Казимерас Гаршва. Так звані фронтальні діалектологічні дослідження активно продовжує В. Чекмон. У 1986 р. до околиць Пелеси й Родуні для збирання лінгвістичного, соціолінгвістичного та фольклорного матеріалу прибула група філологів Інституту литовської мови та літератури: К. Ейгмінас, К. Гаршва, Л. Грумадене, Н. Лаурінкене, А. Романюк і А. Відугіріс. Із зростанням зацікавлення проблемою балто-слов’янських мовних зв’язків потрібно більше соціолінгвістичних досліджень. Жодне серйозніше дослідження мовних контактів тепер не обходиться без обговорення соціальних чинників, які зазвичай визначають розвиток лінгвістичних та етнолінгвістичних відносин. Таких досліджень потрібно якомога більше і вони мають бути докладнішими, адже етнолінгвістичні відносини на литовсько-білоруському прикордонні змінюються семимильними кроками. Багатьом прихильникам синхронного дослідження мовних зв’язків, які нині відвідують ці околиці, важко уявити, що раніше тут багато чого могло бути зовсім інакше. Не один литовський мовознавець може поглянути на мовну ситуацію цього краю з часової відстані понад 30 років. За цей час (авторові статті довелося побувати тут у 1955, 1956, 1957, 1958, 1963, 1968, 1971, 1984, 1986 рр.) у мозаїці етнолінгвістичних відносин цього краю відбулися величезні зміни не лише кількісного, а й якісного характеру. Околиця Пелеси нині розглядається як острів литовсько-білоруського білінгвізму, оточений білоруськими поселеннями (Судник, 1980, с. 181). Традиційно до сіл околиці Пелеси зараховують такі: Дубіняй, Друшкінінкай (Старі й Нові), Лелюшяй, Леліоніс, Ліпкунай, Падітвис (також Padzityvš || Padzvicyš), Памеде, Павалаке (іноді також Paulakė), Пелеса (також Pelasà) — найбільше село (у 1976 р. налічувало 195 садиб), Пілюнай, Старі Смілгіняй, Слабада, Суркантай, Варлай. Раніше до цієї околиці належали й інші ближні села: Бартасюнай, Каргаудай, Клайшяй, Куркес, Лункай, Навікай, Вігоніс (Słownik, 1886, p. 935). 23 За словами Т. Судник, у невеликій околиці Пелеси ніби сходяться різні стадії колись єдиної мовної ситуації, що змінилися з часом: від повного згасання литовської мови (Смілгіняй, Лелюшяй і особливо Памеде), коли литовську мову, а отже й білінгвізм зберегли лише найстарші мешканці, через часткову якісну й кількісну рівновагу білінгвізму (Пелеса, Пілюнай, Дубіняй) до справжнього, майже безперешкодного панування литовської мови (Павалаке, Старі Друшкінінкай). Ще зовсім недавно (приблизно 15–20 років тому) за цією схемою можна було описати мовну ситуацію всього Варенавського району. Формування сучасного мовного становища Варенавського району слід розглянути докладніше не лише для дослідників цих говірок, а й для читачів, які давно цікавляться долею цих литовців. Тим паче, що, попри контрасти й зміни, у пам’яті багатьох колишня мовна ситуація ніби й досі залишається живою, нерідко викликаючи болісну пошану до минулого й традицій. Литовсько-білоруські контакти, безперечно, дуже давні й сягають часів, коли обидві ці мови ще не сформувалися відповідно з балтійської та східнослов’янської мовних груп. Загалом південно-східна межа литовських етнічних земель ніколи не була чіткою й сталою, адже тут поруч, а в багатьох місцях і впереміш, жили литовці та білоруси. Тому через змішування населення й асиміляцію ця межа змінювалася не на користь литовського етнічного елемента (Jakubovskis, 1921, p. 4–5). Однак у районі Пелеси ця межа законсервувалася й мало змінилася від XIV–XVI ст. (Зинкявичюс, Гаучас, 1985, с. 174–176). Інтенсивні контакти литовської та слов’янських мов відображає також гідронімія околиць Пелеси й Родуні. Як свідчать результати досліджень (Ванагас, 1980, с. 192–201), найдавніший шар становлять балтійські гідроніми, а слов’янський шар значно новіший, причому його частина належить до зовсім недавнього часу. Крім того, є вагомі історичні (Ochmański, 1972, p. 83–89) та мовні (Судник, 1980, с. 184–189) аргументи на користь того, що поблизу Родуні й Пелеси оселилися пруси або близькі до них вихідці з областей Барти, Скаловії та, можливо, Памеде. Ця обставина могла сприяти тому, що поблизу Пелеси довше, ніж деінде, зберігалася компактна група литовських сіл. Могли вплинути й природні умови: з південного сходу, півдня та південного заходу околицю Пелеси від білоруських сіл відділяли широкі болота, а через них протікали річки Дітва й Пелеса, там було колишнє озеро Пелеса та ін. На жаль, обставини й час зробили своє. Поступово, особливо після Люблінської унії (1569 р.), коли спершу почали полонізуватися поміщики, а згодом і міщани, місцевий білоруський діалект, подібний до польської мови, став тут мовою не лише зовнішніх, а й внутрішніх контактів. Литовським селянам, до мови яких почали ставитися зневажливо, було надто важко вивчити польську мову від представників вищих станів. Крім того, після воєн XVII–XVIII ст. та епідемій чуми на місце вимерлих литовців сюди могли переселитися більшою чи меншою мірою численні мешканці зі східнослов’янських земель. Їхня частина, що не литуанізувалася, згодом могла діяти як каталізатор асиміляції місцевого населення. Від середини XIX ст. литовська мова на південно-східному прикордонні почала дуже швидко зникати. Ця хвиля насамперед охопила східне прикордоння з литовською столицею Вільнюсом і від Вільнюса з надзвичайною швидкістю почала поширюватися в усіх напрямках, охоплюючи різні міста, містечка та їхні околиці. У багатьох місцях тут литовська мова майже відразу стала лише се- 24 Мова старшого покоління, а молодь узялася за слов’янські мови. Це збіглося з активізацією польського національного руху, і у зв’язку з цим царські чиновники розпочали тут надзвичайно інтенсивну кампанію зі зміцнення російської мови та православ’я. Розпалена боротьба між царськими чиновниками й поміщиками та духовенством польської орієнтації через вплив подвійним тягарем пригнітила литовських селян. До природної асиміляції долучилася примусова асиміляція, яку проводили держава, церква, маєток і школа. Користуючись необмеженим впливом, духовенство весь час було підпорядковане польській церковній ієрархії, центр якої містився в Польщі, у Гнєзно (Віленська єпархія згодом, фактично й донині, стала підпорядковуватися Ломжинській архієпархії). Найважливішим завданням польських церков було поширювати не стільки віру, скільки польськість. На противагу православ’ю східних слов’ян католицьку віру почали називати польською вірою («polska wiara»), а католиків вважати поляками. Через це багато жителів, які вдома говорили лише литовською, а іноді навіть не знали слов’янських мов, почали вважати себе поляками. Сили литовської національної інтелігенції, що не відновилися після повстань 1831 та 1863–1864 рр., були розпорошені або знищені. Заборона друку латинськими літерами рівнозначна була загальній забороні литовського друку. Тому литовський національний рух, який міг би вчасно підтримати литовців із нестійкою національною самосвідомістю, значно запізнився. Про те, як швидко рідшала й зникала литовська мова в цьому краї, можна судити, зіставивши дані першої половини XIX ст. з даними кінця XIX — початку XX ст. У 1827 р. П. Кеппен (Кеппен, 1827, с. 94), спираючись на дані, зібрані професором Вільнюського університету А. В. Пеліканом і литовським письменником Д. Пошкою, зазначив, що в Лідському повіті литовською мовою користуються від межі Віленського повіту до Жирмунів. Цю інформацію підтверджують і історики М. Балінський та Т. Ліпінський (Baliński M., Lipiński T., 1846, 251, 264), які добре знали цей край: у Лідському повіті литовською говорять уздовж берегів Дітви, біля Жирмунів, Беняконів (на той час до Беняконської волості входили не лише Вороново, а й нинішня Бутримонська околиця, розташована в Литовській РСР), Балчанів, Ейшишок (округа Ейшишок із Калесниками на той час входила до Лідського повіту) і навіть за Лідою, аж до Німану. Те, що литовці жили й за Лідою, підтверджують і сучасні дослідження (Гаучас, Видугирис, 1983, с. 39, 41; Зинкявичюс, Гаучас, 1985, с. 175). За даними А. Ріттіха (Риттих, 1875), у 1867 р. литовці становили 21,3% усіх жителів Лідського повіту, тобто близько 26 000 осіб, хоча на його карті Пелесська округа була віднесена до білоруської території (пор. також Гаучас, Видугирис, 1983, с. 44). У другій половині XIX ст. і на початку XX ст. межею між литовцями й білорусами принаймні біля Пелеси (до маєтку Пелеса) вважали річку Пелесу; далі на схід — межу парафій Родуні та Жобалате (Ужубаліс) до річки Дітви, потім угору за течією Дітви, а ще далі на схід — річку Асаву (насправді — південніше від неї, на певній відстані, — A. V.) у напрямку Геранйон (Киркор, 1858, с. 120–121; Корева, 1861, с. 287; Bieliński, 1893, p. 528; Карский, 1962, с. 385–386). Оскільки в XIX ст. ближні околиці Вільнюса порівняно швидко слов’янізувалися, наголошувалося на литовському характері північної частини Лідського повіту. Vienas iš „Geografinio žodyno“ (Słownik, 1882, p. 142) autorių, rašydamas apie Aradnõs dvarą, kuris įėjo į Asavõs parapiją, pažymi, kad visi parapijos gyven- 25 Жителі за походженням — чисті литовці, які й досі розмовляють між собою литовською. Однак таких повідомлень було небагато. У литовській пресі кінця XIX — початку XX ст. найчастіше висловлювали занепокоєння й протестували проти примусового слов’янізування литовців. І справді, було чого боятися. Колись порівняно компактна південно-східна територія литовської мови, де села слов’янізувалися з різною швидкістю, сильно еродувала. Це наочно видно зі статистики, зібраної Платерієм 1890 р. й опрацьованої Анонімом (Anonim, 1898, p. 62—67), на підставі якої Я. Розвадовський (Rozwadowski, 1904, p. 93) склав карту поширення литовської мови. Карта була досить приблизною, оскільки відомостей про вживання литовської мови не зібрали в багатьох селах Беняконської, Шальчинінкської та Вороновської околиць або ці дані були неповними. Оскільки в досить широкій прикордонній смузі між литовцями й білорусами чимало місцевих жителів були дво- або тримовними (поблизу маєтків і фільварків траплялися шляхетські села), а їхня національна самосвідомість була невизначеною й найчастіше мінливою, то й проведені Я. Розвадовським межі вживання литовської мови слід вважати лише приблизними, умовними. У Лідському повіті ділянку навколо Ейшишок і Пабаре в суцільній литовськомовній території, а також деякі села від Ейшишок до Ночі й Салтанишок, де в другій половині XIX ст. швидко поширювалася білоруська мова, Я. Розвадовський відніс до білоруської території. Він ніби відокремив великий литовськомовний півострів від основної литовської території. Тому одні дослідники зображують цей масив на карті як півострів (Карский, 1903; Verбickis, 1911), а інші — як острів (Rozwadowski, 1914; Матулянис, 1902, c. 45—46). Про те, що в згаданому півострові литовська мова вже переважала не в усіх селах — у багатьох місцях молодь почала говорити білоруською, — свідчить уже примітка до матеріалу, зібраного Платерієм: у південно-східній частині Армонішкської округи «старі говорять литовською, молодь — білоруською» (Anonim, 1898, p. 62). У парафії Родуні поряд із литовською вже вживали й інші мови. За повідомленням одного кореспондента, ще наприкінці XIX ст. у парафії Родуні «селяни говорять литовською, шляхта — польською, називаючи себе литовцями. Деякі литовці обрусили, говорять своєрідним жаргоном — наполовину російською, наполовину польською або, як там кажуть, „по-просту“, тобто „по-мужицьки“. Литовці говорять литовською лише вдома, а деінде — або польською, або „по-просту“» (Б- c, 1895, c. 497). Цінне спостереження Е. Вольтера: «У Лідському повіті, попри насмішки спольщеної шляхти з литовців, усе ж чути литовську пісню й литовську мову як домашню. Литовці (а може, давні ятвяги) говорять трьома мовами: з начальством — російською або „по-просту“, тобто білоруською, зі священником — польською, а між собою — литовською, і голосно, коли ніхто не сміється. Навіть на публічних зібраннях можна почути, як говорять литовською» (Вольтер, c. 66). Неповна статистика А. Платерія — Аноніма зафіксувала в Лідському повіті 16634 литовці, тобто 12,1% від загальної кількості жителів (137025). Під час загального перепису 1897 р. литовців зафіксували дещо більше — 17702, однак їхня частка була меншою — 9% від загальної кількості сільських жителів (196444). Натомість частка поляків зросла майже вчетверо (з 1,2% до 4,2%). Очевидно, двомовні литовці й білоруси, а також 26 Литовсько-білорусько-польських тримовців під час перепису 1897 року частіше зараховували до слов’ян, особливо до поляків. У Пелеських околицях після скасування кріпацтва, найімовірніше, почали слов’янізуватися села вільних селян і шляхти: Барташюнай, Слабада, Суркантай та ін. Тому вже 1890 року серед 1723 мешканців околиці було зазначено 1421 литовця та 302 білоруси й поляки (Anonim, 1898, p. 64—66). Процес полонізації місцевих мешканців, як і загалом слов’янізація, тоді дуже бурхливо й стрімко відбувався по всьому південно-східному краю литовської мови. Іноді двомовна стадія під час зміни мови була досить короткою. За словами Г. Турської (Turska, 1939, p. 33—34), литовці старшого покоління нерідко вивчали слов’янську (польську чи білоруську) мову й починали користуватися лише нею вже дорослими. З іншого боку, водночас у Литві стрімко зростала й національна самосвідомість литовців. Цей процес розпочався в західній частині Литви, де ширше розповсюдилися книжки й газети, нелегально друковані в Малій Литві. Крім того, 1904 року адміністрація царської Росії, налякана революційним рухом, була змушена скасувати заборону на друк книжок і газет латинсько-литовськими літерами, а 1906 року — дозволити викладати в школах литовську мову як окремий предмет. Відтоді литовська преса могла легально допомагати своїм співвітчизникам. З’явилося більше литовської інтелігенції, яка своєю діяльністю сприяла зміцненню національної свідомості литовців. У церквах дедалі частіше почали правити богослужіння литовською мовою. Піднесення литовського національного руху впливало й на перебіг етнолінгвістичних процесів. Однак до Першої світової війни це піднесення охопило переважно Сувалькію, більшу частину Каунаської губернії та лише частково Вільнюську губернію. У зв’язку з піднесенням литовського національного руху особливо активізували свою діяльність представники польської орієнтації — місцеві землевласники, інтелігенція, керівництво Віленської єпархії, частина духовенства, яких підтримувала численна місцева польська преса (Gintautas, 1910, p. 197—206). Оскільки вплив церкви на перебіг етнолінгвістичних процесів був вирішальним, вони всіляко перешкоджали діяльності литовського духовенства та богослужінням литовською мовою (у 1905, 1910, 1913, 1915 та інших роках місцеві мешканці, що сполонізувалися й яких вони підтримували, влаштовували бійки під час литовських богослужінь в Асаві, Бенекайнісі, Ночі, Родуні, Варанаві та ін.), призначали до литовських парафій священників польської орієнтації, а активніших литовських священників переслідували й засилали до суто слов’янських парафій. Прийом литовців до Віленської духовної семінарії було значно скорочено (Viltis, 1908, p. 130). Водночас полонізатори обмовляли литовську мову, називаючи її поганською, і намагалися нав’язати думку, що литовська мова не пасує освіченій людині. Полонізували не лише литовців, а й білоруськомовних католиків. Останні особливо легко переймали польську самосвідомість. Тому серед литовців заохочували вживання не лише польської, а й білоруської мови. Для вивчення етнолінгвістичних процесів, що відбувалися на початку XX століття, важливі дані місцевого перепису населення, які 1909 року місцева адміністрація зібрала в 9 губерніях так званого Західного Руського краю (Viltis, 1909, p. 90, 92, 94 96). Тут наведено дані про чисельність основних національностей: литовців, поляків, євреїв і росіян. До останньої групи (тобто росіян) разом зараховано росіян, українців і білорусів, але їх розрізняли за релігією. Дані 1909 року збирали не за вживаною мовою, як 27 1897 року, а за національною самосвідомістю, тому ці дані не можна порівнювати між собою. Однак їх зіставлення цікаве з іншого погляду, адже показує, як уздовж литовсько-білоруського порубіжжя поширювалася польська національна самосвідомість як серед католиків, що говорили литовською, так і серед тих, хто говорив білоруською. У Лідському повіті людей, які записалися литовцями, було дуже мало — лише 4238, або 2% (із 211839 сільських мешканців). Мабуть, чимало з них вважали почеснішим назватися поляками, чисельність яких швидко зростала (1890 року — 1580, або 1,2%, 1897 року — 8298, або 4,2%, 1909 року — 12462, або 5,9%). Однак багато двомовних литовців, чию рідну мову й національність постійно дискредитували, не визначилися національно, і переписувачі зарахували їх до росіян (тобто білорусів) відповідно до державної належності. Ще доволі литовський згаданий Лідський край напередодні Першої світової війни вже почав стрімко білорусизуватися. За приблизними повідомленнями литовської періодики того часу, в парафіях Армонішкес, Асави, Бутримоніс, Ночі, Родуні та Варанаві литовською мовою говорили ще близько 2/3–3/4 місцевих мешканців; у Калеснінкай — 1/2; у Бенекайнісі та Ейшишках — 1/3–1/2; у Геранені та Каулелішкес — 1/3 (за іншими даними — до 1/2); у Тракелі, Жирмунай і Жабалате — 1/4–1/3; у Ліді — 1/5. У церквах цих парафій литовську мову або взагалі ніколи не вживали, або її усунули; лише подекуди ще виголошували литовські проповіді. Литовських газет сюди надходило дуже мало. Схоже, що відгомони литовського національного руху не встигли сягнути багатьох сіл цього краю. А там, де це піднесення мало місце, воно відбувалося дуже пізно й охопило лише більш литовські та компактніше збережені села (наприклад, поблизу Пелеси, Рамашконіса, а також окремі села — Плікіс, Склодоніс та ін.), причому, найімовірніше, не всіх їхніх мешканців, а лише більшу чи меншу частину; деінде — можливо, тільки окремі родини. Однак і цього вистачило, щоб литовська мова то тут, то там продовжила своє існування до наших днів. Нерівномірному темпу слов’янізації могли сприяти литовські культурні діячі — вчителі, прогресивніше духовенство, — які працювали тут, хай і недовго (Ziminskas, 1931, nr. 80, 105–106; 1944, nr. 51, 68, 119; Gustaitis, 1942, nr. 178). Безперечно, вплинуло й відновлення Литовської держави. Буржуазна Польща, окупувавши в 1920–1939 роках усі південно-східні литовські землі, фактично почала тут проводити систематичну політику денаціоналізації: вимагала повсюдно вживати польську мову, обмежувала литовську пресу та самодіяльність, закривала литовські школи, створені й утримувані ціною великих зусиль. До 1931–1932 років було закрито всі 37 приватних литовських шкіл, що діяли на території нинішнього Варанавського району, а до 1936 року — і всі читальні, створені замість них. Крім того, в Асавських околицях вимагали відкрити три нові литовські школи, однак дозволу на їх заснування не дали. Селян, які утримували литовські школи, часто карали ув’язненням та іншими штрафами, а вчителів переслідували. Литовських дітей змушували відвідувати польські школи, а тих, хто їх не відвідував, карали. Литовські богослужіння цілком припинили в церквах Армонішкес, Асави, Бенекайніса й Родуні, а литовське духовенство тероризували. Литовські богослужіння до 1947 року зберегли лише мешканці Пелеси, які збудували окрему церкву. 28 До кінця першої чверті XX ст. Родунський повіт вважали ще досить литовським. За твердженнями багатьох місцевих жителів, литовською тут іще вміли розмовляти близько 75% населення, однак більшість, будучи байдужою до цього питання, мабуть, дуже швидко перейняла польську самосвідомість. Для простеження розвитку етнолінгвістичних відносин цікаві дані карти, укладеної О. Хоминським у 1928–1933 рр. Лише на території нинішнього Варенавського району позначено ще сотню сіл, у яких тоді розмовляли литовською — від 100% до 10% населення. Отже, села, де литовською говорили окремі родини чи особи, на карту не потрапили. Загальна кількість тих, хто розмовляв литовською, за цією картою становить близько 6000 осіб (на нашу думку, їх мало бути щонайменше на третину, а то й удвічі більше). Однак і з цього видно, що місцеві литовці, які раніше більше слов’янізувалися за самосвідомістю, тепер швидко почали слов’янізуватися за мовою. Молоде покоління, мабуть, переважно вже навчали розмовляти слов’янською. Вирішальну роль відігравали польські школи. Чимало сприяло цьому й розселення жителів по окремих хуторах. Раніше вуличне село було доброю школою литовської мови як для прибульців, так і для дітей зі змішаних родин, які не встигали вивчити литовську вдома. Отже, більшість представників старшого покоління перестала передавати рідну мову молодому поколінню. Таке становище тривало до 1939 р., коли цей край було включено до складу Білоруської РСР. У воєнні та повоєнні роки тут багато литовців, часто цілими родинами, винищили банди білополяків (Армія Крайова), які особливо тероризували свідоміших литовців. Відтоді багато литовців почали розмовляти між собою польською або принаймні білоруською. У литовських родинах стало традицією, щоб принаймні один член родини записувався поляком. Як із цих, так і з інших причин у 1945–1958 рр. до Польщі емігрувало досить багато людей, які розмовляли литовською. Попри всі ті події, що мали вирішальне значення для подальшого розвитку етнолінгвістичних відносин у цьому краї, у повоєнні роки представників старшого й середнього поколінь, які розмовляли литовською, ще можна було знайти досить широко, майже по всьому Варенавському району. Місцевих жителів, які здавна знали литовську, знаходили навіть у таких селах, які Анонім і О. Хоминський вказували як суто слов’янські. І це не дивно, адже в той час знати литовську було радше нещастям, ніж щастям. Нижче за околицями та рівнем володіння мовою наведено села, у яких під час виїздів і експедицій 1955–1963 рр. ще знаходили людей, що більшою чи меншою мірою розмовляли литовською або вміли нею говорити. Шкода, що більше уваги приділяли околицям і їхнім частинам, де компактно розташовувалося більше литовських сіл (наприклад, Пелеса, Родунь, Асави, частково Бенекайніс, Варенав, Армонішки), а часу й можливостей краще обійти села навколо Геранайніса, Каулелішкес, Ночі та Тракелів, які зазнали слов’янізації або повністю ослов’яніли, забракло. Найбільш литовською була околиця Пелеси із селами Старі Друскінінкай, Дубіні, Падитвис, Павалаке, Пелеса, Пілюнай, де в родинах переважно розмовляли литовською. Змішаним було лише село Нові Друскінінкай. Старше й середнє покоління розмовляло литовською в селах Каргаудай, Клайшяй, особливо Вігоніс, частково Старі Смільгіняй. Лише старше покоління знало литовську в селах Балчишкі, Лелюші, Памеде, Нові Смільгіняй і Варлі. Час від часу траплялися окремі літні люди, які знали литовську, 29 у селах Барташюнай, Куркі, Леліоняй, Ліпкунай, Лункі, Навікай, Петрошюнай, Поцеляй і Слабода. Зі спогадів старих пелесців, литовську ще знали старі люди з Абромішкі, Смільгіняй (у бік Восилішкес), Толкунай, Трейгі, Валдотішкі (/Валдонай), Вільбікай. Найбільш литовськими селами в околиці Родуні були Дочішкес, Пілякалніс, Плікі й Склодоніс. Більшою чи меншою мірою представники старшого покоління, які розмовляли литовською, ще жили в таких селах, як Адвярнікай, Бутрімаї, Даугірдішкес, Гаронис, Йотаутаї, Юцінай, Старі Казошкішкес, Кемейшяй, Ківоніс, Мажейкяй, Падитвис, Паліунай, Пасоде, Пусіаваріс (/Пусіаваряй), Рачкунай, Раджюнай, Страціунай, Вашкеляй та інших. В околиці Асави багато литовськомовних людей середнього та старшого поколінь мешкали в селах Грубенай, Пуодзі, Вайкунону (/Вайкуну), Жиліони. Крім того, чимало литовців, переважно старшого покоління, ще жили в інших селах, як-от Асава̄, Balatnīkās, Bilōnys, Galmantiskės, Kaniūkai, Lapōtiškės, Nevāšiai, Paasavys, Paaradnys (/Aradniškiai), Padvarė (/Padvarōnys), Povilōnys, Sališkės, Trūmpiškės. У селах Занюни (/Зенюнай), Жасіни (/Жусінай) дуже старих людей не виявили, а ті, хто раніше був середнього віку, вже важко розмовляли литовською. В околиці Жирмунай людей, які вміли розмовляти литовською, виявили в селі Mogūnų; одну селянку — у селі Будревичю, трьох літніх людей — у селі Nāniškių і двох — у Жирмунах. За їхніми спогадами, раніше литовською розмовляли мешканці сіл Гіратоню, Меліунай, Мінюкай, Рекщяй, Сакалай, Шалтінай, Таукинай та інших. Мабуть, в околиці Бенекайніса найбільше людей, які розмовляли литовською, було в селі Бєлюнай. У багатьох садибах люди, що знали литовську, жили в таких селах, як Старі Бенекайніс, Базіліяй, Бружеляй (/Бразеляй), Кємеляй, Великі Кужяй, Лауцай, Лєтува, Любартаї, Мікалчяй, Падварішкес, Рамучяй, Варнакеляй, Вісгірдай, Жігай та ін. Найкраще литовські села збереглися у Варенавському районі в Станішяй і Стилгунай; інші вже більшою чи меншою мірою почали білорусизуватися: це Бажо̄рай, Балчінінкеляй, Бальсіяй, Даукшёне̇с, Куоджяй, Ло̄зорішкес, Веко̄нис. Родини або окремі особи, які розмовляли литовською, ще були в селах Драбісюнай, Палецішкес, особливо у Варенаве. В околиці Армонішкі найбільше литовською розмовляли в селах Дайнаво̄с, Рамашконяй і Тусамонай, дещо менше — у Цеслюкішкес, Лашекай, Науясодіс (/Наваседай), Парубішкес (Парабішкес). Досить багато людей, які розмовляли литовською, ще було в селах Армонішки, Мілюнону (/Мілюну), Пупашоняй, Валаткішкес, менше — у селах Пажіжміо, Переґоніс, Шешкай, Жежяй та інших. Найбільш литовським в околиці Каулелішкес було село Білі. Літніх людей, які знали литовську, знайшли в Каулелішкес, Ленчішкес, Великих Лепах (інші місцевості не досліджували). В околиці Ночі литовською, по суті, володіли всі жителі сіл Бєлюнай і Стріжунай. Переважно старі люди розмовляли литовською в селах Мєжоніс і Повілоніс; люди різного віку, які знали литовську, були в Янчяй і Раубішкес. В околицях Армонішкі, Асави й Родуні люди, яких зустрічали за польовою роботою, розмовляли білоруською, однак достатньо було трохи заговорити литовською, як майже хором лунала відповідь литовською. Старі люди іноді й удома розмовляли литовською навіть із зовсім молодими. Тому часом важко було позбутися враження, ніби опинився десь біля Марцінконіса чи Варени. Більшість представників цих околиць твер- 30 вважали, що до Першої світової війни в згаданих селах іще повсюдно розмовляли литовською. Переходити на білоруську мову почали переважно в роки польської окупації, особливо коли діти пішли до польських шкіл. Після війни тут усюди почали діяти білоруські школи. У багатьох більш литовськомовних околицях і селах Варенавського району ще хотіли домогтися відкриття литовських шкіл. 1957 р. чотири школи Пелесоської округи перевели на російську мову викладання, а як предмет на вибір дозволили викладати рідну (литовську або білоруську) мову — по дві щотижневі години у III—VIII класах. Це восьмирічні школи в Пелесі та Падитвісі, початкові школи в Дубінях і Павалаке. Тоді авторитет цих шкіл помітно зріс, учнів у них було досить багато. Навіть ті батьки, які вдома не розмовляли з дітьми литовською, сподівалися навчити їх литовської мови. Однак литовські вчителі зазвичай не могли довго тут залишатися через специфічні й нелегкі умови праці, тому литовську мову викладали не всюди й не завжди. Згодом, коли населення почало скорочуватися, а школи укрупнювали, школи в Дубінях і Павалаке закрили. У Падитвісі залишили чотири класи, а старші класи 1981 р. перенесли до Балчишкес, нинішнього центру округи й колгоспу, але ні там, ні там литовську мову вже не викладають. Досі уроки литовської мови були лише у восьмирічній школі в Пелесі. Загалом тут долю рідної мови визначає мова викладання в школі, якою учням рекомендують постійно користуватися. А батьки й дідусі та бабусі, щоб дітям було легше і щоб могли спілкуватися з ними однією мовою, також переймають мову школи або близьку до неї. Коли заснували білоруські школи, весь Варенавський район фактично завершив перехід на білоруську мову. Тепер цей процес сильно зачепив і колишні литовськомовні села Пелесоської округи. Старше покоління литовців вимирає, а молодше, будучи двомовним, починає повсюдно розмовляти білоруською або російською. Отже, за тридцять років мовна ситуація у Варенавському р-ні докорінно змінилася і кількісно, і якісно. Значною мірою цьому сприяли також розпочате в роки колективізації перемішування населення, формування нових поселень, занепад старих, а особливо притягальна сила міст і містечок. Останнім часом культурне життя литовців у цих місцях занепадає. У 1936—1960 рр. тут був відомий хор села Пліки; згодом Варенавському району в Мінську, Вільнюсі та інших місцях протягом двох десятиліть представляв етнографічний ансамбль села Павалаке Пелесоської округи (дев’ятьох Канявічюте), який тепер через смерті й хвороби, пов’язані зі старістю, розпадається. У міру того як сфери вживання литовської мови дедалі звужуються, старше покоління вже не передає своєї мови молодшому. Оскільки литовську мову тут зберегли переважно люди старшого покоління, їхня чисельність щороку стрімко скорочується. Шкода, що немає закону, який надавав би периферійним литовським говорам статус заповідної території — як реліквії однієї з найархаїчніших індоєвропейських мов; про це говорить відомий балтист-індоєвропеїст і дослідник цих говорів В. Топоров (Топоров, 1981, с. 13). Периферійні литовські говори Варенавського району є продовженням південної аукштайтської, або західнодзукської, говірки за межами республіки. Хоча говірка одна, проте з заходу на схід її система набуває дедалі більше елементів морфології, лексики й синтаксису східних аукштайтів-вільнюсців, або східних дзуків. Отже, тут можна виокремити щонайменше три говори: західний (околиці Ноції, Пелеси й Родуні), середній (Асави, Бене- 31 кайню, Варенави) і східний (околиці Армонішкес, Каулелішкес). Тут поряд з архаїчними рисами процвітає безліч різноманітних новацій. Для дослідників мови це надзвичайно цінний скарб. На жаль, цей скарб занадто швидко зникає. Тепер уже нелегко знайти добрих знавців говірки навіть в околиці Пелеси. Що ж тоді казати про інші околиці. З огляду на розглянутий розвиток етнолінгвістичних відносин у різних околицях Варенавського р-ну видно, що контакти й розподіл сфер уживання основних мов цього краю — литовської та білоруської — визначили екстралінгвістичні умови. Литовська мова, колись найважливіша мова населення цього краю, після початку примусової асиміляції литовців, особливо в другій половині XIX ст., поступово перетворилася лише на сімейну, або домашню, мову, а в деяких місцях почала зовсім зникати з ужитку. Утім, у більшій частині нинішнього Варенавського району вона зберігалася як основна домашня мова ще до Першої світової війни, а нерідко й пізніше, наприклад: у компактному масиві литовських сіл навколо Рамашконіса (приблизно між Бенекайнями й Армонішкес, Варенавом і Каулелішкес), а також у деяких селах навколо Асави й Ноції — до середини другого чверті XX ст., в окремих селах околиці Родуні — до кінця третьої чверті XX ст., а в деяких селах околиці Пелеси — до наших днів. Білоруська мова (точніше, місцевий білоруський діалект), яка раніше була мовою контактів, а в другій половині XIX ст. стала мікропосередником, поступово почала витісняти литовську навіть з останньої сфери її вживання — сім’ї. Це пояснюється політикою денаціоналізації, яку провадили царська Росія та буржуазна Польща. Через подібність і численні польські запозичення місцева білоруська мова для сполонізованої шляхти та литовських селян-католиків була наче різновидом або діалектом польської мови, а для царських чиновників, як і для багатьох білорусів-православних, — лише діалектом російської мови. Через запізнілий розвиток білоруської національної самосвідомості місцеві жителі не пов’язували цю мову з білорусами як окремою національністю і нейтрально називали її звичайною, або місцевою, мовою. Не протиставляючись жодній із згаданих мов, вона слугувала певною проміжною, перехідною мовою і для сполонізації, і для русифікації місцевих жителів. Хоча місцева білоруська мова нині є панівною мовою цього краю, місцеві жителі не надто цінують ані її, ані її літературний варіант. Це може бути пов’язано й з тим, що більшість місцевих жителів за національністю вважають себе не білорусами, а поляками або литовцями. Натомість сфери вживання російської мови постійно розширюються. Будучи макропосередником і основною мовою адміністрації, вона становить серйозну конкуренцію місцевій білоруській мові як мікропосереднику. Польська мова, яка була мовою місцевих землевласників і духовенства, ширше поширилася серед місцевого населення лише в роки окупації буржуазною Польщею (1920—1939). Місцеві жителі намагалися вживати її в різних сферах життя, однак вона ніде не встигла міцно утвердитися. Нею володіють лише представники старшого покоління. Нині польську мову тут підтримує переважно церква. Останнім часом долю рідної мови тут значною мірою визначає мова школи. Трикомпонентна мовна ситуація цього краю виявляє тенденцію до перетворення на двокомпонентну. Литовська мова тут уживається лише як сімейна. Білоруська мова тут є не тільки сімейною, а й регіональною. Однак тепер дедалі частіше функцію регіональної мови 32 схильна перебирати роль макропосередника — російська мова. Про білінгвізм литовців і білорусів або білорусів і литовців тут можна говорити лише як про один з етапів асиміляції литовців цього краю. А. ВИДУГИРИС ДО РОЗВИТКУ ЕТНОЛІНГВІСТИЧНИХ ВІДНОСИН У ПЕЛЕСІ ТА СУСІДНІХ МІСЦЕВОСТЯХ Резюме У статті простежується розвиток етнолінгвістичних відносин від першої половини XIX ст. до сьогодення на території Вороновського району Гродненської області БРСР. Тут взаємодіють місцеві діалекти литовської, білоруської та польської мов, їхні літературні варіанти, а також російська мова. Констатується, що литовська мова (продовження діалекту південних аукштайтів або так званих західних дзуків) на зазначеній території була основною мовою в сім’ях місцевого населення переважно до Першої світової війни, а часто й пізніше: наприклад, у компактній групі колишніх литовських сіл поблизу с. Рамашканці Германишської парафії, а також в окремих селах поблизу Начі й Осова — до середини другої чверті XX ст., в окремих селах в околицях Радуні — до кінця третьої чверті XX ст., а в деяких селах поблизу Пелеси — й досі. Білоруська мова (точніше, її місцевий діалект), яка раніше була мовою контактів, із другої половини XIX ст. стала виконувати також функцію мови-мікропосередника і тим самим дедалі більше витісняти литовську мову з останньої сфери її вживання — сім’ї. Цей процес пояснюється асиміляторською політикою, яку провадили як адміністрація царської Росії, так і уряд буржуазної Польщі. Нині долю місцевих рідних мов визначає мова школи. Хоча місцева білоруська мова тепер є однією з найпоширеніших мов спілкування, місцеве населення часто нехтує нею, як і її літературним варіантом. Це пов’язано з тим, що більшість місцевих жителів за національністю вважають себе не білорусами, а поляками або литовцями. Натомість сфери вживання російської мови постійно розширюються. Будучи мовою-макропосередником, вона тепер є серйозним конкурентом білоруської мови як регіональної. Польська мова, яка раніше була мовою місцевої шляхти та духовенства, поширювалася серед селян переважно як офіційна мова в роки польської окупації (1920–1939). У ці роки місцеве населення користувалося нею в різних сферах життя, однак закріпитися в жодній зі сфер спілкування вона не встигла. Нею володіють лише люди старшого покоління. Польську мову тут підтримує лише католицький костел. A. VIDUGIRIS ДО РОЗВИТКУ ЕТНОЛІНГВІСТИЧНИХ ВІДНОСИН У ПЕЛЕСІ ТА НАВКОЛИШНІХ МІСЦЕВОСТЯХ Резюме У статті досліджується розвиток етнолінгвістичних відносин від першої половини XIX ст. до сьогодення у Вороновському районі (Гродненська область Білоруської РСР). Тут уживаються місцеві литовські, білоруські та польські говірки, їхні літературні варіанти, а також російська мова. 3. 1880 33 Підтверджується, що литовська мова (точніше, продовження південної аукштайтської або західнодзукійської говірки) на зазначеній території була головною домашньою мовою місцевих жителів переважно до Першої світової війни, а часто й пізніше. Наприклад, вона збереглася на колишній компактній території литовських сіл навколо Рамашконіс у парафії Армонішкес, а також в окремих селах поблизу Асави й Ночі до середини другого чвертьстоліття XX ст., в окремих селах Пелеського та Радунського районів — до кінця третього чвертьстоліття XX ст., а в деяких селах Пелеського району — до сьогодні. Білоруська мова, точніше місцева білоруська говірка, колишня мова контактів, із другої половини XIX ст. є міжмовою регіону й, здається, витісняє литовську мову з її останньої сфери вживання — родини. Цей процес зумовили як політика царської Росії, так і урядова політика буржуазної Польщі. Тепер долю рідної мови визначає мова навчання. Хоча нині тут фактично панує місцева білоруська мова, місцеві жителі не надто цінують ані її, ані її літературний варіант. Це пов’язано з тим, що більшість місцевих жителів вважає себе не білорусами, а поляками й литовцями. Тому сфера вживання російської мови постійно розширюється. Як макропосередник, ця мова нині становить серйозну конкуренцію білоруській мові як мові регіону. Польська мова (точніше, її периферійний діалект), колишня мова шляхти й духовенства, поширилася серед місцевих жителів переважно як офіційна мова під час польської окупації (1920—1939). У ті роки місцеві жителі намагалися вживати її в різних сферах життя, але вона так і не прижилася. Цю мову розуміють лише представники старшого покоління. Тут польську мову підтримує переважно церква. LITERATŪRA Anonim. Obszar języka litewskiego w gubernii Wileńskiej // Materiały antropologiczne-archeologiczne i etnograficzne. Kraków, 1898. T. 3. Bagdonas J. Lietuvių padėjimas Vilniaus wyskupijoje // Viltis. 1908. Nr. 115 (150) ir kt. Baliński M., Lipiński T. Starożytna Polska pod względem historycznym, geograficznym i statystycznym. Warszawa, 1846. T. 3. Bieliński J. Wilno // Słownik geograficzny królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Warszawa, 1893. T. 13. Broch O. Über einen weissrussischen Dialekt aus der Gegend südlich von Vilna. — In: Zeitschrift für slavische Philologie, 1957, Bd. XXVI. Broch O. Zum Litauischen südlich von Vilna. — In: Norsk Tidsskrift for Sprogvidenskap, Oslo, 1960. Chomiński O. Mapa obszaru językowego litewskiego w Rzeczypospolitej polskiej. Warszawa, 1928—1933. Gintautas J. Vilniaus gubernijos lietuviai // Švyturys: Mėraštis-almanachas. 1912 m. V., 1910. Grigas N. Vilniaus kelionės įspūdžiai // Tautos mokykla. 1938. Nr. 17. Grinaveckienė E. Tarmių medžiagos rinkimas Lietuvių kalbos atlasui // Lietuvių kalbotyros klausimai, 1960. T. 3. Gustaitis A. Lydos — Pelesos apylinkėje pasidairius // Naujoji Lietuva, 1942. Nr. 178. Jablonskis J. Užrašai [Rankraštis]. 1906. Lietuvos TSR Mokslų akademijos Centrinės bibliotekos Rankraštynas. JJ—37. Jakubovskis J. Tautybių santykiai Lietuvoje prieš Liublino uniją. K., 1921. Lietuvių kalbos tarmės. Chrestomatija. V., 1970. Martinkėnas V. Vilniaus krašto lietuviškos pradžios mokyklos ir skaityklos 1919—1939 metais [mašinraštis]. V., 1970. Lietuvos TSR Mokslų akademijos Centrinės bibliotekos Rankraštynas. F. 284—2. 34 Ochmański J. Biskupstwo Wileńskie w średniowieczu. Poznań, 1972. Ochmański J. Skołwa i Borcie. Zachodniobałtyjskie osadnictwo na Litwie średniowiecznej // Z polskich studiów slawistycznych. Ser. 4. Historia. Warszawa, 1972. Rozwadowski J. Mapa języka litewskiego w gubernii Wileńskiej // Materiały i prace komisji językowej Akademii umiejętności w Krakowie. Kraków, 1904. T. 1. Rozwadowski J. Mapa języka litewskiego // Polska i Litwa w dziejowym stosunku. Warszawa—Lublin—Łodź—Kraków, 1914. Synodus dioecesana Vilnensis. Vilnae, MDCCXLIV (1744). Słownik geograficzny królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Warszawa, 1880–1 T. 1–14. Stang Chr. S. Nachtrag zur Abhandlung von O. Broch: Das Litauische südlich von Vilna // Norsk Tidsskrift for Sprogvidenskap. 1960. T. 19. Šukys J. Budingesnės Ramaškonių tarmės ypatybės // Lietuvių kalbotyros klausimai. V., 1960. T. 3. Turska H. O powstaniu polskich obszarów językowych na Wileńszczyźnie. Wilno, 1939. Verbickis V. Lietuvos žemėlapis su etnografijos siena. V., 1911. Vidugiris A. Nauji darbai apie lietuvių kalbos tarmes // Lietuvių kalbotyros klausimai. V., 1959. T. 2. Vidugiris A. Dėl kalbų kontaktavimo Pietryčių Lietuvoje // Lietuvių kalbotyros klausimai: Kalbų, kontaktai Lietuvos TSR. V., 1983. T. 23. Vilniaus krašto lietuvių tautosaka // Tautosakos darbai. K., 1938. T. 4. Viltis. 1908, 1909. Viltis. 1909. Nr. 90, 92, 94, 96. Wolter E. Zur litauischen Dialektkunde // Mitteilungen der Litauischen litterarischen Gesellschaft Heidelberg, 1895, 20. Ziminskas J. Lyda ir Lydos apskritis // Mūsų Vilnius. 1931. Nr. 4, 5. Ziminskas J. Iš Lietuvos ribų iškritusi Rodūnė // Ateitis. 1944. Nr. 68. Ziminskas J. Žirmūnų lietuvių kryžiaus kelias // Ateitis. 1944. Nr. 119. Б-с. Радунский приход Лидского уезда Виленской губернии // Живая старина. СПб, 1895. Вып. 3–4. Ванагас А. П. Гидронимы Пелясы // Балто-славянские этноязыковые контакты. М., 1980. Виткаускас В. Некоторые особенности литовского говора в окрестности Радуньи // Балто-славянские этноязыковые контакты. М., 1980. Вольтер Э. Рукописи. Центральный архив АН СССР в Ленинграде. Ф. 178. Оп. 1, № 66. Гаучас П., Видугирис А. Этнолингвистическая ситуация литовско-белорусского пограничья с конца XVIII по начало XX в. // Geografija, 1983. T. 19. Зинкявичюс З., Гаучас П. Восточная граница распространения литовского языка в прошлом по данным топонимики // Проблемы этнической истории балтов. Рига, 1985. Йонайтите А. Названия культурных растений в пелясском литовском говоре // Балто-славянские этноязыковые контакты. М., 1980. Карский Е. Ф. Этнографическая карта белорусского племени. 1903 // Дыялекталагічны атлас беларускай мовы. 1963. Карский Е. Ф. Труды по белорусскому и другим славянским языкам. М., 1962. Кеппен П. О происхождении, языке и литературе литовских народов. СПб, 1827. Киркор А. Статистический взгляд на Виленскую губернию // Памятная книжка Виленской губернии на 1853 год. СПб, 1853. Ч. 2. Корева А. К. Виленская губерния. СПб., 1861. Матулянис С. П. Литовское племя в Виленской губернии // Памятная книжка Виленской губернии на 1902 год. Вильно, 1901. Ч. 3. Невская Л. Г. Погребальный обряд в Пелясе / структура и терминология // Балто-славянские этноязыковые контакты. М., 1980. 3* 35 Риттих А. Ф. Этнографическая карта Европейской России. СПб, 1875. Судник Т. М. К истории языковой ситуации Пелясы // Балто-славянские этноязыковые контакты. М., 1980. Топоров В. Н. Категория времени и пространства и балтийское языкознание // Балто-славянские исследования. 1980. М., 1981. Чекман В. Н. К проблеме литовско-белорусской фонетической интерференции в Пелясе // Балто-славянские этноязыковые контакты. М., 1980.