Bilingvizmo situacijos ir jų socialinė dinamika

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXVII (1988) LIETUVIŲ KALBA IR BILINGVIZMAS SIMAS KARALIONAS СИТУАЦІЇ БІЛІНГВІЗМУ ТА ЇХНЯ СОЦІАЛЬНА ДИНАМІКА Білінгвізм — практика почергового використання двох мов меншою чи більшою групою людей — є досить поширеним у світі явищем. Оскільки суспільство може цілком обходитися й однією мовою, існування білінгвізму свідчить про те, що в суспільстві є дві спільноти, які розмовляють різними мовами (Karaliūnas, 1983, p. 15). Білінгвізм є повсякденним явищем у так званих багатонаціональних державах, де поруч існують кілька народів — кожен зі своєю культурою та мовою. Але й у таких випадках білінгвізм охоплює окремі групи людей, які через потреби спілкування та взаємодії змушені вивчати й використовувати мову іншого народу, тоді як більшість членів суспільства живе своїм життям і користується своєю мовою. Отже, дві чи кілька мов співіснують, їх використовують у різних соціальних ситуаціях, кожна мова має власну сферу обслуговування, і в таких випадках краще говорити про диглосію, хоча деякі дослідники також вважають диглосію формою білінгвізму (New Horizons in Linguistics, 1975, p. 319). Типовою диглосною ситуацією, наприклад, є співіснування літературної розмовної мови й діалектів, оскільки обидва ці варіанти національної мови використовуються для різних цілей і в різних соціальних ситуаціях. Зрозуміло, що ситуації білінгвізму, які трапляються в таких випадках, є стабільними, не створюють труднощів чи перешкод для комунікації в суспільстві та його життєдіяльності, а тому можуть існувати тривалий час. Ситуації білінгвізму, які нині існують у багатьох країнах (наприклад, у Швейцарії, Канаді, Югославії, Індії та ін.), не виявляють жодних ознак змін*. Ситуації білінгвізму можуть виникати й з інших причин — не обов’язково через наявність двох чи кількох етнічних спільнот. Суспільство традиційно може бути одномовним, але в якійсь сфері своєї діяльності приймає й використовує іншу мову, придатнішу для цієї мети, ніж власна. Наприклад, у Фінляндії, крім фінської, функції літературної мови виконує шведська. У Литві аж до наших днів у церкві використовували латину (частково її використовують і тепер). В Індії мовою адміністрації, освіти й літератури є англійська. Мовою, яку використовували в канцелярії Великого князівства Литовського, була слов’янська писемна мова, заснована на традиції церковнослов’янської мови. Роль другої мови в суспільстві дуже часто виконує мова, що має престиж і значну культурну цінність. Тиск англійської мови на мови національних меншин у Сполучених Штатах Америки має економічний, політичний і соціальний характер, але, наприклад, * У працях радянських соціолінгвістів наголошується на рівноправності мов радянських народів і стабільності їх використання (Karaliūnas, 1983). 4 Щодо скандинавських мов, то цей тиск зумовлений значенням англійської як домінантної міжнародної мови, а також тим, що вона поширюється через школи, радіо й телебачення, фільми та журнали, а також через комерційні канали (Haugen, 1972, p. 66—68). За своєю функціональною та ціннісною значущістю ця друга мова дорівнює унормованій, стандартизованій літературній мові й фактично виконує ту саму роль, що й літературна мова. Така престижна й ціннісно значуща друга мова обслуговує відразу кілька мовних спільнот, отже, виконує роль міжмови, функцію lingua franca (див. далі). У Західній Європі тривалий час міжмовою була латина, яка функціонувала у сферах науки, освіти й релігії. У деяких країнах Східної Європи (наприклад, у Болгарії, Румунії, Росії та ін.) роль міжмови в релігії протягом кількох століть виконувала церковнослов’янська мова. Національна мова та друга мова, яка найчастіше виконує функції міжмови, утворюють у суспільстві диглосну ситуацію, оскільки їх використовують у різних сферах. Але частина членів суспільства — освічені, навчені люди — є білінгвами, бо почергово використовують обидві мови. Такі білінгвальні ситуації, будучи стабільними, не можуть істотно вплинути на долю мов, уживаних у суспільстві. Міжмова й міждіалект (див. далі), посідаючи важливе місце в системі суспільних соціальних цінностей, відрізняються лише сферами використання та можливостями застосування. Але, з іншого боку, за певних історичних соціокультурних умов білінгвальні ситуації можуть змінюватися. Використання двох мов вимагає від людини значно більших психічних та інтелектуальних зусиль, ніж спілкування однією мовою, і тому існує природна схильність якомога більше зменшувати ці зусилля, тобто обмежуватися використанням однієї, зазвичай рідної, мови. У комунікації суспільства спостерігається тенденція до усунення білінгвальних ситуацій і переходу до використання однієї мови. Ситуації білінгвізму можуть усуватися двома способами: 1) формується змішана мова, що складається з елементів і особливостей обох мов, і 2) замінюються мова або діалект соціальної групи чи суспільства. 1. Формування змішаних мов Із двох мов, які ті самі індивіди вживають почергово, за певних історичних соціально-культурних умов упродовж тривалого часу може виникнути третя мова. Оскільки в її структурі є елементи обох мов, таку мову називають змішаною, або гібридною (mixed language, Mischsprache, langue mixte). Одразу слід зазначити, що кожна мова має гетерогенні, тобто іншомовного походження, елементи, особливо в лексиконі. Адже зіткнення мов, їхня взаємодія та взаємопроникнення неминучі, так само як неминучі спілкування та взаємодія людей різної етнічної належності й культурний обмін, що відображаються і в їхніх мовах: разом з обміном культурними цінностями до мови приходять і їхні назви. Тому запозичення, особливо в мовленні нижчих суспільних верств, можна сказати, є життєвою необхідністю. Крім культурного обміну, взаємодія та змішування мов породжують і багато інших історичних процесів та подій: змішування або спільне проживання на одній території людей різного етнічного й мовного походження, 5 їхнє географічне сусідство, міграція, колонізація, окупація, суспільно-економічні та політичні зв’язки між різними країнами, етнічна симбіоза й асиміляція людей різного походження тощо. Провідниками та носіями взаємодії, змішування мов і взаємного впливу однієї на одну є білінгвальні індивіди. Щодня чергуючи дві (або кілька) мов, вони мимоволі починають ототожнювати їх і несвідомо зближувати, тобто змінювати. Елементи однієї мови починають уживатися і тоді, коли говорять іншою мовою. Трансформації, що виникають у мовленні білінгвальних індивідів, у певних випадках можуть переходити й до мовлення членів монолінгвального суспільства або соціальної групи. Так виникають запозичення. Таких запозичених елементів, що прийшли ззовні, насамперед у лексиці, одна мова може мати менше, а інша більше — залежно від енергійності, мобільності та можливостей взаємодії її носіїв. Чимало гетерогенних елементів, особливо в лексиці, має, наприклад, єврейська мова, або jidiš (Jiddisch), якою спілкуються між собою євреї Східної Європи, зокрема Литви, а також євреї, що походять звідти й мешкають на всіх континентах; це розмовна й літературна мова. Jidiš має германську граматичну структуру, оскільки єврейська мова сформувалася на основі середньоверхньонімецької мови пізнього періоду (XII—XIV ст.) (Spätmittelhochdeutsch). Окрім германського елемента, у її лексиці є близько чверті слів єврейсько-арамійського походження, від однієї шостої до однієї десятої — слов’янського походження, переважно запозичених зі старопольської мови (Birnbaum, 1923; Karaliūnas, 1977), а також чимало романських слів. Єврейську мову не можна називати змішаною, оскільки її граматична система, за винятком одного чи кількох єврейсько-арамійських елементів, є германською. Характер мови та її належність до генетичного типу визначає граматична структура, яка майже не піддається впливу інших мов і не запозичується. Отже, jidiš є германською мовою. Натомість під час формування змішаної мови системи мов, якими послуговуються білінгвальні індивіди, а отже контактних мов, зазнають значних модифікацій. Граматика змішаних мов у багатьох випадках рудиментарна, а словник досить обмежений і примітивний. Однак не можна стверджувати, що змішані мови є лише наборами гетерогенних фактів. Водночас вони мають своєрідну, специфічну структуру. Змішаною мовою є, наприклад, ladino (назва походить від іспанського слова на позначення латинської мови), або, як її ще називають, džudezmo (англ. Judeo-Spanish). Це мова, що походить від іспанської мови XV століття, має численні запозичення турецького, грецького та єврейського походження й уживається євреями (сефардами) на Піренейському та Балканському півостровах, а також у Західній Африці. Суміш італійської мови з елементами французької, іспанської, арабської, грецької та турецької мов, уживана в басейні Середземного моря, особливо в його східній частині (Леванті), — це lingua franca. Виникнення самого терміна й поняття сягає часів хрестових походів (XI, XII і XIII ст.). Учасники тих походів походили з різних країн Європи. Священники, ченці й воїни, купці та ковалі, носії й хлопці-послужники — кожен говорив різними мовами, які були предками сучасних англійської, французької, італійської та німецької мов. Латинська мова, щоправда, була мовою їхньої релігії та освіти, але не всі учасники хрестових походів нею розмовляли. Не всі вони знали й мови одне одного. Тож різномовним хрестоносцям знадобилася одна зрозуміла всім мова. Така 6 Найкраще їм підходила провансальська мова — lingua franca (дослівно «французька мова»), якою користувалися купці й моряки з різних країн на південному узбережжі Середземного моря від Марселя до Генуї (Samarin, 1968, p. 661). Назва lingua franca тепер стала в лінгвістиці терміном, яким позначають мову, що її спільно використовують з метою комунікації люди, які розмовляють різними мовами (Pei, 1966, p. 148). Мовою такого типу, як lingua franca, була також змішана мова russenorsk. До Першої світової війни нею користувалися на півночі Норвегії російські купці й норвезькі рибалки. Вона сформувалася у XVIII ст. у процесі спілкування російських і норвезьких торговців. Її граматика була рудиментарною, складалася з російських і норвезьких елементів. Крім норвезьких і російських, у ній були також слова нижньонімецької та англійської мов. Адже рибалки півночі Норвегії підтримували тісні зв’язки з Бергеном, де нижньонімецька мова мала великий мовний вплив (Sommerfelt, 1971, p. 33). Отже, змішані мови виникають не в кожній білінгвальній ситуації. Вони формуються за дуже специфічних історичних і соціальних умов, у регіонах інтенсивних етнічних, культурних і торговельних контактів та обмінів. Там, де сформувалася й існує змішана мова, була або є подвійна соціокультурна традиція. Змушена комунікативними потребами, одна соціальна група намагається адаптувати мову іншої соціальної групи. У процесі цієї адаптації мовна система зазнає значної модифікації та редукції: того, чого немає в рідній мові, не залишається й у мові, якою опанували. У цьому аспекті цікавим є такий психологічний факт: самі носії змішаної мови не відчувають модифікації та редукції цієї мовної системи. Олаф Брох (1927) зауважив, що користувачі russenorsk були переконані, що розмовляють мовою своїх співрозмовників: росіяни вважали, що говорять норвезькою, а норвежці — російською. З іншого боку, не всі змішані мови вирізняються радикально модифікованою, рудиментарною граматичною структурою. Деякі з них можуть мати повну граматичну систему, властиву природній мові, і використовуватися для письма та літератури. Прикладом такої змішаної мови є норвезька літературна мова riksmål (дослівно «державна мова»). Її фонетика норвезька, але розподіл фонем данський; у морфології вона має елементи як норвезької, так і данської мов, а її словник складається з данських і норвезьких слів. Riksmal виникла у XIX ст., коли говірки середніх міських верств норвезьких міст злилися з провінційною данською мовою, так званою høytidssproget, «урочистою мовою» (Sommerfelt, 1971, p. 26–27). Окремий тип змішаних мов становлять мови pidžin (pidgin) (сам термін походить від спотвореного англійського слова business «справа, річ; заняття, бізнес»). Унаслідок пропускання англійської, французької та португальської мов крізь фільтр корінних мов Африки, Океанії й Азії та їхньої радикальної модифікації виникли pidžin англійська, pidžin французька та pidžin португальська мови. Вони виникли через потребу в комунікації у сфері торгівлі й обміну та використовуються між групами. Отже, вони виконують функцію lingua franca. Наприклад, pidžin англійська, точніше мова pidžin, що розвинулася з англійської, функціонує в Камеруні, Китаї, на Гаваях, Ямайці, у Кореї, Меланезії та Сьєрра-Леоне. Мови Pidžin є мертвими, оскільки не мають мовної спільноти, яка ними користувалася б і для якої вони були б рідними. Це суто контактні мови. 7 Але іноді мова pidžin може перерости в природну мову. Наприклад, меланезійська мова pidžin сформувалася як засіб спілкування в торгівлі. Згодом її, виконуючи функцію віддання наказів і розпоряджень, використовувала правляча каста плантаторів у спілкуванні зі своїми підлеглими. Не минуло й п’ятдесяти років відтоді, як меланезійська мова pidžin почала поширюватися, а вона, названа новою меланезійською мовою, стає національною мовою Нової Гвінеї, що використовується в адміністрації, освіті, засобах масової інформації, релігії та духовній культурі. Діти можуть навчитися цієї мови від батьків, які використовують pidžin у торгівлі й обміні, і почати спілкуватися нею між собою. Так може сформуватися спільнота, рідною мовою якої стає pidžin. Такі мови тоді називають креольськими (іспанське criollo, португальське criulo «корінний житель Вест-Індії європейського походження» утворені від дієслова criar «годувати, вирощувати», що походить від латинського crēāre «творити; народжувати»). Labai dažnai kreolų kalbos yra laikomos mišriomis kalbomis (plg., pvz., Rosetti, 1972, p. 112–118). Bet nuomonė, kad kreolų kalbose afrikietiška gramatika suderinta su romanų kalbų (portugalų, prancūzų, ispanų) žodynu, nėra pakankamai pamatuota. Pastarųjų metų tyrinėjimai (Taylor, 1972, p. 453–477) rodo, jog pagrindinė kreolų kalbų ypatybė yra smarkiai supaprastinta gramatika, ypač morfologija – neturi žodžių kaitybos fleksijos. L. Hjelmslevas (1938, p. 373–4) yra pareiškęs nuomonę, kad „kreolų kalbų gramatinė sistema (pagrindinių morfemų inventorius ir konfigūracija) yra optimalinė gramatinė sistema“. Komunikacijos požiūriu tokia interpretacija yra visai suprantama, nes apskritai kontaktinėse situacijose kalba kinta optimizacijos kryptimi: išlieka tik tie elementai ir modeliai, kurie yra būtini komunikacijai. Pidžin і креольські мови, як уже згадувалося, виникають за дуже специфічних історико-культурних умов. Зазвичай вони локалізуються десь поблизу головних морських шляхів, у регіонах інтенсивних торговельних контактів та обмінів. Отже, так чи інакше вони пов’язані з морськими подорожами й, очевидно, не можуть бути старшими за XVI ст., коли почалися регулярні морські подорожі, торгівля та спілкування з корінними народами. Отже, по-перше, у певних випадках (щоправда, дуже рідко) інтермова, або lingua franca, що виникла й функціонує завдяки різним контактам, може перерости в справжню, природну мову, якою зазвичай є рідна мова, тобто мову, що передається з покоління в покоління без жодної допомоги іншої мови. По-друге, за специфічних історичних, соціальних і культурних умов із двох (або більше) мов може виникнути третя мова, що поєднує елементи обох (або кількох) мов. Але найчастіше одна мова або діалект можуть бути замінені іншою мовою або діалектом. 2. Заміна мов або діалектів Спостерігаючи за розвитком співвідношень між формами існування мови (літературною розмовною мовою, літературною мовою, діалектами тощо) у різних суспільствах, а також за конкретними ситуаціями білінгвізму та їхньою динамікою (наприклад, мовною поведінкою іммігрантів у Сполучених Штатах Америки, Бразилії тощо), неважко побачити, що одна форма мови або одна мова може замінити іншу, посісти її місце. Літературні, стандартні мови витіснили традиційні діалекти в Англії, Франції тощо; діалекти нині витісняються в Німеччині, 8 Литві тощо. У XVIII ст. рідною мовою жителів Ірландії була гельська, що належала до кельтської гілки мов, але в XIX ст. майже всі ірландці почали користуватися англійською мовою. Заміна однієї мовної форми або мови іншою є суто екстралінгвістичним явищем: те, яка з форм існування мови чи контактних мов передає свої функції іншій або, навпаки, перебирає їх, зовсім не залежить від особливостей її структури. Було б неправильно вважати, що, наприклад, латинська мова витіснила галльську завдяки своєму особливому вокалізму чи багатій системі дієслів. «Структурні особливості латинської, арабської, іспанської та англійської мов ніяк не сприяли поширенню цих мов далеко за межі їхніх первісних ареалів. Те, що в їхніх структурах принаймні сприяло цьому процесові, відображало риси характеру й культури народів, які так чи інакше визначили подальший перебіг подій», — зазначає французький лінгвіст A. Martinet (Мартине, 1972, c. 81—82). Діалекти нерідко багатші за літературну мову, яка їх витісняє. Проте в процесі заміни діалекту або мови діє одна психолінгвістична закономірність, а саме: мова або мовна форма, що приходить на зміну (зазвичай літературна мова), дуже часто, з погляду її носіїв, є престижною і посідає високе місце в ієрархії соціальних цінностей. Співвідношення літературної мови й діалектів та динаміка білінгвальних ситуацій у суспільстві можуть дуже різнитися й безпосередньо залежати від мовної поведінки соціальної групи. Хоча, як уже зазначалося, престиж літературної, стандартної мови високий, тяжіння до неї різних соціальних груп неоднакове. Міські жителі швидше за селян починають користуватися літературною мовою. Серед нижчих міських верств швидше відбувається і процес заміни однієї мови іншою; особливо інтенсивний він там, де зосереджені багатонаціональні й багатомовні групи населення, де працюють величезні багатонаціональні трудові колективи, а англійська та португальська мови слугують засобами комунікації. Отже, перетворенню білінгвальних ситуацій на монолінгвальні сприяють урбанізація та індустріалізація. Натомість жителі села, будучи консервативнішими й не схильними піддаватися міським новаціям, найдовше зберігають рідну мову. Давня гельська мова в Ірландії, де загалом усюди домінує англійська, і сьогодні побутує в сільській місцевості й є ознакою опору села англізованим містам (Zawadowski, 1961, p. 22). І литовську мову крізь століття кріпацтва й денаціоналізованих маєтків до світла національного відродження та національної культури винесли литовські кріпаки. Литовські аристократи, хоч і вважали себе литовцями, розмовляли польською. Отже, в історії Литви ми знаходимо досить рідкісний випадок, коли вищі верстви суспільства користуються однією мовою, а нижчі — іншою. Такі випадки трапляються й у суспільствах, де століттями існували кастові відносини. У Південній Індії, наприклад, живуть племена тода, кота й бадага. Плем’я тода перебуває на вершині соціальної ієрархії й користується мовою, відмінною від мов кота й бадага — племен, що його обслуговують. Більшу стійкість і більше шансів зберегтися мають унормовані, стандартизовані літературні мови, ніж ті, що існують лише в усній формі й не мають літературної форми. Особливо життєздатні мови народів із давньою та великою культурою: що багатша й розмаїтіша культура, яку обслуговує мова, то вищий її престиж. У західних провінціях Римської імперії латинська мова витіснила кельтські мови, але нічого не змогла вдіяти з грецькою. Престиж грецької цивіліза- 9 ції був настільки великим, що грецька мова збереглася не лише як розмовна, а й як мова адміністрації східної частини Римської імперії та Візантійської імперії. На долю мови, її збереження чи заміну впливає також ставлення до неї адміністрації. Майже в усіх країнах Європи літературні, стандартні мови витіснили або майже витіснили діалекти, а подекуди й мови національних меншин — насамперед там, де до представників меншин не застосовують силу. «Сила в таких випадках зазвичай викликає опір. Насправді найкращий спосіб пробудити мову, що вмирає, — спробувати її придушити», — зазначає норвезький лінгвіст Alf Sommerfelt (1971, p. 69). Однією з причин литовського національного відродження в другій половині XIX ст. могли бути жорстокі репресії царизму та заборона литовської преси (Karaliūnas, 1983, p. 6). Одним із найважливіших — якщо не найважливішим — чинників подальшої долі мови є соціальний контроль. Його наявність надає мові сили зберігатися й виживати. До Першої світової війни в селах Клайпедського краю та Прусської Литви мову для себе, своєї родини й домашніх визначав батько, але його суб’єктивне рішення мало збігатися з думкою сусідів, адже якби хтось назвав себе німцем, хоча в селі його знали як литовця, все село висміяло б його. Сільські верстви робітників і ремісників не знали таких психологічних перешкод, тож їхня поведінка вже не була об’єктом соціального контролю, і тому германізація подолала їх раніше (Gerulis, 1932). Унаслідок зміни соціальних умов або з певних політичних причин (сепаратистських тенденцій етнічного чи політичного характеру) об’єкт соціального контролю може змінитися, а сам контроль може й зовсім зникнути. Це, своєю чергою, може спричинити заміну однієї мови іншою. Випадок радикальної заміни мови, а разом із нею й трагічної долі мови, описує Jurgis Gerulis (Gerullis, 1932). У його рідному селі Йогаудай 50–60% жителів були литовцями. Про якесь придушення литовської мови з боку місцевої влади не могло бути й мови, адже тогочасна влада виявляла велику прихильність до литовських фермерів. Отже, у 1914 р. перспективи витіснення литовської мови були дуже незначними. Але 1925 р. у селі залишилося лише троє литовців. Як могло статися, що за десятиліття литовську мову майже повністю витіснила німецька? Багато литовців не повернулися з війни. Частину жителів Йогаудая вигнали до Росії, де померли старі литовці. Після приєднання Клайпедського краю до Литви та сама мова й та сама кров уже не змогли подолати відчуження, що виникло внаслідок багатовікової належності до двох цілком різних культурних ареалів — пруссько-німецького та польсько-російського. Процес германізації особливо пришвидшував такий чинник: через значно вищий рівень сільськогосподарської культури й матеріального добробуту литовці Малої Литви вважали себе вищими за литовців Литви; вони не хотіли, щоб їх ототожнювали з людьми в личаках із-за кордону, і почали соромитися своєї рідної мови та своєї національності. І раніше вони зверхньо дивилися на įpulakus (від польського слова polak «поляк»), як вони глузливо називали литовців із-за Нямунаса. Через це після приєднання Клайпедського краю до Литви вони ототожнили себе з німцями, рівними їм за рівнем матеріальної культури. Тепер уже не було тих соціальних сил, через які литовця, що назвався німцем, висміяли б, і шлях для процесу германізації був відкритий. 10 Із цього прикладу чітко видно, що перед зміною мови зникає почуття національної самосвідомості. Цей висновок підтверджує і процес слов’янізації литовців Віленського краю (див. далі). Друга, нова мова витісняє рідну не відразу, а поступово. Цей процес не повинен порушувати комунікацію між членами суспільства. Спочатку нова мова посідає місце старої лише в певних сферах уживання. Наприклад, дорослі члени суспільства або соціальної групи можуть використовувати нову мову у взаєминах із владою чи у війську, молоде покоління — у школі. А рідна мова й надалі використовується в родині та в неформальному спілкуванні. Таке опанування деяких сфер уживання U. Weinreich (1968, p. 107) також вважає заміною однієї мови іншою і називає його частковим. Поступовий перехід суспільства в родинах на іншу мову відображається в тому, що дідусі й бабусі говорять однією мовою, а молодше покоління, найчастіше діти, вже використовує іншу. Отже, група носіїв рідної мови збігається з віковою групою, а це і є синхронним проявом заміни однієї мови іншою (Weinreich, 1968, p. 94). Батьки зазвичай є білінгвами або полілінгвами, вони розмовляють удома двома чи кількома мовами водночас. Такий мовний розвиток пережила, наприклад, більшість давніх переселенців-литовців у Латвії: дослідження їхньої мовної ситуації засвідчило, що дідусі й бабусі часто розмовляли литовською, батьки — двома або п’ятьма мовами, а діти — однією нерідною мовою (Garšva, 1985, p. 124). Слід наголосити, що білінгвізм або полілінгвізм у родині найчастіше зумовлюють змішані шлюби. Так, у 1925, 1930 і 1932 рр. лише 20% литовців, які жили в Латвії, одружувалися між собою; більшість їхніх шлюбів укладалися з латишами, інші — з поляками, росіянами, німцями (Garšva, 1984, p. 85). Отже, за сприятливих соціальних, психологічних і мовних умов період заміни мови є відносно коротким — третє покоління вже є одномовним і вважає нову мову рідною. 64 У селах околиць Цискади (це найвіддаленіший острівець литовської мови в Латгалії, за 90 км від кордону Литви) 1851 р. жило 300—400 литовців. 1977 р. К. Гаршва, який побував там, знайшов лише близько десяти літніх людей, які розуміли литовську й ще могли нею розмовляти. За словами самих носіїв литовської мови, більшість із них перестала розмовляти литовською між собою приблизно вже близько 1930 р., коли після смерті старших у змішаних родинах утвердилася латиська мова (Garšva, 1984, p. 87). Такий самий період свідчить і про заміну литовської мови польською (див. далі). Мова, що відступає, втративши комунікативну функцію, змушена набувати особливої конотації та спеціальних функцій, наприклад езотеричної (батьки розмовляють старою мовою, бажаючи щось приховати від дітей) або комічної (гумористичні рубрики в газетах і журналах). Дітей іммігрантів в Америці смішить слово, вимовлене старою, батьківською мовою. Старші сприймають нову, уживану дітьми мову як модну забаганку. Тому з неї запозичують багато слів і висловів, щоб мовлення здавалося молодіжним, сучасним та елегантним. Ці твердження добре підтверджує унікальна динаміка соціолінгвістичних ситуацій Віленського краю. Встановлено, що на етнографічній території Литви польською мовою користуються від другої половини XIX ст. у трьох компактних ареалах — Віленському, Ковенському та Смальвському (Turska, 1982, p. 21). Перший ареал, крім околиць самого Вільнюса, охоплює колишні волості Пабраде, Паберже, Неменчине, Майшягала та частину волостей Йонішкіс, Гедрайчяй, Ширвінтос і Муснінкай. Ковенський ареал простягається на північ від Каунаса, поблизу Ванджіо. 11 галу, між Німаном, Нерісом і Невежисом, а Смальвський ареал розташований у північно-східному куті, неподалік від Зарасая (села Турмантас, Смальвос, Бернотішкес, Лупенка, Шантупяй, Гайде та ін.). Ці ареали географічно не суміжні й розташовані далеко від етнографічної Польщі. Ці острівці польської мови на території литовської мови виникли порівняно пізно (Turska, 1982, p. 21; Vidugiris, 1971). Г. Турська, яка до Другої світової війни досліджувала місцеві польські говірки, розповідає, що зустрічала місцевих селян віком 80—90 років, які ще більш-менш добре знали литовську мову (Turska, 1982, p. 44). Слід сказати, що таких місцевих людей знаходили не поодиноко й набагато пізніше. У 1956—1969 рр., збираючи діалектологічний матеріал для «Атласу литовської мови», у Віленському ареалі польської мови виявили чимало представників старшого покоління віком 70—100 років, які добре пам’ятали, як більшість мешканців краю спілкувалася між собою лише литовською. Багато хто з молодших також стверджував, що їхні батьки розмовляли литовською лише між собою або зі своїми ровесниками-сусідами, однак у родині намагалися не говорити литовською з дітьми. Зустріли ще більше людей, які розуміли литовську, знали значення багатьох назв місцевостей, назв тварин та інших слів, уміли сказати те чи інше речення, рахувати, пам’ятали різні лайливі слова, уживані старими людьми, але вже не могли розмовляти. Цікаво, що знання литовської мови в багатьох із них, її вільність зростали тим більше, чим довше вони про неї думали й чим більше намагалися її пригадати: що краще вони могли розмовляти нею. Спираючись на цих носіїв говірок, які більшою чи меншою мірою знали литовську, у 1956—1969 рр. дослідили й описали за «Програмою збирання матеріалів для Атласу литовської мови» говірки околиць Неменчине, Ажулаукес, Сужоніс, Паберже, Майшягала та інших (Vidugiris, 1971, p. 242—243). Дідусів і бабусь віком 70—80 років, які пам’ятали литовську й розмовляли нею, зустрічали й в околицях Кернаве (Vidugiris, 1972, p. 271). Отже, з цих даних чітко видно, що полонізація литовських селян — явище не давнє. Приблизно до середини XIX ст. майже в усій тодішній Віленській губернії переважала литовська мова (Vidugiris, 1971, p. 236). Це чітко підтверджують історики М. Балінський і Т. Ліпінський, які добре знали цей край: «Віленська губернія заселена самими литовцями. Однак литовська мова повсюдно переважає лише з північного боку, або на правому березі Нерісу; з південного боку, біля самого Вільнюса, вона поступилася місцем польській мові; далі литовськомовні села чергуються із селами, де вживають польсько-руську [тобто білоруську. — S. K.] мову. Утім серед сільських мешканців цієї губернії литовська мова переважає над обома останніми мовами», — писали вони 1846 р. у своїй книзі «Starożytna Polska pod względem historycznym, geograficznym i statystycznym» (t. 3, p. 122). Отже, у першій половині XIX ст. лівий берег Нерісу, або південно-східна частина Віленської губернії, аж до самого Вільнюса ще був суцільно литовським. Це показує і етнографічна карта європейської частини Росії, складена П. Кеппеном на основі даних про вживання мов, що спиралася на результати перепису першої половини XIX ст. (1834 р.?). З етнографічних матеріалів, зібраних П. Кеппеном 1857 р. через католицьких священнослужителів, видно, що змішано, тобто литовською та польською мовами, говорили в околицях Веркай, Реше, Карвіо та частково Майшягали, Кернаве й Дубінгіяй. В околиці Неменчине поляки жили лише в містечку та при плебанії (Vilnius ir Vilniaus kraštas, p. 75—76). 12 Навіть у місті Вільнюсі та його передмістях, де сприятливі умови для поширення польської мови склалися давно, ще чимало людей розмовляли литовською. За даними П. Кеппена за 1857 рік, змішаними (як він пише, «литовці та поляки») були парафії св. Іоанна, Св. Духа, св. Якова, св. Рафаїла, Бернардинців та Антакальніса (Вільнюс і Вільнюський край, с. 74). Автор першої історії міста Вільнюса М. Балінський (1835, с. 61) писав: «За походженням жителі міста Вільнюса — литовці, русини, німці та євреї». Слов’янські острівці, що раніше існували на території литовської мови, у другій половині XIX ст. почали стрімко розростатися, зливатися один з одним і, немов хвилі, захоплювали дедалі нові литовські села. Однак поряд зі слов’янськими мовами — білоруською, російською та польською — існувала й литовська мова, яка в окремих місцевостях Вільнюського краю збереглася навіть до початку XX ст. Спираючись на архівні документи (наприклад, економічну анкету 1872 року, на яку відповідали місцеві чиновники та вчителі), А. Відугіріс (1971, с. 241) встановив, що в сімдесятих роках минулого століття жителі околиць Немянчине, Паберже та Ріеше були двомовними або багатомовними. Наприклад, у багатьох родинах Немянчинської волості говорили польською, почасти білоруською, а «на сходках або зборах — литовською і почасти російською». У Пабержській волості — польською та литовською, біля Ріеше — «переважно польською-жмудською і зрідка російською-литовською», біля Майшагали — литовською, польською та білоруською. Зі зібраних А. Платерісом у 1890 році даних видно, що хвиля слов’янізації охопила литовські села ще далі на північ від Вільнюса, хоча литовською мовою там іще говорило чимало людей: наприклад, у Майшагальській волості з 7 864 жителів литовською говорили 2 207 осіб, у Ширвінтській волості з 13 146 осіб литовцями були 8 491, у Муснінкайській волості з 6 423 жителів литовською користувалися 6 199 осіб тощо. Після відновлення друку латинськими літерами, переважно з повідомлень неофіційних газет, дізнаємося, що на початку XX ст. литовською мовою ще говорили біля Дубінгяя — половина жителів, біля Йонішкіса — половина жителів, біля Немянчине — третина жителів, біля Паберже — третина жителів, біля Майшагали — третина жителів (за іншими даними, дві третини), біля Карвіса — у трьох селах (за іншими даними, третина жителів) (Відугіріс, 1971). З матеріалів, зібраних для «Атласу литовської мови», видно, що в окремих місцевостях біля Немянчине та Ріеше, де нині переважає місцевий польський говір, перехід литовців до польської мови відбувався через білоруську (Відугіріс, 1971, с. 245). Однак у багатьох випадках литовські селяни переходили на польську безпосередньо зі своєї, литовської мови, без посередництва білоруської. Привертає увагу те, що ареал польської мови простягається вздовж історично давнішого етнографічного литовсько-білоруського кордону: польська мова поширювалася в тих районах, де проникнення білоруського елемента на територію литовської мови, просування білоруської мови та відступ литовської мови були найбільшими (Турська, 1982, с. 26, 29, 58). Там, де литовсько-білоруський етнографічний кордон був стабільнішим, наприклад в околицях Швенчоніса, процес денаціоналізації литовців відбувався значно повільніше; подекуди під виглядом полонізації литовці білорусизувалися. Це свідчить про те, що польська мова поширювалася й утверджувалася переважно там, де мовна традиція ослабла й занепала. Ці факти знову підтверджують, що переходу на іншу мову передує згасання національної свідомості та зникнення соціального контролю. 13 З мов, якими користувалися — литовської, білоруської, російської та польської, — перемогла польська мова, що поширювалася з церкви, маєтку та міста (Вільнюса й Даўпгіліса), хоча нею розмовляло небагато людей. Важливу роль відіграла також спільність релігії (католицизму), тоді як між білорусами-православними та поляками-католиками існував релігійний бар’єр, який чимало сприяв збереженню їхніх мов. Крім того, належність до католицького віросповідання нерідко почали ототожнювати з належністю до польського народу. Тому більшість жителів, не зважаючи ні на своє походження, ні на рідну мову, почали вважати себе поляками за віросповіданням (Відугіріс, 1983, с. 53). Отже, в литовському селі польська мова поширювалася насамперед як мова вищих верств (шляхти, священників і міщан) та релігії, а також як мова держави, освіти й культури, що й надавало їй в очах литовських селян престижного статусу. Польськомовний ареал Каунаса сформувався тоді, коли в XIX ст. навколишні селяни внаслідок постійних контактів перейняли польську мову від численних шляхетських хуторів («околиц») у цій місцевості. Перехід литовців на польську мову відбувався через проміжну стадію білінгвізму. Литовсько-польський білінгвізм у багатьох парафіях Вільнюського краю був нетривалим: уже третє покоління не розуміло литовської й говорило лише польською. Вирішальну роль у цьому процесі, «катастрофічному скороченні чисельності литовців у Вільнюському повіті», за словами Г. Турської (1982, с. 54), відіграли змішані шлюби, особливо жінки. Загальновідомо, що в мовному розвитку жінки відіграють консервативну роль: передають дітям рідну мову й у такий спосіб зберігають мовну традицію. Але в цьому випадку, на жаль, було навпаки — у процесі полонізації провідну роль відігравали жінки. Від літніх людей Г. Турська (1982, с. 45) дізналася, що литовською найдовше користувалися під час роботи десь далеко від дому, у полі чи лісі, а вдома, у родині, це була проклята мова — нею не користувалися, побоюючись, що її вивчать діти («Хоча батько був литовцем, але мама була полькою, тому й розмовляли польською»). При ближчому розгляді з’ясовувалося, що та «мама-полька» походила з того самого або сусіднього села, а її батьки, як і батьки батька, до самої смерті говорили лише литовською. Таке негативне ставлення жінки до литовської мови («Мати сердилася, коли бабуся з дідусем розмовляли з дітьми литовською, одного разу вона навіть вигнала дідуся з хати»), очевидно, було зумовлене її практичним настроєм, бажанням, щоб її діти посіли краще місце, вищий статус у суспільстві, а можливо, і певною її марнославністю («Користування благороднішою мовою робить мене благороднішим тощо»). Роль жінки в процесі відмови від литовської мови підтверджують і спостереження А. Відугіріса (1972, с. 271): родина — особливо дружина й доньки, які не любили литовської мови, — всіляко перешкоджала дослідженню говірки С. Ручінскаса, доброго знавця литовської мови з околиць Кярнаве. Отже, те, що діти жінки майже зовсім або й зовсім не знали литовської мови, якою користувалися її батьки і якою вона сама ще розмовляла в дитинстві, тобто що період білінгвізму був таким коротким, вирішальною мірою залежало від жінки. Встановлено, що в багатьох місцевостях Вільнюського краю литовсько-білоруський білінгвізм і перехід литовців на білоруську мову історично передували іншим процесам (Відугіріс, 1971, с. 245–246; 1983, с. 53–58). Хоча в першій половині XIX ст. польський елемент у Литві посилився, сприявши поширенню знання польської мови та його поліпшенню, це не спричинило масової полонізації. У першій половині XIX ст. ще не існувало спеціальних причин, які б викликали масову полонізацію. 14 Швидка відмова від литовської мови та масовий перехід литовських селян на польську збіглися зі скасуванням кріпацтва (1861 р.) і повстанням 1863–1864 рр., інакше кажучи, по суті збіглися з утвердженням капіталістичних виробничих відносин у селі та загостренням боротьби між поміщиками й духовенством польської орієнтації та царськими чиновниками за вплив на литовських селян (Vidugiris, 1983, с. 54–55). Тому можна припустити, що головною причиною масової полонізації литовського села були істотні соціально-економічні зміни в побуті селян — звільнення від кріпацтва та їхнє збагачення. Як за часів Великого князівства Литовського, так і тепер мовна відмінність між вищими й нижчими суспільними верствами була пов’язана з класовою відмінністю. Польська мова найперше входила в побут заможних селян і селян, які обіймали певні посади (солтисів, лісників тощо) (Turska, 1982, с. 56). Кожного, хто говорив польською, литовці називали шляхтичем, а бути шляхтичем означало належати до вищої верстви. Описавши й проаналізувавши сучасну лінгвосоціальну ситуацію в околицях Кернаве, А. Відугіріс (1972, с. 272) дійшов висновку, що асиміляції насамперед піддалися містечко Кернаве й ближчі навколишні маєтки (наприклад, Кривейкишкіс, Кернавеле тощо), а також села, наділені якимись привілеями, наприклад, звільнені від кріпацтва (як-от Семенішкіс, Рамонешкіс тощо). Отже, соціальний мотив, очевидно, був одним із найважливіших чинників, що спонукали литовських селян почати говорити польською. Соціально-економічні зміни й тенденції демократизації породили в етнографічній Литві два цілком різні суспільно-культурні явища. По-перше, у другій половині XIX ст. у глибині Литви з народу, що прагнув освіти й науки, поставала дедалі численніша національна інтелігенція, яка спрямувала національне литовське відродження зовсім іншим шляхом. По-друге, на етнографічному литовсько-білоруському пограниччі, де литовська національна свідомість значно згасла, сформувалася масова схильність литовських селян уживати польську як мову культури, освіти й релігії. H. Turska (1982, p. 29) teigia, kad lietuvių valstiečių perėjimas į lenkų kalbą buvęs gaivališkas, stichiškas. Žymesnio vaidmens negalėjęs suvaidinti nė lenkiško elemento sustiprėjimas Lietuvoje XIX a. pirmoje pusėje, Vilniaus universiteto klestėjimo metu. Daugeliu atvejų iš tikrųjų taip galėjo būti. Bet tai buvo keletą šimtmečių trukusios sąmoningos ir organizuotos polonizacijos politikos, varytos per bažnyčią ir dvarus, padarinys. Tiesa, ligi Žečpospolitos padalijimų (1772, 1775 ir 1795 m.) Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje nebuvo kompaktiškų lenkų kalbos arealų, nes lenkiškas elementas neturėjo Lietuvoje palankių sąlygų tarpti ir plėtotis. За даними перепису населення 1897 р., у тогочасній Віленській губернії було 3151 особа, яка переселилася з етнографічних областей Польщі; у самому Вільнюсі таких людей було 1702. Це число охоплює не лише поляків, а й польських євреїв, більшість яких, імовірно, також прибула з Польщі. У Віленському краї поляки могли становити 1–1,5% усього населення до його окупації 1919 р. легіонами генерала Желиговського. Лише в Гродненському й Августівському повітах їхня частка могла бути більшою (Vilnius ir Vilniaus kraštas, с. 108–109). Литовський статут забороняв полякам мати маєтки чи інші землі у Великому князівстві Литовському. Право набувати міста, староства й маєтки, а також орендувати чи 15 управляти нерухомим майном мали лише литовці, жмудини й білоруси, народжені у Великому князівстві Литовському й здавна тутешні мешканці. Офіційною мовою Великого князівства Литовського була слов’янська канцелярська. «А писарь земский имеет по руски литерами и словы рускими все листы и позвы писати», — сказано в Литовському статуті 1566 р. (розділ IV, артикул 1). Поряд із нею поступово поширювалася й польська мова. У XVI ст., а особливо у XVII ст., при вживанні слов’янської канцелярської та польської мов дійшли цікавого компромісу: юридичні формули на початку й наприкінці акта писали обов’язковою за законом мовою — слов’янською канцелярською, а сам зміст акта — польською. Таке становище тривало до 1697 р. Тоді було визнано фактичне панування польської мови й надано їй статус офіційної мови Великого князівства Литовського. Перші осередки польської мови й культури в Литві виникли в маєтках магнатів, церквах і більших містах. Справжніми користувачами польської мови були вищі й середні верстви литовського суспільства — магнати, католицьке духовенство, заможні міщани, дрібна шляхта. Через них польська мова поширювалася й серед інших верств. Від самого запровадження християнства в Литві священниками були поляки, бо литовців не було. Лише наприкінці XVI ст. у Віленській семінарії почали готувати й литовських священників, для них заснували стипендії. Найбільшим осередком поширення польської мови була церква: проповіді виголошували польською, від литовських парафіян вимагали знати молитви польською, литовську мову вважали язичницькою, а отже, непридатною для церкви (Stosunki litewsko-polskie w diecezji Wileńskiej, 1913). Тому не дивно, що утвердження польської мови й зневага до литовської, відмова від неї вже у XVI ст. зайшли так далеко, що освіченіші уми того часу, наприклад М. Дауґша, відчули потребу захищати рідну мову та її вживання: «Хоча, правду кажучи, мало хто з нас, особливо знатніших, не знає польської мови й не може читати польською написаних проповідей, однак, на мою думку, більшість не розуміє польської мови або знає її лише трохи. Я знаю, як усі народи цінують, люблять і шанують твори, написані рідною мовою (тому, гадаю, всі народи й узялися перекладати книжки з інших мов на свої), лише наш литовський народ [тобто шляхта. — S. K.], вивчаючи польську мову й уживаючи її, так зневажив, занедбав, мало не зрікся своєї мови, що це кожен ясно бачить, але навряд чи хто похвалить його за це», — писав М. Дауґша в «Передмові до ласкавого читача» до «Постилі», виданої у Вільнюсі 1599 р. (Lietuvių literatūros istorijos chrestomatija, с. 65). Процес поширення й утвердження польської мови поступово посилювався. З 1737 р. у віленських церквах уже не виголошували проповідей литовською. У Віленському університеті до 1812 р. лекції читали латиною, але згодом утвердилася польська мова, і перед його закриттям більшість професорів були поляками. За весь час свого існування Віленський університет видав лише одну литовську книжку — «Bites» К. Незабітаускіса (1823 р.). Свідома й організована політика полонізації, яку насамперед проводили через церкву, дала свої результати: литовці в місті, а частково й у селі, особливо там, де національні традиції значно ослабли, з часом звикли до думки, що литовська мова — погана, селянська, непридатна для вживання в церкві та інших громадських місцях. Роль церкви в процесі полонізації видно й із долі литовців у Латвії, де від XIX ст. 16 у середній частині південно-східної Латвії та в містах місцеві литовці не латишилися, не білорусилися чи русифікувалися, а здебільшого полонізувалися. Наприклад, в Ілукстському повіті 1860 року було зареєстровано 5023 литовці та 3828 поляків, а 1897 року — 6986 литовців і вже 11 380 поляків. Чисельність литовців і поляків зростала непропорційно не через різний природний приріст, а внаслідок полонізації частини литовців, оскільки латиші почали переселятися до цього повіту лише після 1850 року й сповідували іншу релігію. У парафії Лаукеса Ілукстського повіту (за 6 км на південь від Даугавпілса) чисельність литовців також зменшувалася: 1904 року литовці становили близько 87% (із 4000 — 3500), 1914 року — 25%, 1930 року — 14,1%, 1935 року — 6,8% і 1969 року — 1%. Такі живучі традиції полонізації зуміла запровадити церква: згадані околиці не належали до Польсько-Литовської держави з 1772 року, а кріпацтво було скасовано приблизно 1817 року (Garšva, 1985, p. 124). Встановлено (Nitsch, 1925; Turska, 1982, p. 64), що польська мова, якою користувалися вищі та середні суспільні верстви Литви (polszczyzna litewska), історично є місцевим різновидом загальнопольської мови (койне), сформованим на основі чужої мови. Цей висновок підтверджує і те, що практично всі полонізми литовської мови мають відповідники в польській літературній мові, але не в її діалектах. Отже, вони походять із загальнопольського мовного різновиду, яким користувалися в Литві та Білорусі (polszczyzna kresowa). З тієї самої причини є чимало спільних полонізмів у литовській і білоруській мовах, пор. наприклад лит. ambaras «горе, скрута» — білор. амбарас (< lenk. ambaras); arpavóti «очищати зерно решетом» — арфоваць (< lenk. arfować); bėdà «такий велосипедний віз» — бяда (< lenk. bieda, bida) тощо. Полонізми жемайтських діалектів (наприклад, čiōnglis, koñpėlius, krėderas, lañpartas тощо), очевидно, запозичені безпосередньо з польської мови, якою користувалися в маєтках (але не з південних діалектів литовської мови). Більшість регіональних полонізмів уживаються поряд із литовськими словами з відповідним значенням. Це свідчить про те, що польськими («панськими») словами прагнули прикрасити й ушляхетнити литовську мову, як це тепер відбувається в білорусько-польських білінгвальних ситуаціях, коли говорять білоруською (Адамовичуте, 1982). Як відомо, польська мова досить широко вживається також у Білорусі, особливо в її західній частині, але як другою мовою нею користуються насамперед білоруси-католики. Наприклад, православні мешканці сіл Гродненського району її навіть не знають (Чекман, 1982, с. 126). Винятком є самий північно-західний куток Білорусі поблизу Сопоцькина й Трокеників (Трокеники), де місцеві жителі говорять лише польською, проте ще зовсім недавно ця територія була литовською. Очевидно, її мешканці перейшли на польську безпосередньо з литовської (Гринблат, 1968, с. 148–160). Отже, у Білорусі вживання польської мови не утворює суцільного ареалу: тут польською користуються поряд із рідною білоруською як другою мовою. Тому в Білорусі польська функціонує як своєрідний інтердіалект, сутність якого полягає в його адстратному характері (Чекман, 1982, с. 124–128). Функцію інтердіалекту виконував також різновид польської мови (polszczyzna litewska), уживаний у Великому князівстві Литовському, а згодом, після включення Литви до складу Російської імперії (1795 р.), — вищими та середніми верствами суспільства Литви. Отже, вживання польської мови в Білорусі принципово відрізняється від її вживання в Литві, де для певної частини населення польська стала рідною і 2. 1880 2793 17 де вона функціонує як лінгвогеографічний діалект. Історично обидві форми польської мови (polszczyzna kresowa), уживані на окраїнах польського етнографічного ареалу, — народний лінгвогеографічний діалект та інтердіалект — є двома соціолінгвістичними стадіями розвитку одного явища: загальнопольська розмовна мова (койне) перетворилася на інтердіалект, яким раніше користувалися шляхта, духовенство й міщани; з нього розвинувся народний лінгвогеографічний діалект польської мови (віленський, ковенський і смальвський мовні ареали). Розгляд соціальної динаміки ситуацій білінгвізму дає змогу зробити такі висновки. 1. status quo у ситуаціях білінгвізму може зберігатися тривалий час. Однак за певних соціально-історичних умов ситуації білінгвізму можуть трансформуватися. Вони можуть усуватися двома способами: а) мову спільноти замінює інша мова; б) формується змішана мова, що складається з елементів і особливостей обох мов. Однак це трапляється лише у виняткових випадках, за дуже специфічних історичних і соціальних умов, а саме в регіонах інтенсивних етнічних, культурних і торговельних контактів та обмінів. Там, де формується й існує змішана мова, існувала або існує також подвійна соціокультурна традиція. 2. Заміна однієї мови іншою завжди відбувається через стадію білінгвізму. Нова, друга мова поступово посідає місце старої. Спочатку нею користуються лише в певних сферах (адміністрації, освіті, церкві), а також певні соціальні групи — вищі й середні верстви суспільства (міські жителі, духовенство, шляхта). 3. На початковій стадії нова, друга мова в багатьох випадках функціонує як регіональний засіб комунікації — інтердіалект, інтермова або lingua franca. Лише згодом вона стає лінгвогеографічним діалектом (мовою). Інтердіалект, lingua franca і лінгвогеографічний діалект (мова) історично є двома соціолінгвістичними стадіями розвитку одного явища. 4. Зазвичай перед заміною мови відбувається згасання національної свідомості. Наявність національної свідомості в ситуаціях білінгвізму та мовних контактів виявляється як мовний патріотизм і соціальний контроль. Вибір мови в ситуаціях, де вживаються дві чи кілька мов, є об’єктом соціального контролю. С. КАРАЛЮНАС БІЛІНГВІСТИЧНІ СИТУАЦІЇ ТА ЇХНЯ СОЦІАЛЬНА ДИНАМІКА Резюме У випадках, коли дві мови, що функціонують у суспільстві, застосовуються в різних сферах і використовуються з різною метою, білінгвістичні ситуації є стабільними й зазвичай існують тривалий час. Однак за певних соціально-історичних і культурних умов білінгвістичні ситуації розвиваються в напрямку їхнього усунення. Змішані мови (на кшталт піджинів, лінгва франка або креольських мов) формуються за специфічних соціально-історичних умов, у регіонах морських шляхів сполучення, інтенсивних етнічних і культурних контактів та товарообміну. 18 Заміщення діалекту або мови є тривалим соціолінгвістичним процесом. Форма існування мови, що заміщує діалект або мову (переважно літературна розмовна мова), та друга мова зазвичай посідають високе місце в системі цінностей суспільства і мають більший престиж серед носіїв діалекту або мови. На початкових стадіях білінгвізму форма мови, що заміщує, і друга мова в багатьох випадках функціонують як інтердіалект та інтермова (лінгва франка). На наступних етапах розвитку вони стають відповідно лінгвогеографічним діалектом і національною мовою. Інтердіалект та інтермова, з одного боку, і лінгвогеографічний діалект та національна мова, з іншого, є двома соціолінгвістичними формами одного й того самого явища. Теоретичні положення ілюструються прикладами розвитку різних мов світу і передусім фактами з історії литовської мови та її діалектів на периферії — у зоні литовсько-білоруського прикордоння, у Латвії та колишньому Клайпедському краї, де тривалий час мали місце інтенсивні литовсько-німецькі мовні контакти. S. KARALIUNAS БІЛІНГВІСТИЧНІ СИТУАЦІЇ ТА ЇХНЯ СОЦІАЛЬНА ДИНАМІКА Резюме Коли дві (або більше) мови використовуються в суспільстві у різних сферах (наприклад, у повсякденному житті та в адміністрації) і з різною метою, білінгвістичні ситуації є стабільними й можуть тривати довго. Однак за певних соціальних і культурних обставин білінгвістичні ситуації мають тенденцію до усунення. Змішані мови (наприклад, піджини, лінгва франка та креольські мови) розвиваються за специфічних історико-соціальних обставин, у районах морських торговельних і судноплавних шляхів та інтенсивних етнічних і культурних контактів. Заміщення діалекту або мови є тривалим соціолінгвістичним процесом. Наявна форма мови (зазвичай стандартна мова) і друга мова, які заміщують рідний діалект або мову, мають високу цінність і престиж у суспільстві. На початкових стадіях білінгвізму наявна форма мови та друга мова досить часто функціонують як інтердіалект або інтермова (лінгва франка). На наступних етапах розвитку вони стають відповідно лінгвогеографічним діалектом і національною мовою. Інтердіалект та інтермова, з одного боку, і лінгвогеографічний діалект та національна мова, з іншого, становлять дві соціолінгвістичні форми одного й того самого явища. Теоретичні положення статті ілюструються прикладами, взятими з багатьох мов світу, і насамперед фактами з історії литовської мови та її діалектів на периферії — у литовсько-білоруському етнографічному прикордонні, у Латвії, а також у колишньому Клайпедському краї, де відбувалися інтенсивні литовсько-німецькі мовні контакти LITERATŪRA Baliński M. Opisanie statystyczne miasta Wilna. Wilno, 1835. Baliński M., Lipiński T. Starożytna Polska pod względem historycznym, geograficznym i statystycznym. Warszawa, 1843–1846. T. 1–3. Birnbaum S. Die jiddische Sprache // Germanisch-Romanische Monatsschrift. 1923. T. 11. P. 149–155. Broch O. Russenorsk // Archiv für slavische Philologie. 1927. T. 41. P. 209–262. Garšva K. Lietuvių kalbos tarmės ir jų kontaktai Latvijoje (1. Lietuvių kalbos tarmių Latvijoje istorija) // Lietuvos TSR Mokslų Akademijos darbai. A serija. V., 1984. T. 2(87). P. 83–90. 2* 19 Garšva K. Lietuvių kalbos tarmės ir jų kontaktai Latvijoje (2. Lietuvių gyvenamosios vietos ir kalbų funkcionavimas) // Lietuvos TSR Mokslų Akademijos darbai. A serija. V., 1985. T. 1(90). P. 118–126. Gerullis G. Muttersprache und Zweisprachigkeit in einem preussisch-litauischen Dorf. – Studi Baltici, 1932, t. 2, p. 59–67. Haugen E. The Ecology of Language // Stanford, 1972. Hjelmslev L. Caractères grammaticaux des langues créoles // Compte-rendu du 2ᵉ Congrès International des sciences anthropologique et ethnologique. Copenhague, 1938. Karaliūnas S. Žydų kalba // Mokslas ir gyvenimas. 1977. Nr. 1. P. 35–36. Karaliūnas S. Respublikos lingvosocialinės situacijos charakteristika // Kalbų kontaktai Lietuvos TSR: LKK, t. 23. V., 1983. P. 4–42. Lietuvių literatūros istorijos chrestomatija. V., 1957. Mackey W. F. The Description of Bilingualism // Readings in the Sociology of Language / Ed. by J. Fishman. The Hague; Paris, 1968. P. 554–584. New Horizons in Linguistics / Ed. by J. Lyons. Aylesburg, 1975. Nitsch K. Język polski na Wileńszczyźnie // Przegląd Współczesny. 1925. Nr. 33. Pei M. Glossary of Linguistic Terminology // New York, 1966. Rosetti A. Langue mixte et mélange des langues. – Acta Linguistica, 1945–1949, t. 5. P. 73–78 (rus. vert.: Новое в лингвистике. – М., 1972, вып. 6, с. 112–118). Samarin W. J. Lingua Francas of the World // Readings in the Sociology of Language / Ed. by J. Fishman. The Hague; Paris, 1968. P. 660–671. Sommerfelt A. Diachronic and Synchronic Aspects of Language. The Hague, 1971. Stosunki litewsko-polskie w diecezji Wileńskiej. W Wilnie, 1913. Ščerba L. V. Sur la notion de mélange des langues. – In: Яфетический сборник. Л., 1925, т. 4, с. 1–19. Taylor D. Structural Outline of Caribbean Creole // Word. 1951, N 7. P. 43–59 (Rus. vertimas: Новое в лингвистике. – М. 1972, вып. 6, с. 452–477). Turska H. O powstaniu polskich obszarów językowych na Wileńszczyźnie // Studia nad polszczyzną kresową. Wrocław–Warszawa…, 1982. T. 1. P. 19–119. Urbańczyk S. Początki polskiego dialektu na Wileńszczyźnie // Slavia Orientalis. 1968. T. 17. P. 433–436. Vidugiris A. Kalbų sąveikos klausimu // Dubbingiai. V., 1971. P. 235–253. Vidugiris A. Kalbinės situacijos charakteristika // Kernavė. V., 1972. P. 265–277. Vidugiris A. Dėl kalbų kontaktavimo pietryčių Lietuvoje //Kalbų kontaktai Lietuvos TSR: LKK, t. 23. V., 1983. P. 46–60. Vilnius ir Vilniaus kraštas: Krašto pažinimo pradai. – K., 1932. Weinreich U. Languages in Contact. Findings and Problems. 6th Printing. The Hague; Paris, 1968. Zawadowski L. Fundamental Relations in Language Contact // Biuletyn polskiego towarzystwa językoznawczego. 1961. T. 20. P. 1–26. Адамовичте И. -Э. Проблемы изучения польских заимствований в литовских говорах // Studia nad polszczyzną kresową. Wrocław; Warszawa…, 1982. T. 1. P. 151–176. Вайнарах У. Языковые контакты / Пер. и коммент. Ю. А. Жлуктенко. Киев, 1979. Гавранек Б. К проблематике смешения языков // Новое в лингвистике. М., 1972. Вып. 6. С. 94–107. Гринблат М. Я. Белорусы. Минск, 1968. Мартыне А. Распространение языка и структурная лингвистика // Новое в лингвистике. М., 1972. Вып. 6. С. 81–93. Чекман В. Н. К социолингвистической характеристике польских говоров белорусско-литовского пограничья // Studia nad polszczyzną kresową. Wrocław; Warszawa…, 1982. T. 1. P. 123–138. Щерба Л. В. О понятии смешения языков // Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. Л., 1974. С. 60–74. 20