Lietuvos valstybė, tauta ir kalba

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXI (1994) KALBOS NORMALIZACIJOS KLAUSIMAI STASYS KEINYS ДЕРЖАВА, НАРОД І МОВА ЛИТВИ Хоч минуле Тебе вбивало й гризло невтомно, — Ти, може, вже сотню віків по-своєму не перестаєш звучати. А. Якштас. До литовської мови. 1900 Для долі народів і їхніх мов велике значення має існування власної національної держави. Почуватися рівним серед інших і самобутнім членом та творцем сучасного світу може лише народ, який сам є господарем землі своїх предків і батьків та її багатств, який, не маючи обмежень, на власний розсуд розвиває господарство краю, науку й культуру, береже та плекатиме свою мову, звичаї, вірування, самостійно й на засадах рівноправності підтримує зв’язки з іншими народами та їхніми державами. Адже кожен народ — це немов дивовижна, неповторна, самобутня квітка в саду людства. Цей сад особливо розрісся в наш час, коли з руїн системи колоніалізму, що гнобила значну частину людства й тримала її під чужоземним ярмом, до самостійного життя постали й відновили або створили свої національні держави багато народів світу. Настане день, коли визволяться й досі поневолені народи. Національна держава зазвичай постійно дбає про мову народу — створюються нормальні й сприятливі умови для її розвитку, дослідження та викладання, усіляко прагнуть розвивати мову так, щоб вона легко задовольняла всі господарські, матеріальні й духовні потреби суспільства, яке нею користується. «Вищу освіту народу й духовне його піднесення можна здійснити лише рідною мовою, бо вона — наче ворота, крізь які всі великі й плідні ідеї сягають душі народу», — писав Людвікас Реза в «Історії литовської Біблії»1. Ці гарні й справедливі слова, написані 175 років тому, дуже важливо пам’ятати й у наш час. Усі мови потрібні людству, усі, як і самі їхні носії, від природи рівні. Жодна мова як мова не є вищою за інші. І зовсім не має значення, чи нею користуються сотні мільйонів, чи лише сотні людей. Коли мову починають надмірно звеличувати, протиставляти її іншим мовам як кращу, красивішу, досконалішу тощо, коли до неї починають додавати означення велична, могутня, це свідчить про велику 1 Цит. за: Jovaišas A. Liudvikas Rėza. V.: Vaga, 1969. P. 170. 57 духовну нездоровість. Такі погляди, мабуть, найчастіше, якщо не завжди, супроводжуються зневажанням інших мов, а нерідко й прагненням нав’язати іншим власну мову. Історія свідчить, що особливо це властиво багатонаціональним державам, утвореним із завойовників і завойованих. Мови поневолених народів зазвичай не мають нормальних, природних умов для розвитку й функціонування; вони більшою чи меншою мірою зазнають впливу, а нерідко навіть свідомого тиску мов поневолювачів, які посідають панівне становище. У сучасному світі є багато мов, які не сформувалися як літературні й задовольняють не всі потреби суспільства. Зазвичай вважають, що приблизно дев’ять десятих мов світу не мають писемної форми й не є літературними. І навіть ті близько 300 літературних мов дуже різняться за рівнем розвитку та функціями. Серед них є мови, якими не можна здобути не лише вищу, а й середню, на жаль, нерідко навіть початкову освіту. Такими залишилися й мови більшості зі ста з лишком народів TSRS. Однак рідна мова дорога кожному. Усі народи прагнуть зберігати, розвивати й усебічно використовувати свою мову, і це природне право кожного народу, кожної людини. Держава Литва і мова Однією з форм правового закріплення мови, а в певних випадках і захисту її прав, є проголошення мови народу державною. Державна мова — зазвичай основна мова державного життя, яку використовують у всіх сферах діяльності цієї держави. Державною мовою оприлюднюють закони (за потреби їхні оригінали можуть мати й офіційні переклади іншими мовами, зокрема мовами, якими послуговуються жителі цієї держави), цією мовою ведуть діловодство; вона є основною мовою судочинства, освіти та інших сфер. Яку роль відіграла литовська мова в історії держави Литва? Безсумнівно, за давніх часів Великого князівства Литовського (DLK), особливо в період його могутності й справжньої величі, розмовною литовською мовою послуговувалися і в палацах великих князів, і в оселях багатьох вельмож, і в суді, і в інших установах князівства. Однак немає даних, що цією мовою користувалися й у писемності. Литовська писемність загалом з’явилася лише в XVI столітті, коли литовська знать, імовірно, значною мірою вже була полонізована або принаймні зазнала польського впливу; чи писали литовською раніше, можна лише здогадуватися. У збірці литовських слів із давньої канцелярської мови Литви (не литовської) К. Яблонскіс спирається на тексти від кінця XIV століття (найдавніші відомі такі писемні пам’ятки) і фактично до занепаду DLK наприкінці XVIII століття. Він зазначає, що в DLK «документи з державних справ писали переважно нелитовською мовою [курсив у цитаті. — S. K.] — російською, згодом польською, а також латиною й німецькою. У тих документах, написаних нелитовською мовою, є чимало й литовських слів»2. Дуже добре відомо, що документи DLK насамперед писали так званою канцелярською мовою князівства, яка була однією зі східнослов’янських мов (одні називають її російською, інші — давньобілоруською, треті — ще якось інакше). Цією мовою було видано й знамениті важ- 2 Jablonskis K. Lietuviški žodžiai senosios Lietuvos raštinių kalboje: Tekstai. K., 1941. D. 1, P. VII. 58 būausieji teisiniai DLK dokumentai „Lietuvos Statutas“ (1529, 1566 ir 1588 m.), kurie, be to, buvo išversti į lotynų ir lenkų kalbas (deja, ne lietuvių). Respublikos (Žečpospolitos) laikais DLK’ valstybės gyvenime vis plačiau įsigalėjo lenkų kalba. Lietuvių kalba nebuvo dėstomoji, mokslo ir raštinės kalba nė senajame Vilniaus universitete (1579—1832), nors, be abejo, tam tikrų nuopelnų lietuvių kalbai universitetas turi, bet tai jau kita kalba. Vis dėlto tai neleidžia manyti, kad lietuvių kalba skambėjo tik kaimo trobėlėse ir dvarų bei bažnyčių laukuose. Tiek tie gausūs lietuviški žodžiai bei posakiai kitomis kalbomis parašytuose dokumentuose, tiek ir tam tikrų dokumentų likučiai rodo, kad DLK valstybės gyvenime lietuvių kalba buvo gyva iki galo. Після розпаду Республіки та переходу Литви під владу Російської імперії умов для вияву литовської мови в житті чужої держави, по суті, мабуть, не залишилося. Тоді розпочалася й постійно розширювалася жорстока політика русифікації, зокрема й вимога русифікувати писемність (у часи заборони друку, 1864—1904 рр.). У перші роки існування незалежної Литовської Республіки литовська мова, безперечно, виконувала функції державної мови, проте це не було підтверджено законами — її не було внесено ані до «Основних положень Тимчасової Конституції Литовської Держави», ухвалених Державною Радою 2 листопада 1918 р. та 4 квітня 1919 р., ані про це не йдеться в «Тимчасовій Конституції Литовської Держави», ухваленій Установчим сеймом 10 червня 1920 р. Уперше в історії Литовської держави литовську мову офіційно проголосили мовою незалежної національної литовської держави — Литовської Республіки — у 1922 р. Це зробив Установчий сейм у «Конституції Литовської Держави», ухваленій 1 серпня того року, § 6 якої проголошував: «Державна мова — литовська. Користування місцевими мовами визначає закон»3. Про статус литовської мови як державної йдеться і в пізніших конституціях Литовської Республіки. Пункт 7 «Конституції Литовської Держави», оприлюдненої Президентом Республіки 1928 р., точно такий самий, як § 6 попередньої Конституції (1922 р.), ухваленої Сеймом4. У «Конституції Литви», ухваленій Четвертим сеймом 1938 р., змінено частину формулювання про інші мови. Ось повний текст статті 7 цієї Конституції: «Державна мова — литовська. / Законом визначається, у яких краях Литви та в яких державних установах, крім литовської мови, можуть використовуватися й інші мови»5. «Конституція Литви» 1938 р. діяла аж до окупації Литовської Республіки та її приєднання до СРСР. У конституціях, чинних у Литві радянського періоду (1940 і 1978 рр.), литовську мову не вважали державною — у них узагалі не згадувалося про державну мову. Литовська мова згадувалася лише у статті цих конституцій про мову судового провадження. Крім того, в загальнішій формі (навчання рідною мовою) про неї йшлося у статті про право на освіту. 3 Lietuvos valstybės konstitucijos. V.: Mokslas, 1989. P. [7]. 4 Там само. С. [46]. 5 Там само. С. [59]. 59 На тлі нової хвилі національно-визвольного руху, після майже пів століття років гноблення, 18 листопада 1988 р. Верховна Рада Литовської РСР відновила статус литовської мови як державної. Тоді було ухвалено додаткову статтю 77 конституції республіки (основного закону), у якій проголошувалося: «Державною мовою Литовської РСР є литовська мова. / Литовська РСР забезпечує використання литовської мови в діяльності державних і громадських органів, в установах освіти, культури, науки, виробництва та інших установах, підприємствах і організаціях, піклування держави про всебічний розвиток і навчання литовської мови. Створюються умови для розвитку й інших мов, уживаних у Литовській РСР, для вивчення та використання російської мови як засобу міжнаціонального спілкування народів СРСР».6. Це формулювання надмірно компромісне: в ньому одне з найважливіших питань мовної політики розв’язано на основі двомовності національних меншин і російської мови, яку наполегливо насаджували в Радянському Союзі. Таке формулювання, хоч і було певним кроком уперед, який, можливо, міг дещо полегшити становище литовської мови в той час, не могло задовольнити суспільство й не задовольнило його, адже навіть юридично не було усунуто причин, через які литовську мову в багатьох сферах життя відсунули на становище другої мови, а в деяких і зовсім витіснили. Через три місяці, наприкінці лютого 1989 р., у пресі було оприлюднено проєкт нової конституції Литовської РСР. І хоча він так і залишився проєктом, його варто згадати у зв’язку з розв’язанням питання литовської мови. У статті 81 цього проєкту після проголошення литовської мови державною не перелічувалися сфери її використання, а про російську мову взагалі не йшлося; тут ішлося лише про гарантії, що надаються іншим мовам: «Литовська РСР гарантує необхідні умови для розвитку й інших мов, уживаних у Республіці».7 Звісно, може постати питання, чому в основному законі держави йдеться про розвиток інших мов і гарантування умов для цього. У конституціях незалежної Литви 1922, 1928 і 1938 рр. ставлення до інших мов, видається, сформульовано значно краще, хоча й це формулювання можна було б уточнити. 11 березня 1990 р., зібравшись на першу сесію, Верховна Рада Республіки ухвалила акт про відновлення незалежної Литовської держави, відновила дію «Конституції Литви» від 12 травня 1938 р. на всій території відновленої Литовської Республіки, негайно призупинила її дію та затвердила «Тимчасовий Основний Закон Литовської Республіки». Статтю 7 цього закону присвячено мові: «Державною мовою Литовської Республіки є литовська мова. / Литовська Республіка забезпечує використання литовської мови в діяльності державних і громадських органів, в установах освіти, культури, науки, виробництва та інших установах, підприємствах і організаціях, піклування держави про всебічний розвиток і навчання литовської мови. Створюються умови для використання й розвитку мов національних спільнот».8. У цьому формулюванні, як і в наведеному формулюванні від 18 листопада 1988 р., широко й досить не- ⁶ Там само. С. [197]; Державна мова Литовської РСР: Найважливіші документи. В.: Mintis, 1989. С. 11. ⁷ Конституції Литовської Держави. С. [216]. ⁸ Перша сесія Верховної Ради Литовської Республіки (першого скликання) (10—13 березня 1990 р., засідання I—VII) / Стенограми. В., 1990. С. 313; Збірник документів Верховної Ради Литовської Республіки та Президії Верховної Ради. В., 1991. Т. 1. С. 34. 60 чітко визначене розуміння поняття державної мови, тобто її функцій і сфер уживання. Так сталося через те, що у статті Основного закону (конституції) взялися перелічувати сфери вживання державної мови, до того ж зробили це недостатньо точно й повно (додали «і в інших установах, підприємствах та організаціях»). Такі речі зазвичай визначають не в конституції, а в інших державних законах (це міг би бути окремий закон про мови або закон про вживання державної мови), так само як, наприклад, у конституції лише зазначають, що таке державний герб і який вигляд має її прапор, а де, коли і як їх використовують, визначають певні інші закони. Крім того, у тексті статті вжито термін із невизначеним значенням мови національних спільнот. Такою є юридична ситуація щодо питання про державний статус литовської мови. Юридичне оформлення будь-якого права чи статусу узаконює дії з реалізації цього права чи статусу, що здійснюються в межах закону. Це дуже важлива передумова законності, але вона не визначає справжнього становища мови в житті суспільства. За належних умов мова може виконувати функції державної, навіть якщо законом її на це не призначено. Уже зазначалося, що в тимчасових конституціях Литовської Республіки 1918—1922 рр. питання державної мови не порушувалося, але фактично литовська мова була такою вже й тоді. Російська мова фактично весь час виконувала функції державної мови не лише Російської РФСР, а й усього СРСР, хоча офіційно такий статус було визнано за нею лише законом від 24 квітня 1990 р. «Про мови народів СРСР». Щоправда, у цьому законі російську мову названо не державною, а офіційною мовою СРСР, але це можна вважати термінологічною грою, оскільки в юридичній практиці СРСР терміни офіційна мова і державна мова означають те саме9. Цілком нормально й природно, що в національній державі як державну мову використовують мову цього народу. Надання мові статусу державної тут лише юридично визнає становище загальнонаціональної літературної мови в житті держави. За нормальних умов люди інших національностей розуміють, що живуть не у своїй національній державі, і тому не вимагають зрівняти їхні мови в правах з основною державною мовою, а тим паче визнати їх навіть важливішими. Наприклад, литовцям, китайцям чи росіянам, які живуть у Франції, Угорщині, Німеччині чи навіть США, мабуть, і на думку не спадає вимагати, щоб у цих державах литовську, китайську чи російську мови зрівняли в правах із французькою, угорською, німецькою чи англійською, проголосили разом із ними державними або навіть визнали засобом спілкування між різнонаціональними жителями цих держав. Однак такі проблеми постійно виникали й виникають у таких «суверенних державах», як союзні радянські республіки. Тут росіяни, які постійно або тимчасово живуть (наприклад, військові, різні службовці, відряджені на певний час тощо), або люди інших національностей, яких зазвичай без їхньої згоди автоматично зараховують до росіян як російськомовних, можуть вимагати для своєї (російської) мови в будь-якій республіці 9 Див.: Юридический энциклопедический словарь. 2-е дополненное издание / Гл. ред. А. Я. Сухарев. М.: Советская энциклопедия, 1987. С. 87, 303 (статті государственный язык, официальный язык); Lietuviškoji tarybinė enciklopedija. V., 1984. T. 12. P. 47 (стаття valstybinė kalba). 61 статус державної мови, а фактично — привілейоване становище, тобто щоб справжні господарі цієї землі розмовляли з ними їхньою власною (прибульців) мовою. Крім того, їхні права гаряче підтримує центральна (фактично російська) влада — так гаряче, що зазвичай ідеться лише про «утиски» та права російськомовних людей, цілковито ігноруючи утиски й несправедливість, яких зазнають усі інші народи цієї величезної наддержави. На щастя для всіх, принаймні поки що таких вимог щодо своїх мов не висувають вірмени, білоруси, казахи, татари, українці, німці, євреї та люди багатьох інших національностей, які живуть не у своїх республіках чи країнах. До речі, у Литві також порушують питання польської мови — ще й у частині так званого Віленського краю. Мовам союзних республік СРСР не визнавали статусу державних мов (не лише в межах усього СРСР, а й у межах цих республік), посилаючись на погляди В. Леніна з цього питання. Твердження В. Леніна і становлять теоретичну опору мовної політики, яку провадили КПРС і держава СРСР. Але таких поглядів дотримувалися не завжди. Тепер зазвичай замовчують, що на початку третього десятиліття ХХ століття десятки мов проголосили державними в межах їхніх союзних та автономних республік. Крім того, створювали писемність для багатьох мов (спочатку на основі не російської абетки), укладали термінологію для різних галузей. Однак невдовзі розпочалася боротьба з «буржуазними націоналістами», які розв’язували мовні питання. І тут рясніють білі плями в історії — не пояснюють, чиїми постановами або вказівками і коли було скасовано статус державних мов, перероблено абетки на основі російської абетки, а термінологію національних меншин масово зрусифіковано. Отже, таємних протоколів — постанов і вказівок із мовних питань — має бути чимало. Складається враження, що цей короткий період відродження народів було дозволено для того, щоб виявити «націоналістичних» ворогів шовіністів-більшовиків, так само як проголошений у той самий час неп (нова економічна політика) дав їм змогу виявити «класових» ворогів. Після цього запустили пекельну машину знищення людей. Безсумнівна мета мовної політики, яка забороняє надавати мовам статус державної, — позбавити національні меншини (тобто не росіян) юридичної основи для захисту рідних мов і створити сприятливі умови для дедалі ширшого впровадження іншої (тобто російської) мови в усі сфери державного й суспільного життя. Таку політику ретельно й безжально втілювали в Радянському Союзі. Саме в таких умовах опинилася литовська мова після знищення незалежної Литовської держави 1940 року. Мова поневоленої нації У Радянському Союзі послідовно розширювалося використання російської мови, охоплюючи дедалі нові сфери державного й суспільного життя. Водночас мови національних меншин, зокрема й місцевих жителів так званих союзних республік, поступово витіснялися з відповідних сфер ужитку. Така мовна політика безпосередньо випливає з основоположного принципу національної політики КПРС, яким вважається злиття націй (слияние наций), інакше кажучи, асиміляція. Цієї політики дотримуються беззастережно, на її впровадження не шкодують коштів і не зважають на потрібні засоби. Упродовж багатьох років у СРСР відверто русифікували всі без винятку неросійські нації та народності. Для цього комплексно (узгоджено) використовуються засоби економіки, політики, 62 культури й демографії, ведеться відповідна пропаганда. Ось що порівняно недавно писав один із теоретиків національної політики комуністичної партії: «Мовне життя всіх націй і народностей (наций и народностей) докорінно змінює розвинений соціалізм. Щороку дедалі більшими стають вага й значення мов, які не є національними мовами цих націй і народностей. Особливо виразно це видно зі зростання ролі російської мови як засобу міжнаціонального спілкування (средства межнационального общения). Зрозуміло, що нині в нашій країні фактично немає територій з однією нацією (однонациональных). Щороку зростає багатонаціональність республік (многонациональность), посилюється економічна взаємозалежність (взаимозависимость), а також територіальне й духовно-культурне взаємопроникнення націй і народностей (взаимопроникновение). Розвинений соціалізм підносить економіку й культуру республік на новий, вищий рівень. Розширюється обмін кадрами, великі контингенти фахівців народного господарства (контингенты) переводять з одних республік до інших, щороку дедалі більше засвоюються культурні здобутки одне одного (взаимообогащение достижениями культуры). У багато разів інтенсифікується спілкування між націями й народностями. Ці об’єктивні й історично прогресивні суспільні зміни не можуть не мати істотного впливу на характер засобу спілкування нації, народності»10. У Радянському Союзі все вважається єдиним — єдина (тобто унітарна) держава, єдиний (тобто один) економічний комплекс, єдина радянська культура, література, єдина радянська наука, зрештою, єдиний радянський народ чи нація (багатозначність російського слова народ11 створює сприятливі умови для того, щоб термін единый советский народ розуміти як заманеться). У низці термінів, що позначають єдність, тобто цілісність, нероздільність або неподільність, бракує одного — єдина радянська мова. Проте й цей термін легко вгадується і найчастіше вживається, тільки виражений іншими словами — мова міжнаціонального спілкування (язык межнационального общения), а ця мова, безперечно, «єдина». Статус російської мови як засобу міжнаціонального спілкування народів СРСР зазвичай розуміють якнайширше — його перенесено зі сфери відносин між республіками та стосунків центральної влади з республіками також і у сферу спілкування людей у будь-якому місці СРСР. Так його впроваджували багато років. І слід сказати, що певна частина суспільства (судячи з усього, чимала) через постійний мовний тиск і повсюдне насадження етикету спілкування, прихильного до російської мови, звикла до такого становища або навіть змирилася з ним (розмови з незнайомими людьми в громадських місцях — на підприємствах, в установах, у транспорті тощо, особливо у великих містах, нерідко принаймні починали російською; у суспільному житті колективів зі змішаним національним складом зазвичай користувалися російською мовою тощо). Певною мірою, мабуть, мав рацію один із стовпів радянської білінгвістики Й. Дешерієв, відповідаючи на запитання «спілкування з представниками інших на- 10 Ханазаров К. Х. Решение национально-языковой проблемы в СССР. Издание 2-ое, дополн. М.: Изд-во политической лит-ры, 1982. С. 153—154. 11 У «Словнику російської мови» С. Ожегова пояснюються 4 значення слова народ — 1. жителі держави, країни; 2. нація; 3. основна, трудяща частина населення країни; 4. люди. (Ожегов С. И. Словарь русского языка. Издание 7-ое, стереотипное. М.: Советская энциклопедия, 1968. С. 378). 63 мовою представників у республіці та за її межами», у таблицях для всіх союзних республік (крім Росії) наводячи одну відповідь — російську мову12. Литовський народ відразу відчув, що таке радянська національна політика та мовна політика, яка з неї випливає, коли 1940 року Радянський Союз окупував і знищив його національну незалежну державу. Литовська мова перестала бути державною, поряд із нею почали вживати російську, а з деяких сфер, насамперед із війська, її невдовзі цілком витіснили. Поступово її витісняли або навіть усунули й з багатьох інших сфер суспільного життя (не вживали у військових установах і школах, партійних школах, школах Міністерства внутрішніх справ; майже витіснили з транспорту, особливо повітряного, морського й залізничного, багатьох заводів і навіть виробничих сфер, а також з діловодства установ). Російська мова дедалі більше утверджувалася в діяльності комуністичної партії та державних установ. Вона стала основною мовою суспільного життя багатьох трудових колективів зі змішаним національним складом (наочної агітації, різних документів, що виставлялися на загальний огляд, а також засідань, нарад, зборів). Наукові праці, за винятком передусім литовської філології та історії Литви, почали публікувати майже виключно російською. Литовську мову витісняли з культури (перестали дублювати кінофільми), засобів масової інформації (більша частина телевізійної програми Литви весь час була російськомовною, крім того, ретранслювалися програми телебачення СРСР; більшає газет і журналів, що видаються російською або двома мовами, тоді як обсяг литовських видань скорочували в кілька разів), книговидання (дедалі більшу частину книжок видавали російською) тощо. Служницею русифікації стала вся система освіти. Насамперед у всіх школах, від початкових до вищих, запровадили викладання російської мови. Її почали викладати навіть у дитячих садках — за багато років до цього. Деяких спеціальностей у школах, що діяли в Литві, навчали лише російською, окремі навчальні предмети викладали російською (усюди — військову підготовку, а в закладах, що готували фахівців, траплялися й інші). Підручники з більшості предметів середньої школи перекладали з російської, а більшість фахових предметів у вищих навчальних закладах, технікумах і навіть професійних училищах доводилося вивчати за російськомовними підручниками. Навіть для середніх шкіл не всі навчальні матеріали були підготовлені литовською мовою (історичні й географічні карти, більшість шкільних атласів). По суті, всі цивільні написи для загального огляду подавали двома мовами, а військові — зазвичай лише російською. Двомовність дедалі ширше й суворіше запроваджували в усіх сферах життя. Її зробили стрижнем мовної політики КПРС і влади СРСР. Основний напрям розвитку мовних взаємин у СРСР — перехід від одномовності національних меншин (неросійських народів) через двомовність до російської одномовності. По суті, в усьому Радянському Союзі розпочався етап двомовності національних меншин, а подекуди навіть у союзних республіках, здавалося, швидко наближалися до російської одномовності. У Литві двомовність найбільше позначилася на деяких великих містах і, вочевидь, на польській національній меншині. 12 Дешериев Ю. Д. Закономерности развития литературных языков народов СССР в советскую эпоху. Развитие общественных функций литературных языков. М.: Наука, 1978. С. 86, 106, 133, 161, 184, 206, 229, 253, 274, 299, 326, 352, 369, 387. 64 Підтримувати й розширювати вживання російської мови, запроваджувати двомовність мали численні чиновники, службовці, фахівці й навіть робітники, яких надсилали з СРСР до різних установ комуністичної партії, органів влади та інших установ, а також на підприємства й будівництва; вони не знали литовської й не вивчали її. Звичайно, були й такі, хто переїхав із власної ініціативи, шукаючи кращого життя. Отже, від самого початку розпочалася колонізація краю, поєднана з репресіями проти литовців та інших місцевих жителів, вивезенням до Сибіру і, зрештою, репатріаціями та вербуванням на роботу в інших республіках. У міру збільшення кількості російськомовних людей (до них слід додати й військових) відкривали російські школи, інші заклади освіти й культури, дедалі більше періодики та книжок видавали російською. Це, своєю чергою, було пов’язано зі збільшенням кількості російських фахівців і службовців у цих сферах. Вищі органи влади й посадовці СРСР та Росії, посилаючись на захист прав людини, намагаються зберегти привілейоване становище російських та інших російськомовних колоністів на землях національних меншин, а тих, хто вирішив повернутися на батьківщину, явно тенденційно називають біженцями. Постійне висування на перше місце інтересів росіян та інших російськомовних людей у роки перебудови СРСР, що розпочалася 1985 року, наголошення на цьому питанні й перенесення його на перше місце в національних відносинах оголили сутність національної політики, яку проводили КПРС і уряд СРСР. СРСР завжди був і залишався прихильником національного гноблення та знищення національних меншин; його хотіли перетворити з в’язниці народів (так зазвичай називали царську Російську імперію) на могилу народів. Однак остаточне розв’язання національного питання в Радянському Союзі, тобто зникнення національних меншин — офіційно назване злиттям, — не приваблює жоден народ. Тому за першої ж нагоди в усій величезній державі спалахнув потужний рух національного відродження та визволення. Литва першою стає на шлях відновлення незалежної національної держави. Немає сумніву, що цим шляхом підуть усі поневолені народи СРСР, у яких ще залишилося хоч трохи духовних сил для цього, адже лише в національній державі життя народу може бути облаштоване відповідно до його волі, а мова народу — вільно розвиватися. Червень 1990 року ЛИТОВСЬКА ДЕРЖАВА, НАЦІЯ І МОВА Резюме У першій частині цієї статті стисло розглянуто використання литовської мови в період існування литовської держави. Попри те, що державні установи Великого князівства Литовського використовували литовську мову, для письмових потреб уживали так звану канцелярську мову східних слов’ян, а згодом польську й латинську. Наприкінці XVIII століття, після приєднання Литви до Росії, литовську мову було повністю витіснено російською. Певний час навіть литовський правопис насильно русифікували. (Литовську пресу було заборонено з 1864 до 1904 року.) У 1918 році було відновлено незалежну Литву, і литовську мову почали використовувати як державну. Відповідно до «Конституції Литовської держави», ухваленої Установчим сеймом 1922 року, литовську було проголошено офіційною державною мовою. Однак у 1940 році, після анексії незалежної Литовської Республіки 5. Питання литовського мовознавства, XXXI 65 Радянським Союзом литовська мова втратила статус державної. Вона повернула цей статус у 1988 році, коли Верховна Рада тодішньої Литовської РСР ухвалила додаткову статтю до Конституції. Цю статтю повторено в Новому тимчасовому законі незалежної Литовської Республіки, ухваленому 11 березня 1990 року. Друга частина цієї статті присвячена статусу мов у колишньому Радянському Союзі. На початку 1940-х років мовна політика сприяла розвитку так званих малих мов. Низку мов було проголошено державними в межах окремих союзних і автономних республік. Однак незабаром було взято курс на асиміляцію національних меншин на основі великоросійського шовінізму. Російську мову почали широко використовувати в усіх сферах життя як союзних, так і автономних республік. Для російської мови та російськомовних людей було створено виняткові умови. У роки перебудови вплив російської мови значно посилився за підтримки загальної радянської політики щодо неросіян та їхніх мов, яка навіть дозволяла проголошувати російську офіційною мовою тодішнього СРСР.