Upių vardai „Neris“ ir „Vilija“

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXII (1993) BALTŲ ONOMASTIKOS TYRINĖJIMAI АЛЕКСАНДРАС ВАНАГАС НАЗВИ РІЧОК НЕРІС І ВІЛІЯ Найбільша притока Німану ніби має дві назви: литовці називають її Неріс, а деякі іномовні народи, насамперед поляки, — Вілія. Про обидві ці назви однієї річки написано чимало. Перша з них, Неріс, не викликає значних сумнівів, а друга, Вілія, і досі залишається предметом дискусій. Тому варто ще раз докладніше розглянути їх обидві й зробити висновок щодо їхнього взаємозв’язку. Неріс. Перш ніж з’ясовувати походження назви, слід сказати, що раніше литовці, очевидно, називали так усю річку — від верхів’я до гирла. На це вказують жива мова й історичні джерела. Що литовці від Вільнюса до гирла називали річку лише Неріс, сумнівів немає: так її й тепер називають майже всюди. Лише невелику її ділянку на захід від Вільнюса місцеві жителі нині називають Вілія. Але ця традиція живої мови не може бути давньою — вона виникла після того, як більшість місцевих жителів слов’янізувалася. Раніше ж місцевим жителям була відома лише форма Неріс. Це виразно засвідчує, наприклад, історик початку XIX ст. М. Балінскіс у праці «Історія міста Вільнюса». Він пише: «Co większa, dotąd więśniacy litewscy, nad brzegami tej rzeki zamieszkali, niżej Wilna, nazywają ją Niaria» (1: 7). Саме від назви Нерес утворилися топоніми Панеряй (Верхній і Нижній) — частина м. Вільнюса; Панеріас — село в Кайшядорському р-ні; Панеряй — село в Тракайському р-ні. Деякі з них дуже давні. Так, Вільнюські Панеряй згадуються вже 1390 року: willam nostram Ponary (2: 31). Інша ситуація склалася на схід від Вільнюса — місцеві жителі, нині майже всі нелитовці, називають річку Вілія або Вільжа. Але йдеться не про всі верхів’я Неріса, а лише про певну ділянку. Далі вгору за течією картина диференціюється: нелитовці вживають назву Вілія (точніше — Velja, Vialia — див. нижче), а литовці, передусім у Гервечяйському краї, найчастіше — Неріс (3: 5). Хоча ще до війни А. Саліс записав у Гервечяй і форму Velža, -os, Velžą. Від назви Неріс утворено топоніми Понар (село біля Неріса в Білорусі, у Кемеліському повіті) — зафіксований 1873 року (4: 6), 1874 року (5: 9), Ponance, село у Вярніонському деканаті, неподалік від містечка Свирунеляй (Świranki), (6: 539), Ponary — садиба, Надвілейський деканат, м. Голубіце — нині білоруською Гамбо́ўка, Гамбо́ўскае п-са (6: 495). Отже, безсумнівно, назва Нерес була відома й мешканцям верхів’я річки. Отже, назва Вілія ніби є вторинною, даною певній ділянці річки, як побачимо, вельми своєрідним способом. А вся річка здавна називалася Нерісом. Про давність назви, зокрема, 230 свідчать і згадки про неї в історичних джерелах — західна традиція знає лише форму Nerìs: Nerge 1340 року (7: I 539), Nerga 1361 року (7: II 531), Nerye 1377 року (7: III 106), Nerye 1391 року (7: III 154), Nerye 1404 року (7: III 272) тощо. Віганда Марбурзький писав у 1390 році: Pons fit trans Nergam (7: II 643). Щодо походження назви значних сумнівів немає. Мабуть, першим, хто докладніше пояснив походження Неріс, був М. Балінскіс: він пов’язав її з дієсловом nérti — мовляв, річка «пірнула» (1: 6). Пізніші дослідники знайшли відповідники цієї назви в латиській (Nereta), російській (Nereta) та інших індоєвропейських мовах, однак ніхто не заперечував зв’язку з литовським nérti «раптово входити, занурюватися у воду; топити; плисти під водою». Лише семантику дещо уточнювали, припускаючи, що ner- могло мати ширше первісне значення — текти або щось подібне (8: 228). Вілія. Встановивши факт, що литовці (балти) називали річку по всій її довжині Нерісом, необхідно з’ясувати, звідки й яким чином виникла інша назва Вілія. Оскільки щодо неї висловлено різні думки, варто навести й важливіші історіографічні матеріали. Як і назву Неріс, назву Вілія на початку XIX ст. першим докладніше намагався пояснити той самий історик М. Балінскіс. Зокрема, він вважав, що назву можна пов’язати і з литовським vilióju (він пише: Wilojų tudże), або з vỹlius — Wilius zdrada: a wtenczas Wilja znaczyć będzie zdradzał, тобто «спокусила, обдурила» (1: 6–7). У статті 1913 року «Kann man Keltenspuren auf baltischen Gebiet nachweisen?» К. Буга вважав назву Вілія балтійською і пов’язував її з литовським vielóti «обвивати»: з праіндоєвропейського *uei-lā (9: I 519). Пізніше, коли з’ясувалося, що гідроніми Velja, Vilija трапляються навіть на південь від Прип’яті (наприклад: Велья — притока Сніжети, Вілія — притока Тетерева, Вілія — притока Горині, Вілія — притока Случі), К. Буга відмовився від своєї попередньої думки й вважав ці назви слов’янськими (9: III 503–504). На назві Вілія зупинялися й чимало інших мовознавців. Так, Т. Лер-Сплавінський вважав Вілію балто-слов’янською назвою (10: 64), Я. Отрембський — балтійською, пов’язуючи її з литовським vilnis тощо (11: 172–175), М. Фасмер вважав, що давньоруська *Велья походить від давнішої форми *Вълья (16: I 315), а для В. Топорова й О. Трубачова це складний випадок, оскільки такі гідроніми трапляються на південь від Прип’яті й для них характерне чергування вокалізму: *Велья — Вілія (12: 179). У 34-му томі «Литовської енциклопедії» (Бостон, 1966) вийшла ґрунтовна стаття А. Саліса про назву міста Вільнюса. У цій статті пояснюється також походження назви річки Вілія. А. Саліс досить переконливо довів, що Вілія — пізня форма назви річки, а попередньою була Velja тощо. А остання, як він вважає, є слов’янізмом, від давньослов’янського velija «велика» (13: II 173–178). Попри добре (хоча, можливо, й недостатньо докладно) обґрунтовану думку А. Саліса, карусель продовжувала крутитися. У 1968 році О. Трубачов назвав річкові назви Вилия балто-слов’янськими (14: 284), того ж року Я. Налепа — балтійськими (15: 82); у 1974 році В. Жучкевич звернув увагу, що місцеві білоруси називають Вілію Велья, Вяля і, як і А. Саліс (звісно, нічого не знаючи про цього автора), виводив назву річки від слов’янського велья «велика» (21: 51). Приблизно в той самий час В. Іванов і В. Топоров зарахували Вілію до топонімів демонологічного походження, пов’язавши її з Велюона, Вельнежеріс, лит. velė, vėlnis тощо (17: 177; 18: 125). У ґрунтовному дослідженні назви Вільнюса 231. В. Топоров пізніше ще раз спробував обґрунтувати цю гіпотезу (37: 57). Однак сумніви залишилися, тож обговорення тривало далі. Досить широко походження назви намагався пояснити й автор цих рядків. З’ясувавши, що в Литві багато гідронімів та інших топонімів із коренем vil- (зокрема, ще й дві річки з такою самою назвою: Vilija у Плунге та Vilija у Бутримонісі), стало можливим Viliją вважати топонімом, що належить до родини vil- (8: 382–383). Нещодавно цю думку підтримала М. Размукайте (19: 33). Дещо пізніше довелося знову повернутися до теми Vilijos, але вже з поглядом, якого дотримується ця стаття (20: 4–5). Тут згадано лише найважливіші дослідження назви річки Vilija, проте навіть із них видно, що проблему досі не розв’язано. Так сталося з багатьох причин, серед яких можна виокремити дві-три очевидніші. По-перше, дослідники з різних країн і різних періодів працювали надто ізольовано, тому, наприклад, деякі погляди, передусім А. Саліса, майже не дістали відгуку й не справили впливу. По-друге, частина мовознавців (серед них і автор цих рядків) не була неупередженою та виявила певну суб’єктивність, намагаючись за всяку ціну нав’язати думку про балтійське походження Vilijos. По-третє, і, мабуть, найважливіше, належним чином не спиралися на матеріал історичних джерел. А він у цьому випадку надзвичайно важливий: Отже, що показують давні написання Vilijos? Як уже зазначалося, західні писемні джерела від найдавніших часів уживали форму Neris. А літописи й хроніки, написані східнослов’янськими мовами (або їхньою сумішшю), також від найдавніших часів знають форму Velja тощо. Мабуть, уперше її згадано в Іпатіївському літописі 1232 року (отже, значно раніше, ніж Neris!): Велья. (9: III 503; 13: II 178). Велья и уже взял бы Литовской земли по Велию реку... (21: 51). Особливо виразно це видно зі збірника літописів «Полное собрание русских летописей», том XVII, у якому, як відомо, надруковано всі найважливіші літописи, пов’язані з Литвою (22)1. Супрасльський (далі Supr.), Уваровський (Uvar.), Академічний (Akad.), перша частина Красінського (Kras. I), Вільнюський (V.), Litovskomu rodu počinok (LRP), Origo regis Iaguelo et Wytholdi ducum Lithuaniae (Origo), друга частина Красінського (Kras. II), Археологічного товариства (Arch.), Рацинського (Rač.), Євреїнова (Jevr.), Rodoslovije velikich kniazej Litovskogo kniažestva (Rodosl.), Pochvala Vitovta (Pochv.), Ольшевський (Olš.), Биховця (Bych.) та так звані додатки. Час їх написання — приблизно XV–XVII ст. (22: I–XIV; 23: 3–15; 24: 10–16; 25: 99–104). Vilijos згадується в них близько 100 разів. У кириличних текстах — без винятку лише Velja або подібні форми: земли по Велню; по за Вельском (Supr. 22: 63), по Велню реку, на реке на Вели (там само, 79), по рекоу Велню; на реке на Вели (Uvar. 22: 92), по Завельском земли, по Завелию (там само, 106), по реке к Вельи; на Вельи (Akad. 22: 146), по Велью; на реке на 1 Їх перевидало 1980 року Інститут історії АН СРСР (23). У цій статті використано попереднє видання, у якому збережено архаїчніший правопис. 232 Вельи (там само, 150), к рече к Вели; на Вели (Kras. I 22: 158–159), по Велию; на Вели (там само, 165), на Вели (V. 22: 196), по реку Велию; на рече на Вельи (там само, 200), к рече Велии; на Велии (LRP 22: 210), по реку по Велию; на рече на Вели (там само, 216), за рекою Велью в землю Завельскую; за Велею поселы; за реку Велю (Kras. II: 229–231), на реку Велию в землю Завельскую (Arch. 22: 242), на Завельской стороне, люди тьцы что за Велею осели (там само, 243), за реку Велю (там само, 244), на реку Велю в землю Завельскую; за Велею (Rac. 22: 298), реку Велю; в реку Велю (там само, 306), къ рече Вели (там само, 319), реку Велью; на рече на Вели (там само, 324), на реку Велию в землю Завельскую; за реку Велию (Jevr. 22: 361), реку Велию (там само, 368), к рече Вели; на Вели (там само, 382), по реку Велию (там само, 386) і т. д. Подібна картина й у трьох літописах, написаних латинським письмом: na rzeka Vielyą ziemie Zavielskie (Olš. 22: 424), podle rzeki Vielyey; w Vielyg (там само, 431), rzeką Velyą (там само, 433), za rzeką Velyą (там само, 440), ką rzece Vielyeu (там само, 445), na rzece Viely (там само, 450), za rzeku Wellu; za Wellej (Bych. 22: 476), za reku Wellu (там само, 478), reku Wellu (там само, 487), za reku Wellu (там само, 493), po Wellu (там само, 511), pereszed Wellu; w rece Welli (там само, 513), na rece Welli (там само, 512). Є два винятки — ad flumen Vilia (Origo 22: 223) і: k rece Willii (Bych. 22: 504). Але за кілька рядків знову написано na Welli (там само). В інших джерелах, написаних східнослов’янською мовою, зокрема в Литовській метриці, картина та сама: за Велю 1493 року (28: 134), на Вельи 1516 року (26: 420), въ Ковне на Вельи 1554 року (27: 101), въ Ковне на Велию 1554 року (там само, 250), въ Ковне на Вельи 1554 року (там само, 256), до... реку Вели 1565 року (там само, 802), подле реки Вели 1565 року (там само, 803), Веля 1565 року (там само), Велею вниз 1565 року (там само, 804), у Велю 1565–1566 років (там само, 882), у Велью, Велью у-ереха 1565–1566 років (там само, 883), у Велью 1565–1566 років (там само, 885), до Вельи; рекою Вельею; у Велю реку 1565–1566 років (там само, 886). Отже, східнослов’янські джерела від найдавніших часів уживають лише Velia, Velja. Немає сумніву, що корінь vel- тут первісний і автентичний. Разом з А. Шалісом (13: 178) його можна впевнено виводити з давньослов’янського, давньоруського, давньобілоруського вели «великий» (16: I 288, 29: III 82), велья «велика» (21: 51). Отже, первісним значенням назви річки Velia, Velja було «велика, більша». Так перші східні слов’яни, познайомившись із Вільнюсом, могли назвати одну з двох найважливіших річок міста. Одна, мала, — це Vilnia (ліва притока Няріса), що дала свою назву столиці Литви. Друга, велика, — це Velia, Velja, «велика, більша». Це цілком відповідає дійсності: Vilnia, «мала», впадає у Velją (Няріс), «велику». Це співвідношення між обома річками було добре відоме згаданим (та іншим) східнослов’янським джерелам: подле реки Вели где река Вильня оу Велю впадывает (Kras. I 22: 235), на оустьи реки Вильны где оу Велю впадывает (там само), на оустьи реки Вильны, где оу Велю оупадывает; подле реки Вели где река Вильня оупадывает оу Велю (Arch. 22: 251), подле реки Вельи где река Вильня упсывает у Велю (Rac. 22: 305), подле реки Вельи // где река Вильна в Велю впадывает (Jevr. 22: 366), podle rzeki Vielyey 233 де річка Vilna впадає у Velya; річки Vilnia там, де впадає у Vielya (Olš. 22: 431), річкою... Velya... над річкою Vilna за милю від гирла річки Vielyey, де вона впадає в річку Vielya, навпроти Rakunciszek (там само, 433), річки Wellu... над річкою Wiłneju за милю від гирла річки Wilni, де вона впадає в річку Wellu (Bych. 22: 487). У джерелах, як бачимо, вживаються дві форми тієї самої назви — Беля і Велья. Вони, очевидно, відображають вимову східних слов’ян, адже й сучасні білоруси знають обидві: Вяляя і Велья (21: 51). Своєю чергою, цей дублет, найімовірніше, пов’язаний із відповідним варіюванням прикметника — пор. давньорус. велий і вьлъи (30: II 61). Те, що білоруські форми вживання з vel- і досі не є новими, засвідчують назви населених пунктів, утворені від назви річки. Так, назву міста Vileika і нині білоруси часто вимовляють як Veleika (21: 51). А назву села в районі Астравець офіційно пишуть лише як Завеллье (там само, 127). Встановивши, що друга назва Нерисі Velia, Velja є слов’янською, утвореною в давньоруській, давньослов’янській мовах, слід з’ясувати, коли й як виник варіант Vilija. Ще А. Саліс зауважив, що це порівняно нова форма; на його думку, вона не давніша за XVI ст. (13: II 178). Коли варіант із vil- було згадано вперше, тепер важко сказати. Привілей Ягайла 1390 р. називає Нерис Vigilija: in fluvio Vigilia (1: 6). М. Балінський каже, що форму Vigilija, вживали й деякі інші автори давніших часів, наприклад С. Сарницький (там само). Але ця форма, найімовірніше, є лише певним оказіоналізмом, що виник, зокрема, і внаслідок аналогії з релігійним терміном лат. vigilia, пол. wigilia (сучасне лит. vigilija). Могли бути й інші причини, скажімо, назву річки Velia, Velja шляхом так званої народної етимології пов’язали з лит. vėlės, vėlės «душі померлих», vėlinės «свята вшанування померлих». А vigilija — це «переддень католицьких свят». Джерелом і поштовхом до поширення основного варіанта з vil-, очевидно, були праці Я. Длугоша. Цей автор виводив назви річок Vilija ir Vilnia та назву міста Vilnia (Vilnius) від гаданого імені князя Vilius. Тому всі ці три топоніми він писав з однаковим коренем vil-: ”Item V i l i a, cuis fons circa villam Kamyen... Item Wylna, cuis fons circa villam Lawarzysky, ostia in V i l i a m circa civitatem W y l n o... Item W y l n a, honore episcopali et arce editori praedita, duobus fluminibus W y l n a et V i l i a” (37: 11–12). Згодом традицію Я. Длугоша перейняли інші автори, наприклад літописець М. Стрийковський: над Wilią; do Wiliej; za rzekę Wilią (39: I 85), Wiliej rzeki; nad rzeką Wilią (там само, 86), między Waką i Wilią rzekami; gdzie rzeka Wilna do Wiliej wpada (там само, 369), przy ujściu Wilny, gdzie do Wiliej wpada przy zamkach nad Wilną; Wilja osadziło (там само, 372) nad Wilją (там само, 373) тощо. Після фундаментальних історичних праць Я. Длугоша та М. Стрийковського, що мали (і досі мають) величезний вплив на розвиток історичної науки Східної Європи, Vilija утверджується насамперед у польській літературі. Згодом її починають уживати й у польському розмовному мовленні, вона проникає в литовську писемність — у XVI ст. її вже досить широко 234 поширена. Так, в інвентарі Немянчинецького й Линкменського староств Віленського воєводства за 1554 р., написаному польською мовою, послідовно вживається форма Vilija (31: 29—83): od rzeki Wiliey (31: 32, 33, 34, 35, 36), Wilį (там само, 43, 46, 76, 77, 78, 79). Пор. також: Vilia 1507 р. (32: 25), do Wiliy 1668 р. (33: 272), rzeki Wiliy 1686 р. (там само, 351), Wilia 1784 р. (34), Willia 1798 р. (32: 191) тощо. Поширенню в польській мові форми Vilija, яка витіснила попередні варіанти з vel-, сприяла й та обставина, що два інші з трьох топонімів (які дуже часто вживалися поруч) мали корінь vil-: річка Vilnia і місто Vilnia (Vilnius). Тому Velja легко пристосувалася до цих двох. Однак навіть тоді, коли утверджувався варіант Vilija, тогочасні писарі нерідко, мабуть, знали або принаймні відчували, що річка має й іншу, справжню назву. Я. Спрогіс писав: Велжа и Веля (ныне Вилія) (35: 42). Пор. також запис 1854 р.: Wilja, раніше відома як Neris (36: 91). Так чи інакше, форма Vilija тепер повсюдно утвердилася — польськ. Wilija, білор. Віля. Як відомо, її нерідко вживали навіть литовські автори — Майроніс, С. Неріс та ін. Саме ця обставина, очевидно, й заважала деяким авторам повірити, що це пізніша, вторинна форма. Тим більше, що К. Буґа 1913 р. виводив Velją зі староруського Воложа (лит. Vilija) (9: I 526). Пізніше, уже відмовившись від думки про балтійське походження Vilijos, він так само виводив із *Voloža назву річки Волині Велья, згадану в Іпатіївському літописі під 1232 р., і вважав, що цю назву слов’яни принесли до Литви та дали її Нерісу. Та Voloža в литовських устах перетворилася на Vilija (там само, III 503—504). Теоретично форму Велья можна виводити з *Voloža, але в цьому разі для цього немає ані найменших підстав. Як ми бачили, східнослов’янські літописи та інші писемні джерела вживають лише Велья або Веля. Навіть якби траплялися написання *Воложа, їх можна було б пояснити згаданим варіюванням прикметника «великий»: велий — велий. Але авторові цієї статті таке написання невідоме. Думку про те, що корінь vel- виник із давнішого vil-, цілком спростовують написання назви в історичних джерелах. У тих випадках, коли первісним коренем назви було vil-, саме його й відбито в джерелах, а там, де споконвіку був vel-, так його й пишуть. Наш випадок зручний тим, що джерела часто згадують поруч назви річок Vilnia, Velja та назву міста Vilnia (Vilnius). Корені vel-, vil- не плутають: по Велою реку — але Вильно (Supr. 22: 79), по реку Велью — але Вилну, Вильню (Uvar. 22: 92), по Велью — але Вильно, Вильни (Akad. 22: 50), к реке к Вели — але Вильно, Вильни (Kras. I 22: 158), на Вельви — але Вильно, Вильни (V. 22: 200), река Вильня ou Велю впадывает (Kras. II 22: 235), по Велию — але Вилне, Вильно (LRP 22: 216), на оусти реки Вилни, где оу Вело оупадывает (Arch. 22: 251), где река Вильна упадывает в Вело (Rač. 22: 305), gde река Вильна в Вело впадывает (Jevr. 22: 366), где река Вильна упада в Велю (Olš. 22: 431), за реку Велю; над река Vilna; Vilno (Olš. 22: 440), od ustija reki Wilni kde upadywaet w reku Wellu (Bych. 22: 487) тощо. Отже, контекст уживання в джерелах назви річки Velja не дає підстав вважати, що корінь vel- тут вторинний, пізніший. Якби він був vil-, то саме так його й було б записано (як Vilnia — річка і місто). 235. Не заглиблюючись у все це й спираючись лише на авторитет К. Буґи, форму Vilija виводив із * Voloja Я. Отрембський (11: 173—174), а згодом — і М. Фасмер (16: 1 315). Так, досить елегантно, було створено передумови для хибного тлумачення й походження назви міста Vilniaus (докладніше про це див. A. Salys 13: 177—178). На завершення — ще одна деталь. Відомо, що литовці Герветів називають річку не тільки Nerį, а й Velią (38: 224). Цю форму 1968 р. вдалося записати також від польськомовних жителів с. Прени Швенчонського району: Veilją (поряд із Vilja та Viliją). Імовірно, це новий варіант, що виник унаслідок витіснення з ужитку Nerį. Це, мабуть, дещо фонетично змінена форма білоруської вимови Велья та Вяля. Отже, варіанти назви річки Velsa і Velja, що сформувалися у східнослов’янських мовах, не мають нічого спільного з іншими балтійськими гідронімами з коренем vil-. LITERATŪRA 1. Baliński M. Historya miasta Wilna. Wilno, 1836. T. 1. 2. Codex diplomaticus ecclesiae cathedralis necnon dioeceseos Vilnensis (Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji Wileńskiej). 1387—1507. Kraków, 1948. 3. Kardelytė J. Gervėčių tarmė. V., 1975. 4. Списокъ волостей и сельскихъ обществъ по мировымъ участкамъ Виленской губернии 1873 года. Вильна, 1873. 5. Списокъ волостей и сельскихъ обществъ по мировымъ участкамъ Виленской губернии 1874 года. Вильна, 1874. 6. Synodus archidioecesana Vilnensis ab excellentissimo illustrissimo ac reverendissimo domino Romualdo Jalbrzykowski. Vilno, 1932. 7. Scriptores rerum Prussicarum. Leipzig, 1861—1874. T. 1—5. 8. Vanagas A. Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas. V., 1981. 9. Būga K. Rinktiniai raštai. V., 1958—1961. T. 1—3. 10. Lehr-Splawiński T. O pochodzeniu i praojczyźnie słowian. Poznań, 1946. 11. Otrębski J. Beiträge zur baltisch—slavischen Namenkunde // Beiträge zur Namenforschung. Heidelberg, 1960. H. 2. S. 172—178. 12. Топоров В.Н., Трубачев О.Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. М., 1962. 13. Salys A. Rinktiniai raštai. Roma, 1983. T. 2. 14. Трубачев О.Н. Названия рек правобережной Украины. М., 1968. 15. Nalepa J. Słowiańszczyzna północno-zachodna. Podstawy jedności i jej rozpad. Poznań, 1968. 16. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. М., 1964—1973. Т 1—4. 17. Иванов В.В., Топоров В.Н. Исследования в области славянских древностей. М., 1974. 18. Иванов В.В., Топоров В.Н. Мифологические географические названия как источник для реконструкции этногенеза и древнейшей истории славян. // Вопросы этногенеза и этнической истории славян и восточных романцев. М., 1976. С. 109—128. 19. Razmukaitė M. Neris ar Vilija? // Mokslas ir gyvenimas. 1989. Nr. 11. P. 33. 20. Vanagas A. Neris ir Vilija. // Mokslas ir gyvenimas. 1990. Nr. 8. P. 4—5. 21. Жучевич В.А. Краткий топонимический словарь Белоруссии. Минск, 1974. 22. Полное собрание русскихъ летописей. Т.17: Западнорусскія летописи. СПб., 1907. 236 23. Полное собрание русских летописей. Т. 35: Летописи белорусско-литовские. М., 1980. 24. Lietuvos metraštis. Bychovco kronika/ Vertė, įvadą ir paaiškinimus parašė Rimantas Jasas. V., 1971. 25. Jucas M. Lietuvos metraščiai. V., 1968. 26. Литовская метрика. СПб., 1903. Т. 1. 27. Литовская метрика. Ч. III: Книги Публичныхъ Делъ. Юрьевъ, 1914. Т.1. 28. Литовская метрика. Ч. I: Книги записей. СПб., 1910. Т.1. 29. Гістарычны слоўнік беларускай мовы. Мінск, 1982—1990. Вып. 1—10. 30. Словарь русского языка XI—XVII вв. М., 1975—1991. Вып. 1—17. 31. Istorijos archyvas. T. 1: XVI amžiaus Lietuvos inventoriai/ Surinko K. Jablonskis. K., 1934. 32. Jäger E. Prussia-Karten 1542—1810. 1982. 33. Lietuvos inventoriai. XVII a. Dokumentų rinkinys/Sudarė K. Jablonskis ir M. Jucas. V., 1962. 34. Vilniaus vyskupystės dekanatų vietovardžių sąrašai. 1784 m. // Lietuvos centrinis valstybinis istorijos archyvas, F SA — 18580, 19246, 19247, 19248, 19249, 19251, 19252, 19253, 19254, 19295. 35. С.Крогич и И. Географический словарь древней Жомойтской земли XVI столетия. Вильна, 1888. 36. Polujański A. Opisanie lasów Królestwa Polskiego i gubernij zachodnich cesarstwa Rossyjskiego... Warszawa, 1854. T. 2. 37. Топоров В.Н. Vilnius, Wilno, Вильна: город и миф // Балто-славянские этноязыковые контакты. М., 1980. 38. Lietuvos TSR upių ir ežerų vardynas. V., 1963. 39. Kronika Polska, Litewska, Żmódzka i wszystkiej Rusi Macieja Stryjkowskiego. Warszawa, 1846. T. 1—2. NAMES OF THE RIVER NERIS AND VILIJA Summary The present article states that in the past Lithuanians would call the river at full it’s length only Neris. Nowadays, Vilija another name of the river, which is used in Polish and sometimes in Lithuanian is of Slavonic origin. Its earlier form, used in the East Slavonic languages, was Velja or Vellia (from the Old Russian adjective velja “great”). The historian J. Długos was the first to change the root from vel- to vil- in Polish. 237.