Dėl Zietelos šnektos priklausomybės ir kilmės

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVI (1996) LIETUVIŲ KALBA: TYRĖJAI IR TYRIMAI Aloyzas VIDUGIRIS ПРО НАЛЕЖНІСТЬ І ПОХОДЖЕННЯ ЗІЄТЕЛЬСЬКОЇ ГОВІРКИ Зієтельська (Дятлово, Дзятлава, Здетела, Зецело, l. Zdzięcioł) говірка, мабуть, є найзагадковішою з усіх досі відомих говірок литовської мови. Вона не збігається з жодною сучасною говіркою чи діалектом литовської мови. Щодо зієтельської говірки та її походження висловлювали різні думки. Однак більшості з них бракує обґрунтованості. Тут маємо намір докладніше проаналізувати зв’язки зієтельської говірки з іншими діалектами литовської мови, навести більше автентичних даних про зієтельську говірку та висловити одну-дві гіпотези. З усіх окраїнних литовських діалектів зієтельська говірка найдалі просунута на південь. Від державного кордону Литви її відділяє понад 100 км; вона розташована приблизно за 20 км за Німаном, на півдорозі між Лідою та Слонімом, біля річки Зієтели (притоки Маучеде (Маучаде) з лівого берега). Зієтельською говіркою цікавилися та її досліджували багато мовознавців різних народів: E. Volteris, J. Rozwadowskis, K. Būga, P. Arumaa, J. Gerulis, Chr. Stangas, E. Frenkelis, J. Balčikonis, J. Senkus, T. Sudnik, A. Nepokupnas та ін. До Другої світової війни, мабуть, найбільше матеріалу про зієтельську говірку зібрав один із найвидатніших литовських і німецьких балтистів та діалектологів того часу Юргіс Геруліс (G. Gerullis). Говіркам Зієтели й Лазун він приділяв особливу увагу. Він двічі побував в обох цих місцевостях. Уперше Ю. Геруліс приїхав до Зієтели 1928 або 1929 року, але тоді через перешкоди з боку тодішньої польської влади пробув там лише три дні (польська поліція вигнала його із села Засечі, бо він не мав усіх потрібних документів і дозволів). Удруге він приїхав зі своїм асистентом, норвезьким балтистом Chr. Stang, 1930 року й пробув майже півтора місяця (від середини серпня до кінця вересня). Їх опікувала колишня вчителька села Засечі Котрина Жукеліте-Юодене. На жаль, під час війни всі зібрані матеріали загинули разом із мовознавцем. Збереглося лише небагато аркушиків зі словами, записаними Ю. Герулісом для великого «Словника литовської мови». Проф. Ю. Геруліс справив на багатьох глибоке враження своєю представницькою зовнішністю, швидкою орієнтацією, гострим розумом і дотепністю. Крім того, він імпонував зієтельцям тим, що ночував лише в саду, у спальному мішку (бо в хаті кусали блохи). За витрачений інформантами час він щедро віддячував. Учителька К. Жукеліте-Юодене постійно повторювала, що «зієтельський діалект ніхто не дослідив так добре, як професор Геруліс». У 1958 році разом із Ю. Герулісом у околицях Зієтели Chr. Stangas опублікував зібраний ним матеріал — короткий опис фонетики й морфології говірки села Засечі (Stang 1958: 171—201). Мабуть, не без впливу Ю. Геруліса, згідно з первісним задумом зієтельську говірку вважають ізольованим і найвіддаленішим східним литовським діалектом. Однак через вимову носових ą, ę та дифтонгів an, en вона не є суто східною і вирізняється з-поміж інших говірок Віленського краю (Stang 1958: 173). * До Лазунів Ю. Геруліс із Chr. Stangas прибули з Гервечяй (DW 1930:176) 127 Насправді литовська говірка Зієтели нині загалом не збігається з жодним із наявних діалектів литовської мови. Вона ніби складається з різних литовських діалектів: за одними ознаками більше наближається до східноаукштайтських віленських говірок, за іншими — до найближчих сусідів, південноаукштайтських говірок, а за третіми — до південних західноаукштайтських (каунашських) та інших. Найчастіше певні ознаки, відповідно до їхнього поширення чи площі, охопленої явищем, належать до кількох піддіалектів або лише до якоїсь їх частини. Тому, перш ніж почати класифікувати окремі особливості говірки Зієтели за їхнім різним поширенням, насамперед слід зазначити, що за багатьма спільними рисами говірка Зієтели, як і інші діалекти, збігається з основними діалектами литовської мови й не відрізняється від них. Говірка Зієтели має той самий інвентар звуків, здебільшого ті самі словотвірні та словозмінні моделі, значну частину тієї самої лексики й синтаксису. I. Насамперед слід оглянути зв’язки говірки Зієтели з іншими діалектами литовської мови. Окремі особливості говірки Зієтели послідовно порівнюються з такими самими особливостями східно-, південно- та західноаукштайтських діалектів відповідно до ареалів їх поширення. Для локалізації явищ, спільних для Зієтели та порівнюваних говірок, використовуються дані з фонетики («Атлас литовської мови», далі — LKA II), морфології (LKA III) та лексики (LKA I). 1. Говірка Зієтели за такими фонетичними рисами тяжіє до південно-східних діалектів литовської мови (тобто південно- та східноаукштайтських або лише до певної їх частини): a) замість голосного e на початку слова вимовляється a, напр. aglė~eglė, aikit~eikit(e), ažeras~ežeras, aža~ežė (пор. LKA II 26—28, карта № 9, 10); b) після ствердлого l змінюється якість голосних типу e, тобто замість e, ė вимовляються a, ɛ, напр. lākia~lėkia, laidžia~leidžia, sāulė~saulė, sāulą~saulą, žolė~žolė (пор. LKA II 33—35, 48—50, карта № 15, 16, 31, 32); c) зберігаються не монофтонгізовані прийменник і префікс in «į», напр. in lauką~į lauką, in rudenį~į rudenį, in turgu~į turgų, in(t)āugo, inbėgo, inlindo (пор. LKA II 68—69, карта № 53, 54); d) у іменників основи ē без африкат у род. відм. мн. bitį~bičių, mergytį~mergyčių та в дієслів основи ē у 1-й ос. одн. простого минулого часу jėdiau~ėdžiau, metiau~mečiau (пор. LKA II 95—96, карта № 80); e) зберігається давній наголос на закінченні у формах 1-ї та 2-ї ос. одн. дієслів майбутнього часу, напр. aisù~eisiu, aisi~eisi, nešù~neštu, nešì (пор. LKA II 177, карта № 108); f) наголошування іменників із суфіксом -ėja за третьою акцентною парадигмою, напр. audėja, pjovėja (пор. LKA II 128—129, карта № 110); морфологічні риси: a) уживаються форми іменників основи įo замість форм основи įo, напр. jaučias «jautis», medžias «medis» (пор. LKA III 23—24, карта № 2, 3); b) замість іменників основи įįo з баритонним наголосом уживаються окситони, напр. sprindys, žvirblýs (пор. LKA III 24, 26, карта № 5, 8); c) закінчення -(i)u в дав. відм. одн. іменників чоловічого роду (літ. -ui), напр. árkliu «arkliui», piemeniu «piemeniui», žmogù «žmogui» (пор. LKA III 40—43, карта № 36, 39); d) уживання форм ілативу, внутрішнього напрямкового відмінка, напр. tanà laukàn «į tą lauką», pirkčion, laukiuosna, tvartuosnan (пор. LKA III 54—55, карта № 48); e) називний відмінок особових займенників ānas, -à, ānys, -os «jis, ji, jie, jos». 128 Уживаються деякі однакові слова (лексеми) або їхні варіанти: a) akėčia «знаряддя для розпушування землі, борона» (пор. LKA I 107—108, карта № 47); b) apušė~epušė «осика» (пор. LKA I 165—166, карта № 92); c) brauktuvė «знаряддя для тертя льону, терниця» (пор. LKA I 122, карта № 59); d) dalgė «знаряддя для косіння зернових або трави, коса» (пор. LKA I 111, карта № 50); e) niekočia «довга видовбана посудина, корито» (пор. LKA I 67—68, карта № 21); f) pirčia «житловий будинок селян, хата» (пор. LKA I 34, карта № 2) тощо. 2. Не зафіксовано особливостей, які пов’язували б говірку Зієтели лише зі східноаукштайтським віленським діалектом (і водночас відрізняли б її від південноаукштайтських). Є лише морфологічні особливості. Проте з діахронічного погляду це здебільшого архаїзми, які колись, як свідчать давні писемні пам’ятки, були широко вживаними: a) форми умовного способу з частками-постпозиціями -be, що втратили морфологічне значення, напр. būčiabe, nešččiobe, būtbūbe, sukčiobės. У говірці Зієтели приголосний цієї частки оглушився, напр. būčiap, dirpčiap, aičiapė, sukčiapės, siktųsčpės. У гервецьких говірках замість частки b(p) маємо k: būčiak, naveičiak, aitųk. sūčkiakės (пор. LKA III 107—108, 111—112, карта № 103, 104, 107); b) чотири місцеві відмінки збереглися лише в окраїнних литовських говірках (Дієвенішкес, Гервечюс, Лазунай і Зієтела), причому переважно вони є формами, що зникають, — це теперішній зовнішній місцевий, адесив, напр. arklėp, bėrnip, manip, mūsip, kárveip, vištàip, і напрямковий зовнішній місцевий, алатив, напр. arkliop, josp, mūsumųp, namóp (пор. LKA III 55—56, карта № 48); c) серед говірок Східної Литви лише в Зієтелі та Лазунаях уживається атематична форма 3-ї ос. одн. теперішнього часу дієслова ait або aĩt «іде» (пор. LKA III 89—90, карта № 87). Однак і цей збіг не є істотним, оскільки цю форму мали литовці Малої Литви, а західні жемайти на її основі утворили цілу парадигму. Загалом говірки Лазуная та Зієтели поєднує чимало й інших збігів, напр. замість būva або būna вживається форма būsta (пор. LKA III 91, карта № 84); замість gỹja — gỹsta (пор. LKA III 91—91, карта № 88); giema, поряд із зієтельським giėsta «співає» (пор. LKA III 88—89, карта № 85); демінутиви із суфіксом -àitas, -(i)ù, напр. лазунське mergutà, mergùtos, зієтельські kiškùtas, mergùčios, vaikùtas; слово žáisti, žáidžia, žáidė у значеннях: 1. грати (на музичних інструментах), 2. грати (у карти, шахи), 3. пустувати, бігати тощо. 3. Говірку Зієтели з південноаукштайтськими та південними західноаукштайтськими говірками або певними їх частинами поєднують кілька особливостей: у фонетиці — збереження повних змішаних дифтонгів am, an, em, en, напр. kãmpas, lángas, penkì, sémti (пор. LKA II 83—88, карта № 68—71); у морфології — a) уживання атематичних дієслів у 1-й ос. одн. майбутнього часу, напр. būsu «буду», aisù «піду», sakỹsu «скажу» (пор. LKA III 104, карта № 102); b) форми 2-ї ос. одн. умовного способу із «дзукотським» закінченням -ai, напр. būtài, sakýtai, sùktai, atsiuktái, лише зрідка būtum, būtumei (пор. LKA III 108—109, карта № 105); c) демінутиви із суфіксом -ùkas, напр. arklùkas, bernùkas, grūdùkas, зрідка bernùkas (пор. LKA III 130—131, карта № 116); d) узагальнена словотвірна модель дієслів із суфіксом -yti, напр. augỹti, kabỹti, lỹgyti, skūbyti. 129 (пор. поширення цього утворення LKA III 151, карта № 142); з лексики — a) kiemas «майданчик біля житлового будинку» (пор. LKA I 45, карта № 9); b) klonis «довгасте заглиблення в землі, долина» (пор. LKA I 178—179, карта № 103); c) vežimas «віз, запряжений кіньми, колеса» (пор. LKA I 89—90, карта № 34). 4. Є більше таких особливостей, за якими Зієтельський говір відрізняється від південної та східної аукштайтських говірок і збігається з південними говірками західноаукштайтського діалекту — як із так званими каунасцями, так і з говорами білосвитників і короткосвитників колишньої Малої Литви. Серед таких спільних рис варто згадати кілька: Істотними є фонетичні спільні риси: a) скорочені кінцеві голосні акутового наголосу a (<*ǫ́<*án), e (<*ę́<*én) залишаються незмінними, наприклад, форми орудного відмінка однини іменників ā-, į ā- та ē-основ, що перейшли в прислівники, — ā, į ā ir ēbasaminčia «босоніж», nakčia, pakluone, tadā (пор. LKA II 23—24, 35—36, карта № 5, 17), а також форми місцевого відмінка однини (інесиву) іменників о-основ — okelē «у дорозі, під час подорожі», klūone, tvārte (пор. LKA II 35, карта № 17); b) зазвичай незмінними зберігаються носові ą, ę (<*an, *en) із циркумфлексним наголосом у корені й закінченні, наприклад, grąžtas, grąžtēlis, tęsa «тягнеться», tęsiotis, tę kārvę, raṅką, pripūvę (пор. LKA II 61—67, карта № 44—51). Лише носовому ą із циркумфлексним наголосом переважно відповідає дифтонг -ai, як у говорах Малої Литви, рідше — у каунаському говорі, наприклад, gelāistuwas «галастувас», pagelāisk «погаласк», kaisnūs «касніс», kāisni «касні», inkāisk «закопай» (Gerullis, Stang 1933: 9,11), а можливо, також у формах орудного відмінка однини іменників ā, į ā ir ē-основ: sa baltā rankāi, sa didelai kārvei. Так само, як у південних західноаукштайтських і каунаському говорах, вимовляється слово áržuolas (пор. LKA II 61—62, карта № 44); c) перший компонент наголошених змішаних дифтонгів із циркумфлексом i, u + l, m, n, r не подовжується, наприклад, dirba, kūlsim, pilnas, stūmti (пор. LKA II 38—39, карта № 20); d) у формах 3-ї особи майбутнього часу дієслів вторинної ā-основи з суфіксом -yti кінцеве y не скорочується, наприклад, ādarȳs, prašȳs, sakȳs (пор. LKA II 60—61, карта № 42); e) зієтельці, як і західні аукштайти, не дзукую́ть, тобто кажуть, наприклад, áudžia, jáučiai, nakčia || nakčiái, dvi, marti, pati (пор. LKA II 93—97, карта № 80); f) приголосний t у скороченому інфінітиві завжди вимовляється твердо, наприклад, dirbt, nėšt, pjāut (К. Буга після цього t навіть ставив російський знак твердості ъ — būt, sakytō, siūtō (пор. LKA II 106—107, карта № 90). Із морфологічних особливостей варто згадати вживання дієслів миттєвої дії із суфіксом -telėti, наприклад, áikštelėti, bāchtelėti «клацнути», žvīltelėti «глянути» (пор. LKA III 152, карта № 143): у південних аукштайтів лише -terėti або -terti. Від південних аукштайтів відрізняють Зієтельський говір і зближують його із західними аукштайтами, а іноді й з іншими діалектами окремі слова (лексика): giriā «місце, поросле деревами, будь-який ліс» (пор. LKA I 191—192, карта № 113), vedegā «сокира з вигнутим лезом для видовбування жолобів і корит» (пор. LKA I 187, карта № 33), а також різні інші слова, поширення яких не досліджувалося, наприклад, kārtis «довгий тонкий очищений від гілок стовбур дерева»: у південних аукштайтів — šatrā; mélžti «видоювати молоко з вимені, стискаючи дійки»: у південних і східних аукштайтів-вільнюсців — láidytį; mūlkti «ковтати» (слово з діалектів Малої Литви) тощо. 130 5. Особливостей, які пов’язують Зієтельський говір лише з південними аукштайтами, небагато. Серед фонетичних збігів південних аукштайтів і Зієтельського говору можна вказати досить широке вимовляння наголошеного подовженого голосного e в усіх складах, незалежно від будови наступного складу, наприклад, dėst «кладе», gėrt, gėria, kėlia, nėša, párneše, svẽčias, vaikẽlis, vẽda; J. Rozwadowskis транскрибує 'a: d'ága, šilt'ális. Імовірно, через контакти з південними чи східними аукштайтами деякі носії Зієтельського говору замість носових ą, ę вживали į, ų, наприклад, ištįst, prispejį «дозріли», tį~tę «там», tusýt~tusýt, або здійснювали дзукання, наприклад, padžuk(u)odavo, наприклад, ciesą~tiesą, cionáik~cionáik, dzieškà~dzieškà (діал. «діжка для тіста»), skaudžia~skaudžia замість skaust, skaūsti «болить» тощо. Із морфологічних спільних рис Зієтельського говору й південних аукштайтів варто згадати закінчення -sa форм місцевого відмінка множини, інесиву, наприклад, juosà, klūonuosà, namuosà, savosà pirkiosa, vienuosà marškinuosà (пор. LKA III 72—73, карта № 67); з лексики — деякі слова або їхні форми, наприклад, dirgėlė «кропива» (пор. LKA I 167—168, карта № 94), priemnė «сіни» (пор. LKA I 38, карта № 5) тощо. 6. Є чимала спокуса пов’язати Зієтельський говір із так званим пріджукиським діалектом (за старою класифікацією діалектів — із південною частиною середньоаукштайтського діалекту в районі Бірштонаса, Єзнаса, Стаклішкіса). Ці околиці входять до зони пом’якшення приголосних перед į, яку перетинають кілька ізофон звуження носових ą, ę; тут поширені згадані форми без африкат (bìtų, áudiau), вживаються демінутиви із суфіксом -utas (kiškūtas, vaikūtas) тощо. Однак уся проблема в тому, що Зієтельський говір із розмаїттям своїх явищ не вміщується лише в межі пріджукиського ареалу. 7. Окремими своїми явищами Зієтельський говір іноді не обмежується й усіма розглянутими діалектами. Наприклад, пов’язувати його з північними діалектами литовської мови спонукає подовження голосного e у вищому ступені порівняння: brangẽsnis, garãšnis, mažãšnis. Інші особливості, наприклад, форма 3-ї особи простого минулого часу bìt, bìti «був», а також уживання прийменника й префікса sa замість su змушують звернути увагу на вже зниклі литовські говори Малої Литви. Усі наведені тут зіставлення й порівняння особливостей Зієтельського говору з особливостями основних діалектів литовської мови, звичайно, умовні. Багато зіставлюваних явищ, безперечно, розділяє величезна часова відстань. За багато років або століть ареали цих особливостей могли істотно змінитися, ізофони чи ізоглоси, що розмежовують або поєднують ці явища, могли значно зміститися в той чи інший бік, могли виникнути інновації. Нових явищ, особливо запозичень, не бракує й у Зієтельському говорі. Водночас у ньому збереглося чимало законсервованих і давніх явищ, яких у багатьох місцях уже немає в основних діалектах литовської мови. Зіставлення найхарактерніших особливостей Зієтельського говору з відповідними явищами східних, південних і західних аукштайтських діалектів показує, що Зієтельський говір самобутній і повністю не збігається з жодним діалектом литовської мови. У Зієтельському говорі, як і в найближчих південних аукштайтських говорах, ніби злилися два різні шари або потоки: східно(південно)аукштайтський і західноаукштайтський. Порівняно з південними аукштайтами відмінність полягає в тому, що на південний аукштайтський субдіалект нашарувався досить потужний східноаукштайтський діалектний пласт, а 131 У Зетелоській говірці досі переважає основа західноаукштайтського діалекту. Це свідчить про те, що під час формування Зетелоської говірки її зв’язки з південноаукштайтами були обмеженими. II. Значно складнішим є питання походження литовців Зетелы. Досі переважала думка, що Зетела — це говірка прусських переселенців, яка законсервувалася з XIII ст. в оточенні слов’ян. Формуванню такої думки посприяв запис, що з’явився приблизно 1276 р. у літописі Іпатія: Трайденіс прийняв пруссів, які втекли від німецького поневолення, і одну їхню частину поселив у Гродні, а іншу — у Слонімі (PSRL II:874). Одні вчені вважали, що біля Зетелы поселилися прусси (Keppen 1927: 39; Volter 1912: 151—160), інші — судуви (ятвяги) (Kamiński 1953: 63; Otrembskij 1961: 7—8). Перший дослідник Зетелоської говірки Е. Вольтер навів також інші уривки з хроніки Дусбурга, де йдеться про жителів областей Пагудя та Барта, які після придушення прусського повстання втекли до Гродненської області, що перебувала під владою Литви. Він першим указав на кілька своєрідних особливостей Зетелоської говірки, що нагадують західнобалтські (Volter1912: 152—160). Звичайно, не можна відкидати припущення, що біля Зетелы поселилися прусські або судувські біженці. Можливо, літописні згадки надто некритично сприймають як готову відповідь на питання, звідки біля Зетелы з’явилися литовці. Ніхто не порушував питання, як західні балти, опинившись у слов’янському середовищі, могли злитовщитися. Ніби для цього достатньо самого імені литовського князя Трайденіса. З іншого боку, не можна заперечувати, що на тих переселенців мала вплив Литовська держава, до складу якої цей край увійшов із середини XIII ст. Однак, зважаючи на тогочасне самоврядування й адміністративний апарат (у литовському характері якого, якщо такий апарат узагалі існував, слід дуже сумніватися), важко уявити таке ізольоване перетворення судувів чи пруссів на литовців (злитовщення). По суті, інакше ставити питання про походження литовців Зетелы змушують сама система Зетелоської говірки, її зв’язки з іншими литовськими діалектами та її географічне розташування. Географічно Зетелоська говірка розташована на території колишніх давніх земель судувів (ятвягів, або дайнавів; щодо їхніх назв див. Būga 1961: 126—130; Zajączkowski 1940: 57—76), які рано почали колонізувати східні й західні слов’яни. З південного сходу тут одна за одною в XI ст. були збудовані східнослов’янські фортеці — Вовковиськ, Слонім, Здітів, Заславль, Мінськ, Новогрудок, Гродно, — з яких збирали данину, поширювали християнство й асимілювали місцевих жителів. З південного заходу до земель пруссів і судувів завзято просувалися поляки. Не спромігшись самотужки зламати опір пруссів і судувів, 1230 р. вони запросили на допомогу з Угорщини Тевтонський орден (Dundulis 1968: 38). Спеціально проти судувів 1254 р. було укладено союз Галицько-Волинського князівства, князя Мазовії та Тевтонського ордену, який прагнув поділити захоплені землі (Tautavičius 1994: 4). Територія проживання судувів поступово скорочувалася. На півдні історики виокремлюють три виразніші межі — Буг, його притоку Нарев (Нарву) і, нарешті, притоку Нарева Бебж (Tautavičius 1994: 6). У XIII ст. (безпосередньо перед їхнім винищенням) судувів локалізують на північ від річок Бебж і Лик, між середньою течією Німану та Роминтською пущею (Nalepa 1964: 60; Ivinskis 1990: 43). За цими межами судуви були переважно лише переселенцями (Kamiński 1953: 63 tt.; Nalepa 1964: 11—60). На нашу думку, ці межі судувів були радше політичними, ніж справжніми етнічними. На землях, колонізованих чужинцями, безперечно, ще довго залишалися і литовці, і судуви та прусси. Чи не через балтські племена, які тут жили, та їхній опір верхнє південне Наднєманья (області Вовковиська, Слоніма, Здітова, Новогрудка, Гродна) було назване Чорною Руссю?! Пам’ять про судувів, які жили в західній частині цієї території, збереглася до середини XIX ст. (Gaučas 1974: 21—24). 132 …литовців, так і судов’ян і прусів. Чи не через балтські племена, які тут мешкали, та їхній опір верхнє південне Понемуння (Валкависька, Слонімська, Здітовська, Новогрудська, Гродненська області) було назване Чорною Руссю?! Пам’ять про судов’ян, які жили в західній частині цієї території, збереглася до середини XIX ст. (Gaučas 1974: 21—24). На судов’ян, які здавна тут мешкали, указують також топоніми. Крім відомої Кшни — лівої притоки верхньої течії Бугу (від Кірсни, див. V. Toporov 1959: 251—261) — і складних назв із компонентом -da (Ясельда, Соколда; Būga 1961, 601—602), варто згадати ще назви річок — Желви (ліва притока Німану та місто в Гродненській області), Жетелы (ліва притока Майчедє, колишнє озеро й місто, нині Дятлово в Гродненській області), а також села — Дайнава, Засечяй (околиця Зіетелос). Про тривале балто-слов’янське двомов’я свідчить назва озера на батьківщині А. Міцкевича — Світезь (або Світазь), якому дослівно відповідає судов’янська назва озера в Алітуському районі Свайтінгіс (зіставлення A. Nepokupno). Уже саме походження цих гідронімів неможливо пояснити переселенцями із західних балтів. Pietų Lietuvoje dėl priebalso s vietoj š, matyt, archaijiškas (sūduviškas yra upėvardis Visinčia (Šalčios dešinysis intakas Šalčininkų rj.), plg. Vaišėtis (Trakų rj. ež.), Veisiejis (Lazdijų rj. ež.) ir Vėžintas (Anykščių rj. ež.), Viešintà (Kupiškio rj. up.) (Skardžius 1973: 70; kitaip — Vanagas 1981: 388). Šalčios ir Visinčios upių baseino šnektose diftongoidas ie dažnai suvienbalsėja iki i, pvz., gìdó ”giedojo”, prìmė ”priėmė” (plg. LKA I 38, žemėl. Nr. 5). Įdomu, kad Visinčios aukštupys visiškai sutampa tautosilabinių dvigarsių am, an izofona. Galbūt prie sūduviškų pavadinimų reikėtų priskirti vietovardžius, neturinčius afrikatų, pvz., Minàitai (Lydos rj. k., plg. Mináičiai Šiaulių rj. k.), Skubėtai (Vilniaus rj. Jasiūnų apyl. k.), Žlàuktai<* Žlàugtai<* Žliaugtà up. (Šalčininkų rj. k.); plg. Pabėtai (Labguvos apyl. k.), Šuketai (Šakių rj. k.) ir kt. Зетелоська говірка, як і південні піддіалекти західноаукштайтського діалекту, мабуть, найкраще зберегла західну (судувську) систему вокалізму: Зіетелоська говірка, як і південні піднаріччя західноаукштайтського діалекту, мабуть, найкраще зберегла західну (судов’янську) систему вокалізму: 1. «Не затемнені», уже згадані таутосилабічні дифтонги am, an, em, en, носові ą, ę, скорочені акутові закінчення -a, -e (до речі, сучасна литовська літературна мова, сформована на основі південних говірок західноавкштайтського діалекту — так званих капсів, занавиків, нинішніх каунасців, а також балтсермегів і стриуків у Малій Литві, — іноді заважає усвідомити архаїчність цих говірок); 2. Незавершений процес переходу дифтонга ei в ie (наприклад, svìėkas, sviekatà, pasvėik ir sveikas, sveikatà, šievà, рідше tìep (< teip), частіше tep і лише vie-kest, vi-kėst «радше»; brivai «на око», liežùvis «язик», žìvis «риба» (Volter 1912: 158); 133 4. Нерегулярне скорочення закінчення називного відмінка однини, наприклад, arkliukas ”arkliukas”, nieks, vaiks (Būga 1961: 136; Zinkevičius 1987: 262). Серед характерніших залишків давнього консонантизму слід згадати такі: 1. Регулярна вимова приголосного z замість ž у словах bažnyčia, žąsis ”žąsis” або впереміж žemė, žėⁱmà, žuvis, žvaigždė, частіше žvėris, zverys, žėmė, žamė, žiemà, žiùvs, žvaigždė, рідше žvėris тощо. Приголосний s замість š найчастіше вимовляється перед приголосним v, наприклад, svéntina, svỹ(k)ščia, svìr(k)ščia поряд із švéntina, švỹ(k)ščia, švìr(k)ščia ”švilpia”. Можливо, приголосні s, z замість š, ž збереглися або виникли під впливом аналогії відповідних звуків слов’янських мов, але навряд чи це може цілком заперечити роль західнобалтського субстрату. Тим паче, що це явище збереглося й у південних окраїнах південноаукштайтського ареалу (біля Друскінінкая, Кабеляя тощо); 2. Імовірно, архаїзмом судувського періоду є вживання сполучень приголосних st(rt.), šč, št, žd без вставних приголосних k, g (якщо це не зворотне явище, тобто спрощення, пор. Endzelīns 1974: 430–431), наприклад, aúštas, іноді áukštas, paũštė ”paukštis”, mỹstė ”ryškstė” (пор. прус. ryste), rúštas, rũštus ”rūgštus”, skráždė ”kregždė”, suìrščia~suìrščia, žvìrždos ”smėlis, žvirgždas”, але зазвичай anksti, mègsta, mińkštas; 3. Поява приголосного j замість v у формах орудного відмінка однини особових займенників, а іноді й місцевого відмінка однини, наприклад, sajĩm ”savimi”, tajĩm ”tavimi”, рідше sajĩp, tajĩp ”tavip” (пор. прус. màim і форми лазунського говору maimì, taimì, maimīn, taimīn); 4. Нерегулярні зміни приголосних, серед яких дещо частіше приголосні t, d перед голосними переднього ряду, як і в південних окраїнах південноаукштайтського ареалу, переходять у k, g, наприклад, рідше girgėjau, діал. girdėjau, gĩrsa < dĩrsa, dĩrsė, kìltas, діал. pàdegė, діал. pàdegė, šìlkis, діал. šìltis ”šiluma, ugnis, žiburs”, viršùkinė, діал. viršùtinė; 5. Обмежене вживання африкат, наприклад, dañčio ”danties”, danteĩ ”dantys”, gaidỹ, gardỹ, gaidžiãmì ”gaidžiams”, jáutìus, ramteĩs, žodeĩ ”žodžiai”, žodžius, žodeis, поряд із dañčio, gaidžių, žodžiais, не враховуючи регулярних форм, що пояснюються аналогією, — bitù, éduau, metùai тощо. Деякі особливості, згадані тут серед фонетичних явищ, можна трактувати як морфологічні, наприклад, o у назвах із основою на голосний закінчення -as у називному відмінку однини іноді скорочується, а також своєрідні форми орудного відмінка однини особових займенників. До морфологічних явищ слід віднести форму 2-ї особи однини умовного способу із закінченням -ai, наприклад, būtai, aitai, sakytai. Про значний вік цього інноваційного закінчення свідчать збережений у південноаукштайтських говорах гострий наголос і його поширення від Куршської затоки в Малій Литві (Gerullis, Stang’as 1933: 48) до ізофони am, an і Зієтелі на південному сході (LKA III 108—409, карта № 105), тобто на гаданих землях колишніх судувів, надровів і скальвів. Імовірно, від мови західнобалтських племен успадковано форму 3-ї особи минулого часу bit(i) (пор. латис. bija ”buvo”), прийменник і префікс sa(-) тощо. На жаль, поки що про саму судувську мову відомо надто мало. Нині переважно виявляють окремі її релікви, архаїзми. Вважають, що судувська мова була проміжною між литовською та прусською, але невідомо, якою мірою вона зберегла спільні 134 рис і з однією, і з іншою мовою. Також невідомо, скільки й яких рис успадкували та скільки нових набули нинішні нащадки судовів, асимільовані литовцями й слов’янами. Вплив литовців та їхньої мови на судовів і їхніх найближчих сусідів, як вважають, почав виявлятися від V—VII ст. н. е., коли східні слов’яни почали просуватися на східнобалтійські (центральні) землі (Mažiulis 1994: 6). Серед західних балтів, імовірно, оселилося чимало литовських біженців зі східних областей. У вир формування литовської народності швидко були втягнуті й інші балтські племена. Очевидно, на початку XIII ст., ще до прибуття Тевтонського ордену, чимало судовів, як і їхніх найближчих сусідів надрувів і скальвів, уже значною мірою стали литовцями або литовізувалися. Подібним чином мав відбуватися процес асиміляції судовів і в околицях Зітели. Можливо, у певний час поблизу Зітели проходив кордон між судовами та литовцями, на яких сильно тиснули східні слов’яни. На це вказує село в околицях Зітели, яке має дві назви — литовською Dainavà, а слов’янською Jatviaž (Jacvež). Обидві ці назви мають етнонімічне походження й означають те саме судовське плем’я. Тому походження литовців не лише цього села, а й околиць Зітели схильні пояснювати прусськими або судовськими біженцями, згаданими в Іпатіївському літописі. Однак, оскільки литовці й судови почали змішуватися рано, не обов’язково вважати прибульцями лише судовів. Адже, як вважають, прибульцями є і самі слов’яни. З іншого боку, навіть якщо тут і були села, засновані переселеними судовами, сама подвійна назва села Дайнава свідчить, що вони переселилися вже в литовське або литовізоване середовище своїх одноплемінників. Таким чином, із часом, очевидно, литовізувалися й інші ізольовані поселення судовів на півдні та південному заході (біля Ґардіна, Слоніма, Валкависька, Пружан, Білостока та ін.). Про це свідчать значний пласт балтійської та литовської топонімії, антропонімії, запозичень, що зберігся тут, а також сліди балтської та литовської культури (Nepokupnyj 1976: 5—198; Nepokupnas 1983: 5—199; Laučiūtė 1982: 9—150; Kondratiuk 1985: 10—250; Zinkevičius 1987: 43—135; 1993: 84—89; 1994: 15—23; Gaučas 1988: 195—213; LTE IX: 241). Зітельська литовська говірка, рано опинившись під владою східних слов’ян (галицько-волинських князів) та в їхньому культурному середовищі, тривалий час була відокремлена від основних литовських діалектів. Широка смуга вздовж Німану через постійні напади східних слов’ян і навіть татар та війни із судовами й литовцями значною мірою обезлюдніла й перетворилася на пустку (Łowmiański 1931: 56—57). За часів Великого князівства Литовського, коли війни вщухли, ці місця знову заселили, але тепер здебільшого змішаним населенням. Від XIV ст. до середини XVII ст. литовські заселені області, хоча й не завжди суцільною смугою, простягалися аж до Зітели й далі (пор. Zinkevičius 1993: 31—39; 1994: 19—23 та додані там карти). На жаль, зі занепадом литовської державності, швидкою полонізацією литовської шляхти й церкви умови для існування литовської мови стали вкрай несприятливими. Багато життів забрали війни з Росією та Швецією, особливо жорстока окупація російським військом у XVII ст., голод і кілька епідемій чуми. Значні литовські території між Зітелою та південними аукштайтами занепали. Тому багато змін у звуковій системі та інших змін, що відбувалися в діалекті південних аукштайтів, не досягли Зітельської говірки. 135 LITERATŪRA Būga K. 1961: Lietuvių tauta ir kalba bei jos artimieji giminaičiai. — Būga K. Rinktiniai raštai 3, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 126—156; Jotvingių žemės upių vardų galūnė -da. — Ten pat, 601—602. Dundulis B. 1968: Lietuvių kova dėl valstybinio savarankiškumo 15 amž. Vilnius: Mintis. DV 176 — Dzienik Wileński, 176, 1930. Endzelīns J. 1974: O savočných k i g v baltijskich jazykach. — Endzelīns J. Darbu izlase 2, Rīga: Zinātne, 420—433. Gaučas P. 1974: Jotvingiai 19 a? — Mokslas ir gyvenimas 2, 21—24. Gaučas P. 1988: K voprosu o vostočnych i južnych granicach Litovskoj etničeskoi territorii v srednevekovje. — Balto — slavjanskie issledovanija 1986, Moskva: Nauka, 159—213. Gerullis J., Stangas Chr. 1933: Lietuvių žvejų tarmė Prūsuose, Kaunas. Ivinskis Z. 1990: Lietuvos istorija. Lietuvos kraštas ir kaimynai. — Tautinė mokykla 5, 42—45. Kamiński A. 1953: Jaćwież. Łódź. Keppen P. 1827: O proizchoždenii, jazyke i literature litovskich narodov, SPB. Kondratiuk M. 1985: Elementy bałtyckie w toponimii i mikrotoponimii regionu Białostockiego, Wrocław, Warszawa, Kraków, Gdańsk, Łódź: Wydawnictwo Polskiej akademii nauk. Laučiute J. 1982: Slovarj baltizmov v slovianskich jazykach, Leningrad: Nauka. LKA I — Lietuvių kalbos atlasas 1, Lek­sika, Vilnius: Mokslas, 1977. LKA II — Lietuvių kalbos atlasas 2, Fonetika, Vilnius: Mokslas, 1982. LKA III — Lietuvių kalbos atlasas 3, Morfologija, Vilnius: Mokslas, 1991. Lowiański H. 1931: Studja nad początkami społeczeństwa i państwa litewskiego 1, Vilno. LTE I — Lietuviškoji tarybinė enciklopedija 9, Vilnius: Mokslas. Mažiulis V. 1994: Prūsai ir kiti vakarų baltai. — Prūsijos kultūra, Vilnius: Academia, 4—9. Nalepa J. 1964: Prowizoryczna mapa plemion jaćwieskich. — Nalepa J., Jaćwięgowie. Nazwa i lokalizacja, Białystok: Panstwowe wydawnictwo naukowe — Warszawa. Nepokupnas A. 1983: Baltai slavų giminaičiai, Vilnius: Mokslas. Nepokupnyj A. 1976: Balto — severoslavjanskie jazykovyje sviazi, Kiev: Naukova Dumka. Otrembskij J. 1961: Jazyk jatviagov. — Voprosy slavianskogo jazykoznanija 5, Moskva. PSRL II — Polnoe sobranie russkich letopisej 2, SPB, 1908. Salys A., Ivinskis Z. 1963: Sūduviai. — Lietuvių enciklopedija 29, Boston, 114—125. Sedov V. V. 1987: Balty. Finno—ugry i balty v epochu srednevekovja, Moskva: Nauka, 411—419, Karty 1, 48. Skardžius P. 1973: Lietuvių vandenvardžiai su -nt-. Jų daryba, kilmė, reikšmė. — Lituanistikos darbai 3. Brooklyn, 9—72. Stang Chr. 1958: Die litauische Mundart von Zasėčiai im Gebiet von Wilna. — Norsk Tidsskrift for sprogvidenskap 18, Oslo, 171—201. Tautavičius A. 1994: Jotvingiai, dainaviai, sūduviai, polekšėnai ir... — Lietuvos mokslas 2, Kn. 1(2), 4—14. Toporov V. N. 1959: Dve zametki iz oblasti baltijskoj toponimii. — Rakstu krājums, Rīgā: Latvijas PSR Zinātņu akadēmijas izdevniecība, 251—261. Vanagas A. 1981: Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas, Vilnius: Mokslas. Volter E. 1912: Sledy drevnich Prusov i ich jazyka v Grodnenskoj gub. — Izvestija otdelenija russkogo jazyka i slovesnosti Imperatorskoj Akademii Nauk 1911, 16, Kn. 4, SPB, 151—160. Zajączkowski S. 1940: Kajp jotvingiai buvo vadinami viduriniais amžiais. — Lietuvos praeitis 1, sąs. 1, Kaunas, 57—76. 136 Zinkevičius Z. 1987: Lietuvių kalbos istorija 2, Vilnius: Mokslas. Zinkevičius Z. 1993: Rytų Lietuva praeityje ir dabar, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. Zinkevičius Z. 1994: Kur prieš šimtmečius lietuviškai (baltiškai) kalbėta... — Lietuvos mokslas 2, Kn. 1(2), 15—23. ZUM STAND UND ZUR HERKUNFT VON ZIETELA Zusammenfassung Aus dem Vergleich der charakteristischeren Besonderheiten der Mundart von Zietela mit den entsprechenden Erscheinungen der östlichen, südlichen und westlichen hochlitauischen Mundarten sieht man, daß die Mundart von Zietela eigentümlich ist und völlig mit keiner Mundart der litauischen Gegenwartssprache zusammenfällt. In ihr haben sich zwei verschiedene Schichten oder Reihen der Mundarten vereinigt: das Ost-(Süd-) und Westhochlitauisch. Beim Vergleich der Mundart von Zietela mit der südlichen hochlitauischen Mundart sieht man, daß die letztere von der dicken Schicht der östlichen hochlitauischen Mundart zugedeckt wurde, aber in der Mundart von Zietela dominiert noch klar Grund der westlichen Mundarten (südlichen Untermundarten) des Hochlitauischen (”kapsų”, ”baltsėrmegių” und ”striukių”). Sie haben sich im Land der Sudauer, Nadrauer und Schalauer formiert und am wenigsten von den anderen litauischen Mundarten beeinflußt waren. In der Mundart von Zietela erhaltengebliebene dicke Schicht sudauischer Hydronyme erlaubt uns nicht ihre Herkunft nur durch die in Jahrbüchern erwähnten westbaltischen Flüchtlinge zu erklären. Obwohl eine Übersiedlung der Sudauen oder Preußen gewesen sein könnte, so mußten sie in die von Ostslawen (Dregoviči), früh kolonisierte westbaltische Länder zu den noch nicht slawisierten eigenen Stämmen übersiedeln. Die Letzteren sollten noch früher mit den von Ostslawen gestoßenen Litauen zusammentreffen und die ganze Zeit der Konsilidation der litauischen Sämme und ihrer Volksformierung Kontakte haben. Später wurden die Verbindungen von Zietelern mit den südlichen Hochlitauern infolge der verschiedenen politischen Ereignisse, der Unglücksfälle und der früh slawisierten einzelnen Umgebungen begrenzt. Die große Zahl der Veränderungen im Lautbestand und andere, die sich in der hochlitauischen Südmundart befanden, erreichten die Mundart von Zietela nicht. Auf dieser Weise haben sich in der Mundart von Zietela viele charakteristische Elemente der Westbalten erhalten. 137