Reikšmingi darbai iškilaus kalbininko šimtmečiui

Кількість мешканців іще сягала майже тисячі осіб; найбільше їх було в селі Засеці, менше — у Пагіряях, Нарчах, Стрело, Тетейкяях та інших. Невідомо, скільки ще матеріалів, що підлягають оприлюдненню, польські мовознавці знайдуть в архіві спадщини Є. Розвадовського, однак видання «Литовський діалект околиць Зієтели в Новогрудському краї» залишиться однією з найцінніших литуаністичних праць Є. Розвадовського, що збагатила литовську діалектологію. За це висловлюємо найщирішу подяку всім польським мовознавцям, які долучилися до підготовки цієї праці до друку. Алоїз Відугіріс ЗНАЧНІ ПРАЦІ ДО СТОРІЧЧЯ ВИДАТНОГО МОВОЗНАВЦЯ Європейське мовознавство XX століття нерозривно пов’язане з ім’ям польського мовознавця Єжи Куриловича. Спираючись на методи структурного аналізу, цей дослідник надзвичайно широкого кругозору відкрив нові перспективи в порівняльному та загальному мовознавстві, а свої новаторські ідеї втілив у численних монографіях та інших працях, тематика яких охоплює не лише індоєвропейські, а й мови інших сімей (особливо семітські). Про те, наскільки живими є нині його ідеї та традиції, наочно свідчать дві великі збірки статей, упорядковані Войцехом Смоцинським і видані з нагоди сторіччя від дня народження Куриловича. Одна з цих збірок, присвячена балтистиці та славістиці, вийшла четвертим томом добре відомого нашим мовознавцям міжнародного журналу «Linguistica Baltica» (Kuryłowicz Memorial Volume Part Two, Kraków, 1995, 333 p.). Інша, більша збірка присвячена загальним і методологічним питанням мовознавства та розвитку різних мов (переважно індоєвропейських) (Kuryłowicz Memorial Volume Part One. Analecta Indoeuropaea Cracoviensia Vol. II, Kraków,1995, 593 p.). Саме цю збірку ми хотіли б тут коротко розглянути. Опубліковані в ній праці показують, як ідеї Куриловича продовжують розвиватися й знаходити відображення в сучасних дослідженнях розвитку різних мов. Для литовського історичного мовознавства праці Куриловича особливо важливі своїми методологічними й теоретичними принципами. Із багатьох статей, опублікованих у збірці, тут я хотів би звернути увагу на ті, у яких розглядаються питання, здатні спонукати наших мовознавців осмислити й уважніше дослідити розвиток відповідних явищ литовської та інших балтійських мов. Біографію видатного мовознавця, його наукові праці та їхні методологічні постулати розглянуто у вступній статті упорядника й редактора збірки Смоцинського («Jerzy Kuryłowicz 1895–1978. On the hundredth anniversary of his birth», XI–XXIV). Застосовуючи функціональний підхід до мови в порівняльній граматиці індоєвропейських мов, Курилович досліджував переважно не окремі мовні елементи, а їхні взаємозв’язки та генеалогію їхніх систем, визначаючи ці відношення між мовними одиницями з огляду на їхні опозиції, випадки нейтралізації та ієрархію. 248 Досліджуючи чергування опозицій і напрям їхнього розвитку, можна встановити відносну хронологію мовних змін. Варто зазначити, що методика внутрішньої реконструкції, визначена й апробована Куриловичем, була використана також у працях литовських мовознавців Йонаса Казлаускаса, Вітаутаса Мажюліса та інших; її успішно застосовують і нині. Стаття Акселіса Хольвоета («Jerzy Kuryłowicz on verbal aspect», 19–24) має зацікавити дослідників категорій часу й виду дієслів литовської та інших балтійських мов. У ній далі розвиваються міркування про реконструйовану для індоєвропейської прамови недиференційовану категорію виду/часу, у межах якої недоконаний теперішній час протиставлявся доконаному минулому часові (аористу). У слов’янських мовах вид безпосередньо не залежить від часу, а імперфект перетворився на минулий час, тож Курилович вважав такий стан пізнім етапом розвитку категорії часу/виду. Порівнявши дані слов’янських, романських і грецької мов, Хольвоет дійшов висновку, що різні видові основи слов’янських дієслів могли сформуватися незалежно від часових форм, маркованих за видом. Отже, недоконані (тривалого виду) форми слов’янських мов могли бути ближчими до давнього імперфекта, ніж вважалося досі. Водночас Хольвоет наголошує, що в подальших дослідженнях категорії виду дуже важливо розрізняти два типи видових опозицій: безпосередньо пов’язаний із вираженням часу та незалежний від нього. У статті Лешека Беднарчука («Typologie et isomorphisme du système indo-européen», 39–48) зроблено спробу оглянути найважливіші риси граматичної системи індоєвропейської прамови з погляду сучасної типології мов. Серед них автор називає значну роль постпозиційної деривації, синкретизм флексійних закінчень, більш розвинені іменні категорії та менш розвинені дієслівні. Відношення між словами виражалися відмінками й постпозиційними прийменниками (тобто післяйменниками, або постпозиціями), а також постпозиційними сполучниками й численними частками. Порядок слів був змінним, але переважала модель SOP (відповідно SOV). Автор стверджує, що ергативна чи активна структура речення, яку припускають деякі мовознавці, не залишила виразних слідів у найдавніших текстах індоєвропейських мов. Використання акузатива як відмінка прямого додатка вважається аргументом проти реконструкції ергативної структури речення для періоду, коли індоєвропейці мали граматичну систему флективного типу. У статті висловлено думку, що елементи аглютинативного й ізоляційного типу, помітні в деяких індоєвропейських мовах, могли виникнути внаслідок впливу мов інших сімей та іншого типу. Зовнішнім впливом мов іншого типу пояснюється також звуження системи дієслівних часів, категорія аудитиву (відповідно непрямого способу), ергативна конструкція речення та початкова позиція дієслова в деяких мовах. Утім, слід зважати на те, що в давніх індоєвропейських мовах спостерігаємо більше ознак аглютинації, а функції відносних морфем диференційованіші, ніж на пізніших етапах розвитку, коли посилювалися фузія та синкретизм морфем. Це, до речі, виразно видно й з історії флексії литовської мови, особливо відмінювання. Отже, принаймні деякі явища аглютинації (наприклад, більша семантична самостійність відносних морфем, особливо суфіксів) можуть бу- 249 успадковані, їх не обов’язково пояснювати контактами з мовами інших типів. Розвиток інфінітивів і конструкцій супіна (супіна мети) в балтійських мовах допомагає краще зрозуміти результати дослідження ведичних мовних даних, викладені у статті José Luis Garcia-Ramón («Zur Konkurrenz von Dativ und Akkusativ von Nomina actionis und Abstrakta im Indogermanischen», 101–114). З них видно, що акузатив віддієслівних абстрактів із найдавніших часів мав значення спрямованості (Ziel), а давальний відмінок виражав мету (Zweck). Однак у випадках, зумовлених контекстом, із дієсловами руху (вед. ā-yā ‘іти’, vah ‘їхати’ тощо) відмінність між цими значеннями нейтралізувалася, і форми обох відмінків могли виражати призначення. Акузатив частіше вживався з безпрефіксними та неперехідними дієсловами, давальний — із префіксальними та перехідними. Інфінітиви балтійських мов також походять від давального відмінка, що виражав призначення, а супін — від акузатива; проте супін тут зазвичай бачимо лише з дієсловами руху. Водночас випадки вживання супіна в литовських і латиських діалектах із дієсловами зі значеннями ‘хотіти’, ‘могти’ (пор. авт. LKK XXXIII, 100) дають підстави вважати, що колись і в балтійських мовах давальні та акузативи віддієслівних абстрактів — попередники інфінітивів і супіна — вживалися подібно до того, як у давньоіндійській мові ведичного періоду. Про вживання санскритських інфінітивів на -tum, що походять від акузативів віддієслівних абстрактів, ідеться також у статті Josto Gipperto («Zur Syntax des Infinitivs auf -tum im Altindischen», 255–277). З численних і докладно проаналізованих даних видно, що в безособових конструкціях із формою прикметника середнього роду śākyam ‘можна’ ці інфінітиви пов’язувалися і з акузативом, і з називним відмінком — подібно до литовської конструкції galima pjauti rugius / rugiai тощо. Отже, варто запам’ятати висновок автора, що такі безособові конструкції санскриту мають нове походження й постали з особових. Це слід мати на увазі, досліджуючи походження так званого називного відмінка об’єкта в литовській і латиській мовах. Балтисти, які досліджують розвиток системи дієслівних часів, мають звернути увагу на статтю Paolo di Giovine про претерит із довгим кореневим вокалізмом у західних індоєвропейських мовах («Sul preterito a vocalismo radicale lungo nelle lingue indoeuropee ‘occidentali’», 115–129). Як відомо, форми минулого часу балтійських мов із довгим голосним досі інтерпретують по-різному: одні дослідники разом із Nicolas van Wijk, Christianu Stangu та Jonu Kazlausku вважають їх давніми, успадкованими, а інші поділяють погляд Kuryłowiczius, який вважав їх новішими, такими, що сформувалися на ґрунті балтійських мов. Автор статті, який 1990 року опублікував велику книжку про індоєвропейський перфект (Studio sul perfetto indoeuropeo. Parte I, Roma: „La Sapienza“), наводить нові аргументи на користь того, що форми претерита з довгим кореневим вокалізмом у латинській, кельтських і германських мовах також є не рефлексами давнього перфекта, а інноваціями, які виникли незалежно в кожній мовній групі внаслідок послаблення ролі редуплікації та зникнення самого перфекта. Про походження індоєвропейського перфекта від перифрастичної конструкції з дієслівним іменем і зв’язкою йдеться також у Witoldo 250 статті Stefańskio («L’origine du parfait en indo-européen», 131–135). 1976 року в журналі „Baltistica“ XII (1), 25–29 було опубліковано цікаву гіпотезу Eriko P. Hampo про можливі сліди аугмента, властивого перфекту індоіранських, грецької та вірменської мов, у формах минулого часу префіксальних дієслів литовської мови: на ці сліди вказує перенесення наголосу на префікс із колись наголошеного аугмента, що стояв перед коренем і згодом зник (пор. paduoda – padavė тощо). У статті, надрукованій у цій збірці, автор подібним чином реконструює аугмент (і.-є. e-) також у формах албанського дієслова dha ‘давати’. Порівнюючи їх із відповідними формами дієслова в балтійських мовах, він припускає, що це може бути спільною рисою албанської, балтійських і слов’янських мов («Albanian dha ‘give’», 395–398). Важливі питання формування дієслівної системи індоєвропейських мов розглядаються також у статті Reinhardo Stempelio про співвідношення статива, перфекта й медіатива («Stativ, Perfekt und Medium: Eine vergleichende Analyse für das Indogermanische und Semitische», 518–528). Опозиція стану й дії вважається первинною, найдавнішою. Пояснюється, що дієслова стану колись не розрізнялися ні за часом, ні за способом чи станом і становили основу індоєвропейського перфекта. Категорію стану та протиставлення активу й медіатива автор відносить лише до форм дієслів зі значенням дії. Автор розглядає випадки, коли форми медіатива перейняли від первинних дієслів стану значення стану (стативне) й результативне, а також наводить паралелі із семітських мов. Кількісні числівники литовської мови septyni ir devyni здавна виводять із реконструйованих праіндоєвропейських форм *septṇ/septṃ та *neun. Відповідні форми германських та анатолійських мов розглядаються у статті Kennetho Shieldso Jr. («On the Indo-European origin of the Germanic cardinals ‘7’ and ‘9’», 505–512). Тут пояснюється, що індоєвропейський числівник зі значенням ‘7’ мав корінь *sep-, до якого додавалися «несингулярні» *-t та *-n. Так утворилися дублети *sep-t і *sepṇ > *sepṃ, а внаслідок їх контамінації виникло *septṃ, рефлексом якого в латинській мові є septem. Однак ще до перетворення *sepṇ на *sepṃ до нього в германських та анатолійських діалектах додався другий «несингулярний» елемент -t, утворивши реконструйовану праформу германських мов *sepṇ t. Подібним чином до кореня *new- додавали «несингулярний» *-n, а в германських та анатолійських мовах — ще й *-t. Автор вважає, що первинні форми *sepṇt і *newṇt колись існували щонайменше у двох діалектах — германському й анатолійському. Згідно з цим поясненням, германські числівники зі значеннями ‘7’ і ‘9’ слід виводити з дещо відмінних праформ, ніж відповідні числівники балтійських мов. Згадані тут статті, які більше стосуються проблем історичного мовознавства литовської мови, становлять лише невелику частину праць, опублікованих у книжці. У ній міститься 61 стаття, з яких 3 присвячені життю й працям Kuryłowicziaus, 8 — загальним питанням і питанням методології, 9 — проблемам індоєвропеїстики, 4 — хетській мові, 2 — тохарській, 7 — індоіранським мовам, 2 — вірменській, 7 — грецькій, 1 — албанській, 3 — латині, 5 — кельтським, 6 — германським, 3 — семітським і 1 — тюркській мові. До збірки включено Woicie- 251 Бібліографію праць Kuryłowicza уклав Wojciech Smoczyński (XXXV–XLVII), а наприкінці книжки вміщено покажчики слів і прізвищ. Ця чудово підготовлена й дуже змістовна книжка не поступається найкращим західноєвропейським виданням такого типу. Разом із уже згаданим другим томом, присвяченим Kuryłowiczowi (Linguistica Baltica 4), і меморіальною збіркою, підготовленою тим самим Wojciechem Smoczyńskim на честь Jana Safarewicza (Analecta Indoeuropea Cracoviensia Vol. 1, Cracoviae, 1995), вона може бути прикладом того, як і нам слід ушановувати пам’ять найвидатніших литовських мовознавців. Vytautas Ambrazas ПОСІБНИК З ВИВЧЕННЯ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ T E R J E M A T H I A S S E N. A SHORT GRAMMAR OF LITHUANIAN, Columbus, Ohio, 1996: Slavica Publishers, INC, 256 P. Протягом останнього десятиліття в багатьох країнах Європи спостерігаємо пожвавлення вивчення литовської мови. Курси литовської мови читають не лише в університетах Латвії, Німеччини, Польщі та Росії, а й Італії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Чехії та інших країн; у багатьох із них провадять важливі литуаністичні дослідження й засновують нові періодичні видання з балтійського мовознавства1. Однак досі дуже бракувало посібників із граматики литовської мови англійською, пристосованих до університетського навчання. Цю прогалину допомагає заповнити нещодавно видана «Коротка граматика литовської мови» професора Університету Осло Terje Mathiassena. Автор граматики — добре знаний литовським мовознавцям балтист і славіст, який продовжує в Норвегії традиції литуаністичних студій свого вчителя Christiano Stango. Він чудово розмовляє литовською і опублікував чимало важливих праць із литовського мовознавства. Тривалий час викладаючи литовську мову в Університеті Осло, він набув значного досвіду в цій галузі й використав його у своїй граматиці. Граматика складається з короткого вступу й 14 розділів. У вступі наведено деякі відомості про місце литовської мови серед інших мов, її основні діалекти та сучасний стан. У першому розділі (21–36) описано фонологічну систему літературної литовської мови, її реалізацію в усному й писемному мовленні, а також чергування голосних і приголосних, наголос і інтонацію. У розділах 2–7 (37–177) розглянуто питання морфології за класами слів (так званими частинами мови), їхніми морфологічними категоріями та словозміною. Зважаючи на практичні потреби користувача книжки, опис форм і їхніх функцій не відмежовано суворо один від одного, книж- 1 Один із найновіших — редагований Pietro U. Dini та Nikolajus Mikhailovas Res Balticae. Miscellanea italiana di studi baltistici. 1, 1995; 2, 1996; 3, 1997, Pisa. 252