Janis Endzelynas mokinių ir bendradarbių atmintyje

для словника чималу добірку карток із ретельно записаними цікавими реченнями. Грінавецкене подала близько 30 000 таких карток. Лише зі зібраних нею слів можна було б укласти великий том словника. Багато записаних нею слів увійшли до опублікованих томів «Словника литовської мови». Чимало їх буде використано й у доповненнях до словника. Її слова зібрані по всій Литві, у всіх литовськомовних парафіях. Але, звісно, найбільше — у Юрбаркасі, де вона проводила відпустки, де її знали й шанували багато людей. Словник болісно сумуватиме за такою збирачкою слів… Нічого дивного, що обдарована й працьовита людина так багато зробила для науки про литовську мову. Але чи можна уявити, що найбільшу частину своєї праці Грінавецкене виконала вже тоді, коли її мучила невиліковна хвороба? Кожен її крок був нестерпно болісним. Несучи свій біль, вона йшла й ішла Литвою, до литовців… аж поки її не прийняли Юрбаркаські могили, видимі з рідного дому. Jonas Paulauskas ЯНІС ЕНДЗЕЛІНС У ПАМ’ЯТІ УЧНІВ І СПІВРОБІТНИКІВ Jānis Endzelīns atmiņās, pārdomās, vēstulēs. Sast. Dzidra Barbare, Brigita Bušmane. Red. kol. B. Bušmane, A. Stafecka, V. Skujiņa (red. kol. vad.), M. Stengrevica. Rīga, 1999: Latviešu valodas institūts, 323 p. Інститут латиської мови видав цікаву книгу спогадів про найвидатнішого дослідника латиської мови Яніса Ендзелінса, якого литовські мовознавці, як зазначено й у цій книзі, назвали латиським велетнем. Опубліковано спогади майже сорока авторів. Найстарша серед них, Ме̄рія Сауле-Слейне, народилася наприкінці позаминулого століття, познайомилася з Я. Ендзелінсом ще замолоду й провела з ним останні роки його життя. Наймолодша — Валентина Скуїня, керівниця редакційної колегії книги, — разом зі студентською делегацією вітала мовознавця з нагоди його 85-річчя, а в похоронній процесії несла одну з його нагород. Можна сказати, що в усіх спогадах Я. Ендзелінс постає як непересічна особистість. Усіх глибоко вражали його легендарна пунктуальність, змістовні лекції, які він читав без жодних записів, суворі іспити, нетерпимість до будь-яких мовних помилок (навіть найменших діалектизмів) і непіддатливість перед будь-якими авторитетами. Особливо багато цікавої інформації не лише про особистість Я. Ендзелінса, а й про все культурне життя Латвії, насамперед про університет і його професуру, знаходимо у спогадах Карліса Дравіня, його дружини Велти Руки-Дравіні, Рудольфа Грабіса (останні частково вже були опубліковані в присвяченій Р. Грабісу книзі Savai valodai, Rīga, 1997). 224 У книзі розкриваються трагічні сторінки латвійського мовознавства повоєнних років. Основний вогонь прихильників марксизму спрямовано проти Я. Ендзелінса. У боротьбу проти вченого втручається навіть комсомольська організація. Його змушують залишити університет. У друкарні ледь не знищують уже майже повністю набраний текст латиської «Lettische Grammatik». (Чи не іронія долі: 1958 року Я. Ендзелінсу за цю книжку присуджено Ленінську премію!). Головний радянський латвійський ідеолог Арві́дс Пелше 1952 року друкує статтю «Стан латвійського мовознавства та завдання мовознавців республіки», у якій зневажливо відгукується про видатного мовознавця та його школу. І, звісно, стає сумно, коли з опублікованих у книжці спогадів дізнаємося, що багаторічний директор Інституту мови та літератури Евалдс Соколс, який не раз «розгромлював» Я. Ендзелінса, сам зазнав катувань у єжовських тюрмах. На жаль, цей комуніст-ідеаліст і наприкінці життя потрапив у велику немилість до влади. У книжці є й веселіші епізоди. Ось Я. Ендзелінс 1934 року екзаменує вступників до університету (серед них є й В. Рукє, майбутня В. Рукє-Дравиня). У Латвії щойно прийшов до влади після перевороту Карліс Улманіс. Професор раптом запитує одного з екзаменованих: «Що ви знаєте про Карліса Улманіса?» Той, ледве переводячи подих, швидко викладає біографічні відомості про президента Латвії. «Я питаю вас не про цього Карліса Улманіса», — перебиває Я. Ендзелінс. Адже він хотів дізнатися, що майбутній студент знає про латвійського лексикографа XIX століття, єпископа Карлі Христіану Улманіса. Або ось Карліс Дравінс, прийшовши на іспит у військовій формі, після іспиту по-військовому стукає підборами, різким рухом підносить руку до голови й лише побачивши усмішки в аудиторії озирається та розуміє, що він без кашкета… Коли на засіданні наукової ради Інституту мови та літератури один із членів ради, заперечуючи Я. Ендзелінсу з якогось питання, зазначає, що такої думки дотримується й Яніс Лоя, а він «професор і відомий старий мовознавець», Я. Ендзелінс, розсердившись, відповідає опонентові: «Що він старий — сумнівів немає, але що він також відомий мовознавець — цього не відомо». Не може не зворушувати листування Я. Ендзелінса з його учнями, які опинилися в Сибіру. Він не побоявся листуватися з ними, надсилав їм свої книжки, навіть гроші. Коли одна його учениця, повернувшись із Далекого Сходу, захотіла подякувати за моральну й матеріальну підтримку, професор лише усміхнувся, махнув рукою і сказав: «Не пам’ятаю — забув. Радий вас бачити». Коли перекладачка Мілда Гринфельде, повернувшись із Тайшетського табору, позичила в Я. Ендзелінса чималу суму на придбання житла, а згодом захотіла її повернути, він відмовився від грошей. Литовським читачам буде цікаво дізнатися, що колишні учениці Я. Ендзелінса у листах радіють, що на засланні значно краще опанували литовську мову; пишуть, що в латвійських школах слід більше знайомитися з литовською літературою, а не обмежуватися самими лише литовськими народними піснями, як було досі. Відповідаючи на один із листів засланої, Я. Ендзелінс додає: «Ваша зовнішність (кореспондентка надіслала Я. Ендзелінсу свою фотографію. – A. S.) і те, що ви можете приділяти час литовській 225 мові та поезії Саломеї Неріс, дають підстави думати, що тепер ви можете не тільки існувати, а й жити». Або ось перекладачка-поліглотка Сільвія Кузе з надзвичайно трагічною долею, двічі заслана до Сибіру, яка переховувалася від арешту й у Литві, отримує завдання впорядкувати книжки, видані іноземними мовами, у Науковій бібліотеці Томського університету. У підвалі бібліотеки вона бачить величезну купу запліснявілих, обплетених павутинням книжок (їй здається, що їх близько 10 тисяч, а за підрахунками директора — 20–30 тисяч). Почавши розбирати цю «купу мотлоху», латвійка помічає другий том «Латиських пісень» Кріш’яніса Барона, виданий 1903 року. Звісно, вона не втримується, щоб не погортати таку дорогу її серцю книжку в далекому засланні. Її дивують «ретельні дрібні примітки, написані рукою, які свідчать, що читачем пісень був мовознавець». Тут-таки вона знаходить і кілька клаптиків паперу, які остаточно допомагають їй з’ясувати, що автор цих приміток — Казимірас Буґа.1 Автор цього огляду пригадує, як 1961 року професори Борис Ларін і Костас Корсакас обговорювали його статтю про нещодавно померлого латвійського мовознавця. Вони порадили молодому авторові додати до статті якусь критичну нотатку. Б. Ларін, напівжартома, сказав: «Та що ви — і на сонці є плями». Читаючи спогади, ми могли б знайти такі «плямки» й на життєвому шляху Яніса Ендзелінса. Він не завжди ладнав із колегами2. Чомусь він не хотів, щоб молодші мовознавці складали докторські іспити. Багато хто здивувався, коли Алвіліс Ауґсткалнс, якого друзі й колеги вважали просто геніальним мовознавцем, не склав один із докторських іспитів3. Досить суперечливою, можна сказати, була поведінка Едите Гаузенберги-Штурми, головної помічниці Я. Ендзелінса. Дивними були стосунки видатного мовознавця з братом. Дуже складним було його сімейне життя. Однак ці «плямки» аж ніяк не можуть затьмарити велич Яніса Ендзелінса як ученого4. Algirdas Sabaliauskas 1 К. Буґа у 1919–1920 роках був професором у Томську. 2 «Можна сміливо стверджувати, що в дослідженні латиської мови й збиранні матеріалу було б досягнуто та зроблено більше, якби Ендзелінс, найважливіша опора й стовп цієї галузі, міг знайти трохи більше спільної мови зі своїми колегами», — К. Дравінс. 3 А. Ауґсткалнс 1940 року облився бензином і спалив себе. Коли В. Рукє-Дравиня повідомила Я. Ендзелінсу цю трагічну звістку, той пробурмотів: «Хоча б подумав про своїх дітей». 4 Дуже шкода, що через розбіжності з питань правопису в цій книжці не було надруковано статтю Расми Ґрисле «Ендзелінс і його рід» (Endzelīns un viņa dzimta), у якій наведено цікаві факти про прадідів видатного мовознавця, його нащадків, походження прізвища (усі троє братів по-різному писали свої прізвища; прізвище походить від нижньонімецького Hänselin — пестливої форми слова Hans «Йоганн», що означала не лише «маленький Йоганн», а й «мізинець»). Статтю Р. Ґрисле згодом опубліковано в газеті «Brīvā Latvija» (1999 g. 8. majis – 14. majis, Nr. 18(607)), пор. також A. Mieze, R. Grisle. Endzelīna dzimtas uzvārds. – Там само, 1998 g. 3–9. janv. Nr. 1(542). 226