Nauji prancūzų mokslininko darbai apie lietuvių kalbą

...який їхній розподіл. Це важливий внесок не лише в теорію граматики. Докладний опис усіх цих варіантів вельми потрібний і для мовної практики. Перегорнувши останню сторінку «Функціональної граматики литовської мови», маємо сказати, що це ґрунтовний опис граматичної системи литовської мови, який узагальнює дослідження граматики не лише самої авторки, а й багатьох інших мовознавців та відкриває простір для опрацювання нових порушених проблем. Без цієї праці не зможуть обійтися не лише професійні мовознавці, а й учителі-литуаністи, студенти-філологи та більш освічені користувачі літературної литовської мови. Граматика, видана у вишуканому й привабливому оформленні Інститутом видавництва науки та енциклопедій коштом Державної комісії з литовської мови при Сеймі Литовської Республіки, істотно збагачує скарбницю литовського мовознавства. Альбертас Руже̇, Вільнюський університет, Каунаський гуманітарний факультет НОВІ ПРАЦІ ФРАНЦУЗЬКОГО ВЧЕНОГО ПРО ЛИТОВСЬКУ МОВУ Daniel P e t i t Презентація литовської мови. – Lalies. Actes des sessions de linguistique et de littérature 19, Париж, 1999, 7–22. Фонологія литовської мови. Система голосних і наголос. – Там само, 23–42. Іменна морфологія литовської мови. Система відмінювання та вираження граматичного роду. – Там само, 43–74. Дієслівна морфологія литовської мови. Діатеза й пасивний стан. – Там само, 75–111. Литовський синтаксис. Синтаксис дієприкметників. – Там само, 113–135. Щодо литовського Sámbaris: прабалтійський корінь IE. *bher- у східнобалтійських мовах. – Bulletin de la Société de Linguistique de Paris 93(1998), fasc. 1, 229–288. Дослідження литовської мови у Франції має давні традиції, що сягають часів Фердинанда де Соссюра, Антуана Мейє, Роберта Готьйо; згодом їх продовжили Раймонд Шміттляйн, Поль Гард, Жан Одрі та інші мовознавці, які писали про литовську мову й використовували її дані в порівняльних і типологічних студіях. Однак в останні десятиліття, із заснуванням нових центрів балтистики в Польщі, Італії, Німеччині та інших країнах, дослідження литуаністики у Франції дещо послабилися. Тому значний інтерес викликає розпоча- 214 Нещодавно в Парижі з’явилася ціла серія праць молодого французького мовознавця Даніеля Петі, присвячених фонології, граматиці та лексикології литовської мови. Лінгвістичний щорічник Вищої педагогічної школи (École Normal Supérieure) «Lalies», що видається в Парижі, уже кілька років присвячує більшу частину своїх томів висвітленню особливостей окремих мов (наприклад, новогрецької, етруської, арабської, коптської); у 19-му томі опубліковано більшість розглядуваних тут праць. Уже в першому томі цього щорічника (1979) було опубліковано «Порівняльний вступ до литовської мови» (Introduction comparative au lituanien) видатного індоєвропеїста Жана Одрі. П’ять студій Даніеля Петі про граматичну будову литовської мови займають 135 щільно набраних сторінок 19-го тому, тож за обсягом вони вже дорівнюють монографії. У вступній статті (7–22) розглянуто місце балтійських мов у сім’ї індоєвропейських мов, найважливіші відмінності між східними та західними балтійськими мовами (які здебільшого виникли внаслідок інновацій у східнобалтійських мовах), а також консервативність литовської мови. Описуючи найдавніші зв’язки із західними фінами, слов’янськими та германськими мовами, автор показує поступове звуження ареалу балтійських мов і найдавніші відмінності між литовськими діалектами (до речі, на с. 19 їх традиційно датовано XIII ст., хоча, за даними новіших досліджень, вони, ймовірно, давніші). Далі наведено основні писемні пам’ятки й у загальних рисах охарактеризовано подальший розвиток мови. Цей стислий вступ до литовської мови дуже інформативний, написаний точно й методично, з узагальненням найновішої літератури. Варто лише уточнити твердження, що Постила Дауґши написана західним жмудським діалектом («dans un dialecte bas-lituanien de l’Ouest» 19) — воно, мабуть, виникло через неоднозначне вживання назви жмудинів у литовських джерелах. На мою думку, збіг форм третьої особи множини та однини дієслів також не слід беззастережно вважати балтійською втратою (9), адже це може бути пережитком сивої давнини1. У статті про фонологію литовської мови найбільшу увагу приділено системі голосних і акцентуації, яка через своєрідний синтез динамічного й тонічного наголосу здавна цікавить мовознавців усього світу. Продовжуючи французьку лінгвістичну традицію2, автор на основі морної теорії описує відмінності між довгими й короткими, а також гострими й циркумфлексними голосними, дифтонгами та змішаними дифтонгами литовської мови: короткі голосні вважаються одноморними, довгі голосні, дифтонги та двоголоси — двоморними; у довгих гострих вважається наголошеною перша мора (ū̄ = U + u, áu = A + u, ár = A+r), у довгих циркумфлексних — друга мора (ū̄ = u + U, aū = a + U, ar̄ = a + R). Типи наголошування іменних частин мови розрізняють за тенденцією наголошування слова (наголос на корені — на закінченні) та інтонаційною структурою кореня. 1 Пор. Pisani 1958: 343; Toporov 1961: 62–63; Kazlauskas 1968: 303; Watkins 1969: 49 ff., 85, 126, 213 ff.; 1970: 166–170; Ivanov 1981: 58–59. 2 Martinet 1960; Garde 1968: 14 ff., подібно Trubetzkoy 1977: 180. 215 (корені з гострою та циркумфлексною інтонацією). Таким чином виділені чотири типи наголошування відповідають традиційним акцентним парадигмам, але позначаються інакше: A2=1, B2=2, A1=3, B1=4 (32). Далі розглядається реалізація згаданих основних принципів наголошування в різних контекстах. Тут насамперед увага зосереджується не на фіксованому чи рухомому наголосі в парадигмі, а на співвідношенні наголосу на корені й закінченні, що визначається окремо для кожного відмінка. У цьому аспекті опис наголошування іменних частин мови, запропонований автором, відрізняється від звичного в литовській акцентології. На думку автора, через свою надзвичайно складну й своєрідну структуру акцентуація литовської мови є важливим об’єктом не лише історичних, а й типологічних досліджень. У розділі про морфологію іменних частин мови (43–74) докладно розглянуто співвідношення типів відмінювання литовської мови з категорією роду. Самі типи відмінювання, або відміни, як уже прийнято в описовій граматиці литовської мови, розрізняються за флексійними основами; також зазначено недоліки попередньої класифікації та нумерації. Констатується, що зникнення середнього роду іменників сприяло тенденції до поляризації типів відмінювання чоловічого й жіночого родів: виокремилися відмінювання чоловічого роду (i)a/u, жіночого роду — o/ė та змішаного типу — i. Висунуто гіпотезу, що так званий «спільний рід» історично ґрунтується на абстрактних іменниках жіночого роду, пор. pabaisa – baisà ‘страх’, gyrà ‘хвалько’ — gyrà ‘вихваляння’; враховується також те, що багато іменників так званого «спільного роду» є віддієслівними похідними, пор.: dílba: delbti, niùra: niùrti. Узагальненням давніх абстрактних іменників жіночого роду (mirtis, mintis) пояснюється й переважання жіночого роду серед іменників на основу i, які в інших індоєвропейських мовах віддавна були чоловічого роду (наприклад: avis, ugnìs). Вважається, що тенденція розрізняти іменники давньої приголосної основи за родом (основа n — чол. р., основа r — жін. р.) може бути пов’язана зі зміною основи деяких іменників на r (наприклад, *bhrātēr, пор. лит. broterėlis) (52–53). Оскільки прикметникові відміни найвиразніше розподілені за родом, припускається, що система прикметників могла стати моделлю, за якою згодом відповідно перерозподілили іменники. Морфологічна близькість флексійних основ іменників і прикметників створила сприятливі умови для цього процесу (60). Те, що в литовській мові більше немає прикметників на основу i (за винятком залишків типу місцевого відмінка didime), може пояснити й різноманітність родів іменників на основу i. Проаналізувавши відмінності основ родів у парадигмах простих і займенникових прикметників (пор. didìs – didė, але didýsis – didžióji тощо), автор доходить висновку, що підґрунтя кореляцій роду литовських прикметників становлять дві успадковані з індоєвропейської давнини системи: 1) основна: чол. р. -as, жін. р. -ā < і.-є. *-ōs, *-ā; 2) вторинна: чол. р. -us, жін. р. -i < і.-є. *-ūs: *iH₂, *ieH₂; характерна для сучасної литовської мови модель -is: -ė (didẽlis: didelė) вважається варіантом основної системи, причому -ė виводиться з *-iā < і.-є. *ieH₂ (67). Інноваційною вважається також флексійна основа на ė, переважна в кореляції іменників чоловічого й жіночого родів, що позначають осіб або тварин. 216 (vilkas – vilkė, élnias – élnė, bríedis – briédė, miegalùs – miegalė). Давню кореляцію a: o (< *o: *ā, пор. санскр. ásvah «кінь»: ásvā «кобила») зберігають і субстантиви з рухомим наголосом із суфіксами -tojas, -ėjas, пор.: mokytojas: mokytoja, vežėjas: vežėja. Імовірно, заміні *į-a на į-e тут перешкодила потреба зберегти самі форми суфіксів, адже *į-e фонетично мало перетворитися на -e (68). У розділі морфології дієслова (75–111) розглядається розвиток діатези й пасиву. Автор визначає діатезу як морфологічне вираження відношення актантів до дієслова (78), але основну увагу приділяє протиставленню транзитивності — інтранзитивності, яке виражається такими способами: 1) формами тих самих дієслів, 2) префіксацією, 3) внутрішньою флексією (відповідно, аблау́том), 4) зовнішньою флексією (суфіксами) та аглютинацією (зворотними дієсловами). Далі подано синхронний і діахронний огляд цих способів. Найдавнішим і реліктовим обґрунтовано вважається вираження діатези формами того самого дієслова (наприклад: dègti, kèpti). Пари префіксальних і безпрефіксних дієслів також не утворюють справжнього протиставлення за транзитивністю; наголошується, що деякі префіксальні дієслова (наприклад, palikti) здавна також мають подвійну (тобто першого типу) діатезу. Використання внутрішньої флексії, тобто аблау́ту, для вираження протиставлення транзитивності — інтранзитивності розглядається як інноваційний процес, властивий балтійським мовам. Автор пов’язує його з аблаутом у формах деяких дієслівних прикметників із суфіксом *to (gérti: gìrtas, kélti: kìltas), а також описує роль різних флексійних основ, форманта *stō та інфікса. Констатується, що цей спосіб вираження діатези був продуктивним у балтійських мовах, але не набув системного характеру з двох причин: по-перше, аблаут можливий лише в коренях деяких дієслів (формальний чинник); по-друге, інтранзитивні дієслова здебільшого позначали природні або спонтанні процеси: дме вітер, гнуться гілки тощо (92–93). Тут можна додати, що протиставлення транзитивних та інтранзитивних дієслів із різними ступенями чергування голосних (keisti: kìsti, lenkti: lìnkti тощо) у балтійських мовах, імовірно, сформувалося на основі давнішого протиставлення активної дії та самостійного стану. На порівняно недавнє виникнення протиставлення транзитивності — інтранзитивності вказують не лише морфологічні, а й чітко простежувані в історії литовської мови синтаксичні процеси: послаблення самостійної ролі відмінків, перетворення їхнього семантичного узгодження з дієсловом на граматичну залежність, посилення дієслівного керування. Перш ніж стати засобом вираження транзитивності — інтранзитивності, коренева апофонія дієслова типу eX: X у балтійських мовах, імовірно, мала семантичний (словотвірний) характер, частково збережений і досі. Інфіксація (на відміну від аблау́ту) не залежить від будови кореня й по-різному використовується для вираження протиставлення транзитивності — інтранзитивності: транзитивність може позначати суфіксальне дієслово (áugti – augìnti), безсуфіксальне (svérti – svérdėti), обидва члени протиставлення можуть бути суфіксальними (gražėti – grąžinti), суфіксація по-різному поєднується з аблау́том (sėsti – sodinti тощо). Най- 217 частіше ознаку транзитивності мають дієслова із суфіксами -inti і -yti, але ці суфікси водночас надають дієсловам і інших значень: із суфіксом -inti найчастіше утворюються каузативні дієслова, із суфіксом -yti — ітеративні дієслова, і лише суфікс -yti, доданий до основ інтранзитивних дієслів, змінює їхню діатезу. Отже, з огляду, наведеного автором, чітко видно, що й засноване на інфіксації протиставлення транзитивних та інтранзитивних дієслів у литовській мові не граматикалізоване, а має семантичний і словотвірний характер. Зворотний формант дієслів у литовській мові в певних випадках став продуктивним засобом вираження інтранзитивності. Автор традиційно вважає первинне значення si давальним (100), однак це важко узгодити з давньою та переважною функцією усунення знахідного додатка, що згодом дало змогу зворотним дієсловам стати відповідниками медіальних форм, властивих у давнину іншим індоєвропейським мовам. У праці стисло описано основні групи зворотних дієслів, серед яких названо й близькі до пасиву потенційні рефлексиви та рефлексиви зумовленого стану (поле добре зоралося; багато хліба з’їлося). Такі випадки вживання вважаються маргінальними (про що свідчить, до речі, і лексична обмеженість дієслів); обґрунтовано робиться висновок, що зворотні дієслова, хоча й продуктивні, у литовській мові не розвинулися настільки, щоб перетворитися на пасив, як це сталося у слов’янських мовах (103). З погляду типології мов такі близькі до пасиву конструкції (так звані квазіпасивні рефлексиви) вважаються сполучною ланкою між декаузативними рефлексивами й пасивом3, що дає підстави припускати, що в цьому аспекті балтійські мови зберегли давніший стан. Обговорюючи порівняно новий спосіб вираження пасиву за допомогою перифрастичних конструкцій із пасивними дієприкметниками, автор висвітлює властиві литовській мові особливості цього способу: утворення пасиву не лише від дієслів, що керують знахідним відмінком, а й від дієслів, які керують іншими відмінками, а також від інтранзитивних дієслів (так званий безособовий пасив). Зроблено висновок, що успадкована з праіндоєвропейської система литовського дієслова через утрату медіального стану й особливості історичного розвитку утворення інтранзитивних форм виявилася позбавленою внутрішніх засобів утворення пасиву й мусила скористатися для цього зовнішніми формами, тобто дієприкметниками (107). В останньому розділі граматичних студій (113–134) узагальнено дослідження синтаксису литовських дієприкметників, переважно виконані в Литві. Автор наголошує, що литовська мова розвинула всі можливості вживання дієприкметників, успадковані з давньої індоєвропейської мови, і це свідчить про центральне місце дієприкметників у синтаксичній структурі мови (132). У дослідженні «Про лит. Sámbaris: праіндоєвропейський корінь *bher- у східнобалтійських мовах», опублікованому в першій частині 93-го тому «Щорічника Паризького лінгвістичного товариства», автор докладно розглянув литовські слова з коренем ber-/bir-, зважаючи на відповідники в споріднених мовах. Ці слова, етимологічно пов’язані 3 Geniu šienė 1987: 351. 218 з праіндоєвропейським *bher- «нести», у східнобалтійських мовах має особливе, відмінне значення «сипати, насипати сипкий предмет». Автор намагається виявити сліди індоєвропейського вживання у похідному sámbaris, яке в литовській мові означає: «спільне частування з нагоди завершення сівби або збору врожаю», «частування пастухів на Зелені свята», «збирання, збір», «складені разом речі або гроші». На підставі даних давніх писемних пам’яток, фольклору й діалектів у праці показано, як уживаються варіантні форми основи цього слова (sámbaris, sámbariai, sá mbaras, sámbara, sámbare, sámbarės) та їхні відповідники в латиській мові. Констатується, що словом sámbaris позначався давній землеробський ритуал, що складався з двох частин: збирання й зносин зерна та його спільного висипання. Перша частина ритуалу, на думку автора, відображає найдавніше значення дієслова suberti — «зібрати», яке має також слов’янський відповідник súbirati. Із другої частини цього ритуалу — висипання зерна — могло розвинутися значення дієслова з коренем ber- «сипати зерно», згодом узагальнене й поширене на розсипання інших дрібних предметів. Для балтійських і слов’янських мов реконструюється дієслово *sm-bher- «зібрати», однак у слов’янських мовах його похідне súborŭ під впливом гр. συναγωγή набуло значення «зібрання духовенства, собор», тоді як у балтійських мовах первісне значення цього дієслова стосувалося збирання не людей, а призначеного для жертвоприношення зерна. Автор доходить висновку, що через відмінні шляхи розвитку й незалежні семантичні процеси лит. sámbaris і слов. súborŭ не слід вважати свідченнями спільного балтійсько-слов’янського культу4. Напевно, вже з цього короткого огляду праць Даніелюса Петі видно, що в них розглянуто важливі проблеми литовського мовознавства. Праці дуже змістовні й компактні, у них виявляються ґрунтовне знання досліджуваних питань і високий рівень філологічної культури. Вони, безперечно, сприятимуть подальшому розв’язанню обговорених питань. Автор добре вивчив сучасну літературу з балтійського мовознавства, спирається на найновіші праці литовських мовознавців, вводячи їх у обіг європейської лінгвістичної думки. Чудово володіючи литовською мовою, автор вільно оперує її фактами; хотілося б лише виправити конструкцію džiaugiasi būti (= esąs) giriamas (130), очевидно, штучно утворену за зразком nori būti giriamas. У численних литовських прикладах я не знайшов коректурних помилок, лише кілька дрібних неточностей у власних іменах: Velius = Vėlius (9, 18, 22), Rindaugas = Mindaugas (18), Genušienė = Geniu šienė (102, 103, 108). Загалом згадані тут праці Даніелюса Петі мають велике значення для розвитку балтістики й заслуговують на пильну увагу литуаністів. Після їх прочитання стає зрозуміло, що у франкомовному світі з’явився талановитий дослідник балтійських мов. Тепер чекатимемо на його подальші праці в цій галузі. 4 Tokią bendrumo hipotezę yra iškėlęs Pietro Dini 1995: 147–152. 219 LITERATŪRA Dini P. 1995: A propos du vieux sl. sъborъ. – Analecta Indoeuropaea Cracoviensia Ioannis Safarewicz Memoriae Dicata, ed. W. Smoczyński, Cracoviae: Universitas, 147–152. Garde P. 1968: L'accent, Paris: Presses Universitaires de France. Geniušienė E. 1987: The Typology of Reflexives, Amsterdam: Mouton de Gruyter. Ivanov Vjač. Vs. 1981: Иванов Вяч. Вс. Славянский, балтийский и раннебалканский глагол. Индоевропейские истоки, Москва: Наука. Kazlauskas J. 1968: Lietuvių kalbos istorinė gramatika (kirčiavimas, daiktavardis, veiksmažodis), Vilnius: Mintis. Martinet A. 1960: Éléments de linguistique générale, Paris: Armand Colin. Pisani V. 1958: L’indoeuropéen reconstruit. – Lingua 7. Toporov V. N. 1961: Топоров В. Н. К вопросу об эволюции славянского и балтийского глагола. – Вопросы славянского языкознания 5, 35–70. Trubetzkoy N. S. 1977: Grundzüge der Phonologie, Göttingen: Vandenhoeck und Ruprecht. Watkins C. 1969: Indogermanische Grammatik 3: Formenlehre 1: Geschichte der indogermanischen Verbal flexion, Heidelberg: Carl Winter. Watkins C. 1970: Remarks on Baltic verb inflection. – Baltic Linguistics, ed. Magner T., Schmalstieg W. R., University Park and London: The Pennsylvania State University Press. Vytautas Ambrazas Kanceliarinės kalbos patarimai. Pataisytas ir papildytas leidimas / Lietuvių kalbos institutas; [parengė Pranas Kniūkšta], Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos inst., 1998, 339 p. 1993 m. išleistų „Kanceliarinės kalbos patarimų“ ir 1994 m. pasirodžiusio pakartotinio jų leidimo knygynuose seniai nebepavykdavo užtikti, o ne vienas šią įsigytą parankinę knygą buvo ir gerokai suskaitęs. Kadangi reikalų raštų tvarkytojams, gausiam tarnautojų būriui tokio tipo knyga aktuali ir reikalinga ir dėl to, kad per keletą pastarųjų metų nemažai kas pasikeitė, Lietuvių kalbos instituto Kalbos kultūros skyriuje parengti nauji – pataisyti ir papildyti „Kanceliarinės kalbos patarimai“. Rengdami šią knygą, autoriai (pagrindinis rengėjas ir tvarkytojas Pranas Kniūkšta) turėjo peržiūrėti pačius kanceliarinės kalbos reiškinius ir faktus, juos atrinkti. Buvo atsisakyta pasenusių ir iš reikalų raštų dingusių dalykų. Į „Patarimus“ nebeįrašyti tokie nebent pačioje nevalyviausioje rašliavoje besitaikantys žodžiai kaip atsinešti (požiūriui, elgsenai reikšti), davinys (faktams, duomenims nusakyti), išnešti (kai nėra nešimo, pvz., išnešti sprendimą, pasiūlymą, pakeikimą) ir kt. Kaip antraštiniai įtraukti apie du šimtai per praėjusius metus reikalų raštuose atsiradusių ar pradėtų aktyviau vartoti teisės, administracinės 220