Lietuvių ir latvių kalbų daiktavardžių darybos svarbiausi skirtumai

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XLIII (2000) Саулюс AMBRAZAS Інститут литовської мови, Вільнюс НАЙВАЖЛИВІШІ ВІДМІННОСТІ У ТВОРЕННІ ІМЕННИКІВ У ЛИТОВСЬКІЙ І ЛАТИСЬКІЙ МОВАХ Досліджуючи історію словотвору іменників литовської мови, я помітив чимало структурних відмінностей у словотвірних системах литовської та латиської мов. Найважливіші з них я й хотів би коротко розглянути в цій статті1. Особливо різниться структура творення назв дії, збірних назв і демінутивів у цих мовах. Насамперед впадає в око те, що продуктивні назви дії в литовській мові із суфіксом *-i-mo-/-ī-mo- мають відповідники не в латиській, а у віддаленіших слов’янських (Liukkonen 1987), албанській (Jokl 1963: 131–133; Desnickaja 1983: 20) та хетській (Laroche 1956; Kronasser 1963: 177–178) мовах. У латиській, як і в прусській, є лише прикметники з цим суфіксом, пор. лат. діал. tālīns і лит. tólimas/tólymas (LVG 332), а також прус. stesmu auktimm-ien (den Obersten) III 91₂₅ (SV 47; PKEŽ I 114–116). У латиській мові назви дії досить широко утворюються за допомогою іншого суфікса *-mo-, що походить від *-u-mo- (LVG 333–337; Baltynja 1979: 15–16). Натомість у литовській мові помічено лише близько десятка відповідних похідних із *-umo-, переважно в давніх писемних пам’ятках, особливо в «Постілиї» М. Дау́кши; пор. лит. įradumas/inradumas «послужливість, обов’язок» DP 289, 551 і лат. ieradums «звичай, звичка» (DaiktvDrR 73–75). Зазвичай у литовській мові за допомогою суфікса *-umo- утворюються назви ознак, які є продуктивними і в латиській, пор. лит. sausumas і лат. sausums (LVG 333–334). Однак і це — інновація. У литовських писемних пам’ятках XVI–XVII ст., особливо тих, що ґрунтувалися на жемайтських і східноаукштайтських говорах, назв ознак із *-umo- також порівняно небагато (DaiktvDrR II 8 tt.). Колись у балтійських, як і в деяких інших споріднених мовах (пор. Hamp 1973; 1983), за допомогою суфікса *-mo-, мабуть, утворювалися як прикметники, від яких розвинулися пасивні дієприкметники теперішнього часу, так і абстрактні іменники (назви дій та ознак). Пізніше, ймовірно, вже під час формування окремих литовської та латиської мов, до *-mo- приєдналися кінцеві елементи основ i або u, унаслідок чого виникли нові суфікси -imas і -umas. Наведені L. Vaba (1995) балтизми у балтійсько-фінських мовах (пор. ест. põrm «пил, попіл» < balt. *berma- і лит. bėrimas, фін. tarmo «енергія,», 1 Дещо ширше про структуру творення іменників у литовській та латиській мовах ідеться в англомовній статті, надрукованій у виданні «Linguistica Baltica» (т. 8, 2000, 7–33). 111 «сила» < балт. *tarpma- та лит. tarpìmas тощо), очевидно, свідчить, що в період спільного існування литовської та латиської мов (можливо, ще у V–VI ст., коли східнобалтійські племена значно просунулися на північний схід, на території, заселені балтійськими фінами) абстрактні іменники досить часто утворювали за допомогою чистого суфікса *-mo-, подібно до того, як це робилося і в давніх слов’янських мовах (пор. Liukkonen 1987). Найважливішу роль у категорії творення назв дії в латиській мові відіграв не суфікс *-mo-, а інший прикметниковий суфікс *-no-. Саме від останнього розвинувся найважливіший засіб творення назв дії в латиській мові -šana (< *-s-io-nā, напр.: būšana «буття», miršana «смерть» тощо), а також здавна ще й суфікс -iens (< *-ei-no-, напр.: gājiens «ходіння», šāviens «постріл» тощо).2 У цьому відношенні латиська мова ближча не до литовської, а до прусської, де за допомогою спорідненого суфікса -sna (< *-s-nā) також широко утворювали назви дії, напр.: billisna «висловлювання, повідомлення» (Sprūche) III 85₆, crixtisna «хрещення» (Tauf-fe) III 59₆ тощо (SV 46–47; Bammesberger 1973: 87–89; Parenti 1998; Schmid 1998: 205–206). Прикметники на *-no-, субстантивуючись, не справили помітного впливу на творення назв дії в литовській мові, за винятком жемайтського діалекту, особливо його північної частини, де колись жили курші. Тут продуктивні назви дії із суфіксом -s-ena (DaiktvDr 295). У верхньолитовському діалекті похідних цього типу небагато, до того ж тут вони набули спеціалізованішого значення способу дії. Щоправда, самі суфікси значно різняться за формою: лат. -šana, -iens, прус. -sna, курш. -sena. Крім того, назви дії в прусській мові з -sna мають точні відповідники в литовській (напр., dulksnā), але не в латиській мові. Схоже, у латиській мові зовсім немає й назв дії із суфіксами *-nā, *-e-nā, *-o-nā (без детермінатива *-s-), які трапляються в литовській (DaiktvDrR 58–60) та в деяких інших споріднених мовах. Особливо давнім є похідне káina, пор. слов. *čěna «ціна», авест. kaēnā «помста, покарання, відплата», гр. ποινή «кровна помста; штраф за вбивство» (LEW 202; Skardžius 1998: 595; Ind. 809). Його можливий відповідник у латиській мові ciens «повага, гідність, увага» не зовсім зрозумілий з огляду на вокалізм кореня (ME I 394–395). Отже, у цьому випадку можна говорити лише про спільну тенденцію латиської, прусської та куршської мов ширше використовувати прикметниковий суфікс *-no-/-nā у творенні назв дії. Однак у кожній із зазначених мов ця тенденція реалізувалася через різні похідні суфікси, що розвинулися з останнього. Литовська та латиська мови різняться словотвірними типами, що утвердилися і в центрі к а т е г о р і ї творення д е м і н у т и в і в. Якщо в литовській мові переважають похідні із суфіксом *-el̇io-, то в латиській їх набагато менше, і вони є не в усіх діалектах. Найхарактерніші вони для західної та середньої частини Кур- 2 Останні можна зіставити з рідкісними відповідниками в литовській мові — похідними із -iena, напр.: gūsiė-na «посуха, виснаження» Rmš, šalienā «замерзання» Grž (DaiktvDrR 65). 112 ландської області та Жемайтії. Крім того, у цих місцевостях у демінутивах із *-elio- часто пом’якшується приголосний перед суфіксом (напр., s→š, z→ž тощо). Тому деякі латиські похідні майже повністю збігаються з литовськими, пор. лат. maìšelis (: maiss «мішок») і лит. maišelis, лат. āzelis (: āzis «цап») і лит. oželis (DL 246–270). Тому A. Bielensteinas (1863: 308–309) і A. Leskienas (1891: 481) навіть вважали, що латиські демінутиви з *-elio- виникли під впливом литовської мови. Однак J. Endzelýnas (1909: 376; LVG 343), V. Rūķe-Draviņa (DL 259–262) сумніваються в цьому, оскільки похідні цього типу вживаються не лише поблизу кордону з Литвою, а й значно далі від нього. У прусській мові демінутиви з *-elio-, очевидно, також не були дуже поширені. Цей суфікс має похідне, що стало терміном спорідненості, patowels «вітчим» (Stiffater) E 179, можливо, wayklis (< *vaikelis, пор. woikello GrG) «син» (Son) E 190 (PKEŽ IV 213; Smoczyński 2000: 199–200), деякі особові імена (напр.: Madelle, Jannell, Katell, див. Trautmann 1925: 175), топоніми (напр.: Grabelle, Scabelle, Wirbell, див. Gerullis 1922: 250). Чисте зменшувальне значення можна вбачати хіба що в похідному thewelyse, ужитому в прусській епіграмі, знайденій у рукописі в бібліотеці Базельського університету: на думку V. Mažiulis (1975; 1981: 62) і F. Kortlandt (1998; 1998a), воно означало «дядечко». Однак значення та форма останнього слова й досі є предметом дискусії (пор. McCluskey, Schmalstieg, Zeps 1975; Schmid 1994: 287–290; Bammesberger 1998). Отже, демінутиви з *-elio- найактивніше утвердилися в період самостійного розвитку литовської мови. У литовській мові значно більше, ніж у латиській, демінутивів утворено й за допомогою інших суфіксів, що походять від детермінативів *-l-, *-g-, *-s-, *-t- (пор. DaiktvDr II 93–105). У латиській мові демінутиви найчастіше утворюються за допомогою суфіксів *-inio- та *-ītio-. Вони перебувають у своєрідному відношенні додаткової дистрибуції. За допомогою суфікса *-ītio- зазвичай утворюються демінутиви від іменників основ на īo та ē, а відповідні похідні із *-inio- — від іменників усіх інших типів основ; пор. brālītis, saulīte, bet dēliņš. Звичайно, у діалектах трапляються ті чи ті відхилення від цього загального правила (DL 168–188, 232–242). У литовській мові лише деякі похідні із суфіксом *-inio- мають значення демінутивів, напр.: bóbinė «непутяща жінка» Tvr; Aps (LKŽ I² 962), karvinė «корівка» Šv (Salys 1992: 338), lazdinė «паличка», pirštinė «рукавичка» Grdm (LKA III 135), mergelinė «маленька дівчинка» Sv, merginė «служниця» Pnd; Kp; Sb; Sl (LKŽ VIII 26, 28), vaikinis «парубок» K. Donel (Kabelka 1964: 249). Загалом тут за допомогою *-inio- найчастіше утворюються прикметники, які в латиській мові дуже рідкісні й трапляються лише в деяких діалектах (пор. лит. geležinis і лат. dzelzinis, лит. lapinis і лат. lapiņš «зроблений із листя», лит. mólinis і лат. màlinis, див. LVG 312–313; Vulāne 1986; Reķēna 1996: 61–62). Субстантивуючись, вони в литовській мові найчастіше стають назвами носіїв ознаки. Це також не властиво латиській мові; пор. лит. káiminis «селянин» і лат. kàimiņš «сусід» (LVG 113 313), лит. rytinis і лат. rītinis «східний вітер», лит. kelminė/kélminė і лат. cēlminė «звичайний гриб-пеньок» (Rekēna 1996: 63–64)3. У литовській мові не дуже поширені й демінутиви зі старішими суфіксами, що походять від прикметникового суфікса *-no-. Демінутиви з *-īno- нині утворюються в південних і східних аукштайтських говірках, а з *-ino- — у західній частині жемайтських говірок приблизно між Клайпедою та Шилуте (LKA III Žemėl. Nr. 119, p. 134–135); раніше вони траплялися також у Східній Пруссії (Gerullis, Stang’as 1933: 26–27; DaiktvDrR II 106–107). Усі ці говірки розташовані неподалік від Латвії, де відповідні похідні з *-īno-, *-ino- уживаються у двох відокремлених ареалах: у південно-західному кутку біля кордону з Литвою та на значній північно-східній території біля Естонії (DL 198–199, Žemėl. Nr. 1). Отже, цілком можливо, що в Латвії був центр поширення балтійських демінутивів із суфіксом *-no-4. Дані інших споріднених мов також свідчать, що цей прикметниковий суфікс увійшов до словотвірної парадигми демінутивів досить пізно. Хоча демінутиви з *-īno- є також у слов’янських, германських, італійських, кельтських, албанській і грецькій мовах (Brugmann 1906: 275; Jokl 1963: 134), вони тут не давні й уживаються переважно поряд із прикметниками з *-īno-, що мають глибше індоєвропейське коріння. Так, у латинській мові за допомогою *-īno- спочатку утворювали прикметники, а демінутиви з цим суфіксом з’явилися лише на пізньому етапі її розвитку, у так званій народній латині, і набули більшого поширення лише в романських мовах, що розвинулися з неї, особливо в італійській та португальській (Niedermann 1954; Ettinger 1980: 28–29). У германських мовах, коли прикметники з *-īno- переходили до іменників, спершу, як гадають, виникли назви дитинчат тварин (пор. герм. *gaitīnaz «козеня» і лат. haedīnus «козеня»), і лише пізніше (особливо в німецькій мові) — інші демінутиви (Meid 1967: 110–114). У литовській мові демінутивів із суфіксом *-ītio- також значно менше, ніж у латиській, пор. лит. brolytìs, saulýtė. Для литовської мови набагато характерніші демінутиви з апофонічним варіантом цього суфікса *-oitio- (напр.: broláitis, mergáitė DaiktvDr 271–272), які зовсім не мають відповідників у латиській мові. Суфікси *-ītio-, *-oitio-, що нині частіше використовуються для творення демінутивів, і *-eitio-, за допомогою якого в литовській мові й досі широко утворюють назви носіїв ознаки, — це все апофонічні варіанти того самого суфікса; пор. лит. vókietis, лат. vācietis і лит. vókytis, лат. vācītis, лит. gimináitis ir giminiėtis тощо. Із цим суфіксом спочатку 3 Вони мають споріднені форми й у прусській мові; пор. лит. drėvinė «невелика діжка для сала» і прус. drawine «(дерев’яна) діжка» (Bōte) E 393 (PKEŽ I 223–226), лит. šōninė і прус. grawyne «бортова дошка воза» (Tuncbret) E 304 (PKEŽ I 404). 4 У литовській (на відміну від латиської) мові, коли прикметники з суфіксом *-no- переходили до іменників, вони справили помітний вплив не на категорію творення демінутивів, а на категорії творення назв носіїв ознаки (пор. DaiktvDrR II 144–167) і частково назв діячів (пор. DaiktvDrR 124–129). 114 спочатку утворювали назви носіїв ознаки⁵, згодом вона увійшла до категорії творення демінутивів. Один її апофонічний варіант більше поширився в латиській, а інший — у литовській мові. У латиській мові збірні назви, що позначали групу людей або інших живих істот, повністю зникли. У литовській мові такі похідні й досі продуктивні. Найчастіше їх утворюють за допомогою суфікса -ija (пор. лит. brolija «брати й сестри» та слов. *bratьja «брати», гр. φρατρία «рід, плем'я», див. Brugmann 1906: 647), іноді за допомогою -(i)ava (пор. лит. broliavà «брати й сестри» та слов. *dět(ь)va «діти», див. Otrębski 1935: 115, 117), а також її варіантів -(i)uva (пор. лит. broluvà «брати й сестри»), -auja (пор. лит. šunavà і šunaujà «зграя собак»); у латиській мові їм зовсім немає відповідників. Згадані суфікси, ймовірно, розвинулися з форманта *-ā, за допомогою якого колись широко утворювали збірні назви⁶. Однак у литовській і латиській мовах залишилися лише ледве впізнавані релікти цього типу, пор. лит. álksna/alksnà «вільховий ліс; болото, низина, долина» та лат. álksna «заболочене місце» (DaiktvDrR II 48). Щоправда, у латиських діалектах є чимало похідних із суфіксом *-ā-jo-, що позначають скупчення рослин або інших предметів в одному місці (LVG 284); цей суфікс також походить від форманта *-ā, пор. лат. álksnājs «вільховий ліс» і лит. álksna/alksnà. Таких похідних із *-ājo- у литовській мові лише кілька, наприклад: riešutójas «ліщина» Kč; Vvs (DaiktvDrR II 53)⁷. З іншого боку, у литовських діалектах (переважно західних) є кілька подібних збірних назв із *-ā-to- (пор. alksnótas «вільховий ліс» J I 96 і álksna/alksnà, див. DaiktvDrR II 58); вони не мають відповідників у латиській мові, але їх можна зіставити з пруським топонімом Rikoyot: rikijs «володар» (Herr) III 37₁₂ (Būga 1958: 160 далі). У литовській мові багато збірних назв, переважно таких, що позначають скупчення рослин і предметів в одному місці, із суфіксом *-ī-no-. Вони мають відповідники в пруській (пор. лит. šeimýna і пр. seimīns (Gesinde) III 83₄), слов'янських (пор. лит. beržýnas і слов. *berzina, див. Sławski 1974: 121, 123), частково латинській, можливо, германських та албанській мовах (Jokl 1963: 133–134; Butler 1971: 27–28), однак у латиській мові їх зовсім немає. Тут для цього використовується не суфікс *-ī-no-, а його апофонічний варіант *-ei-no-/-oi-no- (пор. лит. eglýnas і лат. egliene, egliens, eglainis, див. LVG 322–324, 327; MLLVG I 86–87, 132, 137). З іншого боку, збірні назви з *-eino-/-oino- у сучасній литовській мові треба шукати зі свічкою, пор. ražienos, dirsainė «хліб із полбою» JR 39 (DaiktvDrR II 56). Щоправда, колись їх могло бути й ⁵ Це може бути інновація, спільна для балтійських, слов'янських (пор. південнослов. golīt’b «гола, бідна людина», brātīt’b «син брата», див. Sławski 1976: 55 далі) та германських мов (пор. давньоверхньонім. jungidi «дитинча звіра», див. Mezger 1953). ⁶ У пруському Ельбінгському словничку є ціла низка іменників середнього роду збірного значення із *-ā, наприклад: slayo «сани, волокуші» (Slete) 307: slayan «полоз» (Sletekuffe) 309 (Mažiulis 1981; PKEŽ I–IV; Degtjarev 1994). Подібне походження можуть мати й литовські форми збірної множини на -ai, пор. liepai, liepynas Шт (Stundžia 1981). ⁷ Можливо, вони були й у пруській мові, пор. топоніми Stabaven: stabis «камінь» (Steyn) E 32, Wangayen: wangus (Dameraw) E 588 (Gerullis 1922: 247). 115 більше, оскільки збірними за своєю природою можуть бути й численні похідні із суфіксом -iena, що позначають місця, де росли культурні рослини, наприклад: bulviena, kopūstiena тощо (ŽD 288; DaiktvDr 400). Крім того, похідне seweynis «свинарник» (Sewstal) E 229 (Karaliūnas 1992: 21), а також такі топоніми, як Alkayne, Alkeyne, Zaseynen тощо (Gerullis 1922: 252; Blažienė 1998), можуть свідчити про наявність збірних назв із *-eino-/-oino- і в пруській мові. Однак це не зовсім очевидно (пор. Smoczyński 2000: 74). Подібно, ще дві суфіксальні моделі, вживані для творення збірних назв, різняться в литовській і латиській мовах чергуванням голосних. У деяких говірках східної та західної аукштайтської мови трапляються збірні назви із суфіксом -ytė, що мають такі самі значення, як похідні із суфіксами -ynas (а також -ynė), наприклад: alksnýtė «вільховий ліс» J; Šd; Rs; Pg; Klv; Rgv (LKŽ I² 105), ąžuolýtė «ліс із молодих дубів» J; Grk; Kp; Rm (I² 535–536), beržýtė «ліс із молодих берізок» Rs; Grk (I² 777), eglýtė «ялинник» J I 694, karklýtė «місце, заросле вербами» Rgv; Rm (LKŽ V 294), kelmýtė «пеньовисько» Grk; Kp; Dl (V 526), kemsýtė «луг із купинами» Vdšk (V 564), lazdýtė «місце, де росте ліщина» Er (VII 214), liepýtė «липові зарості» Rgv (VII 426), molýtė «глиняне місце» Knr; Er (VIII 340), nendrytė «очеретяник» Rm (VIII 655), samanytė «місце, заросле мохом» Er (XII 90). У латиській мові про існування цього словотвірного типу в минулому можуть нагадувати хіба що топоніми Apsīte, Kalmīte тощо (LVG 388)8. Нині відповідні похідні тут утворюють за допомогою суфікса -aitė, що відрізняється іншим чергуванням голосних; пор. лит. beržýtė і лат. bērzīte «березняк» (LVG 389; Laumane 1990). У литовській мові відповідних збірних назв із -aitė майже немає; винятком можуть бути хіба що alksnaitė «вільховий ліс», beržynaitė «березняк» J I 12, 205 (ŽD 360)9. Крім того, слід зазначити, що в латиській мові зовсім немає відповідників литовським збірним назвам, утвореним словотвірними афіксами, які походять від назв ознак (DaiktvDrR II 59–63). Найпродуктивніші серед них — похідні із суфіксом *-ō-men-. Спочатку за допомогою цього суфікса утворювали назви ознак, а згодом його почали використовувати для творення збірних назв. Так, у східноаукштайтському діалекті деякі похідні з *-ōmen- поряд зі збірним значенням зберегли й давніше значення ознаки, наприклад: jaunúomenė «молодість» Ds (LKŽ IV 315), mažúomenė «дитинство» Ds; Str; Švnč; Tvr; Brsl (VII 978; пор. також гот. aldōmin «старість», див. Endzelin 1924: 124; Bammesberger 1998: 110). Саме похідне 8 Далі похідні цього типу можна частково пов'язати з германськими збірними назвами на -īde (пор. давньоверхньонім. pflūogide «пара волів», див. Meid 1967: 149) та топонімами на -ithi-, більшість яких трапляється в Німеччині, тобто неподалік від ареалу балтійських мов (Udolph 1996: 258–274). 9 Можливо, їх можна зіставити з пр. krischaytos «терен (колюча слива)» (Krichen) E 621, sliwaytos «сливи» (Pflumen) E 619, wisnaytos «вишні» (Kirsen) E 620. Вважати ці похідні демінутивами, як це зазвичай роблять, заважає те, що немає чітких даних про існування демінутивів із *-oitio- у пруській мові. Це може бути суто литовська інновація (DaiktvDrR II 109). 116 Суфікс *-ō-men-10 походить від давнього суфікса *-men-, за допомогою якого здавна утворювали абстрактні іменники (назви як дій, так і властивостей), пор. лит. mažūomenė і mažmenė «дитинство, немовлячий вік» Dkšt; Aps; «дрібні речі» BM 433; Trgn (LKŽ VII 978). Помітні відмінності є й в інших категоріях словотворення іменників у литовській (особливо її західних і південних діалектах) та латиській мовах. За деякими словотвірними особливостями литовська мова ближча не до латиської, а до прусської. У більшості діалектів литовської мови найважливіший у балтійських мовах суфікс назв властивостей *-ībā11 має змінену форму з основою на ē *-ibē (пор. LKA III Žemėl. Nr. 123, p. 137), яку, схоже, знаходимо й у прусській мові, пор. лит. pagonýbė і прус. pagonbē (Heidenschaft) E 79512. Натомість латиська мова всюди зберігає давнішу форму -ība. У литовській мові досить поширені назви властивостей із суфіксом -ysta (особливо з його новішою формою -ystė). Вони також мають точну відповідність у прусській мові, пор. лит. krikščionystā і прус. cristionisto (Kristenheit) E 794. Натомість у латиській мові похідних цього типу, схоже, майже немає: J. Endzelÿnas (SV 53) згадує лише рідкісне діалектне похідне kenīste «царство». Подібні похідні, що означають місце, а не властивість, трапляються також у деяких латиських текстах. Не можна виключати, що вони виникли під впливом литовської мови (пор. DaiktvDrR II 69–70). Отже, можна припустити, що утворювати назви властивостей за допомогою прикметникового суфікса *-istā почали спершу в західних діалектах балтійських мов, а згодом ця інновація поширилася далі на схід. На користь цієї гіпотези свідчать також такі обставини: 1) як показують литовські тексти XVI–XVII ст., похідні з -ystė колись були особливо продуктивними в західному й середньому аукштайтському діалектах (наприклад, у перекладі Нового Заповіту С. Б. Хилінського, у «Постилі» Й. Бреткуна, у словнику XVII ст. невідомого автора «Lexicon Lithuanicum» похідні цього типу переважають серед усіх назв властивостей, див. DaiktvDrR II 9); 2) прикметники із суфіксом *-isto- широко поширені в багатьох слов’янських мовах (пор. старобіл. rěčistъ «красномовний», польськ. jedwabisty «подібний до шовку» тощо13), тоді як у балтійських мовах їх лише кілька (наприклад: лит. balýstas «болотистий», kiaulýstas «неввічливий», 10 Кінцевий елемент основи *ō перед суфіксом не є цілком винятковим явищем у балтійських мовах (так Smoczyński 2000: 118). Так, у литовській мові від іменників з основою на o утворюють прикметники за допомогою *-ō-to- (ŽD 345 tt.; Akelaitienė 1999). Отже, співвідношення похідного jauniuomenė з jaūnas таке саме, як kalniūotas із kalnas. Можливо, так само можна пояснити й прус. tickrōmai «справжні, законні» (gerecht) III 638: лит. tikras, прус. tickars «справжній» (rechter) III 47? 11 Про походження цього суфікса див. DaiktvDrR II 15–17. 12 V. Mažiulis (PKEŽ III 208) вважає, що це похідне в прусській мові мало суфікс *-ibē (з коротким i), подібний до слов’янського -bba. Однак це викликає сумніви, оскільки наразі немає жодних інших даних про наявність суфікса *-ībā або *-ibē у балтійських мовах. З подібних причин дещо сумнівною є й спроба виправити похідне pagonbē на *pagonabē (так Trautmann 1910: 388; Bammensberger 2000). То чи не простіше вивести згадане прусське похідне pagonbē з *pagōnibē? 13 Winker-Leszyńska 1963; Vaillant 1974: 469–471; Kiparsky 1975: 219. 117 ugnystas/ugnystas «гарячий, запальний; кольору вогню»). То, можливо, прикметниковий суфікс *-īsto- походить у слов’янських мовах від *-īto-, а потім потрапив до сусідніх західнобалтійських мов, де й утворилися назви властивостей із *-īstā? У прусській мові є дуже багато назв властивостей з іншим прикметниковим суфіксом *-iskā, наприклад: deiwūtisku «спасіння» (Seligkeyt) III 7522, labbisku «доброта» (Güte) III 85 тощо (Trautmann 1910: 223 tt.; SV 50). У литовській мові знаходимо кілька назв властивостей із -iškė. Серед них лише похідне jauniškė «молодість» (пор. прикметник jauniškas «молодий») було поширенішим у давніх текстах і діалектах, тоді як два інші — дуже рідкісні й нині зниклі: berniškė «дитинство, молодість» DP 17x (пор. прикметник bérniškas), vieniškė «самотність» (зафіксоване у словниках Малої Литви XVIII–XIX ст.). Вони також можуть бути відображенням інновації західнобалтійських мов14, яка не досягла латиської мови. Подібним чином, можливо, можна пояснити й розвиток деяких типів словотворення назв носіїв властивості. Так, поряд із назвами носіїв властивості із суфіксом -ulis(-ė)15 у литовській мові є чимало відповідних похідних із суфіксом -uolis(-ė), пор. aukštūlis «найвищий, Бог» і aukštuōlis(-ė) «той, хто високий», greitūlis і greituōlis «той, хто швидкий», bičiūlis і bičiūolis «той, хто має спільні з кимось бджоли; близький друг» тощо (DaiktvDrR II 172–174). Похідні останнього типу мають відповідник у прусській мові (пор. литовський топонім Aukštuōliai і прус. Auctoliten, див. Trautmann 1925: 177; SV 48). Це також може бути спільною інновацією прусської й литовської мов, яка не досягла латиської. Схоже, західні діалекти литовської мови та прусську мову пов’язують також назви шкір і хутра із суфіксом -ena, пор. лит. arklenà «кінська шкіра», kiškenà «заяче хутро», а також kojenà «шкіра з ніг тварин», žandenos «шкіра зі щік» тощо (DaiktvDrR II 164–165) і прус. nognan «шкіра (вичинене хутро)» (Leder) E 498, якщо воно походить від *nōgenan, як вважає V. Mažiulis (PKEŽ III 194–195). У латиській мові таких похідних не помічено. Натомість там багато назв носіїв властивості з новішим варіантом суфікса *-eno-/-enā- для основ на io — *-enio-, наприклад: vecenis «старий чоловік», rītenis «східний вітер», mēllene «чорниця» тощо (LVG 298–302). Натомість у литовській мові їх дуже мало, наприклад: bergždėnis(-ė) «яловий, неплідний домашній скот», mėlėnė «чорниця» (DaiktvDrR II 166). Вони можуть мати відповідники й у прусській 14 Вона могла зачепити й деякі германські мови, пор. давньоскандинавське bernska «дитинство» (і лит. berniškė), fōlska «дурість» (Meid 1967: 197; Range 1977: 128). Можливо, тут слід згадати також гот. barniski «дитинство» (Benveniste 1964: 38; Nepokupnyj 1997: 13), давньоверхньонімецькі frōnisci «дурощі», heidiniscī «язичництво» та ін. (Range 1977: 128). Однак останні можуть бути назвами властивостей із -ja-, як і гот. biuhti «звичка»: biuhts «звичний», galeiki «подібність»: galeiks «подібний» та ін. (Kubryakova 1963: 78, пор. також Bammesberger 1995: 96). Адже в германських, слов’янських, італійських, індоіранських і грецькій мовах (але, на відміну від балтійських мов) за допомогою афікса *-(i)jo-/(i)jā широко утворювали назви властивостей. 15 Вони мають чіткі відповідники в латиській і прусській мовах, пор. лит. bėdulis і латис. bēdulis, лит. mielūlis і латис. mīlulis (LVG 346–347); лит. bandžiūlis «друг, приятель; співробітник; шахрай; сміливець» і прус. антропонім Bandule (Trautmann 1925: 176). 118 мові, пор. warene «мідний казан» (Messingkessel) E 356, wissene «півень» (Pors) E 622, особові імена Drutenne, Jodenne (SV 44–45). Щоправда, дехто вбачає тут суфікс -in- (пор. Smoczyński 2000: 197). Адже короткий голосний i у прусській мові міг перейти в e (Girdenis, Mažiulis 2000). Відповідник у прусській мові можуть мати й назви носіїв ознаки в литовській мові зі складним суфіксом *-āt-io-, пор. лит. barzdōtis (а також прикметник barzdōtas) і прус. nagotis «мідний горщик на ніжках» (Erintop) E 349: nage «нога» (Nage) E 145 (PKEŽ III 168). У латиській мові похідних цього типу, здається, немає. Крім того, майже винятково в литовській мові утворюються й демінутиви з *-ātē, які мають те саме походження, що й згадані назви носіїв ознаки (DaiktvDrR II 109). Дивує також те, що найважливіший суфікс назв носіїв ознаки в литовській мові -inykas (< *-ino- + *-i-ko-) має точний відповідник у прусській мові, тоді як у латиській форма цього суфікса відрізняється; пор. лит. laukinykas, прус. laukinikis «землевласник» (Leman) E 407 і лат. laučinieks (докладніше див. DaiktvDrR II 118–127). Литовську й прусську мови також об’єднує поширеність назв діячів із демінутивним суфіксом *-iko-. Здавна вони були особливо характерні для західноаукштайтського діалекту литовської мови. Так, у словниках J. Brodovskio та F. Kuršaičio їх зафіксовано навіть більше, ніж відповідних утворень із суфіксом *-ėjo- (DaiktvDrR 135). Для східноаукштайтського діалекту (як і для латиської мови, пор. LVG 358) вони менш характерні: у словниках K. Sirvydo знаходимо лише одну назву діяча з *-iko- lojikas «той, хто гавкає» SD³141 (пор. також LKA III Žemėl. Nr. 114). У пам’ятках прусської мови, як і в згаданих литовських словниках Малої Литви, назв діячів із *-iko- також більше, ніж відповідних похідних із *-ėjo- (DaiktvDrR 136). Деякі з них мають відповідники в литовській мові; пор. лит. mynikas і прус. mynix «чинбар, кушнір» (Gerwer) E 511, лит. siuvikas «кравець» і прус. schuwikis «швець» (Schuwert) E 496. Щоправда, в останньому випадку значення литовського й прусського похідних різняться. Тож, можливо, вони виникли паралельно в обох мовах (пор. Smoczyński 2000: 73). Суфікс *-iko- перейшов до категорії назв діячів із демінутивів, які в прусській мові найчастіше утворюються саме за допомогою цього суфікса, наприклад: malnijikik «дитинка» (Kindlein) III 113₆, acc. sing. gannikan «жіночка» (Frewlein) III 105₂₅ тощо (DaiktvDrR II 88–89 з літ.). У литовській, як і в латиській (DL 297–298, 300–305), мові нині залишилися лише поодинокі похідні цього типу. Однак колись у західній частині Литви демінутиви з *-iko- могли бути продуктивними, оскільки на значній частині жмудського діалекту й у деяких західноаукштайтських говірках демінутиви досить часто утворюються із суфіксом -ikė, пор. katikė, mergikė (LKA III Žemėl. Nr. 116, p. 131). Тут слід згадати й складний суфікс з Зієтельської говірки -ik-utas, наприклад: bernikūtas «хлопчик», paršiikūtas «поросятко» (Vidugiris 1969: 151). Отже, назви діячів із *-iko-, очевидно, почали утворювати насамперед у західнобалтійських мовах, а згодом ця інновація поширилася на деякі східнобалтійські діалекти, досягнувши також слов’янських мов; пор. лит. siuvikas і слов. *šъvbъ (докладніше про похідні цього типу у слов’янських мовах див. Wojtyła-Świerzowska 1974: 82–87). 119 Повернувшись до демінутивів, можна виявити ще дві виразні словотвірні ізоглоси литовської та прусської мов. Давно помічено, що демінутиви із суфіксом -alis(-ė) (він, як і згаданий вище -elis(-ė), походить від детермінатива *-l-) поширені на значній частині жмудського діалекту (LKA III Žemėl. Nr. 117, p. 132), де колись мешкали курші (Būga 1961: 244), мають точний відповідник у прусській мові; пор. лит. puodālis і прус. podalis «старий, непридатний горщик» (Bosetop) E 351. Крім того, слід зазначити, що в одних жмудських говірках (наприклад, у Паграманті) похідні цього типу мають зменшувальне значення (Jonikas 1939: 34), а в інших (наприклад, у Швекшні, Салантай) — зневажливе (ŽD 175; Salys 1992: 75, 337), як і згадане прусське похідне. Тому, мабуть, недоцільно вважати прус. podalis германізмом (так вважає Smoczyński 2000: 66 tt.). У латиській мові демінутивів із *-oļo- майже зовсім немає (DL 276). Сувалкійський край (околиці Кибартай, Вілкавишкіса, Вірбаліса), що колись належав до Сувалкії, пов’язує з прусською мовою демінутивний суфікс *-istio- (Būga 1958: 305; 1959: 229; ŽD 332, 767); пор. лит. ėriščias і прус. eristian «ягнятко» (Lam) E 681 (DaiktvDrR II 100–101 з літ.)16 У місцевостях, де мешкали курші, ятвяги й пруси, є ціла низка гідронімів і топонімів із -ing- (та варіантами -ang-, -ung-, -eng-); пор. литовські гідроніми Liōlinga, Alangà, Drubėngis, Babrungas/Bābrungas (Vanagas 1970: 91–92, 134, 168–169, 203, 410; Bilkis 1998: 54, 126–127, 169), топоніми Lėipalingis, Kūlingė, Kretingà, Palangà і прус. Balyngen, Stabingen, Marang, Marunge, Wandangen тощо (Gerullis 1922: 247; Powierski 1985: 7–95). Це можна було б частково пояснити тим, що, ймовірно, саме в західнобалтійських мовах був центр поширення прикметникового суфікса з *-ingo-. Адже там за його допомогою похідні цього типу утворювали не лише від імен (як у литовській і латиській мовах), а й дуже часто від дієслів, наприклад: auschauditwingins «вірних» (getrewe) III 5314–15: auschauditwei «довіряти» (vertrawen) III 2711, druwīngin «віруючого» (gleubigen) III 11913: druwīt «вірити» (gleuben) III 4510 тощо. Крім того, у прусській мові прикметники цього типу досить часто субстантивувалися й перетворювалися на назви носіїв ознаки; пор. naunīngs «новонавернений» (Newling) III 878, ragnīngs «олень» (Hircz) E 651, acc. pl. poklusmīngins «підданих» (Vnterthanen) III 911 (Kaukienė 1994). У литовській, як і в латиській, мові таке трапляється дуже рідко, переважно в західних і південних діалектах; пор. kregždinga «ластівка», žabangai «пастки» (характерні для жмудського діалекту); rūšingis «росіянин» Zt, juodengė «така синя ягода» Dbč, varliūngis «жабеня, мала дитина» Rdm (DaiktvDrR II 148 tt.). У литовській мові, як уже зазначалося, у цьому напрямі найчастіше субстантивуються прикметники із суфіксом -inis(-ė) без детермінатива -g-. 16 F. Spechtas (1938) dar nurodė keletą ilyriškų asmenvardžių su -ist-. Kitur šio tipo deminutyvai tiesioginių atitikmenų, atrodo, neturi. Priesagoje *-is-t-io- veikiausiai slypi determinatyvai *-s- (plg. priesagas -šė, -i-šas, -u-šis, -iš-kas ir pan.), *-t- (plg. priesagas -u-tis, -u-tas) bei afiksas *-io- (DaiktvDrR II 101). 120 Наведені дані дають підстави говорити про певний вплив західнобалтійських мов на розвиток словотвору литовської мови. Тим більше, що словотвірні зв’язки латиської та прусської мов значно слабші. Їх поєднує лише кілька словотвірних інновацій, менш властивих литовській мові. Найважливіша з них — уже згадана схильність ширше використовувати прикметниковий суфікс *-no-/-nā у творенні назв дій. Крім того, більшість спільних словотвірних рис литовської та латиської мов успадковано з прабалтійського періоду, тоді як ексклюзивних словотвірних інновацій східнобалтійських мов (особливо нових і продуктивних в обох мовах словотвірних типів) порівняно небагато, і самі вони не дуже виразні. Так, імовірно, у східнобалтійських мовах почали широко утворювати абстрактні іменники за допомогою суфікса *-mo-, яких у пам’ятках прусської мови зовсім не зафіксовано; там трапляються лише прикметники та похідні від них особові імена з цим суфіксом (SV 47–48). Однак, як ми бачили, ця тенденція реалізувалася в литовській та латиській мовах доволі по-різному. Крім того, у центр категорії творення назв дій у латиській (і ще в деяких балтійських) мовах увірвалися похідні з прикметниковим суфіксом *-no-. Ця інновація мало торкнулася литовської мови. У литовській та латиській мовах продуктивні назви діячів із *-ļio- (< *-lo- + *-io-, пор. BKGF 83), пор. beglys і лат. bēglis (LVG 341; DaiktvDrR 118–119). Однак, з іншого боку, поширення похідних суфіксів *-ē-ļio- і *-ē-lio- у литовській та латиській мовах уже різниться: литовській мові властивіші назви діячів із *-ėlįo-, а латиській — відповідні похідні з *-elio-, пор. лит. pasmirdėlis і лат. smirdelis. Нерідко словотвірні інновації охоплюють не всю територію Литви й Латвії. Ми вже бачили, наскільки по-різному поширені в литовських та латиських говорах демінутиви з *-ėlįo-, *-inio-, *-ino-, *-īno-, *-ītio-. Крім того, демінутиви із суфіксом *-ēno-, поширені майже на всій території латиських говорів (наприклад: piļēns «молода качка» DL 217–230), лише зрідка трапляються в тому чи іншому литовському говорі, переважно у східноаукштайтських, наприклад: arklēnas «кінь середнього віку», bernēnas «підліток» Ds (LKŽ I² 303, 768) та ін. (DaiktvDrR II 110). Загалом у литовській мові похідні з *-ēno- зберегли давніше значення назв носіїв ознаки, уже рідкісне в латиській мові, пор. лит. brolēnas і лат. brālēns (LVG 303–304; DL 226, 228–229), а також сл. *bratrēnъ «син брата» (Sławski 1974: 128–129). У литовських та латиських говорах неоднаково поширені й деякі похідні суфікси, що походять від давнього суфікса демінутивів *-ko- (про його історію див. Jurafsky 1996: 565–569 з літ.). Якщо демінутиви з *-u-ko- (пор. лит. suniūkas і лат. sunuks) широко вживаються майже на всій території литовської мови (LKA III Žemėl. Nr. 116, p. 130–131), то в латиській мові вони продуктивні лише в частині аукштайтських говорів (DL 276–286, Žemėl. Nr. 3). Демінутиви з *-ā-ko- (пор. лит. berniōkas і лат. bērnāks) продуктивніші в литовських східноаукштайтських говорах (ŽD 133–134; DaiktvDr 279–280), ніж у латиських аукштайтських говорах (DL 289–294). Відповідні похідні з *-ē-ko- (пор. лит. bernēkas і лат. bērņēks), навпаки, значно характерніші для латиських (особливо латгальських, див. DL 295–296), ніж для південно-східних литовських говорів (DaiktvDrR II 92). 121 Отже, постає питання, чому литовська мова, така близька до латиської за морфологічними (словозмінними) та фонологічними особливостями, настільки сильно відрізняється від неї словотвором, у багатьох випадках наближаючись до прусської мови. Деякі дослідники й з інших причин вважають, що значна частина литовських діалектів сформувалася на західнобалтійському субстраті. Так, В. Мажюліс (1994; 1995), крім пруссів та ятвягів, зараховує до західних балтів куршів, які значно вплинули на розвиток жемайтського діалекту (LE 212–217), а також скальвів із надрувами, їхніми нащадками, що злитуанізувалися, вважають прусських литовців (про прусські елементи в ойкономії Малої Литви див. також Razmukaitė 1995: 546). Близькість згаданих балтійських племен засвідчують і археологічні знахідки (пор. Gimbutienė 1958; 1985: 48–50, 77, 114–115, 179; LE 86–88, 104–109; Merkevičius 1996; Butrimas, Žulkus 1997: 30 і далі). А. Відугіріс (1996; 1996a; 1998), спираючись на дані «Атласу литовської мови» та ретельно досліджені ним матеріали з діалекту Зієтели, говорить про суцільний західнобалтійський ареал, який колись охоплював також територію західних і південних аукштайтів Великої Литви та Зієтелу; згодом ці райони (особливо південні аукштайти) зазнали більшого чи меншого ступеня інтеграції зі східними аукштайтами. Археологи та історики також схильні шукати у Східній Литві ядро литовського народу, яке, можливо, вже наприкінці I та на початку II тисячоліття н. е. почало об’єднувати балтійські племена, що згодом заклали підвалини Литовської держави (Volkaitė-Kulikauskienė 1970: 25 і далі; 1978; LE 156, 183–199, 203 і далі; Gudavičius 1998; 1999: 22–24). З іншого боку, висловлюється й думка, що не обов’язково проводити такі чіткі межі між західними та східними балтами (пор. Schmid 1998). Розв’язуючи цю непросту проблему, пропонував би звернути увагу на дуже багату курганну культуру, що виникла в Самбії, Нотангі та деяких інших західнобалтійських землях, очевидно, ще в добу бронзи; за словами археологів, вона домінувала в країнах східної Балтики близько трьох тисяч років, приблизно до IV ст. н. е. (Engel 1935; Gimbutienė 1958 та ін.) і могла вплинути навіть на готів (Žulkus 1995)17. Дехто вважає, що в західнобалтійському регіоні тривалий час існував не лише культурний, а й релігійний культовий центр усіх балтів (Vėlius 1983: 221 і далі). Якщо західні балти здавна торгували бурштином і вже в доісторичні часи були тісно пов’язані із Центральною та Північно-Західною Європою (невипадково саме їхні назви першими серед балтійських племен потрапили до письмових джерел), то східні балти, які формувалися в той час, жили більш ізольовано (Gimbutienė 1985: 179–180). Чи не створило все це сприятливих умов для поширення в той час із заходу до східних балтів (особливо до прилеглих західних і південних районів сучасної Литви) як культурних, так і мовних інновацій — передусім лексичних (пор. Ademollo Gagliano 1998) та словотвірних, чутливих до різноманітних мовних контактів? Пізніше, як уже згадувалося, почалася східна 17 Давні контакти західних балтів із германцями можуть частково засвідчувати й деякі мовні дані (пор. DaiktvDrR II 151–152). 122 інтеграція. То, можливо, спочатку в ареалі західних, а згодом східних впливів формувалися литовська мова та її діалекти? Крім того, можливо, саме у Східній Литві слід шукати центр східнобалтійських мов? Звичайно, це лише попередні гіпотези для подальших досліджень. На жаль, поки що встановлено далеко не всі ізоглоси словотвору балтійських мов. Ми досі не маємо вичерпного опису систем словотвору латиської та прусської мов, виконаного за сучасними методами мовознавства. Бракує даних про поширення словотвірних типів у литовських і латиських діалектах. СКОРОЧЕННЯ BAM – B a m m e s b e r g e r A. (ред.) Балтістика: завдання та методи, Гайдельберг: Universitätsverlag C. Winter, 1998. BKGF – E n d z e l y n a s J. Звуки й форми балтійських мов, Вільнюс: Державне видавництво політичної та наукової літератури, 1957. DaiktvDr – U r b u t i s V. Словотвір іменників. – Граматика литовської мови 1, Вільнюс: Mintis, 1965, 261–473. DaiktvDrR – A m b r a z a s S. Розвиток словотвору іменників. Дієслівні деривати литовської мови, Вільнюс: Видавництво науки та енциклопедій, 1993. DaiktvDrR II – A m b r a z a s S. Розвиток словотвору іменників II. Іменні деривати литовської мови, Вільнюс: Інститут видавництва науки та енциклопедій, 2000. DL – R ū k e - D r a v i ņ a V. Diminutive im Lettischen, Лунд: Håkan Ohlsson booktryckeri, 1959. GrG – примірник словничка прусської мови С. Грунау (бл. 1517–1526 рр.), що зберігається в бібліотеці Геттінгенського університету (цит. за Mažiulis 1981). Ind. – G a m k r e l i d z e T. V., I v a n o v Vjač. Vs., Indoevropejskij jazyk i indoevropejcy 1–2, Тбілісі: Видавництво Тбіліського університету, 1984. KZ – Zeitschrift für vergleichende Sprachforschung auf dem Gebiete der indogermanischen Sprachen (починаючи зі 101-го тому виходить під зміненою назвою Historische Sprachforschung), Берлін та ін. LE – Lietuvių etnogenezė, Vilnius: Mokslas, 1987. LEW – F r a e n k e l E. Литовський етимологічний словник, Гайдельберг: Carl Winter, Геттінген: Vandenhoeck u. Ruprecht, 1962. LKA III – Атлас литовської мови 3, Вільнюс: Mokslas, 1991. LKK – Питання литовського мовознавства, Вільнюс. LKŽ – Словник литовської мови, Вільнюс, 1941–. LVG – E n d z e l ī n s J. Latviešu valodas gramatika, Рига: Латвійське державне видавництво, 1951. LŽ – Lietuvininkų žodis, Kaunas: Litterae Universitatis, 1995. ME – M ū l e n b a c h s K., E n d z e l ī n s J. Latviešu valodas vārdnīca 1–4, Рига: видання Культурного фонду, 1923–1932. MLLVG I – Mūsdienu latviešu literārās valodas gramatika 1, Рига: видавництво Академії наук Латвійської РСР, 1959. PKEŽ – M a ž i u l i s V. Етимологічний словник прусської мови 1–4, Вільнюс, 1988–1997. SV – E n d z e l ī n s J. Senprūšu valoda, Рига: університетське видавництво, 1943. ŽD – S k a r d ž i u s P. Словотвір литовської мови, Вільнюс, 1943. Інші скорочення джерел такі самі, як у великому «Словнику литовської мови». 123 LITERATURA Ademollo Gagliano M. T. 1998: Ereditá lessicali indeuropee in lettone. – BAM, 347–357. Akelaitienė G. 1999: Paviršiaus ypatybę reiškiančių būdvardžių variantai ir jų atsiradimo priežastys. – Baltistica 34(2), 209–213. Baltynja M. 1979: Suffiksal’noe slovoobrazovanie otlagol’nych suščestvitel’nych v latyšskom pis’mennom jazyke (na -šana, -ums, -ība, -iens): Avtoref. dis. … kand. filol. nauk, Riga. Bammesberger A. 1973: Abstraktbildungen in den baltischen Sprachen, Göttingen: Vandenhoeck u. Ruprecht. Bammesberger A. 1995: Die gotischen Adjektiva auf -(w)-isk-. – KZ 108, 93–101. Bammesberger A. 1998: Anmerkungen zum Baseler Epigramm. – BAM, 121–126. Bammesberger A. 1998a: Zur Herkunft des baltischen Suffixes -ingas. – Res Balticae 4, 109–111. Bammesberger A. 2000: Altpreußisch pagonbe. – Res Balticae 6, 59–64. Benveniste É. 1961: Fonktions suffixale en gotique. – Bulletin de la Société de Linguistique de Paris 56, 21–45. Bielenstein A. 1863: Die lettische Sprache nach ihren Lauten und Formen erklärend und vergleichend dargestellt 1, Berlin: F. Dünmler. Bilkis L. 1998: Lietuvių priesaginės darybos heloniniai: Hum. m. daktaro disertacija, Vilnius. Blažienė G. 1998: Dėl XVI–XVII a. Sembos vietovardžių. – Baltistica 5 priedas, 59–78. Brugmann K. 1906: Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen. Bd. 2. T. 1, Straßburg: Karl J. Trübner. Būga K. 1958–1961: Rinktiniai raštai 1–3, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla. Butler J. L. 1971: Latin -īnus, -īna, -īnus and -īneus. From Proto-Indo-European to the Romance Languages, Berkeley-Los Angeles-London: University of California Press. Butrimas A., Žulkus V. 1997: Žemaitijos priešistorė. – Žemaitijos istorija, Vilnius: Regnum fondas, 13–34. Degtjarev V. I. 1994: Refleksy indoevropejskoj formy sobiratel’nosti na *-ā- v baltijskih i slavjanskih jazykach. – Baltistica 4 priedas, 29–41. Desnickaja A. V. 1983: Drevnie balkano-baltijskie sootnošenija i albanskij jazyk. – Baltistica 19(1), 15–22. Endzelin J. 1909: Lettische Miszellen. – KZ 42, 375–379. Endzelin J. 1924: Germanische-baltische Miszellen. – KZ 52, 110–128. Ettinger S. 1980: Form und Funktion in der Wortbildung, Tübingen: Gunter Narr Verlag. Engel C. 1935: Vorgeschichte der altpreussischen Stämme 1, Königsberg. Gerullis G. 1922: Die altpreußischen Ortsnamen, Berlin-Leipzig: Vereinigung wissenschaftlicher Verleger, Walter de Gruyter u. Co. Gerullis J., Stang’as Ch. 1933: Lietuvių žvejų tarme Prūsuose, Kaunas: Švietimo ministerijos knygų leidimo komisija. Gimbutienė M. 1958: Rytprūsių ir Vakarų Lietuvos priešistorinės kultūros apžvalga. – Mažoji Lietuva, New York, 9–121. Gimbutienė M. 1985: Baltai priešistoriniais laikais, Vilnius: Mokslas. Girdenis A., Mažiulis V. 2000: Prūsų kalbos trumpųjų balsių fonologinė sistema. – Tarptautinis baltistų kongresas „Baltų kalbos amžių kaitoje“. Pranešimų tezės, Rīga: LU Latviešu valodas institūts, 90–92. Gudavičius E. 1998: Mindaugas, Vilnius: Žara. Gudavičius E. 1999: Lietuvos istorija 1, Vilnius: Lietuvos rašytojų sąjungos leidykla. Hamp E. P. 1973: On Baltic, Luwian and Albanian participles in *-m-. – Baltistica 9(1), 45–50. Hamp E. P. 1983: Indo-European substantives in *-mō- and *-mā-. – KZ 96, 171–177. 124 Jokl N. 1963: Die Verwandtschaftsverhältnisse des Albanischen zu den übrigen indogermanischen Sprachen. – Die Sprache 9, 113–155. Jonikas P. 1939: Pagramančio tarmė, Kaunas: Švietimo ministerijos knygų leidimo komisija. Jurafsky D. 1996: Universal tendencies in the semantics of the diminutive. – Language 72(3), 533–578. Kabelka J. 1964: Kristijono Donelaičio leksika, Vilnius: Mintis. Karaliūnas S. 1992: New findings in Prussian etymology (names for foal and swine). – W. Smoczyński, A. Holvoet (eds) Colloquium Pruthenicum Primum, Warszawa: Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 15–21. Kaukienė A. 1994: Prūsų kalbos būdvardžiai su priesaga -ing-. – Vakarų baltų kalbų ir kultūrų reliktai. Mokslinės konferencijos medžiaga: pranešimai ir tezės. Skiriama Antanui Jakuliui (1939–1984) paminėti, Klaipėda: Klaipėdos universitetas, 9–10. Kiparsky V. 1975: Russische Grammatik 3, Heidelberg: Carl Winter. Universitätsverlag. Kortlandt F. 1998: Two Old Prussian fragments. – BAM, 115–120. Kortlandt F. 1998a: Who is who in the Old Prussian Epigramm? – BAM, 127–128. Kronasser H. 1963: Etymologie der hethitischen Sprachen 2, Wiesbaden: Otto Harrassowitz. Kubryakova E. S. 1963: Imennoe slovoobrazovanie germanskich jazykov. – Sravnitel'naja grammatika germanskich jazykov 3, Moskva: Izdatel'stvo Akademii Nauk SSSR, 39–131. Laroche E. 1956: Hittite -ima-: indo-européen *-mo-. – Bulletin de la Société de Linguistique de Paris 52, 72–82. Laumane B. 1990: Derivati ar priedēkli -ait- augšzemnieku izloksnēs. – Onomastica Lettica, Rīga: Zinātne, 92–101. Leskien A. 1891: Bildung der Nomina im Litauischen, Leipzig: Hirzel. Liukkonen K. 1987: Vostočnoslavjanskie otglagol'nye suščestvitel'nye na -m- 1, Helsinki: University of Helsinki. Mažiulis V. 1973: Seniausias baltų rašto paminklas. – Baltistica 11(2), 125–131. Mažiulis V. 1981: Prūsų kalbos paminklai 2, Vilnius: Mokslas. Mažiulis V. 1994: Prūsai ir kiti vakarų baltai. – Prūsijos kultūra, Vilnius: Academia, 4–9. Mažiulis V., 1995: Dėl Prūsijos lietuvių kilmės. – LŽ 465–469. McCluskey S. C., Schmalstieg W. R., Zeps V. 1975: The Basel Epigramm, a new minor text in Old Prussian. – General Linguistics 15, 159–165. Meid W. 1967: Germanische Sprachwissenschaft. Bd. 3. Wortbildung, Berlin: Walter de Gruyter u. Co. Merkevičius A. 1996: Basic burial patterns of Western and Eastern Balts in the Bronze and Early Iron Ages. – K. Jones-Bley, M. E. Huld (eds) The Indo-Europeanization of Northern Europe, Washington: Institute of Study of Man, 54–58. Mezger F. 1953: Ahd. jungidi, lit. vilkýtis, got. nipjis. – KZ 71, 117–119. Nepokupnyj A. N. 1997: K probleme derivatov v istoričeskich i ėtimologičeskich slovarjach baltijskich i slavjanskich jazykov. – LKK 37, 11–19. Niedermann M. 1954: -inus als Diminutivsuffix im späteren Volkslatein. – Sprachgeschichte und Wortbedeutung. Festschrift Albert Debrunner, Bern: Francke Verlag, 329–342. Otrębski J. 1935: Przyczynki słowiańsko-litewskie 2, Wilno: Nakładem Instytutu naukowo-badawczego Europy Wschodniej. Parenti A. 1998: Old Prussian abstract nouns in -sna, -senna, -sennis. – BAM, 129–142. Powieŕski J. 1985: Polska a Prusowie w Warnia i Mazury, Olsztyn: Ośrodek badan naukowych im. Wojciecha Kętrzyńskiego w Olsztynie. Range J. D. 1977: Zur Entwicklung der Wortbildungskategorie „Nomen loci“ im Baltischen und Slawischen. – Baltistica 2 Priedas, 124–130. Razmukaitė M. 1995: Mažosios Lietuvos oikonimija (gyvenamųjų vietų vardai). – LŽ 528–546. Reķēna A. 1996: Dienvidlatgales izlokšņu un lietuviešu valodas paralēles varddarināšanā. – Baltistica 31(1), 53–70. 125 Salys A. 1992: Raštai 4, Roma: Lietuvių katalikų mokslų akademija. Savukynas B. 1966: K probleme zapadnobaltijskogo substrata v jugozapadnoj Litve. – Baltistica 1(2), 165–176. Schmid W. P. 1994: Linguisticae Scientiae Collectanea, Berlin-New York: Walter de Gruyter. Schmid W. P. 1998: Altpreussisch-lettische Sprachbeziehungen. – Baltistica 33(2), 199–208. Skardžius P. 1998: Rinktiniai raštai 4, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidyklios institutas. Sławski F. 1974–1976: Zarys słowotwórstwa prasłowiańskiego. – Słownik prasłowiański 1–2, Wrocław etc.: Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk. Smoczyński W. 2000: Untersuchungen zum deutschen Lehngut im Altpreussischen, Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego. Specht F. 1938: Zum illyrischen Suffix -ist-. – KZ 65, 175. Stundžia B. 1981: Daugiskaitiniai asmenvardiniai oikonimai ir jų reikšmė linksniavimo bei kirčiavimo sistemų rekonstrukcijai. – LKK 21, 185–198. Trautmann R. 1910: Die altpreußischen Sprachdenkmäler, Göttingen: Vandenhoeck u. Ruprecht. Trautmann R. 1925: Die altpreußischen Personennamen, Göttingen: Vandenhoeck u. Ruprecht. Udolph J. 1994: Namenkundliche Studien zum Germanenproblem, Berlin-New York: Walter de Gruyter. Vaba L. 1995: Baltische m-Deverbale in den ostseefinnischen Sprachen. – VII Starptautiskais baltistu kongress 1995. g. 13–15. jūnijā. Referātu tēzes, Rīga: Latviešu valodas institūts, 117–119. Vaillant A. 1974: Grammaire comparée des langues slaves 4, Paris: Editions Klincksieck. Vanagas A. 1970: Lietuvos TSR hidronimų daryba, Vilnius: Mintis. Vanagas A. 1994: Miesto vardas Kretingà. – LKK 34, 162–165. Vėlius N. 1983: Senovės baltų pasaulėžiūra, Vilnius: Mintis. Vidugiris A. 1969: Zietelos tarmės daiktavardis. – LKK 11, 147–182. Vidugiris A. 1996: Kai kurie vakarų baltų kalbos reiškiniai pietinėse lietuvių tarmėse. – Baltistica 31(1), 31–38. Vidugiris A. 1996a: Dėl Zietelos šnektos priklausomybės ir kilmės. – LKK 36, 127–137. Vidugiris A. 1998: Zanavykai – sūduvių ar žemaičių palikuonys. – LKK 40, 22–31. Volkaitė-Kulikauskienė R. 1970: Lietuviai IX–XII amžiais, Vilnius: Mintis. Volkaitė-Kulikauskienė R. 1978: Lietuvos tautybės susidarymas (archeologijos duomenimis). – Lietuvos istorijos metraštis. 1977 metai, 5–22. Vulāne A. 1986: Adjektīvu ar -inis, -ine derivācija un atributīvā funkcija augšzemnieku dialektā. – Latvijas PSR zinātņu akadēmijas vēstis 1(462), 73–84. Winkler-Leszyńska I. 1963: Przyrostki przymiotnikowe -ityl-isty, -atyll-asty w języku polskim na tle ogólnosłowiańskim. – Język Polski 63, 65–73. Wojtyła-Świerzowska M. 1974: Prasłowiańskie nomen agentis, Wrocław etc.: Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk. Žulkus V. 1995: Vakarų baltai gotų-gepidų migracijoje (I–IV a.). – Lietuvininkų kraštas, Kaunas: Litterae Universitatis, 74–127. THE MAIN DERIVATIONAL DIFFERENCIES OF SUBSTANTIVES IN LITHUANIAN AND LATVIAN Summary Between Lithuanian and Latvian there are considerable differences with regard to the derivational structure of substantives. The most productive suffixes of nomina actionis (cf. Lith. *-i-mo- and Latv. *-s-io-nā) and diminutives (cf. Lith. *-e-l-io- and Latv. *-i-nio-, *-īt-io-) are quite different in Lithuanian and Latvian. 126 Nomina collectiva, which indicate a group of people or living beings, have remained productive in Lithuanian (especially derivatives in *-ij-ā), but they are quite extinct in Latvian. In Lithuanian and Latvian there are also some differences in suffixes used to form nomina collectiva with the meaning of forests or concentrations of other plants or things in one place, cf. Lith. *-ī-no- and Latv. *-ei-no-/-oi-no-, Lith. *-ī-ē and Latv. *-oit-ē. A number of derivational isoglosses link the Lithuanian language (especially its western and southern dialects) to Old Prussian and oppose it to Latvian: nomina qualitatis in *-ībē, *-īstā, *-isko-; nomina attributiva in *-in-īko-, *-ō-lio-, *-e-nā, *-ā-tio-; nomina agentis in *-i-ko-; diminutives in *-o-lio-, *-is-t-io-; hydronyms and place names in -ing- (resp. -ang-, -ung-, -eng-). Saulius AMBRAZAS Gauta 2000 02 24 Lietuvių kalbos institutas Antakalnio g. 6 LT-2055, Vilnius, Lietuva El. paštas saulाम[email protected] 127