Lithuanian and Indo-European Phonological Parallels

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA XLV (2001), 145–150 Литовські та індоєвропейські фонологічні паралелі William R. Schmalstieg Університет штату Пенсільванія Висловлюється припущення, що монофтонгізації, характерні для литовських діалектів (і багатьох інших мов), є різновидом повторення монофтонгізацій, які відбулися в індоєвропейській мові. Подібно до «нечистих» дифтонгів сучасної литовської мови, давні індоєвропейські послідовності голосного з носовим або плавним також трактувалися як дифтонги. In a recent article (Schmalstieg 2000) I have tried to show how the syntax of contemporary Lithuanian may shed light on the internal development of Indo-European. In this article I hope to show how Lithuanian phonology can give us a clue as to the internal phonological history of the common Indo-European language. Загальновідомо, що мовні зміни мають тенденцію повторюватися з плином часу. Добре відомим прикладом цього є повторні палаталізації задньоязикових у слов’янських мовах. Тут я планую розглянути деякі монофтонгізації, які, як я припускав, відбувалися у спільній індоєвропейській прамові й які, як відомо, повторювалися в історії балтійських та багатьох інших мов. Фактично, Antkowski (1956: 50) писав, що процес монофтонгізації дифтонгів існував в історії всіх індоєвропейських мов. Я хотів би припустити, що зафіксована історія литовської мови в порівнянні з історією кількох інших індоєвропейських мов може дати нам змогу заглянути в можливу внутрішню реконструкцію праіндоєвропейської мови. Zinkevičius (1966: 92) notes that the Eastern High Lithuanian Panevėžiškiai in final circumflex and unstressed position change ai, ei, au respectively into the monophthongs ę, ė, o (or in places o). Thus, e.g., in Biržai, for rankai we encounter the dat./loc. sg. ruj·ke (to the, in the) hand’, for drobei we encounter dat./loc. sg. dró·b’e ‘(to the, in the) linen’, for turgaus we encounter gen. sg. tūr·gos ‘(of the) market’. One can compare the Latvian Tahmian dialect monophthongizations reported by Rudzīte (1963: 166): mêt² < meita ‘daughter, girl’ and lōks < lauks ‘field’. Приклади монофтонгізації ai у e та au у o трапляються в тохарській A (на відміну від первісного дифтонга, збереженого в тохарській B): (A) neñci «безперечно» = (B) nai «ну, так»; (A) we (жін. р.) «два» = (B) wai «і» < індоєвропейське *du̯ai (Van Windekens 1976: 30). Пор. також тохарське A olar із тохарським B aulāre «супутник, товариш» (Van Windekens 1976: 32). У вульгарній латині первісне 146 | WILLIAM R. SCHMALSTIEG латинське ae (давніше ai) зливається з давнішим коротким e, засвідченим, наприклад, у помпейських написах; пор. 2-гу ос. одн. теп. ч. queris, 2-гу ос. мн. теп. ч. querite поряд із класичним quaero «я шукаю» (давніше gvairo) (див. Rohlfs 1970: 24). Пор. також лат. causa «причина, підстава», що перетворюється на французьке chose «річ». Давньогрецьке ναί «так, справді» у новогрецькій вимовляється як [né]. Коли готське орфографічне ai походить від індоєвропейського *ai, *oi або *əi, багато науковців приписують йому вимову ē, наприклад, у давальному відмінку однини gib-ai «(до) дару» та в інфінітиві laisjan «навчати» (Braune & Ebbinghaus 1981: 29-30). У певних позиціях цей дифтонг монофтонгізується також у давньоверхньонімецькій мові, наприклад, перед -r у давньоверхньонімецькому lēren «навчати», пор. готське laisjan (Braune & Eggers 1975: 42). Так само готську орфографічну послідовність au зазвичай тлумачать як довгий відкритий звук o (Braune & Ebbinghaus 1981: 33-34). Германське au часто передається довгим давньоверхньонімецьким ō, наприклад, hōh «високий» поряд із готським háuhs (Braune & Eggers 1975: 45). Слов’янське злиття індоєвропейських *oi і *ai з *ē та подальший перехід у ě добре відомі; пор. давньоцерковнослов’янське дав./місц. одн. rǫc-ě «(до, у) руці», яке можна зіставити зі стандартним литовським rank-ai та діалектним (див. вище) rùj-k-ė, де відбувається паралельна, але пізніша монофтонгізація. Так само добре відомий слов’янський перехід *au та *ou у u; пор. род. одн. основи на *-u med-u «(меду)». Індоєвропейські *ai, *ei та *oi усі злилися в *ē у санскриті; отже, наприклад, від індоєвропейського *u̯oid- маємо санскр. ved-a «я знаю» поряд із давньогрецьким οἶδα та готським wait. Так само індоєвропейські *au, *eu та *ou усі злилися в *ō у санскриті; пор. род. одн. основи на *-u madh-o-ḥ «(меду)». Санскритське закінчення родового відмінка однини основи на *-u -oḥ можна зіставити з литовським діалектним закінченням родового відмінка однини основи на *-u -os та готським закінченням родового відмінка однини основи на *-u -aus (де послідовність -au- вимовляється як довгий відкритий звук o). Однак ці більш-менш природні фонологічні процеси аж ніяк не обмежуються індоєвропейськими мовами. Так, наприклад, дифтонги класичної арабської койне /ay/ та /aw/, збережені в діалекті Захле, у багатьох діалектах монофтонгізувалися відповідно в /e:/ та /o:/. Наприклад, у Захле маємо /bayt/ «будинок» і /lawn/ «колір», тоді як у Тирі, Сидоні та Бейруті — відповідно /bet/ і /lo:n/ (Cadora 1979: 19). Фактично, якщо вірити в мовні універсалії, можна з упевненістю сказати, що монофтонгізація є мовною універсалією. Якщо мова має достатньо тривалу зафіксовану історію, імовірно, в ній можна буде виявити монофтонгізацію. Тому мене здивувало б, якби в історії індоєвропейської мови не було жодної монофтонгізації. Але оскільки реконструкція монофтонгізацій в індоєвропейській мові є внутрішньою реконструкцією мови, яка сама вже є реконструйованою, докази, ймовірно, будуть нечисленними й складними для тлумачення. Очевидна причина складності реконструкції монофтонгів полягає в тому, що, згідно з теорією, у тавтоскладовій позиції не мало б залишитися жодних дифтонгів. Отже, фонологічні свідчення мають походити з морфем, які можуть траплятися як у позиції перед приголосним, так і перед голосним, так що другий елемент первісного дифтонга іноді може передаватися відповідним приголосним, тобто /i/ як /j/ або /j/, /u/ як /w/ або /v/ тощо. Якщо етимологічний варіант первісного дифтонга перед голосним LITHUANIAN AND INDO-EUROPEAN PARALLELS | 147 відсутній, узагалі не може бути жодних засвідчених фонологічних свідчень існування первісного дифтонга. Отже, я припускаю, що індоєвропейський корінь *dou- ‘давати’ перед приголосним перейшов у *dō- > лит. інф. dúo-ti, гр. 1-ша ос. одн. теп. часу (δῐ)-δω-μι, санскр. (dá)-dā-mi ‘я даю’ (див. Schmalstieg 1980: 150-157). Рефлекс давньої форми *dou- перед голосним, однак, трапляється в лит. dāv-ė ‘дав’, кіпрському грецькому інфінітиві δοϝεναι ‘давати’ та умбрському імперативі 3-ї ос. одн. (pur)do-vi-t(u) = лат. pericito ‘нехай він принесе жертву’ (див. Schmalstieg 1980: 151-157). Очевидно, якби не було позицій перед голосним для етимологічного *dou-, дифтонг не можна було б реконструювати, оскільки всі рефлекси перед приголосним мали б вигляд *-ō-. Крім того, на мою думку, контамінація та перебудова різних аблаутних форм того самого кореня *dō-, *dou-, *du- спостерігаються в числівнику *duō ‘два’ (пор. лат. duo, гр. δύο, лит. dù, слов’ян. dva) і *duōu- (пор. санскр. dva-u). Дієслово, похідне від *dou- ‘два’, первісно мало значення ‘робити двома, розділяти’, що привело до поняття ‘ділитися’. Наприклад, англійський вислів ‘to share something with somebody’ може означати ‘дати комусь частину чогось’. Значення ‘розділити, поділити навпіл (це для когось)’ згодом набуло значення ‘дати (це комусь)’ (Schmalstieg 1987: 17). Виникає слушне запитання: якщо всі етимологічні індоєвропейські дифтонги в закритих складах монофтонгізувалися, звідки взялися засвідчені дифтонги в закритих складах? Я припускаю, що нові закриті склади виникли в індоєвропейській мові, коли в певних послідовностях зник первісний ненаголошений голосний. Так, наприклад, індоєвропейська послідовність, представлена в закінченні родового відмінка однини основ на *-u *(medh)-ous (пор. лит. medaũs ‘[меду’), мала форму *-óuos, причому наголос припадав на перший склад закінчення, а другий голосний випадав. Етимологічне праіндоєвропейське закінчення родового відмінка однини основ на *-u могло, однак, також мати вигляд *-ouós або, за кореневого наголосу, *-ouos (тобто без наголосу на закінченні); у такому разі результатом є *-uos. У пізніший час у іменниках основ на *-u закінчення *-ous здебільшого узагальнилося, а первісне *-uos здебільшого зникло. Однак у санскриті засвідчені рефлекси обох цих закінчень родового відмінка однини основ на -u. За Macdonell (1968: 296, fn. 7), у «Рігведі» форма родового відмінка однини основи на -u mádh-vas (на мою думку, від *[medh]-uos < *[médh]-ouos) трапляється 67 разів, а mádh-os (= лит. med-aũs, слов’ян. med-u; на мою думку, від *[medh]-ous < *[medh]-óuos) — 13 разів. Свідчення на користь утворення дифтонгів походять також від споріднених коренів, в одному з яких кореневий голосний стоїть після сонанта, а в другому — перед сонантом. Так, за Thumb-Hauschild (1959: 73), називний відмінок однини санскр. dyáuḥ ‘день, небо’ і гр. Ζεύς походять від *diēu-, де кореневий голосний стоїть після сонанта i. Своєю чергою, форма *diēu- могла походити від давнішого індоєвропейського *dei̯eu(o)-s. Інша форма того самого кореня, де кореневий голосний стоїть перед сонантом i, представлена в давньоперс. deiws ‘бог’, лат. deus, лит. dievas, санскр. deváḥ тощо. < *deiu-(ó)-s or *dei̯u(o)-s < праіндоєвроп. *deieu(ó)-s або *de̯ieu(o)-s. Ситуація дещо подібна до слов’янської ситуації з утратою єрів, за винятком того, що в слов’янських мовах після втрати єра попередній сонант може не переходити в голосний, 148 | WILLIAM R. SCHMALSTIEG пор., наприклад, сучасну російську (род. відм. одн.) bojca ‘(бійця)’ < *bojьca або ovca ‘вівця’ < давньорус. ovьca, хоча в сучасній словенській та українській мовах -v- перед приголосним може вимовлятися дещо подібно до англійського -w-. На мою думку, розвиток голосних перед носовими в закритих складах в індоєвропейській мові можна в деяких аспектах порівняти з розвитком подібних послідовностей у литовській мові. Іншими словами, індоєвропейські послідовності, що складалися з голосного плюс *-n, *-m, *-l, *-r плюс приголосний, були «нечистими» дифтонгами, як і в сучасній литовській мові. У стандартній литовській мові в кінці слова та в межах одного складу перед спірантом короткий голосний плюс -n(-) подовжується, а назалізація зникає; наприклад, знах. відм. одн. diẽvą ‘бог’ і 3-тя ос. теп. часу gęsta ‘гасне, згасає’. Зауважмо, однак, аналогічне відновлення цієї послідовності в майбутньому часі стандартної литовської мови, де маємо, наприклад, gyvẽnsiu ‘я житиму’ тощо. Отже, я припускаю, що впродовж внутрішнього розвитку індоєвропейської мови короткий голосний плюс *-N- (N = m або n) у межах одного складу завжди переходив у довгий голосний, імовірно, через стадію довгого носового голосного з подальшою втратою назалізації; наприклад, *-oNC (C = будь-який приголосний) > *-øC > *-ōC. Однак у кінці слова, чи то через акцентні чинники, чи то тому, що наступне слово могло починатися як із приголосного, так і з голосного, виникли варіанти з довгим голосним або коротким голосним плюс носовий приголосний. Отже, кінцеве *-oN могло перейти або в *-ō (можливо, якщо воно було ненаголошеним або якщо наступне слово починалося з приголосного), або зберегтися як *-oN (можливо, якщо воно було наголошеним або якщо наступне слово починалося з голосного). Наведу тут два приклади морфологізації первісного автоматичного чергування між *-oN і *-ō у засвідчених індоєвропейських мовах. Маю на увазі різницю між вторинним закінченням 1-ї ос. одн. *-om, засвідченим у лат. sum < *e-sóm, формі імперфекта 1-ї ос. одн. гр. ἔφερον, санскр. ábhar-am ‘я ніс’, та первинним закінченням 1-ї ос. одн. *-ō, засвідченим у формі теперішнього часу 1-ї ос. одн. лат. fer-o, гр. φέρω, санскр. bhár-ā-mi (із вторинним додаванням атематичного закінчення -mi) та лит. neš-ù ‘я несу’ (див. Schmalstieg 1980: 41; 1998). Багато індоєвропеїстів виводять первинне закінчення 1-ї ос. одн. *-ō з послідовності голосного та ларингального приголосного і наводять як свідчення хетські закінчення 1-ї ос. одн. (2-ї дієвідміни) -ah-hi та (медіопасивне) -ah-ha, але в засвідчених неанатолійських індоєвропейських мовах закінчення *-ō трапляється в активному стані дієслова, тоді як у хетській мові закінчення 1-ї ос. одн. -ah-ha трапляється в медіопасивній дієвідміні. Значення дієвідміни на -ah-hi неясне, і зазвичай не пояснюють, як саме -ah-hi могло перейти в *-ō. Тому я вважаю, що первинне закінчення 1-ї ос. одн. *-ō набагато ймовірніше походить від вторинного *-oN, ніж від послідовності голосного та ларингального приголосного. Рефлекси кінцевих *-oN і *-ō трапляються також у займенникових та іменникових закінченнях давального відмінка однини основ на *-o; пор. етимологічні означені форми лит. t-am-(ui), слов’ян. t-om-u, де етимологічне *-om- захищене наступним голосним кінцевого компонента означеного займенника. Етимологічне *-ō представлене в іменниковій формі давального відмінка однини основи на *-o лат. lup-ō, санскр. vṛkāya (із вторинним додаванням елемента -ya), гр. λύκῳ, лит. vilk-ui ‘(вовкові)’ (із пізнішим аналогічним додаванням *-i у грецькій та литовській мовах). Інші приклади цього чергування наведено в Schmalstieg (1980: 41-42). LITHUANIAN AND INDO-EUROPEAN PARALLELS | 149 Співіснування простого кінцевого голосного слова, що чергується з послідовністю кінцевого голосного слова, за яким іде носовий, мало б часткову паралель у ситуації, описаній Zinkevičius (1966: 77) для деяких західнолитовських діалектів (Клайпеда тощо), у яких закінчення родового відмінка множини має варіанти: šak-ū̄n або šak-ū̄: «(у) гілок» (остання форма — без кінцевого носового). За словами Zinkevičius, можливо, під впливом типу з наголосом на корені другий варіант характерніший для молодшого покоління, а в окремих місцевостях на сході повністю витіснив перший варіант. Існує навіть третій варіант із кінцевим -m, šak-ū̄-m, який, як припускають, виник унаслідок узагальнення форми, що вживалася перед наступним губним звуком. Zinkevičius (1966: 76) відзначає жемайтські дублети стандартнолитовських skųsti «скаржитися» та li̇̀sti «повзти», які можуть вимовлятися як skū.ńčti або skū.šti або l’ī.ń.čti або l’ī.šti. Морфологізація первісних автоматичних варіантів *-oN і *-ō, зумовлених фонологічним оточенням, має часткову паралель в історії англійської мови. У сучасній американській англійській уживання форм неозначеного артикля a та an суто автоматично зумовлене природою початкової фонеми наступного слова, наприклад, a book, але an apple. Подібним чином відмінність між my і mine первісно також була цілком автоматичною, але нині ця відмінність, спочатку зумовлена фонологічно, набула морфологічного значення, і в сучасній стандартній англійській my є лише присвійним прикметником, а mine — лише присвійним займенником. Сьогодні можна сказати лише my book (apple) або the book (apple) is mine, не зважаючи на етимологічне фонологічне зумовлення (див. Strang 1970: 198). Сподіваюся, мені вдалося показати тут, що повторюваний характер мовних змін робить імовірним, що, як і в литовській мові, у внутрішній історії індоєвропейських мов відбулися монофтонгізації «чистих» і «нечистих» дифтонгів. Для більшості індоєвропейських мов монофтонгізація — поширене явище, що повторюється, набагато поширеніше, ніж утрата деяких гіпотетичних ларингалів. REFERENCES ANTKOWSKI, F. 1956: La chronologie de la monophtongaison des diphtongues dans les langues indo-européennes. Poznań: Państwowe Wydawnictwo Naukowe. BRAUNE, W., EBBINGHAUS, E. 1981: Gotische Grammatik, Tübingen: Max Niemeyer Verlag. BRAUNE, W., EGGERS, H. 1975: Althochdeutsche Grammatik, Tübingen: Max Niemeyer Verlag. CADORA, F.J. 1979: Interdialectal lexical compatibility in Arabic, Leiden: E. J. Brill. MACDONELL, A.A. 1968: Vedic grammar, Varanasi-Delhi: Indological Book House. ROHLFS, G. 1970: From Vulgar Latin to Old French: An introduction to the study of the Old French language. Transl. by Vincent Almazan & Lillian McCarthy, Detroit: Wayne State University Press. RUDZĪTE, M. 1963: Latviešu dialektoloģija. Rīga: Latvijas valsts izdevniecība. SCHMALSTIEG, W. R. 1980: Indo-European linguistics: A new synthesis, University Park and London: The Pennsylvania State University Press. SCHMALSTIEG, W. R. 1987: A structural and typological view of some Indo-European monophthongizations. Poznań: Adam Mickiewicz University. (Institute of Linguistics, Working papers, 23.) SCHMALSTIEG, W. R. 1998: Latin sum and the Slavic first person singular present. Historische Sprachforschung 111 (2), 286–295. SCHMALSTIEG, W. R. 2000: Lithuanian and Indo-European Parallels. Journal of Indo-European Studies 28, 385–398. 150 | WILLIAM R. SCHMALSTIEG Strang, B. 1970: A history of English, London: Methuen & Co. Thumb, A., Hauschild, R. 1959: Handbuch des Sanskrit. Vol. 2, Heidelberg: Carl Winter. Van Windekens, A. J. 1976: Le tokharien confronté avec les autres langues indo-européennes. Vol. 1. La phonétique et le vocabulaire, Louvain: Centre international de dialectologie générale. Zinkevicius, Z. 1966: Lietuvių dialektologija, Vilnius: Mintis. Gauta 2001 07 23 William R. Schmalstieg The Pennsylvania State University School of Languages 302 A Burrowes Bldg. University Park, PA 16802, USA [email protected]