Lithuanian linguistics 1998–2002: Studies published outside Lithuania

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA XLVI (2002), 213 – 222 ОГЛЯД НОВИХ ПРАЦЬ Огляд нових публікацій LITHUANIAN LINGUISTICS 1998–2002: STUDIES PUBLISHED OUTSIDE LITHUANIA Насамперед слід згадати збірники на пошану В. Н. Топорова (Nikolaeva 1998), Ю. В. Откупщикова (Zajcev 1999), В. В. Іванова (Osipova 2000), Ю. С. Степанова (Kub rjakova 2001) та М. Гасюк (Marcinkiewicz, Osipowski 2001) — усі вони є добре знаними авторитетами в галузі балтійського мовознавства. Власне, внесені до цих збірників статті присвячені не лише балтійській тематиці, що відображає широке коло наукових інтересів тих, кому їх присвячено (на жаль, збірники на пошану Топорова та Степанова не містять бібліографії їхніх праць¹). Лаконічний огляд досліджень Степанова в галузі литуаністики (дієслівна система та категорії виду й стану, синтаксична структура та опозиція живих і неживих предметів та дієслів, акцентологічні дослідження) подає В. А. Родіонов (2001). Нещодавно Откупщиков підготував дві збірки раніше опублікованих статей, значна частина яких присвячена проблемі балто-слов’янської єдності (Otkupščikov 2001a: 294–366), а також балтійській (особливо литовській) і слов’янській етимології (Otkupščikov 2001b: 81–239). Важливі передруки також з’явилися в польській серії Baltica Varsoviensia, яку редагує Войцех Смоцінський: збірка статей Тамари Бух (1998) та збірка публікацій редактора про литовську мову (Smoczyński 2001). Важливою подією в російській балтології стало видання російського перекладу ґрунтовної монографії П. У. Діні про балтійські мови (Dini 2002; переклад з італійського оригіналу виконала А. В. Топорова, загальну редакцію книги здійснив В. Н. Топоров). Книгу Діні вже було перекладено литовською та латиською мовами у 2000 році, проте російська стала першою великою мовою, якою її видано. На жаль, російське видання повністю ігнорує численні вдосконалення, внесені редакторами литовського та латиського видань. У цьому сенсі російський переклад слід вважати кроком назад порівняно з балтійськими виданнями. Важливою складовою книжок такого енциклопедичного характеру є покажчики, які дають змогу читачеві користуватися ними як довідниками. Тож від видавців можна очікувати, що вони додадуть принаймні предметний і словниковий покажчики. У цьому випадку дивує, що бракує навіть покажчика імен з італійського видання. Через таке доволі байдуже ставлення до книги, що належить до класики балтійської філології, фахівець із балтійської філології навряд чи вважатиме російське видання таким, що перевершило 1Бібліографії В. В. Іванова також немає у збірнику на його пошану. Її можна знайти в Ivanov (1998: 813–909); бібліографію Ю. С. Степанова див. у Logunov, ed. (2000). 214 | ALEKSEY ANDRONOV, RICK DERKSEN литовське видання. Книга має й деякі технічні недоліки. Окрім численних друкарських помилок, особливо дратує часте використання незвичних символів для позначення литовських носових літер. Поділ бібліографії на латинську та кириличну частини спричинив деякі дублювання (наприклад, Мажюлис 1974b (с. 472) та Mažiulis 1974b (с. 513) стосуються однієї й тієї самої праці). Наостанок: клейове скріплення довго не протримається. Ще одна публікація загального характеру, варта згадки, — енциклопедія мов Російської Федерації та суміжних держав, у першому томі якої міститься стаття В. Н. Топорова про балтійські мови (Toporov 2001). У другому томі подано стислий нарис литовської (Bulygina 2001) та латиської (Blinkena 2001) мов. Однак ці нариси погано узгоджені між собою. На жаль, усі балтологічні публікації містять чимало друкарських помилок2. Варто також зазначити, що статтю про литовську мову, написану покійною Т. В. Булігіною, відомою фахівчинею з литовської граматики, очевидно, було підготовлено значно раніше. Хоча в ній згадується зміна мовної ситуації після відновлення незалежності у 1991 році, бібліографія не виходить за межі 1986 року (14-й том Академічного словника литовської мови), а отже, у ній нічого не сказано про академічні граматики 1994 і 1997 років, і згадано лише старі (що датуються п’ятдесятими роками!) видання російсько-литовських і литовсько-російських словників, що особливо дивно для енциклопедії, призначеної для російських читачів3. Есе Т. В. Булігіної можна назвати вдалим прикладом опису литовської мови з погляду загального мовознавства та мовної типології. Важлива перевага цієї праці полягає в тому, що це не просто виклад традиційних поглядів, а відображення особистих ідей авторки, які замість того, щоб бути розпорошеними в окремих публікаціях, тепер зібрані в одному місці. Деякі з них увійшли до академічної граматики В. Амбразаса, проте інші ідеї не привернули такої уваги литовської наукової спільноти, і про них варто згадати тут. Литовські pluralia tantum розглядаються як такі, що мають два омонімічні набори форм однини й множини (Bulygina 2001: 248), тобто подібно до підходу А. А. Залізняка (1967: 57–61, 75–80) до російської мови (пор. Bulygina 1970: 16–17). Семантично таке тлумачення правильне, але якщо в російській мові воно підкріплюється певними формальними особливостями узгодження (7-й клас узгодження у Zaliznjak 1967, що зумовлює постулювання четвертого роду), то в литовській мові все не так однозначно: проблем із родом немає, тож формально на користь інтерпретації Булігіної свідчить лише вживання мультиплікативних числівників (які зникають у розмовному мовленні). Для обговорення граматичного статусу так званої середньої форми прикметника цікавою є інтерпретація порівняльного суфікса як такого, що має два аломорфи (-jau у безособовій предикативній формі (пор. найвищий ступінь -iausia) та -esn- перед відмінковими закінченнями (Bulygina 2001: 250; пор. Bulygina 1970: 35–36). 2У бібліографії це призводить до деяких помилок: «Fraenkel E. <замість Endzelīns J.> Darbu izlase. 1–4. Rīga, 1971–1982» (Toporov 2001: 154), «Серейскис Б. Грамматика литовского языка. Вильнюс, 1985» —?! (Bulygina 2001: 258). 3Нарис про латиську мову, укладений А. Блінкеною, хоч і дещо старомодний та цілком традиційний, не такий уже й давній — його датування можна визначити доволі точно: після завершення роботи над Словником сучасної латиської літературної мови (1996), але до появи періодичного видання Linguistica Lettica (1997). NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 215 У публікації, що розглядається (Bulygina 2001: 249), не наведено жодних аргументів на користь специфічного членування іменникових закінчень на «передфлексію» (предокончание) та власне закінчення (yr-a-ms). Таке тлумачення вперше було запропоновано й докладно обговорено в Bulygina (1970: 18–23). Воно зближує морфологічну структуру іменникових закінчень із дієслівною системою, якщо в останній голосні основи розглядати як морфеми теперішнього й минулого часу (так само як -si- для майбутнього часу та -davo- для частотативного минулого), до яких додається єдина парадигма особових закінчень, а відмінності між дієвідмінами пояснюються морфонологічними чергуваннями (Bulygina 2001: 253; 1977: 268–269; пор. Ambrazas 1985: 263). In Bulygina 2001: 252, it is claimed that interrogative-relative and indefinite pronouns show no opposition between animate and inanimate gender, thus abandoning the author’s former idea of splitting these pronouns in two, e. g. animate kas1 (possessive genitive kieno, non-possessive genitive ko) and inanimate kas2 (both possessive and non-possessive genitives ko), cf. kieno čia būta: ko čia būta (Bulygina 1985: 134). This former interpretation, however, seemed promising. Цікавим завданням для формального опису литовської дієвідміни є взаємозв’язки між трьома основними основами (див. також наведене нижче обговорення статті J. F. Levin). У Bulygina 1977 (252–253) знаходимо пояснення принципової відмінності між теперішнім і непер теперішніми варіантами основи, однак ані в академічній граматиці (Ambrazas 1985), ані в обговорюваній публікації це розрізнення не було чітко проведене (пор. протиставлення претеритних і неперетеритних основ у Toporov 2001 (152), відповідно до його попередньої праці про систему дієслівних флексій (Toporov 1965)). Позиція Bulygina щодо питання стану не цілком зрозуміла. З одного боку, вона обстоює суто морфологічний підхід, за яким стан морфологічно виражений лише в дієприкметниках (Bulygina 2001: 252, пор. Bulygina 1970: 66–67). З іншого боку, тепер також розглядаються складені форми пасивного стану (Bulygina 2001: 253). *** Значний масив становлять публікації з акцентології. Тут можна розрізнити щонайменше три напрями. Перший утворюють праці V. A. Dybo, головного представника московської школи морфологічної (парадигматичної) акцентології. Другий напрям репрезентує альтернативний підхід до опису (і спроби пояснення) акцентних явищ, розроблений Ju. S. Stepanov. Нарешті, слід згадати дослідження J. F. Levin, у якому увагу приділено когнітивному аспекту правил акцентуації. Звісно, ці публікації не можна розглядати окремо від деяких попередніх праць тих самих авторів, хоча між ними й може бути значний часовий проміжок. Московська акцентологічна школа (далі — MAS), яка від початку шістдесятих років зробила чимало вагомих внесків у слов’янську акцентологію, завжди виявляла жвавий інтерес до балтійських акцентних даних; однією з найважливіших праць у цій галузі стала монографія Illič-Svityč про іменникову акцентуацію в балтійських і слов’янських мовах (1963). Найновіші публікації V. A. Dybo присвячені закону де Соссюра та проблемі вторинних домінантних морфем у балтійських мовах і литовській⁴. У 1998 році V. A. Dybo опублікував аналіз акцентуації іменників давньопрусської мови 4 Слід зазначити, що статті часто повторюють одна одну. Так, припущення Dybo про безпосередній зв’язок між циркумфлексною метатонією та рецесивністю кореня (Dybo 2000: 59–73), 216 | ALEKSEY ANDRONOV, RICK DERKSEN як це відображено в Enchiridion. Загальноприйнято вважати, що в цьому тексті наголошені довгі голосні й дифтонги позначено макроном. У випадку дифтонгів розташування макрона, схоже, відображає розрізнення між первісно акутовими й циркумфлексними дифтонгами. Значно дискусійнішою є акцентографічна функція подвоєних приголосних. Dybo приймає гіпотезу Kortlandt, згідно з якою подвоєні приголосні вказують на наголошеність наступного складу. Нарешті, Dybo припускає, що акутові ī та ū дифтонгізувалися під наголосом. Досить цікаво, що найчастіші його приклади цього розвитку містять ij, яке зазвичай тлумачать як [ī]. Однак, схоже, це не має важливих наслідків для аналізу Dybo. Порівнюючи литовські акцентні дані, зокрема дані з Postilla Daukša, Dybo встановлює чотири акцентні парадигми для двоскладових іменників із довгою (акутовою або циркумфлексною) основою та одну парадигму для двоскладових іменників із короткою основою. Це злиття останніх було б наслідком давньопрусського прогресивного зсуву наголосу з коротких наголошених голосних на безпосередньо наступний склад. Оскільки цей зсув запропонував Kortlandt у 1974 році, Dybo називає його «законом Kortlandt», додаючи, що відкрив це правило незалежно. Останніми роками закон Kortlandt, який тривалий час майже не привертав уваги, а також його тлумачення функції давньопрусських подвоєних приголосних жваво обговорюються (Parenti 1998; Young 1999; Kortlandt 1999; 2000; Schmalstieg 2001). Класифікація давньопрусських іменників за чотирма литовськими акцентними парадигмами має сенс лише за умови, що можна довести: закон де Соссюра діяв і в давньопрусській мові. Dybo доходить висновку, що давньопрусська відображає такий етап розвитку балтійських мов, на якому закон де Соссюра діяв виключно перед домінантними акутовими суфіксами або в тих випадках, коли валентність наголошеного складу не перевищувала валентності акутового складу (17–18). Однак свідчень на користь закону де Соссюра чи проти нього, як у традиційному формулюванні, так і у формулюванні Dybo, вкрай мало. З огляду на «закон Kortlandt» доводиться звертатися до відповідних відмінкових форм іменників із циркумфлексним довгим голосним або дифтонгом у корені. Зовсім не очевидно, що ці форми підтверджують висновок Dybo. Наприклад, кореневий наголос у rān̄kans «руки» та āusins «вуха» (лит. rankàs, ausìs) можна так само вважати прямим свідченням проти дії закону де Соссюра. Такі іменники, як imtã «взятий» або spigsna «лазня», могли мати рухомий наголос (пор. Stang 1966: 173). Складається враження, що прагнення Dybo знайти свідчення, які дали б змогу сформулювати певний варіант закону де Соссюра, заважає йому об’єктивно досліджувати факти й розглядати альтернативні пояснення. Це тим більше дивно, зважаючи на легкість, із якою він пропонує відкликання наголосу з кінцевих циркумфлексних складів (17). Статтю Dybo про давньопрусську акцентуацію слід розглядати в контексті нещодавніх змін у MAS. Тоді як сфера дії праслов’янського відтягнення наголосу, відомого як закон Stang, звужується, прогресивний зсув, що його називали законом Illič-Svityč або законом Dybo, замінюється «правосторонним дрейфом», який, як припускають, відбувався в кілька етапів і пов’язаний із ранньою діалектною диференціацією. На думку Dybo, єдиним справді праслов’янським based on S. L. Nikolaev’s investigations (Nikolaev 1989: 75–97) was already published in Dybo 1997 (165–184) and, as far as the part on secondary dominant morphemes (2000: 63–73) is concerned, also in Dybo 1998a (119–129). The latter publication contains the same description of the Abkhazian accent system and some general remarks (Dybo 1998a: 129–202 = Dybo 1997: 65–163), cf. Dybo 1989, which is very similar. NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA | 217 Прогресивний зсув — це перенесення іктуса з циркумфлексного або короткого складу на наступний домінантний склад із гострою інтонацією (Dybo 2000a: 94). Оскільки закон де Соссюра в литовській мові переосмислюють як перенесення іктуса з циркумфлексного або короткого складу на наступний внутрішній гострий склад, якщо обидва склади мають однакову валентність, або на кінцевий гострий склад незалежно від валентності (Dybo 1998: 57; Dybo 2000b: 75), природно припустити балто-слов’янське походження цих зсувів. Це фактично рівнозначне реабілітації закону де Соссюра — або, точніше, закону де Соссюра й Фортунатова — як балто-слов’янського розвитку, відкидання якого було одним із наріжних каменів сучасної акцентології. Оскільки не надто правдоподібно, що цей акцентний зсув, який має фонетичну природу, зумовлений суто морфологічними властивостями, видається, що на тому етапі існувала внутрішня фонетична відмінність між домінантними й рецесивними морфемами. Згідно з головною гіпотезою Dybo, мала існувати тональна опозиція (Dybo 2000b: 68). Новітні розробки в MAS підсумовано в Lehfeldt 2001 (удосконаленому й доповненому виданні Lehfeldt 1993) — вступі до морфологічної концепції слов’янської акцентології, яку розвиває ця школа. Слід зазначити, що ця книжка, яка містить розділ про литовський наголос у синхронному й діахронному аспектах, по суті є вступом до концепцій і здобутків MAS, що передували радикальним змінам, які відбулися від початку дев’яностих років. Натомість додаток Willem Vermeer — це критичний розгляд modus operandi MAS, у якому особливу увагу приділено новішим публікаціям цієї школи. Серед іншого, він критикує MAS за недостатню увагу до надійності використовуваних даних, нехтування наявними знаннями й іншими відповідними науковими працями, а також недооцінювання можливості вторинних (післяпраслов’янських) змін. Якщо теоретична основа Vermeer сумісна з підходом MAS і його критику можна вважати критикою «зсередини», то Ju. S. Stepanov має принципові заперечення щодо парадигматичного підходу MAS (Stepanov 1997a; 1997b), який він виводить від de Saussure. Stepanov не схвалює концепцій, що приписують морфемам внутрішні просодичні властивості (наприклад, тон або валентність). Натомість він наголошує на важливості структури складу й фрази та часто вдається до морного аналізу. Stepanov висуває низку методологічних тез, протиставляючи свої погляди теоріям V. A. Dybo, P. Garde і B. Stundžia. Ці критичні зауваження слід розглядати радше як потужні стимули до розвитку морфологічної акцентології, а не як цілковите її заперечення. Очевидно, вдосконалений підхід мав би поєднувати обидва погляди. Певні перегляди можна спостерігати й у межах самої морфологічної акцентології. Так, твердження Stepanov, що досліджень взаємозв’язку між сегментацією на морфеми й на склади не проводили (Stepanov 1997a: 65), є хибним; пор. Girdenis, Stundžia (1994). Видається, що врахування словотвірних характеристик не суперечить морфологічному підходу (Stepanov 1997a: 79; 1997b: 7): домінантність (розуміти її як здатність змінювати акцентологічні властивості інших морфем, зазвичай силу/слабкість (Stundžia 1995: 8–12)) імовірно, слід приписувати не морфемі, а словотвірній моделі (пор. Andronov 1999 про динамічний аспект опису литовського наголосу). Загальна аналогія руху іктуса вліво в литовських діалектах і на давніших етапах литовської мови залишається плідною гіпотезою від часів Stepanov (1972). Подальший розвиток того самого підходу привів до тлумачення закону Leskien у тих самих термінах і спроби пояснити 218 ALEKSEY ANDRONOV, RICK DERKSEN «Зворотний» характер литовських складових наголосів (падаючого гострого й висхідного циркумфлексного) (Stepanov 1997b: 22). Важливу роль в історії акцентних зсувів у литовській мові відіграє перегляд закону Wackernagel, який узагальнено на всю організацію вершин інтенсивності в індоєвропейській фразі (Stepanov 1997b: 15). Загалом статті Stepanov містять цікаві зауваги з історії акцентологічних теорій і щодо ключових теоретичних проблем, а також тонкі спостереження над матеріалом литовської та давньогрецької мов. Нещодавня праця J. F. Levin «On the representation of Lithuanian morphology» (2000) є продовженням його дослідження литовського акцентного маркування (Levin 1990). У ній повторено основні ідеї попереднього дослідження й поширено їх на дієслівну систему в контексті поширених когнітивних спекуляцій5. Підхід Levin виявляє деякі цікаві риси литовської акцентної системи. Автор наголошує на особливому статусі останньої мори основи, яка втрачає наголос як перед певними іменниковими й дієслівними закінченнями, так і перед дієслівними префіксами. Однак сам підхід, здається, створює певні труднощі. Загалом зведення чотирьох симетричних традиційних акцентних класів іменників до трьох (злиття першого й другого класів) затемнює паралельну кореляцію між класами, залученими законом de Saussure, який тепер включено до набору правил, що визначають місце наголосу. Акцентні характеристики деяких іменникових закінчень також суперечать властивостям, приписуваним їм у класичній морфологічній акцентології (Stundžia 1995). Так, до коротких наголошених закінчень у системі Levin (с. 179) належать Nom. Sg. -à (сильне, здатне притягувати наголос, за Stundžia), -ùs (сильне, не здатне притягувати наголос), Ins. Sg. -ù (слабке, здатне притягувати наголос). Це зумовлює певні спеціальні поправки до загальних правил постановки наголосу (с. 180). Запропонований відступ від традиції ускладнив би історичні дослідження. Так само він не має очевидних переваг для опису розміщення наголосу у словотворі. Застосування того самого підходу до дієслівної системи приводить Levin до висновку, що два типи дієслівного наголошування аналогічні традиційним іменниковим акцентним класам 1 і 2 (с. 182), тобто іменникам із сильними в акцентологічному сенсі основами. Це також можна вважати суперечністю результатам морфологічної акцентології: якщо врахувати наголошування дієслів із префіксами, первинні основи в особових формах, здається, є слабкими в акцентологічному сенсі (Andronovas 1995). У другій частині статті Levin показує семантичну/семіотичну роль структурних елементів, які формують протиставлення між дієслівними основами, і включає акцентні протиставлення дієслів із префіксами до тієї самої системи. Його спостереження щодо залежності між семантикою дієслова та маркованістю форм теперішнього або минулого часу дуже цікаві й, до речі, не обов’язково пов’язані зі спірним акцентологічним описом у першій частині статті. *** Нарешті, хотілося б звернути увагу на кілька нещодавніх публікацій двох представників молодшого покоління науковців із Західної Європи. Apart from an introduction to Lithuanian (1999, see Ambrazas 2000), Daniel Petit has published a number of publications on Baltic historical linguistics. Here we shall limit ourselves to three etymological studies that focus on Lithuanian data. Petit (1998) deals with the etymological 5 Одне із загальних методологічних зауважень Levin полягає в твердженні, що «немає нагальної потреби пропонувати морфологічні моделі, єдина мета яких — звести всі лексеми до унікальних глибинних форм» (Levin 2000: 176); це звучить як своєрідний виклик таким працям, як Toporov 1966 (119) і Bulygina 1977 (238–239). NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA | 219 ології лит. sámbaris «зібрання». У статті заперечується твердження Dini, що sámbaris і слов’янське *sъborъ «зібрання» можна пов’язати з балто-слов’янським культом. Petit поєднує надзвичайно докладний філологічний опис балтійських даних із дослідженням долі кореня *bʰer- у балто-слов’янських мовах. Petit (2000a) присвячена обговоренню низки балтійських форм, які Karaliūnas (1976) пов’язував із лит. tautà «народ». Автор відкидає етимологічний зв’язок у кожному з цих випадків. Наприкінці статті він доводить, що o-вокалізм tautà міг виникнути за аналогією з іншими основами на ā. Мета Petit (2000b) — показати на підставі лит. stuomuō / stomuō та споріднених форм, що *oh₂ дає *ō, а не *ā. Стверджується, що спочатку існували два іменники — *steh₂-me/on- і *stoh₂-mo-, які дали stuomuō та stúomas відповідно. Згодом вокалізм кореня цих іменників змішався, унаслідок чого виникли stuomuō / stúomas. На пізнішому етапі stuomuō, що належало до продуктивного типу, зазнало впливу дієслова stóti. Підхід Petit до балтійської етимології вирізняється ретельним аналізом усього релевантного матеріалу, включно з даними давніх текстів і діалектів. Він не покладається на форми, наведені в науковій літературі, а використовує всі ресурси, доступні сучасному балтистові. Тому статті Petit є повчальними й корисними незалежно від того, чи поділяє читач його висновки. Björn Wiemer’s article (2001) is devoted to the problem of verbal aspect in Lithuanian. It should be emphasized that the author consciously keeps himself away from the erroneous practice of looking at Lithuanian aspect through the glasses of the Russian language (or, Slavic in general) (p. 34–35, 43–44). Wiemer bases his investigation on a thorough study of “aspectual” verb pairs connected by morphologically derivative relations stressing the importance of combining the analysis of lexical interrelations between such verbs with an investigation of the regularity of their functions and obligatoriness of use. An important theoretical claim is that grammatical category is not necessarily connected with inflection as opposed to derivation: thus, there is no contradiction in the fact that the category of aspect in Russian, although its members are connected by derivative relations, is considered grammatical (p. 30). In other words, the opposition “inflection vs. derivation” is not identical to the opposition “grammatical vs. lexical meaning”. Wiemer показує, що в литовській мові немає граматичного виду, оскільки вибір між членами «видової» пари залежить від їхніх лексичних особливостей (тоді як у російській мові його зумовлює граматичний контекст). Багата й продуктивна система литовських дієслівних афіксів утворює розвинену систему Aktionsart, яка ще не переросла в граматичне протиставлення видів (с. 44). Стаття надає чіткі докази вже інтуїтивно поміченої подібності між становищем у сучасній литовській мові та попереднім етапом розвитку категорії виду у слов’янських мовах (с. 51). Це добрий приклад ролі, яку теоретична синхронна граматика може відігравати в історичних мовознавчих дослідженнях. Строгий підхід, запропонований у статті Wiemer, чітко окреслює напрям і метод подальших досліджень виду в литовській мові. ЛІТЕРАТУРА AMBRAZAS, V., ed. 1985: Грамматика литовского языка, Вильнюс: Мокслас. AMBRAZAS, V. 2000: Naujų principų mokslininko darbai apie lietuvių kalbą. Lietuvių kalbotyros klausimai 42, 214–220 220 | ALEKSEY ANDRONOV, RICK DERKSEN ANDRONOVAS, A. 1995: Priešdėlinių veiksmažodžių kirčiavimas morfologinės akcentologijos požiūriu. Baltistica 30 (1), 93–100. ANDRONOV, A. V. 1999: Некоторые проблемы морфологической интерпретации ударения в литовском языке. Andronov, A. V., ed., Материалы XVIII межвузовской научно-методической конференции преподавателей и аспирантов. Выпуск 1. Секция балтистики (2–4 марта 1999 г.): Проблемы фонетики и акцентологии балтийских языков. Тезисы докладов. Санкт-Петербург: Издательство Санкт-Петербургского университета, 5–7. BLINKENA, A. JA. 2001: Латышский язык. Виноградов, В.А., ред., Языки Российской Федерации и соседних государств: Энциклопедия. в 3 т. Т. 2: К–Р, Москва: Наука, 214–224. BUCH, T. 1998. Opiscula Lithuanica. Warszawa: Katedra Językoznawstwa Ogólnego i Bałtystyki Uniwersytetu Warszawskiego. (Baltica Varsoviensia, 1) BULYGINA, T. V. 1970: Морфологическая структура слова в современном литовском литературном языке (в его письменной форме). Жирмунский, В. М., Арутюнова, Н. Д., ред., Морфологическая структура слова в индоевропейских языках, Москва: Наука, 7–70. BULYGINA, T. V. 1977: Проблемы теории морфологических моделей, Москва: Наука. BULYGINA, T. V. 1985: По поводу трактовки „слабо дифференцированных падежей” в литовском склонении. Zinkevicius, Z., ed., Tarptautinė baltistų konferencija 1985 m. spalio 9–12 d. Pranešimų tezės, Vilnius: Vilniaus valstybinis V. Kapsuko universitetas, 133–134. BULYGINA, T. V. 2001: Литовский язык. Виноградов, В. А., ред., Языки Российской Федерации и соседних государств: Энциклопедия. в 3 т. Т. 2: К–Р, Москва: Наука, 244–258. DINI, P. U. 2002: Балтийские языки, Москва: О-Г-И. DYBO, V. A. 1989: Типология и реконструкция парадигматических акцентных систем. Булатова, Р. В., Дыбо, А. В., ред., Историческая акцентология и сравнительно-исторический метод, Москва: Наука, 7–45. DYBO, V. A. 1997: Балто-славянская акцентологическая реконструкция и индоевропейская акцентология. Касян, А. С., Минлос, Ф. Р., ред., Studia linguarum, Москва: Российский государственный гуманитарный университет, 53–189. DYBO, V. A. 1998a: Балто-славянская акцентная система с типологической точки зрения. Иванов, В. Вс., ред., Балто-славянские исследования 1997, Москва: Индрик, 118–205. DYBO, V. A. 1998b: О системе акцентных парадигм в прусском языке. (Материалы к акцентологии прусского языка, I) Славяноведение 3, 5–18. DYBO, V. A. 2000a: Морфологизованные парадигматические акцентные системы. Типология и генезис. Том I, Москва: Языки русской культуры. DYBO, V. A. 2000b: Из балто-славянской акцентологии. Проблема закона Фортунатова и поправка к закону Ф. де Соссюра. Осипова, М. А. ред., Балто-славянские исследования 1998–1999. XIV. Сборник научных трудов. [К семидесятилетию Вячеслава Всеволодовича Иванова], Москва: Индрик, 27–82. GIRDENIS, A., STUNDZIA, B. 1994: Morfema ir skiemuo lietuvių kalbos akcentologinėje sistemoje. D. Mikulėnienė et al., eds., Lietuvių kalba: tyrėjai ir tyrimai. Pranui Skardžiui (1899 03 26 – 1975 12 18) paminėti. Konferencijos pranešimų tezės (1994 m. spalio 27–28 d.). Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. 13–14. ILLIC-SVITYC, V. I. 1966: Именная акцентуация в балтийском и славянском. Судьба акцентуационных парадигм, Москва: Издательство Академии наук СССР. IVANOV, V. V. 1998: Избранные труды по семиотике и истории культуры. Том 1, Москва: Школа «Языки русской культуры». KORTLANDT, F. 1974: Old Prussian accentuation. Zeitschrift für vergleichende Sprachforschung 88 (2), 299–306. KORTLANDT, F. 1999: Double consonants in Old Prussian. Res Balticae 5, 75–80. KORTLANDT, F. 2000: The Prussian accent shift. Baltistica 34 (2), 193–197. KUBRJAKOVA, E. S., JANKO, T. E., eds. 2001: Язык и культура: Факты и ценности: К 70-летию Юрия Сергеевича Степанова, Москва: Языки славянской культуры. NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 221 Lehfeldt, W. 2001: Einführung in die morphologische Konzeption der slavischen Akzentologie. 2., verbesserte und ergänzte Auflage mit einem Appendix von Willem Vermeer, München: Otto Sagner. Levin, J. F. 1990: Lithuanian accent as a descriptive notational problem. Kangere, B. and Rinh olm, H., eds., Symposium Balticum. A Festschrift to honour Professor Velta Rūķe-Draviņa, Hamburg: Buske Verlag, 249–256. Levin, J. F. 2000: On the representation of Lithuanian morphology. Осипова, М. А., ред., Балто-славянские исследования 1998–1999. XIV. Сборник научных трудов. [К семидесятилетию Вячеслава Всеволодовича Иванова], Москва: Индрик, 175–188. Logunov, A. A., ред. 2000: Юрий Сергеевич Степанов. Российская Академия Наук. Материалы к биобиблиографии ученых. Серия литературы и языка, 26. Составитель Р. И. Горячева, Москва: Наука. Marcinkiewicz, J., Ostrowski N., eds. 2001: Munera linguistica et philologica Michaeli Hasiuk dedicata, Poznań: Uniwersytet im. Adama Mickiewicza w Poznaniu. (Poznańskie Studia Bałtystyczne, 1) Nikolaev, S. L. 1989: Балто-славянская акцентуационная система и её индоевропейские истоки. Булатова, Р. В., Дыбо, А. В., ред., Историческая акцентология и сравнительно-исторический метод, Москва: Наука, 46–109. Nikolaeva, T. M., ред. 1998: ПОЛИТРОПОН. К 70-летию Владимира Николаевича Топорова. Москва: Индрик. Osipova, M. A., ред. 2000: Балто-славянские исследования 1998–1999. XIV. Сборник научных трудов. [К семидесятилетию Вячеслава Всеволодовича Иванова], Москва: Индрик. Otkupščikov, Ju. V. 2001a: Opera philologica minora (Античная литература. Языкознание), Санкт-Петербург: Наука. Otkupščikov, Ju. V. 2001b: Очерки по этимологии, Санкт-Петербург: Издательство Санкт-Петербургского университета. Parenti, A. 1998: Old Prussian abstract nouns in -sna, -senna, -sennis. Bammesberger, A, ed., Baltistik: Aufgaben und Methoden, Heidelberg: Carl Winter, 129–142. Petit, D. 1998: A propos du lituanien Sámb aris: la racine ie. *bher- en baltique oriental. Bulletin de la Société de Linguistique de Paris 93 (1), 229–288. Petit, D. 1999: Lituanien. Lalies 19, 7–135. Petit, D. 2000a: Lituanien tausti, čiūtnas, et le nom du “peuple” en indo-européen. Bulletin de la Société de Linguistique de Paris 95 (1), 119–146. Petit, D. 2000b: Lituanien stuomuō / stomuō et la théorie des laryngales. Historische Sprachforschung 113, 259–275. Rodionov, V. A. 2001: Литовский язык в школе академика Ю. С. Степанова. Кубрякова, Е. С., Янко, Т. Е., ред., Язык и культура: Факты и ценности. К 70-летию Юрия Сергеевича Степанова, Москва: Языки славянской культуры, 421–434. Schmalstieg, W. R. 2001: Comments on a recent debate about Old Prussian stress placement. Baltistica 35 (1), 21–27. Smoczyński, W. 2001: Język litewski w perspektywie porównawczej. Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego. (Baltica Varsoviensia, 3) Stang, C. S. 1966: Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen, Oslo–Bergen–Tromsø: Universitetsforlaget. Stepanov, Ju. S. 1972: Ударение и метатония в литовском глаголе. Baltistica I priedas, 169–183. Stepanov, Ju. S. 1997a: Непарадигматические передвижения ударения в индоевропейском. (Исходные положения.) Вестник Московского университета. Серия 9. Филология, 1997 (5), 63–80 Stepanov, Ju. S. 1997b: Непарадигматические передвижения ударения в индоевропейском. (I. Вокруг законов Баккернагеля и Лескина.) Вопросы языкознания 1997 (4), 5–26. Stundžia, B. 1995: Lietuvių bendrinės kalbos kirčiavimo sistema, Vilnius: Petro ofsetas. Toporov, V. N. 1966: Несколько замечаний о структуре флективной парадигмы литовского глагола в связи с проблемой порождения глагольных форм. Kalbotyra 14, 119–129. 222 | ALEKSEY ANDRONOV, RICK DERKSEN TOPOROV, V. N. 2001: Балтийские языки, Ярцева, В. Н., ред. Языки Российской Федерации и соседних государств: Энциклопедия: в 3 т. Т. 1: А–И, Москва: Наука, 143–154. WIEMER [Вимер], В. 2001: Аспектуальные парадигмы и лексическое значение русских и литовских глаголов: Опыт сопоставления с точки зрения лексикализации и грамматикализации. Вопросы языкознания 2001 (2), 26–58. YOUNG, S. 1999: “Kortlandt’s hypothesis” and Old Prussian stress. Baltistica 34 (1), 5–15. ZAJCEV, A. I., ed. 1999: Linguistica et Philologica. Сборник статей к 75-летию профессора Юрия Владимировича Откупщикова, Санкт-Петербург: Издательство Санкт-Петербургского университета. ZALIZNJAK, A. A. 1967: Русское именное словоизменение, Москва: Наука. Aleksey Andronov Rick Derksen