Lingvistinės stilistikos užuomazgos Prano Skardžiaus ir Petro Joniko darbuose

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA XLVI (2002), 49 – 57 Зародження лінгвістичної стилістики у працях Пранаса Скарджюса та Пятраса Йонікаса VAIDA KNABIKAITĖ Vilniaus universitetas У статті розглянуто підхід литовських мовознавців Пранаса Скарджюса (1899–1975) і Пятраса Йонікаса (1906–1996) до предмета стилістики у 1930-х роках. Також обговорюється вплив ідей Ш. Баллі та Празької лінгвістичної школи на погляди Йонікаса і Скарджюса. 0. ВСТУП Pranas Skardžius (1899–1975) ir Petras Jonikas (1906–1996) – žymūs lietuvių kalbininkai, dirbę tiek mokslo tiriamąjį, tiek ir kalbos kultūros darbą. Jonikas daugiausia tyrinėjo įvairias bendrinės kalbos istorijos problemas. Skardžiaus moksliniai tyrimai aprėpė ir lietuvių kalbos istoriją, ir bendrinę lietuvių kalbą. Šių žymių lietuvių kalbininkų įnašas į baltistiką yra aprašytas įvairiuose leidiniuose (Sabaliauskas 1979: 200–202, 204–205; 1999: 281–282, 583–584; Palionis 1995: 288–291; Zinkevičius 1992: 299–306, 311–313; Rosinas 1994: 6; 1996: 7–28). Jonikas ir Skardžius, žymiausi bendrinės kalbos ugdytojai tarpukario Lietuvos Respublikoje (1918–1940), įsitraukę į praktinį bendrinės kalbos kūrimo bei tvarkymo darbą, negalėjo apeiti ir bendrinės kalbos stilistinio diferencijavimosi problemų. Jonikas, susipažinęs su Prahos lingvistinės mokyklos kalbininkų postuluojama kalbos samprata, pirmasis iš lietuvių atkreipė dėmesį į funkcinį kalbos reiškinių pobūdį (Savukynas, 1977: 3–9; Zinkevičius 1992: 313). Skardžiui rūpėjo kalbos kultūros ir lingvistinės stilistikos santykis, nes lietuvių kalbos stilistika iš pradžių buvo daugiausia praktinio kalbos norminimo bei tvarkymo dalis (Ambrazas 1999: 602). Lietuvos Respublikoje tarpukario metais sparčiai formavosi bendrinės kalbos funkciniai stiliai. Prie jų ugdymo labai prisidėjo Skardžius ir Jonikas (Ambrazas 1999: 204–205). У цій статті докладніше розглянуто погляди Скарджюса та Йонікаса на передумови створення лінгвістичної стилістики литовської мови у 1930-х роках. Мета статті — дослідити погляди Скарджюса та Йонікаса на стилістичне розшарування літературної литовської мови та можливості створення лінгвістичної стилістики литовської мови. Основним джерелом для підготовки цієї статті є публікації Скарджюса та Йонікаса, надруковані у 1937 і 1938 роках у міжвоєнних журналах Židinys і Naujoji Romuva. Проблеми, порушені в цих публікаціях, актуальні й сьогодні, тому тут не уникаємо докладного викладу їхнього змісту та цитування довших уривків. Завдання і дослідницька стратегія створення лінгвістичної стилістики литовської мови, сформульовані Скарджюсом та Йонікасом, дають підстави вважати, що лінгвістична 50 | VAIDA KNABIKAITĖ стилістика литовської мови як наукова дисципліна сформувалася б значно раніше, якби цьому не перешкодили несприятливі історичні обставини (війна, окупації) та еміграція з Литви найвидатніших мовознавців. 1. ПОГЛЯДИ ПРАНАСА СКАРДЖЮСА НА СТИЛІСТИКУ Прана́с Скар́джюс, найпродуктивніший литовський мовознавець міжвоєнного періоду, виклав свої погляди на стилістику у статті «Граматика і стилістика» (1938), а також у двох рецензіях на працю Юозаса Пікчілінгіса Lietuvių kalbos stilistika, опублікованих в американській пресі 1971 і 1972 рр. (див. Skardžius 1997: 502–509, 608–612). У статті «Граматика і стилістика» Скар́джюс стисло окреслює історію взаємин граматики і стилістики. Він нагадує, що давні римляни вважали стилістику частиною граматики (синтаксису). Отже, у давнину стилістика була не чим іншим, як додатком до синтаксису, що використовувався лише для практичних потреб. З часом дедалі більше прагнули відмежувати стилістику від синтаксису й перетворити її на окрему, цілком самостійну дисципліну. На початку XX ст. К. Фосслер і Л. Шпітцер навіть хотіли розчинити граматику в стилістиці. Скар́джюс нагадує, що, наприклад, Фосслер, визнаючи ідеалістичний принцип причинності в розвитку мови, вже 1904 р. мав намір пояснювати стилістично всі мовні явища (звуки, словозміну, словотвір) і синтаксичні конструкції. Скар́джюс цитує цього автора: «Граматика є частиною історії стилю та літератури, яка, своєю чергою, знову входить до всесвітньої історії людського духу і свободи (історії культури)» (1997: 282). Таке розуміння граматики й стилістики Скар́джюс вважає «крайнім і тому ненадійним» (1997: 282). Мовознавець зазначає, що в четвертому десятилітті XX ст. уже не можна вважати стилістику частиною граматики, як це робили за часів античності. Так само неможливо розчинити граматику в стилістиці, як пропонує Фосслер. На думку Скар́джюса, граматика і стилістика — це дві суміжні, дуже тісно пов’язані між собою, але все ж окремі галузі (1997: 282). Наслідуючи лінгвістичні ідеї Ш. Баллі та Празької школи, Скар́джюс також розрізняє літературну й лінгвістичну стилістику. Мовознавець пояснює: «Те, що автори підручників із теорії літератури зазвичай не зовсім вдало вважають лише засобами літературної мови, часто вживається і в нашій народній мові. Наприклад, ми самі у повсякденному мовленні нерідко замінюємо прямі значення слів (пор. pagramdukas — «маленька хлібина, спечена з тіста, зішкрябаного зі стінок діжі» та pagramdukas — «наймолодша дитина в родині»), по-своєму висловлюємо перебільшення чи порівняння (пор. так його ляснув по щоці, аж іскри з очей посипалися; іде, наче гусак, шукаючи дорогу), римуємо певні вислови (пор. діти — справжні бісенята, без дітей — не те) і вживаємо багато іншого подібного» (1997: 282). Стилістичні можливості мови Скар́джюс ілюструє так званим явищем гемінації, пор.: стоїть на узліссі маленька-маленька (тобто дуже маленька) хатинка; куди не гляну — скрізь ліси, ліси (лісів-лісів, тобто безліч лісів); я встав дуже рано-рано (тобто дуже рано) тощо. Далі Скар́джюс, пояснюючи явище гемінації, показує, що можлива ще одна галузь стилістики — ІСТОРИЧНА СТИЛІСТИКА1, яка, на жаль, у сучасній лінгвостилістиці зовсім не розвивається. 1 Plg. istorinės stilistikos objekto nusakymą (Rozenbergs 1995: 52). LINGVISTINĖS STILISTIKOS UŽUOMAZGOS 51 Подібно до Йонаса Яблонскіса, який вимагав, щоб літературна мова спиралася на закони народної мови, за його словами — на закони мови народу, Скар́джюс також закликає дослідників стилістики звернутися до народної мови: «З цієї причини [маючи бути близькими до мовленнєвої спільноти — V. K.] автори стилістичних праць, бажаючи належно відобразити стилістичні засоби тієї чи іншої мови, не можуть нехтувати живою, народною мовою. Вони мають пам’ятати, що не лише окремі автори можуть мати власний стиль, а й мова кожного народу своєрідно стилістична, тобто має певний власний національний стиль» (1997: 283). Скар́джюс дуже влучно зауважує, що лінгвістична стилістика тісно пов’язана з культурою літературної мови: «Ще частіше мовознавець стикається зі стилістикою, дбаючи про культуру літературної мови, її чистоту, правильність тощо: тут він уже неминуче має справу з унормуванням мови, з формуванням того чи іншого її характеру, а це, за Е. Отто, саме і є предметом стилістики» (1997: 284). У цій статті мовознавець виявив основні проблеми, що постають під час спроб визначити межі об’єкта лінгвістичної стилістики. Він розглядає непорозуміння між самими мовознавцями, між мовознавцями та письменниками щодо зв’язків граматики зі стилістикою, самого поняття стилю та національної своєрідності стилю (1997: 284). Пропонуючи подолати взаємне нерозуміння, Скар́джюс визначає таку тактику й такі основні завдання: 1) «тверезо поглянути на спільну сферу діяльності», 2) «подивитися, що об’єктивно може дати наша жива мова літературній граматиці й стилістиці», 3) «подумати, чим насправді є наша літературна мова і як вона має співвідноситися з літературною мовою» (1997: 285). Заздалегідь знаючи погляди деяких письменників (наприклад, полеміку Вінцаса Креве з мовознавцями-«блохоловами», невдоволення Балиса Сруоги перекладами казок Гауфа, виконаними Юозасом Бальчіконісом, 1927: 3–4), їхній опір орієнтації на живу мову (за визначенням Сруоги — мову пастухів із Пумпеная), бо вони вважали, що це обмежує їхню творчість, Скар́джюс завершує статтю твердженням про необхідність плекати литовськість літературної мови: «Якщо ми хочемо, щоб наша літературна мова була литовською, то так само не можемо заперечувати й литовських стилістичних засад, яких так багато в нашій живій мові і якими, як свідчать дослідження Фосслера, Баллі та інших, ми можемо широко користуватися для творення індивідуальних стилів. Крім того, ретельно користуючись скарбами цієї мови, ми здобуваємо не лише логічні й інтелектуальні, а й афективні характерні для нас виражальні засоби мови, виявляємо стилістичність нашої спільної мови й водночас самі набуваємо здатності належно висловлюватися. Нарешті, як уже не раз зазначали, індивідуальна мовна творчість не повинна затьмарювати творчість спільної мови свого народу: їх слід гармонійно й належно узгоджувати, дбаючи про те, щоб індивідуальне розмаїття жваво втілювалося у спільній єдності. Спрямувавши свій погляд у цьому напрямі, ми знайдемо більше спільної мови, краще пізнаємо одне одного й вагоміше долучимося до творення нашої спільної мови» (1997: 285). Хоча статтю Скар́джюса «Граматика і стилістика» написано понад 60 років тому, порушені в ній проблеми — визначення понять лінгвістичної стилістики та стилю, співвідношення лінгвістичної стилістики з літературною мовою і мовою художньої літератури, плекання національного характеру стилю, включення до об’єкта лінгвістичної стилістики загальних вимог до стилістично вправної мови (доцільності, чистоти тощо) — актуальні й сьогодні. Тому цілком зрозуміле позитивне ставлення Скар́джюса до праці Пікчілінгіса Lietuvių kalbos stilistikos I 52 | VAIDA KNABIKAITĖ розділ тому «Загальні вимоги до стилістичної мови», хоча в Литві Пікчілінґісу закидали, що він чітко не розмежував об’єкти дослідження лінгвістичної стилістики та культури літературної мови. Рецензуючи в Aiduose першу частину Lietuvių kalbos stilistikos Пікчілінґіса, Скаржюс дуже високо оцінив цю працю. Він писав: «Й. Пікчілінґіс, насамперед дбаючи про стилістичні аспекти мови, можливості стилістичних засобів вираження та способи їх реалізації, водночас не випускає з поля зору й вимог до вживання літературної мови, її нормативності, тому виправляє чимало стилістичних недоліків мови, і ці його виправлення, загалом кажучи, досить вдалі, обережні, багато в чому не відрізняються від виправлень Й. Яблонскіса та інших мовознавців [...]» (Skardžius 1997: 507, 509). Рецензія завершується такими словами: «Загалом кажучи, ця праця Й. Пікчілінґіса, перша такого роду литовською мовою, написана після ґрунтовної підготовки, проникливо й обдумано, є надзвичайно цінним внеском у культуру литовської мови. З неї зможуть багато чого навчитися всі, хто прагне добре володіти стилістичною литовською мовою: літератори, науковці, публіцисти, журналісти тощо; вона буде однаково корисною як місцевим литовцям, так і литовцям за кордоном» (Skardžius 1997: 509). Ця праця сприймається і як продовження традицій плекання літературної литовської мови, і як нове слово на цьому шляху — найвищий ступінь її розвитку — КУЛЬТУРА СТИЛЮ. У незалежній Литві до плекання стилів лише готувалися. Після війни ці питання також не могли надто турбувати литовське суспільство, тому саме 1971–1975 роки, коли вийшла двотомна праця Пікчілінґіса Lietuvių kalbos stilistika, можна вважати роками народження теоретичної стилістики литовської мови. 2. ПОГЛЯД ПЕТРА ЙОНІКАСА НА ФУНКЦІЙНЕ РОЗШАРУВАННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ Петрас Йонікас — найвидатніший учень Пранаса Скарджюса й Антанаса Саліса та їхній найближчий співробітник у Університеті Вітовта Великого; він продовжив навчання в університетах Риги, Кенігсберга й Відня, мав нагоду познайомитися з одним із найвидатніших теоретиків Празької лінгвістичної школи Миколаєм Трубецьким, особливо цікавився працями Богуслава Гавранека, теоретика чеської писемної мови, і першим серед литовських мовознавців упровадив функційну теорію культури мови в роботу з унормування літературної литовської мови (Sabaliauskas 1996: 4–6). Свій погляд на функційне розшарування літературної литовської мови Йонікас виклав у важливій з теоретичного погляду статті «Проблема культури нашої літературної писемної мови» (1937: 529–544). Ця стаття — перша спроба в литовському мовознавстві дослідити функційні стилі літературної литовської мови. Звичайно, терміна ФУНКЦІЙНИЙ СТИЛЬ автор не вживає. Стилістичні різновиди літературної мови Йонікас, як і Гавранек, називає функційними мовами (1937: 538). У першій частині статті «Потреба принципового розгляду» висунуто три тези: 1) унормування літературної мови (у статті — НОРМАЛІЗАЦІЯ), 2) функційний поділ мови, 3) роль мовознавців у розв’язанні перших двох проблем (1937: 530). У другій частині статті «Удосконалення літературної писемної мови» автор описує Празьку лінгвістичну школу (фонологію), «яку французький мовознавець Ж. Вандрієс назвав нині найактивнішою та найпліднішою лінгвістичною школою в Європі [...] Ця LINGVISTINĖS STILISTIKOS UŽUOMAZGOS 53 школа, розглядаючи мову з погляду системи засобів вираження2, особливо цікавиться синхронним дослідженням мови, адже саме так найкраще можна пізнати різні структури й плани цієї мовної системи. Отже, літературна писемна мова також є окремою самостійною системою, що служить власній меті. Дослідження цієї школи багато в чому можна використати для вдосконалення літературної писемної мови. Це вже показав Празький лінгвістичний гурток (Pražský linguistický kroužek), який своєю діяльністю (лекціями, публікаціями) долучився до впорядкування й розвитку культури чеської писемної мови [...]» (1937: 531). У третій частині статті Йонікас розглядає два важливі для теорії культури мови поняття — НОРМАЛІЗАЦІЮ та СТАБІЛІЗАЦІЮ. Нормалізація тут розуміється як «встановлення певних норм, що відповідають (є чинними) для всієї мовної спільноти» (1937: 532). Після встановлення мовних норм стежать, щоб ніхто й ніколи їх не змінював, бо інакше ця мова вже не була б придатною для загального вжитку. Отже, стабілізація є іманентною ознакою норми. У четвертій частині згаданої статті «Джерело норм» автор, ознайомившись із поглядами Празької лінгвістичної школи, на відміну від Яблонскіса, який вважав народну мову основою унормування літературної литовської писемної мови, називає головним критерієм унормування літературної мови саме її вживання (див. Palionis 1995: 289). Йонікас пише: «Однак під час конкретизації цього принципу можуть виникнути неясності, скажімо: як далеко в минуле може сягати це вживання? Звичайно, точно провести тут межу важко. Для різних мов ця межа може бути різною. Наприклад, чеські мовознавці, члени Празького лінгвістичного гуртка, вирішили вважати писемним мовленням період останніх 50 років. Для нашого вжитку цей період був би ще коротшим» (1937: 533). Яблонскіс ніколи не висував уживання сучасної літературної писемної мови як критерій унормування. За словами Йонаса Пальоніса, «Тепер, з перспективи півстоліття, такий поворот [від народної мови до сучасного мововжитку — V. K.] може здаватися передчасним, але з погляду подальшого розвитку літературної литовської мови він рано чи пізно був необхідним, адже в міру постійного розширення сфери вживання цієї мови та зростання й диференціації її функційних стилів народний принцип стає надто вузьким і недостатнім» (Palionis 1995: 289). У п’ятій частині статті «Критерії норм» Йонікас викладає критерії унормування писемної мови в такій послідовності: 1. Чистота, 2. Правильність, 3. Ясність, 4. Властиві тенденції, 5. Доцільність3. У шостій частині статті «Функційна структура мови — остаточна основа критеріїв» Йонікас уперше в литовському мовознавстві розглянув теоретичні положення не лише функційної культури мови, а й функційної стилістики. Насамперед у цій частині статті мовознавець порушує питання: «Чи справді мова, висловлюючись лінгвістичним терміном, є функційною структурою, системою доцільних символів?» Отже, Йонікас першим серед литовських лінгвістів звернув увагу на функційний характер мовних явищ. Він пояснює: «[...] літературна писемна мова, хоч і має спільні риси, що відрізняють її від народної мови, усе ж має не одну мету. Тому завжди треба зважати на ФУНКЦІЙНЕ РОЗШАРУВАННЯ літературної писемної мови, докладніше розглядаючи...» 2 Мову статті не змінено. 3 Ясність, чистота, доцільність — не лише критерії норм літературної мови, а й стилістичні категорії, розглянуті вже в перших працях із литовської стилістики, див., наприклад, «Stilistika» М. Ґустайтіса (1923) та ін. 54 | VAIDA KNABIKAITĖ ціалізуючи мовні засоби. Скажімо, інтелектуалізація мовних засобів є градуальною: її менше в повсякденній мові спілкування, більше — в адміністративній мові та мові судочинства, ще більше — у науковій мові. Так само й автоматизації однієї функції не можна переносити на іншу функцію, бо, як ми бачили, там вони деавтоматизуються (дисавтоматизуються), отже, втрачають узгоджене визначене значення» (1937: 538). Далі Йонікас подає класифікацію функцій загальнолітературної мови теоретика загальнолітературної мови Гавранека. Гавранек вважає функціями загальнолітературної мови такі: 1) комунікативну, 2) спеціальну практичну та 3) спеціальну теоретичну. Усі вони залежать від загальної ПОВІДОМЛЮВАЛЬНОЇ функції. Четверта функція — естетична, яка не має на меті повідомлення. «Відповідно до них слід розрізняти й 4 сфери загальнолітературної мови, або ФУНКЦІОНАЛЬНІ МОВИ: 1) РОЗМОВНУ (конверсаційну), 2) СПЕЦІАЛЬНУ РОБОЧУ (предметну) мову (pracovní, věcný jazyk), 3) НАУКОВУ і 4) ПОЕТИЧНУ. Кожна з цих функціональних мов має власні, більшою чи меншою мірою відмінні мовні засоби й навіть цілу мовну систему. Тому теоретик загальнолітературної писемної мови або її нормувальник не може міряти всі ці різновиди мови однією міркою і застосовувати до всіх той самий критерій. І справді, у звичайній МОВІ СПІЛКУВАННЯ зв’язок лексичних одиниць (слів) із позначуваним предметом вільний (визначений неточно), висловлювання незавершені, зрозумілість спирається на ситуацію та конверсаційні автоматизації. У СПЕЦІАЛЬНІЙ РОБОЧІЙ МОВІ зв’язок лексичних одиниць із позначуваним предметом є узгодженим (слово — термін), висловлювання відносно завершені, визначеність забезпечується спеціальними узгодженими (конвенційними) автоматизаціями (термінами й формулами). А в НАУКОВІЙ МОВІ зв’язок лексичних одиниць із позначуваним предметом уже суворо визначений (слово — поняття), висловлювання завершені, точність спирається на дефініційні та кодифікаційні автоматизації. Тому й не можна «писати так, як говориш», а суто наукову тему викладати «по-людськи», тобто засобами повсякденної народної мови» (Йонікас 1937: 539). З цього ширшого уривка зі статті «Проблема культури нашої загальнолітературної писемної мови» видно, що Йонікас, наслідуючи Гавранека, замість нині усталеного терміна ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ СТИЛЬ уживає термін ФУНКЦІОНАЛЬНА МОВА. Філософ Стасіс Шалкаускіс (1886–1941), обговорюючи лекції (статті) Йонікаса «Проблема культури нашої загальнолітературної писемної мови» та «Правильність загальнолітературної мови» на засіданнях Постійної термінологічної секції Товариства литовської мови (у 1937–1938 роках), раптом зауважує, що співвідношення між уживаними Йонікасом термінами ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПОДІЛ ЗАГАЛЬНОЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ та ФУНКЦІОНАЛЬНІ МОВИ є неясним. Ознайомившись із лекцією — статтею Йонікаса «Проблема культури нашої загальнолітературної писемної мови», Ст. Шалкаускіс запитує: «а) що правильніше: говорити про функції загальнолітературної мови чи про функціональні мови і б) яким є справжнє співвідношення між загальнолітературною мовою та функціональними мовами» (Чижікене, Віткаускас 1982: 33). Ще одне дуже проникливе зауваження Шалкаускіса щодо терміна ФУНКЦІОНАЛЬНІ МОВИ: «Недостатньо говорити про функції однієї загальнолітературної мови, але надмірно говорити про рівноправні суміжні функціональні мови» (Чижікене, Віткаускас 1982: 34). На запитання Шалкаускіса, на жаль, відповіли лише у праці Пікчилінгіса Lietuvių kalbos stilistika (1971), де описано стилістичну диференціацію загальнолітовської мови. Очевидно, подібні сумніви виникли й у Гавранека, адже згодом він запровадив у лінгвістичну науку термін ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ СТИЛЬ. У 1971 році Пікчилінгіс, перебуваючи під впливом російської стилістичної традиції, вже без вагань обирає саме цей термін — ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ СТИЛЬ — для опису стилістичних різновидів загальнолітовської мови (див. Пікчилінгіс 1971: 277–336). LINGVISTINĖS STILISTIKOS UŽUOMAZGOS | 55 Шалкаускіс особливо критикував сьому частину статті «Проблема культури нашої загальнолітературної писемної мови» — «Мова поезії». Йонікас, спираючись на теорію Гавранека про автоматизацію й актуалізацію мови, заявив, що мова поезії «[...] є деформацією норми загальнолітературної писемної мови» (1937: 539). На підтвердження цієї тези автор статті наводить приклади з творів поета-четиривітринника Й. Жеңґе «Дівоча весна» та «Проповідь Баранаускаса про литовський футбол». Зауваження Шалкаускіса, присвячені аналізу теоретичних тверджень Йонікаса про мову поезії, є важливими, мають тривалу цінність і можуть бути «наріжними тезами теорії поетичної мови» (Чижікене, Віткаускас 1982: 31). Шалкаускіс погоджується з твердженням Йонікаса, що мова поезії є найіндивідуальнішою, найконкретнішою, найбільш детермінованою або обумовленою, а найбільша актуалізація мовних різновидів є функцією мови поезії. Для філософа цілком неприйнятне твердження автора статті, що мова поезії є деформацією норми загальнолітературної писемної мови і що без цієї деформації поезії взагалі не існувало б. З дискусії Шалкаускіса та Йонікаса постають кілька дуже важливих для науки про стилістику теоретичних положень. По-перше, показано тісний зв’язок мовної норми з відповідним функціональним стилем, у цьому випадку — з поетичною мовою. На думку Шалкаускіса, норма загальнолітературної мови — це система відліку для оцінювання поетичного твору4. По-друге, розглядається питання про природу й сутність норми загальнолітературної мови та її співвідношення з мовою конкретного твору і загалом із нормою літературної мови. Значно пізніше, у сімдесяті роки XX століття, ці питання розв’язували представники структурної поетики. Бачимо, що Йонікас, обравши поетичні тексти четиривітринника Й. Жеңґе, усе ж належно продемонстрував актуалізацію поетичної мови, коли поетична мова насамперед «демонструє себе», привертаючи увагу до власного вираження. Йонікас добре розумів, що питання поетичної мови ще чекають на розв’язання. Дослідження функцій поетичної мови неможливе без створення функціональної стилістики, тому в дев’ятій частині статті «Проблема культури нашої загальнолітературної писемної мови» — «Обов’язки мовознавців» — зазначено: «Їхнє [мовознавців — В. К.] найважливіше завдання тепер — пояснити функціональний поділ писемної мови. Це вже цілком назріла справа. Таке пояснення допомогло б іншим краще використовувати функціональні відмінності, а отже, сприяло б піднесенню культури загальнолітературної писемної мови. Цього вони можуть досягти або досліджуючи окремі функції загальнолітературної мови, тобто систематично аналізуючи мовні засоби, пристосовані до певної мовної мети; або критично розглядаючи окремі мовні явища загальнолітературної мови та окремі мовні різновиди» (Йонікас 1937: 543). Наприкінці статті названо головне завдання мовознавців: крім словника загальнолітературної мови та граматики загальнолітературної писемної мови, слід укласти й «[...] СТИЛІСТИКУ, у якій було б висвітлено функціональний поділ мови» (Йонікас 1937: 544). Отже, створення функціональної литовської стилістики здавалося Йонікасу вже назрілою справою, адже в роки незалежності (1918–1940) литовська загальнолітературна мова швидко розвивалася. Сформувалися всі основні функціональні стилі загальнолітературної мови: художній, 4 У сімдесяті роки XX століття і мовознавці, і поети, розмірковуючи про співвідношення норм поетичної та загальнолітературної мови, зауважували, що «[...] джерелом мови й стилю поезії вже не є, як раніше, діалекти, будь-яка традиція або, як це було на попередніх етапах розвитку літератури, нормативна мова. Джерело поетичної мови тепер дуже широке — це те, що ми могли б назвати ФІЛОЛОГІЧНОЮ КУЛЬТУРОЮ» (Мартінайтіс 1977: 15). «Наша поетична культура вже давно використовує ненормативні явища як засіб вираження, як традицію філологічної культури. Тепер вони не перешкоджають утвердженню мовних норм» (Росінас 1977: 50). Див. також Mūsų kalba, 1-й номер за 1977 рік, присвячений обговоренню мови поезії. 56 | VAIDA KNABIKAITĖ mokslinis, publicistinis, kanceliarinis (Palionis 1995: 279–308). Deja, šio darbo imtis nespėta, nes lingvistinės lietuvių stilistikos (kartu ir kitų mokslo sričių) raida buvo keliems dešimtmečiams pristabdyta nepalankių istorinių aplinkybių – karo ir okupacijų. 3. ВИСНОВКИ 1. Формування в четвертому десятилітті XX ст. функціональних стилів писемної літературної мови — художнього, наукового, публіцистичного, канцелярського — дало змогу видатним мовознавцям того періоду Скарджюсу та Йонікасу висунути ідею стилістичного дослідження литовської мови, визначити стратегію, тактику й завдання такого дослідження. 2. Йонікас першим серед литовських мовознавців упроваджував теорію функціональної культури мови та функціональної стилістики представників Празької лінгвістичної школи. У межах цієї теорії вперше розглянуто ПОЕТИЧНУ функцію мови, якій властиві максимальна актуалізація тексту та деформація мовної норми. 3. У четвертому десятилітті XX ст. філософ Шалькаускіс і Йонікас дискутували про співвідношення поетичної мови та норм літературної мови. Погляд Шалькаускіса, що основним джерелом мови й стилю поезії є нормативна мова, з погляду сучасної функціональної стилістики надто вузький. Твердження Йонікаса ближчі до теоретичних поглядів представників структурної поетики 1970-х років. 4. Спираючись на погляди Bally, Vosslerio та Spitzerio на літературну й лінгвістичну стилістику, Скарджюс також розрізняє ці два напрями стилістики. Об’єкт дослідження лінгвістичної стилістики: 1) окремі різновиди стилів, 2) стилістичні можливості мови, 3) плекання національного стилю, 4) індивідуальний стиль. Таке розуміння об’єкта стилістики було новим і перспективним, тому інші дослідники надалі розвивали дослідження в зазначених напрямах. LITERATŪRA AMBRAZAS, V. 1999: Funkcinis stilius. Lietuvių kalbos enciklopedija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 204–205. AMBRAZAS, V. 1999: Stilistika. Lietuvių kalbos enciklopedija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 602–603. BALLY, CH. [Балли, Ш.] 1961: Французская стилистика, Москва: Издательство иностранной литературы. ČIŽIKIENĖ, N., VITKAUSKAS, V. 1982: Iš lietuvių kalbos norminimo istorijos. Stasys Šalkauskis apie kalbos norminimą. Mūsų kalba 5, 34–35. GUSTAITIS, M. 1923: Stilistika, Kaunas–Marijampolė. HAVRÁNEK, B. [Гавранек Б.] 1967: О функциональном расслоении литературного языка. Кондрашов, Н. А., ред., Пражский лингвистический кружок. Сборник статей, Москва, 432–443. JONIKAS, P. 1937: Mūsų bendrinės rašomosios kalbos kultūros problema. Židinys 12, 529–544. MARTINAITIS, M. 1977: Poezijos kasdieninė duona. Mūsų kalba 1, 12–18. PIKČILINGIS, J. 1971, 1975: Lietuvių kalbos stilistika 1–2, Vilnius: Mintis (1), Mokslas (2). PALIONIS, J. 1991: Gimtojo žodžio baruose. Petrui Jonikui – 85. Gimtoji kalba 4, 28–30. PALIONIS, J. 1995: Lietuvių rašomosios kalbos istorija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. ROSINAS, A. 1977: Spaudos apžvalga. Mūsų kalba 1, 46–51. ROSINAS, A. 1994: Bendrinės kalbos ugdymo pagrindai ir jos kodifikavimo kriterijai P. Skardžiaus teoriniuose straipsniuose. Lietuvių kalba: tyrėjai ir tyrimai. Konferencijos pranešimų tezės, Vilnius, 6. LINGVISTINĖS STILISTIKOS UŽUOMAZGOS 57 Rosinas, A. 1996: Pranas Skardžius ir jo darbai. Pranas Skardžius, Rinktiniai raštai 1,Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, VII–XXVIII. Rozenbergs, J. 1995: Latviešu valodas stilistika, Rīga: Zvaigzne ABC. Sabaliauskas, A. 1979: Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija iki 1940 m., Vilnius: Mokslas. Sabaliauskas, A. 1996: Petras Jonikas. Gimtoji kalba 4, 4–8. Sabaliauskas, A. 1999: Jonikas. Lietuvių kalbos enciklopedija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 281–282. Sabaliauskas, A. 1999: Skardžius. Lietuvių kalbos enciklopedija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 583–584. Savukynas, B. 1977: Poet inės kalbos specifika. Mūsų kalba 1, 3–9. Skardžius, Pr. 1938: Gramatika ir stilistika. Naujoji Romuva 51/52, 991–992. Skardžius, Pr. 1997: Bendrinės kalbos dalykai. Rinktiniai raštai 2, sudarė ir parengė spaudai A. Rosinas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 281–285, 502–509, 609–612. Sruoga, B. 1927: Apie kalbininkus ir rašytojus. Lietuva 12, 3–4. Zinkevičius, Z. 1992: Lietuvių kalbos istorija 5. Bendrinės kalbos iškilimas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. Vaida Knాబikaitė Lietuvių kalbos katedra Vilniaus universitetas Universiteto g. 5, 2734 Vilnius, Lietuva Gauta 2002 03 22