Lietuvių kalbos garsų fonologinės interpretacijos

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA XLVI (2002), 1–17 Фонологічні інтерпретації звуків литовської мови Казімерас Гаршва Інститут литовської мови, Вільнюс У статті розглянуто низку дискусійних питань литовської фонології. Особливу увагу приділено фонологічній інтерпретації (1) периферійних фонем, (2) кількісної характеристики голосних, (3) дифтонгів (особливо висхідних дифтонгів [ie] і [uo]), (4) африкат і (5) кореляції палаталізації. 0. ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ У статті розглянуто фонеми литовської мови (голосні, приголосні), їхні варіанти та сполучення фонем (дифтонги, складні голосні). Фонологічна система литовської мови загалом є єдиною. У діалектах фонологічних відмінностей небагато. Натомість у них більше закономірних звукових змін і нерідко менше периферійних фонем. Мовознавці різних періодів і фонологічних шкіл описували фонеми литовської мови за неоднаковими критеріями, а тому наводять різну кількість фонем. У фонологічній системі літературної литовської мови розрізняли від 5 до 14 голосних, до 6–8 дифтонгів, 33–45 приголосних, а також 2–3 інтонаційні акценти (пор. Klimas 1970; Ambrazas, ред. 1997: 23, 29). Кількість фонем залежить від того, чи вважають такі явища самостійними фонемами й відносять їх до сегментного рівня: a) кількісна характеристика голосних, тобто довгі й короткі голосні, b) дифтонги й африкати (сполучення голосних і приголосних), c) палаталізація (веляризація) голосних, дифтонгів і приголосних, d) голосні й приголосні, які трапляються лише в запозиченнях. Фонологічна система діалектів ще складніша й менш досліджена. Фонологія аукштайтських діалектів (особливо південних) більше подібна до літературної мови, ніж фонологія жемайтських. Методика нашої праці спирається на твердження Празької, Московської та литовської фонологічних шкіл про те, що для мови важливе лише те, що чути й розрізняти людським вухом. Нечутні, не сприймані слухом і нерозрізнювані звукові властивості не можуть бути фонологічними елементами мови — їх немає в мовній системі (див. Girdenis 1995: 248). Деякі фонеми складно відмежувати від прозодем. Несегментні ознаки відрізняються від сегментних тривалістю. Несегментні (прозодичні) мовні явища можуть бути довшими за фонему (наприклад, словесний наголос, фразова інтонація) і коротшими за фонему (наприклад, мора, яку визнають деякі мовознавці, — частина довгої голосної фонеми). Фонетичні одиниці, довші за фонему, називають суперсегментними (українською — надсегментними), а коротші за фонему — субсегментними (Garšva 1977: 6–7). 2 | KAZIMIERAS GARŠVA 1. ГОЛОСНІ 1.1. Фонеми та периферійні фонеми Система голосних сучасної литовської літературної мови така: /iː/ /uː/ /i/ /u/; /eː/ /oː/ ([ɛ]) (/ɔ/); /eː/ /aː/ /e/ /a/ На схемі в круглих дужках подано периферійні фонеми, що вживаються лише в запозиченнях, а також позиційні варіанти. Наголошені й ненаголошені фонеми можуть протиставлятися одна одній за якістю та кількістю, пор.: tìs – tōs – tē·s – tàs, vìs – vē·s – vō·s – vìs – vès, sė·ko – sā·ko – sūko, tí·ko – tē·ko – tā·ko – tiko – tūko тощо; nòsi – nōsis, dì·dis – didìs, lì·s – lìs, šì – šì, skì·rù – skirù; kel̃·ù – kel̃ù, til̃·ù – til̃ù, tū – tū, lū·pa – lūpa, pū·s – pūs, dur̃·ù – dur̃ù; mè·s – mès, kā·te – kā·te; mā·žas – mažàs, mā·no – māno, rā·stu – rāstu; pō·ra – pōra (пари слів, що різняться не лише голосними, а й твердістю та м’якістю приголосних, не є мінімальними). Довгі й короткі голосні високого підняття /iː/: /i/, /uː/: /u/ та голосні низького підняття /eː/: /e/, /aː/: /a/ чергуються як у тому самому слові, так і в словах із різними значеннями. Довга фонема oː трапляється у словах питомого походження, а коротка периферійна фонема (/ɔ/) вимовляється лише в інтернаціональних словах, тому /oː/: (/ɔ/) протиставлення трапляється лише в кількох словах із різними значеннями: jó·do – jōdo, jō·nas ‘Jonas’ – jōnas, sō·da ‘sodą’ – sōda; šōko – šōko, tōlis – tōlis. Отже, мінімальні пари з периферійною фонемою (/ɔ/) відрізняються поширеністю (їх значно менше) та дистрибуцією (лише слова з різними значеннями). Голосний [ɛ], який вимовляє невелика кількість носіїв літературної мови і який через це не утворює жодної мінімальної пари, вживаної всіма носіями літературної мови чи діалекту, слід вважати факультативним варіантом голосного /e/, пор.: mėtras / mętras, ėšelōnas (ęšelōnas мабуть, ніхто не вимовляє), ėstas – ēstas / ęstas, gęstu · ‘gestų’ – gēstu / gęstu (пор. Kazlauskas 1966: 74; Girdenis 2000: 105). Слід розрізняти три основні класи голосних (два з них — за рухом язика): 1) передні /iː/, /i/, /eː/, /e/, /ɛ/, /e/, /i/, /e/ і задні /uː/, /oː/, /aː/, /u/ (/ɔ/), /a/; 2) високі /iː/, /uː/, /i/, /u/, середні /eː/, /oː/, (/ɔ/) і низькі /e/, /aː/, /e/, /a/; 3) довгі /iː/, /uː/, /eː/, /oː/, /eː/, /aː/ і короткі /i/, /u/, (/ɔ/), /e/, /a/. 1.2. Варіанти голосних [eː] і [aː], [ɛ] і [a] У високогірських говірках [eː], [ɛ] і [æː] ([à·]), [æ] ([à]) можуть бути не факультативними, а позиційними варіантами. Проте й після м’якого приголосного варіанти голосних [a] та [e] у літературній мові та східновисокогірських говорах нерідко не збігаються. E. Mikalauskaitė (1975: 24) ще 1964 року писала, що «в цій позиції майже вся Литва вміє вимовляти [aː]», тобто розрізняє, наприклад, дієслово siaũbia (inf. siaũbti) та кличний відмінок іменника siaũbe (називний відмінок однини siaũbas). Із 167 опитаних нами осіб кінцевий голосний у слові kelia (відкритий a) вимовила 151 людина, або 90,4% (9,6% вимовили закритий e). Із 15 мовознавців-литуаністів пари слів літературної мови suñkę – suñkią, gilė – gilià, žymės – LIETUVIŲ KALBOS GARSŲ INTERPRETACIJOS | 3 žym ias, jei – jai і т. д. розрізнили 9–12 осіб (більшість) (Garšva 2001: 142–148). Навряд чи виправдано тлумачити таку вимову як книжну. Схоже, ця вимова вже стає не штучною, а значною мірою — загальнопоширеною. Pagal A. Pakerio Lietuvių bendrinės kalbos fonetikos (1986: 56, 62) vadovėlį aukštųjų mokyklų lituanistai mokomi, jog „žodžio viduje ir gale po minkštųjų priebalsių balsį [a·] pakeičia balsis [e·]“, o balsį [a] – [e]. Dabartinės lietuvių kalbos gramatikoje (Ambrazas, red. 1997: 23, 24) teigiama, jog po minkštųjų priebalsių balsiai /a·/, /a/ neknyginėje tartyje dažniausiai sutampa su /e·/, /e/, plg.: gilias – gilės, seniai – seneli, o „daugelyje tarmių, dažniausiai ir bendrinėje kalboje, balsių /a·/: /e·/ ir /a/: /e/ opozicija po visų priebalsių neutralizuojama: pozicijoje [C’–] /a· a/ dažniausiai tariami kaip /e· e/, o junginių su nepalatalizuotu priebalsiu ir ē nebūna“. Vakarų aukštaičiai kauniškiai, sudarantys bendrinės kalbos fonetikos pagrindą, po minkštojo priebalsio žodžio gale balsio [a] dažniausiai, rodos, nesuplaka su [e], pvz.: pėkšč’a ‘pesčia’, plauk’a. Galinis [ā] (< [a]) tariamas ne tik Lietuvos Respublikos plote, bet ir pačiose rytinėse vilniškių šnektose, kurioms lietuvių bendrinė kalba turėjo arba mažą įtaką, arba jokios (pavyzdžiui, Uodegėnuose): švin’c’a ‘švenčia’, rai.k’a ‘reikia’. Отже, не можна стверджувати, що частина мовців за штучно створених умов здатна в кінці слова розрізняти варіанти /a·/, /a/ та /e·/, /e/ лише за принципами, відображеними в правописі. У корені слова ці позиційні варіанти чітко розрізняють, наприклад, північні паневежиські говірки: aš ‘esu’ – ėš ‘esi’, gė·r ‘gera’ – gė·r ‘geria’, gã·r ‘gera’ – gė·r ‘geri’, nėš ‘nešu’ – nėš ‘neši’. У кінці слова паневежиські вимовляють закритий e: mė· ‘me’ (звуконаслідування), láime ‘laimė’. Думки збігаються лише щодо [e·], [e] на абсолютному початку слова в літературній мові, де якість голосного не змінюється. Щодо основи та кінця слова [e·], [e] існує щонайменше чотири рекомендації мовознавців: 1) на абсолютному початку слова, в абсолютному кінці та перед м’якими приголосними вимовляти закритий (напруженіший, передніший) [e], перед твердими приголосними — відкритий [e] (K. Garšva); 2) друга думка значною мірою узгоджується з першою, але в кінці слова пропонується вимовляти лише e (A. Girdenis); 3) довгі та напівдовгі [e·], [e·] (у дифтонгах) вимовляти як [a·], [a·], а короткі — як [e] (V. Vitkauskas); 4) усюди позначати й вимовляти [e·], [e] (V. Vaitkevičiūtė; [a·], [a] — іноді можливі лише як факультативні варіанти; раніше їх дозволялося вимовляти й у кінці слова — A. Pakerys). Від розв’язання цього питання залежить не лише вимова літературної мови, а й опис морфонологічних явищ. 1.3. Кількісна характеристика голосних У всіх діалектах литовської мови розрізняються довгі й короткі голосні наголошених складів, а в ненаголошених складах довгі голосні зберігаються або скорочуються до напівдовгих і коротких. Існує чотири інтерпретації довгих і коротких голосних — їх вважають: 1) окремими фонемами (більшість мовознавців Литви та інших країн); 2) голосним «нейтральної» тривалості та ·Це явище властиве південноаукштайтському діалекту. Говорячи про вимову голосних і дифтонгів літературної мови, коли потрібно підкреслити вплив правопису або цитуються джерела зі спрощеною транскрипцією, м’якість приголосного позначають знаком <i>. 4 | KAZIMIERAS GARŠVA ilgumo požymio (prozodemos) junginiu (Svecevičius 1964: 25–26 ir t. t.); 3) morfemų skiriamuoju požymiu (Garde 1968: 161); 4) viena trumpąja fonema (mora) ir dviejų morų junginiu (Trubeckoj 1960; Heeschen 1968; Kenstowicz 1970). Pirmuoju ir ketvirtuoju atvejais kiekybė priskiriama segmentiniam lygmeniui, antruoju ir trečiuoju – viršsegmentiniam lygmeniui (prozodijai). Кожен із згаданих підходів має свої переваги й недоліки (тут їх наведено за ступенем обґрунтованості). Із чотирьох інтерпретацій обираємо ту, що має найменше недоліків, — першу. Вона також краще узгоджується з експериментальними даними (Pakerys 1995: 26–73): лише голосні нижнього піднесення [eˑ]: [e], [ɑˑ]: [ɑ] більше різняться кількісно (довжиною—короткістю), тоді як голосні верхнього піднесення [iˑ]: [i], [uˑ]: [u] — якісно (напруженістю—ненапруженістю). Довші голосні є напруженішими. У літературній мові розрізняють шість типів голосних: I, U, E, O, Æ, A. Кожен тип складався б із двох фонем, що різняться спектром (напруженістю—ненапруженістю). Цю ідею конкретизували A. Girdenis (1967: 4, 1981: 131), J. Kazlauskas (1968: 13, 14) і особливо A. Pakerys (1986: 27–37 тощо), який розрізняв довгі—напружені та короткі—ненапружені голосні. У литовській мові голосний, що належить до певної морфеми, часто зберігає ту саму кількісну характеристику. Це ввело в оману P. Garde (Garde 1968: 160–165), який вважав кількісну характеристику ознакою не голосних, а морфем. Проти такого погляду свідчать і численні винятки в корені слова; пор.: gir'a ‘giria’ – gí·rė ‘gyrė’, lí·ti ‘lyti’ – líjo, kí·la ‘kyla’ – kilo, bū·na ‘būna’ – bū·vo, kà·sa – kàs. У закінченнях слів кількісна характеристика голосного залежить від форми слова, пор.: род. мн. namų ‘namų’ — оруд. одн. namù, ví·ru ‘vyru’ – ví·ru ‘vyru’, наз. одн. lí·gus ‘lygus’ — наз. мн. lí·gu·s ‘lygūs’ тощо. Fonetiko V. Artiomovo mokinys B. Svecevičius (1964) kiekybę laikė intonacijos požymiu. Kiti tyrėjai šio požiūrio neparėmė. Фонологи зауважили, що просодичним одиницям властиві мінливість (місце наголосу), градуальність (довгота, напівдовгота, короткість), лише одна розрізнювальна ознака (голосні й приголосні мають їх більше). У літературній мові опозиція довгих і коротких голосних має однакові умови. Кількісна характеристика визначається в межах відрізка однієї фонеми, тому її можна вважати розрізнювальною ознакою голосних фонем (Girdenis 1995: 252). При переході з фонологічного рівня на морфологічний стає зрозуміло, що кількісна характеристика, як і наголос та інтонаційний наголос, належить і певним морфемам, тому згадані явища, з огляду на винятки, можна було б назвати «морфопросодемами». Діалекти, у яких опозиція за кількістю збереглася лише в наголошених складах, ще більше підтверджують просодичне тлумачення кількісної характеристики. Наприклад, у північній паневежиській говірці чітко розрізняються довгі, напівдовгі й короткі голосні (існує система трьох ступенів довготи), але будь-який окремий голосний може мати не більше двох фонологічних ступенів довготи. У наголошеній (сильній) позиції голосні верхнього й нижнього піднесення утворюють опозицію за кількістю (I), а голосні середнього піднесення опозиції не утворюють (II): I 1. Голосні [iˑ], [iˑ], [uˑ], [u] є довгими й напівдовгими (приклади див. далі; Garšva 1977: 80); 2. Голосні [eˑ], [e], ([æˑ], [æ]), [ɑˑ], [ɑ] є довгими й короткими; LIETUVIŲ KALBOS GARSŲ INTERPRETACIJOS 5 II 3. Голосні [ẹˑ] ([ɛˑ]), [oˑ] під наголосом бувають лише довгими; 4. Голосні [ẹ] ([ẹ]), [ọ] під наголосом бувають лише короткими. Місце коротких голосних [ẹ], [e], [ọ], [a] у системі голосних можна пояснити двояко або навіть трояко: 1) за якісною подібністю їх можна було б пов’язати з довгими [ẹˑ], [eˑ], [oˑ], [aˑ]; 2) за чергуванням у тій самій морфемі з голосними [i.], [eˑ], [u.], [aˑ] звуки [ẹ], [e], [ọ], [a] можна було б вважати позиційними (за відтягнутого наголосу) варіантами цих голосних; 3) короткі [ẹ], [ọ] не зараховувати ні до одних, ні до інших, а вважати самостійними фонемами. Голосні [ẹ], [ọ] чергуються в тій самій морфемі не з голосними [eˑ], [oˑ] (як довгі й короткі [e], [a] між собою), а з голосними [i.], [u.], пор.: sk’ẹr’ ‘skiriù, skiri’ – s’kì.r’ ‘skiria’, s’kẹˑr’ ‘skė̃rį’; k’ọr’ ‘kuriù, kurì’ – kù.r’ ‘kùria’, k’ọr’ ‘kõrį’, отже, з довгими можна пов’язати лише голосні [e], [a]. Короткі голосні [ẹ], [e], [ọ], [a] можна було б вважати позиційними варіантами голосних [i.], [eˑ], [u.], [aˑ] лише тоді, якби існувала уявна категорія двох типів наголосу, яка значною мірою відповідала б діахронічній категорії — основному та відтягнутому наголосу. Але, мислячи синхронно, ми «не знаємо», який наголос основний, а який відтягнутий, а на слух, як показують наші аудитивні експерименти, ці наголоси нині розрізняються дуже слабо; помічені відмінності між ними можна позначати лише інтонаціями. Крім того, наголошеними як основним, так і відтягнутим наголосом можуть бути не лише довгі, а й короткі (напівдовгі) голосні. У позиції основного наголосу напівдовгі [i.], [u.] можуть стояти за порядком у будь-якому складі слова, тоді як голосні [ẹ], [e], [ọ], [a] залишаються короткими під наголосом переважно в останньому складі слова, але трапляються й у складах, розташованих далі від кінця слова (у дієсловах, утворених від звуконаслідувань, пор. trèptalėja ‘trèptelėjo’, у словах, запозичених з інших мов, пор. làtvė ‘Latvija’, у деяких місцевостях діалекту — у суфіксі вищого ступеня прикметників -ėsnis, -ė). Якщо короткі голосні під основним наголосом переважно залишаються лише в останньому складі, то під відтягнутим наголосом ці голосні трапляються не тільки в останньому, а й у передостанньому складі, а їхня короткість у складах, розташованих далі на початку слова, також часто вже не пояснюється. Остаточну відповідь щодо належності голосних [e], [ọ] дає ненаголошена позиція. Ненаголошені голосні [i] – [e], [u] – [ọ] є вільними варіантами, тому й у наголошеній позиції (де опозиція цих голосних не нейтралізується) голосні [ẹ], [ọ] слід вважати короткими варіантами голосних [i.], [u.]. Голосні [e], [a], як і довгі [eˑ], [aˑ], є самостійними фонемами. У паневежиському діалекті в тій самій наголошеній позиції протиставляються довгі й напівдовгі або довгі й короткі голосні (нейтралізація відбувається лише в кінцевому відкритому складі), а кількість голосних є диференційною ознакою, властивою фонемам. Голосні, які під наголосом можуть бути лише довгими ([eˑ], [oˑ]) або лише короткими ([ẹ], [ọ]), не утворюють кореляції за довготою–короткістю. (Якщо спиратися лише на голосні [eˑ], [oˑ], що скорочуються в ненаголошеному складі, кількість можна було б віднести й до надсегментного рівня.) При протиставленні довгих і напівдовгих [iˑ], [i.], [uˑ], [u.] у мінімальних парах розрізняються лише слова з різними значеннями, наприклад: skìla ‘skylė’ – skì.la ‘skilo’, mùš ‘Mūša’ – mù.š ‘mūša’, отже, ці голосні під наголосом зберігають ту саму кількість. Довгі й короткі фонеми /eː/, /e/, /aˑ/, /a/, навпаки, найчастіше розрізняють форми того самого слова (яких 6 | KAZIMIERAS GARŠVA у мові найбільше), а значно рідше — різні слова, наприклад: kė'l ‘kėlia, kėli, kėlią’ – kèl ‘kelių, keli’. Наголошені короткі голосні час від часу можуть у тій самій позиції подовжуватися майже до напівдовгих (особливо коли склад виділяється інтонаційно), але значення слова від цього не змінюється. Такі подовжені голосні можна вважати факультативними варіантами коротких фонем, які іноді мають і стилістичне значення (подібно до того, як колишні довгі голосні [i·], [ė·], [u·], [o·] у ненаголошеному складі дуже рідко вимовляються не короткими, а напівдовгими, є факультативними варіантами коротких позиційних варіантів, наприклад: gi.vi'bės ‘gyvybės’, bù.vo.m ‘buvome’). Отримавши основний або побічний наголос, голосні діалектів залишаються довшими або подовжуються. Але всюди є лише фонеми двох довжин, а всі інші звуки — позиційні варіанти (пор. Kazlauskaitė 2001; Kazlauskienė 2001). Описи фонем низького піднесення трьох тривалостей є помилковими. Dž. Treigeris (Trager 1940: 31; 1941: 139–141) lietuvių ir latvių ilguosius balsius laikė dviejų elementų grupėmis (dvigubais junginiais), o chorvatų kalboje kiekybę atskyrė nuo fonemos ir laikė prozodema. Kiekybę prozodema (trukme besiskiriančia nuo fonemų) daugiausia laikė Prahos ir Londono kalbinių mokyklų atstovai. Amerikos deskriptyvistai, Maskvos fonologinės mokyklos atstovai kai kurių kalbų kiekybę priskyrė segmentiniam lygmeniui (Kuznecov 1970: 339–344). Довгі голосні намагаються поділяти також на 2–3 мори. Згідно з теорією мор, довгі голосні — це сполучення двох однакових коротких фонем (мор), що належать до складу. Її почали застосовувати до «політональних» мов через те, що нібито два типи наголосу (інтонації) є не лише в дифтонгах (сполученнях двох фонем), а й у довгих голосних. У наголошеній морі нібито підвищується тон: наголос на першій морі — акут, на другій — циркумфлекс. Ця теорія не підходить для литовської мови, оскільки інтонації не цілком залежать від наголосу: вони є не властивістю слів чи форм, а додатковою особливістю деяких морфем, лише частково пов’язаною з наголосом. Інтонації дифтонгів відрізняються радше якістю того самого першого компонента, ніж контрастом між першим і другим компонентами. Довгі голосні [o·], [ė·] не мають рівнозначних коротких відповідників, із яких вони складалися б (Girdenis 1995: 259–260). Виявилося, що наша мова не є тональною; крім того, роль інтонацій у дифтонгах і голосних істотно відрізняється через різний тип контрасту. У литовській мові два сусідні короткі голосні рідко зливаються в один (пор. paakėti, priiminėti – pasilsėti ‘pailsėti’), що дає змогу вважати довгі голосні самостійними фонемами (Kuznecov 1970: 344). A. Baranauskas (Baranovskij 1898: 21–23) vienmorais laikė trumpuosius balsius, dvi­morais – pusilgius, trimorais – ilguosius balsius. Fonetškai tokios abstrakcijos proporcijos įmanomos, bet nėra tikslios: pusilgė balsis žodžio viduje, gale ir nekirčiuotas, pavyzdžiui, uteniškių tarmėje, ilgesnis už trumpąjį 2,1, 1,7, 1,9 karto, ilgasis balsis – 2,4, 2,1, 2,7 karto (Girdenis 2001: 270). Panevėžiškių tarmėje labai trumpėja ir redukuojami nekirčiuoti balsiai. J. Stepanovas розрізняв одноморні, двоморні й триморні голосні; за допомогою мор він пояснював закони метатонії А. Лескіна (див. Rodionov 2001: 432–433). Моделюючи історичну акцентуацію, J. Stepanovas вважав, що акут був у двоморному складі, а циркумфлекс — у триморному складі. При переміщенні наголосу ліворуч одна мора втрачалася, LIETUVIŲ KALBOS GARSŲ INTERPRETACIJOS 7 а інтонацію на другій лівій морі складу змінено з висхідної на спадну. Метатонію в морах важко переконливо обґрунтувати. Цікава теорія мор не знайшла підтвердження в жодній європейській мові, що має інтонації: ні в латиській (пор. Ivanov 1959: 134), ні в сербській і хорватській (Kuznecov 1970: 343–344), ні в північних скандинавських мовах (Kacnel’son 1966: 37–38, 120–121). 2. Д И Ф Т О Н Г И 2.1. Змішані дифтонги та складні дифтонги Найбільша проблема стосується фонологічної інтерпретації дифтонгів у деяких індоєвропейських мовах. У англійській, німецькій, румунській (пор. Gordina 1966: 174–175; Głušak 1966: 379–381), литовській та інших мовах дифтонги вважають і фонемами, і сполуками двох фонем, або одні — фонемами, а інші — сполуками голосних чи їхніми варіантами. У балтистиці, мабуть, невдовзі дійдуть єдиної думки, оскільки обидві сторони мовознавців мають власні аргументи. Кількість мовознавців, які дотримуються тієї чи іншої думки, у цьому разі мало що означає, адже це залежить від кількості учнів, підготовлених ученим. У литовській мові розрізняють злиті дифтонги [ie], [uo], складні дифтонги [ai], [au], [ei], [ui], [eu], [oi], [ou] (три останні трапляються лише в іншомовних словах, пор. Ambrazas, ред. 1997: 22) і змішані дифтонги, першу частину яких у всій литовській мові становлять короткі голосні [i], [e], [u], [a], а другу — сонанти [l], [r], [m], [n]. Змішані дифтонги [il], [ir], [im], [in], [el], [er], [em], [en], [ul], [ur], [um], [un], [al], [ar], [am], [an] і складні дифтонги, безперечно, є сполуками двох фонем. Вони трапляються лише перед приголосними та в кінці слова (перед паузою), а перед голосними розпадаються на два склади: kíl–ti: ki–lo, kél–ti: kė–lia, kūl–ti: kū–lia, kál–ti: kà–la (дифтонги розпадаються рідше: badū–ti: badà–vo (усі похідні із суфіксом –auti), gáu–ti: gā–vo, sáu: sa–vė, ū–ti: ū–ja). Компоненти обох типів дифтонгів замінюються іншими фонемами, наприклад: gilti: gulťi: gelti; šalti: šelti:šilti; kalti: kar­ti: kašti; kaito (: krito): kálto: kárto; válgai: válgei: válgiui; máuti: málti тощо. Унаслідок чергування голосних у тій самій морфемі можуть змінюватися обидві частини дифтонга: kìlti: kỳla, slenka: slinko, málti: mìltai, pláuti: plóvė тощо. На відміну від дифтонгів, складні дифтонги дуже рідко розпадаються на два склади. Таке трапляється і з довгими голосними (lȳ–ti: lī–jo, žū–ti: žū–vo), тому цей та інші аргументи є лише додатковими. Однак двофонемність складних дифтонгів підтверджують інші аргументи: вони довші за довгі голосні (і злиті дифтонги, див. Pakerys 1986: 190), у кінці слова й навіть усередині нього їхня друга частина може чергуватися з приголосними j, v: дав. одн. túrgui: місц. túrg uje, táu: távo, sáu: sávo, sudiėu: su Dievù, ù–ti: ù–ja, gáu–ti: gá–vo. Тому другі компоненти складних дифтонгів пропонують вважати варіантами фонем /j/, /v/. Pirmojo akademinės gramatikos leidimo (Ulvy das, red. 1965: 57) teiginiai, jog sudėtinių dvibalsių abu dėmenys priklauso tik tam pačiam skiemeniui, yra nedalūs ir panašaus ilgumo kaip ilgieji balsiai – ne visai pagrįsti. • Просодичні елементи не дають змоги вважати деякі пари мінімальними. 8 | KAZIMIERAS GARŠVA 2.2 Складні дифтонги [ie], [uo] Ці звуки, як свідчить і їхня класифікація, відрізняються і від складних дифтонгів, і від голосних. За своїми властивостями вони є проміжними між дифтонгами та голосними. З дифтонгами їх пов’язують дві (з проміжним — три: [iea], [uoa]) складові частини та те, що вони не мають коротких відповідників, мають змінний підйом (точно визначити його неможливо) і дещо довші за довгі голосні. У підручниках для середніх шкіл [ie], [uo] вважаються дифтонгами (пор. Kondratas 2001: 15–16, 61, 179–180; Sirtutaitė 1999: 59, 62; Palubinskienė, Čepienė 2001: 31), у підручниках для вищих навчальних закладів — фонемами (Girdėnis 1981: 59–60; Girdenis 1995: 83–87) або фонетично дифтонгами, а фонологічно — однією фонемою (Petkevičienė 1993: 3, 4, 9). До голосних складні дифтонги наближають компоненти, що зливаються, та фонетично й фонологічно подібні інтонації (наголошені складові частини не подовжуються). На стику префікса й кореня дифтонги можуть стояти перед голосними та іншими дифтонгами: priežežis, prieangis, prieaušris, núoara, núoalpis, núoauga тощо (пор. Girdenis 1981: 60; Pakerys 1986: 188), pusiáaugis, sáuėda (Tekorius 1985: 131–132). Але це не є значущими фонологічними умовами. Комутація (заміна іншими фонемами) частин складних дифтонгів, на мою думку, є радше формальним, випадковим і тому не таким необхідним елементом для доведення або спростування двофонемності ie, uo. Ця обставина також більше зближує їх із сполученнями двох фонем в одному складі. Помічено, що [ie], [uo] другий компонент може протиставлятися компонентам інших дифтонгів або змішаних дифтонгів: kiẽtis – kìrtis, dúoti – dúiti – dùrti – dùnti, kuokėlė – kulkėlė, kuõpti – kùmpti, lúotas – lùtas, tiẽk – tìlk – tìrk – tìšk, dúok – dùmk – dùrk тощо. З незрозумілих причин (Girdenis 1983: 151) не хочуть визнавати, що може бути замінена і перша частина цих дифтонгів приголосними [r], [s], [ž], хоча на це звернув увагу ще Л. Єльмслев (Hjelmslev 1936–1937: 28; також пор. Kazlauskas 1966: 73–76; Buch 1998: 11–12 тощо), наприклад: iẽną – sęną – pẽną, iẽžė – vẽžė, puõtą – prõtą, skúodžia – skródžia – skrãdžiai; pietūs – prãtus, úodas – sõdas, uolà – salà – žalà, úodo – bãdo – rãdo, uõgą – nãgą – sãgą – vãgą, úosti – kãsti – rãsti (– kósti)*. В історичних чергуваннях складних дифтонгів і змішаних дифтонгів бере участь лише одна частина (перша, пор. Pakerys 1986: 191, 193), але через це ніхто не пропонує вважати їх голосними. Складні дифтонги [ie], [uo] можуть утворювати опозицію і з голосними: liẽti – lýti – lóti, liẽsti – lįsti – lẽsti, liẽpti – liuõ[p]lti ‘годувати’ – lìpti – lẽpti – ló[p]lti ‘багатіти’, plienas – plýnas – plónas, skiẽstą – skýstą – skùstą, šviẽsti – švìsti – švẽisti, tiẽ – tuõ – tì – tõ – tã, tiẽkti – tuõkti – tìkti – tẽkti – tùkti, iẽsė – tẽsė – tãsė, dúoti – dėti, púodas – pìdas – pėdas – pėdas, pùotą – pùtą тощо. Це не може бути аргументом на користь однієї з двох думок, оскільки так можна було б доводити не лише «однофонемність» [ie], [uo], а й «двофонемність» усіх інших дифтонгів і голосних. Але дифтонги часто замінюються голосним, а голосні — дифтонгом, наприклад: bañdo – báido – bùdo – bãdo, jáuko – juõko – jùko, reĩkia – riẽkia – rẽkia, žándas – žiẽdas – žýdas, laũpo – láipo – lẽipo – liẽpo(s), kaĩs – keĩs – kiñs, káimas – kélmas – kiẽmas, teĩs – tiẽs – tìrs, vaĩkas – viẽkas – * Останні чотири пари годилися б лише в тому разі, якби другим компонентом дифтонгів [ie], [uo] вважали голосний [a] (пор. LKA II 77). LIETUVIŲ KALBOS GARSŲ INTERPRETACIJOS 9 vilkas – viškas. Склад складу та слова допускає лише певний порядок фонем. Наприклад, у початкових збігах приголосних приголосні [m], [t] та інші трапляються лише після s (пор. smók – stók), і ніхто не вимагає, щоб під час комутації вони мінялися місцями. Nuosekliai laikantis N. Trubeckojaus fonemų skyrimo taisyklių (1960, 62–66, 207), fonema nereikėtų laikyti bent dvibalsio [uo], kadangi jis gali skilti, kaip ir kiti dvigarsiai, į du skiemenis. Bū­tajame kartiniame laike [uo] suskyla į du skiemenis darinio priesagoje -úoti, -úoja, -ávo, plg.: ga–ruo–ti – ga–rã–vo, va–žiúo–ti – va–žiã–vo (panašiai kaip priesagoje -áuti, -áuja, -ávo, plg. badáuti, badauja, badãvo). Atkreiptinas dėmesys ir į kamiengalio -uo kaitą su priesaga -uva: akmuõ / akmuvà, ruduõ / ruduvà, sesuõ / sesùvà, šuõ / šùvà, tešmuõ / tešmuvà ir panašiai. Daugelyje šnektų gali pasitaikyti abu žodžio variantai. Priesagos -uva atsiradimą čia įmanoma aiškinti ir fonetiškai: tarp dviejų balsių, kaip ir kitais atvejais, išpraustas priebalsis [v]. У литовській мові таких прикладів із дифтонгом ie немає, пор. dúo–ti – dã–vė, ei–ti – ė–jo, але lie–ti – lie–jo. Таке трапляється лише в латиській мові, пор. siet ‘зв’язувати, пов’язувати’ – sē–ja ‘зв’язує, пов’язує’. Складні дифтонги [ie, uo] дещо довші за довгі голосні. Складені дифтонги ще трохи довші — це зумовлено голосними низького піднесення [a, e]. За даними A. Pakerio (1982: 52), співвідношення наголошених довгих голосних із висхідною інтонацією, складних дифтонгів [ie], [uo] і складених дифтонгів [au], [ai], [ei], [ui] у стандартній мові становить 1: 1,12: 1,25, ненаголошених — 1: 1,09: 1,15, а для наголошених із спадною інтонацією воно найменше — 1: 1,02: 1,08. Подібні дані отримано також у південно-західних говорах литовської мови (Atkočaitytė 2000: 99; Leskauskaitė 2001: 122). У шакяйському говорі поліфтонги довші за відповідні монофтонги у співвідношенні 1,61: 1. Інверсійно вони збігаються з дифтонгами [ai, au], тому їх слід однаково інтерпретувати. Діалектні дані принципово не змінюють інтерпретації [ie], [uo]. Наприклад, у південних і західних жемайтських, паневежиських, утенських та інших говорах ненаголошені [ie], [uo] здебільшого монофтонгізуються (у північних жемайтських, навпаки, ė, o дифтонгізуються), але так може відбуватися й з іншими дифтонгами: пор.: жемайтське vã:ks ‘дитина’, паневежиське gražė(s’) ‘гарно’, mãto(s) ‘бачу’, kiekviẽns / kekviẽns / kikviẽns ‘кожен’, stegvì. lė / steigvì. lė ‘Steigviliai’ тощо. Монофтонгізація дифтонгів відбувалася в діалектах різних мов: литовської, латиської, слов’янських, тохарської, арабської та інших (Schmalstieg 2001: 145–146, 225). Однофонемну інтерпретацію складних дифтонгів деяких мов пропонували ще 1929 року (Trubetzkoy 1929: 55), хоча не кожен складний дифтонг слід вважати однією фонемою (Vachek 1936). Звуки литовської мови [ie], [uo] пропонували вважати однією фонемою від 1965 року (Trost 1965; Smoczyński 1978; Kosienė 1978: 30–31; Kačiuskienė 1982: 41; Girdenis 1983: 152; 1995: 85–87; Leskauskaitė 2001: 23; Smoczyński 2001: 211–213). Найвагоміший аргумент на користь однофонемності [ie], [uo] ¹ Дифтонг [uo] у прикладах dúo–ti – dã–vė, šlúo–ti – slã–vė (як і дифтонг [au], пор. ãu–ti – a–vė, gáu–ti – gã–vo, mãu–ti – mó–vė) можна було б вважати сполученням /a/ і /v/, однак, на відміну від [au], його компоненти через правила будови слова «міняються» місцями. Врахувати ці словникові винятки можна було б лише за умови прийняття двофонемної інтерпретації довгих голосних, оскільки тут подібне чергування звуків трапляється частіше, пор. gý–ti – gi–jo, bú–ti – bu–vo. ² Північні паневежиські кажуть rõdov «рудий», šóva «собака», але àkma / àkem «камінь», piema / piem «пастух». 10 | K A Z I M I E R A S G A R Š V A Поки що таким є вимовляння їхніх акцентів (подібно до голосних — нівеляція акцентів), але це зумовлює різну структуру злитих і складених дифтонгів. Інші автори вважають, що [ie], [uo] доцільніше інтерпретувати як сполуки двох звуків (наприклад: Hjelmslev 1936–1937: 28; Schmalstieg 1958; Hamp 1959: 200; Kazlauskas 1966: 75–79; Heeschen 1968: 216; Kenstowicz 1969: 5; 1970: 79; 1972: 3–4; Garšva 1977: 67–69; Pakerys 1982: 48; LKA₁₁ 77; Tekorius 1985: 125–133; Salys 1992: 30; Zinkevičius 1994: 85; Markevičienė 1999:12, див. також Buch 1998: 11–12; Girdenis 2001: 399). Приблизно до 1985 року ця думка переважала й у наукових граматиках литовської мови, де [ie, uo] називали дифтонгами. Вони складаються з двох голосних, які можуть частково замінюватися іншими фонемами, і є дещо довшими за довгі голосні. Дифтонг [uo] може розпадатися на два склади. Усі ці аргументи свідчать про те, що злиті дифтонги загальнолітературної мови та всіх діалектів [ie], [uo] доцільно й надалі вважати не голосними, а дифтонгами, не однією фонемою, а двома. Не погоджуючись з усіма викладеними твердженнями, не слід лише через це викладати протилежну думку в граматиках, підручниках та інших популярних виданнях. У багатьох працях мовознавців дискусію щодо фонологічної інтерпретації [ie], [uo] висвітлено неповно, на підтвердження тієї чи іншої думки наведено мало аргументів (особливо нових), тому менш значущі статті тут не згадуються. У діалектології й досі важливо якомога точніше зафіксувати й узагальнити дані говірок, а вже потім об’єктивно пояснити їх теоретично. Фонемами зазвичай вважають звуки, які вже не можна поділити на дрібніші звуки, що йдуть один за одним. 3. П Р И Г О Л О С Н І 3.1. Африкати Історія африкат і їхня фонологічна інтерпретація спричиняють порівняно мало дискусій, хоча незрозуміло, яку інтерпретацію краще обрати. У нашій праці уточнено неоднакове перетворення м’яких [tʲ], [dʲ] на африкати [cʲ], [dzʲ] у різних литовських говірках. За вимовою та рідшим уживанням (частіше в запозиченнях) африкати літературної мови /c/, /cʲ/, /č/, /dz/, /dzʲ/, /dž/ ближчі до периферійних приголосних. Африкат не буває наприкінці слова, мало їх і на початку слова (за винятком звуконаслідувань kčic, škic тощо). Перед /č/, /dž/ глухий /s/ і дзвінкий /z/ переходять у /š/, /ž/, пор.: ankšti – ank[š]čiai «раніше», pavyzdž‘s – pav[ž]džiu «прикладів». М’які [tʲ], [dʲ] перед голосними заднього ряду вживаються лише в рідкісних іншомовних словах і звуконаслідуваннях, отже, є варіантами твердих фонем /t/, /d/, пор. t'ulénti «тіуленті» (про голос гусенят). У словах литовського походження [tʲ], [dʲ] вживаються Згідно з дослідженнями частотності фонем литовської літературної мови, [ie], [uo] можна вважати і сполуками фонем, і самостійними фонемами (Girdenis 2001: 67, 182–193). LIETUVIŲ KALBOS GARSŲ INTERPRETACIJOS 11 лише перед голосними переднього ряду та м’якими приголосними, а перед голосними заднього ряду замість них тепер вимовляються [č'], [dž'], пор.: jautis – jauč'o (< *jaučia), medis – medž'o (< *medja), katė – kačių, pati – pačių. За дистрибуцією африкат [č'], [dž'] (у дзукуючих говорах — [c'], [dz']) і м’яких приголосних [t'], [d'] у словах литовського походження (незапозичених) обидві пари звуків із морфонологічного погляду можна вважати реалізаціями м’яких фонем /t'/, /d'/. Між [č'] ([tš']) і [t'], між [dž'] і [d'] існує відношення додаткової дистрибуції: африкати з’являються перед голосними заднього ряду замість м’яких приголосних, що стоять перед голосними переднього ряду. Цю інтерпретацію критикують за те, що вона відображає дещо давнішу фонологічну систему литовської мови, а також не відповідає правилам сполучуваності приголосних; є й винятки (Girdenis 1995: 79–80; Ulvydas, red. 1965: 28). Але вона має і переваги, оскільки допомагає краще інтерпретувати звуки [č'], [dž'], які вирізняються у фонологічній системі (у словах літературної мови та центральних діалектів вони не мають твердих відповідників, рівнозначних іншим приголосним). У дзукуючих говорах замість [č'], [dž'], а в південних аукштайтських — також замість [t'], [d'] вживаються [c], [dz]. Дистрибуція звука [c] у периферійних говорах відрізняється від дистрибуції [dz], а також від дистрибуції [č'], [dž']. У дзукуючих приголосний [c] вживається в багатьох позиціях: на початку слова (пор. cik / cīk «tik»), у середині слова (paskučinis «paskutinis»), у кінці слова (šė·c' / šė·c «šėti»), а в говорах, де приголосні сильніше ствердівають, — також перед голосними заднього ряду (заднього відтінку). У слові pats кінцеві приголосні в дзукуючих і західножемайтських говорах зливаються в [c] (LKT 399, 404, 138). У середині слова (у сполученні префікса at- і зворотної частки -si-) замість [ts'] усі литовці вимовляють [c'] (acitráuk «atsitrauk», acinėša «atsineša» — сполучення [ts] тут можуть вимовляти, наслідуючи написання). Африкати /c/ (/ts/), /č/ (/tš/), /dz/, /dž/ називають навіть приголосними дифтонгами (Pakerys 1986: 194, 208). Теоретично другу їхню частину ([s], [š]) можна замінити іншою фонемою, пор. tšýpti, tšýpti – trypti. Африкати недоцільно вважати сполученнями двох фонем, оскільки обидві теоретично виокремлювані частини зрослися і навіть відрізняються від сполучень [ts], [tš] (пор. bàč — діал. bàts, pãts — див. подібне pãcs «pacas, pacus»). Частини африкат не розрізняються в жодній позиції. Їхня тривалість близька до тривалості інших приголосних. У літературній мові африкати зазвичай трапляються всередині морфем, а сполучення приголосних — на межах морфем (у різних позиціях). Розглядати африкати як сполучення приголосних фонологічно не дозволяють лише правила фон тактики (Kliukienė 1997: 153–189). Східні та південні литовські говори, що межують зі слов’янськими мовами, вирізняються серед інших литовських говорів різноманітністю приголосних: їхнім ствердінням і дзеканням. У говорі Уодегян приголосні [t'], [d'] перед [i], [ie], [æ] переходять у [c], [dz] значно частіше, ніж у говорі Цішкодас і південних околицях Даугпіліса (але, можливо, трохи рідше, ніж у сусідньому говорі Бреслауя–Апсо). За цією ознакою ці говори відрізняються від говорів Цішкодас і Римше, Дукштас, Палуше, Ігналіна та інших, де [t'], [d'] не переходять у такі звуки. Припускають, що асибіляцію [t'], [d'] обох типів спричинила сильна палаталізація цих приголосних, тобто [c'], [dz'] виникли перед голосними типу i замість [t'], [d'] (Zinkevičius 2002: 343). На нашу думку, це сталося під впливом сусідніх слов’янських говорів. 12 | KAZIMIERAS GARŠVA 3.2. Палаталізація та депалаталізація приголосних Усі приголосні, крім завжди м’якого (палатального, середньоязикового) [j], бувають твердими й м’якими. Тверді та м’які приголосні розрізняються перед голосними заднього ряду. Це їхня релевантна позиція. Кореляція твердих і м’яких приголосних нейтралізується: 1) перед усіма приголосними; 2) перед голосними переднього ряду; 3) у кінці слова. У першій позиції приголосні бувають твердими або м’якими залежно від приголосного перед ними (за винятком /k/, /g/), у другій — лише м’якими, у третій — твердими, наприклад: š'ir.sta – š'ir.st'i, š'ir.sk. У балтійських і слов’янських мовах (литовській, російській тощо) частіше трапляються тверді приголосні, які у фонологічному сенсі є немаркованими, тоді як м’які приголосні — маркованими. За деякими експериментальними даними, фонетично найм’якшими приголосні є перед такими голосними: [iˑ], [eˑ], [i], [e], [uˑ], [u], [aˑ], [aˑ] (голосні розташовано в порядку спадання їхньої здатності пом’якшувати приголосні). Найпоширеніша думка полягає в тому, що м’якість приголосних є додатковою артикуляцією. У прабалтійській мові позиційного пом’якшення приголосних не було: такий стан зберігся в латиській мові; слабкі приголосні пом’якшувалися у праслов’янській мові (пор. Kurylowicz 1956: 236–239; Zinkevičius 2002: 257–262; Urbanavičiūtė 1997: 159). В інших новіших працях пом’якшення приголосних вважають не новою, а, навпаки, архаїчною ознакою (Sawicka, Grzybowski 1999: 98–102; Sawicka 2001: 153–154). У слов’янських мовах частка м’яких приголосних неоднакова. Вона зростає з південного заходу на північний схід у напрямку до колишнього й сучасного ареалу балтійських мов, відображаючи різні етапи пом’якшення приголосних. У латиській мові приголосні не поділяють на тверді й м’які, оскільки м’яких приголосних мало. Голосні переднього ряду та переднього відтінку, що стоять після приголосних латиської мови (за винятком латгальського діалекту), майже не впливають на них — позиційна м’якість тут не виникає. У латиській мові є лише три (або дві) пари твердих і м’яких приголосних: /l/ – /ļ/, /m/ – /m̧/, /r/ – /ŗ/ (пом’якшений /ŗ/ одні мовознавці вважають самостійною фонемою, інші — факультативним варіантом фонеми /r/, пор. Girdenis 2000; Kabelka 1987: 68 тощо). Є також м’які приголосні /ķ/, /ģ/. У балтійських і слов’янських мовах серед усіх приголосних вирізняються /k/ і /g/. Вважають, що вони (а можливо, і /š/, /ž/, пор. Zinkevičius 2002: 261; Urbanavičiūtė 1997: 158) пом’якшилися перед голосними переднього ряду раніше за інші приголосні, а серед м’яких приголосних зберігають твердість завдяки велярній артикуляції. Усі інші групи приголосних у литовській мові бувають або твердими, або м’якими (у цьому сенсі асимілюються) і дуже відрізняються від відповідних груп у сусідніх слов’янських мовах, де (після зникнення редукованих голосних) перед приголосним можуть утворювати опозицію тверді та м’які приголосні. Припускають, що приголосні литовської мови загалом пом’якшилися лише у XVII–XIX ст. під впливом східнослов’янських мов (автор цієї статті в цьому сумнівається, пор. Zinkevičius 2002: 261). Вторинна депалаталізація на периферії литовського мовного ареалу також відбувається під впливом сусідніх мов. Під впливом білоруської мови зникли або зникають м’які приголосні /rʲ/, /šʲ/, /žʲ/, а також /čʲ/, /džʲ/, /tʲ/, /dʲ/; під впливом польської — також /ś/, /ź/, /ć/, /dź/, /ć/, /dzʲ/, /rʲ/. На литовські говори впливали також німецька й латиська мови. За кількістю ствердлих приголосних вирізняються три ареали периферійних литовських говорів: a) Уодегян і Камай, де ствердівають 17 (16) приголосних і після них відсуваються назад 10 голосних; b) Пунськ (відповідно — до 14 приголосних і 8 голосних) і c) Апсо, Даугпіліс, LIETUVIŲ KALBOS GARSŲ INTERPRETACIJOS 13 Говірки Ціскодаса, Тверечюса–Віджю, Клюкщьоню, де тверднуть від 12 до 10 приголосних, а після них якісно змінюються від 6 до 4 голосних. У литовських говірках Латгалії (особливо в Краславському районі) можуть тверднути майже всі приголосні. За частотністю та позиціями твердіння їх поділяють на три групи: 1) /r/, /s/, /š/, /z/, /ž/ часто твердішають перед усіма голосними переднього ряду та голосними, що зазнали переднього зсуву; 2) /l/ твердий перед /e/, /ė/; 3) /c/, /č/, /d/, /dž/, /p/, /t/, /v/, /z/, іноді також /b/, /g/, /k/, /m/, /n/ час від часу твердішають перед [i], [e], [a], [u]. У литовських говірках Латгалії приголосні іноді бувають твердими, тоді як голосні ще не зазнали помітних змін, пор.: pažįsta, rugėjau. Приголосні /r/, /s/, /š/, /z/, /ž/ та інші можуть бути твердими й у збігах приголосних перед м’яким приголосним, пор.: mùrtė ‘mirti’, marškin’alei ‘marškinėliai’, geresniù, pjaùstie ‘pjaustė’. Нерідко зберігаються також м’які приголосні /c/, /č/, /r/, /s/, пор.: gėr’ci, dunc’ùs ~ dančius ‘dantis’, tùoč’ies, dur’ìm, nùm’ir’ie, r’iekie / r’ùekie ‘riekė, rėkė’, š’ašasdašbm ‘šešiasdešimt’, s’ediekit ‘sėdėkit’. Згадані особливості свідчать, що твердіння приголосних (за винятком /l/) — явище не дуже давнє, яке й досі епізодично формується під впливом інших мов. Приголосні бувають твердими й м’якими, а голосні — переднього та заднього ряду на абсолютному початку слова й після непередніх (твердих) звуків. Тверді та м’які приголосні й голосні переднього та заднього ряду утворюють своєрідну «додаткову дистрибуцію»: приголосні бувають м’якими перед голосними переднього ряду (і м’якими приголосними), а голосні переднього ряду стоять після м’яких приголосних. Приголосні можуть бути твердими й м’якими після всіх голосних (пор. dãro, dãr’e, bì’ra, bì’r’ės), а голосні переднього та заднього ряду вимовляються перед усіма приголосними. Тому ознаку палаталізації можна приписати як приголосним, так і голосним (доводиться розглядати, для яких це доцільніше). Крім того, у балтійських і слов’янських мовах описано ще два тлумачення цієї особливості: за допомогою приголосного [j] та як надсегментну ознаку. Усі ці інтерпретації мають і переваги, і недоліки. Приголосний тип інтерпретації є традиційним і прийнятим як у балтійських, так і в найближчих слов’янських мовах. Якщо віднести палаталізацію до голосних, це було б економніше: замість 15 м’яких приголосних фонологічна система литовської мови поповнилася б лише 3 голосними, що зазнали переднього зсуву [ù], [ò], [ã]. Йотована інтерпретація краще підходить для історичного пояснення (але й то не в усіх випадках). Після зникнення йота між приголосним литовської мови та голосним заднього ряду виникла кореляція твердих і м’яких приголосних. У діалектах йот зберігся після губних на початку слова (пор. bjaurùs, pjaùti), а у вільнюських говорах, південножмудських говорах, у литовників і латишів — також на межі морфем, пор. upe ‘upė’ – upju ‘upių’. Проти йотованого тлумачення м’якості свідчило б уведення в такому разі чотириприголосних сполучень на початку слова, зовсім не властивих литовській мові, пор. /strjūkas/ ‘striukas’. Коли немає переконливих аргументів щодо того, до чого віднести ознаку палаталізації — до голосних (це було б економніше) чи до приголосних (граматично доцільніше), — виправданим було б віднесення цієї ознаки і до надсегментного рівня (просодії), адже вона охоплює весь склад (не одну фонему, а дві, три чи чотири, пор. s't'r'ù–kis) і навіть два склади (пор. àlp'–t'i, у північнопаневежських говорах àr’–kel’s’ ‘arklys’ і àr–kels ‘arklas’). У такому разі взаємозв’язок приголосних і голосних осмислюється краще, а інвентар приголосних скорочується майже наполовину, а голосних — на третину. 14 | KAZIMIERAS GARŠVA Prof. A. Girdenio (2000) nuomone, nė vienos šių keturių interpretacijų negalima laikyti „vienintele teisinga“. Fonologijos požiūriu jos visos yra pagrįstos ir visos leidžia tiksliai interpretuoti ir fiksuoti kalbos faktus. Bet ne visos šios interpretacijos vienodai reikšmingos. Kalbotyrai tenka rinktis tik vieną interpretaciją – įprastinę, nekomplikuojančią kalbos praktikos. Taigi tikslingiausia minkštumo požymį palikti lietuvių kalbos priebalsiams. 4. УЗАГАЛЬНЕННЯ У литовській мові є 10 голосних фонем (6 довгих і 4 короткі) та одна периферійна фонема (коротка [o]), що вживається лише в словах іншомовного походження. Часом уживаний у них факультативний варіант голосного [e] з вужчою артикуляцією не утворює мінімальної пари, вживаної представниками жодної більшості носіїв літературної мови чи будь-якого діалекту. Кількісні характеристики голосних простіше інтерпретувати, відносячи їх до сегментного рівня. Додаткові дані для цього надають східноаукштайтські діалекти, у яких кількісні характеристики голосних більше залежать від наголосу. Ми дотримуємося думки, що суперсегментна інтерпретація певної фонологічної ознаки необхідна лише тоді, коли неможливо знайти фонему — центр цього явища. Є ще більше підстав вважати дифтонги [ie], [uo] сполуками двох фонем: частково їх можна замінити іншими фонемами (хоча це питання дискусійне), а дифтонг [uo] може розпадатися й на два склади. Згідно з деякими останніми інструментальними дослідженнями, згадані дифтонги дещо довші за довгі голосні. Дотримуючись принципу найменшого інвентарю, сегменти, які викликають сумніви, вважаємо сполуками двох фонем, коли це дає змогу логічніше, послідовніше й систематичніше описати фонологічну систему. У додатковій дистрибуції перебуває ширший варіант голосного [e], який часто вимовляють перед твердими приголосними. У сучасній літературній литовській мові та більшості діалектів налічується 45 приголосних, з них 31 фонема і 14 периферійних фонем, що вимовляються в недавніх запозиченнях, вигуках і звуконаслідувальних словах. LIETUVIŲ KALBOS GARSŲ INTERPRETACIJOS | 15 Периферійні приголосні [tʲ], [dʲ], [f], [fʲ], [x], [xʲ], [h], [hʲ] і багато африкат (як і периферійний голосний [ɔ]) трапляються лише в недавніх запозиченнях, вигуках і звуконаслідувальних словах. За диференційними ознаками — способом і місцем артикуляції — розрізняють 9 груп приголосних: тверді — м’які, глухі — дзвінкі, сонорні — несонорантні, щілинні — нещілинні, носові — ротові, африкати — неафрикати, губні — негубні, передньоязикові — задньоязикові, альвеолярні — зубні. Тверді та м’які приголосні, а також голосні переднього й заднього ряду утворюють своєрідну «додаткову дистрибуцію»: м’які приголосні стоять перед голосними переднього ряду (і м’якими приголосними), а голосні переднього ряду — після м’яких приголосних. Ознака палаталізації охоплює цілий склад, а іноді навіть два склади, пор. alʲpʲ–tʲi. Тому цю «асиміляцію» за м’якістю можна було б віднести й до суперсегментного рівня. Пропонуємо традиційно залишити ознаку м’якості приголосним, оскільки таке рішення не ускладнює мовної практики. Ствердіння приголосних у периферійних литовських говорах було зумовлене сусідніми слов’янськими мовами. М’які африкати [čʲ], [dźʲ] можна вважати як фонемами обмеженого поширення, так і сполуками двох фонем. Обидві їхні частини зрослися; фонетично вони можуть не збігатися зі сполуками [ts], [tš]. Тривалість африкат близька до тривалості інших приголосних. Африкати [c], [cʲ], [č], [dz], [dž] у літературній мові подібні до периферійних приголосних, а в південних і східних діалектах є м’якими або твердими фонемами. СКОРОЧЕННЯ LKA – Атлас литовської мови 2: Фонетика, за ред. K. MORKŪNAS, Вільнюс: Mokslas, 1982. LKT – Діалекти литовської мови. Хрестоматія, за ред. E. GRINAVECKIENĖ, K. MORKŪNAS, Вільнюс: Mintis, 1970. LITERATŪRA AMBRAZAS, V., red. 1997: Dabartinės lietuvių kalbos gramatika, Vilnius: Mokslas. ATKOČAITYTĖ, D. 2000: Pietų žemaičių raseiniškių fonologinė sistema: prozodija ir vokalizmas, daktaro disertacija, Vilnius: Vilniaus pedagoginis universitetas. BARANOVSKIJ, A. 1898: Заметки о литовском языке и словаре, Санкт-Петербург: Императорская Академия Наук. BUCH, T. 1998: Opuscula Lithuanica. Wydał Wojciech Smoczyński, Warszawa: Uniwersytet Warszawski, (Baltica Varsoviensia, 1.) ČEKMAN, V. A. 1975: О йотации в праславянском и балтийских языках. Baltistica 11 (1), 63–76. GARDE, P. 1968: L’accent, Paris: Presses Universitaires de France. GARŠVA, K. 1977: Akcentuacijos ir vokalizmo sąryšis šiaurės vakarų panevėžiškių tarmėje. Lietuvių kalbotyros klausimai 17, 76–88. GARŠVA, K. 2001: Bendrinės kalbos tarties problemos. Poliakovas, O., red., Žmogus kalbos erdvėje, Kaunas: Vilniaus universiteto Kauno humanitarinis fakultetas, 143–148. GIRDENIS, A. 1967: Keturios lietuvių kalbos priebalsių minkštumo fonologinės interpretacijos. Spalio revoliucija ir visuomeniniai mokslai Lietuvoje, Vilnius: Lietuvių kalbos ir literatūros institutas, 613–615. GIRDENIS, A. 1968: Fakultatyviniai balsiai Mažeikių tarmėje. Kalbotyra 19, 51–54. GIRDENIS, A. 1981: Fonologija, Vilnius: Mokslas. GIRDENIS, A. 1983: Теоретические основы литовской фонологии, диссертация д-ра филол. наук, Вильнюс: ВГУ. GIRDENIS, A. 1995: Teoriniai fonologijos pagrindai, Vilnius: VU. 16 | Kazimieras Garšva Girdenis, A. 2000: Kalbotyros darbai 1, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. Girdenis, A. 2001: Kalbotyros darbai 3, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. Glušak, T. S. 1966: К проблеме фонологической интерпретации дифтонгов. Шаумян, С. К., ред., Исследования по фонологии, Москва: Наука, 376–384. Gordina, M. V. 1966: О различных функциональных единицах языка. Шаумян, С. К., ред., Исследования по фонологии, Москва: Наука, 172–183. Hamp, E. P. 1959: Buiv zde Lithuanian Phonemes. International Journal of Slavic Linguistics and Poetics 1–2, 195–202. Heeschen, C. F. E. 1968: Einführung in die Grundprobleme der generativen Phonologie mit besonderer Berücksichtigung der litauischen Phonologie: Inaugural-Diss. zur Erlangung der Doktorwürde, Bonn: Friedrich Wilhelms-Universität. Hjelmslev, L. 1936–1937: Accent, intonation, quantité. Studi Baltici 6, 1–57. Ivanov, V. V. 1959: О прерывистой интонации в латышском языке. Sokols, E., ed., Rakstu krājums. Veltījums akadēmiķim Prof. Dr. Jānim Endzelīnam... Rīgā: Latvijas PSR Zinātņu Akadēmijas izdevniecība, 133–148. Kabelka, J. 1987: Latvių kalba, Vilnius: Mokslas. Kacnel’son, S. D. 1966: Сравнительная акцентология германских языков, Москва–Ленинград. Kačiūskienė, G. 1982: Vakarinių šiaurės panevėžiškių balsių kiekybė ir jos fonologinė interpretacija. Kalbotyra 33 (1), 39–45. Kazlauskaitė, R. 2001: Žemutinio pakilimo balsiai Pašuvio šnektoje. Kalbotyra 50 (1), 43–52. Kazlauskas, J. 1966: Lietuvių literatūrinės kalbos diferenci­nių elementų sistema. Kalbotyra 14, 73–81. Kazlauskas, J. 1968: Lietuvių kalbos istorinė gramatika, Vilnius: Mintis. Kazlauskienė, A. 2001: Šalutiniai kirčiai vakarų aukštaičių kauniškių tarmėje. Kalbotyra 50 (1), 53–66. Kenstowicz, M. 1969: Lithuanian Phonology. Ph.D. Thesis, Urbana (Ill.): University of Illinois. Kenstowicz, M. 1970: On the Notation of Vowel Length in Lithuanian. Papers in Linguistics 3 (1), 73–113. Kenstowicz, M. 1972: Lithuanian Phonology. Studies in the Linguistic Sciences 2 (2), 1–85. Klimas, A. 1970: Some attempts to inventory Lithuanian phonemes. Magner, Th. F., Schmalstieg, W. R., eds., Baltic Linguistics, University Park–London: Pennsylvania State University Press, 93–102. Kliukienė, R., sud. 1997: Lietuvių kalbos fonetikos skaitymai, Vilnius: Vilniaus universitetas. Kondratas, B. 2001: Lietuvių kalbos taisyklės. Mokinio knyga, Vilnius: Presvika. Kosienė, O. 1978: Uteniškių tarmės balsinės fonemos. Kalbotyra 29 (1), 29–40. Kuryłowicz, J. 1956: L’apophonie en indo-européen, Wrocław: Ossolineum. Kuznecov, P. S. 1946: К вопросу о фонологии ударения. Доклады и сообщения филологического факультета МГУ, вып. 6, 12–17. Kuznecov, P. S. 1970: О фонологической системе сербо-хорватского языка. Реформатский А. А. Из истории отечественной фонологии, Москва: Наука, 336–354. Leskauskaitė, A. 2001: Pietvakarinių pietų aukštaičių vokalizmas: fonologinis ir eksperimentinis tyrimas, daktaro disertacija, Vilnius: LKI, VDU. Markevičienė, Ž. 1999: Aukštaičių tarmių tekstai 1, Vilnius: VU. Mikalauskaitė, E. 1975: Lietuvių kalbos fonetikos darbai, Vilnius: Mokslas. Pakerys, A. 1982: Lietuvių bendrinės kalbos prozodija, Vilnius: Mokslas. Pakerys, A. 1986, 1995: Lietuvių bendrinės kalbos fonetika, Vilnius: Mokslas. Palubinskienė, E., Čepienė G. 2001: Lietuvių kalba 8 klasei, Kaunas: Šviesa. Petkevičienė, R. 1993: Lietuvių kalbos dvigarsių sistema, Šiauliai: ŠPI. Rodionov, V. A. 2001: Литовский язык в школе академика Ю. С. Степанова. Кубрякова, Е. С., Янко, Т. Е., ред., Язык и культура. Факты и ценности. К 70-летию Юрия Сергеевича Степанова, Москва: Языки славянской культуры, 421–434. LIETUVIŲ KALBOS GARSŲ INTERPRETACIJOS | 17 Salys, A. 1992: Raštai 4, Roma: Lietuvių katalikų mokslo akademija. Sawicka, J. 2001: An outline of the phonetic typology of the Slavic languages, Toruń: Wydawnictwo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika. Sawicka, J., Grzybowski, S. 1999: Studia z palatalności w językach słowiańskich 1, Toruń: Wydawnictwo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika. Schmalstieg, W. R. 1958: A Descriptive Study of the Lithuanian Verbal System. General Linguistics 3 (3) (Suppl.), 85–105. Schmalstieg, W. R. 2001: Lithuanian and Indo-European Phonological Parallels. Acta Linguistica Lithuanica 45, 145–150. Sirtautai, J. V. ir V. V. 1999: Lietuvių kalba. Vadovėlis 5 klasei, Vilnius: Alma littera. Smoczyński, W. 1978: Sporne problemy wokalizmu litewskiego. Sprawozdania Oddziału Krakowskiego PAN za rok 1976, 20 (2), 331–333. Smoczyński, W. 2001: Język litewski w perspektywie porównawczej, Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego. Stepanov, Ju. S. 1972: Ударение и метатония в литовском глаголе. Baltistica, 1 priedas, 169–183. Svečevicius, B. 1964: Простые гласные (монофтонги) современного литовского литературного языка: экспериментально-фонетическое исследование, автореферат диссертации канд. филол. наук, Вильнюс: ВГУ. Tekorius, A. 1985: Zur phonologischen Wertung der litauischen Diphthonge. Baltistica 21 (2), 125–133. Trager, G. L. 1940: Serbo-Croatian Accents and Quantities. Language 16, 26–32. Trager, G. L. 1941: The Theory of Accentual Systems. Spier, L., Holowell, A.I., Newman, St. S., eds., Language, Culture and Personality, Menasha, 131–145. Trost, P. 1965: Two Remarks on Lithuanian Vocalism. Acta Baltico-Slavica 3, 183–185. Trubetzkoy, N. S. 1929: Zur allgemeinen Theorie der phonologischen Vokalsysteme. Travaux du Cercle Linguistique de Prague 1, 39–67. Trubeckoj, N. S. 1960: Основы фонологии, Москва: Издательство иностранной литературы. Ulvȳdas, K. red. 1965: Lietuvių kalbos gramatika 1. Fonetika ir morfologija, Vilnius: Mintis. Urbanavičiūtė, Ž. 1997: Kietieji ir minkštieji priebalsiai lietuvių literatūrinėje kalboje ir tarmėse. Kliukienė, R., sud., Lietuvių kalbos fonetikos skaitiniai, Vilnius, 154–159. Vachek, J. 1936: Phonemes and Phonological Units. Travaux du Cercle Linguistique de Prague 6, 235–239. Vaitkevičiūtė, V. 2001: Lietuvių kalbos tarties pagrindai ir žodynas, Vilnius: Pradai. Vitkauskas, V. 1985: Lietuvių kalbos tarties žodynas, Vilnius: Mokslas. Vitkauskas, V. 2001: Lietuvių kalbos tarties žodynas. Antrasis papildytas leidimas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. Zinkevičius, Z. 1975: Smulkmenos IX. Baltistica 11 (1), 36. Zinkevičius, Z. 1994: Lietuvių kalbos dialektologija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. Zinkevičius, Z. 2002: Rinktiniai straipsniai 1, Vilnius: Lietuvių katalikų mokslo akademija. Kazimieras Garšva Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, 2055 Vilnius, Lietuva [email protected] Gauta 2002 04 04