Ar gali ką nors reikšti tuščia vieta?

136 | PASTABOS b. подекуди вимовляється твердо перед редукованим дифтонгом -ai: rai.kšt’e ‘raikštė’ Drsk, RTN, krū.šis ‘kriaušius’ KB, VRN, krái.vas ‘kreivas’ Drsk тощо; c. у сполуці *rj > *rᵢ > r: brau.na ‘briauna’ Užv, KrS, Krtv, krau.š’is (у літературній мові kriaušis) KrŠ, RDN, TL, EIG, krúokt’e ‘verkti’ (у літературній мові kriokti) TL, RDN, VARN, ŠV, RT, rã.uš’es ‘riausės’ ŠV, GRDM тощо. До них пристосовуються запозичення krū’ks (висок. krūkas), šrūps (у північножемайтській та аукштайтській говірках š’r’ūps | š’r’ūbas), krau.č’ūs ‘kriaučius, кравець’, krūk’is ‘krūkis, милиця’ KrŠ, KRTV, ŠAUK, krū.k’is ‘те саме’ RDN, TRŠ, TL тощо. Відомий увесь ареал переходу *rjau, *rja, *rjo, *rju, *rjū у rau, ro, ru, rų в жмудських говірках, де немає жодного ствердіння r перед голосними переднього ряду (пор. авт., Морфонемні явища в литовських діалектах, Вільнюс, 2001, 158–161). Упорядники фонетичного тому LKA₁₁ не передбачили дослідження цього явища; транспонування діалектних фактів не було усталеним, тому багато неясностей виникло ще раніше, але плутанина триває й досі. Наприклад, слово sukrokė у LKŽₓᵢₓ 626 (діал. sùkruok’i KrŠ) виправлено на sukriȯkė (R. Mikulskas, Acta Linguistica Lithuanica 48, 87), а krū’kas KLVr віднесено до kriūko¹, хоча й там ніякого ствердіння r бути не може (хіба що це якась виняткова аномалія). Отже, проблему *rj + a, ȧ; u, u̇ і далі пов’язують зі ствердінням і пом’якшенням r, хоча тут ідеться про випадіння давнього *i та пізніше виниклу аналогію (коли в говірках узагальнювалися лише rau, ro, ru, rų або r’au, r’o, r’u, r’ų). У кожному разі потрібно заглиблюватися у структуру й систему діалектів. Vytautas Vitkauskas Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, 10308 Vilnius, Lietuva Надійшло 2004 04 07 ЧИ МОЖЕ ЩОСЬ ОЗНАЧАТИ ПОРОЖНЄ МІСЦЕ? У статті професора Vladas Žulys «Про так звану нульову зв’язку» (Acta Linguistica Lithuanica 48, 177–184) полемізується з Граматикою сучасної литовської мови (Вільнюс, 1994), у якій такі речення, як Oras gražus, вважаються такими, що мають нульову зв’язку. Автор статті вважає, що термін «нульова зв’язка» (і взагалі «нульові форми») є хибним. Цю думку слід поважати. Я лише хотів би дещо сказати про аргументи, якими її намагаються обґрунтувати. Перший із них — твердження, яке приписують Іммануїлу Канту: Ніщо не має ознак. Автор додає: Ні в ніщо волосся не росте. Якщо клас порожній, то він не має жодного елемента, а ознаки можуть мати лише елементи. Тому твердження нібито логічно суперечливе: Хоча зв’язки й немає (ніщо), вона, проте, має значення теперішнього часу дійсного способу (ознака) (с. 178). Дотримуючись запропонованих автором статті правил гри — посилання на авторитети залишмо теологам, — я не згадуватиму жодної з численних праць, присвячених нульовим формам. Наведені твердження логіки правильні, але вони зовсім не суперечать поняттю нуля, викладеному в Граматиці. Лінгвістичний нуль — це не якийсь неіснуючий емпіричний об’єкт чи елемент, рівнозначний ніщо. Цим терміном позначають відсутність формального показника члена граматичної парадигми, яка через взаємодію… 1 krūko, kruko, kriūko варіантів Mikulskas, для зручності, уникав пояснювати, як і чергування v̇ąšas (навіть неможливого ąšas), ō’nčas, ūnčas, v̇ȯ.ršȯs, lȯ’ršas (див. R. Mikulskas, Acta Linguistica Lithuanica 46, 85). PASTABOS | 137 …кого з іншими членами парадигми є значущою, виконує певну функцію. У розглядуваній тут Граматиці про це сказано так: «Відсутність зв’язки вказує на значення дійсного способу теперішнього часу; така нульова, тобто граматично значуща своєю відсутністю, зв’язка є рівнозначною формі дієслова būti в теперішньому часі, пор.: Повітря гарне / Повітря є гарним» (с. 612). Отже, нульову форму розглядають як методичний концепт, що допомагає визначити, коли відсутність певного показника має чітко окреслену граматичну функцію. Подібно й у граматиці російської мови іменник stol вважається таким, що має нульове закінчення, оскільки відсутність формального показника закінчення тут указує на значення називного відмінка однини чоловічого роду, яке з’ясовується з його співвідношення з іншими членами відмінкової парадигми. За таких обставин питання «Чи існує нульова зв’язка?» взагалі не видається змістовним; доречніше було б запитати: «Чи корисний термін нульова зв’язка для опису граматики, чи допомагає він характеризувати функцію синтаксичної одиниці через її співвідношення з іншими одиницями?» Як поняття нульової зв’язки можна застосовувати до опису будови речення та її розвитку, видно вже з прикладу Мій брат — інвалід, розглянутого у статті (с. 180–181). Стверджується, що це позачасове речення, абстраговане від часу й місця. Це конкретне речення насправді можна розуміти двояко: як позачасове іменне речення і як члена парадигми речень зі зв’язкою Брат є / був / бував / буде інвалідом, ужитого зі значенням теперішнього часу. Отже, не всі речення без зв’язки однакові. Відмінність була б ще виразнішою, якби ми взяли хоча б речення, процитоване Яблонським: Дуб — жарке дерево. Значення теперішнього часу тут видавалося б зовсім натягнутим, а парадигма Дуб був / бував / буде жарким деревом — штучною. Своєю будовою це речення репрезентує давній індоєвропейський тип іменного, або номінального, речення, як і речення Чорний хліб — не голод, Дятел строкатий, людське життя ще строкатіше тощо. Речення такого типу з найдавніших часів були звичним засобом вираження загальних зв’язків між речами та явищами, так званих «вічних істин». Їх уживали ще тоді, коли речень зі зв’язкою взагалі не було, а дієслова з коренями es- і *bhu- мали конкретні (екзистенційні тощо) значення. Коли ці дієслова перетворилися на абстрактні показники часу й способу — зв’язки, речення зі зв’язкою теперішнього часу зблизилися з названими іменними реченнями, і багато останніх було переосмислено (реаналізовано) як речення, у яких відсутність зв’язки (відповідно, нульова зв’язка) означає теперішній час дійсного способу. Подібні процеси відбувалися й в інших споріднених мовах, але мали дуже різні наслідки. Наприклад, у російській мові речення з вираженою зв’язкою теперішнього часу зникли, і майже всі іменні речення перетворилися на речення з нульовою зв’язкою. З іншого боку, у німецькій та англійській мовах зв’язка стала обов’язковою в усіх так званих випадках складеного іменного присудка. Литовська мова зберегла тут давніший стан, і деякі речення без вираженого дієслова ще можна вважати залишками іменних речень. Однак більшість із них (особливо з прикметниками) у літературній мові вже функціонують як члени парадигм речень зі зв’язками, що мають значення теперішнього часу дійсного способу. Отже, часом недостатньо сказати, що в реченні немає зв’язки, оскільки ця відсутність може бути ознакою як типу речення, так і граматичного значення часу. Звісно, якщо в майбутньому дослідники мови знайдуть кращі методичні засоби для опису парадигматичних відношень між такими синтаксичними одиницями, від терміна нульова зв’язка, як і від терміна нульова форма, можна буде відмовитися. Шкода, що в розглядуваній полемічній статті під час обговорення цього питання спираються насамперед не на лінгвістичні аргументи, а на загальні твердження про мову, нібито наукові й обов’язкові для всіх. Категорично вимагається вважати мовний знак лише емпіричним об’єктом, а звичне уявлення про двобічний (білатеральний) мовний знак оголошується таким, що суперечить здоровому глузду (с. 179). Однак відокремити мовний знак від його значення не так просто. Стверджується, що мовний знак береза є «емпіричним, тобто вимовленим об’єктом», який «указує на інший емпіричний об’єкт — листяне дерево 138 | PASTABOS із білою корою» (с. 179). Що пов’язує ці емпіричні об’єкти, що в них спільного? Напевно, не більше, ніж у тих котів Мішеля Фуко, один із яких щойно випив молока, а інший намальований на шовку. Зв’язок між згаданими автором емпіричними об’єктами можливий лише у свідомості мовців / слухачів, де значення слова — образ чи поняття берези — і є сигніфікатом мовного знака, його «другим боком». Витоки критикованого поняття нульових форм шукають і в погляді Граматики сучасної литовської мови на граматичну будову мови як систему взаємовідношень значущих елементів, що існує у свідомості людей (с. 5). Це нібито «субстанційний психологізм», «безнадійно застарілий і такий, що його вже не врятувати жодними аргументами погляд», прийняття якого означає, що «давні писемні пам’ятки принципово неможливо дешифрувати» (с. 179). Наче хтось заперечує емпіричний характер акустичних коливань чи письмових текстів (зокрема описів граматичних систем)… Але де, як не у свідомості людей, існують такі речі, як правила утворення речень і словосполучень та взаємовідношення їхніх одиниць — те, що становить основу граматичної системи мови? До речі, в одному місці згадується, що «в наших головах є не будова мови з її знаками, а вміння нею оперувати» (с. 179). Тут виникає ще більша загадка: як ці бідолашні голови здатні оперувати тим, чого в них немає, що перебуває десь в «об’єктивній дійсності». Ми ще не забули веселу «теорію відображення», яка вимагала шукати в тому потаємному місці відповідник кожному мовному явищу, — але, можливо, вже не всім обов’язково її сповідувати? Цілком погоджуюся, що «мову можна досліджувати й не розв’язавши онтологічного питання» (с. 180). Додам лише, що жодну доктрину загального мовознавства чи гносеології не слід нав’язувати дослідникам мови як нібито сучасну, найпрогресивнішу й наукову. Вітаутас Амбразас Інститут литовської мови вул. П. Вілейшіо, 5, 10308 Вільнюс, Литва Отримано 2004 05 20