Grammatische Kernbereiche, deren Rekonstruktion und deren Relevanz für historisch belegte Sprachstufen des Baltischen und Slavischen

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LI (2004), 81 – 112 Граматичні ключові сфери, їхня реконструкція та їхнє значення для історично засвідчених мовних етапів балтійських і слов’янських мов Björn Wiemer Університет Констанца У статті критично розглянуто провідні теоретичні підходи до доісторичних змін у базовому морфосинтаксисі балтійських і слов’янських мов: стану, узгодження та аспектуальності. З огляду на порівняльні міркування також обговорюється співвідношення між посесивними конструкціями BE- і HAVE. Методологічні практики реконструкції та пояснення діахронічної еволюції давніх балтійських і слов’янських мов критично оцінюються насамперед тому, що вони дотримувалися підходів «in vitro», не враховуючи мовних контактів і типологічних свідчень. Стверджується, що адекватна теорія граматичних змін мала б також прагнути точніше визначати відносну хронологію «шарів» засобів кодування та їхні можливі перетини впродовж тривалих періодів діахронічного розвитку. Це включає можливість співіснування граматичних засобів кодування. Щодо цього питання, носії контактних мов могли спричинити функціональний перерозподіл таких співіснуючих засобів настільки, що один із них ставав би переважним, відповідаючи розподілу форми й функції у їхній власній мові. 0. ВСТУП Цю статтю певною мірою можна розглядати як критичну шану двом ученим, які зробили значний внесок у історичне мовознавство балтійських і слов’янських мов: Jurij Sergeevič Stepanov і William R. Schmalstieg. Тут щодо кожного з них буде розглянуто низку більш або менш впливових публікацій, щоб насамперед показати, наскільки діахронічно орієнтована балтистика страждає від того, що хронологічні послідовності змін граматично значущих структур і аналогічних утворень недостатньо конкретно розглядаються у їхньому взаємозв’язку в наступні періоди, а функціональним аспектам при цьому приділяється замало уваги. До цього часто додаються нехтування типологічно правдоподібними шляхами розвитку та чинником мовного контакту, а також нерідке нерозрізнення граматичного й лексичного статусу морфологічних протиставлень. Розглянуті тут сфери є центральними для будови мови, а тому важливими для діахронічної морфології та синтаксису, а також для морфологічних і синтаксичних реконструкцій. Йдеться про діатезу, акціональний тип і узгодження. Розгляд тез 82 | BJÖRN WIEMER і методики Stepanov (розділ 1) та Schmalstieg (розділ 2) продовжать міркування щодо аналогічного випадку з історії слов’янських мов (розділ 3). У сукупності ці три схематично окреслені «тематичні дослідження» історико-порівняльної аргументації на типологічному тлі мають привести до методологічних постулатів, сформульованих наприкінці (розділ 4). 1. STEPANOV: ЗВ’ЯЗОК МІЖ АКЦІОНАЛЬНІСТЮ ТА ДІАТЕЗОЮ У ТВОРЕННІ ОСНОВ Вражаючу спробу створити синтетичний нарис розвитку акціональності та діатези у сфері дієслівної морфології, спираючись на історично засвідчені факти й реконструйовані доісторичні стани балтійських і слов’янських мов, здійснив Stepanov (1976; 1977; 1978a, b; 1989). Тези Stepanov стосуються ранніх або початкових етапів граматикалізації, однак їх сформульовано за «методом in vitro» історико-порівняльного мовознавства, тобто без урахування чинників мовних контактів. Тут я спробую критично підсумувати його погляди на цю тему. Питань, що докладніше стосуються фонології та морфології праіндоєвропейської мови, я не розглядатиму; так само не ставитиму під сумнів правильність реконструкції Stepanov щодо цих питань. Натомість мене цікавлять критичний розгляд його методики й інтерпретація фактів, отриманих у такий спосіб. Stepanov виходить із загальновідомих в індоєвропеїстиці фактів щодо змін основ у дієслівній системі давніших індоєвропейських мов, які, зокрема, стосувалися доісторичних балтійської та слов’янської мов, а також із того, що в ранній праіндоєвропейській синтаксичній системі не було чітких засобів позначення перехідності (як семантичної характеристики речення). Крім того, не існувало спеціальної морфології, яка позначала б при дієслові розширення чи зменшення аргументної структури, ані такої, що давала б змогу систематичніше розрізняти різні акціональні типи (у розумінні аспектуально чутливих класів). Натомість акціональні характеристики були лексично зумовлені1. Виходячи з цих засновків, загальновизнаних також в індоєвропеїстиці, Stepanov прагне виявити «шари» етимологічно спільних для слов’янської та балтійської мов змін дієслівної основи, які внаслідок діалектного розмежування індоєвропейського мовного ареалу в доісторичний період привели в балтійській і слов’янській мовах до систематичніших морфологічних кореляцій, за допомогою яких позначалися перехідність, зменшення чи розширення аргументної структури та акціональні типи. Розходження слов’янської та балтійської мов полягає в тому, що ці кореляції набули різного функціонального розвитку. За Stepanov, способи афіксації, спільні для балтійської та слов’янської мов за типом і (принаймні спочатку) також етимологічно (тобто за формальною субстанцією), спершу утворювали функціональні кластери акціональних, тобто аспектуально релевантних, і діатезних- 1У науковій літературі їх іноді називали «лексичним аспектом». REKONSTRUKTION GRAMMATISCHER KERNBEREICHE | 83 пов’язаними ознаками. Під «діатезою» Степанов розуміє «відношення дії до її суб’єкта» (1978a: 338). Це відповідає «basic voice» у Клейман (1991), до якої належить і медіум історико-порівняльного мовознавства. Акціональні ознаки, натомість, для Степанова є властивими дієслову ознаками, що визначають, чи наявне відношення до межі (рос. «предел»), чи ні. Отже, йдеться переважно про розрізнення термінативних і атермінативних дієслівних основ. Основи (і їхнє можливе подальше афіксування) у моделі Степанова можуть співвідноситися з трьома фазами ситуації, кожна з яких фокусує різні частини складної ситуації, організованої навколо досягнення такої межі. Фаза (i) полягає в процесі, спрямованому до досягнення такої межі («процесс, стремящийся к своему пределу»), фаза (ii) відповідає самій цій межі («наступление предела»), а фаза (iii) зрештою становить стан, який необхідно випливає з досягнення цієї межі. Сам він є атермінативним, оскільки його завершення залишається відкритим («процесс, ограниченный в начале, исходящий из ранее достигнутого предела и не ограниченный концом»); пор. Степанов (1977: 145). Важливо, що тут ідеться поки що лише про концептуальне розрізнення акціональних стадій, згрупованих навколо зміни стану. Хоча Степанов неодноразово говорить про «аспектуальні опозиції» чи навіть «аспектуальні пари» («видовые противопоставления / пары»), спершу йдеться лише про закладення основи для аспектуально чутливих класів дієслівних лексем, а не про граматичну аспектуальну опозицію (див. нижче). Аспекти були б комплементарно розподілені між цими фазами ситуації2 — але для мовного стану, реконструйованого Степановим (як і для пізніших періодів), такого розподілу аж ніяк не можна припускати. Афікси, що змінювали основу (інфікси, суфікси або редуплікація) і походять із праформ слов’янських та балтійських мов, у багатьох випадках спричиняли зміщення значення основи від фази ситуації (ii) до фази (i) або (iii). Типовими прикладами є редуплікація для утворення стативного перфекта та чергування дієслів пози й руху; пор. зокрема з індоєвропейського кореня *sed- > старослов. sědъl.sg.aor до sěs-ti ‘сісти’ (= фаза ситуації (ii)) на противагу sěd-ě-ti ‘сидіти’ (= фаза ситуації (iii)); аналогічно лит. sėd-u.l.sg.prs до sės-ti ‘сісти’ на противагу sėd-ė-ti ‘сидіти’ (1989: 221f.). Степанов шукає тепер у системі індоєвропейського дієслова те, що він називає «діахронним прототипом» морфологічного маркування такого трифазного членування, і розглядає для цієї ролі двох «фаворитів», а саме індоєвропейське розрізнення (I) теперішніх, аористних і перфектних основ та (II) протиставлення activa tantum, media tantum і perfecta tantum (кожна з окремою структурою основи); пор. Степанов (1977: 146ff.; 1978a: 341). Функціональні кластери акціональних властивостей і властивостей, пов’язаних із діатезою, можна реконструювати, зокрема, для праслов’янської мови, у якій аблаутні утворення ще були продуктивними 2 Зауважмо: три фази Степанова точно відповідають трьом компонентам, із яких побудовано найскладніший клас в аспектуальній теорії, де аспекти трактуються як оператори над властивим лексемі акціональним змістом (операндами). У теорії ILA Бреу це клас INCO (пор. Breu 1998); до нього належать передусім так звані холістичні дієслова типу наполНить / наполнять ‘(на)повнити’, заслонить / заслонять ‘затулити, накрити’, спрятаться / прятаться ‘сховатися’. Докладніше про ці дієслова див. Padučeva / Rozina (1993). 84 | BJÖRN WIEMER мусили існувати, так що, зокрема, аблаутне утворення з розширенням основи від кореня на кшталт *nes- (> рос. nes-ti, лит. neš-ti ‘нести’) у *nos-i-ti спричинило утворення як каузатива, так і ітератива³. Цей тип зміни основи або кореня згодом привів у слов’янських мовах до утворення ітеративів, або «індетермінативів» (і став, таким чином, одним із формальних підмурків імперфективного аспекту), тоді як у (східно)балтійських мовах він став, зокрема, продуктивним способом утворення каузативів і куративів (пор. Stepanov 1976: 420). Ще один приклад: опозиція між коротким і довгим голосним кореня (+ розширенням основи за допомогою суфікса) привела до продуктивного протиставлення дієслів, які тлумачилися як пунктуальні або в інший спосіб перфективні (короткий голосний), і дієслів, що позначали частотний, повторюваний, інтенсивований або іншим чином інтерпретований як прогресивний тип ситуації (довгий голосний). Пор. старослов. umrěti ⇔ umirati ‘помирати’ (подовження голосного кореня + розширення основи), pogrěbati ⇒ pogreti ‘зарити; поховати’ (ě < *ē через a < *ā у розширенні основи), а також, у поєднанні з префіксацією, vzbъznoti ⇔ bъděti ‘не спати, бути бадьорим’ (ě < *ē). Аналогічні «пари» є й у сучасній литовській мові; пор., наприклад, klupti ⇒ klūpoti ‘спотикатися’ на противагу kišti ‘(в)стромляти’ ⇒ kyšoti ‘(десь) стирчати, застрягнути’ (в останньому випадку поєднано з опозицією [± перехідність]). На відміну від слов’янських мов, у (східно)балтійських мовах цю морфологічну опозицію використовували також іще інтенсивніше для розрізнення неперехідних і перехідних основ; пор. лит. kisti ‘змінюватися’ ⇒ keisti ‘змінювати’, plisti ‘поширюватися’ ⇒ plėsti (а також plėtoti) ‘поширювати’ (причому ė < *ē), busti ‘прокидатися’ на противагу bausti, що спочатку означало приблизно ‘виривати зі сну’ → ‘примушувати до чогось’ або також ‘знущатися, бити’, а сьогодні означає ‘карати’ (пор., зокрема, Stepanov 1978a: 36, 342). Крім того, у балтійських мовах носові інфікси та суфікс st стали одними з найпродуктивніших засобів утворення основ теперішнього часу, переважно від неперехідних дієслів (Stang 1943: 131ff.), тоді як у слов’янських мовах носові інфікси занепали⁴. Ці неперехідні дієслова закономірно протиставляються перехідним дієсловам з іншим способом творення основи й, відповідно, основи часу (частково з пізніших «шарів», наприклад із суфіксом -(d)y- < *ī). Пор. зіставлення типових представників цієї опозиції: (1a) tamp-a.3.PRS проти tap-o.3.PRT від tap-ti ‘ставати’ (спочатку приблизно ‘чіплятися, приклеюватися’). (1b) tap-o.3.PRS проти tap-ė.3.PRT від tap-y-ti ‘розмальовувати’. 3 Пор. аналогічно у давньогрецькій φέρω ‘я несу’ та його ітеративний похідний φορέω у зіставленні з φοβέω ‘я лякаю індм.’, який має той самий суфікс і той самий o-аблаут як каузатив до медіального φέβομαι ‘я боюся’ (Stepanov 1978a: 359). 4 Пор. нечисленні рефлекси у вигляді носових голосних у польській мові та їхнє продовження у східнослов’янських мовах, як у випадку з індоєвропейським *sěd- > праслов. *sě-n-d- > старослов. sěd-, відповідно польс. siądzie ‘він / вона сідає’ та рос. sjadet ‘те саме’ (проти польського претерита siadł, рос. šel ‘він сів’). На відміну від носових інфіксів для творення основи теперішнього часу, носові суфікси у формі -n̥q- (< *nā?) у слов’янських мовах відіграли надзвичайно важливу роль у виникненні системи аспекту та акціональних функцій як розширення основи, не обмежене одним часом (пор. Sadnik 1962). REKONSTRUKTION GRAMMATISCHER KERNBEREICHE | 85 (2a) link-st-a.3.PRS проти link-o.3.PRT до link-ti «схилятися; виявляти схильність». (2b) lenk-ia.3.PRS проти lenk-ė.3.PRT до lenk-ti «гнути, згинати». (3a) vyk-st-a.3.PRS проти vyk-o.3.PRT до vyk-ti «відбуватися». (3b) vyk-d-o.3.PRS проти vyk-d-ė.3.PRT до vyk-dy-ti «виконувати». З цих та низки інших фактів, згідно зі Степановим, можна зробити такий висновок: у балтійських мовах у початкових категоріальних кластерах загалом переважала функція діатези, тоді як у слов’янських мовах гору взяла акціональна функція. Отже, теорія Степанова в загальному вигляді містить такі твердження5: (a) Типи афіксації, які міцно увійшли до системи слов’янської та балтійської дієслівної морфології (і нині там або зафіксувалися як релікти, або й далі певною мірою помітні чи навіть продуктивні), репрезентують тотожну морфологічну техніку. (b) Більшість цих афіксів має також спільне етимологічне походження. (c) Як ці афікси, так і типи афіксації мають походити з часу, для якого можна припускати інтенсивні контакти між попередніми формами історично засвідчених слов’янських і балтійських мов (що, своєю чергою, значною мірою сприяло формуванню гіпотези про «балто-слов’янську мовну спільноту»). Сам Степанов називає цей період «пра-балто-слов’янським». (d) У процесі диференціації на слов’янську та балтійську мови кластери акціональних і діатезних властивостей поступово розпалися, тобто, як, імовірно, сказав би Степанов, один із компонентів — або акціональний, або діатезний — у них було «придушено», тоді як інший у подальшому розвитку в функціональному плані вийшов на передній план у загальній системі дієслівної морфології та постійно розбудовувався або зберігався довше. У балтійських мовах краще збереглися зміни діатези (тобто вони архаїчніші), тоді як у слов’янських — акціональні, причому настільки, що вони заклали основу пізнішої системи виду. 5 Пор. його власні слова, до яких я ще повернуся: «Переважними протиставленнями в дієслівній лексиці сучасної литовської мови є парні опозиції: просте дієслово дії або стану / каузативне або фактитивне дієслово того самого кореня. Наприклад: bėgti ‘бігти’ / bėginti ‘змушувати бігти (цідити молоко), ėsti ‘їсти (про тварин)’ / ėdinti ‘годувати (тварин)’, siūti ‘шити’ / siūdinti ‘віддавати шити, faire coudre’, kisti ‘змінюватися’ / keisti ‘змінювати’. Цьому типу протиставлень відповідає продуктивна граматична опозиція «м’яке» перехідне відмінювання / «тверде» неперехідне відмінювання; тобто тип ia-презенс e-претерит проти типу a-презенс o-претерит. Аналогічно, переважними опозиціями в сучасній російській мові (пор. також інші слов’янські мови) є видові пари дієслів, зокрема пари «способів дії, Aktionsarten». (...) Основні відношення в категорії перехідності / неперехідності та «визначеного» / «невизначеного» виду цілком узгоджуються. Первинні протиставлені пари представляють ту саму дію з двох різних точок зору (...). У цій подвійності поглядів на ту саму дію (хоча самі точки зору різні) полягає спільність слов’янської та балтійської систем і підґрунтя єдності їхнього прототипу «вид — діатеза». (...) Напрошується припущення, що балтійські протиставлення діатез і слов’янські протиставлення видів походять з одного й того самого джерела — з певних сталих кореляцій між видом і діатезою, що існували в пра-балто-слов’янській мові й становили там елементи достатньо стійкої системи «вид — діатеза».» (Stepanov 1978a: 335–337; розрядка автора, BW). 86 | BJÖRN WIEMER Щодо утворення кластерів акціональних і діатезних ознак, то Степанов, на жаль, не уточнює, чи відповідні типи змін основи одночасно й тісно впливають на акціональну поведінку та діатезу, чи від одного типу дієслів до іншого (або від однієї лексичної групи до іншої) іноді спричиняють лише акціональну модифікацію, а іноді — лише зміну структури діатези. Його ряди прикладів демонструють і те, й інше. До того ж вони частково суперечать один одному, оскільки не завжди зрозуміло, якого саме типу є афінітети між акціональними та діатезними ознаками, що призводять до кластеризації. Так, наприклад, уже згаданий вище суфікс st трапляється не лише в неперехідних основах теперішнього часу, але Степанов (1976: 409) вбачає в ньому також носія інгресивної функції («начинательность»), що мало б спричиняти перфективувальний ефект. Це твердження він обґрунтовує матеріалом сучасної литовської мови6. Однак він не ставить питання, чи (а) інгресивний компонент не може бути просто результатом взаємодії з лексичним акціональним значенням за замовчуванням (пор., наприклад, ding-st-a «зникає») і (б) чи можна беззастережно проєктувати сучасний стан на доісторичну (або принаймні давнішу) балтійську мову. Постає й інша проблема: як узгодити заявлений перфективувальний ефект із поглядом, який Степанов висловлює в інших місцях, а саме що на ранніх етапах основи теперішнього часу переважно корелювали з прогресивністю7? Додаткове застереження полягає в тому, що -st таким чином протиставляється розширенню основи за допомогою *ē (> аксл. ē, лит. ė), яке дуже часто спричиняло лише акціональну модифікацію, а саме «прогресивізацію», залишаючись нейтральним щодо діатезних властивостей основи (тобто воно засвідчене як у перехідних, так і в неперехідних основах). Sowohl die *ē-Suffigierung als auch die Suffigierung durch {st} zählt Stang (1943: 118, 132) zu den relativ späten Verfahren. Wenn dem so ist und *ē nur zu einer aktionalen Modifikation des Stamms führte, läge es damit quer zu dem von Stepanov postulierten diachronen Trend; dieser geht ja seiner Ansicht nach im Baltischen zur Seite der Diathese (s.o.). Zu *ē-Erweiterungen treten dann auch intransitive Verben mit nasalem Präsensstamm in aktionale Opposition, indem das Verb mit *ē-Suffix Situationsphase (iii), das Verb mit Nasal Situationsphase (i) oder (ii) aus dem obigen Dreiphasen-Modell bezeichnet, die Diathese aber unangetastet lassen; dies liefe notabene darauf hinaus, daß *ē als Marker der Aterminativität zu einer terminativen Wurzel (Stamm) getreten wäre. Solche von Stepanov postulierten „Paare“ sind gar nicht einmal so selten; vgl. dazu die folgenden repräsentativen Gegenüberstellungen8 (mehr dazu in Schmid 1963: 60ff.): (4a) bu-n-d-a.3.PRS проти budo.3.PRT (4b) budi / bud-ē-ja.3.PRS проти bud-ē-jo.3.PRT до bus-ti (< *bud-ti) «прокидатися». до bud-ē-ti «бути бадьорим». 6 Sie findet sich auch schon bei Stang (1943: 131). 7 Vgl. etwa Stepanov (1989: 180, 186) selbst oder auch Kazlauskas (1968: 289). 8 Ці випадки демонструють не лише відмінність у фазовості, а й лексичне розрізнення щодо термінативності: дієслова, як у реченнях (a), зазвичай передбачають термінативний перебіг (= фаза (i)) або подію (= фаза (ii)), тоді як дієслова в реченнях (b) — ні, оскільки вони зосереджуються на фазі (iii) за Степановим. REKONSTRUKTION GRAMMATISCHER KERNBEREICHE | 87 (5a) švi-n-ta.3.PRS проти švit-o.3.PRT від švis-ti «світає, стає світло/день». (6a) kru-n-t-a.3.PRS проти krut-o.3.PRT від krus-ti «прийти в рух». (5b) švit-i / švit-e-ja.3.PRS проти švit-e-jo.3.PRT від švit-ē-ti «яскраво сяяти, мерехтіти». (6b) krut-a.3.PRS проти krut-e-jo.3.PRT від krut-ē-ti «рухатися, трястися, смикатися». Наступний приклад дещо відрізняється: з одного боку, транзитивізацію основ у балтійських мовах пов’язують із розширенням *ē індоєвропейських основ, що, як вважається, у литовській мові дало претерит із палатальним кінцевим приголосним основи (у 3-й особі на -ė, як-от у pieš-ti «малювати»: pieš-ė «він/вона малював/-ла»); йому протиставлено претерит без пом’якшення основи (у 3-й особі на -o), як-от у bėg-ti, bėg-o «бігти», «він/вона біг/-ла».⁹ Так само, як стверджується, у слав’янських мовах ті самі основи були транзитивовані таким способом (пор. аксл. pas-a-ti «писати» ⇒ piš-e-tъ «він/вона пише»). В обох випадках вони нібито були пов’язані з так званим «невизначеним видом» («неопределенный вид») (Stepanov 1976: 409), а отже, були потенційними попередниками недоконаного виду (про це питання див. нижче). Однак в інших місцях транзитивізацію пов’язують із перфективацією, яку розуміють як установлення внутрішньої межі (тобто термінативізацію) (пор., зокрема, Stepanov 1977: 145 і далі). Саме цього й слід було б очікувати, і це послідовно підтверджується типологічно (пор., наприклад, Bybee, Dahl 1989). Ще один приклад: морфологічна опозиція i- та a-основ у пізніших слав’янських видових парах, як-от рос. оставить / оставлять «залишити / залишати», нібито походить від опозиції каузатива (i-основа) та ітератива (або дуратива, a-основа). Відтак Степанов узагальнює, що в «пра-балто-слав’янській мові» існувала кластерна кореляція «неперехідна основа + невизначений вид + ітератив» проти «перехідна основа + визначений вид + каузатив» (Stepanov 1977: 149). Однак цим він суперечить самому собі — див. вище про розширення індоєвропейських атематичних основ. Адже розширення на i у балтійських мовах (і не лише там; пор. також Stepanov 1978a: 359 і далі) водночас було підґрунтям як для каузативних, так і для ітеративних утворень (у широкому сенсі, тобто разом з інтенсивами та фреквентативами); пор. лит. ly-dy-ti «лити (у певний спосіб)» як каузативне утворення від ly-ti «лити, дощити» (див. також приклад 3), на противагу graib-y-ti «(поспіхом) хапати довкола себе» як ітеративному утворенню від grieb-ti «схопити». Крім того, ітеративні утворення з основою на *i існують і від неперехідних дієслів; пор., наприклад, švisti «світити.INTR» ⇒ švayti «фехтувати» (давньолит.), bristi «брести» ⇒ braidyti «1. раз у раз з’являтися звідти (наприклад, сонце з-за хмар); 2. місити ногами, заходячи у воду». Такі зіставлення виявляють суперечності, зумовлені тим, що функціональні кластери, які Степанов бере за діахронну вихідну точку, можуть розпадатися по-різному, а залучені ознаки — згодом знову поєднуватися інакше в різні періоди. Тому цілком можливо, що в раніший період каузатив та ітератив/інтенсив утворювали кластер, до якого 9 Пор. цитату в прим. 5. До речі, такої думки вже дотримувався Stang (1943: 82 і далі). Оглядовий аналіз розподілу ė/o у литовському претериті подає Schmidt (1966). Утім, Michelini висловлює застереження, доходячи висновку, «що морфологічні одиниці різного походження злилися в суфіксі -ē- балтійського претерита» і «що в більшості випадків (…) -ē- слід виводити з *i̯ā» (Michelini 1990: 845). 88 | Björn Wiemer пізнішого часу, однак, були відокремлені одне від одного й завдяки цьому могли вступати між собою в опозицію. Протиставлення наведених вище і- та а-основ у слов’янській мові є, однак, уже порівняно пізнім продуктом розвитку. Те, що в литовській мові і-основи використовувалися як для каузативів, так і для ітеративів, можна тлумачити двояко: або обидва типи дієслів виникли на ранішому етапі, коли ці функції ще були «спареними», і тоді становили різні «розв’язання» кластера; або ж вони виникли в різні періоди, коли каузативність та ітеративність уже не утворювали кластера. Степанов, хоча й частково розташовує докладно розглянуті ним морфологічні опозиції в приблизній хронологічній послідовності (див. перелік у додатку), однак періоди, упродовж яких вони були продуктивними, очевидно, перепліталися, унаслідок чого виникало часто вельми непрозоре сплетіння різних шарів і пов’язаних із ними функцій. Отже, відкритою проблемою є хронологічна послідовність різних типів морфологічних опозицій та тривалість їхнього перекриття в реальному часі10. Пов’язана з цим проблема, якої Степанов не порушує, стосується аналогічних вирівнювань, що затьмарюють чисту картину послідовного чергування шарів у змінах основ. Щоб уникнути справжньої навали матеріалу, я тут відмовлюся від обговорення прикладів на цю тему. Відповідні випадки можна було б зібрати під час уважного читання праць Степанова, а сучасна литовська мова демонструє дуже строкату картину саме у дієсловах із носовою інфіксацією в теперішньому часі та в похідних від *i-основ (тобто -(d)in- і -(d)y-), оскільки саме ці афікси спричиняють як акціональні, так і діатезні модифікації. Доречними були б також кілька зауваг щодо поняттєвого апарату Степанова та побудованого на ньому підходу. Тут слід наголосити, що Степанов не висловлюється щодо ступеня граматикалізації відповідних способів афіксації (і це, власне, не було його наміром). Однак можна непрямо виснувати, що підставою для визначення ступеня граматикалізації, якби його належало встановити, могли б бути продуктивність цих способів та регулярність утворення в певній функціональній сфері (діатеза чи акціональність). Важливішим, утім, є те, що Степанов відносно недиференційовано об’єднує аспект (вид) і лексичні модифікації на кшталт способів дії (способы действия), які, зокрема, спричиняють акціональну (а отже, релевантну для аспекту) зміну значення, під загальною категорією акціональності (аспектуальность). Відповідно, свою трифазну модель він розуміє як схематичне зображення типів аспекту, хоча насправді вона сама по собі репрезентує лише фрагмент лексики, чутливої до аспекту (див. вище). Подібним чином Степанов розглядає genus verbi та пасив (об’єднані під назвою ‘залог’) поруч зі змінами лексичної діатези (тобто структури аргументів) у межах єдиної категорії ‘залоговость’. Це правомірно, якщо, як 10 Насамперед у Stepanov (1977) незрозуміло, як його синхронна класифікація типів перехідності та акціональна трифазна модель співвідносяться з послідовністю морфологічних опозицій. REKONSTRUKTION GRAMMATISCHER KERNBEREICHE | 89 Як засвідчує сам Степанов, передусім ідеться про виявлення систематичних концептуальних зв’язків між граматичними категоріями, такими як аспект чи пасив, і функціональними (концептуальними) сферами, що їх мотивують. Однак спільний розгляд стає проблематичним, якщо через нього розмивається відмінність у статусі залучених категоріальних опозицій (радше граматичних проти радше лексичних) або якщо цю відмінність узагалі оголошують неістотною. Загалом Степанов усвідомлює цю обставину, принаймні в царині діатези. З одного боку, він зазначає, що афіксація, яка, наприклад, експліцитно маркує перехідні основи (тобто утворює похідні від неперехідних основ або основ із нестабільною діатезою), також призводить до того, що похідна основа й утворене від неї дієслово мають різні лексичні експлікації (див., зокрема, Stepanov 1977: 140). Він також усвідомлює, що одна й та сама техніка афіксації може в одному випадку виконувати суто синтаксичну функцію (маркування пасиву), а в іншому — функцію лексичного словотворення (наприклад, утворення декаузативних дієслів); таким є вже знайомий приклад російського постфікса {sja} (Stepanov 1978a: 339). Нарешті, там само він показує, що опозиція активу й пасиву та опозиція лексичних діатезних розрізнень можуть мати зовсім різні, а подекуди навіть несумісні наслідки для інтерпретації позначуваної ситуації. Так, активному реченню (7a) можна протиставити денотативно еквівалентне (тобто синонімічне) пасивне речення (7b): (7a) Лаборант расплавляет вещество ‘Лаборант доводить речовину до плавлення’. (7b) Вещество расплавляется (лаборантом) ‘Речовина доводиться (лаборантом) до плавлення’. Жодне з двох речень не передбачає неодмінно, що оброблювана речовина справді плавиться. Саме це, однак, позначається (стверджується), коли транзитивному дієслову расплавить ‘розплавити, довести до плавлення’ протиставляють його неперехідний лексичний відповідник маять ‘плавитися.INTR’; пор.: (8) Вещество тает. ‘Речовина плавиться’, тобто щодо термінативного компонента (7b) не обов’язково імплікує (8). І навпаки, (8) не імплікує (7b), коли йдеться про пресупозицію агенса: лише (7b) передбачає зовнішню причину (саме цей компонент робить 7b денотативною перифразою 7a), тоді як (8) її виключає. Те саме загалом стосується й литовської мови, де ця опозиція досі дуже регулярно (хоч уже й непродуктивно) виражається співвідношенням між простою та розширеною основами; пор. Krosnis kaista ‘Камін стає гарячим’ ⇒ Šeimininkas kaitina krosnį ‘Господар опалює камін ’’. Перефразовуючи Степанова, можна дійти висновку, що в разі лексичної опозиції діатези такого типу, як та, що розглядається в межах так званої ‘inchoative–causative alterna- 90 | BJÖRN WIEMER tions’ besprochen wurde (vgl. Haspelmath 1987), häufig11 eine gewisse Verschiebung in der Darstellung der realen Situation stattfindet; beim Passiv ist das, wie gesagt, nicht der Fall. Брак чіткості в поняттєвому розрізненні — це не просто питання термінології. Адже у Степанова він кілька разів призводить до (імовірно, ненавмисного) ототожнення «пасиву» й «діатези» та до неоднозначних, якщо не відверто некоректних тверджень12. Ще виразніше це помітно в його вживанні терміна «аспект» (вид). Акціональні класи він подає як «ланки, вписані в систему слов’янського аспекту» («способы действия включены в систему видов как одно из звеньев последней»; Stepanov 1976: 411). Якщо це має відповідати поширеній тезі про одне з діахронічних джерел аспектуальної системи сучасних слов’янських мов, таке твердження можна було б обстоювати. Однак подальший виклад Степанова показує, що як аспектуальну опозицію він розглядає на одному рівні сучасну кореляцію док.: недок. виду та опозицію між «означеними» й «неозначеними» основами, засвідчену ще в праслов’янській і найдавніших історично засвідчених стадіях східнослов’янської мови (пор., зокрема, Stepanov 1977: 151). Щодо останньої опозиції має бути зрозуміло, що вона більш-менш безпосередньо виникла з описаного вище аблаутного чергування та розширення основи типу *nes- ⇒ *nos-i- ‘нести’. Функціонально вона була значно менш абстрактною, ніж опозиція док.: недок. виду. Відповідно, вона мала й сильніші лексичні обмеження, ніж сучасна російська аспектуальна опозиція13. У цьому контексті Степанов без розрізнення згадує також праслов’янську опозицію між аористом та імперфектом, уже згадане вище індоєвропейське розрізнення між основами теперішнього, аориста й перфекта, а також деякі «акціональні рефлекси» в балтійському розрізненні претеритальних і теперішніх основ. В останньому випадку йдеться про (сучасні) темпорально зумовлені чергування основ і коренів, наведені в (1–6)14. До цього належать також явища аблауту; пор., наприклад, perk-a.3.PRS vs. pirk-o.3.PRT до pirk-ti ‘купувати’, liek-a.3.PRS vs. lik-o.3.PRT до lik-ti ‘залишатися’15. 11 У жодному разі — не завжди. Адже можливість скасувати імплікатуру речення (7b) щодо речення (8) зумовлена, зокрема, референційними властивостями найвищого за рангом аргументу (тут: лаборант): якби цей аргумент позначав не істоту, а референт, що перебуває нижче на шкалі одушевленості, наведена імплікатура була б обов’язковою. Так буває, наприклад, коли найвищий за рангом аргумент позначає природну силу; пор. рос. Солнце растапливает снег (відповідно лит. Saulė tirpdo sniegą) ‘Сонце розтоплює сніг’ ⇒ Снег тает / Sniegas tirpsta ‘Сніг тане’ (де tirpti.INTR ⇒ tirpdyti.TR). 12 So etwa in Stepanov (1978a: 338), wo es heißt: „Залог заключается в отношении глагола-сказуемого предложения к подлежащему предложения. Он является, по-видимому, универсальной категорией различных языков [sic!] и в значительной степени связан с поверхностной организацией высказывания.“ Stepanov versteht das Passiv einerseits zwar eindeutig als eine Operation, die nur die morphosyntaktische Kodierung von Argumenten tangiert. Andererseits aber behauptet er hier, daß das Passiv als eine universal in allen Sprachen vorhandene Kategorie anzusehen sei. 13 Для ґрунтовної критики безпосереднього виведення опозиції док.: недок. виду з опозиції визначеності див. Bermel (1997: 67ff., 84f.). 14 Пор. інші приклади: лит. tek-a.3.PRS vs. tek-ė-jo.3.PRT до tek-ė-ti ‘текти’, mieg-a.3.PRS vs. mieg-o-jo.3.PRT до mieg-o-ti ‘спати’, tur-i.3.PRS vs. tur-ė-jo.3.PRT до tur-ė-ti ‘мати’. 15 Хоча в слов’янських мовах вони зникли раніше, ніж у балтійських, досі є низка дієслів, у яких у теперішній та інфінітивній основах зберігся давній розподіл за повним і REKONSTRUKTION GRAMMATISCHER KERNBEREICHE | 91 Однак такі зіставлення не цілком коректні, оскільки велике значення має те, чи відбуваються чергування основи, як-от аблаут або інфіксація, синхронно в межах тотожних лексем (тобто повністю інтегровані в парадигму), чи призводять до лексичної зміни. Якщо, наприклад, за двома рядами литовських претеритальних закінчень (-ė < *ē проти -o < *ā для 3-ї особи) справді стоїть індоєвропейське розрізнення між перехідними й неперехідними дієсловами (див. особливо прим. 9), то тепер воно значною мірою стерлося. Сьогодні ці два ряди є морфонологічно комплементарно розподіленими закінченнями для тих самих абстрактних категорій особи/числа й претерита — не більше й не менше. Те саме стосується суфікса -st і інфіксів у теперішньому часі: ці афікси й досі трапляються майже винятково при неперехідних основах (і в цьому сенсі «чергуються» з претеритом на -o), але в іншому лише позначають теперішній час. Вони не мають ані спеціальної акціональної, ані діатезної функції. Щодо слов’янського імперфекта (на -aachъ/-ěachъ), слід зважати на те, що незалежно від того, чи брало участь у його виникненні розширення основи на ē, і, якщо так, чи було воно етимологічно тотожним розширенню основи на *ē для утворення прогресивів¹⁶, у цих випадках граматичний статус різний: імперфект не змінює структури лексеми, тоді як розширення основи на *ē спричиняє відповідні модифікації — саме тому імперфект належить до словозміни, а розширення основи на *ē — до словотвору. Натомість суфікс імперфекта обмежений одним часовим планом, тоді як інше розширення основи на *ē (у типі teka.3.PRS, tekejo.3.PRT tekēti ‘текти’) допускає словозміну в усіх часах. Історія дієслівної морфології, особливо давніших індоєвропейських мов, рясніє прикладами, коли морфотактична будова словоформ залишалася незмінною, але дослідники припускали перехід від словотвору до словозміни (можливо, і навпаки). Наприклад, Barton (1981: 248–250), як і Степанов (див. вище), виходить із того, що в праіндоєвропейській мові існували лише голі основи (або корені), які завдяки своїм лексичним акціональним властивостям — пунктуальним/термінативним або прогресивним — імплікували відповідно часовий план, у якому тільки й могли вживатися: пунктуальне/термінативне ⇒ минулий час (пор. так звані кореневі аористи) проти прогресивного теперішнього часу. Пізніше шляхом афіксації до кореневих аористів утворилися нові основи, які за замовчуванням мали протилежну акціональну структуру й могли вживатися в теперішньому часі; пор. *der-t ‘burst, split, tore away, tore off’ ⇒ *dere-ti ‘flays, is tearing’. Цей процес Бартон називає відображають нульовий ступінь (інфінітив поводиться тут так само, як колишній аорист); пор., наприклад, староцерк.-слов. berǫ ‘я беру’ проти bъrati ‘брати’, židǫ ‘я чекаю’ проти žьdati ‘чекати’. Див., зокрема, Stepanov (1976: 409; 1978a: 343f.), а також цитату в прим. 5. 16 Gegen eine solche Etymologie äußert sich vor allem Stang (1943: 82–85). Generell gibt es zwei konkurrierende Thesen zur Herkunft dieser ur slavischen Innovation: die eine führt das Imperfekt-Suffix zurück auf die Fusion eines stammerweiternden *ē oder *ā mit einer Vergangenheitsform der Copula *es- (u.a. Stang, Diels), die andere sieht im Imperfekt-Suffix eine Erweiterung des Aoriststamms durch *ē/*ā in iterativer oder progressiver Funktion (vor allem Kurylowicz) (vgl. Birnbaum 1975: 162f.; Stang 1943: 81). Nur die zweite These nimmt etymologische Identität des einen *ē mit dem anderen an. Welchen Standpunkt man aber auch einnehmen mag, sie laufen beide auf eine Stammerweiterung durch ein „iterativ-progressives“ Morphem hinaus. 92 BJÖRN WIEMER «Деривацією», оскільки подальший перебіг розвитку, зокрема у слов’янських мовах, показує, що первісні корені типу *der- та похідні від них основи (*dere- тощо) сприймалися як «лексично відмінні». Адже обидві основи тоді утворювали власні похідні теперішнього часу або аористу (через аблаут та/або суфіксацію): кореневий аорист *der-t ⇒ основа теперішнього часу старослов’янської мови -dbret і *dere-ti ⇒ *d̥rāsom > старослов’янське d̥rachъ. Цей процес він називає «словозміною», оскільки тут змінюється лише часовий план, і поступово виникла регулярна парадигматична відповідність, що залишила незмінним лексичний зміст первісної основи. Отже, ця аргументація ґрунтується на зв’язку відповідних морфологічних операцій із лексиконом. Вона також спирається на усунення однобічних функціональних імплікацій, через які дієслівні корені, з огляду на закладений у їхньому лексичному значенні акціональний характер, указують на той чи інший часовий план. Коротко кажучи, вона ґрунтується на усуненні лексико-темпоральних синкретизмів, якщо під такими розуміти імплікативні зв’язки між двома (або більше) категоріальними розрізненнями (прототипами). У цьому разі йдеться про грамеми темпоральних категорій і категорій діатезного значення у дієслові. Такий синкретизм передбачає, що відповідні грамеми вже існують як розрізнювані одиниці; якщо це не так, доречніше було б говорити про «(категоріальну) дифузність» (див. нижче). Коли такий кластер розпадається, оскільки грамеми можна маркувати незалежно одна від одної, відбувається «дискримінація»17. У випадку, який обговорює Степанов, дискримінація спричинила перехресне комбінування лексичного значення і часового плану. Це комбінування обґрунтовує граматикалізацію часів (але не аспекту!); див. також Lehmann (1990). Однак слід зважати на те, що й похідні основи («розширені корені») зазвичай визначають тип словозміни (або, нейтрально кажучи, тип морфологічної зміни на кінці словоформи); отже, і тут знову відбувається імплікація типів морфем, які йдуть після коренів з аблаутом або суфіксальних розширень. Таким чином, у морфотактиці не змінилося нічого суттєвого; перед нами приклади зміни основи, до яких приєднуються різноманітні показники часу, особи й числа18, а відтак за певних умов вони утворюють парадигми з більш чи менш регулярними чергуваннями основ. Ці зміни основ є парадигматичними власне лише тому, що корелюють з іншими категоріями (тут — часом, особою, числом), які певним чином набули морфологічного розрізнення і дають підстави виокремлювати грамеми. Якщо ж основа вказує на час, то знову можна говорити про синкретизми. Найвиразніший випадок — основа теперішнього часу дієслів доконаного виду у східнослов’янських мовах і польській мові (тобто в північно-східній частині слов’янського мовного ареалу), яка бу- 17 Щодо цих понять і операцій, що за ними стоять, див. Lehmann (1996; 1999: 229 і далі). 18 Вони, своєю чергою, можуть зливатися в синкретичну форму — явище, типове для флективної морфології. Rekonstruktion grammatischer Kernbereiche | 93 Однак це дуже пізній наслідок граматикалізації аспекту (який до того ж не виявляється однаково послідовно в усіх слов’янських мовах); тут синкретизм існує виключно на функціональному рівні (пор. Kardelis/Wiemer 2002: 53 і далі; Wiemer 2003: 44–46). Йому мала передувати фаза, коли на лексичному рівні існувала функціональна спорідненість між часовою обмеженістю та віднесеністю до майбутнього (можливо, з модальними «відтінками»). Адже доки запас дієслівних основ у мові не розподілено достатньо послідовно на два (або, можливо, більше) класи, кожному з яких властивий чітко окреслений набір функцій, кореляція з часом (минулий час проти теперішнього/майбутнього) залишається відносно «нещільною»: за потреби цю кореляцію можна анулювати. Саме таке становище спостерігаємо на ранніх історично засвідчених етапах слов’янських мов і в сучасній литовській мові, тобто час як уже граматична категорія утворює (утворював) нещільні синкретизми з лексично зумовленими акціональними преференціями (пор. Bermel 1997: розд. 4–8 passim; Wiemer 2001: 39–44, 47).19 Та повернімося до морфотактичних процесів. Зміни основ, подібні до розглянутих Бартоном, на кожному кроці трапляються (або піддаються реконструкції) в еволюції ранніх індоєвропейських мов. Переглянувши, наприклад, Stang (1943), відповідні місця у Stang (1966) і Kazlauskas (1968: 287 і далі), праці Степанова, розглянуті вище, та численні роботи інших авторів, які докладно досліджували дієслівну морфологію слов’янських і балтійських мов в індоєвропейському контексті, складається враження, ніби весь розвиток дієслівної морфології в балтійських і слов’янських мовах майже цілковито зводиться до інтеграції дериваційних засобів у парадигматичні структури, зокрема до переосмислення аспектуальних розрізнень як темпоральних. Однак останні майже ніколи не граматикалізуються настільки, щоб розщеплювалися (дискримінувалися) синкретизми форми й функції та значною мірою зникали лексичні обмеження, породжені класами, чутливими до аспекту. Підсумовуючи сказане вище: чергування основ, пов’язані з акціональністю, можуть більшою чи меншою мірою брати участь у творенні парадигм. Вони взаємодіють з іншими категоріями, сформованими в дієслові, такими як час або категорії, що уточнюють структуру аргументів (пов’язані з діатезою). Оскільки час, на відміну від розрізнень, що стосуються структури аргументів, не спричиняє лексичних змін, тісні зв’язки з часовими розрізненнями в принципі зберігають лексему, тоді як тісні кореляції з розрізненнями, пов’язаними з діатезою, швидко призводять до зміни лексеми. Якщо в граничному випадку акціональну функцію морфологічного маркування жорстко прив’язано до певного часу (як у балтійських носових інфіксах і {st}, що наявні лише в теперішньому часі), такий синкретизм забезпечує суворішу парадигматизацію цього засобу, тобто він міцно інтегрується в парадигму імплікованої категорії (тут — часу). 19 Зауважмо: це, власне, питання не деривації, а класифікації, за якої дієслова в цих мовах послідовно зараховуються до класу дієслів доконаного виду або до протилежного йому класу дієслів недоконаного виду. Те, чи є дієслово доконаного або недоконаного виду, не обов’язково визначається самою будовою його основи, а залежить від співвідношення з основою морфологічно найближчого до нього дієслова протилежного виду (пор. Wiemer, у друці1: розд. 4). 94 | BJÖRN WIEMER Ще раз хочу наголосити, що ці спостереження принципово можна було б ототожнити з переходом від деривації до словозміни, однак, наприклад, у випадку носових інфіксів і st-суфікса морфотактична поведінка не змінюється. Обговорюючи історико-порівняльні праці Степанова, присвячені цій проблемі, я говорив про синкретизми між акціональними та діатетичними ознаками. Однак, як уже зазначалося, синкретизми передбачають наявність категорій (або значень) із розрізнювальними опозиціями. Якщо ж Степанов (як і багато інших) виходить із того, що на початку розвитку праіндоєвропейського синтаксису й морфології ще не існувало кореляції перехідності, а також не позначалися розрізнення виду чи часу, а існували лише дієслівні корені, які слід характеризувати як activa tantum, perfecta tantum тощо, то ці категорії існували хіба що в дифузному вигляді. Це означає, що вони не лише не могли вільно комбінуватися (що усунуло б синкретизми), а й узагалі не існувало категоріальних опозицій «перехідне vs. неперехідне», «теперішній час vs. аорист» тощо, які можна було б комбінувати. Крім того, Степанов поділяє тезу про активне-інактивне вирівнювання в ранній праіндоєвропейській мові (див. розділ 2). Якби прийняти цю тезу, довелося б припустити, що зв’язок між аргументом і предикатом був синкретичним: вони мали б збігатися за ознакою [± animat]20. Однак цей синкретизм (якщо він узагалі колись існував) мав би суто семантичний характер і, крім того, не залишив безпосередніх слідів у морфосинтаксисі балтійських і слов’янських мов. Згідно з передумовами Степанова, лише з появою розрізнень перехідних і неперехідних основ та часів постали окремі категорії, які можна було комбінувати між собою, а також із (ще не граматикалізованими) акціональними розрізненнями, причому значною мірою вони, здавалося, взаємно або односторонньо передбачали одне одного. Отже, навіть якщо прийняти аргументацію Степанова, доведеться припустити, що виникненню таких синкретизмів передувало усунення дифузного характеру дієслівних коренів щодо щойно згаданих категоріальних розрізнень. Повернімося тепер до трактування Степановим акціональних розрізнень і зазначимо, що він плутає граматичні функції виду з акціональними дефолтами та лексичними модифікаціями. Найвиразніше це виявляється, коли Степанов називає вторинно суфіксовані дієслова, такі як рос. выпивать «випити / випивати до кінця», выделывать «виробляти, виготовляти», разрисовывать «детально розмальовувати / креслити», закалывать «заколювати» «двовидовими» (двувидовые), обґрунтовуючи це тим, що ці дієслова мають префікс і тому, на відміну від безпрефіксних основ (пить «пити», делать «робити, чинити», рисовать «малювати», колоть «колоти»), позначають межовість (1977: 151). Щоправда, він зауважує, що вторинно суфіксовані та прості основи також відрізняються лексично, тому часто одні не можна вживати замість інших. Як обґрунтування «двовидовості» згаданих вторинно префіксованих дієслів він також наводить те, що вони вживаються замість відповідних… 20 Stepanov (1989: 75ff.) spricht deshalb auch von „semantischer Kongruenz“ („семантическое согласование“). REKONSTRUKTION GRAMMATISCHER KERNBEREICHE | 95 …них дієслів доконаного виду — без суфікса {iva / vva}, тобто вынуть, выделать, разрисовать, заколоть (з тими самими значеннями, що й суфіксовані дієслова), — вживалися б у наративному теперішньому часі, тобто фактично у функції доконаного виду. З цього чітко видно, що Степанов змішує лексичні та граматичні функції. Щоправда, спостерігаючи, що вторинно префіксовані та відповідні неперфіксовані дієслова лексично не цілком збігаються, а тому в наративному теперішньому часі їх не можна просто взаємозамінювати, він фактично торкнувся центрального пункту «аспектогенезу», так би мовити, його точки перетину з лексичною семантикою (пор. Wiemer 2001: 48–53). Загалом до цього слід додати, що аргументація та теоретичні передумови Степанова, можливо, й застаріли, однак його концептуальний підхід і досі залишається актуальним. Передумовою цього є — поряд із точнішим визначенням реального перебігу хронологічних шарів та їхнього, безперечно наявного, переплетення — спроможність інтегрувати окреслені ним лінії розвитку в межах дієслівної морфології в теорії, що виходять із принципового розмежування граматичних і лексичних категорій (опозицій) та здатні операціоналізувати континуум між ними. 2. SCHMALSTIEG: DIE ABFOLGE VON ALIGNMENT-SYSTEMEN UND DIE „ERGATIVE VERGANGENHEIT“ DES BALTISCHEN Ebenso wie Stepanov (vgl. vor allem Stepanov 1978a: 360–362; 1989: passim) ist auch Schmalstieg ein Repräsentant der These von einem Aktiv:Inaktiv-Alignment in den Vor- oder Frühstufen des Ide. Auf die Diskussion darüber, ob das frühe Ide., genauer: das Ide. nach dem Aufkommen der ersten flektivischen Unterscheidungen, durch ein solches Alignment-System charakterisiert war, braucht hier aber im Grunde nur deshalb eingegangen zu werden, weil sie als Hintergrund für die These vom ursprünglichen Ergativ-Alignment des Vor- oder Frühbaltischen gilt; um diese These geht es im weiteren. Die Hypothese von einem Aktiv:Inaktiv-Alignment des Prä- bzw. Proto-Ide. konnte aufgrund der Unhaltbarkeit ihrer Argumente mehr und mehr in das Reich der Spekulationen verwiesen werden und darf heute als obsolet gelten21 (s. Fn. 22). Trotzdem ist es lehrreich, sich etwas näher die Vorgehensweise anzusehen, mit welcher bis vor einiger Zeit noch Entwicklungs-Abfolgen der grammatischen Kernstruktur des Baltischen (und Slavischen) auf indoeuropäischem Hintergrund postuliert wurden. Dies geschah meist ohne Rücksicht auf Sprachkontakt-Faktoren (nicht zuletzt von außerhalb des ide. Dialektkontinuums). Zudem spielt im Fall einer Rekonstruktion des Alignments ein Abgleich der postulierten Entwicklungsrichtung mit typologischen Fakten eine noch größere Rolle als bei der Verbindung zwischen Aktio­nalität und Diathese (s. Abschnitt 1). 21 Тип актив:інактив увійшов у науковий обіг передусім завдяки «контенсивній типології» Клімова, хоча важливими попередниками на початку XX ст. слід назвати Уленбека й Сепіра. Ґрунтовний огляд історії та сучасного стану дискусії щодо структур інактив:актив та ергатив:абсолютив, а також питання про те, чи існувала в найдавнішій праіндоєвропейській мові певна послідовність між ними, подає Bauer (2000: 15–22, 32f., 43–92); сама вона й далі обстоює існування праіндоєвропейської системи актив:інактив. 96 | BJÖRN WIEMER Якою ж є теза, прихильником якої є також Шмальштіг? Якщо система активного й неактивного стану існувала, то вона мала передувати ергативній системі22. Крім того, розрізнення між основами активного й неактивного класів розглядається як підґрунтя для виникнення як опозиції роду «спільний рід» — «середній рід», так і дихотомії основ аориста/презенса та перфекта23. Якщо підґрунтям цих уже надзвичайно давніх (близько 2000 р. до н. е.) морфологічних розрізнень мала слугувати постульована система активного й неактивного стану, то вже з цього видно, наскільки давно вона мусила існувати. Крім того, активний клас нібито становив підґрунтя для ергатива, а той, своєю чергою, — для номінатива; відповідно, неактивний клас становив підґрунтя для casus indefinitus (= абсолютива), а той, своєю чергою, — для акузатива (див. нижче). За цією гіпотезою, послідовність систем Alignment була б такою: активний/неактивний > Erg:Abs («indefinitus») > Nom:Akk (пор. Schmidt 1980: 103; 1983: 9f.); однак див. Dixon (1994: 185f., прим. 2), де цю послідовність критикують. Тепер зосередьмося на дискусії щодо ергативного синтаксису або нібито залишків ергативної системи, успадкованої від праіндоєвропейських мов-попередниць. Хочу наголосити, що під «ергативною формою» тощо не можна розуміти просто часте позначення агенса непрямим відмінком або прийменниковою групою24. Таке ототожнення іноді призводило до непорозумінь і в славістичній літературі, коли деякі автори говорять про «ергативний синтаксис (конструкцію тощо)». Плутанина виникає через те, що не враховується: морфосинтаксично маркований вираз найвищого за рангом аргументу сам собою ще не утворює ергативної схеми. По-перше, цей аргумент у реченні має співвідноситися з комплементарним аргументом (який відповідав би абсолютиву), а по-друге, на відміну від пасиву, непряме маркування найвищого за рангом аргументу має кваліфікуватися як морфосинтаксично немаркована модель. До цього я ще повернуся. Щодо балтійських мов, зокрема литовської, про ергативний синтаксис ішлося у зв’язку з реченнями типу (9) Čia žmoni-u gyven-t-a / gyvena-m-a тут людина.GEN.PL жити.PTC.NEUT «Тут (мабуть) жили люди / тут (мабуть) живуть люди». (10) Sen-ų mišk-ai mylė-t-a старий.GEN.PL ліс.NOM.PL любити.PTC.NEUT «Ліси були люблені старими» йшлося. У таких реченнях впадає в око, що (а) предикативний дієприкметник не узгоджується з жодною 22 Vgl. dazu die sehr kritische Besprechung von Stepanov (1989) durch Krasuchin (1990, insbes. S. 73 und 78) und neuerdings auch Crome (2001: 24–27). 23 Zu diesen und deren Verkoppelung mit dem Medium vgl. insbesondere Stepanov (1989: 24ff.); s. Abschnitt 1. 24 Саме так це, наприклад, розуміє Rosén (1979: 165). REKONSTRUKTION GRAMMATISCHER KERNBEREICHE | 97 NP, хоча може стояти NP у називному відмінку (див. приклад 10), і що (б) найвищий за рангом (іноді єдиний) аргумент дієслова, від якого утворено дієприкметник, виражається родовим відмінком. Щодо виникнення цієї конструкції існують щонайменше дві гіпотези, одна з яких ґрунтується на припущенні про доісторичний ергативний синтаксис. Головним прихильником цієї гіпотези є Шмальштіг (1982; 1988; 1993; 1994), тому я коротко називатиму її «ергативною гіпотезою» або «гіпотезою Шмальштіга»25. Шмальштіг визнає етимологічну спорідненість між *суфіксом -to дієприкметника на -t і 3-ю особою однини індоєвропейського медіального аориста (наприклад, у ведичній та грецькій мовах)26. Окрім цього вихідного припущення, він вважає, що в ранній праіндоєвропейській мові не було узгодження між членами речення, не існувало опозиції транзитивності й, відповідно, основи були індиферентними (або дифузними) щодо діатези. Тому речення на зразок (10) слід розглядати також у діахронічній аналогії до інших іменних речень (Schmalstieg 1982: 132f.); пор. наприклад (11) Mēs-a sveik-a valgy-ti м’ясоNOM.SG.F здоровеNEUT їстиINF «Їсти м’ясо корисно». Однак це відповідало б нейтральному Alignment, оскільки ані щодо ознаки [± активний], ані щодо розрізнення [± транзитивний] не простежується чіткої моделі вибору відмінка або маркування узгодження (див. Plank 1995: 1185). Зрештою, згідно з міркуваннями самого Шмальштіга, на початку не існувало ні того, ні іншого. Коли ж виникло розрізнення транзитивності, яке виявлялося також у формі відмінкових маркерів, у неперехідних моделях речення первісний «невизначений відмінок» спершу перетворився на абсолютив, а потім — на номінатив, тоді як при перехідних предикатах для найвищого за рангом аргументу почали використовувати спеціальний відмінок. Так спочатку виникла ергативна модель. Колишній ергативний відмінок згодом перетворився на сучасний генітив27 (Schmalstieg 1982: 121). Щоправда, типологічно засвідчено виникнення ергативної моделі з нейтрального Alignment на основі перехідних типів речень (Plank 1995: 1194). Однак щодо колишнього індоєвропейського ергатива радше можна припустити, що внаслідок поширення на аргументи неперехідних предикатів його переосмислили як номінатив; ці 25 Іншими прихильниками цієї тези були б Marvan (1973) і Palmais (1977). 26 Diese Annahme stützt sich auf Hirts Studien zur ide. Syntax; vgl. Schmalstieg (1988: 36f.). 27 Schmalstieg (1982: 121) nimmt hier rekonstruierte Sätze an wie *patér bhr̥-tó vīr-os ≈ ‘Vater getragen des Mannes / durch den Mann’ mit patér als ursprünglichem Indefinitkasus, bhr̥tó als Verbalnomen und vīros als ergativisch zu verstehendem Kasus (später Genitiv). Leider gibt er nicht an, woher diese Rekonstruktion stammt und wie gesichert sie durch historisch-vergleichende Daten ist. Ähnlich wenig gesichert ist seine Behauptung, daß der Genitiv in Sätzen wie lit. NOM.SG pribego vandens.GEN.SG ‘Das Zimmer lief mit Wasser voll’, Žemė.NOM.SG primirko lietaus.GEN.SG ‘Die Erde sog sich mit Regen voll’ auf einen Ergativ zurückgehe (Schmalstieg 1984). Heute wird hier der Genitiv zur Angabe einer gewissen Menge einer Substanz bei zweistelligen, aber intransitiven Verben verwendet (s. die gerade zitierten Beispiele). Ein solcher „ergativischer Zusatz“ zu intransitiven Sätzen wäre logischerweise nur für die Zeit denkbar, als es noch keine einigermaßen deutliche Transitivitäts-Opposition gab (s. dazu auch Stepanovs Hypothesen in Abschnitt 1). 98 | BJÖRN WIEMER Entwicklung findet u.a. in kaukasischen Sprachen Parallelen (vgl. Schmidt 1980: 103f.). Somit stellt sich die Frage, ob es sich bei Sätzen vom Typ (9–10), welche Ziel der Erklärung Schmalstiegs sind, wirklich um ein ergatives Argument handelt. Dazu sofort mehr. Однак гіпотеза Шмальстіга передбачає ще більше. Так, за первісно припущеного зіставлення членів речення мала існувати модель, у якій називний відмінок (або, за Шмальстігом, абсолютив) стояв би поряд із неузгодженим t-дієприкметником (або віддієслівним іменником) неперехідних основ; у литовській це відповідало б структурі на зразок (12) *tėv-as gulė-t-a28 батько.NOM лежати.PTC.NEUT ≈ «батько лежав» = «Батько лежав». Крім того, через припущену для ранньої індоєвропейської відсутність розрізнення суб’єкта й об’єкта ця гіпотеза передбачає також, що форми на зразок pasnig-t-a29 «сніжило», paly-t-a «дощило», тобто форми від нульмісних дієслів (pasnigti «сніжити», palyti «дощити»), належали до первісних дієприкметників (Schmalstieg 1982: 119), а не виникли пізніше внаслідок лексичного розширення морфологічного маркувального зразка. У зв’язку з цим неузгоджена модель речення з (10) мала б діахронічно передувати узгодженій моделі (відповідній пасиву) (10’) Sen-ų mišk-ai mylė-t-i старий.GEN.PL ліс.NOM.PL.M любити.PTC.NOM.PL.M «Ліси були люблені старими» existiert haben (Schmalstieg 1982: 119f.). Den Versuch einer glaubwürdigen Rekonstruktion, welche diese Annahme stützen würde, unternimmt Schmalstieg allerdings nicht (genauso wenig tun dies im übrigen Matthews 1955 oder Ambrazas, die sich in diesem Punkt mit Schmalstieg decken; zu Ambrazas s.u.). Abgesehen davon wäre es für seine Hypothese eine entscheidende Frage, in welcher (vorhistorischen) chronologischen Relation sich der von ihm postulierte Kasuswandel und die Entstehung des *to-Formans befinden (vgl. Ambrazas 1994: 9). Auch darauf antwortet Schmalstieg nicht. Щодо *to-форманта можемо з певною впевненістю сказати, що в балтійських (і слов’янських) мовах її діатематичне оформлення відбулося порівняно пізно, можливо, навіть лише з початком писемності (у балтійських мовах — лише протягом останніх 300–400 років), тобто відбулося чітке закріплення за одним з аргументів дієслова, від якого вона утворена29. « 28 Це ілюструє неперехідні основи з неактивним аргументом. Але оскільки ергативний синтаксис не розрізняє активних і неактивних предикатів, гіпотетично мали б існувати також речення на зразок *Tėvas.NOM.SG.M eita.NEUT ≈ «батько пішов» (див. обговорення в Ambrazas 1994: 8). 29 Процес окреслення полягає в розв’язанні недовизначеного (= розмитого) прототипу; його можна репрезентувати за допомогою «грама» (у розумінні Bybee, Dahl 1989). До розв’язання (окреслення) з логічного погляду між варіантами прототипу існує відношення «і/або», яке може бути визначене (або ж залишене відкритим) лише під впливом контексту. Типовий випадок розмитого (тобто такого, що окреслюється лише контекстом) REKONSTRUKTION GRAMMATISCHER KERNBEREICHE | 99 Морфологічні відмінки праіндоєвропейських мов, натомість, як відомо, мають значно давніше походження. З типологічного погляду про роль морфологічних відмінків у переході від ергативної до акузативної системи можна сказати, що такий перехід полягає в розширенні сфери вживання первісного ергативного відмінка (який використовувався лише для маркування найвищого за рангом аргументу транзитивних предикатів!) на аргументи інтранзитивних предикатів. Унаслідок такого розширення ергатив перестає бути ергативом і стає тим, що зазвичай називають «називним відмінком». Отже, відбувається передусім інверсія відношень маркованості в системі Alignment30. І саме цього у наведеному вище випадку (9–10) не відбувається: генітив залишається непрямим відмінком, а реченнєва модель у (9–10) залишається «небазовою» на тлі решти синтаксису акузативного типу31. Крім того, слід зауважити, що реконструкція Шмальстіга prima facie стосується лише конструкцій без узгодження з t-дієприкметниками. Щоб пояснити, чому m-дієприкметники також трапляються в неузгоджених реченнєвих моделях типу (10–11), доводиться припустити, що за зразком *to відбулася дуже масштабна аналогія32, і цю аналогію слід було б пов’язати з іншими релевантними процесами в діахронній хронології систем Alignment та залучених граматичних явищ. Так само неузгоджене вживання нині родово нейтральних t-дієприкметників інтранзитивних дієслів (як у прикладі 9) довелося б пояснювати аналогією. Адже теза Шмальстіга ґрунтується на тому, що спочатку ергативний відмінок виник лише в транзитивних реченнєвих моделях. Але знову ж таки: навіть якби внаслідок аналогії цей відмінок почали використовувати також для позначення єдиного аргументу інтранзитивних предикатів, така аналогія привела б до моделі маркування, яку слід було б класифікувати не як ергативний, а саме як акузативний Alignment33. Пор. (9–10): там єдиний аргумент інтранзитивного дієслова gyventi У литовській мові цю морфему становить займенник kas «хто і/або що». Щодо поняття контуризації див. Lehmann (1996; 1999: 234), Wiemer (2001: 47ff.). Щодо діатетичної спрямованості цього та порівнянних девербальних формантів див. Wiemer (2004: 288–293) із відповідними бібліографічними посиланнями. 30 Vgl. Plank (1995: 1186f., 1991), der in einem Wechsel des Alignment u.a. „consequences of revaluations of non-basic constructions as basic and vice versa“ sieht, sowie auch Dixon (1994: 182–206, passim). 31 Nur als Kuriosum sei noch folgendes vermerkt: Schmalstieg (1982: 122) spricht entgegen seiner eigenen Hypothese – die ja den Ergativ zum Genitiv werden läßt – noch den Standpunkt anderer Verfechter der These von einer ergativischen Vergangenheit des Idg. an, wonach nicht der Genitiv, sondern der Nominativ als Nachfolger des Ergativs anzusehen wäre (dies entspräche der gerade dargelegten, typologisch belegten Entwicklungsfolge). Diese Annahme sieht Schmalstieg als „completely unnecessary“ an (in Schmalstieg 1993: 41 freilich zieht er sie schließlich wieder in Erwägung!). Seine Erklärung endet dann aber in einem Akkusativsystem – ohne die „Zwischenstufe“ des Ergativsystems. Man kann sich bei einer solchen Argumentationsweise nicht des Eindrucks erwehren, daß es sich um inkohärente ad hoc-Versuche handelt. 32 Те саме стосувалося б слов’янських n-дієприкметників, якщо їхні неузгоджені реченнєві моделі можна так само пов’язати зі структурами, як у (10–11). Тому Stepanov (1978b: 348) зазначав, що комплементарний морфонологічний розподіл n- та t-суфіксів зрештою суперечить гіпотезі на кшталт Шмальстігової. 33 Саме цим литовський випадок відрізняється від індоіранського, яке часто наводять для порівняння (пор. Christen 1998: 58). Щодо основних моделей маркування див. також Comrie (1975: 114f.). Відповідно, відмінкова модель, що випливає з прикладів (9–10), була б близькою до антиергативної системи, яку можна побачити, наприклад, у сучасній фінській мові. 100 | BJÖRN WIEMER «жити» (žmoniu) у тому самому відмінку, що й найвищий за рангом аргумент транзитивного дієслова mylėti «любити» (senų); синтаксично це відповідає акузативній моделі, в якій, щоправда, морфологічне відношення маркування було б «перевернутим». Однак ані це, ані праіндоєвропейська стадія з юкстапозицією на кшталт *tēv-as.NOM.SG.M dirb-t-a / gulē-t-a.NEUT не можна переконливо реконструювати в якийсь спосіб (Ambrazas 1990: 213). Нарешті, гіпотеза Шмальстіга передбачає, що сучасні пасив і безособова конструкція з підметом у литовській мові (з родово нейтральними ta/ma-дієприкметниками) розвинулися з ергативної системи. Однак це був би єдиний відомий у типології випадок, коли пасив виник із ергативної системи. Адже серед реальних (а не реконструйованих) випадків відомі лише такі, коли пасивний показник було переосмислено як ергативний (пор. Estival/Myhill 1988, а також #1142 з «Архіву універсалій» у Констанці). Дещо, але не цілком протилежну позицію щодо припущень Шмальстіга вже висловив Stepanov (1978a: 355ff.; 1978b: 348f.): виникнення типів речень (9–10) він розглядав не як наслідок ергативного відмінкового маркування, а неявно пов’язував з активним:неактивним Alignment, який, на його думку, праформи балтійських і слов’янських мов (він говорить про «праслов’яно-балтійську») також успадкували від ранньої праіндоєвропейської. Відповідно, непряме маркування аргументу в (9) слід вважати первісним, оскільки істота з одушевленим референтом виступала в «нетиповій» для неї ролі, а саме неактивній; відповідно, вона була маркована також морфологічно й синтаксично (через відсутність узгодження). Крім того, Stepanov убачає в реченнях типу (9) зв’язок із праіндоєвропейським перфектом, що зник у балтійських і слов’янських мовах. Загалом його вважають категорією стану (і, зокрема, тому пов’язують із медіумом; або ж він утворював із ним формально-функціональний кластер). Після зникнення перфекта в балтійських і слов’янських мовах у них, так би мовити, утворилася порожня позиція в системі, яку, як стверджує Stepanov, заповнили нефінітні форми дієслова та непряме маркування аргументів³⁴. Отже, формування аналітичного пасиву було діахронічно вторинним щодо «перфектної» (або, мабуть, краще сказати — статальної) семантики типу речень (9). Проти цієї тези можна заперечити, що, як і теза Шмальстіга, вона порушує питання перевірності хронологічної послідовності: у якому часовому співвідношенні перебувають функція перфекта, функція пасиву та функція (інференційного) евиденціала³⁵? Крім того, Stepanov не ставить питання, чи справді тип речення (9) відповідав стативу, чи радше «експерієнціалу» (який еви- 34 Він також узагальнено встановлює прямий зв’язок із інтранзитивними реченнями з іменним присудком і непрямим маркуванням аргументів у сучасних російській та литовській мовах; передусім із давальним експерієнцером (пор. рос. Мне холодно, лит. Man šalta «Мені холодно») або зовнішнім давальним посесором у поєднанні з акузативом аргументу найнижчого рангу, як у рос. (діал.) Мне.DAT ногу.AKK больно досл. «Мені болить ногу» або лит. Man.DAT skauda galva.AKK досл. «Мені болить голову». Однак Stepanov не враховує, що багато з цих реченнєвих моделей, очевидно, сформувалися лише відносно пізно, а саме в історичну добу (щодо цього загалом див. Galkina-Fedoruk 1958). 35 Саме для цієї функції речення типу (9–10) добре засвідчені в сучасній литовській мові. Rekonstruktion grammatischer Kernbereiche | 101 (яка була б ближчою до дентальної функції). Крім того, його припущення (як і припущення Шмальстіга) ґрунтуються на гіпотезах про зміну типу alignment, які через типологічні контрдокази покладають на нього тягар доведення (див. вище). Зрештою, вони спираються на суто системно-іманентну реконструкцію, у якій цілковито виключено можливий вплив мовних контактів. Саме тому у викладі Шмальстіга трапляються цілком непотрібні ad hoc тлумачення, які не підтверджуються навіть фактами, що були б релевантними для реконструкції. Так, наприклад, коли він ad libitum інтерпретує речення типу (13) Ant šakel-ių ant žal-ųjų vainik-us kabin-t-a на гілка.GEN.PL на зелений.GEN.PL вінок.ACC.PL.M вішати.PTC.NEUT ‘На гілках, на зелених, вінки.ACC повішено’ у яких найнижчий за рангом аргумент позначено як прямий додаток в акузативі. Шмальстіг (1982: 121f., 129) припускає, що дієслово kabinti ‘вішати’ лише пізніше (у процесі формування опозиції транзитивності) було однозначно переосмислене як транзитивне, а відтак утворений від нього t-дієприкметник kabinta (нині не розрізняє родів) також стали розуміти як транзитивний (іншими словами: орієнтований на найвищий за рангом аргумент). Таке «пояснення» ігнорує той факт, що в діахронному розвитку дієприкметників із формантом t утвердилася орієнтація на найнижчий за рангом аргумент (див. прим. 29). Якщо в окремих випадках вони виявляють орієнтацію на найвищий за рангом аргумент при транзитивних базових дієсловах, а в інших можуть утворюватися також від неперехідних і навіть нульмісних дієслів (і, відповідно, вживатися «активно»), то це значно більшою мірою можна розглядати як результат широкої експансії цього віддієслівного суфікса на основи, відмінні від транзитивних, і меншою мірою — як наслідок синтаксичного переаналізу (як у польській безособовій конструкції з дієприкметником no/to). Чи можна припускати польський вплив у разі литовських дієприкметників на -ta (так само як і на -ma), утворених від транзитивних дієслів з об’єктним керуванням, досі залишається відкритим питанням36. Однак, окрім цього, значно правдоподібніше припустити, що експансія віддієслівного форманта t відбувалася не від транзитивних основ до неперехідних, а радше від неперехідних до транзитивних — тобто саме у зворотному напрямку порівняно з тим, який передбачає гіпотеза Шмальстіга. Die letztgenannte Annahme rechtfertigen ein paar Argumente, welche Ambrazas (1990: 200–214; 1994; 2004) gegen die Schmalstieg-Hypothese vorgebracht hat. Dabei geht auch er von der Annahme aus, daß der frühe ide. Satzbau in erster Linie durch Juxtaposition nominaler Satzglieder mit nur schwach ausgeprägter Wortklassen-Differenzierung geprägt gewesen sei. Der Genitiv in Sätzen wie (9–10) gehe allerdings nicht auf einen Ergativ-Kasus zurück; diesen habe es sehr wahrscheinlich nie gegeben. Vielmehr sei der Genitiv in Sätzen vom Typ (9–10) als Fortsetzung eines sehr alten genetivus subiecti anzusehen, wie er auch in anderen älteren ide. Sprachen durchweg bei Verbalnomina 36 Щодо діахронного розвитку так званого «безособового» пасиву в балто-слов’янському мовному просторі див. Wiemer (у друці 2). 102 | BJÖRN WIEMER (імен дії) можна спостерігати37. Згідно з цією реконструкцією, сучасні родово нейтральні дієприкметники на ta походять від дієслівних імен з основою на *o, у яких спершу аргументи стояли в називному відмінку й не узгоджувалися з дієприкметником на -ta (< *to). Така структура й досі відображена в реченнєвій моделі типу (14) rug-iai sėja-m-a / sė-t-a жито.NOM.PL сіяти.PTC.NEUT ‘Жито сіється / посіяне’ відображена. У дієслівних іменах із суфіксом t або m «носій» відповідної властивості міг позначатися родовим відмінком (як genetivus subiecti), причому як при транзитивних основах (valstiečio.GEN.SG.M sėjama / seita первісно ‘посіяне селянином’, тобто ‘посіяне селянином’), так і при неперехідних (valstiečio.GEN.SG.M gulima / gulėta первісно ‘лежання / пролежане селянина’, тобто ‘селянин лежить / лежав’)38. Ця реконструкція має ту перевагу, (a) що вона значно прозоріша і (b) що передусім не проводить ані розрізнення між дієприкметниками на t і m, ані між транзитивними та неперехідними основами. Тому, на відміну від гіпотези Шмальстіга, цей підхід не потрапляє в становище, коли для пояснення потрібні додаткові гіпотетичні припущення про масштабне аналогічне вирівнювання. Більша прозорість пов’язана з тим, що структурі речень у (9–10) можна приписати надзвичайно тривалу діахронну тяглість, причому змінився хіба що синтаксичний статус генітивної NP (і, можливо, це сталося лише протягом останніх століть). Зрештою, підхід Амбразаса також дає змогу інтегрувати тезу про посесивне походження найвищого за рангом аргументу, позначеного родовим відмінком (див. прим. 37). З огляду на вкрай спекулятивний характер ергативної гіпотези39, на рішення Шмальстіга, які зазвичай ухвалюються ad hoc (пор. насамперед Schmalstieg 1988: 30ff.) і, як правило, не мають надійного фактичного підґрунтя, а також на викладені вище неузгодженості й на те, що підхід Шмальстіга змушував би вважати, ніби пасив виник із ергативної системи (що прямо суперечило б чіткій картині, засвідченій типологічно), безперечну перевагу слід надати поясненню Амбразаса. 37 Dieser Standpunkt ist in so klarer Form erst in Ambrazas (2004) formuliert. Früher schien auch er der These Holvoets nicht abgeneigt gewesen zu sein, dass der Genitiv in diesen Satztypen auf einen possessiven, zuerst nur adnominalen Kasus zurückgehe, welcher später zu einem Adjunkt umgedeutet worden sei. Auch Stepanov nahm an, daß der Genitiv in (9) zuerst possessiv zu interpretieren war. Er sah dies allerdings als eine Weiterentwicklung des früh-baltischen und früh-slavischen „Perfekt-Ersatzes“ an (vgl. 1978b: 347f.). 38 Примітно в цьому зв’язку, що в литовських діалектах родовий відмінок при дієприкметниках на ta і ma трапляється з неперехідними основами навіть частіше, ніж із такими дієприкметниками від транзитивних основ (Ambrazas 1994: 9). 39 Щодо інших заперечень проти тези про «ергативне минуле» індоєвропейської мови та додаткових бібліографічних посилань див. Comrie (2001: 24f.) і Matasović (2000: 330f.). Rekonstruktion grammatischer Kernbereiche | 103 3. АНАЛОГІЧНИЙ ВИПАДОК У СЛОВ’ЯНСЬКІЙ МОВІ: ‘ESSE’ І ‘HABERE’ У ПОСЕСИВНИХ КОНСТРУКЦІЯХ Окрім Шмальстіга, аж до недавнього часу й інші дослідники будують свої реконструкції на ненадійній основі. Подекуди риси нібито архаїчної морфосинтакси, що походить ще з праіндоєвропейської мови, навіть ставлять на місце інновацій, які за певних обставин утвердилися в окремих індоєвропейських мовах лише внаслідок мовного контакту (зокрема з неіндоєвропейськими мовами). Дуже виразним прикладом є, наприклад, Bauer (2000: 10, 151), яка наводить російську посесивну конструкцію типу u + GEN (у меня книга ‘у мене є книжка’ тощо) як приклад рис, «успадкованих від прамови». Виникає питання, чи не поставлено тут певною мірою хронологію з ніг на голову. Оскільки ця посесивна конструкція до того ж тісно пов’язана з питанням про alignment (див. розділ 2), варто докладніше розглянути методологічну проблему, що постає. Розгляньмо, отже, тезу, згідно з якою посесивна конструкція u + GEN (+ ESSE, з об’єктом володіння в називному відмінку) у російській мові є фінно-угорським субстратом. Цю тезу обговорював Veenker (1967: 117–119) і фактично прийняв, тоді як Panzer (1982: 330f.) і Vasilev (1973) поставили її під сумнів. Однак скептицизм Panzera de facto ґрунтується лише на (дещо догматичному) припущенні, що слов’янські мови, мовляв, насправді є «BE-мовами», а не «HAVE-мовами» (услід за Isačenko 1974), і що тому ймовірніше, ніби російська лише продовжує успадкований стан праслов’янської; якщо ж інші слов’янські мови використовують для вираження посесивності конструкції з HABERE (цсл. iměti та його відповідники), то це слід пояснювати впливом грецької мови (або, опосередковано, церковнослов’янської), латини чи пізніших західноєвропейських мов. Якщо Panzer, імовірно, має рацію щодо такого впливу, це, однак, передбачало б, що дієслово HABERE все ж було спільнослов’янським надбанням праслов’янської мови. Матеріал етимологічних словників також досить переконливо свідчить на користь такого припущення (пор. Vasmer 1953: 479 і Walde 1930: 124). Отже, скептицизм Panzera щодо фінно-угорського впливу не має особливо міцного обґрунтування, і його ані спростовано, ані підтверджено. Натомість слід припустити, що обидва типи посесивних конструкцій паралельно існували ще в доісторичний час, а роль фінно-угорського субстрату, ймовірно, полягала в тому, щоб сприяти перерозподілу цих конкуруючих конструкцій на користь адесивної (з ESSE). Саме це припущення підтримує дослідження Safarewiczowa (1964, особливо с. 17, 55f.). Отже, важливе зауваження Veenker про те, що адесивна конструкція ESSE утвердилася як переважна посесивна конструкція (з усіма її подальшими функціональними розвитками) порівняно з конструкцією HABERE лише в російській мові, тобто на північно-східній периферії слов’янськомовної території, слід зважити у світлі свідчення Vasilev про те, що адесивна конструкція засвідчена вже на ранніх документованих етапах різних слов’янських мов, зокрема й південнослов’янських, причому не лише у вузькому посесивному значенні, а й у партитивній функції (при невідчужуваному володінні), у значенні наявності майна та спорідненості. Vasilev 104 | BJÖRN WIEMER (1973: 363) також слушно зазначає, що, з огляду на відомості про переселення безпосередніх предків східних слов’ян, слід припустити: безпосередній контакт між ними та фінно-угорськими племенами міг розпочатися лише в V ст. н. е. Оскільки конструкція ‘u + GEN + ESSE’ трапляється вже в найдавніших збережених східнослов’янських текстах (пор. Safarewiczowa 1964), для її утвердження можна відвести майже 500 років як «період вірулентності». Здавалося б, цього мало б вистачити для калькування за умов фінно-угорського субстрату, для якого в російській мові відтоді існувало чимало передумов (пор. зокрема Veenker 1967: 17–21). Це було б ще однією підставою пом’якшити скептицизм Panzera і Vasileva. Адже початок розпаду праслов’янської мови (бл. 500 р. н. е.) більш-менш збігається з початком слов’янського переселення на північний схід. Малоінформативними є тоді спостереження про те, що в історично засвідчений період ‘u + GEN + ESSE’ траплялося практично на всій слов’янській території. Сам Vasilev (поряд із Safarewiczowa 1964 щодо спільнослов’янської та давньої російської мов) указує на коливання частотності вживання цієї конструкції та конструкції HABERE. Той факт, що вона надовго збереглася в нормі лише в російській мові, найправдоподібніше пояснюється тривалим субстратним впливом фінно-угорськомовних носіїв. Посилене вживання цієї конструкції в посесивних (і семантично близьких) функціях можна також легко пояснити в новіший час контактом із говорами, у яких її вже використовували виключно або переважно саме таким чином. Про це свідчить, зокрема, значно частіше вживання u + GEN у посесивній функції в північній «polszczyzna kresowa» (на відміну від стандартної польської), а також у литовському розмовному мовленні та тих литовських діалектах, які перебували в тісному контакті зі східнослов’янськими різновидами. Загалом ці міркування підтверджуються порівнянням із балтійськими мовами. І в них дієслово HABERE слід зарахувати до успадкованої лексики: лит. turėti слід розуміти як загальнобалтійське аблаутне утворення від кореня *tuer (пор. етимологічну спорідненість із tverti ‘(о)хоплювати’; Fraenkel 1965: 1142f.; Pokorny 1959: 1101). У латиській мові, як відомо, дієслова HABERE вже немає; споріднене з лит. turėti дієслово turēt набуло значення ‘тримати’ й уживається переважно в цьому конкретному значенні. Отже, можна припустити, що й у балтійських мовах дієслово HABERE брало участь у формуванні базових типів речень і тим самим визначало alignment (як це й досі відбувається в литовській). Крім того, слід виходити з того, що латиська мова мала значно інтенсивніші контакти зі східнобалтійсько-фінськими мовами й у багатьох аспектах зазнала набагато сильнішого впливу відповідного субстрату, ніж литовська. Отже, витіснення дієслова HABERE у латиській можна розглядати як аналогічне ідентичному процесу в російській мові — і це цілком має сенс як з ареально-лінгвістичного погляду, так і з огляду на відомі факти історії заселення. Поки що можна лише сказати, що це питання ще належить докладно дослідити. Уже попередній огляд проблематики ESSE—HABERE, так би мовити, «з висоти пташиного польоту», показує таке: якщо говорити про «архаїчний синтаксис», спершу слід з’ясувати, як співвідносяться конкурентні конструкції, про які йдеться, з ін- REKONSTRUKTION GRAMMATISCHER KERNBEREICHE | 105 які, ймовірно, мали їхні морфосинтаксичні конструкції (способи маркування тощо) і яким було їхнє хронологічне співвідношення. Цілком може виявитися, що схема кодування, яка з сучасного погляду видається архаїчною, не існувала безперервно й беззаперечно від часів (як би її не реконструювали) прамови, а могла на певний час відійти на другий план, щоб лише згодом знову активуватися як основний спосіб. Причиною такого відродження може бути передусім мовний контакт (особливо вплив субстрату), тож не слід обмежуватися поясненнями, що спираються лише на внутрішню систему мови. 4. КІЛЬКА ЗАВЕРШАЛЬНИХ ПОСТУЛАТІВ Під час наведеного вище розгляду прикладів центральних морфосинтаксичних способів кодування та їхніх імовірних діахронічних змін зрештою навряд чи можна щось довести — можна хіба що зробити це правдоподібним. Однак правдоподібність пояснювальних підходів зростатиме тією мірою, якою можна залучати аргументи з галузей, що виходять за межі внутрішньосистемної реконструкції. Внутрішньосистемну аргументацію можна вважати необхідною умовою пояснення, але не достатньою — особливо тоді, коли існують альтернативні підходи. Саме це й мало бути продемонстровано в цій статті. Розгляд аргументів, на яких ґрунтуються теоретичні підходи Степанова й Шмальстіга, мав на прикладі показати багатьох інших випадків, наскільки важливо зіставляти історико-порівняльну реконструкцію з типологічними фактами та контактно-лінгвістичними даними, а також що може залишитися від цієї реконструкції, якщо не докладати зусиль для такого зіставлення. Отже, хоча тут не передбачається висловлювати компетентні судження щодо праісторії індоєвропейської мови, яка передувала історично засвідченим балтійським (а також слов’янським) мовам, можна сформулювати низку висновків і постулатів стосовно неї: 1. Спекулятивні припущення про радикальні зміни в системі вирівнювання аргументів аж ніяк не є переконливими: вони призводять до внутрішніх суперечностей і здебільшого навіть суперечать типологічним порівняльним даним. У будь-якому разі вони ставлять прихильників теорії ергативного синтаксису в скрутне становище щодо пояснення. 2. Особливо для проблем переважно синтаксичного характеру врахування ареально-лінгвістичних чинників (мовного контакту, формування субстрату) сприяє поясненню, робить його значно правдоподібнішим і простішим. Крім того, це дає змогу оцінити постульовані зміни з огляду на реальний час і реальну комунікацію, а також за припущення, що вже існувала варіативність функціонально еквівалентних засобів. Нарешті, це дає змогу краще оцінити, що є архаїчним, а що, навпаки, інноваційним. Тут слід чітко розрізняти форму (етимологічну «субстанцію») та функції: очевидно, саме останні можуть змінюватися під впливом мовного контакту. Зокрема, мовний контакт може (знову) активувати латентні функції або функції, що й раніше перебували на передньому плані. 106 | BJÖRN WIEMER Усе це вимагає точніших відомостей про досліджувані часові періоди та хронологічний перебіг подій у їхніх межах. 3. Реконструкція доісторичних змін у дієслівних коренях і основах для пояснення виникнення акціональних та/або діатезних розрізнень може загалом відповідати дійсності. Однак вона лише дуже незначною мірою пов’язана з виникненням сучасної слов’янської системи виду, яка сформувалася значно пізніше. Ця реконструкція також не пояснює, як сучасна система виду в російській, білоруській або польській мовах могла підтримати систему деривації основ у сучасній литовській мові щодо утворення видових пар. Адже ці можливі новітні впливи вже не можуть ґрунтуватися на продуктивних процесах творення основ, які є предметом реконструкції Степанова. 4. Оцінюючи наслідки реконструйованих (або принаймні віддалених у часі) процесів творення основ (а також морфологічних процесів загалом), необхідно враховувати можливість того, що новіші «шари» продуктивних морфологічних процесів можуть накладатися на давніші, не витісняючи з лексикону результатів давніших процесів. Це особливо стосується протиставлення каузативних і декаузативних (транзитивних та інтранзитивних) основ у литовській мові (див. Додаток). 5. Подібне стосується появи категоріальних кластерів (акціональних і діатезних ознак). При цьому слід розрізняти нечіткі кластери з недостатньо визначеними категоріями, які можуть набувати чіткіших обрисів, і кластери з уже чітко розмежованими категоріями, що спричиняють синкретизми, які згодом можна розрізнити. Найвиразнішим прикладом у розглянутих тут галузях є асоціація між каузативністю (діатезною ознакою) і фреквентативністю (акціональною ознакою) у вживанні суфікса *t. 6. Під час розгляду акціональних і діатезних розрізнень у дієслівній основі неадекватних зіставлень між доісторичними процесами та пізнішими змінами (між якими лежать великі часові проміжки) можна уникнути, точніше розмежувавши морфологічні процеси на континуумі між граматичними й лексичними опозиціями. 5. ДОДАТОК: МОРФОЛОГІЧНІ ТИПИ КОРЕЛЯЦІЇ ТРАНЗИТИВНОСТІ В ЛИТОВСЬКІЙ МОВІ (ЗГІДНО З ХРОНОЛОГІЄЮ ЇХНЬОЇ ПОЯВИ В БАЛТІЙСЬКИХ МОВАХ) (за Степановим 1976: 410; 1989: 170–173) I. без маркування: Приклад40: degti ⇒ ∅ 1. ‘горітиINTR’, 2. ‘спалитиTR’ dega, degė 40Після форми інфінітива в наступному рядку подано відповідно 3-тю особу теперішнього часу та претерита. Rekonstruktion Grammatischer Kernbereiche | 107 II. Суфіксальне подовження основи з коротким голосним: karti ‘вішати.TR’ ⇒ karoti ‘висіти.INTR’ karia, korē КАУЗАТИВ ⇒ ІНТРАЗИТИВ III. Аблаут кореня + носовий інфікс та/або sta-суфікс проти зміни класу відмінювання темпусу: 2 взаємодоповнювальні типи: III. a. Перехідні основи: теперішній час на -ia, претерит на -ē berti ‘(ви)сипати’ beria, berē III. b. Неперехідні основи: теперішній час на -a, претерит на -o birti ‘розсипатися; кришитися’ byra (< *bi-n-r-a), biro НАПРЯМ ВИВЕДЕННЯ НЕЗРОЗУМІЛИЙ IV. Аблаут кореня + суфікс: lipti «лазити, ходити» lipa, lipo ⇒ laipinti «допомагати виходити/спускатися» laipina, laipino НЕПЕРЕХІДНЕ ⇒ КАУЗАТИВНЕ (у широкому розумінні) V. незмінний корінь, але зміна основи на її «межах»: 3 типи: V. a. з RM ištempi «розтягувати» ⇒ išsitempti «потягнутися» iš(si)tempia, iš(si)tempē ПЕРЕХІДНЕ ⇒ НЕПЕРЕХІДНЕ V. b. із суфіксом -(d)in- (див. IV.) valgyti «їсти» ⇒ valgydinti «давати їсти» valgo, valgē valgydina, valgydino ТРАНЗИТИВ ⇒ КАУЗАТИВ bėgti «бігти» ⇒ bėginti «змушувати бігти, підганяти» bėga, bėgo bėgina, bėgino ІНТРАНЗИТИВ ⇒ КАУЗАТИВ (у широкому значенні) 108 | BJÖRN WIEMER Пор. із суфіксом -dy41 ліжко gulti «лягати» ⇒ guldÿti «класти когось, укладати» gula, gulē НЕПЕРЕХІДНЕ ⇒ КАУЗАТИВНЕ guldo, guldē • можливі різні комбінації!; напр. 1. mirkī «зволожуватися, намокати» ⇒ mirkyti «зволожувати» mirksta, mirko ⇒ mirko, mirkē → тип II + III + V.c. В ОБИДВА НАПРЯМИ 2a. pykti «гніватися, сердитися» ⇒ pykinti «гнівити когось» pyksta, pyko ⇒ pykina, pykino 2b. pigti «дешевшати» ⇒ piginti «здешевлювати» pinga, pigo ⇒ pigina, pigino → тип III + V.b. В ОБИДВА НАПРЯМИ 3. lipti «липнути. НЕПЕРЕХ.» ⇒ lipdyti «приклеювати/міцно прикріплювати. ПЕРЕХ.» limpa, lipo ⇒ lipdo, lipdē → тип III + V.c. В ОБИДВА НАПРЯМИ 4. susipažinti42 «познайомитися одне з одним» ⇒ supažindinti «познайомити Y і Z одне з одним» susipažįsta, susipažino ⇒ supažindina, supažindino → тип V.a. + V.b. В ОБИДВА НАПРЯМИ СКОРОЧЕННЯ АКК – знахідний відмінок aks. – староцерковнослов’янський altlit. – давньолитовський AOR – аорист DAT – давальний відмінок F – жіночий рід GEN – родовий відмінок 41Етимологічно практично тотожне -in-, оскільки утворилося внаслідок подовження ī після втрати носового. -d- спочатку слугувало для усунення зіяння (пор. Stang 1943: 142). 42Строго кажучи, susi- є єдиною морфемою. Однак у цьому контексті цим можна знехтувати. REKONSTRUKTION GRAMMATISCHER KERNBEREICHE | 109 і.-є. – індоєвропейський INF – інфінітив INTR – неперехідний ipf. – недоконаний вид lit. – литовський M – чоловічий рід NOM – називний відмінок pf. – доконаний вид PL – множина poln. – польський PRS – теперішній час PRT – претерит PTC – дієприкметник рос. – російський SG – однина TR – перехідний праслов. – праслов’янський 1, 3 – 1-ша, 3-тя особа ЦИТОВАНА ЛІТЕРАТУРА AMBRAZAS, V. 1990: Sravnitel'nyj sintaksis pričastij baltijskich jazykov, Vilnius: Mokslas. — 1994: Про інтерпретацію литовських конструкцій із пасивними дієприкметниками середнього роду. Linguistica Baltica 3, 7–11. — 2004: Про родовий відмінок із дієприкметниками середнього роду та віддієслівними іменниками в литовській мові. Baldi, Ph., Dini, P. U., eds., Studies in Baltic and Indo-European Linguistics (in honor of William R. Schmalstieg). Амстердам, Філадельфія: Benjamins, 1–6. BARTON, Ch. R. 1981: Notes on the Baltic Preterite. Indogermanische Forschungen 85, 246–278. BAUER, B. 2000: Archaic Syntax in Indo-European (The Spread of Transitivity in Latin and French), Berlin, New York: Mouton de Gruyter. BERMEL, N. 1997: Context and the Lexicon in the Development of Russian Aspect, Berkeley-Los Angeles-London: University of California Press. BIRNBAUM, H. 1975: Common Slavic (Progress and Problems in its Reconstruction), Cambridge, MA: Slavica Publishers, Inc. BREU, W. 1998: Komplexe aktionale Verbklassen, insbesondere Inchoativa. In: Berger, T., Raecke, J., Hgg., Slavistische Linguistik 1997. München: Sagner, 55–80. BYBEE, J., DAHL, Ö. 1989: The creation of tense and aspect systems in the languages of the world. Studies in Language 13 (1/2), 51–103. CHRISTEN, S. 1998: Unpersönliche Konstruktionen und sekundäre Personifizierung. Linguistica Baltica 7, 51–61. COMRIE, B. 1975: The Antiergative: Finland’s Answer to Basque. In: Grossman, R. E. et al. (eds.): Papers from the eleventh regional meeting, Chicago Linguistic Society 11. Chicago, 112–121. COMRIE, B. 2001: Typology and the history of language. In: Bisang, W., ed., Aspects of Typology and Universals. Berlin: Akademie, 21–35. DIXON, R. M. W. 1994: Ergativität, Cambridge: University Press. 110 | BJÖRN WIEMER ESTIVAL, D., MYHILL, J. 1988: Formal and functional aspects of the development from passive to ergative systems. In: Shibatani, M., ed., Passive and Voice. Amsterdam, Philadelphia: Benjamins, 441–491. FRAENKEL, E. 1965: Litauisches etymologisches Wörterbuch, Bd. 2, Heidelberg / Göttingen: Winter / Vandenhoeck & Ruprecht. GALKINA-FEDORUK, E. M. 1958: Bezličnye predloženi̯ja v sovremennom russkom jazyke, Moskva: Izd-vo MGU. HASPELMATH, M. 1987: Transitivity alternations of the anticausative type, Köln: Universität zu Köln. (Institut für Sprachwissenschaft. Arbeitspapier Nr. 5, Neue Folge.) ISAČENKO, A.V. 1974: On ‘Have’ and ‘Be’ Languages (A Typological Sketch). Flier, M. S., ed., Slavic Forum (Essays in linguistics and literature). The Hague etc.: Mouton, 43–77. KARDELIS, V., WIEMER, B. 2002: Ausbildung von Aspektpaarigkeit in litauischen Grenz- und Inseldialekten (am Beispiel von Sprechverben). Linguistica Baltica 10, 51–80. KAZLAUSKAS, J. 1968: Lietuvių kalbos istorinė gramatika (kirčiavimas, daiktavardis, veiksmažodis), Vilnius: Mintis. KLAIMAN, M. H. 1991: Grammatical voice, Cambridge etc.: University Press. KRASUCHIN, K. G. 1990: Nekotorye problemy rekonstrukcii indoevropejskogo sintaksisa (v svjazi s vychodom knigi Ju. S. Stepanova «Indoevropejskoe predloženie». M., 1989). Voprosy jazykoznanija 6, 71–84. LEHMANN, V. 1990: Zur ontogenetischen und diachronen Entwicklung grammatischer Kategorien des Polnischen. Breu, W., Hg., Slavistische Linguistik 1989. München: Sagner, 167–188. LEHMANN, V. 1996: Die Rekonstruktion von Bedeutungsentwicklung und -motiviertheit mit Funktionalen Operationen. Girke, W., Hg., Slavistische Linguistik 1995. München: Sagner, 255–289. LEHMANN, V. 1999: Sprachliche Entwicklung als Expansion und Reduktion. In: Anstatt, T., Hg., Entwicklungen in slavischen Sprachen. München: Sagner, 169–254. MARVAN, J. 1973: Baltic and Indo-European Ergative (Based on Professor Pavel Trost’s pioneer work). Lituanus 19, 31–38. MATASOVIC, R. 2000: Uses and misuses of typology in Indo-European linguistics. Ofitsch, M., Zinko, C., Hgg., 125 Jahre Indogermanistik in Graz. Graz: Leykam, 327–340. MATTHEWS, W. K. 1955: Lithuanian Constructions with Neuter Passive Participles. Slavonic and East European Review 33, 350–371. MICHELINI, G. 1990: Die indogermanische Vorlage der -ā- und -ē-Präterita in den baltischen Sprachen. Zeitschrift für Slavistik 35 (6), 841–847. PADUČEVA, E. V., ROZINA, R. I. 1993: Semantičeskij klass glagolov polnogo ochvata: tolkovanie i leksiko-sintaksičeskie svojstva. Voprosy jazykoznanija 6, 5–16. PALMAITIS, M. L. 1977: Del baltų kalbų nenominatyvinės praeities. Baltistica (2 priedas), 114–123. PANZER, B. 1982: Genetische und stratalinguistische Faktoren in der Entstehung der ostslavischen Schriftsprachen. Ureland, P. St., Hg., Die Leistung der Strataforschung und der Kreolistik (Typologische Aspekte der Sprachkontakte: Akten des 5. Symposions über Sprachkontakt in Europa, Mannheim 1982). Tübingen: Niemeyer, 321–337. PLANK, F. 1995: Ergativity. Jacobs, J. et al., Hgg., Syntax: Ein internationales Handbuch zeitgenössischer Forschung, 2. Halbband. Berlin–New York: De Gruyter, 1184–1199. POKORNY, J. 1959: Indogermanisches etymologisches Wörterbuch, Bd. 1, Berlin–München: Francke. ROSÉN, H. B. 1979: Amamini und die indogermanischen Diathesen- und Valenzkategorien. Zeitschrift für vergleichende Sprachforschung 92, 143–178. SADNIK, L. 1962: Die Nasalpräsentia und das frühurslavische Verbalsystem. Die Sprache 8, 238–249. SAFAREWICZOWA, H. 1964: Oboczność я имею i у меня есть w języku rosyjskim dziś i dawniej, Wrocław Rekonstruktion grammatischer Kernbereiche | 111 тощо: Ossolineum. Schmalstieg, W. R. 1982: The shift of intransitive to transitive passive in the Lithuanian and Indo-European verb. Baltistica 17 (2), 119–134. Schmalstieg, W. R. 1984: The genitive with verbs denoting ‘to fill’: partitive or ergative? Baltistica 20 (2), 136–140. Schmalstieg, W. R. 1988: A Lithuanian Historical Syntax, Columbus, Ohio: Slavica Publishers. Schmalstieg, W. R. 1993: Tevas dirbta?! — A misinterpretation. Linguistica Baltica 2, 39–45. Schmalstieg, W. R. 1994: Again the Baltic genitive of agent. Linguistica Baltica 3, 13–19. Schmid, W. P. 1963: Studien zum baltischen und indogermanischen Verbum, Wiesbaden: Harrassowitz. Schmid, W. P. 1966: Baltische Beiträge IV: Zur Bildung des litauischen Präteritums. Indogermanische Forschungen 71, 286–296. Schmidt, K. H. 1980: Zur Typologie des Vorindogermanischen. Ramat, P. et al., eds., Linguistic Reconstruction and Indo-European Syntax (Proceedings of the Colloquium of the Indogermanische Gesellschaft’, University of Pavia, 6–7 September 1979). Amsterdam: Benjamins, 91–112. Schmidt, K. H. 1983: Kaukasische Typologie als Hilfsmittel für die Rekonstruktion des Vorindogermanischen, Innsbruck. (Innsbrucker Beiträge zur Sprachwissenschaft. Vorträge und Kleinere Schriften, 31.) Stang, Chr. S. 1943: Das slavische und baltische Verbum, Oslo: Jacob Dybwad. (Skrifter utgitt av det Norske Videnskaps-Akademi i Oslo II. Historisk-Filosofisk Klasse, 1.) Stang, Chr. S. 1966: Vergleichende Grammatik der Baltischen Sprachen, Oslo–Bergen– Tromsö: Universitetsforlaget. Stepanov, Ju. S. 1976: Vid, zalog, perechodnost’ (Balto-slavjanskaja problema I). Izvestija AN SSSR, serija literatury i jazyka 35 (5), 408–420. Stepanov, Ju. S. 1977: Vid, zalog, perechodnost’ (Balto-slavjanskaja problema II). Izvestija AN SSSR, serija literatury i jazyka 36 (2), 135–152. Stepanov, Ju. S. 1978a: Slavjanskij glagol’nyj vid i baltijskaja diateza (problema obščego genezisa i rekonstrukcii). Borkovskij, V. I. et al., red., Slavjanskoe jazykoznanie. VIII meždunarodnyj s”ezd slavistov, Zagreb–Ljubljana, sentjabr’ 1978 g. Doklady sovetskoj delegacii. Moskva: Nauka, 335–363. Stepanov, Ju. S. 1978b: «Perfektnyj centr» v russkom sintaksise (Vid, zalog, perechodnost’. Balto-slavjanskaja problema IV). Izvestija AN SSSR, serija literatury i jazyka 37 (4), 344–353. Stepanov, Ju. S. 1989: Indoevropejskoe predloženie, Moskva: Nauka. Архів універсалій: http://ling.uni-konstanz.de/pages/proj/sprachbau.htm. Vasilev, Chr. 1973: Ist die Konstruktion ‘u menja est’ russisch oder urslavisch? Die Welt der Slaven 18, 361–367. Vasmer, M. 1953: Russisches etymologisches Wörterbuch, Bd. 1, Heidelberg: Winter. Veenker, W. 1967: Die Frage des finnugrischen Substrats in der russischen Sprache, Bloomington: Indiana University. Walde, A. 1930: Vergleichendes Wörterbuch der indogermanischen Sprachen (herausgegeben und bearbeitet von Julius Pokorny), Bd. 1, Berlin–Leipzig: De Gruyter. Wiemer, B. 2001: Aspektual’nye paradigmy i leksičeskoe značenie russkich i litovskich glagolov (Opyt sopostavlenija s točki zrenija leksikalizacii i grammatikalizacii). Voprosy jazykoznanija 2, 26–58. — 2003: Об’єктивні типи повторення, заплутані функціональні розподіли та хибні висновки в синхронії як наслідок діахронії. У: Anstatt, T., Hansen, B., ред., Розвиток у слов’янських мовах 2 (Фолькмару Леману з нагоди 60-річчя від його учениць і учнів). Мюнхен: Sagner, 35–62. — 2004: Еволюція пасивних конструкцій як граматичних конструкцій у північнослов’янських і балтійських мовах. 112 | BJÖRN WIEMER Bisang, W., Himmelmann, N. P., Wiemer, B., ред., Що зумовлює граматикалізацію? Погляд з її периферії та на її складники. Берлін—Нью-Йорк: Mouton de Gruyter, 271–331. — у друці 1: Про розмежування граматичних і лексичних протиставлень у дієслівному словотворенні, або: чого можуть навчитися аспектологи на прикладі дієслів на -ся? Вийде друком у: Lehmann, V., ред., Семантика і структура слов’янського виду. Мюнхен: Sagner. — у друці 2: Про діахронічне та ареальне підґрунтя конструкцій, що називаються «безособовими», у польській, східнослов’янських і балтійських мовах. Вийде друком у: Manninen, S., Hiiетam, K., Kaiser, E., Vihman, V., ред., Пасивні та безособові конструкції в європейських мовах. Амстердам, Філадельфія: Benjamins. Björn Wiemer Отримано 2004 11 19 Констанцький університет Факультет мовознавства Universitätsstrasse 10, 78457 Konstanz [email protected]