Dėl sintaksinių ryšių skirstymo

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LII (2005), 157–166 ЗАУВАЖЕННЯ Remarks ПРО КЛАСИФІКАЦІЮ СИНТАКСИЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ Викладені тут міркування спричинив цікавий відгук проф. Вітаутаса Амбразаса (ALL 52, 167–170) на видані 2003 року Дослідження синтаксичних зв’язків. Цей відгук, що містить цінні полемічні зауваження, особливо щодо теорії синтаксичних зв’язків, викладеної в згаданому виданні, свідчить, що автори досягли своєї мети — заохотити теоретичні дискусії з питань граматики литовської мови. Особливо тішить, що дискусію розпочинає видатний авторитет у галузі синхронічного й діахронічного синтаксису литовської мови, автор багатьох праць, які вже стали класичними, проф. Вітаутас Амбразас. Сам професор не раз брав участь у семінарах відділу граматики Інституту литовської мови, спостерігав за формуванням думок і сприяв йому як доброзичливий, але проникливий і критично налаштований слухач. Слід сподіватися, що до дискусій долучатиметься дедалі ширше коло дослідників. Жодна синтаксична теорія не є досконалою; не є досконалою і теорія синтаксичних зв’язків, представлена в Дослідженнях синтаксичних зв’язків, яку для зручності надалі позначатиму скорочено: «теорія СЗД». На деякі пов’язані з нею проблеми проф. Амбразас слушно звертає увагу. Ці проблеми важко заперечити; найгірше було б замести їх під килим. Однак автори концепції СЗД вирішили змиритися з ними, керуючись принципом «меншого зла». Тому тут хотілося б звернути увагу на деякі серйозніші вади, яких теорія СЗД дає змогу уникнути. Рецензент зауважує, що поняття керування й модифікації, уживані авторами СЗД, дуже широкі. Наприклад, модифікаторами вважають і означення, і обставини, і предикативні означення (тут слід уточнити: згідно з теорією СЗД модифікаторами вважають лише вільні предикативи, яких не вимагає дієслово). Часткову слушність цього зауваження важко заперечити: від поняття «подвійного синтаксичного зв’язку» відмовляються, тоді як у DLKG за ним виділяють іменну частину присудка та предикативні означення. Проблема в тому, що цей подвійний синтаксичний зв’язок призводить до важкорозв’язних суперечностей. Предикативне означення визначають за двома ознаками: воно прилягає до дієслова й узгоджується з підметом (Брати повернулися веселими) або прямим додатком (Я завжди бачу Йонаса веселим). Цим предикативне означення відрізняється від обставини, наприклад, у такому реченні, як Я пофарбував двері на зелено. У цьому реченні прислівник на зелено ні з чим не узгоджується, отже, у цьому випадку синтаксичний зв’язок є одностороннім. Але чому не можна висунути твердження, що прислівник на зелено прилягає до іменника двері так само, як і до дієслова? Адже із семантичного погляду позначена ним ознака приписується дверям, а не фарбуванню: Я пофарбував двері на зелено означає «фарбуючи, зробив двері зеленими». Таке твердження не можна довести, але й спростувати його не можна. Адже прилягання — це такий «синтаксичний зв’язок», якого не видно: він не виявляється морфологічними ознаками. Отже, твердження, що в реченні Я пофарбував двері на зелено слово зелений пов’язане подвійним синтаксичним зв’язком, є так само правильним, як і твердження, що воно пов’язане одностороннім синтаксичним 158 | PASTABOS зв’язком. Те, що одне й те саме твердження та його протилежність можуть бути однаково правильними, безперечно, є небажаним. Тут одразу слід уточнити: ми не бачимо нічого поганого в тому, що виокремлюють тип синтаксичних зв’язків, який не має морфологічних ознак. У концепції СЗД синтаксичні зв’язки диференціюють зовсім не зважаючи на морфологічні ознаки. Ускладнення виникають через те, що цілком морфологічні явища ставлять на один рівень із відношеннями синтаксичної залежності. Відношення морфологічної залежності (коли відмінкова форма одного слова зумовлена морфологічними ознаками іншого слова) умовно можна назвати типом синтаксичного зв’язку, але при цьому забувають, що евристичні процедури цілком різні залежно від того, чи йдеться про морфологічне явище — узгодження, чи про явище, позбавлене морфологічних ознак, — прилягання. У разі узгодження констатують морфологічний зв’язок і на його підставі роблять висновок про наявність синтаксичного зв’язку: саме на цій підставі визначають і взаємозв’язок, і подвійний синтаксичний зв’язок. Якби узгодження не було, підмет можна було б сприймати як керований дієсловом, а предикативне означення — як таке, що прилягає до дієслова. У разі прилягання процедура зворотна: наперед припускають, що між двома словами має існувати відношення синтаксичної залежності, і, оскільки цей зв’язок не може бути ані керуванням, ані узгодженням, вважають, що це прилягання. Наприклад, у реченні Він швидко прибіг припускають, що слово швидко залежить від дієслова, а цей зв’язок залежності називають приляганням, оскільки він не має морфологічного показника. Ми аж ніяк не хочемо відкидати це припущення. У згаданому реченні слово швидко має від чогось залежати, і припущення, що воно залежить саме від дієслова прибіг, видається цілком правдоподібним. Таке припущення обґрунтоване й у випадку речення Я пофарбував двері на зелено. Воно також обґрунтоване під час аналізу речення Я завжди бачу Йонаса веселим. Прикметник веселий тут залежить від дієслова бачу, і цього вже достатньо, щоб знайти для цього прикметника місце в структурі синтаксичної ієрархії речення. Робити додаткове припущення, що цей прикметник залежить ще й від іменника Йонаса, цілком зайве. Щоправда, форма його числа й роду залежить від числа й роду слова Йонаса, але така морфологічна залежність може пов’язувати навіть слова, що стоять у цілком різних реченнях (наприклад, На столі лежали гроші. Я поклав їх до кишені), а в такому разі нікому не спадає на думку встановлювати між ними відношення синтаксичної залежності. Найгірше те, що, постулювавши на підставі узгодження синтаксичний зв’язок між словами Йонаса і веселого у реченні Я бачив Йонаса веселим, природно припустити, що синтаксичний зв’язок є також між словами двері і на зелено у реченні я пофарбував двері на зелено. Адже все тут подібне і семантично, і синтаксично; єдина відмінність полягає в частиномовній належності: ужито або (відмінюваний) прикметник, або (невідмінюваний) прислівник. Але чи може така відмінність бути синтаксичною? Найімовірніше, ні; отже, прийнявши положення, що синтаксична залежність може бути подвійною, тобто одне слово може залежати від кількох інших слів, природно припустити, що слова двері і на зелено пов’язані відношенням прилягання. На це можна було б відповісти, що в цьому випадку (на відміну, наприклад, від речення Він швидко прибіг) a priori немає підстав підозрювати наявність синтаксичного зв’язку. Але тоді таких підстав немає й у випадку конструкції Я бачив Йонаса веселим. У цій конструкції ми бачимо лише морфологічний зв’язок, який, як уже зазначалося, не передбачає синтаксичного зв’язку. Як бачимо, логічні суперечності в традиційній моделі синтаксичних зв’язків виникають через трактування на одному рівні суто синтаксичних (прилягання) і суто морфологічних (узгодження) явищ. По суті, немає підстав включати узгодження до схеми класифікації синтаксичних зв’язків. Explicitis verbis проф. Амбразас у своєму відгуку цього й не пропонує; однак запропоновані поняття взаємозв’язку й подвійного синтаксичного зв’язку ґрунтуються на хибному припущенні, що узгодження є синтаксичним зв’язком, PASTABOS | 159 або передбачає синтаксичний зв’язок. Відмовившись від цього припущення, можна відкинути потребу оперувати поняттями взаємного зв’язку та двобічного синтаксичного зв’язку, і тоді з традиційної схеми синтаксичних зв’язків залишаються лише два поняття: керування та прилягання. А ці поняття слід було б визначити саме так, як це робиться в концепції SRT. На думку проф. Амбразаса, застосування поняття керування лише до однобічного приєднання (за умови, що взаємний зв’язок і двобічний зв’язок залишаються окремими типами зв’язку) «дало б змогу реалізувати визнану самими авторами потребу визначати функції членів речення на основі синтаксичних зв’язків». Насправді здатність обох моделей синтаксичних зв’язків — і запропонованої проф. Амбразасом, і авторів SRT — розрізняти члени речення за характером синтаксичного зв’язку є приблизно однаковою. Концепція SRT не розрізняє за синтаксичним зв’язком підмет, додатки та обов’язкові предикативи. Зате вона розрізняє додатки й обставини, а також обов’язкові предикативи та вільні, чого не може модель, викладена в DLKG. Якщо прийняти поліпшений варіант, запропонований у відгуку проф. Амбразаса, в якому керування та прилягання вже не визначаються за морфологічними критеріями, справді з’являється можливість розрізняти додатки (керовані) та обставини (приєднані приляганням) за синтаксичним зв’язком. Зробити це не вдається у випадку «іменної частини присудка» та «предикативних означень». Стверджується, що в реченні Jonas yra linksmas слово linksmas не є окремим членом речення, оскільки зв’язка būti не має самостійного значення. Членом речення визнається «предикативне означення» в реченні Jonas grįžo linksmas. А якою буде функція слова linksmas у реченні Jonas atrodo linksmas? На це запитання DLKG дає дві різні відповіді: на с. 507–508 дієслово atrodyti згадується серед неповнозначних зв’язок, а на с. 589 речення Mokytojas atrodė piktas наводиться як приклад предикативного означення. З цих рішень кращим слід визнати друге, адже важко стверджувати, що дієслово atrodyti не має значення, на відміну від būti. Згідно з концепцією SRT прикметник linksmas у реченнях Jis atrodė linksmas та Jis grįžo linksmas пов’язаний різними синтаксичними зв’язками — в одному випадку керуванням, в іншому — модифікацією. Це пояснює, чому прикметник у першому випадку є необхідним (*Jis atrodė — неповне речення), а в другому — ні. По суті, ця відмінність цілком аналогічна відмінності між додатками й обставинами, яку сам проф. Амбразас схильний пояснювати розбіжністю синтаксичних зв’язків. Але у випадку «предикативних означень» ця відмінність прихована під однаковою позначкою «двобічного синтаксичного зв’язку». На те, що від двобічного синтаксичного зв’язку краще було б відмовитися, оскільки він призводить до принципових суперечностей, уже звертали увагу раніше. Так само, як і поняття двобічного синтаксичного зв’язку, хибним є поняття взаємного зв’язку. Тому слід сумніватися, чи можна на основі концепції, представленої в DLKG, розрізнити підмети й додатки за синтаксичним зв’язком. Переконливо зробити це вдається лише генеративній граматиці, яка спирається на аналіз безпосередніх складників і вже на першому етапі розбору розкладає речення на підмет і дієслівну групу. Автори SRT цього методу не застосовують, тому й визнають, що відмінність між підметом і додатками не є відмінністю типів синтаксичних зв’язків. Єдина їхня синтаксична відмінність пов’язана з їхнім місцем в ієрархії іменних груп (англ. obliqueness hierarchy) — інші відмінності є морфосинтаксичними. На думку проф. Амбразаса, поняття взаємного зв’язку допомогло б уникнути «суперечливого терміна “обов’язкові обставини”». Цей термін у концепції SRT вживається для опису, наприклад, prie ežero у реченні Namas yra prie ežero. Слід визнати, що сам термін не надто вдалий, але його можна замінити кращим. Одне — термін, інше — суть явища. Суть полягає в тому, що випадок «обов’язкових обставин» є проміжним між керуванням і модифікацією. Речення є локативним, і іменна група, що позначає місце, безперечно займає позицію аргумента. Займати позицію аргумента зазвичай властиво додаткам, але називати prie ežero додатком заважає певна аномалія вираження: строго кажучи, предикат слід було б сформулювати як «бути біля», і цей предикат відкриває позиції аргументів для назви предмета та назви місця 160 | PASTABOS але просторове відношення виражається не дієсловом, а прийменником, ужитим з іменною групою. Отже, ežero за значенням і формою вираження нагадує обставину (у неформальній термінології — модифікатор), — настільки, що в цьому випадку цей модифікатор позначає не додаткову, а основну предикацію речення. Точніше кажучи, предикацію виражає не сама іменна група ežeras, а прийменник prie. Але звичайні правила синтаксичного розбору не дозволяють розбити речення так: Namas / yra prie / ežero. Прийнято розбивати його інакше: Namas / yra / prie ežero. Такий аргумент, синтаксично реалізований як модифікатор, називають обов’язковою обставиною за принципом «як назвеш, так і буде». Існування проміжних випадків між керуванням і модифікацією не суперечить теорії. Межі мовних категорій загалом бувають нечіткими; найважливіше, щоб інструменти, якими користується дослідник, були точними. А альтернативи «обов’язковим обставинам» не набагато кращі. Стверджуючи, що в реченні Namas yra prie ežero послідовність слів prie ežero не є членом речення, а лише частиною члена речення, просто уникають відповіді на складне запитання. Як пояснити, що послідовність слів prie ežero, яка в одному реченні (Namas yra prie ežero) є «ніщо», в іншому реченні (Jis pasistatė namą prie ežero) стає членом речення? На це запитання можна було б відповісти, що в реченні Namas yra prie ežero саме prie ežero і є справжнім предикатом: це підтверджувала б можливість опустити форму теперішнього часу дієслова būti — явище, якому проф. Амбразас надає великого значення. Пропозицію авторів SRT вважати обов’язковий предикатив при дієслові būti керованим він коментує так: «Отже, доведеться припустити, що в реченні Knyga įdomi нульова зв’язка (тобто показник часу й способу, що не має лексичного значення) керує обома називними відмінками як обов’язковими доповненнями до значення дієслова». Але якщо нульова зв’язка є проблемою для концепції SRT, то вона створює проблеми й для DLKG та концепції проф. Амбразаса. Якщо нульова зв’язка не може керувати, то вона не може й брати участі у взаємному зв’язку — інакше кажучи, синтаксично визначити підмет речення Knyga įdomi неможливо. Щодо значення зв’язки важливо усвідомлювати, що приписування їй лексичного значення чи його відсутності є умовністю, зумовленою міркуваннями теоретичної послідовності. Зв’язка būti не завжди поєднує референтні вислови з предикативними словами (як у прикладі Jonas yra linksmas); іноді вона поєднує також референтні вислови з референтними висловами, наприклад, у реченні Jonas yra mūsų mokytojas, де mūsų mokytojas є не предикатом, а означеним дескриптивним виразом (англ. definite description), що позначає особу. Зв’язка yra у цьому випадку виражає тотожність референтів двох висловів («Людина на ім’я Йонас і людина, яка нас навчає, — одна й та сама особа»). Припущення, що зв’язка не має значення, у цьому випадку не дає добрих результатів, адже речення не може складатися лише з референтних висловів і не мати предикативного змісту. Інакше кажучи, принаймні в деяких випадках зв’язці потрібно приписати лексичне значення. У будь-якому разі лексичне значення доводиться приписувати «неповнозначним зв’язкам» (DLKG 507–508), таким як atrodyti, apsimesti тощо, доповнення яких у концепції DLKG опинилися в нічиїй землі десь між «іменною частиною присудка» та «предикативним означенням». Визнавши, що й būti, atrod yti мають певне лексичне значення, їхні доповнення можна однаково описати як керовані компоненти. До опису таких речень, як Jonas yra linksmas, це вносить певну надмірність, оскільки доводиться визнати, що саме слово linksmas уже має предикативне значення. Але з-поміж різних вад надмірність, мабуть, найменша, адже ніхто так чи інакше не заперечить, що в мові є явища надмірності. З семантичного погляду зв’язка в реченні Jonas yra linksmas, безперечно, надлишкова. Але синтаксичний опис, який вдає, ніби її немає, породжує набагато гірші суперечності. PASTABOS 161 Пошук має тривати, і конфронтація думок та концепцій колись, безперечно, дасть змогу сформулювати кращу теорію синтаксичних зв’язків, ніж та, що її сформулювала SRT. Axel Holvoet Інститут литовської мови, вул. П. Вілейшіо, 5, 10308 Вільнюс, Литва Отримано 2005 05 13 ДРІБНИЦЯ 7 Здавна ми знаємо й нас учили, що алофон сонанта n — ŋ — буває м’яким лише перед k’ (це дослідив проф. Алексас Гірденіс (Kalbotyra 48–49 (1), с. 165–167); автор цих рядків виклав це в Словнику литовських мовних діалектів (2001); так вимовляють по всій Литві (деякі південні аукштайти, так звані дзукі, під слов’янським впливом замінюють його на n). Dabar žurnale Lituanistica (2004, 4 (20)) pasirodė (po Vilniaus pedagoginio universiteto mokslininkų darbų) Arimanto Raškinio, Gailiaus Raškinio, Astos Kazlauskienės straipsnis „Lietuvių bendrinės šnekamosios kalbos garsų fondo kūrimo principai“ (p. 53–62). Jame teigiama, turbūt pagal prof. Antaną Pakerį (kaip rodo prof. A. Girdenio minimas straipsnis), kad bendrinėje kalboje turi būti tariama an’ks’t’i, tan’km’ė, án’kš’t’is (p. 56), o paprastai visur lietuvių tariama ankš’t’i, tankm’ė, á.nkš’t’is ir pan. Tai neįtikinamas siūlymas ir neigiamas dalykas (gal tame straipsnyje nereikėjo keisti ir daiktavardžių su priesaga -ybė priegaidės – tikimybė (p. 61) = tikimybė). Із ВПУ через учнів неправда потрапляє й до ЛІМ: у важливому виданні Хрестоматія діалектів литовської мови (2004) подано luŋ’.kt’ «гнути» (ширвінтішці) (с. 162), an’kš’č’áu (Пакражантіс) (с. 215), deŋ’.kt’ (с. 18 — теоретична частина). Дійшло навіть до суперечності з консультантом книжки проф. габіліт. д-ром А. Гірденісом! Є навіть bě’kt’ (с. 62). І це — шяуляйська вимова… ДРІБНИЦЯ 8 На півночі Жемайтії (усі доунінінки, північні дунінінки, так звані варнішки, північні донінінки — від Саугаса на північ) у всіх коротких і циркумфлексних закінченнях наголос переноситься на початок слова (загальне перенесення наголосу). У цих говірках наголос може припадати й на прийменник при змінюваному слові (на це звернув увагу Йонас Яблонскіс, редагуючи словник Антанаса Юшки). У третьому томі Питань литовського мовознавства (1960) (с. 62–63) про це написано щодо жемайтських говірок — Куршеная, Папіле, Кауна тави, Рауденая та інших; читали також про подібні явища в говірках Калнеліса (П. Кнюкшти), Лаукви (В. Ґрінавецькаса) і навіть західних аукштайтів Шакини (А. Йонайтіте); сам автор зустрів вимову vā·re aŋ darbu· біля Шюпиляя неподалік Грузджяя. Цьому повірили багато діалектологів, особливо академік Зігмас Зінкявічюс, автори першої Хрестоматії діалектів литовської мови. Тепер про це питання дуже докладно пише діалектолог Алексас Гірденіс разом зі своєю ученицею, д-ром Ліною Мурінієне, у статті «Особливості перенесення наголосу на проклітику в східному північножемайтському діалекті» (Baltistica 36 (1), 2001, с. 87–102). Тут дуже переконливо розглянуто порушену ще 1960 року проблему, наведено приклади, розшифровані з різноманітних записів, і навіть зазначено частотність,