Gedanken zur Grammatikalisierung (frei zusammenhängende Bemerkungen)

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LII (2005), 119–156 Міркування про граматикалізацію (вільно пов’язані зауваги)* BOHUMIL VYKY̌PEL Ústav pro jazyk český AV ČR У цій статті розглядається поняття граматичних елементів мови (на противагу лексичним елементам). Розрізняються два розуміння граматичності: одне зосереджується на змісті, а друге — і на змісті, і на вираженні (тобто на знаках). Далі поняття граматикалізації, сформульоване Крістіаном Леманном, зіставляється з типологією Празької школи. На завершення висловлено кілька міркувань щодо взаємозв’язку між теорією граматикалізації та загальним лінгвістичним методом. 1. Однією з тем, якими нині часто займаються теоретичні мовознавці, схоже, є так звана граматикалізація. У певному сенсі початком цього відновленого інтересу стала, як відомо, програмна праця Крістіана Леманна Thoughts on grammaticalization. Нещодавно її перевидали (Lehmann 2002), і я скористаюся цією нагодою, щоб також поміркувати про граматикалізацію. На жаль, книжка Леманна є фрагментом (а заявлена друга частина видається — особливо з погляду загального мовознавства — ще цікавішою…), проте вона, безперечно, є найпослідовнішим у теоретичному плані внеском у розгляд цієї проблеми й загалом надзвичайно цікавою та повчальною книжкою. Що ж до її фрагментарного характеру, то ще Луї Єльмслев (1968: 114) писав: для науковця немає нічого прекраснішого, ніж бачити перед собою те, що ще належить створити. Однак перш ніж перейти до власне розгляду, зробімо ще два зауваження (частково анонсувальні): 1.1. Розглядаючи поняття типології, Петр Сгалл (1971) поділив відмінності між мовознавчими дисциплінами, що називають себе типологією, на дві головні групи: ті, що полягають у використанні одного слова (а саме «типологія») для різних понять, і ті, що полягають у вживанні одного слова (а саме «типологія») для різних розумінь того самого базового інтуїтивного поняття. Із чимось подібним маємо справу й у випадку терміна «граматичність»: перший із розглянутих Сгаллом випадків трапляється у (наочно описаній також у Lehmann 2002: § 2.1.) відмінності між «американським» розумінням граматичності як «правильності» та «європейським», у * Дякую Маркусу Ґіґеру (Прага) за мовне редагування та змістовні поради. 120 | BOHUMIL VYKYPĚL у якому граматичні сутності розглядаються на противагу лексичним; із другим випадком стикаємося у відмінності між різними поглядами на європейську концепцію граматичності. Далі я, як і Lehmann, звісно, розглядатиму лише другий випадок (хоча в одному місці несподівано торкнуся також і першого). 1.2. Загалом постає питання, чому взагалі варто розглядати граматичність і граматикалізацію. Попередня відповідь може бути такою: тому що вони є одним із інструментів лінгвістичного опису й пояснення. До цього я ще повернуся пізніше. 2. Однією з проблем, яку знову й знову — то більше, то менше — розглядають, зокрема, в європейській лінгвістичній традиції, є дивна відмінність між так званими лексичними й так званими граматичними сутностями мови: вважають, що деякі елементи мови — чи то знаки, зміст знаків або складники змісту знаків (залежно від загального уявлення про мову, якого дотримуються відповідні дослідники), — можна або навіть потрібно поділити на ці дві великі групи. Загалом теорії граматичності або граматикалізації можна поділити на дві великі групи. Одні дослідники шукають критерії граматичності (граматикалізації) лише в плані змісту (як би його не розуміли), інші ж ураховують також, як виражаються досліджувані елементи змісту. 2.1. Як буде показано далі, у нашому контексті важливо згадати, що до першої групи належить один із мовознавців — Petr Sgall. Формулювання так званих типологічних домінант у Sgall (див. нещодавно Sgall 2004) полягає в тому, що певні елементи так званого тектограматичного рівня функціонально-генеративного опису — граматичні елементи — у різних типах мов виражаються по-різному, отже, спосіб вираження граматичних елементів не має значення для визначення їх як граматичних. Частину тектограматичного рівня, яку утворюють граматичні елементи, Sgall поступово розширював. Спочатку він відносив сюди лише так звані синтаксичні значення, або функціонатори (Sgall 1979: 8, 10), пізніше включив також так звані морфологічні значення, або граматеми (Sgall, Hajičová, Panevová 1986: 271), а зрештою заговорив про граматичну частину тектограматичного рівня, яку утворюють морфологічні значення, або граматеми, синтаксичні значення, або функціонатори, поняття валентності та так зване актуальне членування (функціональна перспектива речення) (див. Sgall 1992a: 204). Цю граматичну частину протиставлено лексемам. Отже, граматичні елементи можуть виражатися п’ятьма способами, і на цій підставі виокремлюють п’ять типів мов як конструкти: 1. Вираження за допомогою послідовності фонем (морфів), що виражають неграматичні функції = полісинтетичний тип; 2. так само, як неграматичні функції, тобто за допомогою послідовностей фонем (морфів), причому вони постають у формі слів, тобто не додаються до послідовностей, що виражають неграматичні функції = ізолюючий тип; 3. так само, як неграматичні функції, тобто за допомогою послідовностей фонем GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG (морфів), причому вони постають у формі афіксів, тобто додаються до послідовностей, що виражають неграматичні функції = аглютинативний тип; 4. за допомогою варіювання (модифікації) послідовностей фонем (морфів), що виражають неграматичні функції, причому це варіювання відбувається наприкінці (хоча може відбуватися й на початку) послідовностей = флективний тип; 5. за допомогою варіювання (модифікації) послідовностей фонем (морфів), що виражають неграматичні функції, причому це варіювання відбувається всередині послідовностей = інтрафлексивний тип. Щодо визначення граматичних елементів тектограматичного рівня, то очевидно, що елементи або функції, названі тут граматичними, співвідносяться з одним із двох основних стовпів мовленнєвого висловлення у Vilém Mathesius — актом «поєднання», встановлення відношень, або синтаксичним актом; і справді, Mathesius (імовірно, через посередництво теорії мови Vladimír Skalička) був важливим джерелом натхнення для Sgall. У своєму геніально простому задумі «функціональної граматики» Mathesius, як відомо, розрізняв два основні акти, два «стовпи», за допомогою яких твориться кожне висловлення: акт називання, або ономатологічний акт, і акт поєднання, встановлення відношень, або синтаксичний акт. Тоді мовні елементи в аспекті їхнього значення (або змісту) слід поділити на дві групи: ті, що передусім слугують ономатологічному акту, і ті, що передусім слугують синтаксичному акту. Отже, спершу необхідно описати, як відповідна мова називає і як установлює відношення між названим. Лише після цього можна розглядати «морфологію», яку розуміють як учення про групування мовних засобів відповідно до їхньої формальної спорідненості, а тому вона проходить крізь обидві частини опису мови: учення про мовне називання (ономатологію) та учення про встановлення відношень (функціональний синтаксис). (Див. Mathesius 1929; 1936; 1975; Daneš 2003.) Подібне знаходимо у Louis Hjelmslev. Спочатку — у доглосематичний період — Hjelmslev говорить про відмінність між семантемами й морфемами. Семантеми — це поєднувані елементи, морфеми — поєднувальні (Hjelmslev 1972: 52, 62; 1973: 85): «Det skal forstaas saaledes, at semantemerne er de elementer, der bærer rækkens meningsindhold, og morfemerne de elementer, der former dette meningsindhold paa en bestemt grammatisk maade» (Hjelmslev 1972: 52f.); «les catégories de sémantèmes expriment sans ambiguïté des catégories de notions (…) les catégories de morphèmes expriment sans ambiguïté des relations entre les notions» (Hjelmslev 1928: 210); «les morphèmes indiquent les rapports entre les sémantèmes» (Hjelmslev 1973: 87). Як бачимо, Hjelmslev наближається до Mathesius: семантеми називають, а морфеми «поєднують», установлюють відношення (передусім або як другорядну функцію). Пізнішу глосематичну теорію мови Hjelmslev у цьому пункті можна розглядати як своєрідну формалізацію. Навіть у глосематичній концепції Hjelmslev знаходимо поділ мовних елементів, що відповідає традиційному поділу на лексичні й граматичні. Згідно зі своєю теорією мови, Hjelmslev виокремлює ці дві основні групи як у плані змісту, так і в 121 122 | B O H U M I L V Y K Y P Ě L плану вираження, і члени цих категорій у нього утворюються потенційними складниками знаків або, точніше, безвиражальними елементами в плані змісту та беззмістовими елементами в плані вираження. Назви категорій Г’єльмслев змінив. Змінилася також властивість, за якою ці категорії визначаються, але йшлося знову й знову — якщо перекласти з глосематики загальнішою, можливо зрозумілішою мовою — про потенційну (первинну або вторинну) здатність одних («граматичних») елементів поєднувати інші («лексичні») або встановлювати між ними взаємні відношення. (Див. насамперед Hjelmslev 1959: 139–164; 1973: 243–254.) У нашому контексті важливо, у будь-якому разі, що Г’єльмслев знаходить свій критерій граматичності лише в межах відповідного плану: вираження граматичних елементів змісту не має значення для їхнього визначення, адже воно належить не до мови як мовної будови (утвореної двома планами), а до вживання мови, зокрема до його знакового аспекту. 2.2. До другої згаданої вище (§ 2) групи теорій граматичності належить, серед інших, другий мовознавець, який поряд зі Сгаллом розвивав празьку типологічну теорію, — Ярослав Попела. Як відомо, Попела сформулював типологічні домінанти альтернативно до Сгалла. Першою властивістю, за якою вони визначаються, є те, чи сприятливий тип для граматичних знаків. Позитивна відповідь стосується ізолюючого, аглютинативного, флективного та інтрофлективного типів, негативна — полісинтетичного типу. Відтак «граматичні» типи поділяються за двома подальшими властивостями: кумуляцією сем (елементів змісту) у граматичних знаках і ступенем злиття лексичного та граматичного знаків. В ізолюючому й аглютинативному типах кумуляції немає, тоді як у флективному та інтрофлективному вона наявна; злиття мінімальне в ізолюючому типі, вище — в аглютинативному, ще вище — у флективному, а максимальне — в інтрофлективному типі. (Див. Popela 1991, 1998.) Отже, очевидно, що розуміння граматичності Попелою, яким він послуговується, визначаючи основні властивості мовних типів, стосується граматичності знаків. Полісинтетичний тип є неграматичним не тому, що в його плані змісту немає таких самих або подібних (граматичних) елементів, як у граматичних типах, а тому, що в полісинтетичному типі ці елементи не мають сегментного чи дискретного вираження: їх виражають або порядком слів, або семантемами в граматичних функціях. Отже, неграматичність стосується знакового аспекту вживання мови, способу вираження певних вибраних елементів змісту. Друге розуміння граматичних елементів, яке враховує і зміст, і вираження, зрештою можна знайти (в неявній формі) й у самого засновника празької типології — Владіміра Скалічки. Наприклад, критикуючи давніші теорії відмінка, Скалічка закидає їм, серед іншого, що вони не враховують факту, що «відмінки — це утворення, які перебувають у постійному контакті із суміжними утвореннями. Те, що одна мова виражає за допомогою відмінка, інша виражає прийменниками, прислівниками, словотвірними префіксами, числом та іншими засобами» (Skalička 1950: 47). GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG | 123 Отже, відмінок розглядається як певна форма вираження, що містить певні семи (елементи змісту) і відповідає певним критеріям щодо своєї будови. Те, що цим критеріям не відповідає, не є відмінком (форма вираження передає одиницю значення і водночас відрізняє її від споріднених утворень, які не є відмінками). Натомість, згідно з першим розумінням граматичних елементів, відмінок — це певний елемент змісту, який — звісно, якщо він існує в плані змісту відповідної мови, — може виражатися в різних мовах по-різному. До того ж Скалічка також змушений постулювати поняття відмінкових функцій, які можуть «переноситися на прийменники або інші утворення» (там само, 48). Такі коливання трапляються у Скалічки й в інших місцях. У межах опису полісинтетичного типу запроваджується загальне розрізнення між основними та допоміжними мовними елементами: перші несуть значення, другі виражають відношення між першими. Однак допоміжні елементи існують лише тоді, коли їм відповідає власне вираження, а тому полісинтетичний тип не має допоміжних елементів (див. Skalička 1979: 186, 189, 195). В іншому місці, навпаки, сказано, що полісинтетичний тип також має граматику (тобто допоміжні елементи), але вони виражаються лексичними елементами — їхнім порядком і тим, що лексичні елементи вживаються в граматичних функціях (див. Skalička 1955a: 16f., 18f.). Отже, і для Скалічки, і для Попели граматичний елемент — це лише такий елемент, що має більшою чи меншою мірою дискретне вираження, тобто є знаком; крім того, Скалічка враховує й інші властивості вираження, оцінюючи граматичність знака (див. Skalička 1960a; 1962a: 125f.; 1979: 83ff.). Однак постає принципова потреба визначити поняття граматичних функцій, адже, з одного боку, неможливо було б говорити про семантеми, що виконують граматичні функції, у полісинтетичному типі, а з іншого — було б незрозуміло, які саме функції (значення) слід досліджувати з погляду їхньої граматичності. Skalička (1965) bietet auch tatsächlich solche Kriterien zur Identifizierung von grammatischen Funktionen (Bedeutungen). Gemäß ihm haben die grammatischen Elemente (Zeichen) dreierlei Bedeutung: syntaktische, abstrakte und einreihende. Durch ihre einreihende Funktion gliedern die grammatischen Elemente das durch sie bestimmte lexikalische Element in eine Klasse ein. Auf dieser Funktion gründet sich die konstitutive Eigenschaft der grammatischen Kategorien, und zwar die Obligatorität ihrer Glieder: Jedes lexikalische Element, für das die entsprechende grammatische Kategorie relevant ist, muss mit einem Element der betreffenden Kategorie versehen werden. Die syntaktische Bedeutung oder Funktion eines grammatischen Zeichens besteht darin, dass es auf andere Benennungen verweist, dass es bestimmte lexikalische Elemente mit anderen verbindet; zugleich kann es auch den Charakter dieser Beziehung angeben. Schließlich macht die abstrakte Bedeutung ein grammatisches Zeichen zu einem Teil der Benennung: Das grammatische Zeichen modifiziert die Bedeutung des lexikalischen Elements, das es bestimmt. Sekundär kann allerdings das grammatische Element durch seine abstrakte Bedeutung auch die syntaktische Funktion erfüllen, was bei der Erscheinung der sog. Kongruenz der Fall ist. Es ist wichtig zu bemerken, dass der abstrakte Charakter der 124 | BOHUMIL VYKYPĚL граматичних елементів є відносною, тобто вони абстрактніші за семантично споріднені лексичні елементи. Під абстрактністю слід розуміти здатність охоплювати ширші семантичні поля. Отже, різницю в абстрактності між лексичним і граматичним елементом з однаковою семантичною основою слід розглядати як градуальну — на відміну від перших двох властивостей, що ґрунтуються на привативній опозиції. Повчальний приклад неформалізованої теорії граматикалізації, тобто такої, що була побудована не як теоретично-іманентна, а для певної мети (а саме — пояснити розвиток індоєвропейської флексії), можна знайти в індоєвропеїста Адольфа Ергарта. Цей приклад повчальний тому, що можна взяти Скалічку за вихідний пункт і водночас зрештою повернутися до Скалічки — з такої перспективи, яка проливає пояснювальне світло на всю концепцію граматикалізації. (Щодо концепції граматикалізації Ергарта див. Vykypěl 2004a: 153–156 із відповідними бібліографічними посиланнями.) Формулювання Ергартом властивостей граматичних елементів подібне до формулювання Скалічки (1965). Грамеми несамостійні й завжди пов’язані з певними лексемами (тобто потенційно класифікаційні). За значенням грамеми істотно простіші за лексеми (тобто абстрактніші) і можуть бути цілком формальними, тобто позначати лише синтаксичне відношення (тобто бути синтаксичними). Із простотою пов’язаний також той факт, що інвентарі грамем здебільшого замкнені. За Ергартом, перехід лексичних елементів у граматичні, тобто граматикалізація, має три фази: 1. втрата самостійності (елемент починає пов’язуватися з іншим елементом), що може супроводжуватися спрощенням семантики елемента; 2. генералізація, тобто узагальнення й обов’язковість; 3. повна формалізація, тобто елемент має лише синтаксичне значення. До цих властивостей, що стосуються плану змісту або принаймні можуть бути з ним пов’язані, можна долучити й властивості, що стосуються вираження граматичних елементів (знаків). Абстрактний характер граматичних елементів (до якого можна зарахувати й синтаксичність) сприяє невеликому обсягу їхніх засобів вираження. Невеликий обсяг, своєю чергою, сприяє, з одного боку, кумуляції грамем у межах одного знака, а з іншого — синонімії та омонімії граматичних знаків. Обов’язковий характер сприяє еквіполентному вираженню, тобто відсутності так званих нульових формантів, зокрема так званого фіксованого порядку слів, а також зв’язаності вираження граматичних елементів, тобто вираженню афіксами або закінченнями, а не словами. До цього належить і узгодження: якщо в мові узгодження виявляється значною мірою, це, зокрема, означає, що кожне слово обов’язково супроводжується певними формами вираження (закінченнями), причому це стосується й таких слів, які цього не потребують. Семантично абстрактний характер і невеликий обсяг форми вираження граматичних елементів можна об’єднати під спільним поняттям простоти; із простотою можна пов’язати й іншу властивість граматичних елементів, яку припускає Ергарт, а саме «єдність творення» форм вираження, тобто вони мають бути лише шляхом GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG | 125 утворюється певний тип знаків (за допомогою слів, афіксів, закінчень або інтрофлексії, але не змішаним способом). З огляду на властивості плану вираження Ергарт навіть виокремлює три фази на шляху до повної граматикальності, у яких спостережувані значення, що відповідають значенням деяких лексичних елементів, виражаються по-різному: 1. криптограматична (вираження за допомогою порядку слів або слів, уживаних вільно); 2. праграматична (порядок слів, а також афікси); 3. напівграматична (афікси, а також нульові форманти; без узгодження й кумуляції). Очевидно, що ці фази можна зіставити з мовними типами Скалічки: криптограматичну — з полісинтетичним або ізолювальним, праграматичну й напівграматичну — з аглютинативним. У будь-якому разі можна зауважити, що властивості граматичних елементів у Ергарта разюче подібні до властивостей флективного типу (у типології Скалічки). Тому можна погодитися також із Томашем Госковцем (2001: 12): «Ергарт протиставляє апоріям індоєвропеїстських реконструкцій особливий типологічний апарат. Його ієрархічне бачення провокує, адже воно розташовує індоєвропейські мови на вершині піраміди граматикалізації, а отже, фактично й інтелектуалізації семантичних відношень у мові. Можливо, ми зможемо запобігти непорозумінням, якщо пам’ятатимемо, що розглядаємо мови світу крізь збільшувальне скло, яке зводить усе у фокус індоєвропейських мов, найближчих до нас і найкраще нам знайомих: ми завжди дивимося на світ звідкись». Однак справедливості заради слід сказати, що й у межах розуміння граматикальності або граматикалізації, яке визначає критерії як у плані змісту, так і в плані вираження, тобто досліджує граматикальність знаків, можна встановити критерії, не прив’язані до конкретного характеру signifiant, а отже, співвідносні з Празькою типологією. Таких критеріїв два, і про них уже йшлося. Перший — одноманітність творення форм вираження: тут байдуже, чи виражаються граматичні функції словами, афіксами, закінченнями або інтрофлексією; важливо лише, щоб окремі члени відповідної категорії виражалися однаково. Другий критерій — відсутність нульових формантів: жоден член граматичної категорії не повинен виражатися нульовим формантом; інакше кажучи, окремі вираження членів граматичної категорії мають бути еквіполентними, а не привативними одне щодо одного (див. також Skalička 1960a і Vyky̌pel 2005: 210). 3. Тепер нарешті повернуся до Крістіана Леманна та його міркувань про граматикалізацію1. 1 Тут я обмежуся переважно цією книжкою Леманна, хоча, звичайно, важливі й інші його праці про граматикалізацію, а також те, що я сказав досі, і 126 | B O H U M I L V Y K Y P Ě L 3.1. Очевидно, що граматикалізація у Леманна належить до другої з двох груп, наведених вище (§ 2), адже предметом дослідження граматикалізації є знаки (див. Lehmann 2002: VII, 109f.). Звідси випливає, що й у цьому випадку слід діяти так само, як і в інших теоріях граматикалізації цієї групи: спочатку потрібно визначити релевантні елементи змісту, і лише тоді можна досліджувати граматикальність знаків, до складу яких входять ці елементи змісту2. Важливо, що на другому етапі враховуються обидві сторони мовного знака, а отже, до параметрів граматикалізації включаються як значення, так і вираження відповідних елементів змісту (див. Lehmann 2002: розд. 4). Мовою Г’єльмслєва, з мовної структури виокремлюють певні елементи змісту й простежують їхню долю в мовленнєвому вжитку — як в аспекті субстанції (значення елементів змісту, що утворюють signifié знака), так і в аспекті знака (вираження елементів змісту в межах знака). На перший погляд може здатися, що перший етап — визначення тих елементів змісту, які встановлюють, які знаки досліджуються щодо граматикалізації, а які ні, — не є необхідним: адже достатньо застосувати семантичні критерії та критерії вираження до мовних знаків і з’ясувати, які з них відповідають цим критеріям і якою мірою, а які ні. Проте є кілька підстав вважати навпаки. Насамперед тут слід згадати те, на що вже було вказано вище (§ 2.2.): у полісинтетичному типі або в мовах із виразно домінантним полісинтетичним типом було б неможливо або важко розрізнити граматику й лексикон. Наприклад, було б незрозуміло, коли знак функціонує лише як дієслово, а отже, не потрапляє до каналу граматикалізації, а коли він уже функціонує також як адпозиція й тому перебуває на початку граматикалізації (Lehmann 2002: 94; див. також Haspelmath 1998: 328f.). Усе було б потенційно граматичним, або, за словами Ергарта, «криптограматичним»; однак якщо щось є криптичним, його не видно (а якщо чогось не видно, про це важко говорити; а про те, про що не можна говорити, слід мовчати, як казав Вітгенштайн…). Ще один аргумент на користь переконання, що спочатку потрібно визначити, які категорії змісту є релевантними для дослідження знаків, утворених за участю їхніх членів, з погляду граматикалізації, дають поняття реновації та інновації (Lehmann 2002: § 2.4.). Реновація передбачає існування спільної категорії змісту, члени якої входять до знаків, що перебувають на різних позиціях шкали граматикалізації. Вихідним пунктом ін- що я ще хочу сказати, слугуватиме ілюстрацією. Втім, для головної теми цієї статті — спроби попередньо вписати теорію граматикалізації в ширший теоретичний контекст — має бути достатньо послатися на цю головну працю. 2Знак розумію як двобічне, нерозривне поєднання елементів плану вираження та плану змісту (елементи двох мовних планів як двох частин мовної структури є потенційними компонентами мовних знаків, що належать до мовленнєвого вжитку). Тому можна сказати, що елемент змісту (або, звичайно, елемент вираження) входить до мовного знака, утворюючи його (або беручи участь у його утворенні). (Див. також нижче § 4.3., прим. I.) Gedanken zur Grammatikalisierung | 127 Новація знову ж таки утворює виникнення граматичної змістової категорії (або, точніше, змістової категорії, члени якої тоді утворюють знаки, що їх відстежують з погляду граматикалізації), а тому потрібно мати критерій, на підставі якого можна вирішити, чи виникла категорія і чи відокремилася вона від інших змістових категорій. Це правда, що «латина не мала граматичної категорії, яка відповідала б французьким артиклям, тож ними нічого не було оновлено» (Lehmann 2002: 18), адже латина мала лише відповідну лексичну категорію; однак постає питання, як розрізнити лексичну категорію, таку як латинські вказівні займенники, і граматичну, таку як французький артикль. Якщо таке питання не видається доречним чи важливим, то незрозуміло також, про що йдеться і чому говорять про лексичні та граматичні категорії. Необхідність змістової сполучної ланки між знаками, граматикалізованими по-різному, порушує також Lehmann (2002: 111f., 150), коли говорить про вимогу функціональної подібності між знаками, що порівнюються, або про їхню спільну функціональну основу. Слід додати, що це стосується як внутрішньомовного порівняння знаків однієї мови з погляду граматикалізації, так і міжмовного зіставлення. 3.2. Загалом порівнювати можна також двома способами (пор. Vykypěl 2005: 195, 286): або на підставі позамовної аксіоматики — глосемівської «субстанції», або на підставі внутрішньомовної аксіоматики, тобто загальної, «панхронічної» теорії. Загальна теорія, яка у випадку граматикалізації постає як необхідний вихідний пункт, є теорією змісту. Це можна сформулювати й так: теорія граматикалізації — концепція, що належить до другої з наведених вище (§ 2) груп, — передбачає одну з теорій граматичності з першої з двох згаданих вище груп. Такою передбаченою теорією може бути функціонально-генеративний опис Сгалла з його тектограматичним рівнем, функціональна лінгвістика Матезіуса з її двома актами або мовна теорія Г’єльмслєва з її планом змісту. Потребу в загальній теорії змісту можна побачити на кількох прикладах. 3.2.1. Наприклад, можна вважати, що чіткість відношень усередині категорії, яка фігурує серед параметрів граматикалізації як парадигматичність (Lehmann 2002: 118), принципово залежить від чіткості її опису (знову процитуємо глосемівський буквар: «якщо щось видається складним, то головним чином тому, що на це дивляться складно»; Hjelmslev 1973: 120). Так само і з однорідністю категорії як «певним ступенем подібності між її членами та регулярності їхніх відмінностей» (Lehmann 2002: 120): наприклад, за Hjelmslev (1959: 157), чіткі основні значення можна виявити й там, де їх зазвичай не помічають3. 3 Поняттям основного значення побіжно торкаємося й іншої проблеми. Різницю між основним значенням і сукупним значенням, безперечно, можна тлумачити (за Lehmann 2002: 114) як різницю між двома позначеннями й метафорично осмислювати: 128 | B O H U M I L V Y K Y P Ě L 3.2.2. Інший аспект — парадигматична варіативність (Lehmann 2002: § 4.2.3.): що більше граматикалізований елемент, то менше свобода вибору між членами категорії залежить від наміру мовця назвати щось. Однак це не можна беззастережно прийняти. Передусім неодмінно слід розрізняти два види відношень: між категоріями та між елементами. Як уже показав Hjelmslev, наприклад, між категорією числа й категорією відмінка може існувати інтердепенденція, але окремий член категорії числа й окремий член категорії відмінка вільно сполучаються між собою (пор. Vykypěl 2005: 69f.). З погляду мовної будови (мовної структури) можна припустити, що відношення, врегульовані різною мірою (обов’язкові), існують лише між категоріями, тоді як регулювання сполучень між елементами з різних категорій належить до мовного вжитку. Мовний вжиток може робити деякі такі сполучення елементів більш або менш обов’язковими, а інші виключати. Однак із погляду мовної будови це зумовлено властивостями елементів, визначеними внутрішньою структурою відповідних категорій, або — якщо ці властивості виявляються — їхньою семантикою (у плані змісту). Такі явища, як керування чи валентність, полягають у тому, що один змістовий елемент «вимагається» іншим, але цю «вимогу» як відношення між елементами (а не між категоріями) можна вважати заданою конвенцією мовного вжитку: сполучення між змістовими елементами, які не відповідають вимогам керування чи валентності, вважаються «безглуздими», тобто такими, що не утворюють і не можуть утворити сенсу, частини (актуального) світу (за допомогою елементів мови та їхніх різних сполучень світ формується по-різному як сенс)4. Про латинський прийменник ad стверджують: «Ad може мати додаток лише у знахідному відмінку. Хоча з семантичних міркувань це було б очікувано в реченні E72.a [Caesar legatos ad Hannibalem misit], у реченні b [Caesar ad Cannas pugnam commisit] це було б недоречно, якби відмінок іменникової групи, залежної від прийменника, мав самостійну семантичну функцію» (Lehmann 2002: 82). Однак сполучення ad зі знахідним відмінком у другому реченні можна вважати «недоречним» лише з погляду конвенцій іншої мови, у якій поєднання відповідника ad з першого речення з відповідником знахідного відмінка з другого речення вважається «безглуздим». (У плані вираження цьому відповідають так звані «незвичні» сполучення фонем: зазвичай вони незвичні з погляду іншої фонологічної системи.)5 Основне значення є дещо конкретнішим (основне), а сукупне значення — дещо абстрактнішим (сукупне). Однак, мабуть, не слід забувати й про те, що ці поняття належать до двох різних теоретичних систем — Г’єльмслєва та Якобсона, — а отже, насправді не піддаються безпосередньому порівнянню (пор. Vykypěl 2005: 223–225). 4 Щодо семантичного визначення явища керування див. також — з іншого погляду — Isačenko (1948). 5 Тут можна вважати, що є точка дотику між «американською» та «європейською» граматичністю. «Американська» граматичність приблизно відповідає правильності мовних конструкцій. Цю правильність можна пов’язати зі звичністю певного виду GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG 3.2.3. Здається, тут можна почути відгомін squinting grammar Єсперсена. Подібне враження виникає й в інших місцях. Поєднання inter і facere in interficere нібито утворює нерегулярне значення, а саме ‘вбивати’ (Lehmann 2002: 88). Однак це значення є нерегулярним (або «безглуздим») хіба що з погляду іншої мовної конвенції, у якій поєднання приблизних відповідників inter і facere не утворює сенсу: наприклад, у німецькій немає слова zwischenmachen. Утім, interficere може видаватися менш нерегулярним, наприклад, з погляду чеської мови, у якій є дієслово oddělat ‘interficere’, утворене від od ‘від’, тобто також прийменника, і dělat ‘facere’. Так само не зрозуміло, чому, наприклад, так звані серійні дієслова утворюють складні лексичні одиниці, які можуть бути переривчастими, як-от ефікське dá dí у реченні dá ìkwá dí! ‘принеси ніж!’ (Lehmann 2002: 94). Сподіваюся, не тому, що dá dí можна перекласти англійською одним дієсловом6. У полісинтетичних мовах, мабуть, не розрізняють реляційний іменник і перехідне дієслово так, що перше перекладається західноєвропейською мовою іменником, а друге — дієсловом (Lehmann 2002: 95). 3.2.4. Згадана потенційна нерегулярність нібито є характерною рисою словотвору на відміну від граматики. Ще однією такою рисою має бути те, що словотвірні елементи приєднуються не до всіх лексем, а виявляють різний ступінь продуктивності, і що вони приєднуються до різних лексем із різними результатами (Lehmann 2002: 89). Останнє, очевидно, є іншим аспектом нерегулярності: лексичне значення — принаймні з певного погляду — не можна або важко передбачити на основі словотвірного значення чи словотвірної структури. Однак можна зауважити, що це трапляється також із деякими елементами, які зазвичай вважають граматичними (пор., наприклад, давньогрецькі дієслівні стани!). Перше (різні ступені продуктивності), своєю чергою, є випадком нейтралізації. Загалом питання обов’язковості елемента, яке перебуває у зворотному співвідношенні зі ступенем його парадигматичної варіативності, а також у прямому співвідношенні зі ступенем його інтегрованості в парадигму, можна співвіднести з питанням нейтралізації. Те, що чим нижчий ступінь контекстуальних обмежень на вживання елемента, тим він граматичніший (пор. Lehmann 2002: 10f., 125f.), означає, що елемент є граматичним настільки, наскільки він не вступає в синтагматичні сполуки, які спричиняють його синкретизм з іншим елементом тієї самої категорії (щодо поняття і способу формування світу порівняти, і ця правильність, здається, найвиразніше виявляється або найпомітніша саме в елементів, граматичних у «європейському» сенсі. Мабуть, можна стверджувати, що обидва підходи розглядають приблизно те саме, але з різних поглядів: «американський» — операційного (виявлення відношень у мовній системі, а саме через встановлення можливих поєднань елементів), «європейський» — формального (визначення елементів). 6 Vgl. auch Haspelmath (1998: 332) zu Lehmann: „The main reason why [japanisch – B.V.] ue-ni […] is taken as one constituent seems to be that semantically it corresponds to the single constituent on in English.“ 129 130 | BOHUMIL VYKPĚL der Neutralisation im Inhaltsplan vgl. auch Trnka 1982: 149–155, 311–314, 330–332, 336–339, 356–360). Однак у цьому контексті можна розрізнити кілька видів нейтралізації. Традиційна нейтралізація — це та, що виникає внаслідок синтагматичного поєднання двох граматичних категорій і призводить до нейтралізації протиставлення між двома чи кількома членами однієї з категорій (наприклад, нейтралізація відмінків у множині). Нейтралізацією можна вважати також повний синкретизм між членами категорії змісту, спричинений синтагматичним поєднанням цієї категорії з лексемою або лексичною категорією та виражений нулем. Категорії, яких стосується така нейтралізація, зазвичай називають словотвірними. Однак саме через нульове вираження нейтралізацію й відсутність категорії змісту важко розрізнити (тут можна також говорити в дусі дистрибуціоналізму про дефективну дистрибуцію). Ще один вид нейтралізації також ґрунтується на синтагматичному поєднанні категорії змісту з лексемою або лексичною категорією, але синкретизм виражається не нулем. Це, наприклад, стосується числа у власних назвах осіб. Однак поєднання власної назви особи з множиною також можна вважати «безглуздим», і таке поєднання — подібно до «неправильної класифікації» слова за допомогою класифікаторів, яку розглядає Lehmann (2002: 54), — можна використовувати «for jocular or derogatory effects», адже мовець завжди вільний вибирати між членами обов’язкової категорії. Обов’язковість категорії означає обов’язковість саме цієї категорії, а не її членів. Щодо ролі словотвірних елементів у граматикалізації (яка, здається, ставиться під сумнів; пор. Lehmann 2002: 89ff.), зауважимо, що цілком можна уявити, як словотвірні форманти інтегруються в єдину парадигму й таким чином граматикалізуються. На прикладі грецької та латинської мов Helena Kurzová (1993) показала це явище та його загальні наслідки. Вона говорить про парадигматизацію словотвірних елементів, тобто про їхню інтеграцію в парадигму. (Загалом про відмінність між словотвором і граматикою та потенційний перехід одного в іншу див. також Dokulil 1968, 1994). 3.2.5. Проблема розмежування словотвору й граматики насправді полягає в проблемі парадигматичного визначення слова: коли йдеться лише про іншу форму одного слова, а коли вже про нове слово? Або, інакше кажучи, коли сукупність парадигматично пов’язаних форм вираження становить єдине ціле — слово, а коли, навпаки, два чи більше таких цілих? Розв’язання насправді просте: тут (імпліцитно) висувається умова не повторювати в цій сукупності серію знаків із певними — граматичними — елементами змісту, щоб сукупність вважалася одним словом. Отже, розмежування словотвору й граматики, очевидно, передбачає вже наявне визначення граматичних елементів у плані змісту. 3.2.6. Отже, згідно з тим, що згадувалося вище (§§ 3.2.2., 3.2.4.), структурна обов’язковість мала б відображати взаємозалежність між категоріями. Фактична проблема, яка GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG | 131 тут постає, однак, (окреслене) операційне питання про те, як у разі нульового наголосу відрізнити нульовий формант елемента від відсутності категорії. Тут ми підходимо до загального питання мовного опису або опису змісту, який не ґрунтується на вираженні. Інша загальна проблема, пов’язана з попередньою, виявляється у понятті «structural scope», синтагматичної ваги (Lehmann 2002: § 4.3.1.), а саме в питанні, на чому має ґрунтуватися опис плану змісту: чи слід виходити з аналізу знаків, чи з аналізу відношень між елементами змісту (значеннями)? Параметр синтагматичної ваги ґрунтується на обсязі одиниці, яку граматичний елемент визначає або співтворить. Однак не цілком зрозуміло, як установити, що саме визначає відповідний граматичний елемент. Чи слід виходити з побудови знаків у реченні й спостерігати, де, біля якого знака, стоїть знак, яким виражено відповідний елемент? Чи слід виходити з самого плану змісту або з (Сгаллівського) рівня значення речення, не надаючи знакам вирішальної ролі? Наприклад, знак числа часто стоїть біля знака дієслівної лексеми, але визначає не дієслівну лексему, а дієслівну особу (щодо її узгодженості). Подібно до цього, як відомо, Гєльмслєв (1959: 156, 165–191) стверджував і докладно довів (на прикладі так званого іменного речення), що так звані дієслівні граматичні елементи змісту завжди визначають усе речення, навіть якщо найчастіше їх виражають знаками, тісніше або слабше пов’язаними зі знаком дієслівних лексем. Протилежний випадок становлять конструкції на кшталт англійського all good old men’s works. Гєльмслєв (1959: 199–210) розглядає тут усі чотири «лексичні» елементи змісту, виражені формами вираження all, good, old і men, як такі, що визначаються «граматичною» категорією змісту — відмінком. Різниця полягає лише в тому, що при all, good і old маємо синкретизм усіх членів відмінкової категорії, виражений позицією відповідних лексичних знаків — «сталим порядком слів» (тобто сегментальним нулем), тоді як при men маємо родовий відмінок, виражений знаком -s. Отже, з погляду плану змісту англійська конструкція інтерпретується так само, як її латинський відповідник opera virorum omnium bonorum veterum, у якому діє так зване узгодження (див. також нижче § 3.3.2.). Апозиція як фіксована позиція знака, що містить «лексичний», визначуваний елемент змісту, і узгодження як повторення знака, що містить «граматичний», визначальний елемент змісту, виражають одне й те саме: відношення залежності між елементами змісту, яке саме можна розглядати як елемент змісту. Два явища, різні на рівні знаків, — узгодження й апозиція — однаково інтерпретуються в плані змісту, а саме як різновид відношення залежності. У випадку узгодження й апозиції Сгалл і Гєльмслєв також доходять згоди (див. Vykypěl 2005: 236–239): явища, різні на одному рівні — на морфематичному рівні або в знаковому аспекті мовного вжитку (виражені по-різному), — вони інтерпретують як однакові на тектограматичному рівні або в плані змісту мовної структури (де Гєльмслєв бачить залежні повторювані 132 | BOHUMIL VYKYPĚL елементи змісту або синкретизми членів категорій змісту, Сгалл бачить функтиви тектограматичного рівня). Однак Гєльмслєв іде ще далі й стверджує, що при all, good і old у згаданій англійській конструкції наявні також синкретизми всіх членів категорії змісту роду та категорії числа (і вони так само виражені «сталим порядком слів»). Синкретизм чисел тоді усувається у men, і множину в цьому випадку виражено інтрофлексією, тоді як синкретизм родів в англійській усувається лише в сполученні з особовими займенниками третьої особи, що, власне, і є підставою для постулювання категорії змісту роду в англійській, адже інакше повний синкретизм збігався б із відсутністю категорії. Я не хочу стверджувати, що ці конкретні міркування про англійську цілком прийнятні; я лише хочу схематично показати, що параметри граматикалізації з певного іншого погляду не можна вважати неінформативними для опису мови. 3.2.7. Приклад усунення синкретизму родів у сполученні з особовими займенниками третьої особи в англійській, до речі, навчає ще одного: один і той самий елемент змісту в тій самій системі змісту може виражатися по-різному в різних сполученнях. Так, в англійській «називний» (суб’єктивний) і «знахідний» (об’єктивний) відмінки при так званих іменниках виражаються «сталим порядком слів», а при особових займенниках — інтрофлексією або суплетивізмом. Можна було б сказати, що відповідні вирази граматикалізовані різною мірою. Але чи можуть знаки з тим самим елементом змісту бути граматикалізовані по-різному? І чи справді тут ідеться про той самий елемент змісту? 3.2.8. Інший аспект питання (поставленого вище в § 3.2.6.) про те, як слід будувати аналіз змісту, — це ступінь релевантності формантів (signifiants) описуваних елементів змісту. Наприклад, постає питання, чому латинські прийменники causā і gratiā мають бути аблативами від causa і gratia (Lehmann 2002: 70). Ідентифікація елементів змісту, що містяться в прийменниках, з аблативами неявно ґрунтується на тотожності їхніх формантів. Там само наведено критерій розрізнення між формою іменника та прийменником: коли форма іменника перетворюється на прийменник, її вже не можна поширити означенням. Спершу можна зауважити, що це передбачає зміну позиції відповідного елемента змісту в структурі плану змісту, а також неградуальну протилежність між лексичними й граматичними елементами у змісті (див. вище § 3.1. і ще нижче § 3.4.): зміна полягає в тому, що тепер елемент може визначати, але вже не може бути визначуваним, або може бути залежним, але не незалежним; тобто він стає конвертованою морфемою Гєльмслєва (1959: 192–198). До конвертованих морфем Гєльмслєв зараховує, крім прийменників, наприклад, також особові займенники, тож переходжу до другого, що хочу сказати. Особові займенники, як і прийменники, становлять граматичні елементи змісту, або морфеми Гєльмслєва, у цьому випадку — конвертовані морфеми, і вони дозволяють GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG 133 тому зазвичай не розширюються означенням. Однак у незвичайних випадках їх можна розвинути за допомогою означення: das ewige Ich або das ewige Vor (щодо семантики якого, наприклад, деякі мовознавці ведуть нескінченні суперечки). Чи є Ich і ich, а також Vor і vor одним і тим самим, якщо мають однаковий формант, як це було у випадку прийменників і аблативів causā та gratiā? (Загалом щодо питання ідентифікації елементів змісту див. Vykypěl 2005: 87–90, 133–135, 344–346, 349–353.) 3.2.9. Нарешті, весь розділ 3 у Lehmann (2002) можна розглядати як збірку прикладів того, які частини плану змісту слід простежувати з огляду на побудову знаків, до яких вони входять. Тут знаходимо традиційні граматичні елементи змісту, як-от спосіб (o.c., § 3.1.3.), час і вид (o.c., § 3.1.4.), діатезу (o.c., § 3.1.5.), артикль і особу (o.c., §§ 3.2.1., 3.2.2.2.), число (o.c., §§ 3.3.1.1.-2.) або відмінок (o.c., § 3.4.), а також менш традиційні, як-от емфазу й заперечення (o.c., §§ 3.1.5., 3.2.2.3.). Щодо встановлення «граматичних» елементів змісту в межах концепції Hjelmslev див. Hjelmslev (1959: 152–164) і Diderichsen (1966: 148–168); щодо переліку функцій і граматем тектограматичного рівня функціонально-генеративного опису Sgall див. Sgall, Hajičová, Panevová (1986: 154–174) і Panevová (1994)7. Загалом, однак, не пропонують надто суворих чи чітких критеріїв розмежування певних сфер, у яких відбувається граматикалізація. Водночас слід визнати, що це стосується й визначень компонентів тектограматичного рівня, де зазвичай знаходимо прості переліки елементів. Так ми, до речі, знову повертаємося до питання визначення граматичних елементів на противагу лексичним або визначення сфери граматичних елементів на противагу сфері лексичних елементів (§§ 2.2., 3.1.). Може постати й питання, чи кожен лексичний елемент може стати граматичним або зазнати граматикалізації. З одного боку, видається, що це не так, адже доля категорії «значною мірою визначена наперед», якщо відомі її значення та синтаксична функція (Lehmann 2002: 22). Це означало б, що деякі категорії більш схильні до граматикалізації, ніж інші. Водночас стверджується (там само), що граматикалізація є всюдисущою і не властива якійсь окремій сфері мови. 3.2.10. Попри ці проблеми, дозвольте мені зробити ще кілька зауважень щодо сфер граматикалізації. Interessant ist der Fall der Kopula (Lehmann 2002: § 3.1.2.). Die Kopula sei „a word which turns a nominal into a predicate“ (Lehmann 2002: 23). Diese Funktion muss indessen nicht unbedingt ein Wort erfüllen, wie die türkischen prädikativen Suffixe zeigen, und sie kann sogar durch die feste Wortfolge ausgedrückt werden, wie wiederum die rei- 7 У цьому зв’язку зауважу також побіжно, що розрізнення між реляційними й абсолютними граматичними елементами (Lehmann 2002: 115) можна зіставити з розрізненням у межах теорії Mathesius між елементами, що слугують передусім синтаксичному акту (відмінок, особа), та тими, що слугують передусім ономатологічному акту (число, час). Водночас такі елементи, як артикль, можуть слугувати передусім обом актам (пор. узагальнювальне значення артикля та його роль у так званій актуальній членованості речення). 134 | B O H U M I L V Y K Y P Ě L них іменних реченнях того типу, який, наприклад, трапляється в угорській мові (див. також Giger, Vykypěl 2001: 72f.). Отже, це означає, з одного боку, що копулу можна розглядати також як елемент змісту, а саме як елемент із категорії екстенсивних, тобто приблизно дієслівних «граматичних» елементів змісту Hjelmslev, а з другого — що вираження цієї функції може бути різним, зокрема залежно від того, який мовний тип домінує у відповідній мові. Важливо, що вихідним пунктом має бути визначення цієї функції копули або цього елемента змісту копули, на основі якого лише й можна спостерігати за знаками, до яких він входить, з погляду їхньої граматикалізації або типологічних відмінностей. Noch interessanter scheint die Nominalisierung und Attribution (Lehmann 2002: §§ 3.3.2.–3.; vgl. auch Lehmann Ms.a: §§ 5.–6.). Über die mögliche Interpretation der Attribution und der damit eventuell verbundenen Kongruenz war schon oben (§ 3.2.6.) die Rede und vgl. noch unten (§ 3.3.2.). Was die sog. Nominalisierung angeht, so lässt sich aus der Hjelmslevschen Perspektive behaupten, dass in der Erscheinung dieser Dependenz zwischen zwei oder mehreren „verbalen Konzepten“ ein Inhaltselement namens Konnektiv auftritt, welches eben diese zwei Konzepte als komplexe Inhaltselemente oder Komplexe von Inhaltselementen verbindet (vgl. Hjelmslev 1959: 165–191, Vykypěl 2005: 76f., 232f.). Der Ausdruck dieses Inhaltselementes kann verschieden sein. 1° Es kann sich nur um die „feste Wortfolge“ handeln, d.h. eine bestimmte Aneinanderreihung von „Haupt-“ und „Nebensätzen“, aus der dann die gegenseitige Beziehung der Sätze (d.h. die Tatsache, welcher von welchem dependent ist) hervorgeht. 2° Es kann ein für diese Funktion nichtspezialisiertes Wort auftreten, welches in anderen Kontexten eine lexikalische Funktion erfüllt. 3° Es kann ein für diese Funktion spezialisiertes Wort auftreten. 4° Schließlich kann auch ein Affix auftreten. 1° kommt beispielsweise im Chinesischen vor, in dem die Temporal- und Konditionalnebensätze vor dem Hauptsatz stehen wie allgemein das Determinans vor dem Determinatum, die Objektnebensätze dagegen nach dem Hauptsatz wie allgemein das Objekt nach dem Subjekt und Prädikat, ohne dass in beiden Fällen der Nebensatz durch ein Zeichen bestimmt zu werden braucht. 2° kommt beispielsweise im Vietnamesischen vor, in dem Finalnebensätze durch die Wörter để oder cho determiniert werden, welche auch ‘lassen, stellen’ resp. ‘geben’ bedeuten können. 3° ist der Fall der anständigen Konjunktionen und 4° begegnet man etwa bei allen sog. Partizipien, Infinitiven, Gerundien etc. 1° und 2° lässt sich im Rahmen der Prager Typologie als polysynthetisch, 3° als isolativ und 4° als agglutinativ bewerten. Für den flektierenden Sprachtyp würde man mit dem Ausdruck durch eine Endung rechnen, Skalička (1979: 173–179) behauptet jedoch, der flektierende Typ löse das Problem des zweiten Verbs (welches dem Problem der Nominalisierung entspricht) durch reich entwickelte Nebensätze. An einer anderen Stelle haben wir, Markus Giger und ich, nichtsdestotrotz zu zeigen versucht, dass diese Behauptung – wie andere sog. syntaktische Eigenschaften im Rahmen von Skaličkas Typologie – nicht problemlos ist (vgl. Giger, Vykypěl 2001: 72–79). У кожному разі тут ми знову бачимо (як і у випадку копули), що ступені граматикалізації можна приблизно співвіднести з типами Празької типології. Однак цим я вже переходжу до теми наступного розділу. GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG 135 ЗАУВАЖЕННЯ: Перед тим, однак, дозволю собі з цієї нагоди додати невеликий типологічний екскурс. Щойно залежність «речень» отримує більш-менш дискретне вираження, «сталий порядок слів» (послідовність морфів) може вивільнитися для вираження актуального членування (функціональної перспективи речення). Те саме стосується й самих членів речення. Можна навести чимало прикладів. Якщо китайське підрядне речення причини вводиться словом yīnwèi ‘тому що’, воно може стояти й після головного речення, особливо якщо не є темою. В індонезійській мові слово, що виконує функцію непрямого додатка, має стояти після дієслова й перед прямим додатком; однак якщо воно визначається прийменником, то може стояти й після прямого додатка. Як відомо, подібна ситуація з непрямим додатком і в англійській мові. Англійський приклад запозичено у Sgall (1988: 465): Mary moved from Chicago to Philadelphia vs. Mary moved to Philadelphia from Chicago. Ці явища можна розглядати як нагоду замислитися над типологічною оцінкою вираження актуального членування (функціональної перспективи речення). Як зазначено вище (§ 2.1.), Sgall відносить актуальне членування речення разом із функторами й граматемами до граматичної частини тектограматичного рівня, вираження якої, відповідно, постулюється як домінанта або основна властивість п’яти мовних типів. Однак тут виникають певні неясності8. Так, вираження за допомогою варіювання лексичних морфем, тобто закінчень, становить домінанту флективного типу, тоді як актуальне членування виражається порядком лексичних морфем, що, однак, вважається домінантою полісинтетичного типу. Наведені вище приклади з китайської, індонезійської та англійської мов означали б, що в разі вираження функцій функторів або граматем (тут — відмінкових і сполучникових функцій) порядком морфем актуальне членування має виражатися інакше, наприклад інтонацією або певними конструкціями; якщо ж функтори або граматеми виражаються власними морфемами, актуальне членування виражається порядком морфем. Можна припустити, що між вираженням функторів і граматем («власне граматики»), з одного боку, та вираженням актуального членування, з другого, існує певний тип компенсаторного зв’язку9. Однак постає питання, чи належить ця компенсація до конструктивних ознак типів, чи вона є властивістю окремих мов, які, як відомо, у Празькій типології розглядаються як ієрархізовані поєднання ознак різних типів. Тут можна, наприклад, згадати знамениту японську частку топікалізації -wa, яку вживають у японській мові, що (як стверджують) має домінантно аглютинативний тип: отже, тут маємо той самий (у цьому випадку аглютинативний) спосіб розв’язання для сфери граматем і функторів та — 8 Zur aktuellen Gliederung vom typologischen Gesichtspunkt aus vgl. auch Sgall (1982) und Sgall, Hajčová, Panevová (1986: 241–244). 9 Щодо поняття компенсації під час дедукування властивостей мовних типів див. Skalička (1966: 27). 136 | BOHUMIL VYKYPĚL …ти поточного членування. І навпаки, можна було б вважати, що вираження поточного членування за допомогою порядку морфем у мовах із домінуванням флективного типу є ознакою полісинтетичного типу. Ми знову стикаємося з подвійною теоретичною невизначеністю Празької типології: як саме конструювати типи і як встановлювати типологічну домінанту мови? (Див. також Vykypěl 2005: 197–203.) Можливе розв’язання другого питання пропонує ієрархізація мовної системи з огляду на релевантність для встановлення типологічної домінанти окремої мови: найважливішим було б, наприклад, вираження функційних слів і граматичних морфем, або спочатку вираження функційних слів, а потім граматичних морфем; далі йшло б вираження поточного членування; наступними були б сфери найменування (словотворення), семантики, синтаксису, а також фонології. 3.3. Отже, теорія граматикалізації, тобто певне оцінювання деяких знаків, розпадається на дві частини. У своєму «аспекті змісту» вона відповідає теорії змісту (див. вище § 3.2.). Її «аспект знака» можна порівняти з описом мовного вжитку Г’єльмслєва (як у його субстанційному, так і в знаковому аспекті; див. вище § 3.1.), з морфологією Матезіуса або з описом морфематичного рівня у Сгалла. Найбезпосередніше її, однак, можна порівняти з Празькою типологією, яку, до речі, також можна розглядати як опис типів г’єльмслєвського мовного вжитку, морфології Матезіуса або зв’язку між тектограматичним і морфематичним рівнями Сгалла. Насамперед можна назвати дві загальні властивості, спільні для граматикалізації та Празької типології (на них звернув увагу Маркус Ґіґер). Якщо попередньо й приблизно ототожнити окремі фази граматикалізації з празькими типами, то видно дві речі: факт існування в одній і тій самій мові знаків із різним ступенем граматикалізації відповідає празькій тезі про окрему мову як поєднання властивостей кількох мовних типів; а факт того, що параметри граматикалізації окремих знаків мають різний ступінь вираженості, відповідає тому, що властивості кількох мовних типів можуть поєднуватися також у межах одного знака. Крім того, можна навести конкретні приклади кореляції між фазами граматикалізації та празькими мовними типами. Відповідностей багато (див. також Sgall 1992a: 205f., 1993a: 323, 1999: 31; Giger 2002: 46), я обмежуся лише деякими з них10. 3.3.1. Так, наприклад, високо граматикалізовані відмінки (Lehmann 2002: 76f.) мають ознаки флективного типу: форманти кумулюють кілька функцій, є коротшими, вступають у відношення узгодження, зливаються і супроводжуються чергуванням основи. 10 Щодо типології (переважно, втім, її передструктурного попередника Празької типології) з погляду теорії граматикалізації див. Lehmann (1985; 1986; 1987). GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG | 137 Мабуть, найвиразніше кореляція виявляється у сфері синтагматичної когезії, тобто зв’язаності (Lehmann 2002: § 4.3.2.). Ступені злиття між лексичною основою та граматичним елементом (с. 132) точно відповідають ступеням Празької типології; нечітка межа між морфемами та кумуляція функцій у морфемах як ознаки високого ступеня граматикалізації (с. 137) відповідають властивостям флективного типу. 3.3.2. У розділі про зв’язаність розглядаються також координативні синтагми (Lehmann 2002: 133f., 135f.). У координативних синтагмах наявні елементи змісту, рівноправні між собою. Якщо інший елемент змісту детермінує їх, цей елемент можна виразити повторно при кожному з детермінованих ним елементів змісту або виразити лише один раз. Перший спосіб вираження вважається ознакою вищого ступеня граматикалізації детермінувального знака. Повторення знака становить також суть так званого узгодження (див. Skalička 1937): повторенням знака, що містить певний елемент змісту, виражається залежність одного лексичного елемента змісту від іншого. Узгодження як вираження такого відношення залежності трапляється у флективному (або інтрофлективному) типі, тоді як в інших типах це відношення виражається аппозицією, тобто сталим порядком слів. Окрім уже згаданого вище (§ 3.2.6.) факту, що два відмінні на рівні знаків явища — узгодження й аппозицію — можна однаково інтерпретувати в плані змісту, тут стає очевидним, що вираження відповідного відношення між елементами змісту релевантне і для типології, і для граматикалізації: узгодження та повторення знака є флективними й більш граматикалізованими, аппозиція та неповторення знака — нефлективними й менш граматикалізованими. Знову бачимо розвиток у напрямі флективного типу як посилення граматикалізації. 3.3.3. Розглянуті (§§ 3.2.6., 3.2.10., 3.3.2.) явища атрибуції, предикації, номіналізації або узгодження можна описати як певні синтагматичні відношення в плані змісту або як відображення цих відношень, а також як елементи змісту, за допомогою яких ці відношення утворюються. «Лексичні» елементи змісту, поєднані таким чином між собою, утворюють різні групи залежно від того, у які синтагматичні відношення вони вступають (або якими «граматичними» елементами змісту детермінуються). Ці групи традиційно називають частинами мови11, і вони можуть мати різний ступінь вираженості та розрізнятися між собою на рівні вираження12. Сильна диференціація 11 Zum Begriff der Wortarten vgl. Trnka (1982: 315, 327f.) (vgl. auch die inspirierenden Bemerkungen beim frühen Hjelmslev 1928: Kap. V). 12 У цьому розрізненні йдеться про відмінність або тотожність вираження відповідних граматичних і лексичних елементів змісту. Так, наприклад, у китайській і в’єтнамській мовах «іменники», з одного боку, та «дієслова» й «прикметники», з другого, розрізняються тим, що перші, на відміну від других, уживаються в присудку з копулою, тобто перша група, на відміну від другої, вимагає експліцитного вираження функції копули, а отже, існує відмінність у вираженні граматичного елемента змісту ‘копула’; інших відмінностей, однак, майже немає, а також «дієслова» й 138 | BOHUMIL VYKYPĚL Частини мови в Празькій типології розглядаються як властивість флективного типу, тоді як в інших мовних типах частини мови розрізняються менш виразно (пор., напр., Skalička 1979: 87, 117, 190, 201, 336, 338–341). У граматикалізаційній теорії високий ступінь розрізнення частин мови, приписуваний флективному типу, розглядається як відображення високого рівня граматикалізації: що чіткіше розрізняються частини мови, то більшою мірою вони граматикалізовані (пор. Lehmann Ms.a). 3.3.4. Поряд із однорідністю парадигми (пор. § 3.2.1.) постулюється також протилежна властивість як інша ознака високого ступеня граматикалізації, а саме аломорфія (і суплетивізм) (Lehmann 2002: 122). Це видається дещо несподіваним, адже однорідність становить регулярність, тоді як аломорфія — нерегулярність; однак поясненням слугує кореляція між високими ступенями граматикалізації та флективним типом, а також стан давніх індоєвропейських мов. 3.3.5. Ще одним прикладом подібності найвищих ступенів граматикалізації до стану давніх індоєвропейських мов може бути вершина граматикалізації категорії числа (Lehmann 2002: 52): кількість членів категорії скорочується, форманти числа стають обов’язковими й злитими, виникає узгодження за числом, форманти, що первісно відрізнялися семантично, стають аломорфами, а також трапляється суплетивізм основ. Усе це — також властивості флективного типу. Подібний опис повністю граматикалізованої категорії числа, яка «випадково» збігається зі станом давніх індоєвропейських мов, знаходимо в Erhart (1970: 69f.). 3.3.6. Тонший і цікавий приклад — випадок так званого фіксованого порядку слів. В останньому розділі своєї захопливої книжки Lehmann (2002: § 4.4.4.) розв’язує останнє цікаве питання, а саме те, що так званий фіксований порядок слів може траплятися як на початку, так і наприкінці граматикалізації. З погляду Празької типології я хотів би зауважити з цього приводу приблизно таке: Подібно до граматикалізації, у межах Празької типології так званий фіксований порядок слів також трапляється у двох місцях — у полісинтетичному та ізолюючому типах. Водночас слід наголосити, що між цими двома фіксованими порядками слів є істотна відмінність. Перший, полісинтетичний і такий, що стоїть на початку шкали граматикалізації, фіксований порядок слів можна назвати семантичним і порівняти з імпліцитним, або лексичним, синтаксисом Скалички: як відомо, Skalička (1960b) розрізняє кілька «особливих форм синтаксису», і однією з них є імпліцитний, або лексичний, синтаксис, у якому відношення між «Прикметники» не розрізняються. В угорській мові іменні присвійні суфікси та дієслівні особові суфікси частково збігаються, а в турецькій суфікс множини в іменниках збігається з таким суфіксом у дієсловах третьої особи; навпаки, у цих мовах та сама лексична форма іменного вираження може бути як залежною (тобто прикметниковою), так і незалежною (тобто іменниковою). Однак часто відповідні форми вираження також відрізняються. Натомість у таких мовах, як чеська чи литовська, наприклад, зазвичай різняться як форми вираження залежних іменників та грамем, що їх визначають, так і форми незалежних іменників та їхніх грамем, унаслідок чого так звані прикметники й так звані іменники чітко розрізняються на рівні вираження. GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG 139 слів (лексем або знаків) визначаються самим значенням слів13. Хоча відношення між словами виражаються через їхню послідовність, через позицію слів у межах речення, цією послідовністю вони не визначаються, а визначаються саме семантикою слів. На противагу цьому, інший, ізолюючий фіксований порядок слів, що стоїть наприкінці шкали граматикалізації, можна назвати «формальним»: відношення між словами виражаються і визначаються їхньою послідовністю. Відмінність між двома видами фіксованого порядку слів можна сформулювати й так: у другому (ізолюючому) випадку кожна зміна порядку слів змінює також значення речення — відношення між словами. Натомість у першому (полісинтетичному) випадку зміна порядку слів не обов’язково змінює значення речення — відношення між словами: якщо із семантики (значення) самих слів чітко випливає відношення між ними в межах речення, тобто й значення речення, то немає безумовної потреби зберігати їхній порядок незмінним. Це узгоджується із загальним гаслом Скалички: полісинтетичний тип прагне будувати свою граматику на семантиці. Приклади зі значною мірою полісинтетичної китайської мови, що засвідчують свободу порядку слів, коли відношення між словами чіткі завдяки їхньому значенню, наводить сам Skalička (1946: 400f., 409; скорочено в Skalička 1979: 192). До них можна додати приклад із так само значною мірою полісинтетичної в’єтнамської мови. У в’єтнамській майбутність дії можна виразити так: відповідний знак часу стоїть перед підметом або після нього, але все одно перед присудком: Chiều hôm nay tôi mua từ điển «Сьогодні після обіду я куплю словник». Натомість минулий час дії виражається тим, що знак стоїть наприкінці речення: Tôi mua quyển sách trưa hôm nay «Я купив книжку сьогодні опівдні». Однак якщо часова віднесеність зрозуміла зі значення слів, знаки не зв’язані цими правилами: Chiều hôm qua tôi đi xem chiếu bóng «Учора після обіду я ходив у кіно» і Tôi đi xem chiếu bóng chiều hôm qua «Я вчора після обіду ходив у кіно» (пор. Vũ 1998: 64). 3.3.7. У зв’язку з випадком двох різновидів фіксованого порядку слів дозвольте мені зробити ще кілька зауваг. Найочевидніше, або найбанальніше, зауваження полягає в тому, що тут ми бачимо наочний приклад типологічної спіралі фон дер Габеленца: початок і кінець — тут це так званий фіксований порядок слів — подібні, але не однакові. Далі можна констатувати, що твердження про те, ніби ізолюючий фіксований порядок слів становить завершення граматикалізації, навряд чи має теоретичне обґрунтування; радше воно спирається на емпіричні дані — розвиток західноєвропейських мов після втрати флексії (отже, емпірична позиція тут збігається з історичною, тобто потенційно випадковою). Подібна ситуація і з утратою або ма- 13 Тут побіжно згадаємо також інше гасло Скалички (1962a): синтаксис є антропоцентричним (а морфологія зайва); це стосується насамперед саме імпліцитного, або лексичного, синтаксису. 140 | BOHUMIL VYKYPĚL …симальної редукції граматичних знаків, тобто їхньої редукції до нуля, яку вважають найвищим ступенем граматикалізації (наприклад, Lehmann 2002: 12, 57f., 64, 121, 137): ця редукція (що безпосередньо передувала утворенню ізолюючого фіксованого порядку слів) у західноєвропейських мовах відбулася після фази граматикалізації, названої передостанньою, яка відповідає максимізації флективного типу. Однак загалом твердження, що редукція до нуля становить кінець або максимум граматикалізації, також не можна беззастережно прийняти, адже ніщо є ніщо, а не щось, тобто й не кінець. Натомість кінцем граматикалізації є та «передостання стадія» (наприклад, Lehmann 2002: 77), що відповідає флективному або, ще радше, інтрофлективному типу (пор. Giger, Vykypěl 2001: 79f.). 3.3.8. Можна запитати, що означає описане (у §§ 3.3.1–7.). Це також може означати, що критерії вираження в теорії граматикалізації ґрунтуються на «граматиці, що скоса позирає» (squinting grammar), зорієнтованій на флективну латину та її ізолюючі західноєвропейські мови-нащадки. Скажемо точніше: сильно граматикалізованим є те, що має приблизно такий вигляд, як те, що латинська граматика називає граматичним, а ще сильніше граматикалізованим є те, чим це стало в західноєвропейських мовах. Тут знову згадуються наведені вище (§ 2.2.) слова Hoskovec про Erhart. Якщо пригадати сказане вище (§ 3.2.), то дві згадані там порівняльні аксіоматики — позамовну (тобто фактично загальну фонетику для плану вираження, а для плану змісту — метафізику в традиційному мовознавстві, певного роду логіку в чомскіанців або так звану когнітивну лінгвістику в разі найновішої моди в мовознавстві) та внутрішньомовну — можна назвати експліцитною основою порівняння. Поряд із нею може існувати й імпліцитна, а тому апріорна в гєльмслевському дусі, основа порівняння й опису — «граматика, що скоса позирає»14. 3.4. Кореляцію між високими ступенями граматикалізації та властивостями флективного типу переважно обґрунтовували явищами, що стосуються плану вираження мовних знаків (можна навести й інші). Це, до речі, зрозуміло, адже ядро празької типології полягає саме у спостереженні за тим, які форми співвідносяться з наявними в мовах функціями. Однак Lehmann (2002: 109f.) слушно наголошує, що параметри граматикалізації стосуються обох сторін мовного знака, хоча іноді їх важко розрізнити. Якби тепер можна було побудувати шкалу граматикалізації також на основі змістових або семантичних параметрів, її було б неможливо співвіднести з празькою типологією, адже ця типологія виходить саме з того, що в плані змісту (тектограматичному рівні) немає такої шкали, а є лише елементи, які є або «лексичними», або «граматичними», і що в різних мовних типах лексичні елементи виражаються однаково, а граматичні — по-різному. Отже, на цьому етапі слід розглянути ті параметри граматикалізації, які більшою чи меншою мірою стосуються змісту (семантики). 14 Про цікаву спробу сформулювати основу для зіставлення мов на рівні змісту — «функціональну лінгвістику» — див. Lehmann (2004a, 2004b). – Щодо семантичної основи синхронного зіставлення мов див. також Sgall (1978) та Haspelmath (2004: 572f.). GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG | 141 3.4.1. У цьому контексті параметр варіативності можна залишити осторонь. Обидва різновиди варіативності — парадигматичний і синтагматичний (Lehmann 2002: §§ 4.2.3., 4.3.3.) — передбачають неградуальну зміну в плані змісту. У разі синтагматичної варіативності нова або інша форма відношень між певними змістовими елементами відображається новими відношеннями між виразами, що відповідають їм. Парадигматична варіативність визначається як ціле відношеннями в плані змісту, а не знаками (пор. також вище § 3.2.2.). Im Parameter der paradigmatischen Kohäsion (Lehmann 2002: § 4.2.2.) lassen sich semantische resp. inhaltliche Aspekte einer Grammatikalisierung besser identifizieren. Einen von ihnen stellt der geringe Umfang des Paradigmas (oder der Kategorie) dar. Allerdings kann man hier zweierlei anmerken: Einerseits scheint dies wieder mit dem Zustand in den hochflektierenden altindogermanischen Sprachen korrelierbar (vgl. auch oben § 3.3.5.), andererseits stellt sich grundsätzlich die Frage, was zu einem Paradigma (einer Kategorie) gehört (vgl. auch Vykypěl 2005: 215–223). Man kann beispielsweise sehr gut ein Kriterium aufstellen, nach dem Präpositionen und die affixalen Kasus in eine einzige Kategorie eingegliedert werden. Mit anderen Worten, auch dieser Parameter setzt eine Inhaltsbeschreibung voraus, durch die folglich der graduelle Charakter im Verhältnis zwischen den betreffenden Kategorien bezweifelt werden kann (wie im Falle von Kasus und Präpositionen). Ein weiterer semantischer Aspekt der paradigmatischen Kohäsion, die einfachen Beziehungen innerhalb der Kategorie, wurde schon oben (§ 3.2.1.) behandelt. Lehmann (2002: § 4.3.2., S. 138–140) macht auch auf den semantischen Aspekt der syntagmatischen Kohäsion (der Gebundenheit) aufmerksam15. Diese Voraussetzung ist sehr interessant (u.a. auch durch alle ihren Implikationen, die Lehmann a.a.O. behandelt). Sie scheint uns jedoch wieder vor das Problem einer Theorie des Inhalts zu stellen. Es stellt sich hier zunächst die Frage, was woran gebunden ist, d.h. wodurch was determiniert wird, und welche Abhängigkeit gemeint ist (denn beispielsweise auch zwischen Teilen eines Kompositums, d.h. im Bereich des Lexikons kann Abhängigkeit bestehen). Es stellt sich auch die Frage, wie die angeblich geringeren und größeren Abhängigkeiten zu unterscheiden sind. Man stößt an die allgemeine Unsicherheit von Kriterien in der Semantik und den Kontinuumcharakter des Sprachgebrauchs. Das bedeutet auch, dass man hier wieder kaum natürliche graduelle Gegensätze finden kann, sondern nur durch die Form involvierte diskrete Gegensätze. Das syntagmatische Gewicht (Lehmann 2002: § 4.3.1.) entspricht der Frage, was wodurch determiniert wird. Wie oben (§§ 3.2.6., 3.3.2.) angedeutet, muss vom Gesichtspunkt des Inhaltsplans kein Unterschied zwischen Konstruktionen bestehen, die ein einziges determinierendes Zeichen enthalten, und jenen, in denen mehrere solche Zeichen enthalten sind. Somit bestehen auch hier kaum graduelle inhaltliche oder semantische Unterschiede. 15Зазначимо, що семантична (змістова) залежність граматичного елемента від лексичного також фігурує серед конститутивних властивостей граматичних елементів у Erhart (пор. вище § 2.2.), і що її, крім того, можна вбачати й у середньовічних модистів — у їхніх modi significandi. 142 | BOHUMIL VYKPĚL Найкраще, здається, семантичний і формальний аспекти можна розрізнити за параметром парадигматичної ваги (Lehmann 2002: § 4.2.1.): сильніша граматикалізація знака пов’язана з його сильнішою десемантизацією. Цей критерій трапляється також у визначенні граматичних значень у Skalička (див. вище § 2.2.). Однак щодо цього можна висловити певні застереження. Насамперед, як відомо, семантичний опис загалом становить досить велику проблему, і часто доводиться стикатися з нечіткістю або складністю визначення понять чи втручанням позамовних або принаймні метамовних чинників. Крім того, семантику (у перспективі Г’єльмслевового підходу) можна розглядати як маніфестацію реляційно визначених елементів змісту, тобто як взаємопроникнення мовної структури й світу, а отже, як щось нерелевантне для визначення елементів та їхніх категорій. З гносеологічного або операційного погляду семантику чи семантичний опис також можна сприймати як «переклад» іншою мовою. (Див. також вище §§ 3.2.3.–4. та розрізнення, проведене Miloš Dokulil (1978), між словотвірним, тобто структурно зумовленим, і лексичним, тобто узуально зумовленим, значенням.)16 Отже, семантику можна вважати чимось, що, з одного боку, є нерелевантним для визначення елементів змісту або є наслідком цього визначення (позиції елементів у структурі плану змісту) (див. також Hjelmslev 1959: 192–198), а з іншого — щодо ступеня своєї абстрактності чи конкретності може визначатися лише позамовно або на підставі узусу, але навряд чи в самих межах мовної структури (структури плану змісту). Градуальний характер семантичної опозиції між спорідненими лексичними й граматичними елементами задається позамовно. Із сказаним зрештою пов’язаний також континуальний характер явищ у цій царині, на який звертав увагу й Skalička (1959, 1979: 297–299), описуючи принципову семантичну спорідненість деяких лексичних і деяких граматичних елементів та говорячи про транспозицію одних в інші. Саме цей факт Hjelmslev вважав (операційною) підставою неможливості семантично визначити граматичні елементи (див. Vykypěl 2005: 244f.). Тут знову постає згадане вище (§ 3.1.) питання: коли знак уже слід досліджувати з погляду його граматикалізації, а коли ще ні. 3.4.2. Проте слід зазначити, що у Skalička (1955b, 1960a) можна знайти оцінювання його мовних типів щодо їхньої граматичності й абстрактності, або, точніше, граматичності й абстрактності, які вони продукують17, що, отже, зіставити з 16 До речі, на питання про те, як розпізнати, що щось має менше семантичних ознак, Lehmann (2002: 114) також відповідає посиланням на метамову (це описують меншою кількістю метамовних речень). — Загальну проблематику семантики можна продемонструвати й на одній окремій проблемі, а саме на градації відмінків (відмінкових функцій) щодо їхнього граматичного характеру (Lehmann 2002: 84f. і 3.4.2.2.): семантичні критерії видаються дещо нечіткими, і зрештою міра граматикалізації у змісті пов’язується з мірою граматикалізації у вираженні (Lehmann 2002: 85, 100). 17 Vgl. auch Skalička (1949). GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG | 143 семантичним аспектом параметра граматикалізації парадигматичної ваги. Це можна також назвати власною граматикалізаційною інтерпретацією Skalička його мовної типології. Цікаво, що типологія Skalička тут, на відміну від критеріїв вираження, не збігається зі шкалою граматикалізації. За Skalička (там само), мовні типи щодо їхньої граматичності можна згрупувати приблизно у дві бінарні опозиції: полісинтетичний тип протиставлений ізолюючому, а аглютинативний — флективному. Полісинтетичний тип будує свою граматику (Mathesius’ встановлення зв’язків) на семантиці (він не має спеціалізованих граматичних знаків), а отже, є семантичним і аграматичним; ізолюючий тип натомість будує свою граматику на формальних елементах (зі статусом слів), а отже, є формальним і граматичним. Подібним чином полісинтетичний тип поводиться дуже дескриптивно під час утворення слів, лексем (Mathesius’ ономатологія), тобто його лексеми високо мотивовані (основним способом полісинтетичного словотворення є композиція), тоді як ізолюючий тип у цій сфері значною мірою етикетувальний, тобто його лексеми значною мірою немотивовані, довільні (ізолюючий тип віддає перевагу створенню цілком нових слів, наприклад, також абревіатур, або запозиченню)18. (Щодо відмінності в семантичності між полісинтетичним та ізолюючим типами див. також міркування про так званий сталий порядок слів вище, § 3.3.6.) Аглютинативний тип продукує велику кількість афіксів і за їхньою допомогою розв’язує як граматичні проблеми, так і проблеми ономатології. Ці дві властивості ведуть, з одного боку, до можливості зменшити асиметризм мовного знака (відношення між формою та значенням у межах знака стає яснішим), а з іншого — до затемнення відношення між граматикою та ономатологією (словотворенням). Отже, наслідком обох властивостей є й те, що аглютинативний мовний тип менш граматичний та абстрактний, а радше аграматичний і дескриптивний (із мотивованими складними знаками), хоча й не такою мірою, як полісинтетичний тип. Флективний (а також інтрофлективний) тип, навпаки, скорочує кількість афіксів, аж доки вони не стають закінченнями. Це посилює асиметризм мовного знака (синонімія й омонімія, кумуляція функцій у морфемах). У флективному типі граматика й ономатологія мають у своєму розпорядженні складні набори знаків (парадигми) з нульовою або низькою мотивацією та значним затемненням відношення між формою і значенням. Отже, флективний мовний тип є більш граматичним і абстрактним, але не таким абстрактним і немотивованим, як ізолюючий тип, оскільки флективні форманти все ж утворюють формально (у вираженні) більш зв’язні, хоч і складні системи. Ступінь абстрактності мовних типів у Skalička можна схематично подати приблизно так: 18 Щодо розрізнення між дескриптивними та етикетувальними найменуваннями, яке бере початок у Mathesius, і відповідних німецьких термінів див. Daneš (2003: 37). 144 | BOHUMIL VYKÝPĚL Критерії вираження, натомість, утворюють пряму лінію (яка за потреби може перетворитися на спіраль Габеленца): або: Для прямої лінії типи у випадку семантичних критеріїв слід розташувати інакше або: Не позбавлений інтересу й той факт, що у відомому типологічному трикутнику Скалічки (1935: 81) полісинтетичний та ізолюючий типи також постають як дві граничні точки:19. 19 Так само не позбавлений інтересу той факт, що наведене альтернативне розташування мовних типів можна зіставити з фазами лексикалізації, сформульованими Леманном (2005: § 3.5): «Згадаймо прийоми вираження семантичного компонента в мовній структурі […]; можна сказати, що лексикалізація веде від (лексико-)синтаксичного вираження концепту через дериваційне до лексичного вираження […].» Основним способом словотворення в полісинтетичному типі є словоскладання, в аглютинативному — афіксальна деривація, у флективному — морфологічна GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG | 145 4. Тепер я хотів би висловити ще кілька ЗАГАЛЬНИХ ЗАУВАЖЕНЬ, які можуть стосуватися навіть питання лінгвістичного методу. 4.1. У передмові до своєї праці Леманн (2002: VII) зізнається: «Мушу також попередити читача, що ця тема викликає в мене значні концептуальні труднощі, і багато питань я залишу відкритими. Проблема полягає не стільки в емпіричному аспекті: наявних проаналізованих даних достатньо, а самі емпіричні явища видаються доволі зрозумілими. Вкрай незрозуміло, як ці явища слід інтерпретувати, класифікувати та співвідносити одне з одним.» Можна зауважити, що інтерпретація емпіричних даних завжди вкрай неясна, якщо не бути реалістом і, відповідно, сприймати дійсність як континуум, для інтерпретації якого потрібна теорія, що nomina. Але навіть якщо не вважати себе номіналістом, у випадку так званих граматичних сутностей усе ж постає потреба в інтерпретативній теорії, адже в емпіричних даних вони майже не мають власних меж. Скалічка (1962b: 211) передав це метафорою подвійної стилізації світу мовою (див. Vykypěl 2005: 192–194): граматичні, або морфологічні, категорії становлять другий рівень цієї стилізації й тому відображають світ лише опосередковано20. Як відомо, Г'єльмслев (1943: § 5) розв'язує дилему своєю тезою про подвійний — реалістичний та ареалістичний — характер мовної теорії: мовна теорія справді ґрунтується на певних емпіричних даних, на емпіричному матеріалі, проте водночас звільняється від них21. З іншого погляду це можна висловити так: мовна теорія конверсія, а в ізолюючому типі — запозичення або створення цілком нових чи лише концептуально пов'язаних слів (див. також Vykypěl 2004b: 131). (Про перехід від словоскладання до афіксальної деривації як вияв граматикалізації див. Haspelmath 1992: 70–74.) 20 Подвійну стилізацію Скалічки, яку я наводив вище й докладніше намагався описати, можна цікаво зіставити з розрізненням Леманна (1993: 320f.) між сферою універсальних концептів і сферою мовно-специфічного поєднання цих концептів. Але про це, мабуть, іншого разу. — До речі, побіжно зауважу, що в новішому уточненні розрізнення між лексиконом і граматикою (а відповідно, між лексикалізацією та граматикалізацією) Леманн, схоже, певною мірою наближається до розрізнення Матезіуса між називанням і встановленням відношень (див. Lehmann 2002a, 2005: § 3.5.). Утім, це була б уже інша тема… 21 З операційного погляду ареалістичний характер можна також порівняти з принципом, згідно з яким не обов'язково враховувати факти мовного вжитку, тобто в плані змісту — форму вираження знаків і семантику елементів змісту. Що ж до 146 | BOHUMIL VYKYPĚL має бути дедуктивним: вихідним пунктом має бути визначальне встановлення класу — проста, фіксована й інтерсуб’єктивно контрольована система, від якої переходять до компонентів класу, тобто від замкненої простої системи мовних категорій та їхніх елементів — до питання про реалізацію цієї системи в окремих мовах. Lehmann (2002: 108) також зазначає, що саме у випадку дослідження граматичних сутностей дедуктивний метод є переважнішим за індуктивний, а в розділі 4 встановлюється клас, який визначає параметри граматикалізації. 4.2. Водночас можна поставити й питання (вже згадане вище в § 1.2.), який сенс має виокремлення сфери граматичних елементів і граматикалізації. Без загальної теорії теми граматикалізації не видаються такими, що їх можна осмислено або відносно остаточно розв’язати. Якщо їх включити до теорії, вони, власне, начебто зникають: я намагався показати, що граматикалізація, з одного боку, передбачає теорію змісту, а з іншого — збігається з Празькою типологією22. До того ж Празька типологія, схоже, має значно більшу пояснювальну силу. У своїй доповіді «Grammatikalisierung und Sprachtypologie» у Празькому лінгвістичному гуртку 6. 1. 2003 року Маркус Ґіґер показав низку відповідностей між теорією граматикалізації та Празькою мовною типологією; деякі з них згадано вище (§ 3.3.). Поставив він і питання, на яке теорія граматикалізації не дає відповіді: чому в одних мовах процеси граматикалізації доходять до завершення, тоді як в інших зупиняються на певному етапі; і натякнув на розв’язання: це пов’язано з тим, який мовний тип домінує у відповідній мові (див. також Giger 2002: 46f.). Наприклад, якщо домінує полісинтетичний тип, процеси граматикалізації значно слабші, ніж за домінування флективного типу23. In seinem Vorwort beschreibt Lehmann (2002: VII) die Sprachtheorie, die für die Erfassung des Problems der Grammatikalisierung geeignet wäre: Що стосується знаків, неможливість або складність послідовно застосовувати «реалістичний» підхід видно, наприклад, і з розглянутих вище (§§ 3.2.4., 3.2.6., 3.3.2., 3.3.7.) питань про те, як вирішити, чи в певних випадках відсутній будь-який член граматичної категорії (категорії змісту), чи маємо справу із синкретизмом усіх членів цієї категорії, вираженим нулем або принаймні сегментальним нулем. 22 Слід особливо наголосити, що це твердження не варто розуміти так, ніби граматикалізація — нісенітниця, як, імовірно, вважають «антиграматикалісти», з якими Lehmann (2005) цілком слушно полемізує. Навпаки, дослідження граматикалізації виявляє багато цінних і цікавих, іноді навіть захопливих фактів. Ідеться тут радше про прояснення поглядів або взаєморозуміння. 23 Празька теорія виявляється вагомою і в загальному питанні пояснення мовних змін, якщо мову розглядати як систему знаків, як це робиться і в теорії граматикалізації. Lehmann (2002: 3f.) згадує два чинники мовного розвитку — прагнення до зручності та прагнення до виразності, які трапляються у Георга фон дер Ґабеленца, а в модифікованій формі — в Антуана Мейє (див. також Has pelmath 1998: 318–322). Їх також можна знайти у празьких мовознавців, якщо покласти в основу семіологічно-функціональний підхід (див. Vykypěl 2005: 28–31, 256–258 із бібліографією). GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG | 147 «Теорія мови, покликана пояснити системність, цілеспрямованість і динамічність, властиві граматикалізації, має бути за своєю природою структурною, функціональною та операційною. По суті, це теорія Вільгельма фон Гумбольдта (1836), яку в новіший час розвинули Еухеніо Косеріу (1974) і Гансйакоб Зайлер (1978). Цю теорію ніколи не було викладено цілком експліцитно; однак упродовж усього цього дослідження вона стане прозорою, а спробу зробити її експліцитнішою буде подано в останньому розділі.» На жаль, останній розділ так і не з’явився (див., однак, Lehmann 1993, а також Lehmann 2005). Прихильник Празької школи, утім, не може не зауважити, що шукана тут теорія мови — це саме теорія Празької школи, яка, з одного боку, видається поняттєво чіткішою, а з іншого — дещо продуманішою та тематично розмаїтішою. Можна лише шкодувати, що Празька школа, як не дивно, досі мало відома (попри всі зусилля з її популяризації, особливо з боку Josef Vachek; див., зокрема, Vachek 1964, 1966, 1976, 1983, 2002, 2003 і Hladký 1997, Ehlers 1999; див. також Trnka 1982, Luelsdorff 1994, Luelsdorff, Panevová, Sgall 1994, Leška 1995, 1996, 1998, 1999, Sgall 1992b, 1993b, 1997, Leška, Nekvapil, Šoltys 1993, Winner 1998, Schooneveld 1996, Nekula 2003). Якщо комусь бракуватиме в Празькій теорії мови експліцитності та/або операційності, він може також звернутися до функціонально-генеративного опису Petr Sgall (див. Sgall 1984, Sgall, Hajičová, Panevová 1986, Panevová 1994, Sgall 1995, Hajičová, Panevová 1996). 4.3. Сенс теорії граматикалізації, про який ішлося вище (§§ 1.2., 4.2.), неявно пропонує Lehmann (2002: 108f.): граматикалізація відображає свободу використання мовних знаків, тобто що більш граматикалізований знак, то менш вільно його можна вживати (вимірювання граматикалізації може становити вимірювання автономії знака або свободи його використання) (див. також Lehmann 2005: § 6.1.). Змістовно відповідний погляд, хоча й не пов’язаний із поняттям граматикалізації, сформулювали Skalička (1948), а згодом Jakobson (якого цитує і Lehmann 2002: 147) (див. Vykypěl 2005: 129–131): що об’ємніша знакова одиниця, то вільніше вона утворюється. Утім, можна переконливо стверджувати, що утворення всіх знаків завжди є водночас і вільним, і зв’язаним, або детермінованим, причому як із погляду мовної системи (розглянутої, скажімо, як мовна структура Гєльмслєва), так і з погляду наміру мовця або позамовного аспекту: З погляду мовної структури утворення знаків детерміноване тим, що в ньому необхідно дотримуватися (парадигматичних і синтагматичних) відношень між планами вираження та змісту мовної структури, а також структури цих категорій (див. також вище § 3.2.2. про так зване керування). Натомість із погляду мовної структури утворення знаків є вільним, оскільки елементи або категорії, між якими немає взаємозалежності чи залежності й які водночас можна поєднувати, мовець може вільно комбінувати на власний розсуд. З позамовного погляду утворення знаків детерміноване тим, що мовець хоче сказати, адже це, відповідно, має бути лише певним 148 | BOHUMIL VYKYPĚL У такий спосіб і жодним іншим. Вона знову-таки є вільною тому, що мовець може сказати, що хоче, навіть те, що здається безглуздим, тобто те, що, здавалося б, не формує жодного фрагмента світу (це може відбуватися через незвичне поєднання лексем або через недозволене керування; перше можна назвати лірикою, і його здебільшого схвалюють, друге можна назвати неграматичною конструкцією, і його здебільшого не схвалюють…). Отже, дещо громіздко можна було б сказати, що питання свободи в мові та питання про те, чим зумовлена свобода, принципово пов’язані з тим, що мають на увазі під мовою. Те, що Гєльмслев назвав би мовленнєвим ужитком, тобто застосуванням мовної будови в мовленнєвій спільноті, яке, з одного боку, детерміноване структурою мовної будови, а з іншого — може регулюватися різними додатковими конвенціями, Леманн (2002: 108) геніально влучно скорочено назвав мовою: «Мова — це діяльність, що полягає у створенні інтерсуб’єктивно доступних значень, тобто знаків. Ця діяльність може бути більш вільною або більш регульованою; відповідно, способи формування знаків більшою мірою залежатимуть або від фактичного рішення користувача мови, або від соціальних конвенцій, закріплених у граматиці». Основна відмінність між мовною будовою та мовленнєвим ужитком, намір Гєльмслева, що лежить в основі розрізнення цих двох понять, полягає в тому, що перше є чимось сталим, надійним, незмінним, визначуваним, тоді як друге — чимось несталим, ненадійним, змінним, невизначуваним; отже, іманентним об’єктом мовознавства як автономної сучасної науки має бути саме мовна будова, тоді як мовленнєвий ужиток воно може досліджувати хіба що у зв’язку з іншими науками. Можна припустити, що подібний намір діяв і у Фердинанда де Соссюра, коли він розмежував langue і parole; однак сферу langue він обмежив не так сильно, як Гєльмслев — сферу мовної будови, і включив до неї, наприклад, також знаки. (Пор. Vykypěl 2005: 19f.) Відмінність між розумінням мови у Гєльмслева чи де Соссюра та розумінням, яке, наприклад, репрезентує Леманн, можна також осмислити як відмінність між ентитивним і процесуальним розумінням мови. До речі, така відмінність виражена й двома можливими термінами для інтуїтивного об’єкта, що лежить в основі цієї праці: граматичність і граматикалізація. З погляду того, що можна було б назвати загальною методологією, розглянуту відмінність можна також трактувати як відмінність між гносеологічною та онтологічною позиціями. У гносеологічному ракурсі, наприклад, запитують, що і як бачать та як можна сформулювати побачене; в онтологічному ракурсі менше зважають на питання бачення, натомість реєструють і описують безпосередні дані. Наприкінці свого огляду історії досліджень граматикалізації Леманн (2002: 7) пише: GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG | 149 «У цій картині разюче бракує однієї традиції, а саме традиції структурного мовознавства — від де Соссюра до наших днів. Це зовсім не випадково: історичне мовознавство й типологія від самого початку цікавилися процесами та безперервними явищами й тому легко могли вписати граматикалізацію як процес, що породжує такі явища; структурне ж мовознавство тяжіло до статичного погляду на мову та чітких бінарних розрізнень». Тут насамперед можна зауважити, що і в межах структуралістської традиції трапляється проблема, порівнянна з тією, яку розв’язує теорія граматикалізації (пор. вище § 2.1), проте її розуміють радше ентитивно. Процесуальним розумінням цієї проблеми може бути празька типологія, якщо інтерпретувати її типи процесуально — як стадії граматикалізації (пор. вище §§ 2.2, 3.3). Щодо загальної характеристики структурного мовознавства слід зазначити два моменти. З одного боку, тенденцію надавати перевагу «статичному погляду на мову та чітким бінарним розрізненням» слід розуміти як вияв засадничої гносеологічної позиції — прагнення впорядкувати дані досвіду, щоб у них орієнтуватися й з’ясувати, про що саме йдеться. З іншого боку, наведена характеристика стосується переважно лише такої концепції структурного мовознавства, як, наприклад, концепція Гєльмслева чи де Соссюра (і навіть їх не повною мірою!), але аж ніяк не функціонального структуралізму Празької школи (як уже зазначалося вище в § 4.2). Це наочно показав іще Богуміл Трнка у своїх програмних текстах 40-х років (пор. Trnka 1982: 32–60), і це відображають такі гасла, як потенційність мовних явищ (Mathesius 1911), непослідовний характер мови (Skalička 1935), складність одиниць мови (Skalička 1957), динамічна синхронія (Vachek 1983a) або свобода мови (Sgall 2002)24. Найвідповіднішою назвою мовознавства Празької школи, безперечно, є функціонально-структурна лінгвістика (пор. також Skalička 1947–48: 142 = 1965: 154): вона значною мірою поєднує структурний і комунікативний розгляд мови, теоретичну строгість Гєльмслева й практичний погляд традиції, статичну синхронію теорії та динамічну практику розвитку, гносеологічну й онтологічну позиції у їхньому найглибшому феноменологічному… 24 Так само, коли стверджують, що «структуралізм навчив нас, що лінгвістичний аналіз починається з виразів та їхніх структур, бо це єдиний спосіб, у який лінгвіст може отримати доступ до значення або функції форми» (Lehmann Ms.b: § 5.4.4., S. 16), постає питання, який саме структуралізм мається на увазі. Тут можна, наприклад, згадати відомий уривок із Hjelmslev (1943: 68) про комутацію в плані змісту, де критикується вимога принципово брати за відправний пункт план вираження; можна згадати «функціональну лінгвістику» Матезіуса (пор. вище § 2.1), на якій Скалічка будує свою типологію, у якій мови розглядаються як «різні розв’язання тих самих проблем» (пор. Skalička 1935: 62; Leška 1995: 14f.; Sgall 1971: 83 = 1984: 31; Sgall, Hajičová, Panevová 1986: 270); або ж, нарешті, можна послатися на функціонально-генеративний опис Сгалла (пор. вище § 4.2), який бере за відправний пункт рівень значення речення (тектограматичний рівень) і звідти спрямовується «вниз» аж до фонетичного рівня. 150 | Bohumil Vykypěl натхнення; у Празькій школі ясність теорії поєднується з неясністю практики, «дійсності» як емпіричного континууму. Зауваження I: У цьому зв’язку хочу ще звернути увагу на те, що структурну перспективу, яку представляє Празька школа, а також інші європейські структуралістські напрями, не слід плутати з перспективою вираження: структура не подібна до вираження (певного значення чи функції), як це, ймовірно, було в американському дескриптивізмі і як, схоже, припускає Lehmann (2004a: 149–154; 2004b: § 2.2.), а структура — це сама мовна система, за допомогою якої формується, спостерігається й осмислюється світ і якою це формування приблизно детермінується (щодо поняття структури див. Benveniste 1962). І ця система має як бік вираження (або «формальний» бік у Празі), так і бік змісту (або «функціональний» бік у Празі). Тут досить згадати, наприклад, неодноразово повторюване розрізнення Sgall у його функціонально-генеративному описі між мовно структурованим значенням і когнітивним змістом, де він навіть посилається на розрізнення de Saussure і Hjelmslev між формою й субстанцією змісту (див. Sgall, Hajicová, Panevová 1986: 13; Vykypěl 2005: 285). Згаданий подвійний атрибут «функціонально-структурний» Празької школи виражає той факт, що Празька школа розглядає мовну структуру, а також її опис як принципово детерміновані комунікативним завданням мови, а це, відповідно, означає, що вона виходить із принципово взаємного зв’язку між мовою та світом (пор. також Vachek 1975 = 1976: 91–103; Vykypěl 2005: 272ff.). Зауваження II: Якщо до тем, які слід розглянути й які побіжно згадувалися вище (прим. 20), додати ще одну, то тут можна було б згадати також заклик Lehmann актуалізувати й розвивати емпіричне мовознавство, яке більше орієнтується на мовні дані й досліджує їх (як із теоретичного, так і з практичного погляду), зокрема й з огляду на зникнення мов. Lehmann (2004c: § 4.1.) цікаво розрізняє приблизно три способи займатися мовознавством: логічний (який, за його словами, у новітній час представляють передусім різні напрями структуралізму), герменевтичний та емпіричний; лише останній уможливлює належне опрацювання даних. Водночас можна зауважити, що саме у Празькій школі всі ці три аспекти значною мірою перебувають у рівновазі й поєднуються. «Герменевтичний» розгляд мови найвиразніше виявляється передусім у розвиненій літературознавчій теорії Празької школи, яка ґрунтується значною мірою на мовознавстві й представлена такими іменами, як Jan Mukařovský, Felix Vodička або Miroslav Červenka. «Емпіричний» розгляд з усіма його ретельними міркуваннями, про які пише Lehmann (2004c), мабуть, найвиразніше втілений у збиранні матеріалів про чеські діалекти (тобто також «зникаючі мови»), що ведеться з 60-х років XX століття: з одного боку, у цьому проєкті склалася природна й спонтанна співпраця між «традиційними» та структуралістськими мовознавцями, з іншого — роботу значною мірою виконували на основі, сформульованій Празькою теорією мови (див. Gedanken zur Grammatikalisierung 151 вступ до першого тому «Чеського мовного атласу» — Balhar, Jančák 1992; подібна ситуація є також у випадку «Лужицького мовного атласу», див. SSA 1965–96). З іншого погляду, звісно, зовсім не очевидно, що саме є емпірією, але про це якось іншим разом (див. мої розрізнені зауваження на цю тему у Vykypěl 2005: 317–332). Крім того, слід зазначити ще два аспекти цієї справи. Вимога (вимога Lehmann) щодо незалежного від дослідника існування й фіксації даних добре відповідає неопозитивістській (логіко-позитивістській) умові інтерсуб’єктивної перевірності тверджень (яку, як відомо, згодом розвинув передусім W. V. Quine), а неопозитивізм був, як відомо, важливим джерелом натхнення для Hjelmslev. Серйозне, хоча й фрагментарне, міркування про те, що таке дані та як із ними працювати, можна знайти навіть у самому осерді «екстремального структуралізму», а саме у Hans Jørgen Uldall (1959). Зауваження III: Із згаданим вище (§ 4.3.) процесуально-онтологічним розумінням мови співвідноситься також уявлення про пояснення в мовному описі, яке передбачає теорія граматикалізації. Це пояснення є по суті діахронічним або історичним (діахронічний опис має своїм об’єктом дві чи більше системи або частини систем у їхньому взаємозв’язку як потенційних часових субститутів; історичний опис розглядає реалізовані субституції). Систему можна зрозуміти діахронічно або історично лише тоді, коли її зводять до попередньої системи або — з іншого погляду — коли її елементи (ре)структурують за структурою попередньої системи (з певним перебільшенням, наприклад, молодограматичне мовознавство можна розглядати як граматику, що скоса позирає на прамову). Щось подібне трапляється і в теорії граматикалізації, коли явище пояснюють за допомогою «спроби деграматикалізації»: «Люди […] прагнуть осмислити формальну структуру. Багатьом із нас доводилося стикатися з тим, що граматична ознака певної мови була для них цілком незрозумілою, доки вони не з’ясували, що це граматикалізований варіант чогось, що мало більший семантичний зміст і тому від самого початку було зрозумілим. […] Багато хто переконувався, що попереднє знання латини може бути дуже корисним для вивчення романської мови, тоді як зворотна послідовність вивчення не дає жодної систематичної допомоги (якщо не рахувати спорідненої лексики). Це ще один приклад явища, коли нефахівці, так само як і мовознавці, розуміють граматичні структури крізь призму менш граматикалізованих структур. Цей приклад особливо цікавий для теорії мови, оскільки, здається, він дає підстави говорити про психологічну реальність присутності діахронії в синхронії». (Lehmann 1993: 331, 332f.) Присутність діахронії в синхронії (і синхронії в діахронії), або синхронічний динамізм мови, звичайно, становить лише один із можливих інструментів лінгвістичного експлікування і, крім того, для опису мови як цілого або місця елемента чи явища 152 | Bohumil Vykypěl …ння в мовній системі, тобто для її визначення, не має вирішального значення: навпаки, це визначення, а отже, й опис конфігурації систем становлять передумову для динамічно-синхронного, діахронного або історичного пояснення, адже воно виявляє структурні напруження як потенції до змін. (Про історичний характер пояснення, імплікованого теорією граматикалізації, див. також Haspelmath 1992: особливо 72, 74, 81.) 5. Насамкінець наважуся навіть стверджувати, що найглибшим, спочатку, мабуть, ненавмисним сенсом теорії граматикалізації є полеміка зі структуралістською лінгвістикою або захист допструктуралістського мовознавства — мовознавства, заснованого на глибокому повсякденному людському досвіді, що світ складний або принаймні таким нам здається. Гадаю, структуралістам, якщо вони ще є у світі, слід в їхніх власних інтересах ґрунтовно ознайомитися з теорією граматикалізації. Наведені вище начерки — не більше ніж попередні зауваги. Загалом існують, по суті, два шляхи подолання відчуття, що дійсність є емпіричним континуумом явищ, theatrum mundi: один — шлях середньовічних номіналістів та їхніх величних інтерпретаційних теорій, інший — середньовічних реалістів та їхніх смиренних спроб зрозуміти світ, не претендуючи на те, що його колись буде зрозуміло. Перший шлях загрожує стати безглуздим, тобто не формувати жодної частини світу; другий, своєю чергою, може виявитися марним. Можливо, є й компроміс: приблизне смиренне осягнення світу за допомогою приблизної величної теорії. Нині мені здається, що саме Празька школа найближча до цього в мовознавстві. Можливо, це більше, ніж просто патріотизм. LITERATURVERZEICHNIS Balhar, J., Jančák, P., Hrsg., 1992: Český jazykový atlas 1, Praha: Academia. Benveniste, É. 1962: « Structure » en linguistique. In: É. Benveniste: Problèmes de linguistique générale. Paris: Gallard, 91–98. Daneš, F. 2003: Vilém Mathesius’ Konzeption der funktionalen Linguistik. In: Nekula 2003, 31–47. Diderichsen, P. 1966: Helhed og struktur. Udvalgte sprogvidenskabelige afhandlinger. Selected Linguistic Papers with Detailed English Summaries, København: G. E. C. Gads Forlag. Dokulil, M. 1968: Zur Frage der Stelle der Wortbildung im Sprachsystem. Slovo a slovesnost 29, 9–16. [Reprint in Panevová, Skoumalová 1997, 125–133.] Dokulil, M. 1978: K otázce predikability lexikálního významu slovotvorně motivovaného slova. Slovo a slovesnost 39, 244–251. [Reprint in Obsah – výraz – význam. Výbor z lingvistického díla Miloše Dokulila I. Hrsg. von O. Uličný, Praha: Filozofická fakulta Univerzity Karlovy 1997, 41–50.] Dokulil, M. 1994: The Prague School’s Theoretical and Methodological Contribution to “Word Formation” (Derivatology). In: Luelsdorff 1994, 123–161. [Reprint in: Panevová, Skoumalová 1997, 179–211.] Ehlers, K.-H. 1999: Josef Vacheks letzter Beitrag zur Geschichte der Prager Schule. Beiträge zur Geschichte der Sprachwissenschaft 9, 288–294. Erhart, A. 1970: Studien zur indoeuropäischen Morphologie, Brno: Universita J. E. Purkyně. (Opera Universitatis Purkynianae Brunensis. Facultas philosophica, 148.) Gedanken zur Grammatikalisierung 153 Giger, M. 2002: Aktuálne otázky jazykovej typológie na príklade slovanských jazykov. In: P. Žigo, Hrsg., BraSlav 1. Zborník z medzinárodnej slavistickej konferencie, konanej na Filozofickej fakulte Univerzity Komenského v Bratislave 14.–15. novembra 2002, Bratislava, 43–50. Giger, M., Vykypěl, B. 2001: Die Typologie des Litauischen und des Lettischen (mit einem allgemeinen Ausblick zu den Perspektiven der Prager Typologie). Sborník prací filosofické fakulty brněnské university A 49, 45–86. Hajicová, E., Panevová, J. 1996: Functional generative description and its Praguian roots. The Prague Bulletin of Mathematical Linguistics 65–66, 21–28. Haspelmath, M. 1992: Grammaticalization theory and heads in morphology. In: M. Aronoff, Hrsg., Morphology now, Albany: State University of New York Press, 69–82, 194–198. [auch zum Downloaden unter http://email.eva.mpg.de/~haspelmt/1992ghd.pdf] Haspelmath, M. 1998: Does grammaticalization need reanalysis? Studies in Language 22, 315–351. [auch zum Downloaden unter http://email.eva.mpg.de/~haspelmt/1998gre.pdf] Haspelmath, M. 2004: Does linguistic explanation presuppose linguistic description? Studies in Language 28, 554–579. [auch zum Downloaden unter http://email.eva.mpg.de/~haspelmt/ExDesc.pdf] Hjelmslev, L. 1928: Principes de grammaire générale, København: Bianco Lunos Bogtrykkeri. (Det Kgl. Danske Videnskabernes Selskab. Historisk-filologiske Meddelelser, 16/1.) Hjelmslev, L. 1943: Omkring sprogteoriens grundlæggelse, København: Ejnar Munksgaard. Hjelmslev, L. 1959: Essais linguistiques, Copenhague: Nordisk Sprog- og Kulturforlag. (Travaux du Cercle linguistique de Copenhague, 12.) Hjelmslev, L. 1968: Die Sprache. Übers. von O. Werner, Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft. Hjelmslev, L. 1972: Sprogsystem og sprogforandring, Copenhague: Nordisk Sprog- og Kulturforlag. (Travaux du Cercle linguistique de Copenhague, 15.) Hjelmslev, L. 1973: Essais linguistiques II, Copenhague: Nordisk Sprog- og Kulturforlag. (Travaux du Cercle linguistique de Copenhague, 14.) Hladký, J. 1997: Bibliography of Professor Josef Vachek’s works. Brno Studies in English 23 (Sborník prací filosofické fakulty brněnské university, S 3.), 15–42. [auch zum Downloaden unter http://www.phil.muni.cz/angl/bse/archive/BSE_23_02.pdf] Hoskovec, T. 2001: Prooemium ad Grammaticum. In: O. Šefčík & B. Vykypěl, Hrsg., Grammaticus. Studia linguistica Adolfo Erharto quinque et septuagenario oblata, Brno: Masarykova univerzita, 11–13. Isačenko, A. V. 1948: Morphologie, syntaxe et phraséologie. Cahiers Ferdinand de Saussure 7, 17–32. Kurzová, H. 1993: From Indo-European to Latin: The Evolution of a Morphosyntactic Type, Amsterdam–Philadelphia: John Benjamins. (Current Issues in Linguistic Theory, 104.) Lehmann, Ch. 1985: The role of grammaticalization in linguistic typology. In: H. Seiler & G. Brettschneider, Hrsg., Language Invariants and Mental Operations. International Interdisciplinary Conference, held at Gummersbach/Cologne, Germany, September 18–23, 1983, Tübingen (Language Universals Series, 5), 41–52. Lehmann, Ch. 1986: Grammaticalization and linguistic typology. General Linguistics 26, 3–21. Lehmann, Ch. 1987: Sprachwandel und Typologie. In: N. Boretzky, W. Enninger & Th. Stolz, Hrsg., Beiträge zum 3. Essener Kolloquium über Sprachwandel und seine bestimmenden Faktoren vom 30. 9. – 2. 10. 1987 an der Universität Essen. Bochum (Bochum–Essener Beiträge zur Sprachwandelforschung, 4), 201–225. Lehmann, Ch. 1993: Theoretical implications of grammaticalization phenomena. In: W. A. Foley, Hrsg., The Role of Theory in Language Description, Berlin–New York: Mouton de Gruyter (Trends in Linguistics. Studies and Monographs, 69), 315–340. Lehmann, Ch. 2002: Thoughts on grammaticalization. 2nd, revised edition, Erfurt: Seminar für Sprachwissenschaft der Universität. (Arbeitsapiere des Seminars für Sprachwissenschaft der Universität Erfurt, 9.) [auch zum Downloaden unter http://www.uni-erfurt.de/sprachwissenschaft/ASSidUE/ASSidUE09.pdf] Lehmann, Ch. 2002a: New reflection on grammaticalization and lexicalization. In: I. Wischer & G. Diewald, Hrsg., New reflections on grammaticalization, Amsterdam–Philadelphia: John Benjamins (Typological Studies in Languages, 49), 1–18. [auch zum Downloaden unter http://www.uni-erfurt.de/sprachwissenschaft/personal/Lehmann/CL_Publ/New_reflection.pdf] 154 | BOHUMIL VYKYPĚL LEHMANN, CH. 2004a: Funktionale Grammatikographie. In: W. Premper, Hrsg., Dimensionen und Kontinua. Beiträge zu Hansjakob Seilers Universalienforschung, Bochum: Universitätsverlag Dr. N. Brockmeyer (Diversitas linguarum, 4), 147–165. LEHMANN, CH. 2004b: Documentation of grammar. In: O. Sakiyama, F. Endo, H. Watanabe & F. Sasama, Hrsg., Lectures on Endangered Languages 4. From Kyoto Conference 2001, Osaka: Osaka Gakuin University (Endangered Languages of the Pacific Rim Publication Series, C-004.), 61–74. [auch zum Downloaden unter http://www.uni-erfurt.de/sprachwissenschaft/personal/lehmann/CL_Pub/Documentation_of_grammar.pdf] LEHMANN, CH. 2004c: Data in linguistics. The Linguistic Review 21, 275–310. [auch zum Downloaden unter http://www.uni-erfurt.de/sprachwissenschaft/personal/lehmann/CL_Pub/Data_in_linguistics.pdf] LEHMANN, CH. 2005: Theory and method in grammaticalization. In: G. Diewald, Hrsg., Grammatikalisierung, Berlin: de Gruyter (Zeitschrift für Germanistische Linguistik, Themenheft) (im Druck). [auch zum Downloaden unter http://www.uni-erfurt.de/sprachwissenschaft/personal/lehmann/CL_Pub/Theory&method_in_grammaticalization.pdf] LEHMANN, CH. MS.A: Grammatikalisierung und Wortarten. http://www.uni-erfurt.de/sprachwissenschaft/personal/lehmann/CL_Pub/Grammatikalisierung&Wortarten.pdf LEHMANN, CH. MS.B: Motivation in language. Attempt at a systematization. http://www.uni-erfurt.de/sprachwissenschaft/personal/lehmann/CL_Pub/Motivation_in_language.pdf LEŠKA, O. 1995: Prague School teachings of the classical period and beyond. Travaux du Cercle linguistique de Prague (n.s.) 1, 3–22. LEŠKA, O. 1996: The meaning of Meaning in the Prague School. In: B. H. Partee & P. Sgall, Hrsg., Discourse and Meaning: Papers in honor of Eva Hajicová, Amsterdam–Philadelphia: John Benjamins, 127–140. LEŠKA, O. 1998: Prague Circle Linguistics. Linguistica Pragensia 8, 57–72. LEŠKA, O. 1999: Prague School Linguistics: Unity in Diversity. Travaux du Cercle linguistique de Prague (n.s.) 3, 3–14. LEŠKA, O., NEKVAPIL, J., ŠOLTYS, O. 1993: Ferdinand de Saussure and the Prague Linguistic Circle. In: J. Chloupek & J. Nekvapil, Hrsg., Studies in Functional Stylistics, Amsterdam–Philadelphia: John Benjamins (Linguistic & Literary Studies in Eastern Europe. 36), 9–50. LUELSDORFF, PH. A., Hrsg., 1994: The Prague School of Structural and Functional Linguistics, Amsterdam–Philadelphia: John Benjamins. (Linguistic & Literary Studies in Eastern Europe, 41.) LUELSDORFF, PH. A., PANEVOVÁ, J., SGALL, P., Hrsg., 1994: Praguiana 1945–1990, Amsterdam–Philadelphia: John Benjamins. (Linguistic & Literary Studies in Eastern Europe, 40.) MATHESIUS, V. 1911: On the Potentiality of the Phenomena of Language. In: Vachek 1964, 1–32 & In: Vachek 1983, 3–43. MATHESIUS, V. 1929: Functional Linguistics. In: Vachek 1983, 121–142. MATHESIUS, V. 1936: On Some Problems of the Systematic Analysis of Grammar. In: Vachek 1964, 306–319. MATHESIUS, V. 1975: A Functional Analysis of Present Day English on a General Linguistic Basis. Hrsg. von J. Vachek. The Hague–Paris: Mouton (Janua linguarum. Series Practica, 208) & Prague: Academia. NEKULA, M., Hrsg., 2003: Prager Strukturalismus. Methodologische Grundlagen / Prague Structuralism. Methodological Fundamentals, Heidelberg: Winter. (Slavica. Monographien, Hand-, Lehr- und Wörterbücher, 3.) PANEVOVÁ, J. 1994: Valency Frames and the Meaning of the Sentence. In: Luelsdorff 1994, 223–243. PANEVOVÁ, J., SKOUMALOVÁ, Z., Hrsg., 1997: Obsah – výraz – význam. Výbor z lingvistického díla Miloše Dokulila II, Praha: Filozofická fakulta Univerzity Karlovy. POPELA, J. 1991: Prospects of V. Skalička’s Linguistic Typology. In: B. Palek, P. Janota, Hrsg., Proceedings of LP’90. Prague. Karolinum (Acta Universitatis Carolinae, 1992. Philologica, 3–4.), 237–243. POPELA, J. 1998: Ein Beitrag zur allgemeinen Sprachtypologie und zur Typologie des Deutschen. Germanistica Pragensia 13 (Acta Universitatis Carolinae, 1996. Philologica, 5.), 75–91. SCHOONEVELD, C. H. VAN 1996: What has the Prague School Given to Linguistics and to Science? Travaux du Cercle linguistique de Prague (n.s.) 2, 3–58. GEDANKEN ZUR GRAMMATIKALISIERUNG 155 Sgall, P. 1971: On the Notion “Type of Language”. Travaux linguistiques de Prague 4, 75–87. [Reprint in: Sgall 1984, 19–37.] Sgall, P. 1978: Synchronní srovnávání jazyků a jeho sémantické východisko. Slovo a slovesnost 39, 25–32. Sgall, P. 1979: Die Sprachtypologie V. Skaličkas. In: Skalička 1979, 1–20. Sgall, P. 1982: Zur Typologie der Thema-Rhema-Gliederung. In: G. Jäger, R. Heinisch, Hrsg., Studien zum Tschechischen, Slowakischen und Deutschen aus vergleichender Sicht, Leipzig: Karl-Marx-Universität, 173–185. Sgall, P., Hrsg., 1984: Contributions to Functional Syntax, Semantics, and Language Comprehension, Amsterdam: John Benjamins (Linguistic and Literary Studies in Eastern Europe, 16.) & Prague: Academia. Sgall, P. 1988: Natürlichkeit, Syntax und Typologie. Zeitschrift für Phonetik, Sprachwissenschaft und Kommunikationsforschung 41, 463–470. Sgall, P. 1992: Valenz und Typologie. Zeitschrift für Phonetik, Sprachwissenschaft und Kommunikationsforschung 45, 200–206. Sgall, P. 1992b: Classical Structuralism and Present-Day Praguian Linguistics. In: H.-H. Lieb, Hrsg., Prospects for a New Structuralism, Amsterdam–Philadelphia: John Benjamins, 75–90. (Amsterdam Studies in the Theory and History of Linguistic Science, 96.) Sgall, P. 1993a: Skaličkas Sprachtypologie und ihre Fortsetzung. Sprachtypologie und Universalienforschung 46, 318–329. Sgall, P. 1993b: The Czech Tradition. In: J. Jacobs, A. von Stechow, W. Sternefeld, T. Vennemann, Hrsg., Syntax: Ein internationales Handbuch zeitgenössischer Forschung. 1. Halbband, Berlin–New York: Walter de Gruyter, 349–368. (Handbücher zur Sprach- und Kommunikationswissenschaft, 9/1.) Sgall, P. 1995: Formal and Computational Linguistics in Prague. Travaux du Cercle linguistique de Prague (n.s.) 1, 23–35. Sgall, P. 1997: Functionalism in Czech Linguistics and in the World. Linguistica Pragensia 7, 64–81. Sgall, P. 1999: Types of Languages and Probabilistic Implication Laws. Travaux du Cercle linguistique de Prague (n.s.) 3, 25–34. Sgall, P. 2002: Freedom of Language: Its nature, its sources, and its consequences. Travaux du Cercle linguistique de Prague (n.s.) 4, 309–329. Sgall, P. 2004: Types of Languages and the Simple Pattern of the Core of Language. In: P. van Sterkenburg, Hrsg., Linguistics Today – Facing a Greater Challenge, Amsterdam–Philadelphia: John Benjamins, 243–265. Sgall, P., Hajicová, E., Panevová, J. 1986: The Meaning of the Sentence in its Semantic and Pragmatic Aspects. Dordrecht: Reidel & Prague: Academia. Skalička, V. 1935: Zur ungarischen Grammatik. In: Skalička 1979, 59–125. Skalička, V. 1937: Bemerkungen zur Kongruenz. Sborník Matice slovenskej 15, 35–38. Skalička, V. 1946: Sur la typologie de la langue chinoise parlée. Archiv orientální 15, 386–412. [Verkürzte deutsche Übersetzung: Über die Typologie des gesprochenen Chinesisch. In: Skalička 1979, 180–197.] Skalička, V. 1947–48: Kodaňský strukturalismus a „pražská škola“. Slovo a slovesnost 10, 135–142. [Verkürzte russische Übersetzung: Копенгагенский структурализм и «Пражская школа». In: В. А. Звегинцев, ред., История языкознания XIX–XX веков в очерках и извлечениях II. 3. Aufl. Moskau 1965, 147–154.] Skalička, V. 1948: The Need for a Linguistics of “la parole”. In: Vachek 1964, 375–390. Skalička, V. 1949: On Analogy and Anomaly. In: Luelsdorff, Panevová, Sgall 1994, 147–170. Skalička, V. 1950: On Case Theory. In: Luelsdorff, Panevová, Sgall 1994, 45–70. Skalička, V. 1955a: Sur les langues polysynthétiques. Archiv orientální 23, 10–28. Skalička, V. 1955b: O konkretnosti a abstraktnosti při tvoření slov. Universitas Carolina, Philologica 1, 75–84. Skalička, V. 1957: Komplexnost jazykových jednotek. Universitas Carolina, Philologica 3, 15–25. Skalička, V. 1959: Über die Transposition. Slavica Pragensia 1 (Acta Universitatis Carolinae, 1959. Philologica, Supplementum.), 45–52. 156 | BOHUMIL VYKYPĚL Skalička, V. 1960a: Agrammatismus und Grammatikismus. Slavica Pragensia 2 (Acta Universitatis Carolinae, 1960. Philologica, 2), 3–6. Skalička, V. 1960b: Über die besonderen Formen der Syntax. In: C. Bosák, Hrsg.: Rusko-české studie, Praha: Státní pedagogické nakladatelství (Sborník Vysoké školy pedagogické v Praze, Jazyk a literatura, 2), 37–42. Skalička, V. 1962a: Das Wesen der Morphologie und der Syntax. Slavica Pragensia 4 (Acta Universitatis Carolinae, 1962. Philologica, 3.), 123–127. Skalička, V. 1962b: Typologie a konfrontační lingvistika. Československá rusistika 7, 210–212. Skalička, V. 1965: Über die Bedeutung der grammatischen Elemente. Slavica Pragensia 7, 9–11. (Acta Universitatis Carolinae 1965. Philologica, 1.) Skalička, V. 1966: К вопросу о типологии. Вопросы языкознания 15 (4), 22–30. Skalička, V. 1979: Typologische Studien. Hrsg. von P. Hartmann, Braunschweig–Wiesbaden: Vieweg. (Schriften zur Linguistik, 11.) SSA 1965–96 = Sorbischer Sprachatlas 1–15. Bearb. von H. Faßke, H. Jentsch und S. Michalk, Bautzen: Domowina. Trnka, B. 1982: Selected Papers in Structural Linguistics. Hrsg. von V. Fried, Berlin–New York–Amsterdam: Mouton. (Janua linguarum. Series Maior, 88.) Uldall, H. J. 1959: On the Preparation of a Text. Archivum linguisticum 11, 1–17. Vachek, J., Hrsg., 1964: A Prague School Reader in Linguistics, Bloomington: Indiana University Press. Vachek, J. 1966: The Linguistic School of Prague, Bloomington–London: Indiana University Press. Vachek, J. 1975: Zum Zusammenspiel von internen und externen Faktoren bei der Sprachentwicklung. In: D. Cherubim, Hrsg., Sprachwandel. Reader zur diachronischen Sprachwissenschaft, Berlin – New York: Walter de Gruyter, 190–207. Vachek, J. 1976: Selected Writings in English and General Linguistics, The Hague–Paris: Mouton (Janua linguarum. Series Maior, 92) & Prague: Academia. Vachek, J., Hrsg., 1983: Praguīana: Some Basic and Less Known Aspects of the Prague Linguistic School, Amsterdam: John Benjamins (Linguistic & Literary Studies in Eastern Europe, 12.) & Praha: Academia. Vachek, J. 1983a: Remarks on the Dynamism of the System of Language. In: Vachek 1983, 241–254. Vachek, J. 2002: Prolegomena to the History of the Prague School of Linguistics. Travaux du Cercle linguistique de Prague (n.s.) 4, 3–81. Vachek, J. 2003: Dictionary of the Prague School of Linguistics. Hrsg. von L. Dušková, Amsterdam–Philadelphia: John Benjamins. (Studies in Functional and Structural Linguistics, 50.) Vũ, Duy-Tú 1998: Lehrbuch der vietnamesischen Sprache, Hamburg: Buske. Vykypěl, B. 2004a: Adolf Erhart (31. Mai 1926 – 11. August 2003). Sborník prací filosofické fakulty brněnské university A 52, 146–158. Vykypěl, B. 2004b: Zur Prosodie in der Typologie. Acta linguistica Lithuanica 50, 127–134. Vykypěl, B. 2005: Glossematikstudien. Unzeitgemäße Betrachtungen zu Louis Hjelmslevs Sprachtheorie, Hamburg: Verlag Dr. Kovač. (Philologia – Sprachwissenschaftliche Forschungsergebnisse, 66.) Winner, T. G. 1998: Prague Functionalism. In: R. Posner, K. Robering, T. A. Sebeok, Hrsg., Semiotik. Ein Handbuch zu den zeichentheoretischen Grundlagen von Natur und Kultur. 2. Teilband, Berlin–New York: Walter de Gruyter, 2248–2255. (Handbücher zur Sprach- und Kommunikationswissenschaft, 13/2.) Bohumil Vykypěl Gauta 2005 06 01 Ústav pro jazyk český AV ČR etymologické oddělení Veveří 97 CZ-60200 Brno ([email protected])