Axel Holvoet, Rolandas Mikulskas, red. „Gramatinių funkcijų tyrimai“

126 | RECENZIJOS АКСЕЛЬ ХОЛЬВЕЕТ, РОЛАНДАС МІКУЛСКАС, РЕД. ДОСЛІДЖЕННЯ ГРАМАТИЧНИХ ФУНКЦІЙ Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2005, 199 p., ISBN 9986-668-85-9 (Праці з граматики литовської мови, 3.) У третьому збірнику праць з граматики литовської мови поставлено за мету обговорити одиниці структури речення литовської мови, які зазвичай позначають термінами на позначення членів речення, і розглянути проблеми, пов’язані з їхніми визначеннями. Ці одиниці аналізуються в окремих статтях, підготовлених керівником роботи Акселем Хольвеетом разом із кількома співробітниками. Сім статей збірника написані за спільним планом, тож їх можна вважати розділами цілісної праці. Susipažinus su šiuo rinkiniu ir darbo vadovo papildomomis pastabomis (Holvoet 2005) darosi aiškesnė numatyto parengti lietuvių kalbos sintaksės aprašo koncepcija. Gramatinės funkcijos, knygoje aptartos su plačia dabartinės kalbotyros teorinių darbų perspektyva, turi fundamentalią reikšmę sakinio sandaros tyrimui. Čia pateikta daug naujų sprendimų, kurie lietuvių kalbos tyrinėtojų turėtų būti nuodugniai ir visapusiškai apsvarstyti. Книга починається розділом про синтаксичну залежність. У ньому далі розвивається погляд на два типи синтаксичних зв’язків — керування й модифікацію, викладений у першому збірнику праць з граматики литовської мови. Показано різну роль цих типів у логічній структурі речення (предиката й аргументів). Звернуто увагу на неоднакову семантичну функцію головного й залежного компонента словосполучення. У певних випадках синтаксично залежний компонент може створювати семантичні передумови словосполучення, тобто виступати семантичним чинником. Наприклад, у словосполученні гарна квітка семантичним чинником є залежний компонент гарна, який модифікує головний компонент квітка. З огляду на семантику пропонується розрізняти два підтипи синтаксичних зв’язків: специфікацію й детермінацію. У словосполученнях першого підтипу головний компонент семантично неповнозначний (наприклад, дієслово може у словосполученні може йти дощ), а у словосполученнях другого підтипу семантично неповнозначним є залежний компонент — вказівний займенник (та шапка). Загалом у цьому розділі синтаксичні зв’язки чітко відмежовано від одиниць логічної та семантичної структури речення й наведено вдалий приклад аналізу співвідношення різних рівнів. За керуванням або модифікацією розрізняють додатки й обставини. Керовані залежні компоненти вважаються додатками, а модифікувальні — обставинами. Однак підмет і прямий додаток пропонується визначати вже за іншою ознакою. У другому розділі книги, де розглядаються ці функції, стверджується, що поняття підмета й прямого додатка не можна сформулювати, спираючись лише на синтаксичні зв’язки. «Описуючи ці поняття, часто беруть до уваги синтаксичні, морфосинтаксичні та семантичні властивості» (63–64). Найважливішими ознаками підмета й прямого додатка вважаються вираження граматичними (відповідно структурними) відмінками — називним і знахідним, які протиставляються один одному в структурі перехідного речення та за участю в синтаксичних процесах посідають найвище місце в ієрархії «доступності» відмінків (accessibility). Називний або знахідний синтаксично відповідає й лише семантично змінюється «накладеним семантичним відмінком — родовим неозначеної кількості або заперечення, пор.: Прийшли гості / гостей; Я прочитав ту статтю / не прочитав тієї статті (53). Такий родовий передбачає функцію називного або знахідного. Це точне спостереження. Те, що родовий тут має функцію прямого додатка RECENZIJOS | 127 підтверджує і співвідношення з називним у пасивній конструкції, пор. прочитана мною / не прочитана мною стаття. Однак родовий, керований дієсловами чекати, просити, вимагати, і давальний, керований дієсловами допомагати, керувати, автори вже не вважають прямими додатками, оскільки вони «не відповідають критерію структурного відмінка» (60). Тут уже не береться до уваги, що ці відмінки також співвідносяться з називним у пасивних конструкціях, пор. Його чекали / просили / йому допомагали / ним керували / його боялися. Форма відмінка вважається настільки важливою ознакою підмета або прямого додатка, що навіть робиться висновок: підмети «відрізняються від додатків не синтаксично, а морфосинтаксично» (137). У неперехідних реченнях, які розглядаються в шостому розділі збірника, протиставлення підмета прямому додатку немає, тому вважається, що «категорія неперехідного підмета є функціонально дуже невизначеною» (160). Лише в локативних реченнях (наприклад: Зошит лежить у шухляді) «називний є прототиповим підметом, який збігається з немаркованою темою. У випадку екзистенційних речень підмет і немаркована тема не збігаються» (145), пор. У шухляді є зошит. Проте й у неперехідних реченнях пропонується виокремлювати підмет за формальними ознаками (146), тобто насамперед за називним відмінком. Відношення додатка з обставинами розглядаються в третьому й четвертому розділах. У них багато уваги приділено різній ролі цих одиниць у логічній структурі речення. Додаток є аргументом предиката, а обставина не входить до складу предикації й функціонує як вторинний предикат. Виходячи з цього, обставиною, а не додатком пропонується вважати орудний відмінок зі значенням інструмента або конструкцію з прийменником з. Оскільки конструкції місця з дієсловами напрямку руху, так звані динамічні локативи, «не можуть сприйматися як додаткова предикація» (73), їх зараховують до додатків, наприклад: Він поїхав до міста; Він дістав (лист) із кишені. Інакше розглядаються конструкції зі значенням місця з дієсловом бути, які входять до основного предиката локативних речень, наприклад: Будинок стоїть біля озера. Хоча конструкція біля озера тут синтаксично обов’язкова (а отже, за запропонованим критерієм синтаксичного зв’язку мала б бути додатком), із семантичних міркувань її вважають «обов’язковим модифікатором», а для позначення її функції пропонують очевидно суперечливий термін обов’язкова обставина (74–78). Автори не вважають такі конструкції керованими через те, що дієслово бути за своїм значенням не вимагає певного визначеного доповнення, а його «синтаксичні вимоги досить невизначені» (75). Проте іменник, пов’язаний із тим самим дієсловом-зв’язкою, що має ті самі «невизначені вимоги» (наприклад: Йонас веселий / учитель), уже сміливо вважається «залежним компонентом дієслова, подібно до підмета або додатка» (80). На підставі логічної та семантичної структури предикації пояснюються також функції давальних, пов’язаних із присудком. Коли за значенням дієслова давальний можна вважати аргументом предиката, його зараховують до додатків (Йонас подарував Онуте квіти), а коли не можна — до обставин (Йонас приніс Онуте вина). Водночас присвійний давальний разом зі знахідним, що позначає частину цілого, на яке він указує (наприклад: Діти поцілували бабусі руку), на думку авторів, утворює ніби розщеплений аргумент; чи вважається такий давальний частиною додатка, не зазначено. Додатком не називають давальний оцінювача (dativus iudicantis), який, очевидно, зараховують до обставин. Обставини, що модифікують речення, називають обставинами речення. У багатьох випадках їх важко відрізнити від обставин, пов’язаних із присудком, оскільки присудок представляє речення. Мабуть, тому серед обставин речення найчастіше згадуються модальні, особливо вставні, слова й словосполучення (мабуть, на жаль, на щастя, безперечно тощо). Тут можна додати, що й вони там 128 | RECENZIJOS у певних випадках пов’язуються з окремими членами речення, наприклад: Біля будинку росла велика, тільки, на жаль, крива липа. У п’ятому розділі розглядаються предикативи, серед яких виокремлено три групи: первинні (зв’язкові) предикативи, що виражають основну предикацію (Jonas yra linksmas), вільні вторинні предикативи, що виражають додаткову предикацію (Jonas grįžo linksmas), і обов’язкові вторинні предикативи, що виражають вторинну предикацію як аргумент основної предикації (Jonas apsimetė linksmas). За синтаксичними зв’язками вільні предикативи відповідають так званим модифікаторам, а обов’язкові — валентним залежним компонентам, але їх не відносять ані до обставин, ані до додатків. Предикативи вважаються окремим синтаксичним класом слів, який визначається так: «Предикатив — це іменна частина мови, що вживається предикативно, але синтаксично залежить від дієслова» (121). За словами авторів, вільні предикативи відрізняються від обставин лише вираженням іменними відмінками, «відмінність є не синтаксичною, а категорійною та морфосинтаксичною» (123). У багатьох місцях книжки зазначено, що погляди авторів відрізняються від поглядів «традиційної граматики». Цей термін неоднозначний. В Америці так часто називають дистрибутивний аналіз (Л. Блумфілда, К. К. Фріза та ін.), у Європі — поширений у XIX ст. К. П. Беккером спосіб опису членів речення, що поєднує ознаки значення й форми, у Литві — шкільні граматики, засновані на працях Яблонскіса. Автори збірника вживають термін «традиційна граматика» в особливому значенні: ним вони називають усі описи й дослідження граматики литовської мови до 2003 р., коли вийшли Sintaksinių ryšių tyrimai. Насправді такого цілісного напряму не існує. Розвиток граматичної думки в Литві був тривалим, різноманітним і складним. Особливо інтенсивно граматичну будову литовської мови досліджували в останні десятиліття XX ст. У цих дослідженнях і підготовлених на їхній основі описах намагалися якомога послідовніше визначити граматичні класи та категорії, чітко розмежувати рівні синтаксичного, логічного, семантичного й прагматичного аналізу та одиниці цих рівнів. Подальші кроки в цьому напрямі можна було помітити й у першому збірнику Lietuvių kalbos gramatikos darbų — це позитивні пропозиції чіткіше розмежовувати синтаксичні зв’язки та способи й засоби їх вираження, відмовитися від формального підходу до розрізнення керування й прилягання тощо (пор. aut. 2005). Однак у третьому збірнику відмовилися виокремлювати й визначати одиниці структури речення на однакових засадах. Як уже зазначалося, розрізнювальними ознаками підмета й прямого додатка автори вважають вираження граматичними (тобто структурними) відмінками — називним і знахідним. Додаток і обставина розрізняються за синтаксичними зв’язками. Предикативи — знову за новою підставою: за предикативним уживанням і вираженням іменними відмінками, а також залежністю від дієслова. Таке варіювання критеріїв неминуче спричиняє суперечності. Наприклад, згідно із запропонованим розумінням синтаксичного зв’язку підмет слід було б вважати одним із додатків, а прямий додаток — також підкласом додатків. До додатків слід було б відносити й так звані первинні предикативи, які автори вважають залежними компонентами дієслова būti. Синтаксична необов’язковість визнається розрізнювальною ознакою обставин, але тут же йдеться про обов’язкові обставини в реченнях зі зв’язкою. Очевидне перехрещення категорій випливає з принципів опису, а не з особливостей самої мови. Визначати одиниці структури речення на однакових засадах авторам заважало обмеження поняття синтаксичних зв’язків керуванням і модифікацією, винесеними на найвищий рівень класифікації. Керування тут відповідає тому, що досі називали обов’язковим приєднанням, а модифікація — необов’язковим приєднанням (пор. ⁴DLKG 430). За такого широкого розуміння керування й модифікації керуванням доводиться вважати зв’язок присудка і з прямим додатком, і з RECENZIJOS | 129 підметом, і з обов’язковим предикативом. Синтаксичні відмінності цих зв’язків залишаються нерозкритими, і авторам мимоволі доводиться шукати інші критерії. В описах синтаксису литовської мови останнього часу єдина основа класифікації членів речення зберігалася завдяки диференціації синтаксичних зв’язків за їхньою спрямованістю (односпрямована — двоспрямована залежність) та одно- чи двобічним характером, тоді як керування відрізнялося від прилягання на нижчому ступені — односпрямованої залежності (пор. Valeckienė 1998: 18–22; Labutis 1998: 26–29; 4DLKG 478–482). Навряд чи потрібно доводити, що згадані типи зв’язків є синтаксичними, а не морфологічними, семантичними чи іншими. Такий підхід до синтаксичних зв’язків автори a priori відкидають, чомусь вважаючи, що поняття двобічного синтаксичного зв’язку й взаємного зв’язку (тобто двоспрямованої залежності) «є непотрібним і виникло через змішування синтаксичних та морфосинтаксичних явищ» (24, 64, пор. також 123). Насправді тут немає жодного змішування; очевидним є факт, що синтаксичні зв’язки, а отже, і взаємний зв’язок, мають певні морфосинтаксичні показники. Роль морфосинтаксичних показників неодноразово зазначалася в обговоренні керування, наприклад: «Морфосинтаксичне керування можна вважати показником синтаксичного керування. Якщо одне слово нав’язує іншому відмінкову форму, то, найімовірніше, між ними існує синтаксичний зв’язок» (19). Подібним чином було визначено роль показників узгодження в першому збірнику Lietuvių kalbos gramatikos darbų: «узгодження форми одного слова з формою іншого відображає синтаксичний зв’язок між двома словами» (Semenienė 2003: 38). У третьому збірнику вже стверджується інше: «узгодження... не передбачає синтаксичного зв’язку» (28); «узгодження може бути показником синтаксичного зв’язку, але не обов’язково ним є» (29). Подібне написано й у примітках наукового керівника праці: «поняття взаємного зв’язку й двобічного синтаксичного зв’язку ґрунтуються на хибному припущенні, що узгодження є синтаксичним зв’язком або передбачає синтаксичний зв’язок» (Holvoet 2005: 153–159). Дивно поєднані твердження про наявність синтаксичного зв’язку та його передбачення мають цілком різні значення: узгодження передбачає (точніше — вказує на) синтаксичний зв’язок між одиницями речення, але аж ніяк не є синтаксичним зв’язком чи його типом. Відмовившись вважати узгодження показником синтаксичного зв’язку, намагаються заперечити й сам синтаксичний зв’язок між додатком і предикативним означенням (предикативом) у таких реченнях, як Jis parvertė brolį aukštielninką (28) або Mačiau jį linksmą (129), пор.: Parvertė brolius aukštielninkus; Mačiau juos linksmus. Однак в іншому місці вже пропонується «пов’язувати термін вторинного предикатива саме з вторинними предикатами, що мають відповідні морфосинтаксичні ознаки (тобто узгоджуваними — V. A.)» (126). Обговорюючи речення Mes žaidžiame su kamuoliu ir Vaikai žaidžia su kamuoliu, зв’язок підмета (mes; vaikai) із присудком (žaidžiame; žaidžia) сформульовано ще чіткіше: називний відмінок «формально виражає синтаксичний зв’язок із дієсловом двома морфосинтаксичними показниками — керуванням відмінком і узгодженням» (24). Отже, констатується взаємний синтаксичний зв’язок, коли залежний компонент — іменник чи займенник — визначає форму числа узгоджуваного головного компонента — дієслова. Такий зв’язок зазвичай і називають взаємним зв’язком (тобто кондомінацією). Критерії, за якими автори намагаються визначити одиниці структури речення, не лише варіюються, а й належать до різних рівнів аналізу. Додаток, обставини, підмет і прямий додаток визначаються за ознаками синтаксичного та морфосинтаксичного рівнів. Предикативи відмежовуються від інших одиниць і надалі поділяються на підкласи на основі логіки предикатів. Додатки у формі давального відмінка відрізняються від обставин з огляду на їхню роль аргумента або додаткового предиката. Предикатом зазвичай називають присудок як синтаксичний центр речення. Для виокремлення обставин керуються ще одним — семантичним — критерієм 130 | RECENZIJOS синтаксично необхідні прийменникові конструкції, що мають локативне значення (75–77). Також із семантичних міркувань називні відмінки іменників із лексичним значенням місця або часу в таких реченнях, як Далекий шлях пройдено; Уже цілий день прочекано, вважаються «проміжною категорією між обставинами й підметами» (58), хоча на чітку функцію підмета тут указують визнані самими авторами синтаксичні ознаки — насамперед зв’язок із знахідним відмінком прямого додатка в активній конструкції (Я пройшов далекий шлях; Я прочекав цілий день), який у відповідній конструкції із запереченням переходить у родовий відмінок (Не пройшов далекого шляху; Не прочекав дня). Пропонується також керуватися актуальним членуванням речення, наприклад, вважати підметом результат граматикалізації основної немаркованої теми речення (62–63), хоча дані литовської мови не підтверджують безпосередньої кореляції одиниць актуального членування речення (теми, реми) із синтаксичними одиницями (присудком, підметом, додатком тощо). Використання критеріїв логіки предикатів, семантики й актуального членування речення для ідентифікації синтаксичних одиниць автори подають як «прототиповий спосіб визначення граматичних функцій» (49). Вони спираються на пропозицію Кінена (1976) визначати суб’єкт речення за цілим комплексом формальних, синтаксичних, семантичних і прагматичних ознак і вважати прототипами категорії слова, що мають усі ці ознаки, а інші (яким властиві лише деякі з них) — периферійними випадками. Цей підхід, широко обговорюваний у сімдесяті роки минулого століття, і досі використовується в типології мов, коли потрібно показати відмінності в кореляції певних ознак члена речення в різних мовах. Від його застосування в описі синтаксису литовської мови відмовилися, оскільки визначення одиниць структури речення за ознаками, властивими різним рівням, неминуче призвело б до хибного кола в подальшому аналізі значення та вживання цих одиниць (пор. авт. 1984: 13–14). Наприклад, якщо визначити підмет за синтаксичними ознаками, то надалі можна послідовно описати його місце в предикативній структурі речення, його семантичні функції, встановити, у яких реченнях він виступає темою чи ремою тощо. Структуру речення можна успішно описати й протилежним шляхом: визначити, якими синтаксичними одиницями реалізується предикативна структура речення, як виражаються семантичні ролі (агент, пацієнс, інструмент тощо). Однак якщо спробувати визначити синтаксичні одиниці і за формою, і за семантичною функцією, і за роллю в предикативній структурі речення чи в актуальному членуванні (або одні члени речення — за ознаками одного рівня, а інші — за ознаками іншого), послідовно описати структуру речення буде дуже важко. Мовні категорії мають польову структуру, яка в багатьох випадках дає змогу виокремити центр категорії (відповідно, прототип) і периферію. На цій підставі можна, наприклад, констатувати, що типовою (відповідно, прототиповою) формою підмета є називний відмінок іменника або займенника, а обставини — прислівник. Однак це аж ніяк не змушує відмовлятися від точного розмежування самих категорій і «миритися з думкою, що визначення й обговорюваних синтаксичних категорій не будуть достатньо строгими» (51). Навпаки, сама складність і багатоплановість досліджуваного об’єкта — системи мови — вимагає точних засобів дослідження: чітко визначених понять на кожному рівні аналізу. Із цим погоджується й Holvoet(as) (2005: 160): «найважливіше, щоб інструменти, якими користується дослідник, були гострими». Опис граматики має не лише пропонувати нові погляди на явища мовної системи, а й моделювати цю систему за диференційованими критеріями та чіткими методологічними принципами. На заваді цьому стоїть згадане перехрещення рівнів аналізу, приблизні або «комплексні» визначення основних граматичних функцій. Отже, слід погодитися з думкою самих авторів, що «проблеми, пов’язані з визначенням і описом згаданих функцій, їм не вдалося задовільно розв’язати» (8). Сподіваймося, що це вдасться зробити в майбутньому. RECENZIJOS | 131 LITERATŪRA Ambrazas, V. 1986: Lietuvių kalbos sakinio sintaksinės ir semantinės struktūros vienetai. Lietuvių kalbotyros klausimai 25, 4–44. Ambrazas, V. 2005: Rec. Holvoet A., Judžentis A. (red.). Sintaksinių ryšių tyrimai, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. Acta Linguistica Lithuanica 52, 167–170. Holvoet, A. 2005: Dėl sintaksinių ryšių skirstymo. Acta Linguistica Lithuanica 52, 157–161. Keenan, E.,L. 1976: Towards a universal definition of “subject”. Li, Ch., ed., Subject and Topic, New York: Academic Press, 303–333. Labutis, V. 1998: Lietuvių kalbos sintaksė. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla. Semėnienė, L. 2003 Būdvardžio derinimas. Holvoet A., Judžentis A. (red.). Sintaksinių ryšių tyrimai, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 37–66. Valeckienė, A. 1998: Funkcinė lietuvių kalbos gramatika, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. Vytautas Ambrazas Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, 10308 Vilnius, Lietuva