Daniel Petit. „Apophonie et catégories grammaticales dans les langues baltiques“

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LIII (2005) 111–131 РЕЦЕНЗІЇ Рецензії Daniel Petit Апофонія та граматичні категорії в балтійських мовах Leuven–Paris: Peeters, 2004, 436 p., ISBN 90-429-1529-3 (Peeters Leuven), ISBN 2-87723-824-5 (Peeters France) (Лінгвістична серія, видана Паризьким лінгвістичним товариством, lxxxvi) Перш ніж розпочати розмову про цю книжку, чомусь насамперед хочеться згадати, що за часів «золотого віку» історико-порівняльного методу західноєвропейські мовознавці найбільше цікавилися литовською мовою — спочатку німці, а трохи згодом французи. Безперечно, першопрохідцем дослідження литовської мови у Франції слід вважати Фердинанда де Соссюра, який не лише відвідав територію проживання литовців у 1879 або 1880 році (Godel 1973: 7–24; Mauro 1972: 331–332), а й першим почав викладати литовську мову в Паризькому (а згодом Женевському) університетах. На литовські мовні факти у своїх індоєвропеїстичних працях щедро спирався і найпродуктивніший французький мовознавець Антуан Мейє. А його учень Робер Готьо двічі — у 1900 та 1901 роках — відвідував Литву. Плодом першої подорожі цього мовознавця до Литви стала перша монографія з балтистики, видана окремою книжкою в Парижі 1903 року: Buivydžių šnekta (Le parler de Buividze). А на появу у Франції другої монографії з балтистики довелося чекати ціле століття. Її 2004 року видав мовознавець Даніель Петі, який цікавиться балтистикою і добре володіє литовською мовою. Однак монографія, яку рецензуємо тут, значно відрізняється від першої. Адже предметом монографії Робера Готьо була говірка купишкенів східних аукштайтів, тоді як книжка Даніеля Петі присвячена поясненню проблем розвитку граматичних категорій та апофонії в усіх трьох балтійських мовах. У Передмові до книжки (с. 5–6) автор зазначає, що рецензована тут «праця, яка постала з габілітаційної роботи, захищеної в IV Паризькому університеті — Сорбонні — 12 жовтня 2002 року, є результатом досліджень з індоєвропейського порівняльного мовознавства, а точніше — балтійських мов (литовської, латиської та давньопрусської), розпочатих кілька років тому» (с. 5). Звісно, автор згадує тут не лише Фердинанда де Соссюра, який започаткував давню традицію дослідження балтійських мов, а й автора першої монографії з балтистики — Робера Готьо. Отже, рецензована книжка, крім Змісту (с. 3–4) та вже згаданої Передмови, складається з Вступу (с. 7–13), шести розділів різного обсягу (1. Категорія особи та коренева апофонія, с. 15–22; 2. Категорія відмінка та коренева апофонія, с. 23–121; 3. Категорія числа та коренева апофонія, с. 123–169; 4. Категорія роду та коренева апофонія, с. 171–191; 5. Категорія способу та коренева апофонія, с. 193–288; 6. Категорія часу та коренева апофонія, с. 289–361), Висновків 112 | RECENZIJOS (с. 363–374), Реєстр слів (с. 377–410) і Бібліографія (с. 411–436), на початку якої наведено скорочення назв мов, граматичних термінів і деяких видань (с. 411–412). Автор У вступі зазначивши, що «традиційно апофонію досліджують у формальному аспекті: найчастіше потрібно встановити, які фонеми беруть участь у вокалічному чергуванні та який між ними формальний зв’язок», і пояснивши, що, відповідно до цього підходу, зазвичай виокремлюють два типи апофонії: якісну та кількісну (с. 8), далі вказує, що «апофонію також можна досліджувати й із функціонального погляду», визначаючи морфологічні та семантичні взаємозв’язки між основними формами (formes de fondation) та похідними формами (formes fondées) апофонії» (с. 9). Іншими словами, автора рецензованої праці більше цікавить так звана граматична апофонія, що виявляється у граматичній структурі балтійських мов, утворюючи одні граматичні форми від інших, тобто автор монографії зосереджує всю увагу на становищі успадкованої з індоєвропейської доби апофонії в балтійських мовах. Тому Daniel Petit розглядає це явище з погляду індоєвропейської порівняльної граматики. Отже, у цій монографії розглянуто лише кореневу апофонію, тобто чергування голосних у коренях слів та їхніх форм, а питання апофонії суфіксів зовсім не зачіпаються. Таке обмеження автором теми легко пояснити: в одній монографії просто неможливо поряд із кореневою апофонією дослідити ще й проблеми суфіксальної апофонії. Залишається сподіватися, що Daniel Petit розгляне суфіксальну апофонію в балтійських мовах у майбутніх працях. Tiesa, diachroninės kalbotyros specialistams (plg. Stang 1966: 120t.; Zinkevičius 1980: 1, 89–96) jau senokai žinoma, jog iš ide. epochos paveldėtosios apofonijos pagrindinius bruožus baltų kalbos yra, palyginti, neblogai išlaikiusios, bet kuriuos ne kuriuos balsių kaitos tipus jau yra praradusios, o kai ką ir gerokai atnaujinusios. Be to, prisiminus istorinės lyginamosios kalbotyros beveik dviejų šimtmečių istoriją ir kokį vaidmenį šios krypties atstovai teikė lietuvių kalbai, aiškindami įvairias ide. lyginamosios fonetikos problemas, savaime darosi aišku, kad šiuo klausimu nuo Augusto Schleicherio iki šių dienų būtų galima nurodyti gana ilgą literatūros sąrašą šiuo klausimu. Bet tada gerokai nutoltume nuo recenzuojamos knygos turinio. Тож цілком зрозуміло, що, узявши до рук нову книжку Daniel Petit, присвячену проблематиці чергування голосних, насамперед запитуєш себе, чим вона відрізняється від інших праць подібного типу. Щоб ширше чи вужче відповісти на це запитання й оцінити, чим же ця книжка відрізняється від інших праць, потрібно кількома словами згадати не лише питання, які досліджує автор, а й висновки, що випливають із результатів дослідження. Найменший з усіх — перший розділ, у якому розглянуто зв’язок кореневої апофонії з категорією особи. І це цілком зрозуміло, адже, за словами автора, категорія особи в балтійських мовах ніколи не була пов’язана з чергуванням голосних, оскільки цю особливість вони успадкували від індоєвропейської прамови, у якій «опозиція осіб у дієслівній парадигмі вже була граматикалізована», і в цьому випадку балтійські мови ніяк не змінили індоєвропейської системи (с. 22). У другому, найбільшому, 98-сторінковому розділі автор монографії зосереджується на базовій категорії балтійських імен — категорії відмінка — і намагається з’ясувати, яку роль успадкована опозиція відіграла в розвитку цієї категорії балтійських мов. Щоб відповісти на це запитання, D. Petit висуває гіпотезу, що прабалтам були властиві апофонічні протиставлення в парадигмі кореневих слів. На думку автора, сліди цих протиставлень, коли колись sg. nom. мав основний ступінь (пор. давньопрус. peuse < *peuk, «сосна»), а інші відмінки — слабкий ступінь (пор. лит. pušis < *puk), збереглися в балтійських мовах. Щоправда, ця апофонія не збереглася в межах тієї самої парадигми, її засвідчено опосередковано RECENZIJOS 113 в незалежних лексемах (пор. с. 55). Однак у висновках до розділу автор визнає, що якщо й можна говорити про субстратне збереження кореневої апофонії в балтійських мовах, то слід одразу визнати, що воно виявляється лише за певних умов, а ці «зрощені» дані, які дають змогу побачити давніше становище апофонії, чужі синхронній системі апофонії (пор. с. 120–121). Другий розділ певною мірою пов’язаний і з третім, у якому розглянуто категорію числа (с. 123–169), оскільки категорія числа властива і імені, і дієслову. Тому, можливо, навіть можна сказати, що це домінантна граматична категорія. Через це цікаво, які випадки кореневої апофонії властиві цим граматичним категоріям. Чи однакові вони в іменниках і дієсловах, чи ні? Розпочинаючи другу частину цього розділу, присвячену апофонії числа в системі імені, і відразу підтвердивши, що в балтійських мовах однина й множина іменників (як і двоїна) «ніколи не пов’язані з чергуванням голосних» (с. 124, 129), Daniel Petit докладніше розглядає співвідношення давньопрус. wird's «слово» та лит. vardas, латис. vārds «слово, ім’я» (с. 124–129), адже, на його думку, наявність двох форм у різних балтійських діалектах дає підстави поставити питання, яким було їхнє співвідношення в балтійську добу: чи є це залишком колишньої апофонічної опозиції однини й множини (колективу), чи діалектними лексичними варіантами. Автор переконаний, що правильніше обрати другий варіант (с. 128–129). Можливо, на таке рішення автора вплинуло те, що це єдиний приклад іменника, у якому можна було б спробувати шукати сліди апофонії в категорії числа. Більшу частину цього розділу (с. 129–168) присвячено системі дієслова. У цій частині автор спершу розглядає з погляду апофонії атематичні презенси (с. 130–158), а перфектам і претеритам приділено значно менше місця. Коротко проаналізувавши атематичні презенси балтійських мов, Daniel Petit доходить висновку, що засвідчені в балтійських мовах атематичні презенси не виявляють жодних слідів кореневої апофонії у вираженні категорії числа. Крім того, досліджуючи атематичні дієслова, у цьому випадку необхідно обмежитися лише тими атематичними дієсловами, відповідники яких в інших індоєвропейських мовах також є атематичними, і не брати до уваги атематичні дієслова балтійських мов, етимологічні відповідники яких належать до інших флексійних типів, адже лише перші придатні для дослідження успадкованої кореневої апофонії (с. 133). Цього висновку не змінив і подальший аналіз цієї частини: наприкінці розділу автор не лише стверджує, що в опозиції однини й множини в балтійських мовах немає жодних слідів успадкованої кореневої апофонії, а й уточнює цей висновок: «порівняно з індоєвропейською системою балтійська система характеризується однорідністю ступеня кореня в межах парадигми» (с. 168). Отже, навіть вираження числа в атематичних дієсловах з погляду чергування голосних не можна порівнювати з індоєвропейським, де в презенсі та перфекті дієслів чергування кореневих голосних в опозиції однини й множини було досить регулярним, пор. давньоінд. 1 sg. ásmi < індоєвр. *h₁es-mi ‘бути’ та 1 pl. smáh < індоєвр. *h₁s-me- (с. 130). Подібна ситуація в балтійських мовах і з категорією роду. Успадкована апофонія також не властива вираженню цієї категорії в балтійських мовах. Але індоєвропейська категорія роду відрізняється від категорії числа й тим, що тут «коренева апофонія засвідчена погано» (с. 171). Щоправда, як у балтійських, так і в інших індоєвропейських мовах існує група іменників, які можуть мати і чоловічий, і жіночий рід. Ці рухомі іменники (substantifs mobiles) характеризуються тим, що акутову метатонію, яка в них відбувається, можна було б ототожнити з чергуванням голосних (пор. лит. vārnas ~ vārna, vilkas ~ vilkė). Але насправді тут маємо балтійську акутову метатонію, яка 114 | RECENZIJOS зі старою індоєвропейською апофонією не має нічого спільного. Ба більше, розглядаючи ці іменники, ми, за словами автора, мали б говорити не про граматичне маркування (un marquage grammatical), а про лексичну деривацію. Тому успадкована коренева апофонія також цілком чужа вираженню граматичного роду в балтійських мовах (с. 190–191). Останні два розділи рецензованої монографії присвячені розгляду явищ кореневої апофонії у граматичних категоріях дієслова балтійських мов. У п’ятому розділі з цього погляду розглянуто категорію способу, а в шостому — категорію часу. Починаючи розмову про категорію способу, Даніель Петі відразу наголошує, що серед реконструкцій усіх граматичних категорій реконструкція способу створює чи не найбільше проблем, оскільки досі незрозуміло, скільки способів було в праіндоєвропейській мові. Адже найдавніші писемні пам’ятки індоєвропейських мов засвідчують різну їх кількість: у ведійській мові зафіксовано сім способів, у [пропуск у джерелі] — п’ять, а в хетській мові — чотири. Крім того, навіть щодо зафіксованої кількості досі незрозуміло, які з них слід відносити до праіндоєвропейської мови, а які — за винятком, здається, інфінітива — виникли внаслідок самостійного розвитку кожної мови. Друга проблема, за словами Даніеля Петі, полягає в тому, що індоєвропейські способи нелегко класифікувати з огляду на їхній статус, адже незрозуміло, чи маємо розглядати як «способи» дієприкметник, який є лише прикметниковою формою дієслова, і інфінітив, який є невідмінюваною іменною формою дієслова (с. 193). Що ж до балтійських мов, труднощі зумовлені також їхньою своєрідною структурою. Адже поряд із модифікованою системою індоєвропейських способів у них сформувалися й нові способи, які зовсім (або майже зовсім) не пов’язані з індоєвропейським прототипом (пор. с. 194). Зважаючи на ці труднощі й зазначивши, що в писемних пам’ятках давньопрусської мови зафіксовано 5 способів, а в східнобалтійських мовах (литовській і латиській) їх має бути відповідно 6 і 8, у другому за обсягом розділі Даніель Петі дуже докладно розглядає категорії способу в балтійських мовах з погляду кореневої апофонії. У підсумкових висновках розділу він зазначає, що модальна апофонія в балтійських мовах виявляється у двох формах: в оптативі та дієприкметнику трапляється форма успадкованої апофонії (але тут вона має тенденцію до зникнення), тоді як значно частіше й регулярніше вона представлена в похідних від інфінітива. Однак, за словами автора, протиставлення інфінітива й індикатива (пор. лит. інф. minti, теп. час, індикатив mėna) є давнім і виявляється не лише в кожній балтійській мові, а й в інших індоєвропейських мовах, а його точні відповідники у слов’янських мовах дають змогу «вбачати тут апофонію дуже глибокої давнини» (с. 287). В останньому, шостому, розділі Даніель Петі розглядає, як коренева апофонія виявляється в часових категоріях балтійських мов, тим паче що балтійська «система часів зосереджена навколо протиставлення основ теперішнього й минулого часу, до якого контрастно долучається модальна основа інфінітива» (с. 289). Розглянувши явища кореневої апофонії, автор у підсумкових висновках стверджує, що балтійські мови послідовно виявляють тенденцію «обмежувати сферу апофонії бінарними опозиціями: наприклад, у вираженні часу коренева апофонія існує лише як бінарна пара <prezentas / preteritas>; у вираженні способу вона також реалізується лише як бінарна пара <indikatyvas / infinityvas>» (с. 370). Цю ідею автор монографії формулює, спираючись на працю Войцеха Смоцінського, у якій розглянуто розвиток морфології іменників балтійських мов із приголосною основою (Smoczyński 2000: 18–33). Отже, наголосивши, що кореневій апофонії балтійських мов властива тенденція до бінарних протиставлень, Даніель Петі у висновках порушує такі питання, принципові для розуміння апофонії балтійських мов: 1) чому в одних граматичних категоріях коренева апофонія збереглася, а в інших зникла?; 2) чому в категорії способу апофонія обмежується лише протиставленням <indikatyvo/infinityvo>, RECENZIJOS 115 а оптативу, імперативу та дієприкметнику невластива; 3) чому у вираженні категорії часу коренева апофонія використовується лише для протиставлення < prezento / preterito >? і 4) чому в системі дієслова категорія часу зберегла апофонію, тоді як категорія числа цілком утратила її ще від часів прабалтійської мови, навіть в атематичних дієсловах? (с. 371). І слід беззастережно погодитися, що єдиної відповіді на всі ці запитання бути не може, адже на долю кореневої апофонії в балтійських мовах вплинуло багато чинників. Передусім можна припустити, що в прабалтійській мові дуже рано нівелювалися найслабші чергування голосних у корені, тобто ті, які вже в праіндоєвропейській мові були рідкісними та винятковими (пор. апофонію, пов’язану з вираженням роду). Слід погодитися з автором рецензованої монографії, що найважливішим і водночас дуже складним для оцінювання чинником є ступінь морфологічної залежності. Він має вирішальне значення, бо дає змогу розрізняти базові й похідні форми. Адже в категоріях, які втратили граматичну апофонію, згадані форми трапляються як похідні, тобто підпорядковані базовим формам, від яких вони й успадкували ступінь вокалізму. Найвиразніший приклад — дієприкметники балтійських мов, які щодо чергування голосних нічим не відрізняються від відповідних базових форм індикатива. Отже, якщо зникнення апофонії пов’язане з переходом форм зі статусу базових до похідних, тоді, за словами Даніеля Петі, «важливо пояснити не лише зникнення апофонії в певних граматичних категоріях, а й зміну статусу форм, які репрезентують ці категорії» (с. 372–373). Крім того, цю зміну статусу необхідно пояснити ще й тому, що розвиток апофонії (тобто її збереження або втрата) може бути пов’язаний із більшим чи меншим ступенем граматикалізації досліджуваної категорії (с. 373). Загалом, не вдаючись до докладнішого розгляду висновків, яких доходить Даніель Петі, слід наголосити, що всі вони добре аргументовані. Інтерпретація фактів усіх балтійських мов засвідчує не лише широкий лінгвістичний кругозір автора (у бібліографії наведено понад 400 позицій), а й добре знання граматичної структури балтійських мов. Тому в книжці, за винятком кількох випадків неоднакового подання латиських слів із спадною інтонацією (пор. per ‘пері’ та pēr, с. 293 і далі, 391; min, с. 255, 390 і min ‘мине’, с. 313; stumj «штовхає», с. 326, 391; vemj «тягне», с. 319, 392), а також неправильно наголошеного литовського числівника aštuoni (= aštuoni), с. 94, прим. 151, і надрукованого замість stipras слова stipra, с. 386, слова балтійських мов подано без коректурних помилок. Це також велика перевага книжки, виданої за кордоном. Щоправда, у бібліографії можна знайти дещо більше неточностей: наприклад, у назвах праць Ґражини Акелайтене 1993, 1994 і 1997 років замість morfologinės (с. 413) (чергування) мало б бути morfonologinės; у назві статті Реґіни Венцкуте, опублікованої 1981 року, замість neapofonija (с. 435) мало б бути neoapofonija, а фундаментальна праця Зиґмаса Зінкявічюса, видана 1966 року, має назву не Lietuvių kalbos dialektologija (с. 436), а Lietuvių dialektologija. Однак ці неточності жодним чином не применшують цінності книжки Даніеля Петі, без якої в майбутньому не зможе обійтися жоден дослідник балтійських мов, тим паче що користуватися нею буде справді нескладно: усі твердження не лише добре аргументовані, а й викладені досить простою мовою. Отже, Даніелю Петі, який прийшов у балтістику з великим багажем знань, хочеться побажати змістовних майбутніх мандрів лабіринтами історії балтійських мов і не лише успішно продовжувати, а й розвивати традиції балтистики у Франції. 116 | RECENZIJOS LITERATŪRA GODEL, R. 1973: A propos du voyage de F. de Saussure en Lituanie. Cahiers Ferdinand de Saussure 23, 7–24. MAURO, T. de 1972: Notes biographiques et critiques sur F. de Saussure. In: F. de Saussure, Cours de linguistique générale, Paris: Payot, 319–404. SMOCZYŃSKI, W. 2000: Starolitewskie žmuo, žmuni na tle prabaltických rzeczowników atematycznych. Acta Linguistica Lithuanica 43, 18–33. STANG, CH. S. 1966: Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen. Oslo: Universitetsforlaget. ZINKEVIČIUS, Z. 1980: Lietuvių kalbos istorine gramatika 1. Vilnius: Mokslas. Juozas Karaciejus Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, 10308, Vilnius LOZORIUS ZENGŠTOKAS GIESMES CHRIKSZCIONISCHKOS IR DUCHAUNISCHKOS IR JŲ ŠALTINIAI Parengė GUIDO MICHELINI Vilnius: Baltos lankos, 2004, 584 p., ISBN 9955-584-71-8 2005 metų pradžioje „Baltų lankų“ leidykla (2004 metų data) išleido iš karto bibliografinę retenybę tapusį Lozoriaus Zengštoko 1612 metų giesmyną Giesmes Chriks-czionischkos ir Duchaunischkos. Retenybe tapo todėl, kad, nors knygos „rengimą ir leidimą parėmė Valstybinė lietuvių kalbos komisija prie Lietuvos Respublikos Seimo“ (p. 4), beveik iki 2005 metų pabaigos šis leidinys į knygynus taip ir neatkeliavo, o pati leidykla irgi jau seniausiai tvirtina jo nebeturinti. Todėl nejučia kyla įvairių klausimų: kam šis leidinys buvo skirtas ir kodėl Valstybinės lietuvių kalbos komisijos remto leidinio niekur negalima gauti? Juk nesinorėtų teigti, kad Valstybinė lietuvių kalbos komisija jau pradėjo remti asmeninius privačių parengėjų leidinius. O gal šiuo leidiniu norėta priminti sovietinius „visuotinio deficito“ laikus?.. Leidinys pradedamas knygos parengėjo Guido Michelinio dvikalbiu „Įvadu“ (lietuvių k. – p. 7–13; anglų k. – p. 14–21). Po jo fotografuotiniu būdu spausdinamas Lozoriaus Zengštoko giesmyno tekstas su šaltiniais (p. 22–523), Berlyno egzemplioriuje esančių rankraštinių giesmių perrašymai su šaltiniais (p. 524–526), 3 priedai, iš kurių tik pirmas – „Vilniaus egzemplioriuje trūkstami lapai ir rankraštinės giesmės iš Berlyno egzemplioriaus“ (p. 527–548) – yra tiesiogiai susijęs su Zengštoko giesmynu (antras ir trečias, t. y. „Keli pavyzdžiai iš 1588 m. Karaliaučiuje išleisto giesmyno Geistliche Lieder und Psalmen“ (p. 549–558) ir „Keli pavyzdžiai iš 1599 m. Niurnberge išleisto giesmyno Geistliche Lieder und Psalmen“ (p. 559–571) yra daugiau iliustracinio pobūdžio), o pabaigoje – „Šaltiniai ir bibliografija“ (p. 572–573) bei „Giedamų tekstų sąrašas pagal pirmąsias eilutes“ (p. 574–584). Recenzuojamos knygos „Įvade“ parengėjas, trumpai nurodęs Lozoriaus Zengštoko giesmyno ryšį su ankstesniais Martyno Mažvydo ir Jono Bretkūno giesmynais bei apibūdinęs dviejų iki mūsų dienų išlikusių perleidžiamo giesmyno egzempliorių būklę, toliau pabrėžia, jog dėl to, kad 50 giesmių tekstai „iki Zengštoko leidimo buvo publikuoti daugiau nei kartą, rengiant šį