Die Vermittlungsrolle des Hochlettischen bei den altrussischen und litauischen Entlehnungen im Lettischen

Acta Linguistica Lithuanica LV (2006), 89 – 106 Посередницька роль верхньолатиської мови в давньоруських і литовських запозиченнях у латиській мові1 ILJA A. SERŽANT Lietuvių kalbos institutas У цій статті обґрунтовується, що більшість латиських запозичень із давньоруської мови, ймовірно, увійшла до мови через праверхньолатиську, звідки вони були запозичені до прасередньолатиської. Це пояснило б їхню фонетичну форму, зокрема середньолатиське uo як рефлекс давньорус. ѡ [u:] у запозиченнях на зразок suoma (давньорус. съма), muoka (давньорус. мъка), імовірно через праверхньолатиські *sūma, *mūka, із подальшою заміною [u:] на [uo] відповідно до моделі звукових відповідностей між діалектами. Це припущення також пояснило б чимало інших випадків, коли середньолатиські форми відрізняються від давньоруських (і литовських), пор. середньолатиське baznīca зі зламленою інтонацією в суфіксі, який зазвичай має рівну інтонацію (-nīca). Ця зламлена інтонація не може бути зумовлена давньоруською вимовою і має відображати верхньолатиську глоталізацію внутрішніх складів, що містили первісні ī або ū. 1. ЗАПОЗИЧЕННЯ ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ 1.0.1 Як відомо, в основі сучасної літературної латиської мови лежить середньолатиський діалект. Ареал поширення цього діалекту можна дуже приблизно визначити як «у центральній частині Латвії», причому центральна частина 1Щиро дякую тут професорові Серґею Темчуну (Вільнюс, LKI) за обговорення моєї праці та численні цінні зауваження. Також хочу подякувати пані Евериті Андроновій (Рига, Санкт-Петербург), яка надала мені електронний список запозичень із (давньо)російської мови, зафіксованих у ME, і тим самим значною мірою полегшила пошук таких запозичень. 89 Ilja Seržant простягається вздовж лінії із заходу на схід. У сучасній латиській мові є низка запозичень різного часу з російських і білоруських діалектів. Отже, оскільки середньолатиський діалект упродовж історичного часу, принаймні суто географічно, не мав контактів зі східнослов’янськими діалектами (і не має їх донині), запозичення зі східнослов’янських діалектів мали потрапити до середньолатиської через верхньолатиський / латгальський діалект. Це просте міркування дає змогу пояснити звукову форму багатьох запозичень із давньоруської та литовської мов, чого досі не брали до уваги. 1.0.2 У цьому зв’язку важливо наголосити, що відповідність східнослов’янське [u:] проти латиського uo, розглянута в § 1.1, досі тлумачилася як відображення прасхіднослов’янської вимови, яку нібито зберегли латиські запозичення (так Kiparsky 1952: 74; він же 1963: 80–81; Koškin 2006: 36 та ін.). Натомість далі буде показано, що це припущення не має підстав. Пояснення такої нерегулярної відповідності слід шукати не на східнослов’янському, а — як і в низці інших запозичень — на латиському ґрунті, а саме в посередницькій ролі праверхньолатиського діалекту. 1.0.3 У цій праці розглядаються виключно давньоруські запозичення, які, ймовірно, потрапили до латиського мовного ареалу приблизно між X і XII століттями. Нижню межу (X ст.) встановлено на підставі припущення, що запозичення, пов’язані з християнською місією, не могли відбутися раніше за офіційне проголошення християнства державною релігією Русі. Звернімо увагу, що йдеться про велику кількість термінів, пов’язаних із місією, які можуть слугувати орієнтиром для датування запозичень. Верхню часову межу (XII ст.) також визначено лише приблизно. Починаючи з XIII ст., посилення Німецького ордену хрестоносців на заході Латвії змінює геополітичну ситуацію, внаслідок чого давньоруський вплив втрачає значення. Нарешті, наведімо мовні ознаки запозичення, яке тут класифікується як давньоруське: 90 Die Vermittlungsrolle des Hochlettischen … – збереження редукованих голосних у слабкій позиції та передавання сильних редукованих голосних із їхнім первісним звуковим значенням, тобто давньорус. ъ > латис. u, ь > латис. i; – збереження кількості голосних, тобто праслов’янські довгі голосні передаються як довгі й у латиській мові. Східнослов’янські запозичення, які не відповідають цим критеріям, вважаються пізнішими запозиченнями. 1.0.4 Найдавніші східнослов’янські запозичення до прадавньої верхньолатиської імовірно, походять із діалекту кривичів, яким із певними варіаціями розмовляли в давньому Новгороді, Пскові та Смоленську. На користь цього, окрім безпосередньої географічної близькості цього давньоруського діалекту до Латгалії, свідчить і низка інших аргументів. Східнолатиська територія ще певний час після прибуття німецького лицарського ордену хрестоносців перебувала у сфері впливу Новгородської міської держави. Так, відомо, що в XII ст. місто Новгород передало свої права на данину в Латгалії своєму місту-дочці Пскову, що близько 1224 року було також підтверджено орденом договором (Nazarova 2002: 592–593). Варто також згадати пізнішу назву середньолатис. krievs, що згодом стосувалася всіх росіян, хоча спочатку, безперечно, означала лише кривичів. Нарешті, наведімо також мовні аргументи: деякі давні запозичення зі східнослов’янської мови виявляють (там, де це можливо) явища, типові для новгородсько-псковського діалекту, насамперед цокання (Semenova 1959: 599): пор. buca «діжка» з давньорус. *ъbča (пор. сучасне діал. псковське боча (POS₂ 136 s. v.)) (ME₁ 344)2; c’iešk’i присл. «часто, нерідко» (Звіргздине, Пілда, Берзгале, Балтінава (EH₁ 269)) із *cēst-ji ← прикм. *cēsts (із давньорус. часть / часть, Srezn₃ 1475); rūcis (род. одн. 2 Тут маємо праслов’янську групу *-tj-. Ця група також демонструє цокання, пор. хочѫ і хочю (від хотѣти в давньоновгородському діалекті, див. Zaliznjak 1995: 677). Крім того, латис. діал. buca аж ніяк не могло зазнати впливу синонімічного muca, оскільки саме останнє слово слід пояснювати впливом першого (MEⅡ 657–658). Крім того, S. Temčin (Вільнюс) люб’язно звернув мою увагу на хорват. boca «пляшка». Я не можу пояснити хорватську форму, проте сучасна псковська форма boča вказує на те, що в реконструйованій давньорус. *ъbъца наявний випадок цокання. 91 ILJA SERŽANT rùča) з давньорус. порчами, порчии (SreznIII 199), tyuc’s із давньорус. торча, ceista з давньорус. чисто, svece з давньорус. свѣча, plecs із давньорус. плечѣ/ плече (Semenova 1959: 600; Reķēna 1962: 371, 399); верхньолатис. cinêt «чистити картоплю» з давньорус. чинити (Laumane 1977: 74)³. 1.1. Східнослов’янське -оγ- > — латиське -uo- 1.1.1 Кореневий склад Звичайним відповідником давньорус. оγ є латв. uo, пор. bluōda < давньорус. бладо; šuòģis < давньорус. сѫдьи (староцерковнослов. бладо, сѫдии), šuòds (давньорус. сѫдъ, староцерковнослов. сѫдъ). Оскільки в латвійській мові є звук ū, постає питання, чому ці запозичення не мають форм **blūda, **sūdis / **sūģis. Це можна пояснити посередництвом верхньолатвійського діалекту, а саме так: давньоруське слово бладо в верхньолатвійських говірках, як і слід було очікувати, спочатку мало бути запозичене як *blūda, а слово давньорус. сѫдъ — як *sūds (також засвідчено в Калупе, пор. Reķēna 1962: 473), оскільки наголошені довгі голосні давньоруської мови (принаймні спочатку) у верхньолатвійських говірках також передаються довгим голосним, пор. ruocs < *rāds < давньорус. радъ, slùops < *slāps < давньорус. слаѣть (Reķēna 1962: 26). Під час подальшого поширення цього вже праверхньолатвійського лексичного елемента на захід, наприклад *sūds, носії прасередньолатвійського діалекту замінили праверхньолатвійські звуки відповідними власними звуками — так само, як зазвичай замінюють звуки в успадкованих запозиченнях. Пор. Hermann Paul (1995: розд. XXII §284): «Тому слово, запозичене з спорідненого діалекту, цілком звичайно постає в тій самій звуковій формі, якої воно набуло б, якби збереглося від часів колишньої мовної єдності». При цьому для носія прасередньолатвійського діалекту співвідношення між 3 Деякі новіші запозичення також зберігають цокання, яке й досі властиве псковським говіркам: càrnica < рос. діал. черница «чорниця» (Laumane 1977: 73); casnàks із рос. чеснок (пор. лит. česnākas), kànčs із рос. кончик у Калупе (Reķēna 1962: 371, 399). Вони потрапили до верхньолатвійської мови пізніше разом із переселенцями з Псковського краю. 92 Die Vermittlungsrolle des Hochlettischen... наприклад, прасередньолатв. ruoka щодо праверхньолатв. rūka як зразка. Тому він застосовує звукову субституцію праверхньолатв. *ū → прасередньолатв. *uo⁴. Цей факт так само пояснює й: ḷuoti та давньорус. пюто, pūōsts та давньорус. поуеть. Щодо слова suōgīs слід також зауважити, що на час запозичення цього слова з давньоруської мови фонема ǥ у верхньолатвійській, імовірно, вимовлялася як *d’, пор. Seržant 2006; таку вимову й досі маємо на північному сході Латвії (Ābele 1940: 213). Лише посередництвом верхньолатвійської, здається, можна пояснити вокалізм цих двох форм. Таке припущення вже висловлено в Reķēna (1962: 31). Давньорус. слово соудии/соуд- ани було запозичене також у литовську мову, де має регулярний вокалізм ū, пор. лит. sūdžia проти латв. sùoǵis та лит. sūdas проти латв. sùods, лит. bliūdas проти латв. bļùoda. Інші приклади: sùolīt (лит. siūlyti, давньорус. соулити), duōma (лит. dūmà, давньорус. доума), uōma (лит. ūmas, давньорус. оумъ), rùobs / rùobīt із давньорус. ровити, skūops (давньорус. скопъ), а також mūoka із давньорус. моука, puōga із давньорус. поугъвица/ поугъва / поугъы (Srezn₍II₎ 1723), skūops із давньорус. скопъ, rùobeža із давньорус. ровежь (Srezn₍III₎ 179), suōma давньорус. соума, латв. (поряд із регулярним kūms) також діал. kuoms (лит. kūmas, давньорус. коумъ) (ME₍II₎ 336). 1.1.2 Суфіксальний склад Крім того, у деяких випадках середньолатв. суфіксальне -uo-, схоже, також належить до цього явища; пор. середньолатв. karuogs із давньорус. хороунъ/ хороунъ-вы, kaltuons (діал.) відповідає рос. колтун < давньорус. *колтоунъ, kažuoks давньорус. кожохъ (приклади з Endzelin 1899: 294). 1.1.3 Пізніші запозичення в цій позиції здебільшого мають коротке -u-, пор., наприклад, діал. suma до рос. сума, діал. budka до рос. будка (Endzelin ⁴ Можна припустити, що в деяких випадках запозичені слова справді переміщувалися зі сходу на захід, від одного населеного пункту до іншого. На лінії Захід → Схід засвідчені відповідні різні етапи переходу uo > ū (пор. DA: 54a., 55e.), що, ймовірно, мало місце й у давніші часи. Отже, поки *bļūda просувалося далі на захід, вокалізм змінювався залежно від вимови відповідної фонеми в кожному конкретному населеному пункті: від ū (на крайньому сході) до uo (на заході). Так можна пояснити й звукову форму слів типу bļūoda. 93 ILJA SERŽANT 1899: 306), що слід пояснювати скороченням відповідного голосного в російській мові. 1.1.4. Інтерпретація Кіпарського Деякі з наведених вище (§ 1.1) прикладів запозичено з праці Кіпарського (1952: 74), який, однак, на підставі наявності в латиській (а в деяких випадках також у балтійсько-фінських мовах) uo доходить висновку, що запозичення в латиську відбулося раніше, ніж у литовську, де майже в усіх запозиченнях у цій позиції є ū. Як доказ того, що латиське uo справді походить від uo/ō, іншими словами, що цю відповідність не можна пояснити як особливість латиської мови, він наводить запозичення зі шведської та середньонижньонімецької мов, у яких шведське або середньонижньонімецьке ô [ō] і û [ū] справді передаються латиськими uo та ū; пор. середньонижньонім. bôm «шлагбаум» — латиське buomis. Однак ця інтерпретація Кіпарського видається неспроможною з кількох причин. (a) Середньонижньонімецькі та шведські запозичення мали потрапити безпосередньо до середньолатиської або лівонсько-латиської мови; при цьому лівонський діалект («lībiskais dialekts») щодо якості голосних мало відрізнявся від середньолатиського в минулому (як і нині). Отже, ці запозичення не зазнали змін під впливом іншого латиського діалекту, тож у цьому разі мала місце фонетична відповідність. Ситуація з східнослов’янськими запозиченнями принципово інша — спершу їх засвоїла високолатиська мова, яка в давніші часи зазнала низки звукових змін (пор. відносну хронологію в Seržant 2005: 84). (b) Вимова давньоруського *ъ як *uo або *ō видається малоймовірною з таких причин: – наскільки мені відомо, у сучасних діалектах та їхніх говірках немає свідчень того, що давньоруський ѫ раніше вимовлявся як [uo]; 94 Die Vermittlungsrolle des Hochlettischen... – на користь пралитов. *ǭ з праслов. *on та *un непрямо свідчать східнолитовські говірки. Носові голосні зникли у східнослов’янських мовах ще до початку писемної традиції (пор. таблицю в Kiparsky 1963: 150). У високолитовській мові носові голосні загалом збереглися, пор. лит. rankà. Давно відомо, що носові голосні у східнолитовській мові, хоча й збереглися під впливом східнослов’янських мов, змінили якість голосного (Zinkevičius 1987: 69). Так, приблизно у IX–X ст. тут звуки ą, an, am переходять у ų, un, um, а ę, en, em — у į, in, im (Zinkevičius 1966: 96; той самий автор 1981: 94 і 1987: 69). Це вказує на те, що відносна хронологія зміни праслов. *on > східнослов. u відбувалася так: праслов. *on > *un > ų: (давньоболг. ж) > давньорус. ѫ [u:]. Отже, проміжний ступінь *uo малоймовірний. Загалом припущення Kiparsky стикається з труднощами відносної хронології: з одного боку, постулюється давнє вимовляння ѫ/ ѧ, з іншого — передбачається злиття обох праслов’янських голосних (ѫ > ѧ) — процес, який, як уже згадувалося, відбувся незадовго до початку східнослов’янської писемної традиції. Тож з огляду на злиття обох фонем у запозиченнях навряд чи можна говорити про значну давність; – у паралельному випадку східнослов. -и- → латв. -ie- (див. нижче § 3) таке пояснення — ніби східні слов’яни вимовляли тут ie — взагалі неможливе, оскільки деякі випадки східнослов. -и- походять від праслов. *ī. Східнослов’янський розвиток *i > *ie не засвідчений; – крім того, на користь первісного звукового значення давньорус. ѫ свідчать також запозичення у високолетиську (як і в литовську), які не ввійшли до середньолетиської. У kìukūl’i (Kalupe, Reķēna 1962: 405, пор. давньорус. коукокль (Srezn₁ 1362)) архаїчність підтверджується зміною прадавньовисоколет. *ū > високолет. iu/ yu — однією з найдавніших за відносною хронологією звукових змін у високолетиській мові (Seržant 2006: 44–47 та 84).5 Отже, погляд Kiparsky (loc. cit.) слід переглянути. 5 kìukāli у Baltinava, Viļāni (ME₁₁ 342) — штучно реконструйована середньолетиська форма для *kiukāli / *kyukāli, відповідно до принципу укладання словника, у якому всі діалектні форми наведено в середньолетиській вимові. 95 Ilja Seržant 1.2. Східнослов’янське -ъ- > латвійське -i- Ще одне запозичення, давньорус. ѿрѡвь, що відповідає середньолет. siruobsIII (ME 848), можна пояснити фонетично лише посередництвом високолетиського діалекту. Про давність запозичення свідчить голосний першого складу, який є відповідником давньоруського редукованого голосного ъ у слабкій позиції; у пізнішій російській мові цей редукований голосний випав, пор. новорос. сруб. Давньоруський редукований голосний мав звукове значення [ŭ] (надкороткий [u]). Давньоруське слово було запозичене у високолетиську відповідно до його звукової форми як *syrūbs (де y передає звук, подібний до звука сучасного рос. ы). Майже в такій самій формі ця лексема засвідчена і в Kalupe, пор. syrups, род. одн. syruba (Reķēna 1962: 459). Тут середній голосний скоротився, тобто *ū > u6. Отже, середньолетиське -i- у siruobs є заміною високолетиського звука -y-. Припущення про пряме запозичення через середньолетиську мову не змогло б пояснити заміну давньорус. -ъ- на -i-. 1.3. Східнослов’янське -и- > латвійське -ie- Аналогічно відповідності, розглянутій у § 1 (східнослов. -u- > латв. -uo-), поводиться відповідність для палатального корелята. Пояснення цієї відповідності також ґрунтується на давній монофтонгізації середньолет. ie > високолет. ī. Отже, припускаємо, що східнослов’янські запозичення були засвоєні високолетиською також із ī і лише потім пройшли звукову заміну ie > ī у зворотному напрямку (як у § 1, пор. Paul 1995: розд. XXII §284). Унаслідок цього середньолет. ie стало відповідником східнослов’янського и та прадавньовисоколет. *ī. Цей розвиток ілюструють такі приклади: назва давньопсковського племені давньорус. кривичь, тобто високолет. *krīv- > середньолет. krievs, яке й досі в латвійській мові є назвою росіян; латв. miers < давньорус. миръ та ін. До цієї групи, ймовірно, слід віднести широко поширений у латвійській мові суфікс -(i)nieks), який зазвичай позначає представника певної професії. Цей- 6 У цій говірці ненаголошені довгі голосні часто скорочуються, пор. ūzuls (< високолет. в інших місцевостях ūzūls), uobuls (< високолет. uobūls) та ін. (Reķēna 1962: 39). 96 Die Vermittlungsrolle des Hochlettischen... цей суфікс, який не має давніх паралелей у литовській мові, під впливом східнослов’янської мови (тут -никъ), імовірно, замінив відповідний балтійський суфікс латв. *-iniks, лит. (регулярне) -ininkas. Проникнення східнослов’янської форми суфікса стало можливим завдяки численним запозиченням, що містили цей суфікс; пор. латв. burtnieks «бджоляр» і давньорус. бъртникъ. 1.4. Східнослов’янське -ъі- > латвійське -ie- Подібне стосується середньолатв. siērs, яке було рано запозичене з російської (щодо інтонації див. нижче § 3): давньорус. сыръ у верхньолатвійській мові могло передаватися лише як *sīrs, оскільки російський голосний ы в цьому випадку наголошений і тому зберігає свою довготу або сприймається як довгий, тож його не можна було замінити латгальським y — потрібен був саме довгий голосний. Крім того, іноді й у псковських пам’ятках XV століття трапляється «описка» [тобто відхилення від тогочасної орфографічної норми], яка може свідчити про змішування давньорус. ы та и (Karinskij 1909: 176). Отже, можна припустити також уподібнення [ъі] до [и], що відбулося на східнослов’янському ґрунті. Існування форми *sīrs у верхньолатвійській мові доводить форма seirs у Jaunroze₃₈₄, Jaunlaicene₃₈₅, Veclaicene₃₈₆ (Ābele & Lepika 1928: 39), де ei регулярно походить від давнього ī (Endzelīns 1951: 146–147; Seržant 2005: 44–47). Інші приклади також засвідчують заміну давньорус. ы верхньолатв. ī; пор. верхньолатв. skrein’e (Kalupe, Reķēna 1962: 460) < *skrin’a < давньорус. скрина / скрина, а також запозичення seits < sits (= стандартнолатв. sāts) «ситий», поширене лише в латгальському регіоні, з рос. сыть (МЕ₃ 855). Отже, форма *sīrs поширилася на захід і, пройшовши у зворотному напрямку засвідчені проміжні етапи переходу середньолатв. ie -> верхньолатв. ī, перетворилася на siers; пор. вище § 1.3. Подібним чином і верхньолатв. ķēiļš Kalupe (Reķēna 1962: 404) походить від праверхньолатв. *ķilis, зі східнослов’янського къіль⁷. 7 Строго кажучи, ці запозичення, ймовірно, походять дещо пізніше, ніж, наприклад, давньоруське сърѹбъ — латв. siruobs, оскільки тут голосні ъ та u в ъi не передаються як *ūi / *ūi (як у найдавніших запозиченнях, наприклад muita та східнослов’янське мыто). 97 ILJA SERŽANT 1.5. Східнослов’янське -ъ- > латвійське -ē-, литовське -ie- Відповідність ē у латвійській мові до ie у литовській для давньоруського ъ пояснюється, за Kiparsky (1952: 76), пралатвійською метафонією (Endzelīns 1951: 96–97); пор. латв. grē̄ks і лит. griēkas проти давньорус. гъхъ. Тобто спочатку латиші замінили його пралатв. (закритим) *ē, а потім умлаутили цей голосний відповідно до пралатвійської метафонії: на ē, якщо за ним ішов задній голосний, наприклад grē̄ks, і на ē, якщо за ним ішов передній голосний, наприклад vēsts, мн. vēstis проти давньорус. вѣсть. На відміну від литовської, у верхньолатвійській мові не можна було замінити успадковане пралатв. закрите *ē (з прабалтійського *ei / *ai), оскільки на час наших запозичень у верхньолатвійській мові вже відбувся перехід прабалтійського *ē > пралатв. ie > верхньолатв. ī (див. вище § 1.3, а також § 1.4).8 Метафонія, про яку йдеться тут, завершилася ще в пралатвійський період. Тому в цих запозиченнях не можна встановити специфічного впливу верхньолатвійської мови. 1.6. Східнослов’янське -а- > латвійське -ē- / литовське -ē- Давньоруське слово свѧть було запозичене в латвійську як svēts. У найдавніших давньоруських текстах9 ѧ збігається з а, що вказує на вимову ѧ як /’a/; пор. також новорос. свят /sv’at/. A. Holvoet звернув мою увагу на те, що обидві східнобалтійські мови в 8 Незрозуміло, чи належить сюди латвійське запозичення žēl з давньорус. *жълъ > жалъ, оскільки це слово, ймовірно, було запозичене на попередньому етапі (див. Krys’ko 1994: 31 із посиланням на G. A. Il’jinskij, без дати). Крім того, у Krys’ko (1994b: 27; він же 1998: 80) на підставі фінської передачі праслов. ъ як ää (у mäẗa – määrä), східнослов’янської передачі фін. ja як ъ (у Karjala – Коръла), а також деяких діалектних реліктів висловлено припущення, що північноросійські, або «ильмено-словенские», говірки зберегли праслов’янську вимову ъ як [ä:] (відкрите e). У такому разі, навпаки, латв. vēsts (із закритим ē) слід вважати результатом пралатвійської метатонії, а латв. grē̄ks — запозиченим без змін. Однак для діалекту кривичів це видається малоймовірним, адже вже в найдавніших письмових новгородських пам’ятках трапляється злиття ъ та е або ъ та и, що тут однозначно вказує на закритий характер ъ; пор. Zaliznjak (1995: 57). 9 Остромирове Євангеліє («Остромирово Евангелие») 1056 року вже засвідчує це змішування. 98 Die Vermittlungsrolle des Hochlettischen... у давніший час не мали кореляції палатальності у більшості приголосних. Тому палатальність приголосного у мові-джерелі в запозиченні виражалася самим голосним, тобто C’a > Ce: пор. лит. česas < давньорус. часъ, лит. čėdyti < давньорус. цадити, лит. rėdyti < давньорус. радити, лит. mėsa < давньорус. мясо. Отже, у цьому випадку відмінну вимову латиської форми, на відміну від інших розглянутих тут випадків, слід пояснювати фонологічно зумовленою субституцією. До цього належать також такі випадки, як prèst і prèšlica із давньорус. прасти та праслица (Srezn. II 1719; приклади у Laumane 1977: 85, ME III 390); давньорус. блядь «обманщик» (Srezn. I 123; Zaliznjak 1995: 595 «meretrix») до латис. blēdis «те саме» (ME I 314). Варто також звернути увагу на тон кореневого голосного, який можна пояснити лише посередництвом верхньолатиської (пор. нижче § 3). Ще одним прикладом такого запозичення верхньолатиської форми є середньолатис. lẽča «сочевиця» (ME II 455) із давньоверхньолатис. *l’āca < давньопсков. лаца (давньорус. лача, щодо цього пор. § 1.0.4). Сюди належить також, хоча засвідчене лише у верхньолатиській: ràdâ «поблизу» (loc. sg.) із давньорус. радъ (за Laumane, там само). 1.7. Східнослов’янське -ь- > латиське -u- Звуковим значенням давньорус. / праслов. ъ було [ĭ] (надкоротке [ĭ]). Посередництвом верхньолатиської можна було б пояснити -u- у середньолатиському слові krusts, яке, безперечно, запозичене з давньорус. кръсть [kristŭ]. Можна припустити, що це слово було запозичене з давньоруської саме в такій формі, тобто як *krists. Тоді у верхньолатиській воно мало зазнати умляуту відповідно до другого закону верхньолатиського умляуту (Seržant 2005: 68–72), тобто krists > krysc (так, наприклад, у Kalupe₄₄₅, Reķēna 1962: 411). Можна припустити, що носії середньолатиської запозичили саме цю форму від носіїв верхньолатиської та замінили відсутній у середньолатиській -y- найближчим відповідником, а саме -u-¹⁰. На користь реконструйованої форми кореня *krist- свідчить 10 Bügas Erklärung (1925: 44), nach der das Lettische dieses Wort aus dem weißrussischen **кръсть entlehnt haben soll, scheitert daran, daß diese Form im Weißrussischen nicht belegt ist, vgl. das neuweißrussische хрест, das allerdings wohl aus dem polnischen chrzest entlehnt ist (Temčīn, briefl.). Die von Büga angenommene Depa- 99 Ilja Seržant також той факт, що похідні цього слова, які містять після кореневого голосного палатальний голосний — через що тут не міг діяти другий верхньолатиський умляут, — зберегли давнє -i- кореня; пор. середньолатис. kristīt «хрестити» (давньорус. крьстити Srezn₁ 1342)¹¹, верхньолатис. krístęniski «krusteniski» у Krāslava (Alksnis 1932: 43). 1.8. Східнослов’янське -o# > латиське -e# Ще один випадок посередництва східнолатиської — закінчення на -e в слові pekle «глибока прірва, трясовина, пекло» (ME₃ 193), яке є запозиченням зі східнослов’янського пекло. Тут відбувся такий розвиток: пекло > праверхньолатис. *pekla (пор. лит. peklà) > pęklę (пор. верхньолатис. mùotia < mâte, zam’a < zeme Seržant 2005: 74–5), середньолатис. pekle. На те, що кінцеве -e у цьому слові не може бути давнім, вказує відкритий -e- кореня. Відкрите -ę- у корені давнього латиського e-основного іменника неможливе, оскільки давнє кінцеве -e умляутувало б кореневе -e- у закрите **-ę-, тобто **pękle (пор. опис умляуту в Endzelīns 1951: 94). Те саме, ймовірно, стосується і svece із давньорус. свѣча. Загалом змішування, або злиття, балтійських ā- та ē-основ типове для верхньолатиського діалекту. Тут це, мабуть, слід пояснювати звуковим злиттям -e і -a, яке відбувається в окремих випадках. 2. ВІДПОВІДНІСТЬ ПРАСЛОВ’ЯНСЬКИХ І ЛАТИСЬКИХ ТОНІВ У ЗАПОЗИЧЕННІ Endzelin (1913: 115–118; 1922: 206–207) stellt die These auf, daß (i) die altruss. Entlehnungen ins Lettische die urslavischen Töne widerspiegeln; daraus ergibt sich notwendigerweise die folgende These, daß (ii) das Urrus- Латалізація -pb- у пра- або давньобілоруській мові відбувається лише за редукованих голосних у слабкій позиції і дає не **-pb-, а -pbl-. (Durnovo 1969: 171), отже, крьстъ мало б дати nom. sg. крьсть і gen. sg. *крысма. 11 Крім того, тут із семантики зрозуміло, що дієслово kristīt «хрестити» також є запозиченим, а не виникло вже на латиському ґрунті, оскільки лексичне поєднання понять «хрест» і «хрестити» властиве лише слов’янським мовам. 100 Die Vermittlungsrolle des Hochlettischen... слов’янська або давньоруська зберегла праслов’янські супрасегментні властивості. Однак я мушу погодитися з Lehr-Spławiński (1918), який, попри довгий перелік відповідностей, наведений Endzelin (1913: 116–118), зазначає, що латиський тон залежить від місця наголосу у відповідній російській формі: якщо наголошений кореневий склад, у латиській він отримує довгий тон, а якщо ненаголошений — спадний тон. Це правило, до речі, стосується й інших мов: так, усі запозичення з середньонижньонімецької мають довгий тон, оскільки в ній завжди наголошений перший склад. Імовірно, це пов’язано з тим, що латиш сприймає наголошений в іншій мові склад як дещо надмірно довгий (звісно, якщо в мові-джерелі він довгий) і відповідно відтворює його латиською, адже довгий тон — як випливає з назви — позначає надмірно довгий склад. Наведені нижче приклади суперечать припущенню, висунутому Endzelin (loc. cit.): puōsts проти сербохорв. pūst, pūsta, ļeca проти сербохорв. léca uōma проти сербохорв. род. відм. одн. ūma Wie Endzelin (1922) in seiner Antwort an Lehr-Spławiński ausführt, gibt es im Lettischen auch russische Entlehnungen, die, obwohl im Russischen durchgehend betont, im Lettischen den Fallton aufweisen. Es handelt sich um die folgenden Beispiele: lett. vèsts versus aruss. вѣсть, lett. ļuoti versus aruss. лѹто, lett. blèdis ‚Betrüger‘ versus aruss. бладь (nach Srezn₁ 123,ds.‘). Diese Beispiele lassen sich sehr gut erklären, wenn man annimmt, daß sie nach dem Zusammenfall des Dehn- und Falltons im Fallton ins Hochlettische entlehnt wurden und deshalb das Mittellettische (das diesen Zusammenfall nicht durchgemacht hat) bereits falltonig erreichen. Es handelt sich also auch hier um dasselbe Prinzip der Vermittlung des Hochlettischen bei den ostslavischen Entlehnungen, das mittels der Annahme einer hochlettischen Zwischenstufe die phonetischen und (in diesem Fall) auch die tonalen Besonderheiten erklärt (vgl. die in § 1.1–1.9 besprochenen Fälle). 101 Ilja Seržant 3. ПІДСУМОК Слід наголосити ще на одному важливому результаті цих міркувань. Як показують східнослов’янські запозичення в § 1–2, запозичували слова-іншомовці носії прадавньої верхньолатиської, а потім — і це особливо варто підкреслити — самі передавали їх носіям прадавньої середньолатиської. Оскільки більшість східнослов’янських запозичень позначають поняття культури, слід припустити, що прадавня верхньолатиська територія була певним суспільним центром тогочасних латишів. Цей висновок стосується, зокрема, й східнослов’янської місії до Латвії. Щоб пояснити мовне посередництво давніх верхніх латишів (латгалів), слід припустити, що в давній середньолатиській мовній області місіонерську діяльність здійснювали вже вони самі, а не східні слов’яни. Поряд із багатьма наведеними вище випадками запозиченої з прадавньої верхньолатиської вимови, як-от krusts (§ 1.7), muoka (§ 1.2), pekle, svece (§ 1.8), які ще можна було б приписати східнослов’янським місіонерам, у середньолатиській трапляються також суто супрасегментні сліди прадавньої верхньолатиської, як-от переломний тон у суфіксальному складі baznīca; він є вторинним і його можна пояснити ЛИШЕ за допомогою верхньолатиської (Seržants 2003: 102; про супрасегментний перехід див. 92–94). Слід також зважити на пояснення, наведене в § 2, щодо наявності спадного й довгого тонів у східнослов’янських запозиченнях. Тепер можна вважати доведеним, що саме давні східні латиші (латгали) навертали до християнства західних латишів і передавали їм певні поняття культури. Andere von Endzelin (1899) genannte Beispiele sind anders zu erklären. Das Wort lett. cieņa ist kaum eine Entlehnung aus dem altruss. цѣна, insbesondere wegen der *-i̯ā-Deklination im Gegensatz zur *ā-Deklination im Slav., wobei der lettische Vokalismus regelmäßig mit -ie- den zu erwartenden urbalt. Diphthong *-ei- / *-ai- wiedergibt. Загалом, звісно, тенденцію, описану нами тут, не слід апріорі переносити на інші запозичення як «звуковий закон». Треба пам’ятати, що окремі запозичення можуть переходити з однієї мови в іншу й обхідними шляхами12. 12 Так, серед наведених відповідностей і змін не можна пояснити такі запозичення: лат. pūkas: слов. пухъ, лат. pirāgs: слов. пирогъ. 102 Die Vermittlungsrolle des Hochlettischen... 4. ЗАПОЗИЧЕННЯ З ЛИТОВСЬКОЇ Посередницьку роль верхньолатиського діалекту можна проілюструвати ще на прикладі запозичення з литовської. Хоча це запозичення не піддається точному датуванню й тому може бути також пізнім, і в цьому випадку середньолатиська звукова форма стає зрозумілою лише за умови припущення про посередництво верхньолатиського діалекту. Тоді як слово ģidrs (діал. у Дундазі, Сауці, ME₁ 700, літ. мов. dzidrs) можна пояснити як запозичення з литовського giẽdras, також запозичене через північні жемайтські говірки (де aukšt. лит. ie вимовляється як ẹi, іноді також як iį, див. Zinkevičius 1966: 84), або як спільний куршизм, середньолатиське слово ģibt безсумнівно є запозиченням з литовського (тут geibti) через верхньолатиський діалект. Слово було запозичене у верхньолатиські говірки саме в цій формі, тобто *ģeibt (перед палатальним голосним у всій латиськомовній території звук g неможливий). Потім це слово пройшло етапи переходу ī > ei зі сходу на захід (тобто ei > ī) і дійшло до середньолатиської як ģibt. СКОРОЧЕННЯ DA Атлас діалектів латиської мови. Фонетика. Готується до видання. LU Інститут латиської мови. ME Mülenbachs, Latviešu valodas vārdnīca. Упорядкував, доповнив і продовжив J. Endzelīns. 2-ге незмінене видання. У п’яти томах. Об’єднання балтійських філологів Чикаго. Чикаго, 1954. POS Псковский Областной Словарь с историческими данными. Ленінградський державний університет. Видавництво Ленінградського університету. SREZN И. И. Срезневский, Материалы для словаря древне-русскаго языка по письменнымъ памятникамъ. Видання відділення російської мови та словесності імператорської академії наук. Том I-III. Санкт-Петербург, 1893. Друкарня імператорської академії наук. Латиське літературної мови kūms, kūma «хрещений батько, хрещена мати» можна було б витлумачити як пряме запозичення з литовської в західнолатиські говірки. 103 Ilja Seržant LITERATURVERZEICHNIS Ābele, A. & M. Lepika 1928: Par Apukalna izloksnēm. Filologu Biedrības Raksti 8, 19–49. Alksnis, M. 1932: Krāslavas izloksne. Filologu Biedrības Raksti 12, 26–48. Būga, K. 1925: Die litauisch-weißrussischen Beziehungen und ihr Alter. Zeitschrift für Slavische Philologie 1, 26–55. Endzelin, J. [I. Эндзелинъ] 1899: Латышскія заимствованія изъ славянскихъ языковъ. Живая Старина. Журнал о русском фольклоре и традиционной культуре 3, 265–312. Endzelin, J. 1913: Weiteres zu den lettischen Intonationen. Indogermanische Forschungen 33, 104–118. Endzelin, J. 1922: Zur Intonation der lettischen Lehnwörter aus dem Russischen. Slavia 1, 206–207. Karinskij, N. 1909: Языкъ Пскова и его области в XV вѣкѣ. (Записки Историко-Филологическаго Факультета Императорскаго С.-Петербургскаго Университета. Часть XCIII.) Kiparsky, V. 1952: The earliest contacts of the Russians with the Finns and Balts. Oxford Slavonic Papers 3, 67–79. Kiparsky, V. 1963: Russische historische Grammatik. Bd. I. Die Entwicklung des Lautsystems. Heidelberg: Carl Winter. Koškin, I. 2006: Антонс Брейдакс – выдающийся латышский языковед. In: Antons Breidaks, Darbu izlase I. Rīga: LU Latviešu valodas institūts, 33–37. Krys’ko, V. B. 1994: Заметки о древненовгородском диалекте. Вопросы Языкознания 1994 [5], 28–45. Laumane, B. 1977: Лексический материал диалектологического атласа латышского языка, отражающий латышско-русско-белорусско-польские контакты. In: Контакты латышского языка. Riga: Zinātne, 48–95. Lehr-Splawiński, T. 1918: Ślady dawnych różnic intonacyjnych w językach ruskich. (Z powodu prac Szachmatowa, Rozwadowskiego i Endzelina.) Rocznik Slawistyczny 8, 250–263. 104 Die Vermittlungsrolle des Hochlettischen … Lubben, A. 1980. Mittelniederdeutsches Handwörterbuch. Nach dem Tode des Verfassers vollendet von Christoph Walthner. Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft. Nazarova, E. L. 2002: Псков и Ливония в 40–90 гг. XIII в. In: Civitas et Castrum ad Mare Balticum. Baltijas arheoloģijas un vēstures problēmas dzelzs laikmetā un viduslaikos. Rakstu krājums – veltījums LZA īstenajam loceklim Prof. Dr. habil. hist. Andrim Caunem 65 gadu dzīves jubilejā. Rīga: LU Latvijas vēstures institūts, 591–609. Paul, H. 1995: Prinzipien der Sprachgeschichte. 10., unveränderte Auflage. Studienausgabe. Tübingen: Niemeyer. Reķēna, A. 1962: Kalupes izlokšne. Fonētika. Morfoloģija. Leksika. Kandidāta disertācija. (Unveröffentlicht.) Rūķe-Draviņa, V. 1964: Die Expansion der russischen Buchweizenbenennungen nach Westen. Scando-Slavica 10, 107–131. Semenova, M. F. 1959: По поводу двух фонетических явлений русских и латышских говоров Латгале. In: Rakstu krājums. Veltījums Akadēmiķim Profesoram Dr. Jānim Endzelīnam viņa 85 dzīves un 65 darba gadu atcerei. Rīga: Latvijas PSR Zinātņu Akadēmijas Valodas un Literatūras Institūts, 595–606. Seržants, I. 2003: Intonationen in den suffixalen und Endsilben im Lettischen. Synchronie und Diachronie. Baltu filoloģija 12 (1), 83–123. Seržant, I. A. 2005: Относительная хронология основных фонетических изменений в истории верхнелатышского диалекта. Acta Linguistica Lithuanica 53, 39–89. Seržant, I. (im Druck): Относительная хронология процесса аффрикатизации в верхнелатышском. Zaliznjak, A. A. 1995: Древне-новгородский диалект. Москва: Российская Академия Наук. Институт Славяноведения и Балканистики. Zinkevičius, Z. 1966: Lietuvių dialektologija. Lyginamoji tarmių fonetika ir morfologija. Vilnius: Mintis. 105 Ilja Seržant Zinkevičius, Z. [З. П. Зинкявичус] 1981: К вопросу о генезисе литовских диалектов. In: Проблема этногенеза и этнической истории балтов. Тезисы докладов. Март, 1981. Вильнюс: Академия Наук Литовской ССР, 93–95 Zinkevičius, Z. 1987: Lietuvių kalbos istorija, Bd. II. Iki pirmųjų raštų. Vilnius: Mokslas. Ilja A. Seržant Lietuvių kalbos Institutas P. Vileišio [email protected] 106