Vytautas Ambrazas. „Lietuvių kalbos istorinė sintaksė“

Acta Linguistica Lithuanica LVI (2007), 117 – 144 Рецензії Рецензії Vytautas Ambrazas Історичний синтаксис литовської мови Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2006, 610 pp., ISBN 978-9955-704-18-8 Історичний синтаксис литовської мови Вітаутаса Амбразаса — синтез багаторічних досліджень автора, результати яких було опубліковано в багатьох окремих публікаціях. Не дивно, що особливу увагу приділено саме тим питанням, які автор докладніше досліджував раніше. Це основні питання історичного синтаксису литовської мови, такі як порядок слів, розвиток дієприкметникових конструкцій, конструкцій з інфінітивом і пасиву. У цій книжці заповнено й деякі прогалини, тобто розглянуто також питання, яким автор раніше не присвячував окремих монографій чи статей. Звісно, повнота охоплення — це ідеал, до якого можна лише наближатися, і навіть у великих синтетичних працях ми завжди розпізнаємо сліди індивідуальних пошуків і дослідницьких уподобань автора. Цими вступними заувагами я хочу наголосити, що не маю наміру дорікати авторові, що той чи той аспект можна було розглянути в книжці ширше, а те чи те питання в ній залишилося не згаданим. Коли настане час нового синтезу, інший автор напише іншу працю, яка так само відображатиме його індивідуальні уподобання. Після вступного розділу, присвяченого принципам дослідження історичного синтаксису, у книжці йде розділ про порядок слів і його зміни. Далі йдуть три розділи, у яких послідовно розглянуто три типи речень, розмежування яких, на думку автора, відображає найважливіший з історичного погляду критерій класифікації речень. Насамперед виокремлено два основні типи — іменні та дієслівні речення; третій тип становлять так звані «змішані речення», тобто речення з іменними (первинними й вторинними) предикативами. До змішаного типу належало б, наприклад, речення Sūnus grįžo sveikas, яке поєднує в собі ознаки окремих речень Sūnus grįžo і Sūnus (yra) sveikas. Чи справді ці речення «виникли в далекій давнині індоєвропейських мов унаслідок взаємодії дієслівних та іменних речень» (с. 491), насправді ніхто не знає, і, мабуть, дізнатися про це неможливо. Але для такого способу викладу матеріалу це питання, звісно, не потребує доказу. В інших розділах послідовно розглянуто відмінкове маркування іменників, прийменникові конструкції, інфінітивні й дієприкметникові конструкції та складні речення зі сполучни- 117 Recenzijos ками підрядності. В окремому розділі подано узагальнення щодо історичного розвитку синтаксису литовської мови, німецькомовний підсумок книжки, бібліографію та покажчики. Розташування матеріалу — це завжди умовність, часто продиктована практичними міркуваннями або просто традицією, і воно не повинно бути об’єктом принципової критики. Однак структура змісту часто відображає також поняттєвий апарат, використаний у праці, а його вже слід оцінювати критично. У викладі матеріалу рецензованої книжки трапляється чимало незвичного, що ускладнює читання непідготовленому читачеві, а надто тому, хто не навчався в литовській школі й не вивчав литовської шкільної граматики (так само ускладнює читання, наприклад, академічних Lietuvių kalbos gramatikos або Dabartinės lietuvių kalbos gramatikos). Що робити такому читачеві, зіткнувшись, скажімо, з поняттям «подвійних відмінків»? Саме поняття, здається, нескладне: у реченні вжито два називні, два знахідні, два давальні тощо, наприклад, varnų ben porelę sav pietums nusišauju (Donelaitis; с. 267). Отже, мабуть, і такі речення, як Ąžuolas kaitrus medis (с. 133), є випадками подвійного називного? Нічого подібного — у цьому реченні є два називні, але воно чомусь не відповідає умовам, щоб належати до категорії подвійних відмінків. Насправді в розділі про подвійні відмінки (за винятком згаданих у вступі цілком інакших конструкцій, як-от prašau tavęs menkniekio) розглянуто переважно конструкції з вторинними предикативами (secondary predicates), наприклад, Asch tawa Dukterį neradau Mergą BrB V Moz 22.17. Відкривши під загадковою назвою «подвійних відмінків» добре відому категорію, читач відчуває полегшення й надалі сподівається дізнатися докладніше про маркування вторинних предикативів. Відомо (у славістиці цьому явищу та чинникам, які його зумовлюють, присвячено велику літературу), що вторинні предикативи можуть маркуватися різними способами: узгодженням, орудним відмінком або прийменниковою конструкцією (пор. Teismas pripažino jį kaltą / kaltu; Pas ūkininką jis tarnavo kaip bernas / už (per) berną). Як історично складалися взаємини між цими трьома способами маркування в литовській мові? Прямої відповіді на це запитання в книжці не знаходимо, оскільки, скажімо, предикативний орудний відмінок розглянуто в зовсім іншому розділі, де він ховається під не менш загадковою назвою «речення з орудним відмінком» (с. 158–167). Відкривши цей розділ, читачеві буде важко зрозуміти, чому Duona virsta kūnu — це «речення з орудним відмінком», а Jonas važiuoja dviračiu — уже ні. Ця дивина нарешті стає зрозумілою лише після вивчення шкільної граматики литовської мови, у якій предикатив при зв’язці (а також предикатив, ужитий із так званими «нечистими зв’язками», як-от virsti, tapti тощо) не є окремим членом речення, а становить лише частину складеного присудка, пов’язану з підметом відношенням узгодження (точніше, «взаємного зв’язку»). Про узгодження в конструкції mes esme Liudininkais io (BrB Apd 5.32) говорити 118 Recenzijos важко, тож цей предикативний орудний відмінок опиняється в нічиїй землі й, щоб не довелося вживати термін, який передбачає суворе табу, безпечніше ховатися за відмінком або іншою морфологічною категорією. Так виникають «речення з орудним відмінком» або «іменникові речення з формою середнього роду». Як тоді говорити про те, про що говорити не дозволено? Питання про маркування предикативів узгодженням або орудним відмінком дуже стисло розглянуто (pp. 165–167), але автор, здається, відмовляється від можливості сказати щось нове на підставі зібраного ним матеріалу, адже вже в граматиці Яблонського предикатив, узгоджений у відмінку, належить до категорії «подвійних відмінків», а питання про відношення одного з дієслівних аргументів речення до орудного відмінка там навіть не можна було б порушити. Отже, обидві конструкції в традиційній граматиці литовської мови живуть власним життям і в її межах принципово не можуть зустрітися. І все ж цікаво, що, наприклад, депіктивні вторинні предикативи (depictive secondary predicates), які в сучасній литовській мові послідовно узгоджуються із суб’єктом або об’єктом, у давній литовській мові іноді позначаються орудним відмінком, напр., kad nevaykščcotu nogu ChNT Apr 16.15 (тепер: kad nevaikščiotų nuogas); gime aktu ChNT Jn 9.20 (тепер: gimė aklas). Можливо, це лише вплив слов’янських мов1, а можливо, принципи вживання відмінків просто були іншими, ніж тепер? Адже Хилінський узгоджує компоненти й в іншій конструкції, яку, мабуть, слід визнати комплементативною (complementative: neradau nes darba tawo pitno podiewu ChNT Apr 3.2. За браком спеціальних досліджень автор, можливо, й не міг одразу відповісти на це питання, однак хоча б констатація самого факту була б корисною як підказка щодо того, що могли б дослідити інші дослідники в майбутньому. Але для того, щоб відкрилися перспективи нових досліджень, треба було б відмовитися від категорій і понять шкільної граматики та запозичити дещо з арсеналу понять сучасної теоретичної лінгвістики. Що автор читав іншомовну літературу, не викликає сумнівів, якщо поглянути на бібліографію книги: у ній, наприклад, цитовано книгу Johanno Nichols про маркування предикативів (Nichols 1981), але автор залишає отримані звідти ідеї собі, пропонуючи читачам стару добру мудрість граматики Яблонського. Шкода, бо така позиція фактично перекриває шлях новим дослідженням. Поняття «подвійних відмінків» хибне ще й тому, що звалює докупи принципово різні синтаксичні явища, не залишаючи можливості відрізнити конструкції з (депіктивним або комплементативним) вторинним предикативом (O Ioab palikka giwus atlikusius Mieste BrB I Kron 12.8; ką wadini mane gera BrB Mt 19.17) від таких 1Тут прямого впливу польської мови не могло бути, оскільки в Гданській Біблії у відповідних місцях ужито прислівники (nago, ślepo). 119 Recenzijos конструкцій на кшталт neger yra žmogui vienam būti VE 5014, у яких предикатив інфінітивного речення узгоджується щонайбільше лише з кореферентним комплементом головного речення. Адже таке речення синтаксично можна було б інтерпретувати або як neger(a) yra [žmogui būti vienam], або як neger(a) yra žmogui. [PRO1, būti vienam] — залежно від того, чи трактуватимемо давальний відмінок як суб’єкт інфінітивного речення, чи як комплемент головного речення. Зміст речення вимагає першої інтерпретації, пор. non est bonum esse hominem solum, οὐ καλὸν εἶναι τὸν ἄνθρωπον μόνον. Тому вдавати, що sennam girtam jūkis B 73 і neger yra žmogui vienam būti мають ту саму синтаксичну структуру, можна в шкільній, але не в науковій граматиці. До речі, це не лише питання інтерпретації, бо хибна теоретична позиція призводить і до фактичних помилок, які згодом важко виправити. Припустімо, у давніх писемних пам’ятках ми знаходимо «подвійний знахідний» у конструкціях, у яких вторинний предикатив узгоджується з додатком: Ghys... bagotiusius tusczus apleida VEE 159, але в усій давній литовській писемності не знаходимо конструкцій, у яких предикатив інфінітивного речення узгоджувався б із прямим додатком головного речення у знахідному відмінку — скрізь тут ужито орудний відмінок, напр., sakens jemus nessibijoti / liepe ios linksmais būti BP I 83.15. Чому ж тут не вживається «подвійний знахідний» (*liepe ios linksmus būti)? Щоправда, тепер літературна мова вимагає вживати замість орудного відмінка знахідний (privertė juos atsargius būti), але конструкція, рекомендована для сучасного вжитку, цілком штучна, створена (найімовірніше) Яблонським і заснована на хибному припущенні, що конструкція тут така сама, як, скажімо, padarė juos atsargius, а саме «подвійний знахідний»². «Правильну» (тобто не підтверджену історичною традицією, але, ймовірно, таку, що відповідає інтуїтивно розпізнаному «духу мови») конструкцію privertė juos atsargius būti запровадили разом із її «правильною» інтерпретацією як «подвійного знахідного», тому, мабуть, нетактовно було б запитувати, чому Бреткунас не вживає конструкцію *liepe ios links-mus būti, хоча він узгоджує компоненти в конструкції Diewas prisake mums mielaschirdingiems būti (BP II 253,4). Амбразас цього питання й не порушує, задовольняючись цитуванням прикладів «подвійного давального», напр., neger yra žmogui vienam būti. Цитувати й обговорювати конструкцію liepe ios linksmais būti просто не було б місця, бо кожному очевидно, що в ній немає подвійного знахідного, якого вимагає сучасна граматика, а визнати, що це предикативний орудний із інфінітивом būti, також не можна, адже це означало б визнати, що ця конструкція фактично відрізняється від 2 Із цією штучно створеною конструкцією боровся Леонас Дамбрюнас: речення Pavojų, verčiantį mus būti akylesnius він виправив на... būti akylesni aus (Ur-nėžiutė 2006: 7). З історичного погляду він мав рацію, бо «подвійний знахідний» у цій конструкції ґрунтується на непорозумінні. 120 Recenzijos «конструкції з подвійним знахідним відмінком» зробили їх обережними, а тоді довелося б визнати, що й пояснення конструкції Dievas prisakė mums mielaširdingiems būti через подвійний відмінок не є адекватним. Що ж тоді робити? Найкраще промовчати. Статтю автора цих рядків (Holvoet 2004), у якій звернуто увагу на тривожний факт відсутності в давньолітовській мові конструкції *liepe jos linksmus būti і запропоновано її пояснення, Амбразас цілком обґрунтовано не цитує. Справді, дискусія з автором статті була б неможливою вже хоча б тому, що порушену ним проблему в межах граматики Яблонскіса навіть не можна сформулювати, тож, найімовірніше, саме її порушення є небажаним. Необхідно сказати кілька слів і про принципи синтаксичного опису, застосовані в книжці, адже вони визначають багато формулювань, що характеризують як розвиток окремих конструкцій, так і загальні тенденції розвитку синтаксису литовської мови. У цій історичній граматиці відмовляються від прийнятого в литовській граматичній традиції поділу синтаксичних зв’язків на три типи — керування, узгодження і прилягання, — пропонуючи натомість простіший поділ на два типи — керування і прилягання (с. 20). За визначеннями, він відповідав би прийнятому в Lietuvių kalbos gramatikos darbuose (наприклад, Holvoet & Judžentis 2005) розрізненню керування й модифікації. Подібно до того, як і там, автор вважає узгодження формальним вираженням синтаксичної залежності (с. 20). Але дивно, що формою такого вираження залежності вважається лише узгодження: зазвичай у лінгвістичній літературі узгодження як тип морфосинтаксичної залежності згадується разом із морфосинтаксичним керуванням (англ. government, фр. rection, нім. Rektion). Проте морфосинтаксичне керування (рекція) в книжці Амбразаса традиційно не відрізняється від синтаксичного керування (комплементації). До речі, це не єдине, що без змін переноситься зі старої системи синтаксичних зв’язків. Зберігається зв’язок «взаємного співвідношення» між підметом і присудком (с. 21). Це поняття запозичено з концепції DLKG, за якою дієслово певною мірою синтаксично залежить від підмета, оскільки узгоджується з ним. Оскільки підмет, своєю чергою, залежить від дієслова (адже саме останнє відкриває позицію для підмета в називному відмінку), маємо взаємну залежність. Однак якщо відмовитися від узгодження як третього типу залежності, зникає і «взаємне співвідношення», а узгодження дієслова з підметом є лише класичним прикладом маркування вершини. Оскільки в бібліографії згадується стаття Johanno Nichols 1986 року, поняття «маркування вершини» має бути авторові відоме, хоча він його ігнорує. Зі старого арсеналу понять зберігся також «подвійний зв’язок залежності», який нібито одночасно пов’язує предикативні означення і з присудком, і з підметом або додатком. Традиційно це поняття обґрунтовують узгодженням предикатива з підметом або додатком, наприклад, paži- 121 Recenzijos nauji jauną: оскільки традиційно узгодження вважають типом синтаксичного зв’язку, у цій конструкції прикметник-предикатив jauną має залежати від займенника-додатка jį (через узгодження), але водночас він має залежати й від дієслова-присудка (інакше синтаксичну відмінність між конструкціями mačiau brolį linksmą і mačiau linksmą brolį неможливо було б описати). Але якщо викреслити узгодження зі списку типів синтаксичних зв’язків, немає підстав говорити й про «подвійну залежність». У граматиці залежностей подвійна синтаксична залежність узагалі не визнається; не зовсім зрозуміло, як її розуміє сам автор, адже на с. 491 читаємо: «Другий іменник у реченнях цього типу [тобто реченнях із предикативними означеннями — A. H.] має подвійні синтаксичні зв’язки: він прилягає до першого [іменника] як певна прикладка і водночас семантично пов’язаний із дієсловом». Але якщо, як стверджує автор, іменник пов’язаний із дієсловом семантичним зв’язком, то, мабуть, синтаксичного зв’язку між ними він уже не постулює, тож незрозуміло, чому синтаксичний зв’язок мав би бути подвійним? Та припустімо, що автор лише неточно формулює думку і що поряд із семантичною залежністю фактично постулюється й синтаксична залежність. Але тоді маємо два різні критерії встановлення синтаксичної залежності: (i) в одному випадку (jį jauną) висновок про синтаксичну залежність слів робиться на підставі їхньої морфосинтаксичної залежності (узгодження), а (ii) в іншому випадку (mačiau jauną) такий висновок робиться попри те, що між словами немає узгодження і взагалі морфосинтаксичної залежності, — очевидно, згаданий семантичний зв’язок між ними вже вважається достатньою підставою для встановлення синтаксичного зв’язку. Має бути зрозуміло, що така неоднорідність процедур встановлення зв’язків теоретично небажана і на практиці веде до нерозв’язних суперечностей. Адже важко заперечити, що, наприклад, у реченні nudažė namą žaliai слова namą і žaliai пов’язані семантичним зв’язком, адже будинок роблять зеленим, і в багатьох мовах цей зв’язок підкреслюється узгодженням (латис. nokrāsoja māju zaļu). Якщо узгодження є достатньою, але не обов’язковою умовою встановлення синтаксичного зв’язку, то, спираючись на семантичний зв’язок, можна вільно стверджувати, що й у конструкції nudažė namą žaliai маємо подвійну залежність. Але тоді руйнується вся система, що постулює синтаксичну відмінність між конструкцією з обставиною (laiko butelį stačiai) і конструкцією з предикативним означенням (laiko butelį stačią). Ця довга відступна потрібна тут, щоб можна було зрозуміти й оцінити одну з основних тез розглядуваної праці — твердження про «посилення керування». Автор спирається на цитату зі вступу до порівняльної граматики індоєвропейських мов Antoine Meillet (Meillet 1934): «В індоєвропейській мові не було „керування“ одного слова іншим, 122 Recenzijos як, наприклад, у латинській; автономність слова є принципом, що визначає структуру індоєвропейського речення» (с. 196, примітка). До кінця не зрозуміло, чи, пишучи це, Meillet мав на увазі синтаксичну чи морфосинтаксичну залежність, хоча терміном «rection» традиційно позначають керування відмінком (тобто морфосинтаксичне керування). Автор розглядуваної книжки, судячи з деяких формулювань, має на увазі саме морфосинтаксичну залежність: пор., наприклад, формулювання «Вживаючись із відмінюваними словами, прийменники керують ними, тобто визначають їхню граматичну форму» (с. 283). Очевидно, невідмінюваним словом не можна керувати, тому в конструкціях iš čia, per kur тощо, найімовірніше, маємо прилягання. Але чого тоді варті визначення, наведені на с. 20? Там же йдеться про синтаксичну вимогу або її відсутність, а вже на с. 283 виявляється, що це лише питання морфології: якщо залежне слово відмінюється, маємо керування, якщо ні — то прилягання. Та припустімо, що визначення існують окремим життям десь у закутку й не впливають на міркування автора. Однак навіть із таким застереженням важко до кінця зрозуміти, що саме автор має на увазі, стверджуючи, що нібито «в розвитку литовської мови помітне посилення СИНТАКСИЧНОЇ залежності відмінків від дієслів» (с. 197) (виділено мною — A. H.). Адже залежність відмінка не тотожна залежності слова, отже, тут автор фактично говорить про рекцію, а не про комплементацію. Читаючи текст, подекуди складається враження, що й сам автор до кінця не визначився, що саме посилюється в розвитку литовської мови. Адже в конкретних випадках наголошується саме на комплементації: «Загалом у конструкціях із часовим і місцевим знахідним відмінком спостерігається той самий напрям розвитку: від приєднаної обставини до прямого додатка, керованого дієсловом» (с. 206). Це твердження обґрунтовується такими прикладами, як pra- vaikščiojau naktį, ištarnavau metus тощо. Однак якщо абстрагуватися від особливих дієслівних типів, у яких тривалість часу включено до аргументної структури дієслова (ці дієслівні типи, можливо, і є новими, але їхня поява все ж належить до словотвору, а до синтаксису — лише опосередковано), не видно, що саме змінилося. У конструкції miegojo visą naktį слово naktį, мабуть, і далі залишається, як і раніше, «приєднаним»? Так чи інакше, перетворення на прямий додаток, безперечно, є синтаксичним процесом, і його постулювання вказувало б на те, що йдеться про виникнення зв’язку комплементації. Однак в інших місцях знову-таки явно мається на увазі вибір відмінка: «З послабленням протиставлення партитивного родового й знахідного відмінків посилюється тенденція узагальнювати один або інший із цих відмінків залежно від значення дієслова. Таким чином, семантичне узгодження відмінка з дієсловом змінюється посиленням синтаксичного керування» (с. 224). Отже, керованим стає вже не слово, а відмінок. Якщо послабилося протиставлення партитивного родового відмінка 123 Recenzijos і протиставленням знахідного відмінка (atsiminti brolio: atsiminti brolį) узагальнюється знахідний (atsiminti brolį), змінюється лише маркування комплемента, але не можна говорити про виникнення відношення комплементації. То що ж насправді змінюється? Можливо, «керування» лише означає послідовне вживання певного відмінка для позначення комплемента певної лексичної одиниці? А може, йдеться про те, що вибір відмінка більше не визначається семантично? Було б добре це з’ясувати. Amicus Plato, sed... Ніхто не сумнівається у величезному значенні Антуана Мейє для розвитку історичного мовознавства, однак його синтаксичні твердження на початку двадцять першого століття вже не варто цитувати. Як би ви не розуміли його раніше процитоване твердження, пов’язуючи його із синтаксичною чи морфосинтаксичною залежністю, — воно, мабуть, хибне в обох випадках. По-перше, якщо розуміти «керування» як синтаксичну залежність — комплементацію, — то, згідно з Мейє, реконструйованій прамові приписуються інші закони структури, ніж живим мовам. Нібито слова прамови були синтаксично самостійними, а такі відношення залежності, як у сучасних мовах, їх не поєднували. Звичайно, таке твердження можна висунути, але тоді ми повертаємося до часів ранніх компаративістів (Боппа й Шлейхера), коли ще була поширена думка, що на різних етапах розвитку (у періоди «дитинства» й «старості» мов) мовам можуть бути властиві інші структурні ознаки й закони зміни. Від часів молодограматиків імпліцитно, а від другої половини XX століття експліцитно дотримуються «принципу уніформізму» (uniformitarian principle, пор. Harris & Campbell 1994: 24–32), згідно з яким лінгвістичні пояснення мають бути однаковими незалежно від того, чи досліджується сучасна мова, чи гіпотетична давня прамова. Ніщо, що неможливе сьогодні, не повинно постулюватися і під час дослідження розвитку мов у минулому. Ідея примітивних, граматично несформованих мов, можливо, ніколи не була суворо й остаточно відкинута, але принаймні нині лінгвісти не розглядають її серйозно. Такий етап розвитку прамови, коли до неї не можна було б застосувати поняття комплементації та модифікації, є для нас лише предметом напівнаукових спекуляцій. Отже, залишається друге розуміння «керування» — морфосинтаксичне. Але й тут твердження Мейє видається дуже сумнівним. На різних етапах розвитку конкретних мов ми спостерігаємо як усунення семантичних протиставлень, закодованих відмінками, і утвердження структурного відмінка (наприклад, знахідного відмінка об’єкта), так і випадки протилежної тенденції. Наприклад, партитивне маркування об’єкта (з якого розвинувся й родовий відмінок заперечення) у балтійських і слов’янських мовах значно посилилося, найімовірніше, під впливом синкретизму аблатива й генітива (аблативи є добре засвідченим джерелом партитивних конструкцій): це чітко видно з порівняння слов’янських і балтійських мов із текстами давньогрецької та латинської мов. 124 Recenzijos У позиції предикатива поряд із називним (знахідним) відмінком слов’янські й балтійські мови запровадили орудний відмінок, який спочатку був пов’язаний із позначенням додаткового семантичного змісту (нині ця предикативна функція орудного відмінка в обох мовних сім’ях майже цілком стерлася). Одне слово, у балтійських і слов’янських мовах одні семантичні протиставлення, закодовані відмінками, зникли, але натомість виникли інші. Звичайно, зменшення кількості семантичних протиставлень, закодованих відмінками, спостерігаємо й у тих мовах, у яких відмінки зникають, як-от у сучасних романських мовах, але тут уже важко побачити подальше поширення ідеї морфосинтаксичної «рекції». Повертаючись безпосередньо до тези обговорюваної книги, зауважмо, що її оцінювання ускладнює те, що автор точніше не визначає «відмінкове керування»: як уже зазначалося, його розуміння керування відмінком переплітається з явищем суто синтаксичної природи — комплементацією. Наведені приклади суперечливі й свідчать про те, що автор чітко не розмежовує синтаксичне керування (комплементацію) та морфосинтаксичне керування (рекцію). Якщо згадану тезу книги слід розуміти так, що в розвитку литовської мови зменшилася кількість семантичних протиставлень, закодованих відмінками, у випадках вираження суб’єкта, об’єкта тощо, то таке твердження теоретично має сенс, але, найімовірніше, фактично є хибним. Наприклад, протиставлення знахідного й партитивного родового відмінків у литовській мові досі зберігається. У якому значенні воно нібито послабилося й поступилося місцем «керуванню»? Звичайно, можна знайти поодинокі випадки, коли чергування родового й знахідного відмінків було усунене. За словами автора, родовий відмінок партитивного походження вживався з дієсловами atmintį, užmiršti (atmink manęs BrB Moz. I 40,14), але в сучасній мові його витіснив знахідний відмінок. Однак конкуренція родового й знахідного відмінків помітна вже з латинським memini та грецьким μιμνήσκω. Отже, це явище настільки давнє, що, найімовірніше, уже в мові давніх литовських писемних пам’яток такий родовий відмінок був семантично невмотивованим синтаксичним пережитком (про його партитивну природу можна лише здогадуватися), а його усунення з перспективи литовської мови було лише заміною одного семантично невмотивованого типу «рекції» іншим (тут, мабуть, спрацював принцип економії: замість двох типів рекції залишився один). У цьому аспекті дещо відрізняються родові відмінки з аблативним значенням. Про дієслова типу bijoti, vengti автор пише: «Родовий відмінок, що раніше мав відокремлене значення, з часом залучається до поля семантичного й синтаксичного тяжіння дієслова, втрачає самостійне значення й стає керованим відмінком додатка» (с. 245). Важко повірити, що в конструкції bijoti vilko родовий відмінок vilko до виникнення «керування» не був додатком, — така думка є лише частиною того самого міфу про примітивну прамову, позбавлену синтаксичних зв’язків. Найімовірніше, цей родовий відмінок у конструкції bijoti vilko завжди позначав додаток. Питання лише в тому, чи він (тобто саме відмінок) тепер і/або в давніх писемних пам’ятках є керованим, чи ні. У цьому 125 Recenzijos випадку чергування відмінків не було усунене, як у випадку з дієсловом типу atminti: тепер, як і раніше, вживається родовий відмінок. Отже, у цьому випадку перелом, за словами автора, стався внаслідок того, що аблативне значення родового відмінка стерлося: родовий відмінок почали вживати не стільки тому, що аблативне значення цього відмінка відповідало передаваному типу ситуації, скільки тому, що його почало вимагати саме дієслово. Однак довести це було б важко, адже відмінки комплементів або прийменники часто плеонастично дублюють те, що вже закладено в значенні самого дієслова. Припустімо, аблативне значення безперечно є невід’ємною частиною лексичного значення дієслів bijoti, vengti, але воно плеонастично виражене у відповідних латиських конструкціях baidīties no vilka «боятися вовка», vairīties no vilka «уникати вовка» (ці конструкції замінили давніші конструкції baidīties, vairīties vilka). Імовірно, можна стверджувати, що прийменникова група no vilka є «керованою» відповідними дієсловами, так само як родовий відмінок при литовських дієсловах bijoti, vengti (адже іншої конструкції латиші не мають). Однак не можна заперечити факту, що прийменник no має аблативне значення. Отже, для утвердження «керування» зовсім не потрібно, щоб значення відмінка «стерлося». Зрештою, важко було б довести й те, що родовий відмінок у литовській мові втратив аблативне значення. Адже родовий відмінок з аблативним значенням і нині активно вживається з прийменниками (iš/nuo miesto). Подібним чином в усному мовленні орудний відмінок вживається з прийменником su (rašyti su pieštuku, važiuok su autobusu), однак ми ж не стверджуватимемо, що в прийменниковій конструкції орудний відмінок утратив значення «знаряддя», тобто інструментальне значення. До речі, це значення «знаряддя» можна побачити й у тих випадках, коли цей відмінок, за словами Амбраса, уже стає «керованим» (наприклад, naudotis peiliu), і якщо хтось захоче висунути твердження, що в конструкції bijoti, vengti vilko родовий відмінок і далі має аблативне значення, це важко було б заперечити. Більше конкретних прикладів тут розглядати не збираюся. Твердження, нібито в розвитку литовської мови помітне «посилення керування», є проблематичним не лише й не стільки тому, що воно хибне, а тому, що, мабуть, і самому авторові не зовсім зрозуміло, що саме воно означає. Ані наведене на початку книги визначення «керування», ані пояснення в інших її місцях не допомагають читачеві до кінця зрозуміти, що саме, за словами автора, посилюється в розвитку литовської мови. Вітаутас Амбразас є автором багатьох важливих для історії литовської мови досліджень. Їхні результати відображено, узагальнено й викладено в ширшому контексті в обговорюваній книзі. Тут можна згадати дослідження автора, присвячені інфінітивним конструкціям литовської мови (Ambrazas 1995). У них переконливо розкрито механізми синтаксичної реаналізації, які зумовили появу називного об’єкта в таких конструкціях, як šienas reikia pjauti (→ reikia šienas pjauti); називний об’єкт — спершу 126 Recenzijos результат реаналізу давнього називного відмінка суб’єкта, а наголошуваний деякими авторами вплив фінських мов, імовірно, лише посприяв закріпленню цього називного, але аж ніяк не був необхідною умовою його виникнення. Так само вживання давального відмінка для позначення суб’єкта й об’єкта цільового та призначеного інфінітива в адвербіальній і адномінальній позиції (місце, де курці сідати, сокира, щоб рубати дрова) Амбразас переконливо пояснює, виходячи з припущення, що в цьому разі в конструкції з подвійним давальним призначення відбувся процес реаналізу й перший давальний було переосмислено як суб’єкт або об’єкт інфінітива (гіпотезу атракції відмінка автор обґрунтовано відкидає). Ці дослідження Амбразаса є вагомим внеском тривалої цінності в історичний синтаксис литовської та балтійських мов. Деякі інші пояснення історичного розвитку синтаксичних явищ, наведені автором тут і вже наявні в його попередніх працях, після появи нових типологічних досліджень частково втратили актуальність. Хотілося б згадати тут, наприклад, гіпотезу про виникнення непрямого способу. Як і в попередніх публікаціях, у цій книжці Амбразас виводить конструкції непрямого способу з конструкцій, у яких дієприкметник уживається з дієсловами чуття, досвіду або мовлення, наприклад: він відчував / думав / казав, що знає дорогу. «Значення переказуваної або припущеної дії тут могло перейти до дієприкметника, який починає вживатися самостійно» (с. 393). Це пояснення, що продовжує традицію пояснень Дельбрюка й Ендзелінса, не є задовільним, оскільки охоплює лише переказувальне значення розглядуваних конструкцій. Можна зрозуміти, чому для Ендзелінса це значення було найважливішим: латиські евиденційні конструкції мають лише функцію переказування. Однак литовські евиденційні конструкції виконують також інференційну функцію (висновок на підставі слідів уже здійсненої дії, наприклад тут побував злодій) і міративну функцію (вираження подиву, наприклад озирається — а там стоїть сам чорт). У типологічній літературі на підставі наведених паралелей з інших мов переконливо пояснюється, як зі значення перфекта спочатку виникає інференційне, а згодом й інші евиденційні значення, зокрема й переказувальне. Зворотний розвиток — від переказувального до інференційного значення — не засвідчений і його важко пояснити. Тому значно привабливішим видається пояснення, запропоноване Літвиновим 1989 року, де джерелом балтійських евиденційних конструкцій вважається перфект. За цим автором, поряд з евиденційними конструкціями перфектного походження (вони поїхали) пізніше виникли й конструкції з дієприкметниками теперішнього часу (вони живуть далеко), і навіть конструкції з дієприкметниками майбутнього часу (вони від’їжджають). Амбразас коротко розглядає пояснення Літвинова, але відкидає його на тій підставі, що першості форм минулого часу не доведено. Проте це важко було б довести, зважаючи на те, що письмова історія балтійських мов надто коротка. Спираючись на безпосередні дані джерел 127 Recenzijos неможливо «довести» ні гіпотезу Амбразаса, ні гіпотезу Літвинова, однак остання має перевагу, оскільки не суперечить фактам мовної типології. Автор часто згадує мовну типологію й чимало цитує типологічної літератури. В одних випадках вона доповнює міркування автора, в інших відіграє лише декоративну роль. Евиденційність, або раніше згадане маркування головного компонента синтаксичного зв’язку, є досить яскравими прикладами цього. Стаття Джоанни Ніколс про маркування головного й залежного компонентів, безперечно, прикрашає будь-яку бібліографію. Однак це ще не означає, що корисно знайомити з викладеними в ній ідеями литовського читача, адже, як уже зазначалося, від цих шкідливих ідей руйнується вся будівля «литовського» синтаксису. До речі, будь-яке типологічне твердження може бути спростоване прикладом якоїсь мови, досі не дослідженої в аспекті, що нас цікавить, зокрема й литовської, але такий приклад має бути ретельно вивчений. Так, наприклад, на с. 186 автор стверджує, що наведений ним матеріал спростовує твердження Шибатані (1998), ніби в литовській, як і в інших мовах, імпліцитний діяч безособового пасиву може позначати лише людину. Насправді цю властивість як універсальну ознаку безособового пасиву сформулював Фрайзингер (1982). Я доводив у статті 2004 року (2004b), якої автор не згадує, а докладніше — Голвоет (2007), що литовські евиденційні конструкції з пасивними дієприкметниками лише позірно є винятком із узагальнення Фрайзингера. Справді, литовські евиденційні конструкції з пасивними дієприкметниками порушують кілька добре засвідчених типологічних узагальнень, і, крім того, деякі з них важко пояснити звичайними правилами деривації пасивних конструкцій (докладніше див. Holvoet 2007, 96–104), тож варто замислитися, чи взагалі слід вважати їх пасивними конструкціями. У контексті конструкцій із пасивними дієприкметниками хотів би звернути увагу ще на один випадок, коли в розглядуваній праці не враховано своєрідності евиденційних конструкцій. Розглядаючи походження родового відмінка агенса, автор відкидає моє пояснення (Holvoet 2001), згідно з яким genetivus auctoris було перенесено з конструкцій із перехідними дієсловами до конструкцій із неперехідними дієсловами. За цією гіпотезою, родовий відмінок агенса, маючи посесивне походження (на що вказує вживання посесивних форм родового відмінка моїй, твоїй, своїй у пасивних конструкціях), мав виникнути в адномінальній позиції ([будинок [збудований батьком]]); унаслідок реаналізу родовий відмінок було сприйнято як агентивний ([[батьком збудований] будинок]), і разом із дієприкметником він міг переміститися в позицію предикатива (будинок є [збудований батьком]); після вилучення дієприкметника з дієприкметникової групи [збудований батьком] у литовській мові (але не в латиській) виник повний пасив із родовим відмінком агенса будинок був збудований батьком. Із таких конструкцій родовий відмінок було перенесено до конструкцій із неперехідними дієсловами 128 Recenzijos (батьком тут пожито). Відкидаючи це пояснення, автор наголошує, що «[конструкції з формами середнього роду] вживаються в тому ареалі литовських діалектів, для якого узгоджувані пасивні конструкції загалом не властиві» (с. 189). Звісно, суть тут не в узгодженні чи його відсутності, адже, як і в сучасних литовських діалектах, конструкції з узгодженням дієприкметника в адномінальній позиції (будинок, збудований батьком) і раніше могли співіснувати з відповідними неузгоджуваними предикативами (будинок (є) збудовано). Отже, найімовірніше, автор має на увазі, що конструкції типу батьком тут пожито вживаються в діалектах, яким загалом не властива стандартна пасивна конструкція будинок був батьком збудований. Однак це по суті лише показує, що конструкції типу батьком тут пожито, як евиденційні, функційно відокремилися від пасивних конструкцій і почали існувати самостійно, щоправда, запозичивши з них багато рис. Однією з таких рис, перейнятих від пасивної конструкції, безперечно, був родовий відмінок агенса. Відкидаючи моє пояснення, автор вказує на іменникове вживання дієприкметників середнього роду: первісне значення речення батьком працювалося нібито було «робота батька», а речення мною там народжено — «там моя батьківщина» (с. 191). Проте, хоча з припущених іменникових конструкцій батьком працювалося «робота батька» легко уявити виникнення таких конструкцій, як *Мені подобається батьком працювалося, *Я поважаю батьком працювалося, значно важче уявити, як із них могли постати структури речень, у яких пасивний дієприкметник перебирає функції предикативного особового дієслова. Крім того, такий субстантивований дієприкметник, як бувало, міг би означати лише «das Gewesene», тобто «те, що було» (пор. неіснуючі речі). Так звані пасивні дієприкметники індоєвропейських мов у випадку неперехідних дієслів завжди мають не пасивне, а саме неперехідне активне значення: пор. лат. impransus «той, хто не поснідав»; нім. der spät gekommene Gast «гість, який пізно прийшов» (це, за термінологією Едіт Моравчик, «правило ергативного типу» — ergative pattern, пор. Moravcsik 1978). Німецьку конструкцію mein Gesagtes «сказане мною, те, що я сказав» можна осмислено витлумачити, але конструкцію *mein Gekommenes — уже важко. Якщо такі неперехідні дієприкметники все ж уживаються в пасивних конструкціях, то це вторинне явище: конструкцію, засновану на перехідних дієсловах, поширюють, включаючи до неї також частину неперехідних дієслів (так званих «неакузативних»). Визнаючи за литовською мовою, як і за кожною іншою, роль «коригувальної інстанції» під час перевірки чинності типологічних узагальнень, я все ж схилявся б до обережнішого ставлення до спроб проєктувати на прамову явища литовської мови, не засвідчені в інших індоєвропейських мовах. Розглядаючи відсутність у балтійському дієслові числового протиставлення форм 3-ї особи (дитина грає: діти грають), автор висуває думку, що балтійські мови нібито не втратили множини 3-ї особи 129 Recenzijos форм, як традиційно стверджується, а тих, яких вони ніколи не мали. Традиційну гіпотезу він характеризує як «нераціональну» спробу «виводити систему дієслова балтійських мов (як і германських та анатолійських) [...] з моделі, властивої індоіранським мовам» (p. 115). Але ж окремі закінчення 3-ї особи однини й множини мають не лише індоіранські мови, а й грецька, латинська, германські, хетська і, зрештою, слов’янські мови, отже, нерозрізнення форм числа 3-ї особи в балтійських мовах є ізольованим явищем. Можна погодитися, що відкриття анатолійських та інших індоєвропейських мов змушує багато в чому переглянути модель дієслова, створену молодограматиками на основі грецької та індоіранських мов. Однак особливий статус, традиційно приписуваний індоіранським і грецькій мовам, а в наш час, наприклад, також анатолійським мовам, відображає не географічне відхилення (bias), а передусім різний вік засвідчення. Хоч яким дивовижним є фонетичний архаїзм литовської мови (завдяки якому, наприклад, литовська форма називного відмінка vyras ближча до прамовної форми, ніж лат. vir або санскр. viráḥ), не можна некритично протиставляти факти литовської мови, історично засвідченої лише з XVI ст., фактам мов, історія засвідчення яких сягає першого, а в деяких випадках і другого тисячоліття до нашої ери. З огляду на докладніше розглянуту автором (pp. 139–144) неконгруентність (відсутність узгодження) пасивних дієприкметникових форм у литовських конструкціях з іменно-словесними предикативами (pradalgiai suvėlta, šimušta; keliu karvės genama ir pan.), не дивують і випадки неконгруентності дієслова в балтійських мовах. Отже, ці явища радше варто розглядати в ширшому контексті, і тоді напрошується висновок, що причиною відсутності форм дієслова 3-ї особи могла бути поширена в балтійській прамові (хоча, з огляду на правило τὰ ζῷα τρέχει, корінням сягає індоєвропейської прамови) неконгруентність предикативних іменників та дієслів. Форма 3-ї особи множини, витіснена зі свого первісного вжитку, імовірно, збереглася в таких дієприкметникових формах, як dirbą, як уже стверджував Cowgill (1970). Перейдімо до підсумків. Безперечно, синтез досліджень Витаутаса Амбразаса, найвидатнішого знавця історичного синтаксису литовської мови, є важливою працею для балтистики. З багатьма наведеними в ній поясненнями можна погодитися або не погодитися, але вони завжди цікаві. Основні тези автора щодо тенденцій розвитку синтаксису литовської мови було згадано раніше. Найчастіше в книжці наголошується теза про «посилення керування», цінність якої сумнівна насамперед через нечіткість самого поняття «керування», уживаного в праці. Подив викликає також погляд автора, ніде відкрито не висловлений, але дедалі виразніше виявлюваний у тексті: сучасна теоретична граматика постає в ньому як модний і престижний, проте надто сильний дурман, від якого слід якомога краще оберігати молоде покоління литовських мовознавців. Лінгвіст, який прочитав стільки іноземної 130 Recenzijos літератури, скільки її прочитав Витаутас Амбразас, навряд чи може серйозно сприймати сповнену внутрішніх суперечностей модель синтаксису, подану в Dabartinės lietuvių kalbos gramatikoje і по суті збережену в розглянутій тут праці (попри часткову зміну деяких визначень), тим паче що такої моделі ніде у світі не застосовують (за винятком Литви, Латвії та кількох інших країн, що пережили «окупацію» російською радянською граматикою). Але критерії внутрішньої та зовнішньої політики, очевидно, різняться. Ідеї, що розвиваються в зарубіжному мовознавстві, можуть собі існувати й прикрашати бібліографічні списки, але литовському читачеві вони принципово не підходять — хіба що після проходження через належний фільтр уже не становлять загрози для наполовину шкільної, наполовину наукової доктрини LKG і DLKG, чинність якої передбачається на невизначений строк. Lietuvių kalbos istorinė sintaksė — цінна праця, але її цінність була б значно більшою, якби автор відмовився від подвійної ролі — дослідника й охоронця національної спадщини — та наважився показати молодим литовським мовознавцям шляхи подальших досліджень. BIBLIOGRAFIJA AMBRAZAS, V. 1970: Dėl lietuvių kalbos netiesioginės nuosakos (modus relativus). In: V. RŪKE-DRAVIŅA, ed., Donum Balticum. To professor Christian S. Stang on the occasion of his seventieth birthday, 15 March 1970. Stockholm: Almqvist & Wiksell, 6–13. AMBRAZAS, V. 1995: Lietuvių kalbos bendraties konstrukcijų raida. Lietuvių kalbotyros klausimai 33, 74–109. COWGILL, W. 1970. The nominative plural and preterite singular of the active participles in Baltic. In: Th. F. MAGNER & W. R. SCHMALSTIEG, eds., Baltic Linguistics. University Park-London: Pennsylvania State University Press, 23–37. DLKG = V. Ambrazas, red., 2006: Dabartinės lietuvių kalbos gramatika. 4-oji papildyta laida. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. FRAJZYNGIER, Z. 1982: Indefinite agent, passive and impersonal passive. A functional study. Lingua 58, 267–290. HARRIS, A. C. & CAMPBELL, L. 1995: Historical Syntax in Cross-Linguistic Perspective. Cambridge: University Press. (Cambridge Studies in Linguistics, 74.) HOLVOET, A. 2001. Once more the Baltic genitive of agent. Baltistica 35 (2), 45–58. HOLVOET, A. 2004a: On the marking of predicate nominals in Baltic. In: BALDI, Ph. & DINI, P. U. 131 Recenzijos (eds.), Studies in Baltic and Indo-European linguistics in honor of William R. Schmalstieg. Amsterdam & Philadelphia, 75–90. Holvoet, A. 2004b: Evidencialumo kategorija. In: A. Holvoet & L. Semėnienė, red., Gramatinių kategorijų tyrimai. Vilnius: LKI, 105–120. Holvoet, A. 2007: Mood and Modality in Baltic. Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego. Holvoet, A. & Judžentis, A. 2005: Sintaksinės priklausomybės tipai: papildymai ir patikslinimai. In: A. Holvoet & R. Mikulskas, red., Gramatinių funkcijų tyrimai, Vilnius: LKI, 11–38. Litwinow, W. P. 1989: Der Modus relativus baltischer Sprachen aus typologischer Sicht. Baltistica 25 (2), 146–155. LKG = K. Ulvydas, red., 1965–1976: Lietuvių kalbos gramatika. Vilnius: Mintis. Meillet, A. 1934. Introduction à l’étude comparative des langues indo-européennes. 7e éd. Paris: Hachette. Moravcsik, E. 1978. On the distribution of ergative and accusative patterns. Lingua 45, 233–279. Nichols, J. 1981: Predicate Nominals: A Partial Surface Syntax of Russian. Berkeley: University of California Press. Nichols, J. 1981: Head-marking and Dependent-marking Grammar. Language 62, 1, 56–119. Shibatani, M. 1998. Voice parameters. In: L. Kulikov & H. Vater, eds., Typology of Verbal Categories. Papers Presented to Vladimir Nedjalkov. Tübingen: Niemeyer, 117–138. Urnežiūtė, R. 2006: Leonardui Dambriūnui – 100 metų. Gimtoji kalba 2006 vasaris Nr. 2 (464), 3–7. Axel Holvoet Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, LT-10308 Vilnius, Lietuva 132