Algirdas Sabaliauskas. „Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m.“

ALDONA PAULAUSKIENĖ Вільнюський університет Напрями наукових досліджень: теорія граматики, історія граматичної науки, соціальна лінгвістика. SARMA KĻAVIŅA Латвійський університет Напрями наукових досліджень: квантитативна лінгвістика, загальне мовознавство, історія мовознавства. Algirdas Sabaliauskas ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ. 1980–2010 РР. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2012, 766 p. ISBN 978-609-411-084-9 Іноді краєвид, твір мистецтва чи наукова праця бувають такими величними й такими, що пронизують до глибини душі, що важко знайти перше влучне слово й почати про них говорити. Опинившись у такій ситуації, ми починаємо з того, що бачимо вже після прочитання й закриття книжки, тобто з фотографії автора. Невідомо, з якої нагоди її зроблено, але вона чудово пасує до завершення значної праці. Досягнуто найвищої вершини, з якої так широко й далеко видно. Усвідомлено важливість узятого на себе завдання, виявлено талант, працьовитість, наполегливість і вміння йти до мети. Усе це дало дивовижний результат. Автор може і має право бути щасливим. Сарма Клявіня цікавилася історіями дослідження мов (с. 479). Вона й знайшла видану 2000 року у Фінляндії 672-сторінкову «Історію мовознавства в країнах Північної Європи» чотирьох авторів (The History of Linguistics in the Nordic Countries). Ми обидві захоплюємося унікальністю праці Алґірдаса Сабаляускаса. Загальна кількість сторінок — 1286 (у томі I — 253 сторінки, у II — 267, у III — 766). Така різниця в обсязі третього тому зумовлена двома причинами: 1) з плином часу зросла кількість дослідників литовської мови, розвинулося мовознавство; 2) в окупованій Литві не можна було оцінювати праці мовознавців, які емігрували за кордон. Отже, цю прогалину заповнено в третій книжці. Сабаляускас починає свою трилогію з теорій про походження литовської мови та першої литовської книжки, перших граматик. Подано докладний загальний огляд першого етапу дослідження литовської мови. Порівняльно-історичне мовознавство, неможливе без литовської мови, виникло й розквітло в Німеччині у XIX столітті. Тому й починається Recenzijos / Reviews 299 ALDONA PAULAUSKIENĖ, SARMA KŁAVIŅA від праць із німецького мовознавства. Після них описано дослідження самих литовців до 1918 року (Фрідріх Куршайтіс, Александр Куршайтіс, Йонас Юшка, Антанас Юшка, Антанас Баранаускас, Казимерас Яунюс, Йонас Спудуліс та ін.). Після 1918 року спершу йдеться про дослідження литовської мови в Литві (Казимерас Буґа, Йонас Яблонскіс, Едуардас Вольтеріс, Пранас Скарджюс, Антанас Саліс, Петрас Йонікас та ін.), хоча мовознавча діяльність Казимераса Буґи й Йонаса Яблонскіса розпочалася задовго до 1918 року. Друга книга охоплює період від 1940 до 1980 року. Вона починається розділом «Дослідження в Радянській Литві». З’явилися теми: «Словник литовської мови», «Термінологічна робота», «Академічна „Граматика литовської мови“», «Атлас литовської мови». Далі розповідається про дослідження литовської мови в Литві та інших республіках СРСР, у країнах народної демократії та в усьому світі. Третя книга охоплює десять років радянської Литви й двадцять років незалежної Литви. За останні десятиліття здобувати наукові ступені та звання стало значно легше, адже їх затверджують не в Москві. Тому було написано й захищено безліч докторських дисертацій із різних галузей мовознавства. Вражає те, що Сабаляускас не лише зареєстрував і оцінив дисертації, а й зазначив опубліковані за їхніми темами статті. Крім того, тут описано двомовні словники та словники спеціальної термінології, перелічено їхніх авторів і відповідальних редакторів, співпрацю Інституту литовської мови з фахівцями Центру мультимедіа Інституту математики та інформатики й кафедри ЮНЕСКО Informatika humanitarams тощо. Звісно, як і в інших томах, розповідь починається з найважливіших праць із литуаністики: Lietuvių kalbos žodyno, термінологічної роботи, академічних граматик литовської мови, Lietuvių kalbos atlaso, текстів діалектів, словників. Прочитавши третій том, ми подумали, що є дві книги литуаністів, назви яких не відображають їхнього змісту: це Lietuvių kalbos istorinė gramatika Йонаса Казлаускаса, у якій значно менше, ніж можна сподіватися за назвою (лише іменник і дієслово, без плюсквамперфекта), та Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija Алґірдаса Сабаляускаса, у якій значно більше, ніж обіцяє назва. Тут наведено факти з біографій дослідників, не лише їхні найважливіші мовознавчі праці, а й спогади, художню творчість, рецензії на наукові праці, доповіді на конференціях, ювілейні промови, некрологи. Описано дослідження не лише литовської, а й прусської мови, використання фактів балтійських мов в інших працях (з міфології, історії культури, різних галузей гуманітарних та суміжних із ними наук, наприклад дитячої психології). Якщо мовознавцям іще колись вручатимуть ордени й медалі, то Сабаляускас за свою наукову працю має отримати їх першим. Він зізнається, що писав цю незвичайну енциклопедію все життя. Але ж були й інші справи: він досліджував лексику литовської та балтійських мов, писав популярні книжки про мовознавство, які всі охоче читали. Одну з них (Mes baltai) читають також англійською, шведською та італійською мовами. Перші два томи Lietuvių kalbos istorijos відзначено Державною премією Литви, а третій, на думку обох рецензенток, заслуговує на наукову премію Литовської Республіки. 300 Acta Linguistica Lithuanica LXIX Algirdas Sabaliauskas Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m. Якби в книжці Сабаляускаса було наведено лише факти, без переказу змісту важливіших праць та їх оцінювання, тут ми мали б завершити нашу статтю. Але оцінювати має право кожен. Власний погляд на написане — це нормально. Один він із осередку литуаністики, інший — із сусідньої країни. Тому рецензентки, не бажаючи нав’язувати одна одній індивідуальну думку, трохи розділяються: від першої особи пише Паулаускене, а там, де їхні думки збігаються, вживаються форми займенника mes. Мабуть, найрозумніше почати із себе. Прочитала й подумала, що працювали не так уже й погано, зроблено чимало. Замислилася лише над значенням двох слів: позитивне чи негативне значення мають слова polemika і originalumas. Я не хотіла полеміки, я хотіла діалогу. Крістіан С. Станґ у передмові до «Порівняльної граматики балтійських мов» (Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen 1966) визначає науку як діалог у співпраці. На жаль, у литуаністиці в багатьох випадках було важко або й неможливо налагодити нормальний діалог, адже для діалогу потрібно щонайменше двоє, потрібні традиції, а литуаністи в багатьох галузях мовознавства були першопрохідцями й єдиними фахівцями. Хоча ми й пишемо вдвох, охопити все неможливо. Наприклад, навіть завершивши наукову роботу, я не могла б дискутувати з фахівцями з експериментальної фонетики, фонології, акцентології, ономастики, етимології, стилістики, з дослідниками прусської мови; я не знаю всіх діалектів Литви тощо. Я розумію важливість перелічених галузей дослідження, але не маю відповідної компетенції. Я не знаю пам’яток давньої литовської мови так, як їх знає Йонас Пальоніс. І є ще багато галузей, про які я можу говорити лише на рівні загальної освіти. Нормального діалогу не могло бути й через характер відмінників. Адже за описаних Сабаляускасом часів литуаністику обирали відмінники. А вони відчували свою винятковість. Розгорнімо Dienoraštį be datų Юстінаса Марцінкявічюса, прочитаймо нарис про Йонаса Казлаускаса «Пісня друга» — і дізнаємося, що Йонас, коли його викликали відповідати в середній школі, навіть якось особливо йшов до дошки, ніби підкреслюючи, що йде сказати: він знає. Відмінникам потрібен простір, а зібравшись в одному місці, спочатку вони штовхаються ліктями. Так було й в осередку литуаністики. Щодо оригінальності. А як інакше? Доля дала молодій викладачці аудиторію, повну студентів-відмінників. То були литуаністи зі спеціалізацією з класичної філології. Їм абичого не скажеш. Треба було дуже багато працювати. З тих студентів виросло чимало видатних людей. Частину з них описано й у книжці Сабаляускаса. Я радію, що вони змусили мене постійно вчитися й замислюватися над предметом, який я викладала. З однієї невеликої групи (десь із восьми осіб) вийшли професор, академік Боніфацас Стунджа, відома фольклористка Броне Катилевічюте-Стунджене, дружина Гвідо Мікеліні Біруте Жінджюте, професорка Мейлуте Рамонене, доцентка Аудроне Кудулюте-Кайрене. А скільки талановитих студентів було на інших курсах! Не всіх пам’ятаю, але талановиті студенти бу- Recenzijos / Reviews 301 ALDONA PAULAUSKIENĖ, SARMA KĻAVIŅA …во Сігитас Нарбутис, Лаймуте Анелаускайте (Балоде), Рута Шепетите, Ґедре Врубляускайте, Міндаугас Строкіс та ін. Звісно, не Ноам Хомський послав «поцілунок смерті» історичному мовознавству (с. 444). У Європі його було послано на початку двадцятого століття, але в Литві історичне мовознавство все одно залишалося королевою до кінця XX ст. Хоча 1959 року почали писати академічну Lietuvių kalbos gramatika, на все, що не стосувалося історії, постійно дивилися зверхньо. Коли через зневажливе ставлення до традиційної граматики (а може, і до жінки-науковиці) працювати ставало важко, пам’ять підказувала цитату з промови Вайжгантаса про власну літературну творчість: Якби мав більше, то більше б і дав. Дав стільки, скільки зміг і як зміг. За словами єпископа Матяша: коней не маю, орю ослами, і моє поле не пустує. Такі цитати з біографій видатних людей я назбирала повну голову, щоб спиратися на них, наче на милиці, коли хребет не витримає необґрунтованої критики. Ось ще цитата Августа Шлейхера: Я маю середні здібності, але тверду волю. І з її допомогою досягаю того, що вважаю за потрібне. Цілком природно запитати, чому тривалий час не існувало історичного синтаксису. Зигмас Зінкявічюс відповів на це під час святкування 80-річчя Пранаса Гайлюна. Він був лише номінальним керівником дисертації Гайлюна, адже той писав про значення й уживання наказового способу, тоді як його самого цікавили тільки форми. Поки науковців цікавили лише словоформи, про історичний синтаксис не могло бути й мови. Тому цілком заслужено лаври засновника історичного синтаксису в литуаністиці належать Вітаутасу Амбразасу (с. 123–131), адже, спираючись не на «порожні» словоформи, а на дієприкметникові конструкції, він дійшов до історії словосполучень. І лише на початку XXI ст. (2006 року) він написав працю під назвою Lietuvių kalbos istorinė sintaksė. Було б добре, якби в майбутньому знайшлися люди, здатні оцінити зроблене й охочі продовжити розпочаті дослідження, щоб історичне мовознавство не зневажало синхронного, адже багато гіпотез можна обґрунтувати, спираючись лише на внутрішню реконструкцію. Сабаляускас прагне бути об’єктивним, але іноді помітні й суб’єктивні симпатії. Наприклад, симпатія до Альгірдаса Юліюса Ґреймаса: у трьох місцях (с. 17, 79, 97) згадується його стаття 1991 року, опублікована в Literatūroje ir mene, сповнена самовдоволення й зневаги до литовських мовознавців. Адже за кордоном він один стояв біля колиски семіотики, а в Литві після війни з’явилося багато мовознавців, проте вони нічого путнього не зробили. Щоправда, написали словник заввишки з хмарочос, лише росіян обставляючи; його колишній товариш по шкільній лаві Йонас Кабелка, здібніший за нього самого, пороху не вигадав, а дивовижний трудівник Зигмас Зінкявічюс добивав останній цвях у мовознавство XIX століття. Сабаляускас замовчує ту останню цеглину, і критика перетворюється на похвалу. В іншому випадку вчинили навпаки: замовчали те, чого замовчувати не слід було. Наприклад, лише повідомляється, що Вінцас Урбутіс написав книжечку Lietuvių kalbos išdavystė (с. 128), а Вітаутас Амбразас — Svetimų tikrinių vardų rašymas (с. 130). Адже заголовок «Зрада литовської мови» — страшний. Із книжки Сабаляускаса складається враження, що про зраду мови… 302 Acta Linguistica Lithuanica LXIX Algirdas Sabaliauskas Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m. …ніхто нічого не писав. Але ж писали, і дуже багато, не лише мовознавці, а й інші діячі культури. Lietuvių kalbos žodynas і Балчиконіс мають бути поза критикою. Зібравши весь мовний матеріал, уже можна писати граматики, словники, здатні витримати наукову критику, та інші праці. Науку треба творити лише на основі мовних фактів. Тому найважливіше — мати їх якомога більше. Якщо раптом народ зникне, світ принаймні матиме його прекрасний пам’ятник. Навіть на мізерному матеріалі прусської мови написано значущі праці (Владіміра Топорова, Вітаутаса Мажюліса, Грасільди Блажене, Аудроне Каукіене, П. У. Дініса та ін.). Не слід очікувати, що словник, роботу над яким вели сто років, матиме ще й якісь специфічні наукові засади. Покоління письменників змінювалися, але єдність Словника забезпечувала програма укладання. Йому нітрохи не зашкодило перенесення прикладів зі старих писемних пам’яток у кінець статті й додавання фразеології радянської преси, яка показує, яким життям ми жили. Словник лише збагатили приклади, дібрані з творів Юліуса Яноніса, Пятраса Цвірки, Саломеї Неріс, Юозаса Балчюнаса, Казіса Борутаса, Юста Марцінкявічюса та інших письменників. Під час відзначення виходу 17-го тому Казіс Брадюнас щиро шкодував, що мова письменників і поетів, які творили за кордоном, не потрапила до Словника. Що більший словник, то більшим є багатство народу. Користуючись Lietuvių kalbos žodynu, уже уклали словники синонімів, антонімів і фразеології; скористалися ним і ми з Дануте Тарвайдайте, коли писали книжку Žodyno normos ir dabartinė vartosena. Багато чого можна прочитати в Lietuvių kalbos žodyne, адже, за словами Казимераса Буґи, «у мові народ висловлює, ким він є». Більш ніж сумно, коли після виходу всього Словника гуманітарії, серед них аж два професори, просторікують про бідність литовської мови в журналі християнського спрямування Naujasis židinys. Aidai 5–6 (2010). Важко уявити литовське мовознавство без Балчиконіса. Необдумане висловлювання Ґреймаса, що Балчиконіс був людиною, яка любила працю більше, ніж мову. Але ж праця, спрямована на створення чогось значущого, священна. Ніхто так не розумів свого покликання до праці й обов’язку, як Балчиконіс. Алдонас Пупкіс уже дослідив роль Балчиконіса в історії укладання словників. Але ще залишаються переклади художньої літератури та граматик. Рута Марцінкявічене досліджувала переклад Guliverio kelionių. Їй також здається, що Балчиконіс перекладав цей твір двічі: з оригінальної мови литовською, а потім із письмової мови розмовною (с. 344). До речі, Балчиконіс користувався не лише оригіналом, а й перекладами кількома іншими мовами. Усім, хто критикував переклади Балчиконіса (і Руті Марцінкявічене), слід було знати, що добрі перекладачі перекладають не форму оригіналу, а його зміст, і що литовська літературна мова ґрунтується не на писемності, а на живій мові людей. Тому, коли інші народи намагаються піднести розмовну мову до рівня писемної, литовці мають діяти навпаки: вдосконалювати писемну мову, наближаючи її до розмовної. Щоб похвали на адресу литовської розмовної мови не були суб’єктивними, наведу тут одну цитату з книжки Юозаса Пікчілінґіса Žodžio interviu. Ось слова американця Теодора С. Трастона: «Литовська мова, будучи дуже давньою, є Recenzijos / Reviews 303 ALDONA PAULAUSKIENĖ, SARMA KŁAVIŅA дивовижної будови, досконаліша навіть за санскрит і давньогрецьку мову, багатша за латину й набагато тонша за всі ці три мови. Крім того, литовська мова пов’язана з ними тісніше, ніж будь-що інше, створене природою, — не лише коренями слів, а й формами граматичної структури [...]. Немає жодного сумніву, що жодна інша мова у світі не здобула такої цінності, як литовська. Діадема великої слави належить литовському народові, який створив, розвинув і так удосконалив людську мову з її дивовижною та ясною будовою» (Pikčilingis 1982: 31–32). Отже, Balčikonis здійснив не подвійний переклад, а переклав з однієї літературної мови на іншу. Було б дуже погано, якби мова електронних медіа з пасербиці перетворилася на доньку чи навіть матір (с. 344). Ми відповідальні за те, щоб вона розвивалася, а не диктувала свої норми літературній мові. В епоху нових технологій і глобалізації мовознавці та всі, хто працює зі словом, мають відчувати велику відповідальність за занепад краси й багатства литовської мови. Balčikonis переклав і граматику Jana Otrębskiego. Було неправильно вчинено, що переклад не видали, а цю граматику вважали лише історичною, хоча насправді вона водночас і синхронічна, і історична. Саме після запису Balčikonio Otrębskis почав писати заплановану п’ятитомну граматику з третього тому — з морфології, яку вивчають у школах. Метою і автора, і перекладача було домогтися, щоб граматика Juozo Žiugždos не була єдиною і не виховувала учнів у комуністичному дусі. А додана наука про історичну граматику нікому б не зашкодила. За свідченням Vytauto Vitkausko, Balčikonis мав три примірники, передруковані найкращою машиністкою Інституту, і роздав їх бібліотекам. Але, очевидно, один примірник він надіслав і самому авторові. У спогадах про Balčikonį Dėk žodį prie žodžio – turėsi žodyną є стаття Aleksandro Žirgulio, у якій наведено уривки з листів Otrębskiego до Balčikonio: «[...] ми раді, що Ви завершили переклад III тому — кращого за Ваш перекладу взагалі не може бути». «Переклад видається нам надзвичайно точним і гарним. Усі Ваші доповнення, безперечно, будуть корисними» (с. 215). На думку Žirgulio, Balčikonis уже дозрів до написання й оригінальної наукової праці, але «сам вважаючи себе радше практиком мови, він не мав амбіцій сказати своє слово в науці про граматику, тож поступився праці свого приятеля, чиїми філологічними знаннями завжди захоплювався» (там само). Не дослідивши перекладів Balčikonio, ми не зрозуміємо, ким він насправді був для нашого народу. Машинопис перекладу граматики слід шукати в архівах Центральної бібліотеки Академії наук або бібліотеки Mažvydas. У бібліотеці Вільнюського університету його немає. Якщо в Литві його не знайдуть, треба було б поїхати до Польщі й пошукати в архіві Otrębskiego. Кілька зауваг щодо термінологічних словників. На с. 52 написано: «У розглядуваний період нашої книжки було видано три надзвичайно цінні термінологічні словники». Чому лише три? На чому ґрунтується визначення значущості термінологічних словників? 1988 року вийшов і Druskininkų tarmės žodynas. Невже він незначущий, бо є диференційним і не складається з кількох томів? 304 Acta Linguistica Lithuanica LXIX Algirdas Sabaliauskas Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m. Зрозуміло, чому важливими є повні словники Зієтельського та Дієвенішкського говорів. Але чи не доцільніше було б видати диференційний Zanavykų šnektos žodyną? Адже більша частина лексики цього говору збігається з лексикою літературної мови. У другому томі Sabaliauskas правильно оцінив тритомну Lietuvių kalbos gramatiką як унікальну працю, написану людьми, які захистили дисертації або ще працювали над ними, зібравши весь можливий мовний матеріал. До твердження, що вона видається написаною однією рукою, слід додати, що це враження лише зовнішнє, адже теорія граматики в ній суперечлива. Хоча перші два томи запальні критики оцінили досить негативно, Sabaliauskas тоді не зважав на ці не цілком обґрунтовані оцінки й мав рацію. Однак тепер, бажаючи похвалити однотомну граматику та її головного редактора, він пише про тритомну граматику так: «Граматиці цілком обґрунтовано закидали також доволі часте нехтування суворою синхронією. Через свій величезний обсяг академічна Lietuvių kalbos gramatika була незручною і для практичних потреб нормування, особливо для шкіл. Отже, виникла потреба написати працю меншого обсягу, систематичнішу, яка краще відображала б найновіші досягнення граматичної теорії» (с. 38). Що означає ця «сувора синхронія»? У тритомній граматиці сучасну літературну мову графічно відмежовано від діалектів і давніх писемних пам’яток: усе, що не належить до сучасної мови, надруковано дрібним шрифтом. Це дуже важливо і для науки, і для практики. Граматику критикували за те, що ілюстративні приклади зібрано від Kristijono Donelaičio до часу написання граматики. Але критики не згадали, що кожна людина носить із собою граматику не історичну, а синхронну — разом із усією мовою. Тому автори граматики мали право збирати приклади звідусіль і, пропустивши їх крізь сито власного мовного чуття, віднести до сучасності. Інша річ, що деякі архаїчні граматичні форми (як і та історична форма середнього роду) традиційно переходили з однієї граматики до іншої. Третього тому, присвяченого синтаксису, не знайшлося кому оцінити. Фахівці із синтаксису були, але й досі не видно тих, хто вміє поєднувати універсальний синтаксис зі специфічною морфологією литовської мови й робити оригінальні висновки. Найчастіше власні приклади підганяють під теорії, засновані на фактах чужих мов. Однотомні граматики були оцінені досить прихильно іноземними друзями. Граматику, видану російською мовою, оцінювали Tatjana Bulygina та Jurijus Stepanovas, а видану англійською — Wilimas R. Schmalst iegas. Stepanovas зізнався авторові цих рядків, що загалом не пише негативних рецензій: у працях, які рецензує, шукає лише позитивне, а якщо не знаходить, то не береться їх рецензувати. А Schmalst iegas сам написав «Історичний синтаксис литовської мови» (A Lithuanian historical syntax), ґрунтовно спираючись на історичний синтаксис дієприкметників Vytauto Ambrazo Lietuvių kalbos dalyvių istorinę sintaksę. Рецензували й перше видання однотомної граматики литовською мовою, але Sabaliauskas цієї рецензії не бачив. Можу навести й думку видатного болгарського мовознавця Ivano Duridanovo про академічні граматики литовської мови (с. 567–568). Так уже склалися обстави- Recenzijos / Reviews 305 ALDONA PAULAUSKIENĖ, SARMA KĻAVIŅA … що в другій половині XX ст. у Європі дуже цікавилися проблемами дієслова, і чимало молодих учених з-за кордону направляли на стажування до Вільнюського університету. Керувати ними призначали так звану «фахівчиню з дієслова». Так до мене потрапила аспірантка Івана Дуріданова Ката Бончева. Її керівник — учений широкого кругозору. Він прагнув дослідити парадигму дієслівних часів болгарської мови, зіставивши її з часами дієслова балтійських мов. Болгарська мова відрізняється від інших слов’янських мов аналітичними дієслівними часами. Загалом у ній більше аналітизму. Зіставляючи три мови, передбачені Дурідановим, найближчою до болгарської була б латиська, а литовська посіла б проміжне місце, але, на жаль, його аспірантка не знала ні литовської, ні латиської мов. До того ж у Латвії ще не було помічників для такої роботи. Тож ми обмежилися зіставленням із литовською мовою. 1986 року дисертацію Бончевої захистили в Софії (примірник є і в науковій бібліотеці ВУ). Мене запросили бути її опоненткою, і я мала нагоду довше погостювати там, поспілкуватися з болгарськими професорами та викладачами. Дуріданов проводжав мене на від’їзд і попросив надіслати йому Lietuvių kalbos gramatiką. Я не чула, щоб він говорив литовською, тому запитала, яку граматику він хотів би — тритомну чи однотомну (1985 року ми вже мали граматику російською мовою). Він хотів тритомну. На думку Дуріданова, це дуже цінна граматика, оскільки в ній безліч мовних прикладів, а теорію він і сам може побудувати. Книжка Сабаляускаса незвичайна, тож і наша рецензія своєрідна. Як Сабаляускас у «Історії дослідження литовської мови» пише про поетичні здібності мовознавців або цікавіші біографічні факти, наприклад про роботу Олега Полякова бетонувальником чи Альвідаса Буткуса будівельником, так і ми збираємося розповісти історії, що відхиляються від теми, але досить значущі для литовського мовознавства та доль дослідників. Теорію словотвору, спираючись на вражаючу кількість прочитаної іноземної літератури та факти литовської мови, першим у литуаністиці створив Вінцас Урбутіс. Проте литуаністи спершу побачили розділ про творення іменників у тритомній Lietuvių kalbos gramatikos (1965 р.), а набагато пізніше (1978 р.) — Žodžių darybos teoriją. Авторки тритомної граматики писали про суфіксальне творення прикметників і дієслів незалежно від праці Урбутіса про суфіксальне творення іменників, спираючись на мовні факти й традицію. Тому все вийшло дуже добре, адже кожна частина мови має своє значення, свої особливості словотвору й словозміни, своєрідне вживання. Після виходу граматики розділ Урбутіса про творення іменників дуже хвалили: здавалося, що тут ніхто вже не може знати більше й краще за Урбутіса. У граматиці, написаній російською мовою, розділу про словотвір немає, але він знову з’являється в литовському варіанті однотомної граматики, що вийшов 1994 року. За цей час можна не лише прочитати Žodžių darybos teoriją, а й вивчити її, як таблицю множення. А якщо ні, то принаймні добре усвідомити, що таке словотвірні категорії й де вони виявляються, особливо коли вже за прикладом творення іменників у Урбутіса 306 Acta Linguistica Lithuanica LXIX Algirdas Sabaliauskas Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m. збираєшся переробити те, що написано про прикметники чи дієслова в тритомній граматиці. У Žodžių darybos teorijoje Урбутіс дуже обережно пише про словотвірні категорії: «Словотвірні категорії, мабуть, найвиразніше виявляються у творенні іменників, щоправда, не всіх, а передусім суфіксальних і флексійних похідних» (с. 280). Сам він не описує префіксальні іменники за словотвірними категоріями, бо префіксів небагато, і вони неоднозначні. Суфіксів прикметників і дієслів також небагато, і вони багатозначні. А префіксальне творення дієслів істотно відрізняється від творення іменників чи прикметників. Тому не можна все натягувати на одну, хай і дуже гарну, колодку. Від цього пізніша граматика теоретично не стає кращою за попередню. Сабаляускас згадує, що я нібито оригінально підходжу до префіксального творення іменників (с. 133). У чому ж ця оригінальність? Урбутіс указав лише на формальну відмінність між префіксальним творенням іменників і дієслів: префікс дієслова не змінює закінчення, а іменника — змінює. Тому цікаво з’ясувати, якою є роль закінчення в префіксальних іменниках. Адже очевидна різниця у словотвірній ролі закінчень, якщо порівняти stalius (: stalas) і pastalė (: stalas). Чому майже до кожного дієслова можна додати префікс (і навіть не один), а префікс мають лише деякі іменники? Наприклад, гриб росте po beržu, тому його називають paberžiu; є приміщення prie įėjimo angos, тому його називають prieangiu; є час prieš pietus, тобто priešpiečiai тощо. Потім згадуєш іменники, що називають bitę, musę, gėlę, akmenį, duoną — бджолу, муху, квітку, камінь, хліб та багато інших предметів, з якими неможливі прийменникові конструкції. Від них неможливі й префіксальні похідні. Так установлюється зв’язок між прийменниковою конструкцією та префіксальним іменником, і стає видно, що призначення закінчення — не надавати слову нового значення, а оформлювати конструкцію як одне відмінюване слово. Закінчення складних слів так само перетворює два слова на одне. Отже, поняття складного слова можна розширити: двокореневі складні слова постають шляхом контракції з двох самостійних слів, а префіксальні — з одного службового й іншого самостійного. В обох випадках роль закінчення однакова. Отже, префіксальні іменники — не похідні з префіксами, а складні слова. Хто be galvos, той begalvis; хто be proto, той beprotis; хто be laisvės, той belaisvis тощо. Так характеризують людину; слово «людина» зазвичай опускають, і прикметник, що виражає ознаку, перетворюється на іменник. Інша річ — прикметник того самого способу творення з іменниками, що називають предмети, наприклад, beakuočiai miežiai. Прикметник beakuočiai не може перетворитися на іменник, бо слово miežiai не можна опустити. Однак і прикметник спирається не на одне слово, а на прийменникову конструкцію. Розбираючи проблеми, можна написати не рецензію, а цілу граматику. Та як цього уникнути, якщо книжка Сабаляускаса — не звичайний енциклопедичний виклад? У граматиках має бути лише те, що належить до граматики. Вважаючи вид не граматичною категорією, але все ж пишучи про нього в граматиці, затуманюють і поняття виду, і поняття префіксального творення дієслів. Recenzijos / Reviews 307 ALDONA PAULAUSKIENĖ, SARMA KŁAVIŅA У дисертації на здобуття ступеня кандидата наук Йонас Паулаускас установив поєднання граматичних (видових) і лексичних (словотвірних) функцій префіксів і опублікував усю дисертацію 1958 року в третьому томі Literatūros ir kalbos. Будучи людиною практичною і більше зацікавленим у написанні Словника, ніж у граматиці, він погодився не згадувати в Граматиці граматичної функції префікса. Спочатку він лише сказав, що всі префікси обмежують тривалість дії, а далі писав про них так само, як Елена Валюліте про прийменники, тобто окремо про систему значень кожного префікса. Такий опис префіксального словотворення цілком можливий. Однак коли в однотомній Dabartinės lietuvių kalbos gramatikoje похідні дієслова з префіксами також поділено на якісь групи узагальнених значень (може, словотвірні категорії?), це важко коментувати. Добре, що словотвору немає в граматиках, виданих російською й англійською мовами. Якось Урбутіс, коли його запитали, чому він не порадив колегам не застосовувати до інших частин мови того, що стосується лише похідних іменників із суфіксами й закінченнями, відповів цілком по-урбутівському: «Навіщо втручатися в чужу роботу, нехай показують, що вміють». На с. 181 Сабаляускас наводить скептичний погляд Алєкса Ґірденіса на школу дихотомічної фонології, створену Романом Якобсоном та його послідовниками. На фонології ми не знаємося так добре, як Ґірденіс, але знаємо, що Якобсон досить успішно застосував принцип привативної опозиції до багаточленної категорії відмінка російської мови. Ще школярем він вивчав уживання відмінків у російській мові, збирав картотеку прикладів і все життя досліджував відмінки поряд з іншими важливими працями з мовознавства. Відокремивши відмінки від прийменникових конструкцій, він описав їхню парадигму за принципом привативних опозицій. І тут почався науковий діалог потужних умів: одні доводили, що відмінки не можна відокремити від прийменників, адже вони часто входять навіть до морфологічного складу слова (пор. місцевий відмінок російської мови або орудний відмінок латиської мови), інші пояснювали, що принцип опозицій усе одно важливий, але в багаточленних категоріях можуть бути й неопозиційні члени. Найчастіше це відмінки, схильні виражати обставини переддії. Застосувавши принцип опозицій, можна залишити й кличний відмінок литовської мови в системі відмінків і водночас пояснити, чому інші мови не мають кличного відмінка, а звертаються до когось називним. Досвід загального мовознавства свідчить, що в системі систем немає ізольованих морфологічних форм, тож необхідно відповісти на запитання: якщо кличний відмінок — не відмінок, то що ж це? Принцип привативної опозиції чудово підходить до двочленних і тричленних категорій. Першим опозиції минулих часів і способів литовської мови встановив Йонас Яблонскіс. Можна припустити, що зрозуміти види литовських дієслів і часи, сформовані на їх основі, Яблонському допомогла талановита праця Яніса Ендзелінса «Латиські прийменники» (Латышские предлоги. 1905–1906). У часи розквіту історичного мовознавства лише талант і сміливість Ендзелінса, його готовність відрізнятися від усіх дали змогу показати, що граматичне значення має не лише форма слова, а й прийменники та контекст. У віці 32 років він планував захистити першу частину цієї праці на здобуття ступеня магістра, 308 Acta Linguistica Lithuanica LXIX Algirdas Sabaliauskas Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m. а другу — на здобуття докторського ступеня. Однак учений з оригінальним мисленням зазнавав труднощів: захист магістерської праці тривав із перервою аж два дні, а докторського ступеня за другу частину він не отримав. Доктором Ендзелінс став лише через п’ять років, захистивши нову працю «Слов’яно-балтійські етюди» (Славяно-балтийские этюды). Див. статтю С. Клавіни «Маловідомі сторінки академічної біографії Яніса Ендзелінса до 1940 року» (Jāņa Endzelīna akadēmiskās biogrāfijas mazzināmas lappuses līdz 1940. gadam). Опозицію минулих часів Яблонскіс установив з огляду на вид і співвідношення дії з моментом мовлення. Дієслово недоконаного виду ėjo може означати як одноразову, так і багаторазову дію (немаркований член опозиції), тоді як дієслово доконаного виду nuėjo — маркований член, значення одноразовості виражає префікс. Яблонскіс не створював такої граматичної теорії, але вона проступає з численних мовних прикладів. Він побачив протиставлення простого минулого часу давноминулому не лише щодо повторюваності дії, а й щодо часу. Тому Балчиконіс і дивувався, що Яблонскіс писав граматику для середніх шкіл, а вийшла вона для вищих навчальних закладів. 1922 року Казіс Улвідас назвав граматику Яблонскіса науковою (Mūsų kalba, 1975, nr. 3). Односкладові часи литовських дієслів чудово описано у другому томі тритомної Lietuvių kalbos gramatikos Зельми Думащюте. Варто лише уважно прочитати й побачити, як минулі часи співвідносяться з моментом мовлення та як їхні значення пов’язані з видом. Спираючись на численні мовні приклади, їй вдалося показати протиставлення простого минулого часу давноминулому. Без належних підстав автори однотомної граматики після рецензії Ґірденіса й Жуліса переформулювали визначення минулих часів, повернувши їхнє розуміння приблизно до часів Казимераса Яунюса, хоча Думащюте довела, що давноминулим часом неможливо виразити дію близького минулого, що... ALDONA PAULAUSKIENĖ, SARMA KĻAVIŅA Якщо особа, спосіб і час — це категорії, властиві предикації загалом, то не можна стверджувати, що відмінювані дієприкметники пов’язані з особовими дієсловами категорією часу, адже особові дієслова можуть виступати лише простим присудком, тоді як дієприкметники всіх часів, як і прикметники, бувають узгодженими означеннями й іменною частиною присудка; якщо зв’язку пропущено, дієприкметник може перебрати на себе функції простого присудка. Отже, навіть присвятивши все життя дослідженню дієприкметника, виявляється, що визначити його досконало не так просто. Антанас Клімас пророкує зникнення дієприкметників литовської мови (с. 439). Це безпідставне пророцтво. У нейтральному мовленні ніколи не зникнуть дієприкметники, що виступають узгодженими означеннями й іменною частиною присудка. Але якщо ми байдуже ставитимемося до своєї мови, зникне або занепаде їхнє специфічне вживання: а) переказове дієприкметникове мовлення (modus relativus), б) дієприкметники після сполучних слів, в) складені форми перфектного значення простого минулого часу, г) складена форма умовного способу (būčiau ėjęs), ґ) дієприкметники після зворотних дієслів (sakosi sirgęs). Чимало, правда? Далі — проблеми займенників. У книжці Сабаляускаса написано, що, як і Ґірденіс, можна дивуватися ґрунтовним дослідженням займенників Альберта Росінаса та його висновкам: «Однак майбутнє покаже, що в класифікації самого Росінаса [займенників — A. P.] прийнятне, а що викликає сумніви» (с. 257). І тепер уже можна дещо сказати: цілком раціонально було б зарахувати до займенників і прислівники займенникового походження, адже сам Росінас довів, що вони виконують ту саму дейктичну функцію, що й займенники. Те, що вони не відмінюються, — слабкий аргумент. Займенники, які вказують на ознаки предметів, змінюються як прикметники, тож ті, що вказують на обставини дії, можуть бути незмінними, як прислівники. Якщо визнати особу дієслова категорією речення, не можна вважати aš ir mes окремими займенниками, бо це не окремі слова, а форми предикативної категорії особи. Відпадає і теорія Владаса Жуліса, що третьої особи немає, оскільки в балтійських мовах вона не має закінчення. І ніхто не прискіпується до нього, доводячи, що третя особа все-таки існує, бо «характеристику особової форми щодо числа може легко перебрати й особовий займенник» (Kazlauskas 1968: 294). Нарешті, минулий час російської мови без спеціальних досліджень показує, що дієслово змінюється за особами й без особових закінчень (я делал, ты делал, он делал – мы делали, вы делали, они делали). Отже, aš ir mes в усіх мовах — не окремі слова, а форми однини й множини особи дієслова. Граматика — така річ, що іноді навіть дуже талановиті вчені не можуть охопити її думкою цілком. У граматиці, написаній російською мовою, безпідставно з’являється категорія визначеності / невизначеності (geras – gerasis). Не зовсім зрозуміло, чому в граматиках, написаних литовською й англійською, уже є лише категорія визначеності (definiteness), хоча саме пояснення не змінюється. Якщо ознака визначена, то вона мала б бути й незмінною, а займенникові прикметники мають ступені порівняння. Суфіксальні й складні прикметники до категорії визначеності не зараховують (medinis, vilnonis, juodberis, saldrūgštis; gerokas, 310 Acta Linguistica Lithuanica LXIX Algirdas Sabaliauskas Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m. gerutis, minkštučiukas), хоча через визначену ознаку вони не мають ступенів порівняння й не утворюють займенникових форм. Тут уже неабияк заплуталися. Хибні висновки виникають, коли вживають терміни žymėtasis і nežymėtasis член опозиції, але не знають, що вони означають. Найкращий приклад цього твердження — наведений Сабаляускасом аргумент Далії Текорене, чому прикметники (і дієприкметники) мають не два, а три роди. Вона домислила, що форми чоловічого й жіночого родів semantiniu atžvilgiu становлять маркований член, «бо вказують на наявність значення роду, а третя форма є немаркованою, бо вказує на відсутність значення роду» (с. 247). Але маркований член є таким не semantiniu atžvilgiu, а зовнішня форма вказує на рід. Узгоджувані слова чоловічого й жіночого родів можна розрізнити за закінченням: geras – gera, gražus – graži, mylimas – mylima, lauktas – laukta; форми gera, gražu, mylima нині не мають узгоджувального закінчення. Їх можна було б вважати немаркованим членом лише в тому разі, якби вони вживалися і як узгоджувані, і як неузгоджувані форми, але їх так не вживають, а тому вони не належать до парадигми родових форм узгоджуваних слів. Для порівняння можна навести третю особу дієслова, яка не має закінчення, але вживається і в особових, і в безособових реченнях. У книжці Сабаляускаса описано дуже багато обдарованих людей і їхніх вагомих праць. Ми захоплюємося працями Йонаса Пальоніса, Аудроне Каукіене, Боніфаца Стунджі, Даунгеле Мікуленене, Регіни Коженяускене, Еми Ґеніушене, Вітаутаса Віткаускаса та інших, але невже можливо про всіх них написати бодай по реченню, навіть у розлогій рецензії? До речі, Коженяускене не обіймала жодної адміністративної посади, а через несприятливі життєві обставини була змушена редагувати чужі праці у видавництві Вільнюського університету й лише у вільний час займатися тим, до чого лежало серце. Віддавшись науці, вона працює дуже плідно, має вагомі публікації й після 2010 року. На с. 120 написано: «Як вагомий внесок Урбутіса в литовське мовознавство слід згадати, що за його ініціативою у Вільнюському університеті було зібрано величезну картотеку етимологічного словника литовської мови, без якої в майбутньому неможливо уявити підготовку цієї такої важливої для нашого мовознавства праці» (с. 120). Але чи готується ця праця, а якщо ні, то яка доля картотеки? Мабуть, пошук походження слів — цікава творча робота. Давним-давно, дуже давно, сонячного літнього дня ми з Паулаускасом пішли прогулятися берегом річки до другого пляжу у Валакупяй і здалеку побачили, як назустріч ішов усміхнений Сабаляускас, накинувши піджак на плече. Ми спитали його, зустрівши, чому він такий веселий. А він відповів: Išsiaiškinau utėlės etimologiją. Пояснення я давно забув, але пам’ять зберігає образ усміхненої людини на тлі лісу. Опубліковано не одне пояснення походження назви Lietuvos kilmės. Найпереконливішою видається пропозиція Саліса пов’язати її з коренем дієслова lieti (с. 416), тоді як походження від військового супроводу не надто правдоподібне (с. 172). Загони литовського війська їздили верхи далеко й широко не по Ісландії, а слов’янськими землями: один князь напував коней у Чорному морі, Recenzijos / Reviews 311 ALDONA PAULAUSKIENĖ, SARMA KĻAVIŅA а інший пообіцяв не нападати на Москву, якщо її князь уклониться йому в ноги на пагорбі біля міста (тому там є й Поклон гора). Туристам в Угличі гіди пояснюють, якими страшними були литовські грабіжники, як довго вони тримали місто в облозі й спустошували його околиці. Перебуваючи там, дивуєшся, як треба було проїхати верхи тисячі кілометрів, і розумієш, що назва самої Lietuvos могла походити не від слова лимба, а навпаки — від назви Lietuvos могло виникнути й лайливе слово, уживання якого досліджував Володимир Топоров (с. 491). Є в Росії земля Орловська, Рівнина, суцільна рівнина. Здалеку побачив там сільце, Чомусь назване Litva. (Едуарда Межелайтіса. Цитовано з пам’яті) Казис Улвідас — обдарований мовознавець. Сабаляускас чудово охарактеризував цінність його праць у другому й третьому томах цієї студії та в Lietuvių kalbos enciklopedijoje. Але хто міг би зрозуміти й розкрити особливість таланту та характеру Улвідаса? Коротко кажучи, його наукові інтереси обмежувалися вивченням прислівників і культурою мови, але завдяки цьому з великою силою таланту він зазирав у самі глибини мови. Улвідас працював неквапливо, але заглиблювався в сутність досліджуваного явища. Nekaitomosios kalbos dalys pirmosiose lietuvių kalbos gramatikose постало не як окрема праця, а як передісторія дослідження прислівників. Досконало знаючи латину, він вивчав усе, що від самого початку було написано про невідмінювані частини мови. Якби так чинили й інші мовознавці, їхня наукова діяльність була б набагато пліднішою. Наприклад, не довелося б захищати аж дві габілітаційні дисертації й усе одно залишати історичний середній рід узгоджуваних слів у сучасній литовській мові. Неминуче зіткнулися б із твердженням Даніелюса Клейна: «Скільки родів має іменник, стільки їх має й прикметник». Улвідас намагався все прочитати й хотів мати вичерпну картотеку прислівників. Коли самому стало важко її укладати, 1959 року він запросив до Інституту свою колишню студентку Елену Валіулите й доручив їй збирати прислівники з картотеки Lietuvių kalbos žodyno. Вона збирала для Улвідаса приклади цілий рік. Важко уявити, як ті приклади треба було класифікувати, але їх класифікували й роботу завершили: дисертацію захистили, опублікували багато статей про прислівникове вживання відмінкових і прийменникових конструкцій, проте все це не вмістилося до тритомної граматики. Увесь доробок Улвідаса з вивчення прислівників можна побачити лише у збірці Lietuvių kalbos prieveiksmiai, упорядкованій Валіулитею (2000). Не менший том можна було б укласти і з його друкованих текстів про культуру мови, які багато років читали по радіо. Інститут литовської мови мав би включити укладання такого тому до своїх планів, адже він показав би ще ширшу панораму наукових інтересів Улвідаса. 312 Acta Linguistica Lithuanica LXIX Algirdas Sabaliauskas Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m. Улвидас був не лише талановитим, а й особливим: учора міг сказати одне, а сьогодні вже цього не пам’ятати. Я це відчула на власному досвіді. Спокушена Юозасом Пікчілінгісом, я вирішила написати дипломну роботу про види. Можливо, даючи цю тему, Пікчілінгіс хотів перевірити мене — чи не списуватиму я з Паулускаса, адже знав, що той пише дисертацію про префіксальне творення дієслів. Оскільки я ніколи в житті нічого не списувала, то скористалася лише бібліографією Паулускаса, з якої вибрала праці тих авторів, яких цікавив тільки вид дієслова як граматична категорія. Зі статті Скарджюса «Види та їх уживання» (Skardžius 1936) я зрозуміла, що він не задовольнявся тим, як види описав Яблонскіс (с. 397–410). Із Німеччини він привіз нові ідеї. Я чула лише прізвище Леонарда Дамбрюна (с. 429–435). Свою дипломну роботу я впорядковувала за методикою, запропонованою Яном Сафаревичем, адже лише фахівець із латинської мови міг усвідомити, наскільки тісно види пов’язані з часами. Його цікавило, як те, що виражають форми часів латинської мови, можна передати литовською за допомогою словотвірних засобів (див. Safarewicz 1938). Я не заперечувала граматичної функції префікса, не втручалася в його словотвірну роль і описала види через часи. Запрошена рецензувати Галнайтіте критикувала безжально, але я захистилася й сподобалася Бальчіконасу, який визначив моїй дипломній роботі дуже високу оцінку. Після закінчення навчання я залишилася без роботи, бо мій чоловік мав восьмирічний трудовий стаж у Інституті литовської мови та літератури. Коли з’явилося тимчасове місце, мене взяли до відділу граматики, яким керував Улвидас. Він прийняв мене дуже привітно: похвалив за чудову дипломну роботу й пообіцяв подбати про моє майбутнє. Паулускас сам ніколи не хвалився, тож і дружину не міг похвалити. Мабуть, він розмовляв із Пікчілінгісом, бо звідки Улвидас міг знати, що я писала дипломну роботу про дієслівні види? Улвидас доручив мені писати в Інституті на ту саму тему. Я починала не з порожнього місця, тож уміла працювати. Тоді я прочитала й надруковану англійською статтю Дамбрюна, яку він називав тезами майбутньої більшої праці, «Verbal Aspects in Lithuanian» (Lingua Posnaniensis, 1959, № 7). Оскільки статтю було написано англійською, терміни не викликали сумнівів і не вводили в оману: Яблонскіс veikslu називав те, що німецькою називають Aspekt und Aktionsart — «вид і спосіб перебігу дії». Спочатку Яблонскіс поділяв усі дієслова на eigos ir įvykio veikslo, а потім поділяв їх іще докладніше: види перебігу — на kartiniai і kartotiniai, а види події — на «1) akimirkos вид, 2) pradžios вид, 3) galo (завершальний) вид, 4) mažybės вид» (Jablonskis 1957: 292–293). Скарджюса цікавило вдосконалення Яблонскієвого розуміння видів. Він стверджував, що в Яблонскієвому визначенні «поняття виду ще не визначене — воно значно ширше. Насправді вид (нім. Aktionsart, фр. aspect, рос. вид) — це той спосіб [виділено мною — A. P.], у який відбувається процес або зазнає впливу дія» (Skardžius 1936: 51). Але термін Яблонскіса veikslas — це не німецьке Aktionsart, а Aspekt. Сам Recenzijos / Reviews 313 ALDONA PAULAUSKIENĖ, SARMA KĻAVIŅA Скарджюс далі видів не досліджував, натомість спонукав до цього Дамбрюна. Той, некритично підійшовши до питання, у праці більшого обсягу замінив литовський термін Яблонскіса veikslai міжнародним терміном aspektai, а німецьке Aktionsart назвав терміном Яблонскіса veikslai. І 1960 року видавництво «Литовська енциклопедія» в Бостоні випустило 160-сторінкову книжку Леонарда Дамбрюна з усіма додатками — Lietuvių kalbos veiksmažodžių aspektai. У ній є порівняння з видами польської мови та використано метод Сафаревича для опису видів через часи. Правду кажучи, перевершити Яблонскіса не так легко. Навіть після цих праць його концепція залишилася невдосконаленою, лише трохи пошкодженою: значення виду приписали частому минулому часу. Один спонукав, інший написав, отримав чудову оцінку Скарджюса й нагороду журналу Aidų, похвалився цим у передмові, а Сабаляускас переписав і до своєї книжки (с. 431–432). Ось так іноді й буває з оцінками та похвалами. За ті роки в Інституті я дуже багато дізналася. Я побачила, що граматика — надзвичайно цікава справа, а дослідження видів дає змогу заглибитися і в граматичну семантику дієслова (транзитивність), і в значення часів, і загалом у всю граматичну науку. Я написала чотири авторські аркуші, бібліографія налічувала понад двісті позицій, адже теоретичної літератури справді було незліченна кількість. (Недарма Маслов пропонував називати аспектологію окремою галуззю мовознавства.) Передруковану машиністками працю подали на розгляд. Жодних суттєвих зауважень не було. Лише після обговорення Вітаутас Амбразас запитав: «То як тепер бути? У планах граматики цю тему передбачено для Галнайтіте». І ось у чому виявилася приголомшлива особливість Улвидаса: він анітрохи не розгубився й запропонував мені узгодити все з Галнайтіте, адже вона вже захистила дисертацію. Ну вже ні! Слабкий аргумент — що вона старша й уже захистилася. Але як завідувач відділу граматики та й увесь колектив старших науковців могли не бачити плану й дозволити мені цілий рік писати тему, призначену іншій авторці? Я пішла з Інституту, не залишивши там жодної сторінки, і ніхто не поцікавився моєю працею. Та годі: що було, те минуло. Та все-таки вона не пропала безслідно. Два роки редагувавши наукову й технічну літературу, я подала написану в Інституті працю як реферат до відділу аспірантури Вільнюського університету. Його керівник сказав, що за весь час своєї роботи такого не бачив. Рецензент Вітаутас Мажюліс також оцінив її на «дуже добре». Після вступу треба було затвердити тему. На кафедрі тоді дуже скептично ставилися до видів. Але Казлаускас промовив доленосну фразу: «Якщо є кому керувати, нехай пише». А Пікчілінгіс, завідувач кафедри, сказав: «Формальний керівник буде, а напише вона й без керівника». Рецензуючи книжку Сабаляускаса, я мимохіть розповідаю факти своєї наукової біографії, бо на цю нитку можна нанизати чимало описаних Сабаляускасом особистостей і їхніх праць. У Литві ніхто й не знав, що студії видів у середині та другій половині XX століття були дуже актуальними в інших країнах. Лише згодом стало зрозуміло, як із-за кордону почали приїздити стажери, щоб досліджувати види балтійських мов. Першим був професор Університету Глазго Віктор Голттум. Дивно, але приємно, коли тебе, 314 Acta Linguistica Lithuanica LXIX Algirdas Sabaliauskas Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m. ще лише асистентку, доручає керувати професорським стажуванням. Цілий місяць ми сиділи разом у професорській читальні ВУ. Він вивчав литовську мову й перекладав мою щойно захищену кандидатську дисертацію, а від’їжджаючи, сказав: «Якби не ваша праця, моє стажування було б безглуздим». 1980 року я познайомилася з надзвичайним ученим і людиною Юрієм Степановим (с. 510–513). Згодом, спілкуючись із ним, я зрозуміла, чому Вільнюський університет лише 2003 року присвоїв йому звання почесного доктора, хоча Степанов заслужив на нього й раніше. Він дуже любив Литву та її людей, після подій 13 січня вийшов із партії. 1968 року Степанов був опонентом першої в Литві захищеної докторської дисертації Йонаса Казлаускаса. Після смерті Казлаускаса він відчув, що втратив більше, ніж друга, віддалився, а може, його й трохи відштовхнули від Вільнюського університету, але він і далі виховував молодих учених для Литви, проводив відпустки в садибах сільських мешканців. 1979 року, на його думку, вийшли дві вагомі книжки: Історичний синтаксис дієприкметників литовської мови Амбразаса та Граматичні категорії дієслів литовської мови Паулаускене. Тому, коли Регіна Венцкуте попросила його, він погодився бути опонентом моєї дисертації. Найцікавіше, що під час обговорення на кафедрі обурювалися: «Раніше Паулаускене чіплялася до Галнайтіте, а тепер насмілилася взятися й за Жуліса; розділ про категорію особи треба викинути» (Гірденіс, найкращий друг Жуліса, не промовив ані слова). Але я не з тих, хто слухняно кориться. Тому я перемогла, бо Степанов вважав інакше: «Про категорію особи написано найкраще у світовому мовознавстві». Степанов здивував і тим, що вранці, зустрінутий Регіною Венцкуте на вокзалі, поїхав не відпочивати до готелю, а до нас додому і, не знімаючи пальта, запропонував мені написати разом із ним доповідь для майбутньої конференції балтистів у Ризі. Ми написали доповідь (Пауляускене, Степанов 1985: 17–24). Коли його запитали, якої подяки він хотів би за клопіт опонента й подорож із Москви, Степанов попросив подбати про відпустку в селі. Я поселила його в Швендубре, у чудовій садибі біля самої долини Райгарда, де перед війною Мікалоюс Константінас Чюрльоніс колись ховався від дощу, куди не раз навідувався композитор Баліс Дваріонас, де мешкав Бальчіконис, збираючи дрюскінінкайські пісні, де під час експедицій жила і я, а також де я поселила Йохена Ранге (с. 602–607). Коли, вже посеред відпустки Степанових, я навідалася до них, обоє з дружиною Лілією раділи, що ще ніколи так чудово не відпочивали: мали дві прекрасні кімнати й їжу, яку готувала вправна господиня, ходили лісом і берегом Неману до Друскінінкая, відвідували концерти в домі Чюрльоніса, директор Друскінінкайської середньої школи № 1 Вітаутас Базис покатав їх автомобілем Південною Литвою. Нам ще залишалося прогулятися стежкою Чюрльоніса й щиро поговорити. Найважливіше, що ті знамениті люди, з якими мені довелося зустрітися, залишалися друзями на все життя. У збірнику, присвяченому ювілею Степанова, Мова і культура: факти Recenzijos / Reviews 315 ALDONA PAULAUSKIENĖ, SARMA KĻAVIŅA і цінності — лише замовні статті про досліджувані ним проблеми. Я була щаслива, що мене запросили до кола його друзів. Дієслівні категорії виду привели до мене й японку Ейко Сакураї. Сабаляускас знає, що вона слухала лекції Боніфаца Стунджі з прусської мови (с. 724). Але хіба можна знати все? Звідки дізнаєшся, що її професор, отримавши книжку Паулаускене, послав свою ученицю вивчати види дієслова? Про це можна лише здогадатися з публікацій. Та не так легко дізнатися, що й після навчання Сакураї багато разів, залишаючи маленьких дітей бабусям, їздила до Литви, оселялася не в готелі, а в домі Паулаускасів, що Паулаускене, якби захотіла, могла вдягти й кімоно, що в Японії ніхто не говорить і не пише литовською так чудово, як Сакураї. На запитання, чому вона досі лише асистентка, а не професорка, вона дуже тихо відповіла: «Чоловіки не дозволяють. Японка має бути покірною і слухняною, через двері вона не заходить першою». Тепер її діти вже підросли: синові Наото одинадцять років, доньці Акане — вісім, а синові Кенто — чотири, і Сакураї ще обіцяє не раз відвідати Литву. Іще від першої особи хотіла б поговорити про двох видатних литовських мовознавців — Зігмаса Зінкявічюса та Алекса Гірденіса. Моє покоління пам’ятає Зігмаса Зінкявічюса як чудового викладача. Тепер ми пишаємося, що були учнями Бальчікониса, а тоді вважали Зінкявічюса найкращим викладачем, а історичну граматику — найцікавішою наукою. Тоді ми ще й не здогадувалися, що з часом надмірна відданість науці, пошана, яку вона приносить, нагороди й найрізноманітніші премії, бажання всюди бути першим можуть діяти на людину, наче наркотики. Зінкявічюс цілковито розчинився в науці, обійманих посадах, лавині пошани й поваги як у Литві, так і за кордоном. У книжці Сабаляускаса про це написано з великою повагою. Зінкявічюс — талановитий і працьовитий, але тепер неможливо охопити й оцінити все написане ним. Так Рімвідас Шилбайоріс говорив і про Едуардаса Мєжелайтіса: Талановитий Мєжелайтіс, але він б’є потужним фонтаном посеред площі, і неможливо належно оцінити його доробок у цілому. Я дуже уважно прочитала Історію литовської мови Зінкявічюса від першої сторінки до покажчиків, бо готувалася писати про перші граматики литовської мови. Знаю і передісторію цієї праці Зінкявічюса. 1964 року кафедра литовської мови ВУ разом з Інститутом литовської мови та літератури АН задумали написати Історію литовської мови й завершити її 1970 року. Але автори більше дбали про свої докторські (габілітаційні) дисертації й не розпочали запланованої праці. У ті часи плани належало виконувати. Тож 8 лютого 1968 року на засіданні кафедри (протокол № 314) постановили відокремитися від Інституту й написати дві наукові праці, які замінили б заплановану Історію литовської мови і водночас слугували б підручниками для студентів вищих навчальних закладів. Паліонісові доручили написати Історію літературної литовської мови. Він написав і видав свій підручник 1979 року. Згодом, удосконаливши його й трохи змінивши назву, 1985 року він подав студентам Історію литовської писемної мови. 316 Acta Linguistica Lithuanica LXIX Algirdas Sabaliauskas Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m. Друга праця мала бути колективною — Історична граматика литовської мови. План такий: I. Вступ і бібліографія (3 друк. арк. — Казлаускас); II. Фонетика: 1) вокалізм, 2) наголос (8 друк. арк. — Гірденіс), 3) консонантизм (3 друк. арк. — Зінкявічюс); III. Морфологія: 1) іменник (5 друк. арк.), 2) займенник (2 друк. арк.), 3) числівник (1 друк. арк.) — Мажюліс, 4) прикметник (2 друк. арк.), 5) незмінювані частини мови (1 друк. арк.) — Зінкявічюс; 6) дієслово (5 друк. арк.) — Казлаускас. Праця мала бути підручникового характеру, побудована за системою параграфів; літературу належало зазначати в тексті, термін завершення — 1970 р. Обговорення й захист докторських дисертацій Казлаускаса та Зінкявічюса явно заважали їм писати працю, заплановану кафедрою. Потім трагічна смерть Казлаускаса остаточно зруйнувала план. Найкраще все писати самому: що заплануєш, якщо будеш живий-здоровий, те й завершиш. Зінкявічюс усе зробив сам: забезпечив студентів підручниками з діалектології та історичної граматики, написав велику працю Історія литовської мови, згодом скоротив її до конспекту, а Раму́те Пліопліте переклала її англійською й випустила у світ. Читаючи Історію литовської мови Зінкявічюса, я міркував про різне, особливо коли дійшов до писемного періоду. Про один із найважливіших етапів давньої литовської писемності (XVI–XVII ст.) Паліоніс захистив докторську дисертацію на здобуття габілітації, багато років викладав у Вільнюському університеті весь курс історії литовської писемної мови, видав два варіанти підручника з цієї дисципліни, а також разом із Т. Бухене написав ґрунтовний вступ про перші друковані граматики литовської мови для видання Інституту Перша граматика литовської мови (1957). Від Паліоніса чекали докладного аналізу й оцінки праці Зінкявічюса, але чомусь так і не дочекалися. Не можна видавати опис сучасності за історію. Кожен, хто жив у ті часи, знає, якими вони були. Не треба було займатися політикою: писати про реформи Горбачова, діяльність Бразаускаса й Березова. Написати про дослідників литовської мови належало залишити Сабаляускасу. Тим паче, що тут натрапляєш на речі, яких здоровим глуздом не збагнути. Наприклад, Альбертас Росінас із 1989 р. уже був професором кафедри балтійської філології Вільнюського університету, а в 1991–1996 рр. — завідувачем цієї кафедри. Та в VI томі виданої 1994 р. праці Зінкявічюса Історія литовської мови він іще працює в інших установах (с. 268). Що ж тут сталося? На с. 189 наведено безліч прізвищ мовознавців, які дбали про культуру мови. І зроблено вкрай несправедливий висновок: «[...] цілковита байдужість влади до майбутнього литовської мови, примирення з її зникненням в „епоху комунізму“ зводили нанівець усі ці зусилля». Читаючи ці рядки, відчуваєш глибокий біль. Адже це неправда! У Історії литовської писемної мови Паліоніса все зовсім інакше: після війни виросло нове покоління талановитих письменників, запровадили обов’язкову середню освіту, у редакціях газет і журналів та книжкових видавництвах працювали кваліфіковані стилісти, радіо, телебачення й театр дбали про правильність мови. Тому літературна мова нині досягла найвищого ступеня досконалості. Цікаво, що тепер думає Зінкявічюс? Невже влада незалежної Литви дуже Recenzijos / Reviews 317 ALDONA PAULAUSKIENĖ, SARMA KĻAVIŅA дбає про культуру мови? Невже краще, коли литовську мову засмічено всілякими неадаптованими запозиченнями, а жодного унормування мови взагалі не видно? Уже 1994 р. було зрозуміло, що відбувається з литовською мовою, а Зінкявічюс усе одно пропонує останнім реченням на обкладинці книжки: «У майбутнє треба дивитися оптимістично». Закривши книжку з цим реченням, хотілося б озватися словами Вінцаса Миколайтіса-Путинаса: «Чистий оптимізм звучить для мене як брехня». Алексас Гірденіс казав, що англійська мова завдасть литовській більшої шкоди, ніж російська. Вони, мабуть, говорили про цей привид англійської мови, граючи в шахи з Йорундуром Гільмарсоном (с. 637), але невідомо, чи завдала вона ісландській мові такої шкоди, як литовській. Ісландці — вільний народ, а ми, вирвавшись з однієї шибениці, добровільно встромляємо голову в петлю іншої. На самому початку литовського національного відродження Гірденіс писав: «Кожен із нас дещо зробив, але, мабуть, не стільки, скільки мусили й могли... Особливо боляче стає, коли добре замислишся: що ж доброго ти зробив? Досліджував мову, особливо жемайтську говірку цього краю (а передусім мажейкяйську), та чи стало комусь від цього краще або хоча б цікавіше жити? Учні звідси дедалі рідше обирають шлях філолога (місто чи містечко — не те місце, де зацікавлюються рідною мовою й культурою свого народу, а скільки здібних дітей нині народжується в селі, де завзято п’ють?)» (Gimtoji kalba, 1990, nr. 10, p. 1–2). Люди такого обдарування, як Алексас Гірденіс, народжуються, мабуть, лише раз на століття. Тому йому було нелегко обрати фах, адже він міг досягти вершин у будь-якій науці й мистецтві. Як він грав на скрипці! Який мав голос! Обравши мовознавство, він усе одно не полишав лірики й аналізу гекзаметра. Не знання мов привели його на стажування до університетів світу — навпаки, світ сам приїхав до нього. Самотужки вивчивши давньогрецьку мову, він спромігся досліджувати її просодію й опонувати праці Міндаугаса Строкіса. Здібності математика й фізика стали в пригоді під час роботи в лабораторії експериментальної фонетики; з інженерки Віди Жилінскене Гірденіс зробив самостійну дослідницю литовської мови (с. 291–293). Усі публікації Гірденіса розглянуто в книжці Сабаляускаса, де також написано: «Сьогодні можна говорити про лінгвістичну школу Гірденіса: понад тридцять литовських і латвійських мовознавців, якими він керував, захистили дисертації» (с. 189). Хто міг би сказати, скільки часу Гірденіс віддав науковій праці інших людей, як він прагнув виховати мовознавців, здатних продовжити те, що він сам так талановито розпочав? Хотілося б написати про нього набагато більше, адже ми разом жили й працювали. Тут можна лише додати, що, розмовляючи з тобою, він ніколи не поглядав на годинник, показуючи, що поспішає і що твоя розмова йому нецікава. Три томи Праці з мовознавства Гірденіса варті окремої уваги. Наприкінці кожного тому вміщено Діалог, де можна прочитати й погляд самого Гірденіса на мовознавство. Він відчував силу свого таланту, але не хотів хизуватися. На обкладинці першого тому бачимо Гірденіса з Балчиконісом, який усміхається так, як усміхався лише з друзями в селі або навідуючись до литовців, що мешкали в Білорусі. Я попросив Гірденіса, щоб він 318 Acta Linguistica Lithuanica LXIX Algirdas Sabaliauskas Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m. написав спогади про Балчіконі. Він відмовився це зробити: «ще хтось подумає, що я хвалюся». Це правда, адже, пишучи про інших, неминуче постаєш і сам. Справжній парадокс: найталановитіший литовський мовознавець XX ст. отримав лише дві колективні державні нагороди: одну за підручники для середньої школи, а іншу — разом з авторами однотомних граматик. І не знайшлося жодної праці Гірденіса, гідної наукової премії Литовської Республіки. Зінкявічюс писав про себе. У такому разі автор підноситься над усіма, а інші, хоч їх і хвалять, мимоволі применшуються. Було б іще пів біди, якби в тому нарисі не було пліток і прикрих помилок. Колегу Владаса Бартусевічюса він перейменовує на Вінцаса; на засіданні, де обговорюють лекцію Зінкявічюса, разом із Кабелкою обмовляє Юлію Жукаускайте, яка, за словами Кабелки, слухала у Скаржджюса, як треба казати: чи Žvaigždės spindi danguje, ar ant dangaus? А Скаржджюс нібито відповів: «Вам, панночко, — на погонах» (Zinkevičius 1999: 149). Невже Скаржджюс, який усе життя дбав про культуру мови, міг так відповісти на цілком розумне запитання? І співрозмовники, насміхаючись із Жукаускайте, показали, що самі не знають: можна сказати і так, і так — залежно від того, як тлумачити те небо: як дах над головою чи як простір, повний зірок. Зрозуміло, що видати праці Буґи складніше, ніж праці Яблонскіса. Але Пальоніс видав те, що на той час було найпотрібніше: граматики Яблонскіса. Зінкявічюс хвалиться, що представляв по радіо обидва томи Яблонскіса Rinktinių raštų: перший том складався зі статей про виправлення мовних помилок, а другий — із підручників (с. 184). Але насправді до першого тому Яблонскіса Rinktinių raštų увійшли не статті, а граматики, синтаксис, наука про відмінки й прийменники, праці, яких і сам Яблонскіс не вважав підручниками; статті містяться в другому томі. 1925 року Яблонскіс написав короткий виклад граматики 1922 року й лише із застереженнями запропонував його як підручник для старших класів середньої школи, але цей виклад Пальоніс до Rinktinių raštų не включив. Що міститься у двох томах Яблонскіса Rinktinių raštų, зовсім неважко пригадати, а якщо не пам’ятаєш — перевірити; але тут Зінкявічюс анітрохи не відчуває відповідальності за написане. І найкраща редакторка видавництва не перевірила, бо автором був академік. Знайшовши такі приклади неймовірної поверховості, починаєш сумніватися й у деяких наукових твердженнях. Тепер слово надається Сармі Клявіні. 265 сторінок книжки (від 463 до 728) Сабаляускас присвятив зарубіжним мовознавцям, які навчали литовської мови, досліджували її, використовували її факти у своїх працях, і визначив цінність їхніх досліджень для литуаністики, балтистики та індоєвропеїстики. Звісно, автор визнає, що наприкінці XX і на початку XXI століття історичне порівняльне мовознавство вже досягло своїх цілей, а литовська мова як найдавніша індоєвропейська мова стала менш потрібною, адже нині домінують нові напрями синхронного мовознавства. Однак вона й надалі важлива для етимології, типології мов та інших галузей мовознавства. Recenzijos / Reviews 319 ALDONA PAULAUSKIENĖ, SARMA K̦LAVIN̦A Сабаляускас описав чимало мовознавців із найрізноманітніших країн світу (Європи, Азії, Америки, Австралії та ін.), які вивчили литовську мову й досліджували її в тому чи іншому аспекті. У його книжці, немов у докладній енциклопедії, можна знайти цінні відомості про цих особистостей і країни. У рецензії згадаємо лише декого з них. Природно, що серед іноземців першими Сабаляускас описав мовознавців спорідненого народу — латишів. Нині в Латвії немає такого мовознавця, який міг би дати литовському мовознавству й балтистиці загалом стільки, скільки колись дав Яніс Ендзелін. Однак традиція порівняльного дослідження балтійських мов тут не зникла. До Другої світової війни, коли в Латвійському університеті працював Яніс Ендзелін і при ньому був відділ балтійської філології, багато балтистів їхали навчатися до Риги; у середині XX століття напрямок змінився, бо Вільнюс став центром балтистики. У Вільнюському університеті навчалися вже не лише латвійські мовознавці. І серед латишів не один захистив тут дисертацію або брав участь у спільних дослідженнях балтійських мов, наприклад, у підготовці Baltų kalbų atlasą. У цій книжці Сабаляускас спершу знайомить читачів із тими латишами, які сформувалися як балтисти під керівництвом віленських професорів Вінцаса Урбутіса, Вітаутаса Мажюліса, Алєкса Гірденіса, Зігмаса Зінкявічюса та Александраса Ванагаса. Першим аспірантом Вільнюського університету був Рейніс Бертулис, який народився в селі Піпіри Акмянського району (1937–994). У 1962 році він вступив до аспірантури Вільнюського університету й досліджував лексичні зв’язки латиської та литовської мов. На цю тему писав статті. Свої литуаністичні праці він публікував і в латиській пресі. Оскільки Сабаляускас сам перекладав латиську художню літературу литовською, він не забуває й про те, що Бертулис перекладав литовську художню літературу латиською. Талановиті мовознавці з різних країн мали й літературні здібності: перекладали, навіть досліджували художню літературу, писали вірші й оповідання. У Латвійському університеті Бертулис викладав, серед інших дисциплін, і литовську мову. Згодом до Вільнюса на навчання приїздили вже його учні. Петеріс Ванагас у 1982–1984 роках був студентом Вільнюського університету, у 1985–988 роках — аспірантом цього університету, а зрештою захистив тут докторську дисертацію. Альбертс Сарканіс — не лише лінгвіст, а й дипломат. Як лінгвіст він цікавився латиськими діалектами та контактами латиської й литовської мов. У 1993 році Сарканіс захистив у Вільнюському університеті докторську дисертацію з експериментальної фонетики говірок. А Лаймуте Балоде (Анелаускайте) своїм корінням належить до обох наших народів. Вона випускниця Вільнюського університету, але водночас два роки навчалася і в Латвійському університеті. Нині вона працює в університетах Риги й Гельсінкі, де викладає обидві балтійські мови, досліджує ономастику балтійських мов і бере участь у укладанні словників. Сабаляускас описує також латвістичні дослідження, в яких просто неможливо обійтися без литовської мови, наприклад «Історична фонетика латиської мови» Марти Рудзіте (1993), двотомний «Етимологічний словник латиської мови» Константінса Каруліса (1992), праці Антона Брейдака. У цій чудовій енциклопедії знайдемо також Айни Блін- 320 Acta Linguistica Lithuanica LXIX Algirdas Sabaliauskas Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m. дослідження Кеноса, Беніти Лаумане, Дайни Нітіні, Ожарса Буша, Даце Маркус, Валентини Скуїні, Брігіти Бушмане, Анни Стафецки, Лідії Лейкуми та ін., із зазначенням того, що в їхніх працях важливе для литуаністики. Просто дивовижно, як добре Сабаляускас знає мовознавство сусідніх країн і наскільки глибоко вивчає все, що може зацікавити інших мовознавців своїм методом чи предметом дослідження. Наприклад, студію дитячого мовлення «Від п’яти місяців до п’яти років» (1982), авторкою якої є латвійська емігрантка, професорка Стокгольмського університету. Наша професорка, навіть виховуючи дітей, спромоглася виконувати потрібну й дуже цікаву мовознавчу роботу. Увага славістів до литовської мови, що триває від другої половини XIX ст., не слабшає й досі. Про це свідчить і ґрунтовний аналіз Сабаляускасом праць російських, українських, польських, чеських і болгарських мовознавців (482–568). Із особливою пошаною та ретельністю описано діяльність російських балтистів, адже москвичі Володимир Топоров, Олег Трубачов і В’ячеслав Іванов — насправді вчені широкого профілю: мовознавці, фольклористи, міфологи, етнологи, дослідники літератури. Для сучасного мовознавства й литуаністики особливе значення мають праці двох видатних фахівців із теоретичного мовознавства — Тетяни Булигіної та Юрія Степанова. Їхні студії з теорії граматики й теоретичної граматики, семантики та семіотики, порівняльного мовознавства й філософії мови — цінна спадщина для дослідників різних мов. Литовські мовознавці можуть пишатися їхньою дружбою й увагою; багато відомих сьогодні литовських лінгвістів завдячують їм керівництвом на початку наукового шляху. З великою пошаною описано праці старшого (Юрія Откупщикова) і молодшого (Олексія Андронова) поколінь петербурзьких балтистів, а також українця Анатолія Непокупного. Особливе місце в описі Сабаляускаса посідають польські мовознавці, а серед них — біографія найвидатнішого балтиста й індоєвропеїста Войцеха Смоцинського, його лінгвістичний шлях, видання лінгвістичних журналів, бюлетенів і бібліографій, а також найважливіша для литуаністики праця «Етимологічний словник литовської мови» (2007). Значний внесок у литуаністику зробили Лешек Бендарчук, Міхал Кондратюк та ін. Відомі також чеські й болгарські балтисти. Надзвичайно ґрунтовно представлені німецькі мовознавці — вихідці з країни, де на початку XIX ст. виникло порівняльно-історичне мовознавство. Найактивніший німецький балтист сучасності — Райнер Еккерт. У період, який описує Сабаляускас, він опублікував чимало важливих для литуаністики студій, рецензував у німецькій пресі найважливіші праці з литуаністики й до виходу на пенсію очолював заснований з його ініціативи Центр балтистики в Грайфсвальдському університеті. Сабаляускас, добре обізнаний із дослідницькими напрямами цього вченого та його педагогічною діяльністю, доходить висновку, що останні два десятиліття були для Еккерта дуже успішними як у галузі балтистики, так і славістики (с. 573). Дуже вагомим є внесок німецького індоєвропеїста Вольфганга П. Шміда (с. 583–588) у науку про балтійські мови. Йому належить ідея, що Старої Європи (його термін) Recenzijos / Reviews 321 ALDONA PAULAUSKIENĖ, SARMA KĻAVIŅA центр гідронімії нібито містився на балтійських землях. Він досліджував прусську мову та мову Куршської коси, з 1985 р. редагував серію видань Hydronymia Europea і разом із Берновським був редактором та співавтором тритомної праці «Мова Куршської коси: студії з історичного мовознавства та інструментальної фонетики одного вмираючого діалекту» (1989–1999). Особливо багато для литуаністики й балтистики загалом зробив філолог широкого профілю, професор Мюнстерського університету Фрідріх Шольц (с. 591–599). Надзвичайно важливою для нас є його праця з дослідження балтійської літератури «Літератури народів Балтії. Їхнє виникнення та розвиток» (1990). Це студія литовської, латиської та естонської літератур, у якій висвітлено специфіку їхнього формування та зв’язки із сусідніми літературами. Для литуаністів надзвичайно важливою є задумана Шольцом у 1981 р. публікація фотокопій найбільшої пам’ятки литовської писемності XVI ст. — перекладу Біблії Йонасом Бреткунасом. Він підготував початковий видавничий проєкт, подбав про фінансування, і 1991 р. почали з’являтися результати цієї роботи. Загалом було видано чотири книги (1991–2002), підготовлені до друку Йохеном Дітером Ранге, Шольцом і Фрідеманом Клуге. Слід сказати, що Сабаляускас із великою пошаною до автора описує всі праці Шольца, бодай трохи пов’язані з балтистикою. У Мюнстерському університеті Шольц очолював Семінар слов’янських і балтійських студій, а згодом — Інститут міждисциплінарних балтійських студій. В Італії існують доволі сильні традиції балтистики: 1931 р. видатний італійський мовознавець Джакомо Девото почав видавати перший у світі журнал із балтистики Studi Baltici, який виходив до 1969 р. Приємно відзначити, що 1995 р. в Пізанському університеті засновано журнал Res Balticae. Найактивнішими балтистами цього тридцятиліття Сабаляускас вважає Марію Терезу Адемолліо Гальяно, Гвідо Мікеліні та П’єтро Умберто Діні. Ми, добре знаючи Діні, відчуваємо до нього особливу симпатію. Він не лише видатний учений і поліглот, а й дуже приємна людина. Захоплює зацікавлення Діні балтійськими мовами та історією мовознавства; його opus magnum «Балтійські мови» (Le lingue baltiche. Firenze, 1997) литовською та латиською мовами вийшла 2000 р., російською — 2002 р., а тепер її вже перекладено англійською. Серед багатьох інших його праць вирізняється «ALILETOESCVR: початки балтійського мовознавства» (ALILETOESCVR: linguistica baltica delle origini. Livorno, 2010, 844 p.). А скільки Діні зробив для мистецтва й культури! Він познайомив Європу з балтійськими народами, їхнім минулим і сучасністю; скільки чудових есеїв і перекладів художньої літератури (прози й поезії) він створив. У рецензії неможливо перелічити навіть найважливіших дослідників та їхні праці. Залишається лише закликати читачів відкрити книгу Сабаляускаса, у якій можна знайти все або майже все, що пов’язане з литуаністикою та балтистикою. Сабаляускаса Історія дослідження литовської мови — чудова спадщина історії мовознавства для майбутніх поколінь. 322 Acta Linguistica Lithuanica LXIX Algirdas Sabaliauskas Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija. 1980–2010 m. LITERATŪRA Dėk žodį prie žodžio – turėsi žodyną. Atsiminimai apie kalbininką Juozą Balčikonį 2006: Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. Gimtoji kalba, 1990, nr. 10, p. 1–2. Jablonskis Jonas 1957: Rinktiniai raštai 1. Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla. Kazlauskas Jonas 1968: Lietuvių kalbos istorinė gramatika. Vilnius: Mintis. Kļaviņa Sarma 2012: Jāņa Endzelīna akadēmiskās biogrāfijas mzzināmas lappuses līdz 1940. gadam – Latvijas Zinātņu Akadēmijas Vēstis, A daļa, 5/6 nr. lpp. 5–18. Mūsų kalba 1975, nr. 3. Паулаускене Алдона, Степанов Юрий 1985: Универсальные категории в грамматике балтийских языков. – Baltu valodas senāk un tagad. Riga, lpp. 17–24 Pikčilingis Juozas 1982: Žodžio interviu. Vilnius: Mokslas. Skardžius Pranas 1936: Veikslaı ir jų vartojimas. – Gimtoji kalba 4. Safarewicz Jan 1938: Stan badań nad aspektem czasownikowym w języku litewskim. – Balticoslavica 3. Wilno. Stang Christian S. 1966: Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen. Oslo – Bergen – Tromsö. Степанов Юрий С. 1981: Имена. Предикаты. Предложения. Москва: Наука. Urbutis Vincas 1978: Žodžių darybos teorija. Vilnius: Mokslas. Zinkevičius Zigmas 1999: Prie lituanistikos Židinio. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. Эндзелин Янис 1905–1906: Латышские предлоги 1–2. Юрьев. Įteikta 2013 m. spalio 8 d. ALDONA PAULAUSKIENĖ Vilniaus universitetas Balio Sruogos g. 8-1, LT-10220 Vilnius, Lietuva aldona.platuk [email protected] SARMA KĻAVIŅA Latvijas universitātes Ozოლciema 24/1-112, LV-1058 Riga, Latvija [email protected] Recenzijos / Reviews 323