A Semantic–Pragmatic Theory of Proper Names

WILLY VAN LANGENDONCK Левенський університет Сфери досліджень: синхронна лінгвістика, граматика конструкцій і залежнісний синтаксис, референція та семантика, ономастика, теорія імен, маркованість, прототипність, іконічність, порядок слів, граматичні категорії, такі як означеність, родовість, число, граматичні відношення, прийменники. СЕМАНТИКО-ПРАГМАТИЧНА ТЕОРІЯ ВЛАСНИХ ІМЕН Семантико-прагматична теорія власних слів АНОТАЦІЯ Мета цієї статті — запропонувати розгорнутий семантико-прагматичний аналіз власних імен у відповідь на редукціоністський підхід Річарда Коутса, викладений у його «Прагматичній теорії власності» (ALL 2012). Стверджується, що імена мають щонайменше два типи пресупозицій: граматичні ознаки (особливо означеність) і категорійну пресупозицію (базового рівня), яка уможливлює підкатегоризацію імен. Усе це пов’язане з твердженням, що імена не лише однозначно реферують у мовленнєвому вжитку (це поширена, хоча й не єдина функція), а й мають унікальну денотацію на рівні усталеної мовної конвенції. Щоб визнати це прийнятним, необхідно розрізняти ім’я та лему імені. Це розрізнення також важливе для сфери можливих конотацій і питання перекладу імен. Наводяться граматичні, філософські, психолінгвістичні та нейролінгвістичні свідчення. АНОТАЦІЯ Мета цієї статті — запропонувати розгорнутий семантико-прагматичний аналіз власних імен у відповідь на редукціоністський підхід, викладений Річардом Коутсом у прагматичній теорії власних імен (ALL 2012). У статті обґрунтовується, що власні імена спираються щонайменше на два типи пресупозицій: граматичні ознаки (особливо означеність) і категорійну пресупозицію (базового рівня) КЛЮЧОВІ СЛОВА: унікальна денотація, референція, лема імені, пресупозиція, означеність, значення базового рівня, усталена мовна конвенція, граматика, переклад. КЛЮЧОВІ СЛОВА: унікальна денотація, референція, лема власного слова, пресупозиція, означеність, базове значення, усталена мовна конвенція, граматика, переклад. Straipsniai / Articles 99 WILLY VAN LANGENDONCK передумова, що уможливлює субкатегоризацію власних слів. Усе це пов’язано з твердженням, що власні слова не лише вказують на унікальний об’єкт у мовному вжитку (поширена, але не єдина функція), а й позначають його на рівні усталеної лінгвістичної конвенції. Щоб це стало прийнятним, важливо розрізняти власне слово та лему власного слова. Це розрізнення також пов’язане зі сферою можливих конотацій і питанням перекладу власних слів. У статті наведено граматичні, філософські, психолінгвістичні та нейролінгвістичні докази. 0. ВСТУП У деяких ономастичних колах прагматика — переважно у вузькому значенні мовного вжитку — видається модною темою для осмислення власних імен [далі — імена]. Імена відтак більше не визначаються апріорі, а інтерактивно, у дискурсі, у розмові (De Stefani and Pepin 2006: 131). Coates (2006b: 38) стверджує: «... у будь-якому разі те, що є іменем для одного користувача мови, може не бути ним для іншого». Схоже, це означає, що мовець вирішує, що вважати «власністю». Однак, хоча прагматичний підхід до мови та дослідження імен справді охоплює вивчення контексту, дискурсу, розмови у взаємодії тощо, це не обов’язково означає, що користувач мови має визначати статус власних імен як таких. У своїй крайній формі ця постмодерна точка зору означала б, що теоретикові імен загрожує безробіття. Очевидно, наш страх виявився передчасним, оскільки Coates (2000; 2005; 2006a; 2006b; 2009; 2012) розгортає цілком сформовану прагматичну теорію імен, яка насправді є такою ж апріорною, як і інші теорії: Прагматична теорія «власності» (PTP). (див. уже Van Langendonck 2007a: 65–71). PTP трактує прагматику як вивчення мовного вжитку, а теорію імен — як вивчення вживання імен, причому обидва поняття розуміються досить вузько. Як наслідок, граматика й навіть семантика майже не беруться до уваги. Отже, PTP, схоже, прагне зменшити кількість понять, потрібних для характеристики імен. Однак у літературі запропоновано розгорнутіші визначення поняття прагматики, для яких нам не потрібно вдаватися до бритви Оккама. Загалом, здається безпечнішим просто говорити про лінгвістичну теорію, що охоплює семантику, прагматику й граматику. У такому разі прагматика й семантика тісно переплетені, а для деяких лінгвістів навіть нерозрізненні. Наприклад, розрізнення між стверджуваним і пресупонованим значенням є водночас прагматичним і семантичним. Розгляньмо часто обговорюване речення Король Франції лисий, у якому існування короля пресупонується (хай навіть у ментальному, вигаданому світі), тоді як лисина стверджується. У семантичному підході пресупозиція існування зберігається під запереченням, тоді як ствердження — ні: Король Франції не лисий. Існує прагматичніша версія поняття пресупозиції, як 100 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names rule compatible with the semantic one (Horn 1996).1 Last but not least, grammar needs no longer be the poor cousin of pragmatics, neither for names, nor for other word classes. У цій статті я зосереджуся на семантико-прагматичних аспектах «власності» й прагнутиму сформулювати задовільну теорію імен, яка уможливлює інтегровану теорію всіх трьох компонентів: прагматики, семантики та граматики, як це вперше було запропоновано для лінгвістики загалом філософом Morris (1938). З цією метою я розгляну PTP, вкажу на її слабкі місця й запропоную рішення, що ґрунтуються на семантичних і прагматичних міркуваннях та підтверджуються морфосинтаксичними критеріями. Морфосинтаксис докладно розглядатиметься у Van Langendonck (forthcoming). Попереднє зауваження стосується розрізнення між іменем і лемою імені. У Van Langendonck (1999; 2007a: 7–8, 95–102) я запроваджую й докладно розглядаю розрізнення між іменем і власною лемою.2 Ім’я — це вираз, однозначно закріплений за сутністю усталеною ономастичною та мовною конвенцією (колишньою langue, див. нижче), наприклад, у реченнєвих конструкціях або в біографічному, енциклопедичному словнику родинних чи інших імен (наприклад, Le Petit Robert des noms propres, 2000). Натомість власна лема — це лише словникова ономастична стаття, у якій ще не позначено жодної конкретної сутності. Здебільшого мета таких словників (як-от списків лем особових імен) — подавати етимології. Ці леми, «взяті із запасу» (Coates 2006b: 39), мають породжувати різні імена, кожне з яких закріплюється за конкретним денотатом у ad hoc унікальний спосіб. Самі по собі власні леми не позначають і не реферують. Однак вони мають такий потенціал, який здебільшого також охоплює прототипову категорію, наприклад «жіноча стать» у випадку Mary. Тут могли б стати доречними слова Coates: вони «категоризуються на основі очікувань...» (Coates 2012: 132, прим. 16). Проте слід чітко розуміти, що це не стосується імен, закріплених усталеною ономастичною конвенцією. Вони однозначно позначають і категоризують, будучи готовими до використання в дискурсі для референції або, можливо, для звертання до когось. Примітка 1 Horn (1996: 305) characterizes presuppositional meaning in the following way: “To presuppose something is to take it for granted in a way that contrasts with asserting it”; or: “A proposition is presupposed if and only if it is (treated as) non-controversially true in every world within the working context set.” – Strawson (1950 [1971: 12, 25]) speaks of ‘implications’, and later on (1959), of ‘presuppositions’. 2 Coates (2006b: 28; 2012: 132, fn. 16) appears to confound name-form (i.e. phonological shape), proprial lemma and proper name. That is why for this author, denotation is not considered unique, and names are not categorized absolutely. – Brendler (2008) makes distinctions similar to those in Van Langendonck (2007a): proper name = nomen; proprial lemma = archinomen; name in language-use = nome. Hence, implicitly, he distinguishes between unique denotation and reference. – Even the language philosopher Strawson (1950 [1971: 6–8]) distinguishes between ‘an expression’ and ‘a use of an expression’, where an expression is akin to a lemma, since it is said not to refer yet. Straipsniai / Articles 101 WILLY VAN LANGENDONCK зауважмо, що не всі леми є власними. Деякі є загальними, наприклад gladiator, від якого походить назва фільму Gladiator. Тому я вживатиму термін «леми імен», охоплюючи ним усі можливі леми. The PTP is built around two ideas (Coates 2012: 119; 120), which are implicitly present in language philosophical work like that of Mill (1843) and Strawson (1950 [1971] respectively, quoted in Coates (2012: 119–120):3 1) Власні імена не мають смислу 2) Сутність імені полягає в референції, а не в денотації Хоча перше твердження не є рідкісним, але надто категоричне, друге є доволі суперечливим і має далекосяжні наслідки. Я розгляну обидва твердження й проаналізую чотири особливі наслідки PTP: – Власні імена не утворюють визначеної множини – Власні імена не належать до логічно чітко окреслених категорій – Власні імена не можна перекладати – Теоретичне осмислення межі між власними та невласними виразами має нейрофізіологічні (і психолінгвістичні) наслідки 1. ВЛАСНІ ІМЕНА НЕ МАЮТЬ СМИСЛУ Щоб розібратися з поняттям «смисл», можна поставити конкретні запитання, які ставив Стівен Ульман та інші науковці, наприклад: Що означає слово «стіл»? Або Що ви розумієте під словом «стіл»? Якщо це запитання, які мають сенс, то слово має «смисл», тобто лексичне значення, яке можна визначити. Справді, ми можемо дати визначення слова table, наведене у словниках. Зазвичай такі слова, у цьому випадку загальний іменник table, виявляють полісемію, тобто цілісну сукупність семантичних ознак, одна з яких часто є прототиповою. Наприклад, словник Вебстера визначає a table as предмет меблів, що складається з гладкої плоскої стільниці, закріпленої на ніжках; це значення споріднене зі значенням планшета або переліку вмісту тощо. На підставі цих значень ми можемо знаходити референти. Натомість у випадку імен переважає називання, а не значення, які розглядатимемо далі. Як стверджує Ульман (1969: 33): «Не можна сказати, що розумієш» 3 Note that neither Strawson (1950) nor Burge (1973) apply a possible distinction between reference and denotation, so it is obvious that they ‘choose’ the concrete notion of reference, and not the abstract concept of denotation. It is the more obvious to Burge, who sees names as predicative structures with a free variable, hence also accepting “modified proper names” like an Alfred (p. 429). But in such a framework, names cannot be said to be senseless. 102 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names власне ім’я; можна лише сказати, що знаєш, кого воно позначає, чиє це ім’я.4 Немає сенсу запитувати: Що означає слово «Лондон»? або: Що ви розумієте під словом «Лондон»? Те саме стосується займенників: немає сенсу запитувати: Що ви розумієте під словами «він/вона» або «це»? Отже, здається, що ні імена, ні займенники не мають смислу, тобто лексичного значення, яке можна визначити, не кажучи вже про полісемічну структуру.5 1.1. Пресупозиційні значення в іменах Хоча стверджувальне, дефініційне значення (або смисл) для імен виключене, вони можуть мати пресупозиційні значення. Їх слід відрізняти від конотацій або асоціацій. Якщо конотації є випадковими атрибутами імен або лексем імен (див. нижче), то пресупозиційні значення — невід’ємні властивості всіх імен, що відображаються в їхніх морфосинтаксичних ознаках. Я розрізняю граматичне та категоріальне значення. A. Граматичне значення Імена й (принаймні особові та вказівні) займенники мають так звані граматичні значення (на противагу Coates 2006b: 39; 2012: 124), як-от означеність, що вказує на пресупозицію існування та унікальності в реальному чи ментальному світі. Приклади: London, the Rhine; he/she, this на противагу неозначеним somebody, something. Означеність можна назвати слабкою формою дейксису (див. також La Palme-Reyes 1993 нижче щодо імен). На мою думку, імена й (особові та вказівні) займенники мають унікальну референцію в дискурсі, але імена також мають унікальну денотацію, тоді як займенники мають лише неунікальну денотацію. Як побачимо, PTP відкидає унікальну денотацію для будь-якої категорії. Зауважмо, що подвійна подібність між іменами й займенниками щодо дейксису (означеності) та відсутності дефініційного смислу, а в PTP також щодо унікальної денотації, означає, що ця 4 Similar observations were by made by Nicolaisen (1995: 391); for German: Boesch (1957: 32) and Debus (1980: 194). But Brendler (2005: 108–109) rejects the relevance of such statements since he adheres to a kind of maximum meaningfulness theory for names. 5 Coates (2012: 121) mentions the term intension, but I think we can dispense with this term, at least as conceived of in the PTP. In this approach, this notion seems to resemble what many researchers, including myself, call categorical meaning. – In the same paragraph, Coates says: “Names cannot not have sense” by Lyons’ (1977) definition. This must be a typing error and should read: “Names cannot have sense”. Straipsniai / Articles 103 WILLY VAN LANGENDONCK теорія не може розрізнити ці два класи іменних слів (див. нижче про референцію та денотацію).6 Інші граматичні значення, спільні для імен і (особових та вказівних) займенників, — це число (the Ruwenzori на противагу the Andes; she на противагу they) та рід (латинське Julius на противагу Julia; англійське he на противагу she). Крім того, на відміну від займенників, імена мають більше пресупозиційного значення, ніж лише граматичні ознаки. B. Категоріальне значення (базового рівня) Names, but not name lemmas (compare Coates 2012: 125) have an inherent categorical or, more precisely, a basic level presupposition. Geach (1957, section 16) and Searle (1958) claim this categorical knowledge to be necessary for all uses of a name in order to preserve the referent’s identity. In a long footnote, even the ‘tag’ theorist Kripke (1972, comments, p. 351–352, fn. 58) brings up categorical meaning in names. Strawson (1959: 171, 198) sees ‘sortal universals’ in a sentence like Fido is a dog, an animal, a terrier, and speaks of ‘a presupposition of empirical fact’. Some linguists argue in the same vein: Van Langendonck (1968), Kalverkämper (1978: 89, confounding name and name lemma), Kleiber (1996: 582; 2004, section 4.4), Kuryłowicz (1980), Cisl aru (2006: 2012), Leroy (2012). Examples are: Paris is a city, and The Thames is a river. It is true that one can say: The (river) Thames is not a river, but this implies a contradiction between the presupposition that the Thames is a river and the assertion that it is not. Such categorical presuppositions make the subcategorization of names (not of name lemmas) possible (compare Brendler 2004; Debus 2012, and see below). Психолінгвісти також виявляють у власних назвах категоріальне, а точніше, значення базового рівня. La Palme Reyes et al. (1993: 445) формулюють це так: [Фредді: собака] = [цей: собака], що слід розуміти так: «Фредді як представник виду СОБАКА» — це «цей як представник виду СОБАКА». Отже, у власних назвах є дейктичний компонент (цей), як і в займенниках, але також є категоріальне значення (собака), яке в іншому разі має загальний іменник. Це розташовує власні назви між займенниками й загальними іменниками (див. також Molino 1982: 19, а щодо додаткових свідчень — Van Langendonck 2007a: 169–171). 6 Coates (2006b: 41) claims that pronouns do have sense. For instance, in this/these vs. that/those, the notion of proximity indicates the difference. First, this is not (defining) sense, but a grammatical feature. I cannot reasonably ask: “What do I understand by this?” Second, proximity is almost only relevant where this and that are opposed, e.g. this, not that! Compare the phrase That George Bush in sentence (4), where that is used emotively. Third, in other pronouns, proximity does not play a part. 104 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names Neurolinguistic evidence is provided by Bayer (1991). A German aphasic with deep dyslexia could not read names aloud, but she was able to specify elementary features like ‘masculine’, ‘feminine’, ‘city’, or ‘country’ belonging to a name. In fact, these are basic level presuppositions. Bayer distinguishes them (with a different Dutch term) from associations (connotations, see below). He argues that associations belong to the ‘episodic memory’, whereas the categorical meaning belongs to the ‘semantic memory’ (see Van Langendonck 2007a: 110–113). It will be clear that a strictly Millian approach (Coates 2009) cannot account for the conclusions drawn from these neurolinguistic phenomena. For grammatical evidence concerning categorical meaning, see section 3, b). Цього може бути достатньо для пресупозиційних значень. Інший тип онімічних значень стосується конотативних значень. 1.2. Конотативні або прагматичні значення у власних назвах або їхніх лемах Van Langendonck (2007a: 81ff.) distinguishes between two kinds of connotative meanings: some of them pertain to the referent and others to the name lemma or the etymology. Конотативні або асоціативні значення, пов’язані з референтом власних назв, є контингентними (додатковими; пор. Coates 2012: 133–138). Те, які значення, якщо такі є, актуалізуються, залежить від контексту та знань про реальний світ. Інші асоціативні значення стосуються леми власної назви синхронно або з огляду на її етимологію, якщо вона ще прозора. Обидва типи конотативного значення є прагматичними за своєю суттю. A. Прагматичне значення, пов’язане з лемою власної назви або її етимологією Є власні назви, значення леми яких є синхронно прозорим, як-от прізвиська, назви в літературі або магічні імена. Ця прозорість могла поступово зникнути, тож доводиться говорити про етимологічне, історичне значення. - Нейтральні конотації можуть синхронно зберігатися в лемах власних назв. Наприклад, назва Скелясті гори досі вказує на те, чим є цей об’єкт. Значення «скелясті гори» може актуалізуватися в певному контексті або ні. - Емотивне значення постає як ознака певних синхронно прозорих лем власних назв, наприклад зменшувальних форм (як-от нідерландські Jan-tje, Marie-ke) та збільшувальних форм Straipsniai / Articles 105 WILLY VAN LANGENDONCK форми (наприклад, фламандські/нідерландські діалектні Bert-en, Miel-e) імен, наданих при народженні, експресивні альтернативні лексеми імен, особливо прізвиська або клички, як-от фламандські/нідерландські den Dikke «товстун», de Witte «білявий», den IJzeren «залізний», Belgenland замість België «Бельгія», Absurdistan як прізвисько для Afghanistan (див. Van Langendonck 2007a: 22, 195–197; пор. Palmer 1976). Зазначу тут, що люди можуть вкладати емоційні конотації у форму імені — лексеми імені, наприклад лексеми особових імен. Так, деяким батькам, які дають імена, подобаються італійські жіночі імена, наприклад Gigliola; іншим не подобаються такі форми імен, як Detlev тощо. Як відомо, у наш час західні особові імена мають милозвучно звучати (див. Van Langendonck 2010b). – Вигадка, література та імена. Характероніми Конотації, пов’язані з лексемою імені, широко використовують у художній літературі, наприклад Snow White. Особливо варто згадати характероніми в літературі, як-от Doll Tearsheet, Becky Sharp, Titus Groan тощо (Coates 2012: 136). – Імена та магія Давні германські особові імена, як-от Bern-hard «сильний, як ведмідь», відображають магічний характер побажання. Тут особливо чітко видно, що значення належить лексемі, адже численні особи могли мати ім’я з тією самою лексемою імені. Крім того, відомо, що приблизно з 1000 року ці значення поступово зникали. Нині лише етимолог знає, що означало тисячу років тому особове ім’я Bernard. Є й інші випадки етимологічного значення. – Етимологічне значення Існують конотації, пов’язані з етимологічно прозорим словом: наприклад, прізвище Baker може нагадати нам про пекаря, але не обов’язково. Звісно, етимологічні значення можуть вводити в оману: Longbridge — це вже не міст, а місцевість (Coates 2012: 135). Тунель Піка вже не є тунелем, а мостом (див. нижче). B. Прагматичне значення, пов’язане з денотатом або референтом Існують конотації, пов’язані з денотатом або референтом. Ми спостерігаємо континуум від енциклопедичних атрибутів до менш об’єктивних, суб’єктивних конотацій. «Аспекти» значення належать до множини об’єктивних конотацій. – Ми спостерігаємо континуум від енциклопедичних конотацій, пов’язаних із денотатом, як-от у Наполеон програв битву під Ватерлоо, до цілком суб’єктивних асоціацій, які зазвичай стосуються референта в дискурсі, як-от у Енн, здається, не подобається Обама. Нейропсихолог Семенца (2009) наголошує на відмінності між множинами узгоджених значень загальних іменників і можливими множинами неузгоджених конотацій власних імен. Наприклад, між висловленнями немає семантичного зв’язку між 106 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names висловленнями: Обама є президентом Сполучених Штатів, Обама має дружину й дітей, Обама не їсть гамбургерів тощо. Полісемії, властивої апелятивам, тут немає. – Нарешті, існують ці «аспекти» значення, як їх називає Cisl aru (2006; 2012), спираючись на матеріал французької, румунської та російської мов. Хоча базове значення назв міст — «місто», а назв країн — «країна», ці географічні назви часто набувають додаткових значень, зумовлених метонімією. Англійські приклади: (1) Париж обрав нового мера < Мешканці Парижа обрали нового мера (2) Америка вирішила оголосити війну тероризму < Уряд Сполучених Штатів Америки вирішив оголосити війну тероризму Особові імена, особливо імена митців, можуть позначати створені ними твори: (3) Твори Родена розміщені в третьому залі музею (Lemghari 2011) «Твори Родена розміщені в третьому залі музею» Якщо розглядати всі ці «значення» (пресупозиції та конотації) разом і ставити їх на один рівень, зрозуміло, чому дехто вважає власні імена категорією з найбільшим значенням серед усіх класів слів. Теорія максимальної значущості (Van Langendonck 2007a: 39ff., 51, 58; Coates 2012: 137–138) вже представлена у Jespersen (1924: 66), а згодом — у когнітивній лінгвістиці (у найширшому розумінні). Langacker (1991), а також, у зовсім іншій когнітивній парадигмі, Hansack (2004) і Brendler (2008) є сучасними прихильниками цього погляду. Однак із наведених вище міркувань очевидно, що надзвичайно неправдоподібно ставити всі значення, які виконують різні функції — смислу, пресупозицій або конотацій, — на один рівень. Можна зробити висновок, що в першій великій дискусії про філософію імен між John Stuart Mill і Bertrand Russell (після Gottlob Frege) обидва помилялися: теорії «ярлика» Mill (1843) і Coates (2012) слушно відкидають (дефініційний) смисл, але ігнорують пресупозиції (невідомі в XIXth ст.), зокрема притаманну власним іменам категорійну пресупозицію (але не лемам імен), тоді як теорія опису Russell (1918), схоже, допускає наявність у власних імен («скорочених описів») дефініційного смислу. Хоча власні імена можуть мати значення, пов’язані з денотатом або референтом, лемою імені чи етимологією, усе це належить до прагматичного вживання власних імен у дискурсі. Хоча я заперечую наявність у власних імен дефініційного смислу, наведені вище граматичні й категорійні пресупозиції, а також навіть конотативні значення відрізняють власні імена від беззмістовних слів. Відмова від будь-якого смислу чи пресупозиційного значення ускладнить семантичне розрізнення власних імен і беззмістовних слів. Вихід Coates полягає в тому, щоб розрізняти смисл і значення в досить широкому розумінні. Отже, власні імена мають значення в тому сенсі, що «вони “позначають” індивідів, коли їх уживають» (Coates 2006b: 41–42). У Coates (2012: 133) читаємо, що «значення будь-якого імені встановлюється через Str aipsniai / Articles 107 WILLY VAN LANGENDONCK референція», і далі — що основним значенням імені є його денотат. Але це рівнозначно змішуванню значення й денотата, або референції (див. Strawson 1971: 10 щодо цього непорозуміння). У будь-якому разі такі твердження радше збивають з пантелику. На відміну від англійської, інші західноєвропейські мови мають лише одне слово для перекладу понять смисл і значення. Навіть в англійській є лише одне дієслово для обох: означати (оскільки відчувати означає щось інше). Тому я не бачу доречності введення поняття «значення» для мети, яку переслідує PTP. Нарешті, наведені вище семантичні міркування підтверджують тезу Соссюра (відповідно до сучасної когнітивної лінгвістики; див. Langacker 1987; 1991) про те, що всі мовні елементи мають і форму, і значення, всупереч Coates (2006b: 41), який відкидає це твердження, висловлене у Van Langendonck (2007a: 69). Як я зауважив там, Coates (2006a: fn. 16) іде на поступку, визнаючи, що імена не є «беззначними». «Деякі з цих “значень” краще було б назвати асоціаціями». Отже, питання зводиться до природи зв’язку між «смислом» і «значенням». На мою думку, немає потреби постулювати кілька радикально відмінних типів семантичних категорій (Van Langendonck 2007a: 69; також цит. у Coates 2006b: 41). Однак я додав там, що все залежить від функції значень, яка пов’язана з конструкціями, у яких вони з’являються. Наприклад, граматичне значення «близькість», релевантне в певних контекстах у парах цей/той і ці/ті (але не в інших займенниках), не можна назвати «дефініційним смислом» (див. примітку 6). Розгляньмо ще один приклад: поняття «жіноча стать» лексично представлене іменником жінка, а граматично — займенником вона та власним ім’ям Мері (якщо, наприклад, воно позначає матір Ісуса). В останніх двох випадках ми справді вживаємо граматичний термін «жіночий рід» (див. також Van Langendonck 2007a: 85). 2. ДЕНОТАТ І ДЕНОТАТИ, РЕФЕРЕНЦІЯ ТА РЕФЕРЕНТИ If we keep with Coates (2012) to Lyons (1977), we can hold: “Reference is the act of picking out an individual referent in a context of utterance”. “Denotation is the range of potential referents of a word or other expression (its extension), that is, it is an abstraction from reference...”⁷ The PTP holds that the essence of names 7 In Van Langendonck (2007a) the term ‘referent’ is used in the sense of ‘denotatum’, as has been a fairly common practice. However, in this paper (and theoretically everywhere), it is imperative to sharply distinguish between ‘denotation’ in established linguistic convention (see below) and ‘reference’ in language use. – Note, by the way, that in the first place, denotation and reference are considered here as mental. Whether the mental denotata correspond to real world entities is a philosophical issue. Snow White is a name, just like Obama. 108 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names — означає унікально реферувати в контексті й, очевидно, також денотувати, хоча й не унікально (Coates 2012: 121). Ця теза становить більшу проблему, ніж погляд, згідно з яким імена не мають смислу. Унікальну референцію (тобто у вживанні мови) забезпечують також означені дескрипції (наприклад, Королева Нідерландів зреклася престолу) та означені займенники (наприклад, Вона зреклася престолу). У цьому відношенні PTP не може відрізнити імена ні від означених займенників, ні від означених апелятивних іменникових груп. Навіть денотація не відрізняє займенники від імен чи апелятивів, оскільки в межах системи PTP усі три номінальні категорії мають неунікальну денотацію. Наприклад, займенник я позначає клас усіх мовців і реферує до конкретного мовця в необмеженій кількості випадків. Поняття «референція» у вжитку PTP породжує й інші проблеми. По-перше, як зауважує Strawson (1971: 25), референтивне вживання буває не лише означеним, наприклад, референція неозначена. Що стосується імен, чий «основний обов’язок — унікально реферувати до індивідів» (Coates 2012: 30), то слід принаймні говорити про «означену референцію». Інша проблема полягає в такому: якщо визначення імен вирішальним чином залежить лише від того, що в мовному вжитку вони реферують до сутності, можна запитати, чи є це адекватною характеристикою власності. У таблиці 1 Coates (2006b: 29) подає «trinoda-necessitas» обов’язків імені: референцію, звертання та номінацію. Але якщо «власність» ототожнюється з (безсмисловою) референцією у мовному вжитку (Coates 2006b: 30, 42; 2012), постає важливе питання про співвідношення референції й денотації, з одного боку, та звертання й номінації (найменування) — з іншого. Справжня проблема полягає в тому, що в останніх двох випадках немає «реферування»: строго кажучи, звертаючись до когось, мовець не «реферує» за допомогою імені — принаймні якщо дотримуватися належної характеристики «унікально референтного вживання», яке Strawson (1950 [1971: 1]) ототожнює з «згадуванням, висловленням твердження про щось, розмовою про щось». У вокативному реченні Джоне, іди сюди! до Джона «звертаються» в дискурсі, а не «реферують» — тобто не говорять про нього. Тому, хоча «реферування» в дискурсі (смислове чи ні) є головним обов’язком імен, воно не може визначати імена як такі. Це було б подібно, наприклад, до ототожнення імен з особовими іменами — так іноді й роблять, адже чоловіки й жінки є найчастіше позначуваними сутностями. Номінація становить іншу проблему. У реченні Я називаю тебе Джоном створюється денотат. І тут «реферування» немає. Номінація приводить до денотації, яка для імен є ad hoc і унікальною. Крім того, так зване «остенсивне визначення» (Algeo 1973; Van Langendonck 2007a: 34, 37), наприклад у Це Дженніфер, теж не є простим актом референції. Отже, слід усвідомити, що референція в дискурсі — це лише один із можливих способів уживання, хоча й найчастотніший. Тому, якщо не зважати на її частотність, її слід розглядати нарівні зі звертанням, номінацією та остенсією. Натомість унікальну денотацію можна вважати основою цих чотирьох функцій імен: референції, звертання, номінації та Straipsniai / Articles 109 W I L L Y V A N L A N G E N D O N C K остенсії. Іншими словами, денотація є абстракцією від звертання й остенсії, а також від референції, і часто створюється номінацією (наданням імені). Нарешті, слід зазначити, що ці чотири функції трапляються також зі загальними іменниками й не відрізняють їх від імен. Про акт референції див. вище. Звертання вживається з апелятивами й займенниками так само, як з іменами, наприклад: Кевіне/Ти/Хлопче, іди сюди! Що стосується апелятивів, номінацію знаходимо у висловлюванні астронома Назвімо цю пульсуючу зорю «пульсаром», а остенсію — у Це пульсар. До остенсії подібні «ідентифікаційні висловлювання», як-от Це той чоловік, який двічі за один день переплив протоку, що відрізняється від звичайного речення на зразок Той чоловік двічі за один день переплив протоку (Strawson 1971: 25). Тепер я хотів би розглянути співвідношення між референцією, денотацією та унікальною денотацією. Оскільки власність визначається як просте «безсмислове реферування», дивно, що PTP взагалі визнає наявність денотації в імен. Coates (2012: 121) вважає денотацію імені «епіфеноменом, що виникає внаслідок повторної успішної референції, досягнутої через його вимовляння». З іншого боку, Coates (2012: 120–121; 137) вважає погляд, що власність полягає в безсмисловому денотуванні, «нелогічним і явно хибним» — невдале формулювання, адже насправді він має на увазі: «Імена денотують індивідів, але не денотують їх унікально» (Coates 2006b: 37, 42). Проте, що примітно, унікальна денотація визнається для виразів на кшталт Чумацький Шлях і навіть Сонце (там само, с. 32), хоча у Всесвіті безліч сонць. То чому ж відкидати інтуїтивну й загальновизнану унікальність імен? Дивно, але Coates (2006b: 29) стверджує: «у випадку людських носіїв набуте ім’я стає осередком унікальної індивідуальної ідентичності» — це твердження близьке до визнання унікальної денотації принаймні для особових імен. У тому ж дусі на запитання, як ім’я ідентифікує референта в контексті вживання, Coates (2012: 136) відповідає: «Завдяки спільному знанню про довільний, але сталий і жорсткий зв’язок мовної форми з індивідом». Фактично саме в цьому й полягає унікальна денотація. Самого поняття «референт» недостатньо. Крім того, Coates (2006b: 41) стверджує, що займенники як «дейктичні вирази» не слід плутати з іменами, «потенціал референції яких може бути множинним, але в кожному окремому випадку фіксованим (або жорстким, якщо віддати перевагу терміну Kripke» (пор. Kripke 1972 = 1980). Однак те саме можна сказати про означені займенники, потенціал референції яких може бути множинним, але в кожному окремому випадку фіксований або жорсткий. Насправді ні Kripke, ні Strawson (1950 [1971: 23]) не розрізняють імена та займенники — очевидно, тому що, як і більшість філософів мови, вони не розрізняють (унікальну) денотацію та референцію так само, як «усталену мовну конвенцію» та «мовний ужиток» (перше langue, друге — parole; див. нижче). Саме тому Kripke (1972: 345, fn. 16) може без труднощів стверджувати: «Демонстративи можна вживати як жорсткі десигнатори, а вільні змінні — як жорсткі десигнатори невизначених об’єктів». Це означає, що жорсткі 110 A c t a L i n g u i s t i c a L i t h u a n i c a L X I X A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names позначення — це навіть не «безглузде позначення», а лише (унікальне) «безглузде референційне співвіднесення» у мовному вжитку. Попри це, його поняття «жорсткого десигнатора», здається, покликане насамперед точно вказати на унікальну денотацію власних назв. На думку Крипке, власна назва є жорстким десигнатором, оскільки «у будь-якому можливому світі вона позначає той самий об’єкт» (Kripke 1972: 269). Наприклад, уживаючи таке ім’я, як Nixon, ми здійснюємо жорстке референційне співвіднесення, вказуючи на ту саму особу в будь-якому контексті (або «світі» у філософській термінології), тож можемо стверджувати: «ніхто, крім Ніксона, не міг бути Ніксоном» (с. 270), хоча, наприклад, Ніксон міг не бути президентом. Необхідною істиною є те, що Ніксон — це Ніксон, але не те, що він є або був президентом США, і навіть не те, що його звали Nixon. Унікальність зберігається завдяки припущенню, що в будь-якому контексті причинний ланцюг референційного співвіднесення веде до тієї самої сутності. Доннеллан (1974: 3) обстоює те, що воліє називати «теорією історичного пояснення», оскільки причинність тут насправді не задіяна. Коутс (2012: 133) наближається до теорії історичного пояснення, вважаючи денотацію імені «постійним і жорстким зв’язком, установлений екстенсіонально з його історично закріпленим референтом (референтами)».8 Чи можна сказати те саме про загальні іменники або займенники? Очевидно, що ні. Ніксон і справді залишається Ніксоном, але займенник he або означений опис the president не обов’язково вказує на того самого чоловіка в різних ситуаціях і дискурсах. Можна заперечити, що існують різні Ніксони. Однак це можна пояснити випадковою омонімією. Квайн (1960: 130) і Серл (1971: 139) говорять про омонімічні власні назви, хоча термін «омонімія» зазвичай уживають у випадку апелятивної омофонії (пор. Strawson 1974: 60).9 У будь-якому разі полісемії тут немає. Якщо взяти це до уваги, очевидно, що ім’я має унікальну денотацію.10 Однак це можливо лише за умови розрізнення між іменем, наданим сутності, та пропріальною лемою або, загальніше, лемою імені. Оскільки Коутс (2012: 122) не бачить різниці між цими двома поняттями, name у його цитаті слід розуміти як name lemma: «Поза контекстом ім’я Howard Archer позначає будь-яку особу, що носить це ім’я». Я сформулював би це так: потенціал складеної пропріальної леми Howard Archer охоплює різні унікальні денотати, до яких цю лему застосовують ad hoc. Жоден чоловік із таким ім’ям не мусить 8 Мак-Кінсі (2010) обстоює (на противагу Крипке та іншим) індивідуалістичний підхід до референційного співвіднесення імен. 9 Even in 1950, Strawson (1971: 23) sees a name as “governed by ad hoc conventions for each particular set of applications of the word to a given person”, although on the same page, he speaks of “the lingering superstition that a name is logically tied to a single individual”. 10 Brendler (2008) accounts for the difference between common and proper nouns by means of set-theory. Whilst proper nouns (names) indicate a one-element class in the brain, common nouns indicate a more-than-one element class (but see Van Langendonck 2006 [2011]; 2010a). Straipsniai / Articles 111 WILLY VAN LANGENDONCK мати щось спільне зі своїми тезками. Ще один аргумент на користь унікальної денотації випливає з можливостей перекладу. Припустімо, кількох чоловіків звуть De Cremer (від середньовічного фламандського/нідерландського cremer «торговець»). В одному випадку це прізвище Меркатора. Справді, лише цього славетного географа називають таким ім’ям. Інших людей на ім’я De Cremer так не називатимуть. Розгляньмо назви місць. Є щонайменше два міста під назвою Bergen: одне в Бельгії, друге в Норвегії. Але лише назву бельгійського міста Bergen можна перекласти як Mons (французький ендонім). У Фландрії є три містечка під назвою Mechelen. Хоча всі три назви мають однакову етимологію, назву найбільшого містечка французькою та англійською перекладають як Malines; друге, Mechelen(-Bovelingen), французькою має назву Marlinne, а назву третього, Mechelen(-aan-de-Maas), не перекладають.11 Тут немає полісемії, властивої апелятивам. До будь-якої людини, до якої звертаються англійським апелятивом baker, можна звернутися німецьким словом Becker і французьким boulanger, оскільки вважається, що всі вони печуть хліб. Те саме стосується означених займенників: будь-якого чоловіка, про якого англійською кажуть he, німецькою можна назвати er, а французькою — il або lui. Отже, йдеться не про наявність чи відсутність лексичного значення, а про наявність чи відсутність унікальної денотації. Тому ні the sun, ні the pope не є ані іменами, ані «одиничними денотатами», як стверджує Коутс (2012: 123). Сонць багато, як і пап було багато. У кожному висловленні їхнє значення по суті однакове. Слова sun і pope мають чітке лексичне значення — скажімо, відповідно «зоря» та «понтифік-максимус». Нещодавно папа (Бенедикт) зрікся престолу, тож було обрано нового папу, нового понтифіка-максимуса. Те, що імена присвоюються унікальним чином ad hoc, не лише інтуїтивно й логічно очевидне, а й необхідне для розрізнення імен, займенників та означених описів, а також для збереження тотожності, як стверджує низка філософів. Чимало логіків говорять про «індивідуальні константи». У тому ж дусі Андерсон (2007: 291) стверджує: «Займенники... відрізняються від... імен передусім тим, що не мають фіксованої референції». Очевидно, термін Андерсона «фіксована референція» щодо імен слід тлумачити як «унікальна денотація». Тому твердження Стросона (1950 [1971: 23]) — «що слово “he” можна в різних випадках уживати для позначення різних людей або різних тварин: так само можна вживати слово “John” і словосполучення “the cat”» — вводить в оману. Воно правильне лише на поверхневому рівні мовного вжитку й ігнорує різницю між іменем і лемою, хоча його власне поняття «виразу» майже тотожне поняттю леми (див. примітку 2). 11 Додатки до Mechelen, тобто aan-de-Maas та Bovelingen відповідно, призначені для офіційного розрізнення цих омонімічних назв, але місцеві жителі відповідних населених пунктів ними не користуються (див. Goossens 1986). Зауважмо також, що ці додатки є ad hoc і фіксованими, тобто їх не можна замінити іншими, як це було б можливо з апелятивами, навіть якщо референт той самий; порівняймо: пекарня на розі може бути або не бути пекарнею на перехресті тощо. 112 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names Велика поширеність омонімічних особових імен, як-от John і Brown в англійській мові, не є універсальним явищем. Пропріальні леми особових імен, від яких утворюється численна множина імен та прізвищ, від часів християнізації становлять важливий підклас лем імен в індоєвропейських антропонімічних ономастиконах (пор. Van Langendonck 2007a).12 Розгляньмо докладніше зв’язок між іменем і лемою. Візьмімо пропріальну лему Mary в англійському ономастиконі. Можна сказати, що зазвичай — але не завжди — вона породжує денотацію конкретних жінок. До унікальних денотатів, що походять від цієї леми, належать, серед інших, Mary, мати Ісуса, або Mary Stuart тощо... Ці денотати потім можуть використовуватися як референти в дискурсі. Розгляньмо деривацію: пропріальна лема Mary → імена з унікальним денотатом (напр., Mary, мати Ісуса, базовий рівень: жінка) → дискурсивні референти In fact, Coates’ adoption of the useful notion of bestowal (Coates 2006b: 29, 40) implies that often a name lemma is explicitly assigned ad hoc to one entity at a time, which is then denoted uniquely. Although name lemmas are often proprial (e.g. John, Mary), they are not seldom non-proprial (e.g. the film Gladiator), or constitute a complex lemma (e.g. the novel The Old Man and the Sea). Thus, unlike Coates (2012: 121) claims, name-bestowal is not “established through acts of reference...”, but rather, as Kripke (1972) contends, by a “baptismal” act, or more generally, a naming act. Surely, names do not always come into being by bestowal. Evolution may be more frequent (see Coates 2005: 3; 2012: 124). Many names gradually develop from definite descriptions or other constructions by repeated unique use in context, in this case “through acts of reference...” Only in this case we do have gradual onymization. The order in the above schema should then be reversed: дискурсивні референти the rocky mountains → ім’я з унікальним денотатом (the Rocky Mountains, базовий рівень: гірський хребет) → лема імені the Rocky Mountains Це не заперечує того, що таке ім’я, як the Rocky Mountains, усе ще можна вважати таким, що має унікальний денотат. Важливість поняття унікальної денотації для імен неявно засвідчують психологи: Valentine, Brennen і Brédart (1996: 179) стверджують: «... вузли словосполучень власних імен [як-от Jack Nicholson] не сполучаються безпосередньо із семантичною системою ідентифікації, а лише через вузол ідентичності особи (PIN). PIN — це передлексичний вузол, що репрезентує індивіда», тобто «конкретний елемент або адреса в системі концептуальної пам’яті» (Hollis and Valentine 2001: 99). Отже, PIN можна ототожнити з унікальним денотатом, який може спричинити виникнення рефер- 12 В інших мовах ми часто знаходимо леми, подібні до апелятивів; див., наприклад, Van de Velde (2006; 2008; 2009). Stripsniai / Articles 113 WILLY VAN LANGENDONCK ента в дискурсі. Зазвичай без денотата неможливо реферувати (але див. нижче). Проте нові імена можуть легко виникати, адже імена становлять відкритий клас (всупереч Anderson 2004: 457; пор. Coates 2006b: 30). Якщо вони закріплюються, то входять до ономастикону як денотати, а в дискурс — як референти або форми звертання. 3. ІМЕНА, УСТАЛЕНА МОВНА КОНВЕНЦІЯ ТА ГРАМАТИКА Погляд, згідно з яким імена мають унікальну денотацію і можуть реферувати в дискурсі, узгоджується з поняттям усталеної мовної конвенції у Langacker (1987) (раніше langue або компетенція), що утворює континуум із мовним уживанням (раніше parole або виконанням). Так само як денотація є абстракцією від референції тощо, усталена мовна конвенція є абстракцією від мовного вжитку. Лише стосовно усталеної мовної конвенції має сенс говорити про граматику або морфосинтаксис, які більшість лінгвістів вважає ядром мовної системи. Таким чином, імена можна повноправно включити до граматики як структурну категорію, нарівні з усіма іншими класами слів. Обговорімо ці розрізнення. А) Усталена мовна конвенція Концепція усталеної мовної конвенції Лангакера є гнучкою та корисною, зокрема й для власних назв. Як її складову, ми виокремлюємо усталену ономастичну конвенцію. Назви входять до усталеної ономастичної конвенції шляхом надання або поступової онімізації. Це дає змогу зробити три спостереження. 1) Although the PTP admits that acts of reference fix the denotation of proper nouns (Coates 2006b: 39; 2012: 121), it is not clear where this denotation finds its place if names are defined in terms of reference in language use. Clearly, unique denotation pertains to established linguistic convention. The rejection of this uniqueness in the PTP again prohibits a distinction between names and pronouns since in this framework both essentially refer in language use, even if they appear to denote as well, but not uniquely in the PTP. The lack of the notion of established linguistic convention led philosophers like Bertrand Russell ([1918] 1964: 201; 1919: 179) to claiming that genuine names were ‘logically proper names’, i.e. referring words like this or that (compare Kripke 1972: 345, fn. 16; see above). Russell called ordinary names ‘shorthand descriptions’. Surely, referring words like this or that refer uniquely in a certain context, but the reference will differ in another context. However, taking Kripke’s term ‘rigid designator’ seriously, names denote uniquely in any context. 114 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names 2) There is a continuum from established onomastic convention to the use of names in speech and writing. We may use a name just once, and then forget it, so it does not enter established onomastic convention. For instance, referring to an unpopular guest, we could say: Hitler is coming tonight. In this example, Hitler is a new referent in discourse only, not a denotatum in established onomastic convention, yet. That is one extreme. The other extreme for names is that many have been functioning in society for centuries, for instance family names, or city, country, river names, and the like. 3) The notion of established onomastic convention allows us to recognize that there are well established names known and used in only small communities, such as nicknames in a family, e.g. Dutch Ons Pop ‘Our Doll’, called that by her father. This is an established name in this minimal Flemish community (Van Langen-donck 2007a: 286). The other extreme is that there exist names known worldwide, such as Africa or Mandela. Б) Граматика та імена У межах PTP, у якій сутність імен полягає у референції в дискурсі, граматиці імен важко знайти місце. Коутс стверджує: «власний статус найкраще розуміти як прагматичне, а не граматичне чи структурне поняття» (Coates 2000: 1166; 2005: 3; 2006a: 369). Хоча Коутс (2006b: 39) визнає, що існують «власні іменники» (як-от Mary, John), це поняття називають «епіфеноменом поняття онімічної референції», де онімічне не визначено докладніше. Відповідно до визначення «епіфеномена» у словнику Webster’s, це означало б, що власний іменник — або власна іменникова група (Coates 2006a) — є вторинним явищем, яке супроводжує референцію за допомогою імен і спричинене цією референцією. Але оскільки Коутс (2006a) протиставляє онімічну референцію семантичній, займенники також є онімічними, адже, подібно до імен, вони позбавлені дефініційного значення. Іншими словами, поняття «онімічне» та поняття «ім’я» і «власний іменник (іменникова група)» потребують справжнього визначення (див. також Anderson 2007: 120, цит. у Coates 2006b: 39). Власні імена є словами, як і інші (так само Anderson 2003: 360; див. також Nübling, Fahlbusch and Heuser 2012). Відхилення від загального поняття частини мови покладає тягар доведення на того, хто відхиляється. З іншого боку, якщо ми припускаємо, що PTP по суті має рацію, чому подібний аналіз не мав би стосуватися всіх лексем у мові: іменників, дієслів тощо? Якщо так, то ми кажемо, що усталена мовна конвенція є епіфеноменом уживання мови, або, у звичніших термінах: усталена мовна конвенція є абстракцією від уживання мови, і це навряд чи можна назвати новим відкриттям. Що ми здобули завдяки міркуванню PTP? Те, що вона пропонує… Straipsniai / Articles 115 WILLY VAN LANGENDONCK зводиться до наголошення на ролі референції та використання мови й применшення ролі денотації та усталеної мовної конвенції. Однак це неминуче призводить до нехтування роллю граматики у визначенні власних назв та інших мовних категорій. Для PTP власні назви навіть не є структурною категорією (див. вище), хоча, як відомо, їх надзвичайно складно відрізнити від інших іменників: загальних назв і займенників. Натомість слід дотримуватися погляду, згідно з яким граматика описує усталену мовну конвенцію, визначає власні назви як такі, що мають унікальний денотат поряд із базовою лексемою власної назви, і як підклас іменників, що в англійській мові вживаються з детермінативами, тоді як займенники — ні; наприклад, that означає George Bush у (4), а Britain’s — Jeremy Irons у (5): (4) That George Bush is a nice guy. (Vandelanotte and Willemse 2002: 22) (5) Britain’s Jeremy Irons was present at the premiere in New York. (Vandelanotte and Willemse 2002: 25) Крім того, можна розрізняти власні назви та загальні назви. Тісні апозитивні конструкції форми [(означений артикль) + іменник + (означений артикль) + іменник], наприклад Fido the dog, важливі для визначення власних назв в англійській мові, а також для категоріального значення власної назви (Van Langendonck 2007a: 4, 131).13 Одиниця, яка не характеризує, а ідентифікує, є власною назвою, тобто Fido. Апелятив dog вказує на категоріальну пресупозицію. Граматичні, тобто морфосинтаксичні, ознаки, звісно, залежать від конкретної мови.14 Хоча в більшості індоєвропейських мов, схоже, є тісні апозитивні конструкції (наприклад, французьке la ville de Paris, нідерландське de stad Amsterdam або польське miasto Kraków ‘(місто) Краків’, низка інших мовних груп не має паралельних структур.15 У цьому немає проблеми, якщо ми однаково розуміємо термін «власна назва», тобто порівняльне поняття (див. Haspelmath 2010 щодо цього поняття) «іменний вираз, що унікально позначає референт і має базову пресупозицію рівня, але не має дефініційного значення». Кожна мова використовує наявні в ній структури. Так, мови банту використовують іменникові класи й маркування узгодження як ознаки власної назви. Наприклад, у мові етон, що належить до мов банту, «власні назви — давні гідроніми, топоніми чи назви кланів або імпровізовані прізвиська — завжди належать до класу 1 a» (Van de Velde 2006; 2008). Назви місяців уживаються в тісній апозиції, наприклад, 13 Молтманн (2013) розглядає «сортали» й тісні апозитивні конструкції з власними назвами з іншої перспективи. 14 See also Haspelmath (2010): “Descriptive formal categories cannot be equated across languages because the criteria for category-assignment are different from language to language.” 15Безперечно, не всі тісні прикладки передають значення базового рівня; наприклад, Президент Обама не означає, що Обама неодмінно є президентом. Здебільшого значення базового рівня явно не виражене, особливо у прототипних власних назвах, таких як особові імена, де воно мається на увазі. 116 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names місяць червень. Це означає, що це назви. Це підтверджують інші мови. В австронезійській мові тувалу назви місяців мають онімний статус: коли хтось запитує назву місяця, вживається питальний займенник, який використовують для назв. Так само в рапануйській мові, якою розмовляють на острові Пасхи, назви місяців позначаються «особовим маркером» a, що вказує на онімний статус, наприклад i a hora iti «у серпні» (Idiatov 2007, цит. за Van Langendonck and Van de Velde 2007: 459–461). Унікальна денотація назв відображає граматичний факт, що назви не вживаються з обмежувальними підрядними означальними реченнями, як неодноразово стверджувалося (див. також Van Langendonck 2007a: 143). Наведемо приклад із нідерландської: неграматично сказати: (6) *Karel die in Londen woont, komt morgen. «Чарльз, який живе в Лондоні, приїде завтра» На противагу цьому, можна сказати: (7) De Karel die in Londen woont, komt morgen. «Той Чарльз, який живе в Лондоні, приїде завтра» Тоді як у (6) референцію до Karel не можна обмежити, оскільки йдеться про назву з унікальною денотацією, у (7) обмеження можливе, оскільки іменна група de Karel містить апелятивізовану пропріальну лему. Як я доводив вище, пресупозиція навіть базового рівня підтверджується морфологічно та/або синтаксично. Назви країн зазвичай мають суфікс, що вказує на статус назви країни, наприклад Fin-land, German-y, Chin-a (див. Van Langendonck 2007a: 202–206). Тоді як близькі прикладки можуть передавати значення базового рівня в більшості індоєвропейських мов (пор. Fido the dog, the river Thames), у деяких мовах банту значення базового рівня виражається узгодженням. Van de Velde (2009: 224) зазначає: «Власні назви в Kirundi спричиняють ту саму модель узгодження, що й загальний іменник, який уживається для позначення їхньої категорії базового рівня». Щодо подальших граматичних доказів статусу назв і пресупозиції базового рівня у власних назвах див. Van Langendonck (у друці). 4. НАСЛІДКИ PTP Власні назви не утворюють визначеної множини На користь цього погляду можна дещо сказати хоча б тому, що жодна лексична категорія не становить визначеної множини. Головною причиною нечіткої межі між власною назвою та апелятивом є те, що існують прототипові назви, як-от імена та прізвища, а також географічні назви (в основі яких переважно лежать власні леми), і менш Straipsniai / Articles 117 W I L L Y V A N L A N G E N D O N C K прототипові назви, як-от назви мов, де те, чи функціонує іменник як назва або як загальний іменник, цілком залежить від конструкції; порівняймо (a) Kalkatungu is an exotic language; (b) I’ll never learn any Kalkatungu (Van Langendonck 2007a: 65, 70, 243). У (a) назва мови справді є онімною, а в (b) вона поводиться як квантифікований загальний іменник. Подібний випадок становлять торгові назви й назви брендів (Van Langendonck 2007a: 235–238; 2007b). Числівники можна розглядати як назви, апелятиви або прикметники — знову ж таки залежно від конструкції (Van Langendonck 2007a: 239 ff.); порівняймо: (a) Three is a sacred number; (b) the number three [прикладка]; (c) I saw three lions. У (a) і (b) three є назвою, а в (c) функціонує як своєрідний прикметник. Отже, граматика може допомогти нам, хоча PTP не наводить жодних формальних, тобто морфосинтаксичних, свідчень, оскільки, схоже, для цієї теорії граматика є лише епіфеноменом (див. вище). Назви місяців становлять ще одну периферійну онімну категорію. Хоча ці назви часто вживаються в прикладці, їхня денотація не завжди видається унікальною через циклічний характер місяців; порівняймо: (a) June was fairly hot (нециклічне) та (b) June is always hot (циклічне). Ось чому статус назв місяців є предметом значних суперечок (пор. Van Langendonck 2007a: 55, 64). Не виключено, що такі периферійні назви по-різному трактуються в різних мовах, наприклад як власні назви або як апелятиви (див. вище). Граматика може допомогти і в разі таких виразів із невласними, особливо апелятивними, лемами, як-от the Old Vicarage (Coates 2006a). Безперечно, коли цей вираз уживається в мовленні, його статус визначає контекст, як і у випадку звичайної омонімії. Однак на рівні усталеної мовної конвенції (про яку в PTP ніколи не згадують) існують два вирази: назва the Old Vicarage та іменникова група на основі апелятива the old vicarage. В останньому випадку цей вираз є повноцінною словосполукою, оскільки між його компонентами можуть вставлятися інші елементи, наприклад the old but still beautiful vicarage. Це неможливо у назві the Old Vicarage, яка поводиться як [артикль + онімне слово Old-Vicarage]. Крім того, тут ми можемо перетворити назву на апелятив, сказавши: I don’t know of another Old Vicarage. Нарешті, у назвах на кшталт the Rocky Mountains, the North Sea, the Atlantic Ocean значення базового рівня виражене формально. Так буває не завжди, як-от улюблений приклад із PTP — Peak’s Tunnel, який насправді є мостом, а не тунелем (Coates 2012: 125). Отже, можна припустити наявність континууму від синхронічно прозорих назв, як-от the North Sea, до назв з етимологічно прозорою, але синхронічно оманливою конотацією, як-от Peak’s Tunnel. Останнє зауваження полягає в тому, що люди, схоже, вагаються щодо таких виразів, як the universe або the internet. Донині вони є реальними одиничними денотатами, тобто синглетонами, але я не назвав би їх назвами, оскільки для них немає категоріальної пресупозиції. Те, що їх зазвичай не пишуть із великої літери, свідчить про їхній апелятивний статус, хоча й не є беззаперечним доказом. 118 A c t a L i n g u i s t i c a L i t h u a n i c a L X I X A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names Власні назви не належать до логічно чітко визначених категорій Ця теза знову змішує ім’я (приписане сутності) та лему імені (ще не приписану). Важливо усвідомити, що унікальність і значення базового рівня встановлюються не на рівні леми імені, а на рівні імені, яке позначає унікальний денотат. У цьому немає нічого нелогічного. Мері — це пропріальна лема, яку можна приписати жінкам, але, безперечно, й іншим сутностям, наприклад кораблям. Однак Мері позначає унікальну особу після того, як лему ad hoc надано конкретній жінці як ім’я. Не ім’я, а лема імені може мати більше одного денотата (див. вище; пор. Coates 2006b; 2012: 125). Імовірнісна категоризація (Coates 2012: 121; 125–129) стосується леми з її потенціалом множинної денотації, а не імені. Найімовірніше, тобто прототипно, лема Мері позначає конкретну жінку, і, очевидно, не одну, але щоразу ad hoc та унікально. На мою думку, імена не лише відсилають до референтів у дискурсі, а й становлять категорію виразів, що унікально позначають, і підкатегоризуються відповідно до мовних категорій на основі синхронного значення базового рівня. Саме тому Tunnel у назві Peak’s Tunnel не обов’язково має бути тунелем (Coates 2012: 125). Нині ця назва позначає міст. Семантично прозорі історичні родові назви справді можуть вводити в оману. Отже, щодо позначення та категоризації імена відрізняються від займенників і загальних іменників (тобто означених описів), чого не враховано в PTP. Власні назви не можна перекладати Згідно з PTP, назви не можна перекладати, оскільки вони позбавлені смислу. Однак очевидно, що все залежить від того, що саме розуміють під перекладом. Словник Webster’s визначає дієслово «перекладати» як «передавати своєю або іншою мовою». Більшість словників інших мов також подають це широке визначення. Так, для іспанської мови traducir Diccionario castellana (1987) наводить визначення «volver una cosa de una lengua en otra». Нідерландський Van Dale (2005) визначає vertalen «перекладати» як «van de ene taal in de andere overbrengen» (переносити з однієї мови в іншу). Так само Koenen-Endepols (1970): «in een andere taal overzetten». Німецький Duden (1999) визначає übersetzen «перекладати» як «in einer anderen Sprache [wortgetreu] wiedergeben» (відтворювати іншою мовою). Деякі словники включають до визначення смисл (або значення). Французький Nouveau Petit Robert de la langue française (2010) подає розгорнуте визначення: traduire = «зробити так, щоб те, що було висловлено однією природною мовою, було висловлено іншою, прагнучи семантичної та виражальної еквівалентності обох висловлювань». Straipsniai / Articles 119 WILLY VAN LANGENDONCK природною мовою, було висловлено іншою, прагнучи семантичної та виражальної еквівалентності обох висловлювань). Оксфордський словник англійської мови (1991) дає неоднозначне визначення: to translate = «перетворювати з однієї мови на іншу» або «передавати іншою мовою, зберігаючи смисл». Якщо дотримуватися ширшого й поширенішого визначення перекладу, навіть якщо це «неточний спосіб» його визначення (Coates 2012: 129), до цього поняття легко можна включити назви. Французьке визначення й другий варіант визначення в OED, очевидно, стосуються речень. У такому разі назви в реченні не становлять проблеми, навіть якщо їх не перекладають. На цьому етапі слід провести подальші розрізнення. Насамперед знову розрізнімо назви та пропріальні або інші леми назв. Іноді перекладають назви, а іноді — лише леми назв. 1) Щодо назв, тут потрібно провести ще одне розрізнення. Назви, в основі яких лежить пропріальна лема, або не мають перекладу, або отримують переклад ad hoc — без залучення смислу, але зі «денотативною еквівалентністю» (про цей термін див. Coates 2012: 130). Наприклад, німецьку назву Mönchengladbach, імовірно, ніколи не перекладають; назва бельгійського міста Liège німецькою перекладається як Lüttich, нідерландською — як Luik, тобто, за термінологією Coates, вони «мають той самий денотат». Зауважмо, що ці денотати слід розуміти як унікальні. Якби існував інший Liège, його переклад, імовірно, був би іншим або його взагалі не було б (пор. наведений вище Mechelen). Назви з прозорою апелятивною лемою в основі можуть перекладатися або не перекладатися з використанням прозорого змісту. Назву the Rocky Mountains німецькою та нідерландською перекладають рідко, але французькою — завжди: les Montagnes Rocheuses (Michel Rateau, усне повідомлення). Однак німецький топонім der Schwarzwald перекладається англійською як the Black Forest, французькою як la Forêt Noire, а нідерландською як het Zwarte Woud. Справді, можна очікувати, що «переклад» прозорих елементів в основі назви є доволі довільним і може різнитися від мови до мови. New York не перекладають французькою, німецькою чи нідерландською, але в іспанській прозорий елемент New «перекладають»: Nueva York; так само в польській: Nowy York. Lyons (1977) розрізняє особові назви й назви місць. Як правило, особові назви не перекладають: наприклад, John Major французькою не перекладають як Jean (le) Majeur. Однак імена видатних історичних постатей перекладають, наприклад: Carolus Magnus (лат.) = Charlemagne (фр.) = Charlemagne (англ.) = Karl der Grosse (нім.) = Karel de Grote (нідерл.). Гуманісти перекладали свої прізвища латиною. Меркатор спочатку мав ім’я De Cremer (див. вище). Народна етимологія є чинником, що ускладнює переклад назв. Coates (2012: 131) наводить приклад Hereford, назву якого на початку XX століття передали мовою ірландських ромів як Hairy Foot.16 16 Щодо соціолінгвістичних аспектів множинного надання назв місцям див. Walther (1968). 120 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names 2) Натомість іноді перекладають лише пропріальні леми. Так буває з деякими іменами, наприклад John, Jean, Johann, Jan, або Juan походять від первісної пропріальної леми Johannes. У Фландрії ту саму людину іноді можуть називати Jan (нідерландською) або Jean (французькою). Так само багатьох чоловіків на ім’я Piet (нідерландською) також називають Pierre (французькою). Інший приклад — Miriam, від якого походять Mary, Marie, Maria тощо. Звісно, межа між зрозумілою синхронією та незрозумілою діахронією залежить від знань людей (пор. Brendler 2008). Отже, розрізнення назви та леми назви дає змогу окреслити докладнішу картину перекладу назв. Смисл (або значення) не становить проблеми для перекладу. Теоретизація взаємодії між власними та невласними виразами має нейрофізіологічні (і психолінгвістичні) наслідки PTP стверджує: «семантична референція опосередковується лексичним і граматичним значенням, тому її обробка потребує більше зусиль» (Coates 2012: 124); отже, обробка загальних іменників потребує більше зусиль, ніж обробка назв. Далі (с. 132): «обробка назв потребує менше зусиль, ніж обробка семантично референтних виразів із повністю вираженою структурою». Звідси випливає принцип ономастичного реферування за замовчуванням (ORDP), згідно з яким «типовим тлумаченням будь-якого мовного ланцюжка є тлумачення його як назви (тобто позбавленої смислу)». Однак що тут узагалі можна тлумачити, якщо смислу немає зовсім? Щодо безглуздих слів Coates (2006b: 41) сам стверджує: «Ви не зможете ні на що послатися за допомогою слова tegumai, доки я не поясню вам його смисл». Саме це люди й хочуть знати. У будь-якому разі на підтвердження тверджень ORDP не наведено жодних експериментальних чи інших доказів. Якщо назви мають категоріальне значення, як стверджую я та багато інших, це означає, що первинними є загальні іменники, оскільки відповідні категорії походять від загальних іменників. Справді, для Langacker (1991) загальні іменники є базовими іменниками (пор. Van Langendonck 2007a: 51, 117). Coates (2012: 132) навіть припускає, що «власне/ономастичне реферування ґрунтується на коротшому ланцюзі нейронів або на ефективнішому спрацьовуванні синапсів», хоча нейропсихологи на кшталт Semenza і Zettin (1988: 718) лише припускають, «що власні назви, як і деякі інші категорії, можуть оброблятися незалежно в межах семантичної системи». Про зусилля, необхідні для обробки, не згадується. Із психології добре відомо, що люди автоматично намагаються надати смислу будь-якому ряду звуків або літер, що підтверджує лінгвістичну первинність загальних іменників із притаманним їм визначальним смислом. Щодо назв, якщо для відтворення назви єдина підказка — це смисл базового рівня (якого навіть немає в PTP) і необов’язкова або, у будь-якому разі, Straipsniai / Articles 121 W I L L Y V A N L A N G E N D O N C K неузгодженим набором конотацій, процес пошуку буде складним. Однак у випадку загальних іменників існує узгоджений полісемічний набір значень, який значно легше може привести до ідентифікації сутності. Фактично психолінгвісти тепер припускають, що «порівняно із загальними назвами [тобто загальними іменниками, WVL] особисті імена важко вивчити й запам’ятати» (Hollis and Valentine 2001: 99). Ця ідея ґрунтується на психологічних експериментах, зокрема на тому, який привів до парадоксу Baker–baker (Valentine, Brennen and Brédart 1996: 39). Коротко кажучи, цей парадокс стверджує, що зазвичай люди, побачивши фотографію чоловіка, досить легко пов’язують її з апелятивом baker, але значно важче — з омонімічним прізвищем Baker. Valentine, Brennen and Brédart (1996: 39) зазначають: «імена згадувалися рідше, ніж професії, навіть коли йшлося про ті самі елементи», як у випадку з B/baker (прізвище й апелятив). Припускають, що в мозку існує прямий зв’язок між чоловіком і прізвищем, але мережа пов’язаних значень (bread, bakery тощо) дає змогу суб’єктові краще зберігати зв’язок між чоловіком і професією baker, ніж зв’язок між чоловіком та ім’ям Baker. Це також пояснює, чому з віком люди забувають імена набагато легше, ніж загальні іменники (James 2004). Такі психолінгвістичні результати суперечать Onymic Reference Default Principle, принаймні в його формулюванні в PTP. By contrast, it must be said that these psychological findings do not invalidate the claim that onymic reference is “the default mode of reference” (Coates 2012: 132). In the same vein, Van Langendonck (2007a: 51, 117ff.; 2008) argues that names constitute the prototypical nouns for reference (denotation), displaying unmarked grammatical features like definite, and mostly singular, concrete, and non-generic. Considering this, it will have become clear that we are confronted with the paradox that names provide the prototypical, handiest tool for denotation and reference, but are more difficult to retrieve than semantically fully articulated common noun phrases because of the lack of definitional sense in names. In this connection, Coates (2012: 132) holds “that once onymic reference by an expression has been established, i.e. when it has become a name, there is no going back...” This is likely to be the case. Losing a specific sense will be easier than recuperating it. This claim resembles the one in the huge literature on grammaticalization, where it has been argued that grammatical morphemes have lost their lexical sense and cannot go back to their lexical origin (see among others, Brinton and Traugott 2005). With regard to names, Van Langendonck (2009) concludes “that names are neither grammaticalized nor lexicalized appellative or non-onymic constructions..., but that at least ‘evolution names’, i.e. the names that did not originate in an illocutionary act out of a proprial (or other) lemma (forenames, film names, etc.) have undergone a desemanticization process that may trigger a number of formal processes, just as in the case of grammatical categories, in which desemanticization takes place as well.” 122 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names 5. ВИСНОВКИ Мої загальні висновки такі: тезу PTP про те, що імена не мають значення, слід уточнити. Вони не мають дефініційного значення, але мають пресупозиції, тобто граматичне значення та категоріальну пресупозицію, або пресупозицію базового рівня, а також конотативні прагматичні значення в лемах імен, як-от емотивність, літературний і магічний зміст, і, нарешті, конотативні допоміжні значення, пов’язані з денотатом або референтом імені, як-от енциклопедична чи суб’єктивна інформація та аспекти значення. Припущення про внутрішньо властиву категоріальну пресупозицію (базового рівня) вирішальним чином залежить від розрізнення між іменами та лемами імен, серед яких найвиразнішими є пропріальні леми. Леми імен мають лише потенціал для денотації та віднесення до категорії. Коли філософи й психологи говорять про категоріальне значення, вони, очевидно, приписують його самому імені, а не його лемі. Твердження, що сутність імені полягає в референції, а не в денотації, слід перевернути: денотація є первинною та унікальною. Інакше ми не змогли б навіть відрізнити імена від означених описів та означених займенників. У мовному вжитку референцію, вокативне вживання, найменування й остенсивне вказування слід ставити на один рівень. Отже, сама по собі референція не може визначати імена. Лише визнавши унікальну денотацію, ми можемо говорити про імена як про такі, що функціонують у системі усталеної мовної конвенції та відсилають у мовному вжитку. Морфосинтаксис відображає цю ситуацію: наприклад, імена не допускають обмежувальних підрядних означальних речень і виявляють своє категоріальне значення в певних тісних прикладках — принаймні в низці індоєвропейських мов, — а також у моделях узгодження щонайменше в мові банту кірунді. Психо- та нейролінгвістика підтверджують ці аналізи. Те, чи потрапляють імена до ономастикону шляхом надання імені або через повторну референцію апелятивних чи інших конструкцій, нічого не змінює. Надійна синхронна категоризація імен можлива завдяки їхньому внутрішньо властивому значенню базового рівня та припущенню, що їхня денотація передбачає унікальність. Ані просте визначення перекладу, ані визначення, що передбачає значення, не заважає нам припускати, що низку імен або, можливо, їхні леми можна перекласти, хоча й різними способами. Для Onymic Reference Default Principle у PTP не наведено жодних експериментальних чи інших доказів, хоча онімна референція, схоже, є «режимом референції за замовчуванням», за умови що в основі «референції» лежить «унікальна денотація». Нарешті, я хотів би наголосити, що граматика підтверджує правдоподібність семантико-прагматичних понять і тез цієї теорії.17 Твердження, що 17 Ця теорія суттєво не відрізняється від тез, викладених у Van Langendonck (2007a). Однак тут я зосередився на розрізненні між унікальною денотацією та унікальною референцією, уточнив інші поняття, як-от лема імені, пресупозиція й конотація, та запропонував кілька ідей щодо перекладу імен. Straipsniai / Articles 123 WILLY VAN LANGENDONCK Твердження, що в PTP немає належного місця для граматики власних назв, незбагненне, оскільки воно перебуває в кричущій суперечності з мовними фактами. У найрізноманітніших мовах власні назви можна відрізнити від апелятивних конструкцій (означених описів) і означених займенників (див., зокрема, нещодавні праці: Anderson 2007; Idiatov 2007; Van de Velde 2006; 2008; Van Langendonck 2007a та працю, що готується до друку). Справді, неможливо уявити, що лише одна мовна категорія, тобто власні назви, не має належного (тобто лише «епіфеноменального») граматичного статусу. REFERENCES Algeo John 1973: On Defining the Proper Name (University of Florida Humanities Monograph 41). Gainesville: University of Florida Press. Anderson John M. 2003: On the structure of names. – Folia Linguistica 37: 347–398. Anderson John M. 2004: On the grammatical status of names. – Language 80: 435–474. Anderson John M. 2007: The grammar of names. Oxford: Oxford University Press. Bayer Joseph 1991: Representatie van algemene namen en eigennamen in het mentale lexicon: neurolinguistische evidentie [Representation of common nouns and proper names in the mental lexicon: neurolinguistic evidence]. – Tabu 21(2): 53–66. Boesch Bruno 1957: Die Eigennamen in ihrer geistigen und seelischen Bedeutung für den Menschen. – Der Deutschunterricht 9(5): 32–50. Brendler Silvio 2004: Klassifikation der Namen. – Namenarten und ihre Erforschung. Ein Lehrbuch für das Studium der Onomastik, ed. by Andrea Brendler, Silvio Brendler. Hamburg: Baar, 69–72. Brendler Silvio 2005: Über den gerechten Tod der Auffassung vom Namen als bilaterales Zeichen. – Proceedings of the XXIst International Congress of Onomastic Sciences (Uppsala 2002), ed. by Eva Brylla, Mats Wahlberg. Uppsala: SOFI. Vol. I, 98–117. Brendler Silvio 2008: Nomematik. Identitätstheoretische Grundlagen der Namenforschung (insbesondere der Namengeschichte, Namenlexikographie, Namengeographie, Namenstatistik und Namenstheorie). Hamburg: Baar, 2008. Brinton Laurel J., Elizabeth Closs Traugott 2005: Lexicalization and language change. Cambridge University Press. Burge Tyler 1973: Reference and proper names. – Journal of Philosophy 70/14: 425–439. Cislaru Georgeta 2006: Propriétés catégorielles des noms de pays. – Onoma 41: 83–113. 124 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names Cislaru Georgeta 2012: Les facettes des toponymes: des données contextuelles aux modèles sémantiques. – Colloque international: Défis de la toponymie synchronique. Structures, contextes et usages. (Université Rennes 2). To appear. Coates Richard 2000: Singular definite expressions with a unique denotatum and the limits of properhood. – Linguistics 38/6 [370 of the continuous series], 1161–1174. Coates Richard 2005: A speculative psycholinguistic model of onymization. – Naming the world. From common nouns to proper names (RIOn International Series 1), ed. by Brozović–Rončević, Dunja and Enzo Caffarelli. Roma: Società Ed. Romana, 3–12. Coates Richard 2006a: Properhood. – Language 82: 356–382. Coates Richard 2006b: Some consequences and critiques of The Pragmatic Theory of Properhood. – Onoma 41: 27–44. Coates Richard 2009: A strictly Millian approach to the definition of the proper name. – Mind and Language 24.4, 433–444. Coates Richard 2012: Eight issues in the Pragmatic Theory of Properhood. – Acta Linguistica Lithuanica 66, 119–140. Debus Friedhelm 1980: Onomastik. – Lexikon der Germanistischen Linguistik, hrsg. von Hans Peter Althaus, Helmut Henne, Herbert Ernst Wiegand. Tübingen, 187–198. Debus Friedhelm 2012: Namenkunde und Namengeschichte. Eine Einführung. Berlin: E. Schmidt Verlag. De Stefani Elwys, Pepin Nicolas 2006: Une approche interactionniste de l’étude des noms propres: les surnoms de famille. – Onoma 41: 131–162. Donnellan Keith 1974: Speaking of nothing. – The Philosophical Review 83: 3–31. Geach Peter 1957: Mental Acts. London: Routledge and K. Paul. Goossens Jan 1986: Die Namen der belgischen Gemeinden und ihre Schreibung. – Amtlicher Gebrauch des geographischen Namengutes, ed. by Bozen E. Kühebacher, 225–242. Hansack Ernst 2004: Das Wesen des Namens. – Namenarten und ihre Erforschung. Ein Lehrbuch für das Studium der Onomastik, ed. by Andrea Brendler, Silvio Brendler. Hamburg: Baar. Haspelmath Martin 2010: Comparative concepts and descriptive categories in crosslinguistic studies. – Language 86/3, 663–687. Hollis Jarrod, Valentine Tim 2001: Proper-Name Processing: Are Proper Names Pure Referencing Expressions? – Journal of Experimental Psychology: Learning, Memory, and Cognition, Vol. 27, No. 1, 99–116. Horn L. R. 1996: Presupposition and implicature. – The Handbook of Contemporary Semantic Theory, ed. by Sh. Lappin. Oxford: Blackwell, 299–319. Straipsniai / Articles 125 WILLY VAN LANGENDONCK Idiatov Dmitry 2007: A typology of non-selective interrogative pronominals. Doct. diss. University of Antwerp. Online manuscript. James L. E. 2004: Meeting Mr. Farmer versus meeting a farmer: specific effects of aging on learning proper names. – Psych aging 19, 515–522. Jespersen Otto 1924: The Philosophy of Grammar. With a New Introduction and Index by James D. McCawley. Chicago/London: The University of Chicago Press. Kalverkämper Hartwig 1978: Textlinguistik der Eigennamen. Stuttgart. Kleiber Georges 1996: Noms propres et noms communs: un problème de dénomination. – Méta 41(4), 567–589. Kleiber Georges 2004: Peut-on sauver un sens de dénomination pour les noms propres? – Jean-Christophe Verstraete (ed.). Grounding and headedness in the noun phrase. Studies for Willy Van Langendonck. Special Issue of Functions of Language 11 (1), 115–145. Kripke Saul 1972: Naming and necessity. – Semantics of Natural Language, ed. by Davidson, Donald, and Gilbert Harman, 2nd ed. Dordrecht/Boston, 253–355. Kuryłowicz Jerzy 1980: The linguistic status of proper nouns (names). – Onomastica 25, 5–8. Langacker Ronald W. 1987: Foundations of Cognitive Grammar, vol. I: Theoretical Prerequisites. Stanford: Stanford University Press. Langacker Ronald W. 1991: Foundations of Cognitive Grammar, vol. II: Descriptive Application. Stanford: Stanford University Press. La Palme Reyes Marie, MacNamara John, Reyes G. E., Zolfaghari H. 1993: Proper names and how they are learned. – Memory 1(4): 433–455. Lemghari El Mustapha 2011: Complexité sous-catégorielle des noms propres métonymiques et continuum massif vs comptable. To appear in: Proceedings of the 24th International Congress of Onomastic Sciences (Barcelona). Leroy Sarah 2012: Toponymes et constructions toponymiques en français. – Colloque international: Défis de la toponymie synchronique. Structures, contextes et usages. (Université Rennes 2). To appear. Lyons John 1977: Semantics. Cambridge: Cambridge University Press. McKinsey Michael 2010: Understanding proper names. – Linguistics and Philosophy 33/4: 325–354. Molino Jean 1982: Le nom propre dans la langue. – Jean Molino et al. (eds.). Le nom propre. Langages 16 (66), 5–20. Moltmann Friederike 2013: Names, sortals, and the mass-count distinction. Online manuscript. 126 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names Morris Charles 1938: Foundations of the theory of signs. – International Encyclopedia of Unified Science. Nicolaisen Wilhelm F. H. 1995: Name and appellative. – Name Studies. An International Handbook of Onomastics (Handbook of Linguistics and Communication Science 11), ed. by Ernst Eichler, Gerold Hilty, Heinrich Löffler, Hugo Steger, Ladislav Zgusta. Berlin: Mouton de Gruyter, vol. I, art. 56, 384–393. Nübling Damaris, Fahlbusch Fabian, Heuser Rita 2012: Namen. Eine Einführung in die Onomastik. Tübingen: Narr/Francke. Palmer F. R. 1976: Semantics. A New Outline. Cambridge: Cambridge University Press. Pepin Nicolas, Elwys De Stefani, eds. 2010: Eigennamen in der gesprochenen Sprache. Tübingen: Narr/Francke. Quine Willard V. O. 1960: Word and Object. Cambridge/Mass.: M.I.T. Press. Russell Bertrand 1918 [1964]: The philosophy of logical atomism. – Logic and Knowledge. Essays 1901–1950, ed. by R. C. Marsh. London: Allen and Unwin. Original edition 1918. Russell Bertrand 1919: Descriptions. – Introduction to Mathematical Philosophy. London, chapter 16, 167–180. Searle John 1958: Proper names. – Mind 67, 166–173. Searle John 1971: The problem of proper names. – Semantics. An Interdisciplinary Reader in Philosophy, Linguistics and Psychology, ed. by Danny Steinberg, Leon A. Jak obovits. Cambridge: Cambridge University Press, 134–141. Semenza Carlo 2009: The neuropsychology of proper names. – Mind and Language 24/4, 347–369. Semenza Carlo, Zettin Marina 1988: Generating proper names: a case of selective inability. – Cognitive Neuropsychology 5, 711–721. Strawson Peter F. 1950 [1971]: On referring. – Mind, new series 59 (1950), number 235: 320–344. Reprinted with footnotes in: Strawson, Peter F. 1971. Logico-Linguistic Papers, 1–27. London: Methuen. Strawson Peter F. 1959: Individuals. An Essay in Descriptive Metaphysics. London: Methuen. Strawson Peter F. 1974: Subject and Predicate in Logic and Grammar. London: Methuen. Ullmann Stephen: 1969. Words and their Use. London. Valentine Tim, Brennen Tim, Brédart Serge 1996: The cognitive psychology of proper names: on the importance of being Ernest. London: Routledge. Straipsniai / Articles 127 WILLY VAN LANGENDONCK Vandelanotte Lieven, Willemse Peter 2002: Restrictive and non-restrictive modification of proprial lemmas. – Word 53(1), 9–36. Van de Velde Mark L. O. 2006: Multifunctional agreement patterns in Bantu and the possibility of genderless nouns. – Linguistic Typology 10(2), 183–221. Van de Velde Mark L. O. 2008: A grammar of Eton. Berlin: Mouton de Gruyter. Van de Velde Mark L. O. 2009 [2012]: Agreement as a grammatical criterion for Proper Name status in Kirundi. – Onoma 44, 219–241. Van Langendonck Willy 1968: Review of F. Debus. Aspekte zum Verhältnis Name – Wort (Groningen: Wolters 1966). – Beiträge zur Namenforschung 3, 203–205. Van Langendonck Willy 1999: Neurolinguistic and syntactic evidence for basic level meaning in proper names. – Functions of Language 6(1), 95–138. Van Langendonck Willy 2006 [2011]: Name theory and set theory: the return of the maximum meaningfulness view of names. – Onoma 41, 45–62. Van Langendonck Willy 2007a: Theory and Typology of Proper Names. Berlin: Mouton de Gruyter. Van Langendonck Willy 2007b: Trade and brand names: proper or common nouns? – Names in Commerce and Industry: Past and Present (colloquium Antwerpen 2006), ed. by Ludger Kremer and Elke Ronneberger-Sibold. Berlin: Logos, 2007, 23–33. Van Langendonck Willy 2008: Not common nouns but proper names are the prototypical nouns. – I nomi nel tempo e nello spazio. Atti del XXII Congresso Internazionale di Scienze Onomastiche, vol. 1, ed. by Maria-Giovanna Arcamone, Donatella Bremer, Davide De Camilli, Bruno Porcelli. Pisa, ETS, 815–822. Van Langendonck Willy 2009: Proper names, grammaticalization and lexicalization. – Teoretické a komunikační aspekty proprií. Prof. Rudolfu Šrámkovi k životnímu jubileu, ed. by M. Harvalík, Eva Minářová, Jana M. Tuskova. Brno: Masarykova Univerzita, 89–102. Van Langendonck Willy 2010a: Names and identity. On the nomematic approach. Review article of Silvio Brendler, Nomematik, Identitätstheoretische Grundlagen der Namenforschung (insbesondere der Namengeschichte, Namenlexikographie, Namengeographie, Namenstatistik und Namenstheorie). Hamburg: Baar, 2008. Beiträge zur Namenforschung 45/2, 193–220. Van Langendonck Willy 2010b: Europäische Personennamensysteme: Ein Handbuch von Abasisch bis Zentralladinisch. Hrsg. von Brendler, Andrea & Brendler, Silvio. 2007. Anlässlich der 65. Geburtstage von Rosa Kohlheim und Volker Kohlheim. Hamburg: Baar. – Acta Linguistica Lithuanica 62–63, 179–193. Van Langendonck Willy Forthcoming: Names and Grammar. – Oxford Handbook of Names and Naming. Oxford: Oxford University Press. 128 Acta Linguistica Lithuanica LXIX A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names Van Langendonck Willy, Van de Velde Mark 2007: Naar een universele theorie van eigennamen [Towards a universal theory of proper names]. – Handelingen van de Koninklijke Commissie voor Toponymie & Dialectologie 74, 429–467. Walther H. 1968: Mehrnamigkeit von Siedlungen als sprachsoziologische Erscheinung. – Leipziger namen kundliche Beiträge 2, 19–28. Semantinė pragmatinė tikrinių žodžių teorija SANTRAUKA Šis straipsnis – reakcija į redukcionistinį požiūrį, kurį Richardas Coatesas išdėstė publikacijoje „Eight Issues in the Pragmatic Theory of Properhood“ (Acta Linguistica Lithuanica 66, 2012, 119–143). Joje autorius tikrinius žodžius, kaip specifinės leksikos vienetus, aptaria pragmatinės lingvistikos teorijos aspektu, pagrįstu dviem esminėmis idėjomis: tai, kad tikriniai žodžiai neturi reikšmės ir kad tikrinių žodžių esmė – įvardijimas, o ne denotacija. Tokius teiginius reikėtų vertinti gana kritiškai, nes šios nuostatos ne visai pagrįstos. Tai galima įrodyti atlikus išsamią semantinę pragmatinę tikrinių žodžių analizę. Šiuo aspektu išanalizavus tikrinius žodžius ir pateikus gramatinių, filosofinių, psicholingvistinių ir neurolingvistinių įrodymų galima teigti, kad: 1) tikriniai žodžiai turi specifinę semantiką, kuri susijusi su žmonių psichika, t. y. patirtimi, kalbėjimo situacija, suvokimu ir visu enciklopediniu žinojimu, lemiančiu sėkmingą komunikaciją. Semantinis santykis yra santykis ne tarp žodžio ir daikto, bet tarp dviejų mentalinių fenomenų – žodžio reprezentacijos ir pasaulio reprezentacijos individo sąmonėje; 2) tikriniai žodžiai ne tik įvardija unikalų objektą kalbos vartosenoje, bet ir pažymi jį nustatytos lingvistinės konvencijos lygiu. Kad tai taptų priimtina, svarbu išskirti tikrinį žodį ir tikrinio žodžio lemą. Šis išskyrimas susijęs su konotacijos sritimi. Įteikta 2013 m. balandžio 4 d. WILLY VAN LANGENDONCK University of Leuven, Department of Linguistics Blijde-Inkomststraat 21–3308, BE–3000 Leuven, Belgium [email protected] Straipsniai / Articles 129