„Latviešu valodas gramatika“

АЛДОНА ПАУЛАУСКЕНЕ Вільнюський університет Напрями наукових досліджень: теорія граматики, історія граматичної науки, соціальна лінгвістика. ГРАМАТИКА ЛАТИСЬКОЇ МОВИ Rīga: LU Latviešu valodas institūts, 2013, 1023 lpp. ISBN 978-9984-742-70-0 Насамперед слід привітати латишів, які видали ґрунтовну граматику XXI століття. Литовці можуть по праву пишатися Словником, а латиші — Граматикою: її наукою і практикою. Ми жили в різних умовах, мали різні таланти. Хто в Литві, виснаженій нелюдським гнітом, міг би зрівнятися талантом і граматичними працями з Августом Біленштейном, Янісом Ендзеліном, Карлісом Міленбахсом? Можливо, Казімерас Яунюс, Казімерас Буґа, Йонас Яблонскіс... Однак талантами керує безжальна доля, відводячи одним більше, іншим менше часу, одним — одні життєві, навчальні й робочі умови, іншим — інші. Якими могли бути шкільні підручники в Литві, якби майже пів століття її гнітила заборона друку? І латишам жилося нелегко, але інакше. Тому Дзинтра Пеґле змогла написати історію шкільних підручників латиської мови аж у двох томах, що охоплює період 1874–1922 років (Bankavs, Jansone 2010: 202). Вражає початок історичної граматики латиської мови: фундаментальна двотомна праця Августа Біленштейна, видана в Берліні в середині XIX століття Die lettische Sprache nach ihren Lauten und Formen erklärend und vergleichend dargestellt (частина 1 Die Laute. Die Wortbildung видана 1863 року; частина 2 Die Wortbeugung — 1864 року). В енциклопедичній праці Андрея Банкавса та Ілґи Янсоне Valodniecība Latvijā: fakti un biografijas дуже стисло, але інформативно подано передісторію латиського мовознавства від 1211 до 1447 року та його історію від найдавнішого відомого рукописного тексту (1507 року) до 2009 року. Тут можна знайти й додаткові біографічні відомості про авторів цієї Граматики (основні наведено в Граматиці). Дослідникові історії граматичної науки виразно видно, що ідеально, коли граматику від початку до кінця пише один автор. У монографії принаймні можна спробувати зберегти логіку викладу. Але чи багато було в наших краях, чи багато й тепер є науковців, здатних написати ґрунтовну граматику мови? До того ж не кожна епоха сприятлива навіть для дуже геніального письменника. XX століття. 364 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika У середині століття латиші видали 1100-сторінкову «Граматику латиської мови» Ендзелінса (Endzelīns 1951), але її було написано 1922 року німецькою мовою, Lettische Grammatik, а 1951 року вийшов лише виправлений і доповнений переклад. У середині XX століття і латиші, і литовці вже створювали колективні академічні граматики: латиші — двотомну граматику, перший том якої присвячено фонетиці й морфології (1959), а другий — синтаксису (1962). Литовці трохи пізніше видали тритомну Lietuvių kalbos gramatiką: два її томи присвячено фонетиці й морфології (I — 1965, II — 1971), один — синтаксису (III — 1976). У передмові до другого тому «Граматики сучасної латиської літературної мови» цілком слушно зазначено, що в колективній праці важко досягти єдиного розуміння граматичних явищ і цілісності граматичної теорії (1962: V), але все одно треба прагнути цього. Такому оркестру потрібен талановитий диригент. Тому в колективних граматиках середини XX століття написано також ширші або вужчі вступні розділи, у яких визначено об’єкт граматичного дослідження: граматичне значення, граматичну форму, граматичну категорію, поняття словосполучення, члена речення та речення. У передмові до новітньої наукової Граматики латиської мови зазначено, що від середини XX століття змінилися латиська мова й теорія мовознавства, а тому виникла потреба узагальнити в новій граматиці результати теоретичних і практичних досліджень латиських мовознавців того часу (с. 19). Зміни мови не можуть бути дуже значними, а як можна узагальнити результати досліджень, якщо кожен дослідник по-різному розуміє граматичні явища? Тут усе залежить від досвіду й таланту. Важко зрозуміти, чому обіцяють узагальнити здобутки, а не обґрунтувати їх цією працею або по-новому їх осмислити; чому йдеться лише про латиських, а не про всіх балтистів і творців загального мовознавства; чому не обіцяють просто написати добру граматику латиської мови? Чому тут обмежуються лише коротенькою передмовою й відмовляються від ширшого теоретичного вступу до граматики? Він необхідний, щоб допомогти колективу досягти єдиного розуміння граматики, тим паче що першим варіантом цієї Граматики (2008–2011 рр.) керувала Daina Nītiņa, а від 2012 року її координатором став Juris Grigorjevas. Чому змінилися керівники, читачеві невідомо — про це не сказано. Ці зауваги слід сприймати лише як «прискіпування» до передмови, яка дуже важлива для кожної праці й має бути продумана до дрібниць. Автори розділів рецензованої Граматики — представники нового покоління, які не могли долучитися до написання попередньої академічної граматики, але вже достатньо зрілі та мають наукові ступені й звання. Однак, читаючи текст, трохи розчаровуєшся, що в Граматиці замало власне граматики, що недостатньо використано аксіоми, встановлені загальним мовознавством, і праці сусідів — литовських мовознавців. Колись Jānis Endzelīns шкодував, що немає литовської історичної порівняльної граматики, на яку можна було б спиратися (Endzelīns 1951: 1), але все ж скористався всіма доступними джерелами й усюди дуже мудро спирався на факти литовської мови та її діалектів, Recenzijos / Reviews 365 ALDONA PAULAUSKIENĖ давніх писемних пам’яток. Ширший погляд принаймні на споріднені мови необхідний не лише для історичної, а й для синхронної граматики. За час, згаданий у Граматиці, литовські балтисти також досягли чималих успіхів у всіх галузях мовознавства, зокрема й у латиському мовознавстві. Фахівці з фонетики й фонології (Ilze Auziņa, Dace Markus, Juris Grigorjevas), наприклад, могли б багато чого корисного почерпнути з досліджень Alekso Girdenio, але в бібліографії, крім спільної статті Markus і Girdenio, немає жодної фундаментальної праці Girdenio з фонології. Він дуже просто й зрозуміло визначив, що досліджують фонологія та фонетика: «Фонологія досліджує план вираження м о в н о ї с и с т е м и, а не всі звуки мови загалом. Отже, її цікавлять лише ті властивості звуків цієї мови, які дають змогу відрізняти одні елементи змісту (предметні значення) від інших, — тобто формують вираження знаків і є їхньою матеріальною основою» (Girdenis 1995: 20). «Усі властивості звуків, що трапляються в актах мовлення, — як релевантні, так і нерелевантні — досліджує інша дисципліна, яка певною мірою посідає проміжне місце між мовознавством і природничими науками (насамперед фізикою та фізіологією). Традиційно цю дисципліну називають ф о н е т и к о ю [...]. Різновид фонетики, у центрі уваги якого акустичні (фізичні) властивості звуків, деякими своїми методами є, по суті, прикладною фізикою; галузь фонетики, що досліджує артикуляційні властивості звуків, можна вважати прикладною фізіологією (частково й анатомією)» (Girdenis 1995: 22). У Dabartinės lietuvių kalbos gramatikoje Girdenis пише: «Основна одиниця чистої фонетики — звук мовлення — за обсягом приблизно збігається з фонемою, але чітко відрізняється від неї тим, що має (зазвичай дуже багато) фонологічно нерелевантних властивостей — ф о н е м і п р и т а м а н н і л и ш е р о з р і з н ю в а л ь н і о з н а к и. Крім того, перехід від однієї фонеми до іншої завжди категоричний, тоді як межі багатьох звуків є неперервними. Розчленувати мовленнєвий потік на звуки ми здатні лише тому, що знаємо або принаймні здогадуємося, яким сполученням фонем вони відповідають» (1996: 16). Досліджуючи звуки мовлення інструментальними методами, можна без труднощів охопити й властивості сусіднього звука. Отже, постає питання: наскільки потрібні в граматиці, призначеній для різних читачів, описи навіть найсучасніших інструментальних методів дослідження звуків мовлення та їхні результати? Залучаючи дослідження звукового складу до граматик такого типу, можливо, навіть не варто було б наголошувати на відмінності між фонетикою та фонологією. Хоча фонологія як самостійна дисципліна сформувалася в двадцятих роках XX століття завдяки зусиллям членів Празького лінгвістичного гуртка Миколая Трубецького й Романа Якобсона, найбільше досягнення фонології все ж полягало в тому, що чутний звук уже можна було позначити відповідним знаком — літерою. Із цього й почалася граматика (від грецького слова γράμμα ‘літера’, γραμματική τέχνη ‘наука, мистецтво читання й письма’). Вивчаючи звуки, розрізнювані на слух (фонеми), та їхні знаки, було створено першу європейську модель граматики. Давньогрецька граматика спочатку виникла як коментарі до текстів видатних авторів. У греків було багато віршованих текстів. Тому їх цікавили не лише літери, а 366 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika і склади, їхня якість. Фахівці з метрики провели найтонші дослідження в цій галузі. І нині багато хто ще уявляє, що головна мета вивчення граматики — навчитися правильно говорити й писати (російське слово грамо́тный «грамотний» — пряме запозичення з грецької мови). Теоретичну європейську граматику створили грецькі філософи. З’ясувавши, що, крім емпіричного пізнання, існує також концептуальне, вони сформулювали поняття назви елементарної граматичної одиниці (λόγος). (Грецьке слово λόγος означає і «слово», і «речення», і «наука».) Автори античних граматик стверджували, що вивчення граматики дає людині ключ до пізнання світу, допомагає висловлювати власні думки та суспільну ідеологію. Отже, і нині можна було б розрізняти інструментальне дослідження звуків і теоретичну граматику. У граматиці, мабуть, було б достатньо фонології. Однак навіть після становлення науки фонології граматики й далі з’ясовують співвідношення між фонетикою та фонологією. Прочитавши цей розділ, можна зрозуміти, наскільки докладно досліджено звуки латиської мови та різноманітні фонетичні явища. Тут чимало інформації про сполучення звуків, склади, інтонації складів, питання просодії та наголос. Варто схвалити й те, що звернено увагу на проблеми правильної вимови, або ортоепії, та встановлено вимовні норми. Дуже хотілося б, щоб цю рецензію сприйняли не як критику копіткої праці авторів «Граматики», а як подальші роздуми людини, яка має власний погляд на граматику, про те, що таке граматика і що про неї тут написано. Щоб щось пізнати, потрібно аналізувати, тобто розчленовувати ціле. Мову як ціле насамперед поділяємо на складові частини тексту. Далі їх поділяємо на речення, речення — на словосполучення, словосполучення — на слова, слова — на назви й показники відношень, а назви — на найменші значущі частини — морфеми. Коли морфему розчленовують, значення зникає і відбувається перехід на фонологічний рівень аналізу: розглядається не значення звуків, а їхня розрізнювальна здатність. Тому й здається не зовсім точним твердження: «Звук мови, здатний змінювати значення слова або морфемної складової частини слова, називається фонемою» (с. 23). Слова mainīt «змінювати» і diferencēt «диференціювати, розрізняти» неоднозначні. Тому кращим видається визначення фонеми у граматиці 1959 року, де сказано, що фонема — це звук мови, який, змінюючи звукову оболонку морфеми чи слова, за опозиційним зв’язком розрізняє значення слова чи морфеми. Наприклад, kalt – malt або saime – laime, а при відмінюванні laimi – laimē, останній голосний розрізняє відмінки того самого слова (1959: 18). Авторка розділу про морфеміку — Anna Vulānė. Усі розділи «Граматики» починаються зі вступної узагальнювальної частини, де, за невеликими винятками, оглядається те, що дослідили самі латиші, а далі спираються на узагальнені результати цих праць (такий уже задум «Граматики»). Мабуть, найвідомішою фахівчинею з латиської морфеміки та морфонології є Andra Kalnača (Kalnača 2004). Її дослідження показує, що в цій галузі латиші значно випередили литовців: у своїх граматиках вони вже можуть поряд із фонологією описувати й морфонологію, яка показує, що Recenzijos / Reviews 367 ALDONA PAULAUSKIENĖ закономірні зміни фонем у складі морфеми можуть змінювати значення і слів, і граматичних форм. Наприклад, чергування голосних кореня супроводжує деякі процеси словотворення та словозміни. Таким чином фонологію через морфонологію можна пов’язати з розділом граматики, який називається морфологією, і навіть із синтаксисом, тобто з граматикою загалом (Kalnača 2004: 60). Поділ слів на значущі частини та опис цих частин мають дуже давню традицію, але тут є одна дуже важлива проблема, яка й досі потребує відповіді: Чи все те, що записують за абеткою у словниках, є словами? Уже в першій половині XX століття було встановлено протиставлення морфеми (неподільного значущого елемента мови) слову — подільній структурі (Joseph Vendryes, Le langage, 1920; переклад російською мовою — Вандриес 1937: 76). Автор установив цю опозицію, досліджуючи флективні класичні мови. Пізніше ідею такої опозиції (можливо, цілком незалежно, оскільки посилання немає) висунула Тетяна Булигіна, спираючись на литовську літературну писемну мову. На її думку, слово в литовській мові є структурою і в цьому розумінні чітко протиставляється елементарним значущим одиницям (морфемам). За такого розуміння слова прийменники, частки й сполучники не можуть належати до категорії слів, оскільки вони неавтономні, не мають самостійного наголосу й не поділяються на морфеми з лексичним і граматичним значенням (Булы́гина 1970: 8–9). Погоджуючись із цим твердженням, довелося б наново сформулювати визначення морфеми й визнати, що в реченні функціонують не лише зв’язані, а й вільні (сполучники) або принаймні частково вільні (прийменники, частки) морфеми. У книжці Kalnača та в написаному Vulanė розділі про морфеміку немає опозиції морфеми й слова, оскільки вони вважають, що кожне слово має корінь, який може функціонувати в мові й як неподільне слово. Приклади неподільних слів і коренів такі: слова — прислівники й частки (drīz, te, še it, jo, ja) та словоформи (aug, zied, tēv! māt!), які є нічим іншим, як неподільними коренями (Kalnača 2004: 12). Якби йшлося про дослідницьку працю, а не рецензію, було б легко довести, що ці приклади не спростовують опозиції морфеми й слова як подільної структури у флективних мовах, оскільки наведені тут словоформи функціонують у мові не окремо, а як члени парадигм, у яких той самий корінь із закінченням утворює структуру. Тому неправильно вважати, що в цьому випадку корені не утворюють структури з нульовим закінченням. Не слід ігнорувати значення відсутності форми в парадигмі форм. Наприклад, Kalnača виокремлює такі ознаки кореня: 1) він має лексичне значення; 2) може функціонувати самостійно, без афіксів; 3) утворює відкриту систему, оскільки кількість коренів не визначена; 4) корінь є універсальною мовною одиницею, адже він є в кожному слові кожної частини мови та в усіх мовах (Kalnača 2004: 10). Це вже дуже сміливо, коли для таких тверджень бракує серйозних аргументів. Лише добре обміркуймо твердження, що корінь є в кожному слові кожної частини мови та в усіх мовах. Мабуть, так не може бути. 368 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika Вивчаючи граматичні явища, вдалося знайти чимало літератури, у якій розглядається граматичний статус службових слів. Її було зібрано під час написання книжки Gramatinės lietuvių kalbos veiksmažodžių kategorijos (Paulauskienė 1979: 174–186), але порушені в цій літературі проблеми й сьогодні дуже актуальні, оскільки службові слова й зв’язки в аналітичних формах не мають лексичного значення. Отже, якщо корінь є лексичною морфемою, службові слова не можна вважати коренями, а якщо ще й визнати, що корінь — це не лише основа лексичного значення слова, а й має граматичну потенцію приєднувати афікси, то службові слова в аналітичних формах часів і способів дієслова, за винятком заперечення, не приєднують жодних інших афіксів. Приєднання заперечення пояснюється тим, що вся конструкція з допоміжним дієсловом сприймається як цілісна дієслівна форма, що виступає в реченні простим присудком: ir bijis ‘був’ – nav bijis ‘не був’, esmu izalkusi ‘я зголодніла’ – nesmu izalkusi ‘я не зголодніла’, тоді як службові слова (прийменники, сполучники, частки) не приєднують навіть заперечення, оскільки не мають такого значення, яке можна було б заперечити. Наприклад, частки самі стверджують або заперечують, можуть бути складені заперечні частки, але префіксальними вони бути не можуть. Вулане також визнає, що кожне слово має корінь, а кореню властива невизначеність; значення кореня конкретизують різні афікси. Якщо кожне слово має корінь, якому властива невизначеність, то як тоді службові слова все-таки можуть бути без афіксів? І цілковитою новацією теоретичної граматики є твердження, що корінь у слові не має чітко визначеного місця (с. 142). Структура слова нагадує складнопідрядне речення, у якому головна частина (як і корінь слова) завжди на своєму місці, а підрядні частини можуть стояти як перед головною, так і після неї, можуть бути вставленими, а можуть і зовсім бути відсутніми. Так само афікси можуть стояти перед коренем і після нього; їхня відсутність може бути значущою (нульове закінчення), у корені можуть з’являтися інфікси. Потенція кореня приєднувати афікси є не лексичною, а граматичною і залежить від граматичного (не лексико-граматичного!) значення частини мови, яке виявляють системи форм, що називаються парадигмами. Від граматичного значення частини мови залежать типи й категорії словотвору та словозміни. Тому не знайдемо ані займенників із префіксами, ані числівників із префіксами: займенники не приєднують префіксів, бо їхні корені не мають лексичного значення, а числівники — тому, що їхнє значення, точне число, не піддається модифікаціям: інше число — і вже інший числівник (якщо не du, то trys, keturi тощо). Зворотний афікс — не закінчення, а особлива морфема основи, що походить від зворотного займенника. У багатьох мовах він і тепер уживається як окреме від дієслова слово (у чеській, польській, частково російській і латиській). Наприклад, литовський вислів Nusipirkau knygą російською перекладаємо лише аналітичною конструкцією Купил себе книгу. У латиській мові дієслову nusipirkti відповідає аналітична форма nopirkt sev, nusvesti – aizvest (novest) sev līdz (ejot). Хоча в сучасній латиській мові префікс і не відриває зворотний афікс від кінця слова Recenzijos / Reviews 369 ALDONA PAULAUSKIENĖ та все ж допомагає утворювати зворотні дієслова також від тих незворотних, які без префікса не можуть бути зворотними (gulēt ‘спати’ – izgulēties ‘добре виспатися’). Словотвірний зв’язок зворотного афікса з префіксом утворює циркумфікс і свідчить, що це не закінчення, а морфема основи (с. 292). Не має значення, що в сучасній латиській мові зворотний афікс стоїть у кінці дієслова, а між префіксом і коренем трапляється лише в діалектах і давніх писемних пам’ятках (с. 146–147): він належить до складу основи. Дивно, що в одному місці Граматики закінчення визначено як змінну частину слова (с. 151), а в іншому та сама авторка не зважає на це визначення. Наприклад, у Граматиці є розділ під назвою «Творення дієслів за допомогою дериваційного закінчення, або флексії» (с. 291), де наведено лише зворотні дієслова. Однак робочий аналіз вимагає пари, члени якої пов’язані словотвірним зв’язком. Коли цей зв’язок переривається, утворюються або дієслова з цілком іншими лексичними значеннями, або reflexiva tantum (brīnīties, lavūties, smieties), хоча в багатьох випадках глибший аналіз похідних виявив би й незворотну основу їхнього творення. Наприклад, литовське juoktis є лише зворотним, але без зворотного афікса його можна знайти серед префіксальних похідних: iš-juokti, pa-juokti. У латиській мові поряд із smieties також є iz-smiet, ap-smiet. Turint Endzelīno sangražos afikso kilmės aiškinimą (Endzelīns 1951: 903, 910, 1046) ir tą aiškinimą, perimtą akademinės latvių kalbos gramatikos (1959: 554), tiesiog neįmanoma į tai numoti ranka ir sangražos afiksą laikyti darybos reikšmę turinčia galūne, nes galūnė, net ir atliekanti žodžių darybos funkciją, turi būti kintama (pavadinimas fleksija iš lotynų kalbos žodžio flexio ‘lenkimas, lankstymas’). Antano Baranausko lietuvių kalbos gramatikoje yra terminas lankstýgalis ‘galūnė’ ir lankčiojimas ‘kaitymas’, o sangražos afiksas nei lietuvių, nei latvių kalboje nepasiduoda „lankstymui“, vadinasi, jis nėra galūnė. Taip neatsakingai elgiantis su sangražos afikso istorija ir funkcijomis, veiksmažodžiui primetama nebūdinga galūninė daryba (p. 291), jam nebūdingas ir savarankiškųjų žodžių sudūrimas. Tai priklauso nuo veiksmažodžio sintaksinio vaidmens. Якщо кореню властиве лексичне значення і всі слова мають корені, то як розуміти корені займенників? Наприклад, якщо відкинути закінчення займенників kas, tas, залишаться корені k- і t-. Яке значення мають ці корені? У Граматиці нараховано 70 займенників (с. 428) і зазначено, що тепер нових займенників не утворюють. Отже, займенники — замкнений клас слів. У згаданому дослідженні Калнаци одна з характерних ознак коренів (3) — це відкритість системи, хоча система не може бути відкритою. Еміль Бенвеніст зазначає, що звичка робить нас нечутливими до суттєвої відмінності між мовою як певною системою знаків і мовою як конкретним актом мовлення. Займенники — це своєрідні «порожні» мовні знаки, які самі по собі не мають референтного значення, а вказують на нього лише під час акту мовлення (Бенвенист 1974: 288–289). За кількістю одиниць і частотою вживання в тексті займенники подібні не 370 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika не до значущих слів, а до граматичних морфем. Клас, що налічує менше ніж сто одиниць, слід називати класом формантів, оскільки в цьому разі виразною є тенденція до систематизації, а клас, що налічує сотні або тисячі одиниць, має право називатися лексемами або словами (Pottier 1952: 121). Отже, усі займенники — не лексеми, а особові займенники є ще й граматичними морфемами, що належать до дієвідмінювання. Якщо немає особового закінчення, займенники, що виступають лише підметами, указують на особу дієслова, а якщо є займенник і особове закінчення, маємо надлишковість форми. Тоді в латиській і литовській мовах особовий займенник можна пропустити. Тому в конструкції Es atnācu маємо циркумфікс. Після пропуску займенника речення все одно залишається особовим: Kā atnācu, tā arī aiziešu. Те саме відбувається і в литовській мові: Aš atėjau. Kaip atėjau, taip ir išeisiu. Це одна модель циркумфікса, коли перша його частина залишається лише потенційною, ані речення, ані значення особи дієслова не змінюються. Інша модель циркумфікса — коли прийменник разом із відмінковим закінченням виражає обставину і його не можна пропустити. Пор. латиське Sēdēt pie galda і литовське Sėdėti prie stalo. Тут місце біля чогось виражається відмінковим закінченням разом із прийменником. Bulygina називає таку граматичну відмінкову форму непрерывистая морфема (дослівно — переривчаста морфема). Як видно з прикладів, поняття циркумфікса у Vulanė дуже вузьке: циркумфіксом вона називає лише афікс, який розділяє корінь на дві частини: rakstīt ‘писати’: sarākstīties ‘списатися, листуватися’; jumts ‘дах’: pajumte ‘піддашшя’, vasara: pavasaris. Однак префікс і закінчення іменників, імовірно, вважали циркумфіксом тому, що в латиській мові зміна закінчення другого компонента префіксальних іменників при поєднанні слів — рідкісне явище, тоді як у литовській мові це закономірність, а закінчення префіксальних іменників відіграє цілком таку саму роль, як і в складних словах. Kalnača дуже тонко зауважила, що щодо таких утворень, як gals: pagale, galds: pagal­de, krāsns: aizkrāsne, питання про циркумфікс можна було б і обговорити (Kalnača 2004: 24). Тож обговорімо. Спираючись на префіксальні та складні іменники латиської й литовської мов, можна дійти висновку, що префіксальні іменники також є результатом не префіксації, а синтаксичного словотворення, лише прийменник у складі слова стає префіксом. Це знову доказ того, що прийменники — не корені, а афікси: aizjūra ‘зарубіжжя’, apgabals ‘область, округ’, bezmiegs ‘безсоння’, dienasgrāmata ‘щоденник’, klasesbiedrs ‘однокласник’, mel nraksts ‘чернетка’, pusžabaki ‘напівчоботи’. Як видно з прикладів, у латиській мові другий компонент як префіксальних, так і складних слів залишається незмінним, а в литовській мові при складанні закінчення завжди змінюється, проте є кілька слів подібної будови: rūdiena – rytdiena, trikājis – trikojis, pusbrālis – pusbrolis. Рідко, але в литовській мові трапляються й префіксальні іменники з незмінним закінченням другого компонента: parnotė (: motė), podukra (: dukra), але є patėvis (: tevas) і posūnis (: sūnus). Усі ці слова мають однакове словотвірне значення: Recenzijos / Reviews 371 ALDONA PAULAUSKIENĖ ‘У сім’ї нерідна мати, нерідна дочка, нерідний батько й нерідний син: той, хто приходить у сім’ю після матері, хто після батька, хто йде слідом за рідним’. Отже, і в цьому разі можна подумки припустити потенційний прийменник — прийменник? У Gramatika прямо сказано, що префіксальні іменники не вважаються складними словами, оскільки префікс утратив значення прийменника (с. 143). У це важко повірити, адже віддалитися від твірного слова може й усе похідне утворення. Наприклад, Endzelīns не вважав, що прийменник або частка у складі слова втрачають своє значення. Тому всі префіксальні слова (навіть дієслова) він вважав складними (Endzelīns 1951: 255–264). До речі, цікаво згадати, що автор першої граматики литовської мови Danielius Kleinas називав прийменники й префікси одним словом — прийменники, лише прийменники називав відокремлюваними, а префікси — невідокремлюваними прийменниками. І сьогодні здається, що в утвореннях aizjūra (aiz jūras), bezmiegs (bez miega) значення прийменника не втрачено. Якщо це насправді не так, слід відповісти на два запитання: 1. Якщо префіксація відбувається всередині частини мови, то чому більшість іменників не може мати префіксів? 2. Які іменники й чому приєднують префікси? Анні Вулане належить і розділ словотвору. У граматиці 1959 року словотвір відокремлено від словозміни, але розглянуто як підрозділ морфології, а тут він є самостійною галуззю мовознавства. Якщо не доведено необхідності такого підходу, принципової різниці немає: в обох випадках унеможливлено здійснювати в морфології словотвірний і парадигматичний аналіз граматичних форм, тобто належно описувати граматичні категорії частин мови. У морфології тоді залишається писати лише про значення й уживання похідних форм. У Gramatika дуже бракує справжньої аргументації. Чого варті посилання на висновки інших, якщо сто осіб можуть помилятися, а правим бути лише один. Тому численні посилання ускладнюють читання. У Gramatika такого типу досить було б подати список літератури наприкінці (пор. однотомні граматики литовської мови), а автор тексту мав би сам узяти на себе відповідальність за сказане. Vincas Urbutis, імовірно, під сильним впливом численної й досить суперечливої літератури, у теоретичному дослідженні лише припустив, що словотвір можна описувати в будь-якій частині граматики, навіть після синтаксису (Urbutis 1978: 55), проте в іншому місці переконливо довів, що: «Словотвір литовської мови та інших мов із подібною граматичною будовою так чи інакше найтісніше пов’язаний із морфологією. Засоби словотвору тут по суті не відрізняються від засобів творення форм, або словозміни. І в словотворі, і у словозміні маємо справу з морфемною будовою слова чи форми; і там, і там центральне місце посідає афіксація» (Urbutis 1978: 35). «Те, що між словотвором і словозміною насправді немає чітких меж, ясно видно з таких явищ: 1) засоби словотвору часто формують похідне утворення і як слово певної частини мови або навіть визначають його належність до тієї чи іншої парадигми словозміни [...]; 2) закінчення, хоча його зазвичай вважають специфічним афіксом словозміни, часто виступає засобом словотвору, навіть єдиним або принаймні основним [...]; межа між словом і формою історично змінна» (Urbutis 372 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika 1978: 36). Цих аргументів цілком вистачило, щоб словотвір в академічних граматиках литовської мови викладали за частинами мови, а автором розділу про словотвір іменників у всіх граматиках був той самий Урбутіс, проте суто технічні вимоги до посилань у латиському тексті зумовлюють зазначення двох прізвищ — Урбутіса й Амбразаса (автора та головного редактора, який досліджував інші граматичні явища). Говорячи про словотвір загалом, пропонують розрізняти синхронію та діахронію, зовсім не замислюючись, чи можливо це зробити на практиці. До синхронії належать лише новотвори, тоді як інші похідні слова, хоч їхню твірну основу легко визначити, не є результатом словотворення наших днів. Похідне слово вживається в мові як самостійне слово й може віддалитися від твірної основи. Якщо «неозброєним оком» твірного слова не видно, його пошуками займається інша галузь мовознавства — етимологія. Запропонувавши розрізняти в словотворі синхронію та діахронію, авторка, говорячи про прислівники, і далі вбачає в них відмінкові закінчення (с. 294), хоча основним способом творення прислівників є функціональна зміна закінчень слів, їхнє застигання, відпадання, скорочення та злиття словосполучень. У складі прислівника закінчення давального відмінка —am (apmėram, brižam, godam, laikam, mūžam), закінчення множини знахідного відмінка —us (tečiņus, laikus, nopakaļus, sānus) незмінні й лише розпізнаються як колишні відмінкові закінчення. Прислівники labi, centīgi, augstu, tālu, zemu утворені не за допомогою закінчень, а за допомогою граматичних суфіксів. До речі, у цій Граматиці суфікси не класифікуються на словотворчі та формотворчі. Це свідчить, що словотвір усе ж відокремлено від морфології вельми штучно. Також сумнівно, що прислівникам властиве префіксальне творення, адже це може бути словоскладання (с. 296). У Граматиці загальні поняття словотвору лише визначено й наведено приклади, але незрозуміло, наскільки вони придатні для словотвору різних частин мови. Наприклад, словотвірну категорію лише визначено й зазначено, що, як указує К. Покротнієце, іменники, утворені від дієслів, об’єднуються в шість словотвірних категорій: об’єкта дії, діяча, місця, результату, засобу (знаряддя) дії та стану (с. 193). Але як з’ясувати, чи можна описати словотвір усіх частин мови за допомогою суфіксів і закінчень відповідно до словотвірних категорій? Словотвір іменників так описати можна, адже вони мають багато однозначних суфіксів. Але чи можна за словотвірними категоріями описати суфіксальний словотвір прикметників і дієслів, якщо ці частини мови мають мало суфіксів, а самі суфікси багатозначні? Чи можна описати префіксальний словотвір іменників і дієслів за словотвірними категоріями? Наприклад, Урбутіс описав префіксальне творення іменників литовської мови не за словотвірними категоріями, а за префіксами (так само, як у граматиці описано прийменники). Зовсім незрозуміло, чому, говорячи спочатку про префіксальні іменники, не «беруть бика за роги», а наводять безліч іменників, які успадкували префікс від твірної основи (с. 213). Уже згадувалося, що важко повірити, ніби в процесі творення префіксальних Recenzijos / Reviews 373 ALDONA PAULAUSKIENĖ іменників значення прийменника тьмяніє; імовірно, усе похідне слово віддаляється від твірної основи так само, як і в разі словоскладання (наприклад, diviritenis «велосипед» — це не du ratai «два колеса», а певний засіб пересування з двома колесами). Хіба латиською не можна сказати прийменникову конструкцію ķirzaka bez astes «ящірка без хвоста»?¹ Звідси й складне слово bezastes ķirzaka «безхвоста ящірка». У світі безліч видів ящірок; у них хвости легко відпадають і знову відростають, але якби існував вид безхвостих ящірок, то для його найменування більше підійшло б складне слово, утворене з прийменника й самостійного слова, bezastes ķirzaka. Прийменники бувають різні: і такі, походження яких невідоме, і такі, походження яких очевидне. Граматика 1959 року вважає останні напівпрефіксами (1959: 190–196), але, як видно з прикладів, їхня словотворча роль така сама, як у власне префіксів. Авторками розділу з морфології (300–689) є Daina Nītiņa, Gunta Smiltniece, Andra Kalnača, Ieva Brenķe. У Граматиці, після відокремлення словотвору від морфології, останню «зв’язано по руках і ногах»: неможливо здійснити всебічний морфологічний аналіз частин мови, який показав би, що кожній частині мови властиві власне значення, словотвір, словозміна й уживання, і що все це й становить граматику, поняття якої може бути двояким: вужчим і ширшим. Вужчого розуміння дотримуються практичні граматики, що пояснюють будову слова, словосполучення й речення. Наукова граматика розглядає свій об’єкт дослідження значно ширше й складніше. Наприклад, одна академічна граматика німецької мови вважає предметом свого дослідження всю мовну систему, що складається із семантичного, синтаксичного, морфологічного, фонологічного, а також додаткових комунікативного й прагматичного компонентів. Мета граматики — досліджувати структуру цих компонентів і зв’язки між ними (Grundzüge einer deutschen Grammatik 1981: 5). Граматика присутня в кожній частинці мови. Тому діти дуже швидко починають говорити рідною мовою: вони засвоюють граматику разом зі словами. Англійський філософ Бертран Рассел (Bertrand Russel) казав: коли дитина запитує, що означає слово dramblys, žirafa, ви можете відвести її до зоопарку й показати, але ніколи не покажете, що означає сполучник jei; будьте певні, що вона ніколи вас про це не запитає — з тієї самої причини, з якої не питає, що означають суфікси чи закінчення слів (переказано з пам’яті). Читаючи Граматику, неабияк стомлюєшся від загальних вступних описів, у яких намагаються охопити все, що мали б згодом конкретизувати й розвинути спеціальні розділи та підрозділи, але вони цього не роблять. Іноді виклад починається з елементарних пояснень, які годилися б лише для практичних шкільних граматик. Наприклад, без потреби роз’яснюється термін морфологія і повідомляється загальновідома істина, що в мовознавстві його почали вживати лише в XIX ст. Щоб дати читачеві змогу перепочити від напруженого граматичного мислення, можна розповісти й про те, що цей термін уживав видатний німецький поет Йоганн Вольфганг Гете, який цікавився біологією, фізикою, мінералогією, геологією, метеорологією та написав важливі праці з порівняльної морфоло- 374 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika … що початком європейської граматики треба вважати III ст. до н. е., коли мужі Александрійської школи (жінок-науковиць не було) записали всі слова в алфавітному порядку й отримали відкритий список — словник, а, класифікувавши їх за спільними значеннями та формами й функціями, що їх виражають у реченні, отримали замкнену систему — граматику. І нині граматика по суті є наукою про замкнену систему — частини мови. У граматиці стверджується, що слово відразу є єдністю лексики, граматики, фонетики та інших підсистем мови. Це правда, але навіщо писати про це в морфології? Можливо, доречніше було б тут визначити місце морфології в ієрархії інших рівнів дослідження мови. І слід було б рухатися від того, що є спільним для всіх мов, універсальним, до того, що вирізняє латиську мову з-поміж інших мов. Мови різні, але людське мислення й світ однакові для всього людства. Тому синтаксис, основою якого (як його не розглядай) є логічне судження, — універсальний, властивий усім мовам, і семантика універсальна. Якби цієї універсальності не було, ми не могли б перекладати з однієї мови на іншу. Мови відрізняються переважно своєю морфологією: одні мають складну систему відмінкових форм, інші — просту; одні мають складну систему дієслівних форм, інші — просту; деякі морфологічні категорії є в одних мовах, а в інших їх немає, але немає жодної мови, якій бракувало б семантики чи синтаксису (Степанов 1981: 5). Отже, не можна перелічувати всі рівні дослідження мови в одній площині. Синтаксичний рівень вищий за морфологічний. Тому, досліджуючи мову на морфологічному рівні, завжди треба мати на увазі й синтаксис. Коли читаєш у науковій граматиці (і не лише латиській), що в мові є невідмінювані іменники (с. 300), згадуєш термін Соломона Кацнельсона «фетишизм флексії». Він пише, що цей фетишизм особливо процвітав у XIX ст., коли лексичне значення від граматичного розрізняли лише за формальним вираженням: те, що виражалося коренем, вважали лексичним значенням, а те, що виражалося афіксами, — граматичним. Цей погляд, за його словами, тоді мав великий вплив на класифікацію мов: усі мови без граматичних афіксів вважали «аморфними», тобто безформними з граматичного погляду. Природу граматичних явищ визначали не зсередини, аналізуючи значення, а за формальними ознаками, зовсім не усвідомлюючи, що між позначуваним і формою вираження не може бути абсолютної відповідності. Він шкодує, що така оцінка флексії, яка вже стала традицією, властива і мовознавству XX ст. (Кацнельсон 1972: 90). На прикладах латиської граматики можна показати, що це переходить і в XXI ст. В одному місці та сама авторка зазначає, що є невідмінювані іменники та інші частини мови (с. 300), а тут же каже, що рід, число й відмінок слів узгоджуваних частин мови визначає (а може, точніше — зумовлює) іменник, з яким вони узгоджуються (с. 318). Але ж і ці «невідмінювані» іменники мають узгоджені означення, форми роду, числа й відмінка яких указують на рід, число та синтаксичні відмінкові ролі цих іменників. Recenzijos / Reviews 375 ALDONA PAULAUSKIENĖ У граматиці сказано, що «Займенникам, як і іменним частинам мови, притаманні категорії роду, числа й відмінка, проте їхнє вираження відрізняється. Деякі латиські займенники, як і займенники інших індоєвропейських мов, індиферентні щодо категорії роду». На підтвердження цього твердження наведено приклади займенників, що позначають осіб. І тут же сказано, що про ці категорії займенників можна судити за граматичними показниками інших слів: Kas tas tāds? Kas tā tāda? (с. 431–432). То як воно насправді: ці займенники індиферентні чи неіндиферентні щодо роду, якщо вимагають різних форм узгоджуваного роду? Займенники першої та другої особи, що позначають учасників комунікативного акту, семантично розрізняють рід безпосередньо в самому комунікативному акті: якщо говорить чоловік, він каже: Es esmu noguris ‘Я втомився’, а якщо жінка — Es esmu nogurusi ‘Я втомилася’. Займенники третьої особи позначають учасників і предмети, які не належать до комунікативного акту, і в реченні заступають іменники обох родів, тому для позначення родів вони мають два окремі слова: viņš ‘він’, viņa ‘вона’; viņi ‘вони’ viņas ‘вони’. У загальному описі морфологічних явищ бракує короткого й чіткого визначення парадигми. Заплутано пояснено парадигму й парадигматику (с. 311–317), хоча можна було б написати зовсім просто: парадигма — це сукупність форм граматичної категорії, члени якої розрізняються на основі спільного (інваріантного) значення. Парадигми можуть бути двочленними, тричленними й багаточленними. Одна форма парадигми не утворює. Граматичні категорії бувають класифікаційними та словозмінними. Частини мови — класифікаційні граматичні категорії з власними системами форм. Наприклад, іменник має три граматичні категорії: одну класифікаційну (категорію роду) і дві словозмінні (категорії числа й відмінка). У рецензії фізично неможливо обговорити всі частини мови та всі їхні граматичні категорії. Тож говоритимемо вибірково. Насамперед привертає увагу багаточленна категорія відмінка іменника. До якого рівня дослідження мови вона належить — морфології чи синтаксису? Традиційно через «фетишизм флексії» цю категорію описують у морфології, адже відмінки виражає змінна частина слова — закінчення, але значення та функції членів цієї категорії є синтаксичними. Цю проблему розглядали відомі фахівці із загального мовознавства ще в середині XX ст., проте в бібліографії немає праць Р. Якобсона та Ю. Куриловича, присвячених дослідженням відмінків, хоча ознайомитися з ними було б корисно. Якобсон досліджував систему відмінків російської мови як морфологічну категорію і вперше застосував у морфології запозичений із фонології принцип привативних опозицій, пояснив поняття маркованого й немаркованого члена опозиції. Встановлюючи опозиції відмінків у системі форм, або парадигмі, він відмежувався від прийменників (вертикальний аналіз), а Курилович, навпаки, розглядав відмінок як синтаксичну категорію, зараховуючи до відмінкових форм і прийменники (горизонтальний аналіз). Це була дискусія століття (докладніше про неї Paulauskienė 1989: 24–146). Тоді паради- 376 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika Родовий і синтаксичний аналіз відмінків були протиставлені: парадигматичний відкидав прийменник, а синтаксичний приєднував прийменник до відмінка. Латиська й російська мови, а частково й литовська, свідчать, що обидва способи аналізу можна і треба поєднувати. Наприклад, у морфологічній відмінковій парадигмі російської мови місцевий відмінок уживається лише з прийменником і, відповідно, називається предложный падеж «прийменниковий відмінок». Як видно з посилань у Граматиці, латиський орудний відмінок через звичне вживання з прийменником викликав чимало дискусій і навіть сумнівів щодо його сталого місця у відмінковій системі; причини сумнівів такі: 1) закінчення однини збігаються із закінченнями знахідного, а множини — з давального; 2) найчастіше вживається з прийменником ar; 3) аналітична форма нібито не узгоджується з парадигмою синтетичних форм. Це неправда: вона чудово узгоджується. Те, що аналітичні форми чудово узгоджуються з парадигмою синтетичних форм, засвідчує не лише згаданий російський місцевий відмінок і синонімічне вживання аналітичної конструкції поряд із синтетичними відмінковими формами, а й самі аналітичні форми часів і способів латиської мови, які входять до загальної системи дієслівних форм. Розв’язуючи конкретну проблему конкретної мови, необхідно брати до уваги не лише всю граматику цієї мови, а й можливі граматичні явища в інших мовах, а також намагатися якомога глибше осягнути загальну теорію граматики. Треба пам’ятати, що в деяких мовах функції відмінків виконують прийменникові конструкції, тоді як у латиській і литовській мовах орудний відмінок може вживатися як із прийменниками, так і без них (приклади подвійного вживання орудного відмінка в латиській є і в цій Граматиці, с. 353–354). Орудний відмінок у литовській мові зазвичай уживається в інструментальному значенні самостійно, але його можна вжити й із прийменником (rašyti pieštuku, але можна й із pieštuku, pamoti ranka і pamoti su ranka), цілком паралельно вживаються pamačiau žmogų ilgą barzdą // su ilga barzda; grįžau tuščiomis rankomis // su tuščiomis rankomis; у значенні супроводу орудний відмінок уживається лише з прийменником: Pamariu pareina Eglė su vaikais (С. Неріс). Жемайти сказали б vaikais vedina. У багатьох індоєвропейських мовах немає кличного відмінка. Він зник, бо перебував в опозиції до називного. Називний, як немаркований член опозиції, мав ширше значення і міг заступати маркований член. За законом мовної економії форма може зникнути, але значення все одно зберігається. Після зникнення кличного його функцію звертання перебрав називний, з яким кличний був пов’язаний опозиційним відношенням і міг уживатися синонімічно; ставши абсолютним синонімом, він повністю зник. «Традиційна індоєвропеїстика стверджує, що праіндоєвропейська мова мала 8 відмінків. Зрозуміло, що не всі ці відмінки мали бути однаково давніми. Наприклад, дуже архаїчна форма вокатива (це чиста основа), яка могла бути успадкована ще з дофлексійної епохи» (Zinkevičius 1980: 183). Проблема кличного відмінка постає лише в тих мовах, де він має власні форми. Це відбувається через теоретичні прогалини, через традиційне розуміння членів речення. Помітивши, що Recenzijos / Reviews 377 ALDONA PAULAUSKIENĖ кличний відмінок не виконує функції члена речення так, як інші відмінки, оголошують, що він узагалі не є відмінком. Якщо мислити логічно, виникнуть запитання: Якщо кличний відмінок — не відмінок, то що він таке? Якщо це не відмінок, то, може, це й не іменник? Іменник має три самостійні граматичні категорії: рід, число й відмінок. У системі систем не буває окремих форм. Форми, що відокремлюються від парадигм, зазвичай переходять до інших частин мови. Відмінки іменника, що виражають обставини, легко перетворюються на прислівники, а відмінкове закінчення стирається, «не відмінюється» і стає словотворчим суфіксом інших прислівників. Після виходу постпозиційних місцевих форм із відмінкової парадигми їхні постпозиції можна знайти у складі прислівників: galop, vakarop, velniop; mažup, kalnup, lejup. Це не афіксація (пор. с. 296), а формальний залишок постпозиційного місцевого відмінка. Афіксацією можна назвати лише ті випадки, коли цей залишок уживається для творення інших прислівників: kurp, šurp. У латиській мові є чимало прикладів, коли кличний відрізняється від називного відсутністю закінчення: Kristīn, Valter, māt, cilvēk, dzejniek; Ilzīt, meitiņ. У литовських іменників кличний однини має закінчення, але пестливі й зменшувальні форми вживаються також без закінчень: bernelį // bernel, mergele // mergel, broleli // brolel, sesute // sesut, mamyte // mamyte, а деякі зазвичай уживаються лише без закінчення: broliuk, vaikiuk, šuniuk. У розмовній мові (подібно до латиської) можна почути також brol, mam, tėt, marč. Тут, імовірно, маємо справу не з архаїчною спадщиною, а лише з тенденцією до скорочення, можливо, пов’язаною з нею. Скорочена форма кличного може навіть утратити значення звертання до особи й перетворитися на вигук: brol, brač, bra. Треба пам’ятати й про те, що існують не лише лексичні, а й граматичні омоніми. Тому називний і кличний множини в латиській та литовській мовах мають однакову форму. Утворення омоформ пояснюється тим, що звертання до групи відрізняється від звертання до однієї (зазвичай близької) людини під час розмови. Але в литовській мові поряд із формою звертання у множині vaikai є також звертання vaikai. У говірках Південної Литви в кличних формах однини зменшувальних іменників також чули додаткове перенесення наголосу на перший склад: brólali (brolėli), vaīkeli (vaikėli), sèsula (sesėlė). Не зовсім правильні твердження в Граматиці (і не лише латиській) про те, що кличний вважається відмінком лише за традицією, оскільки: 1) він не має закінчення; 2) не має відмінкового значення; 3) граматично не пов’язаний із членами речення й сам не виконує функції члена речення; 4) уживається як синонім називного (с. 356). Кличний пов’язаний не з якимось одним членом речення, а з усім реченням: він має присудкову форму другої особи й специфічну реченнєву інтонацію, а його синонімічне вживання з називним — один із найвагоміших аргументів на користь його належності до відмінкової парадигми, адже синонімія можлива лише між тими членами парадигми, між якими існує опозиційне відношення. Заплутаний у рецензованій Граматиці опис граматичного роду іменних частин мови: «Категорія роду є категорією іменних частин мови. У латиській мові вона охоплює іменники, прикмет- 378 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika іменники, відмінювані дієприкметники, а також почасти числівники й займенники, проте найстабільніше й найповніше вона реалізується в іменниках» (с. 327). Перекладено майже дослівно, не зважаючи на стиль литовського тексту, щоб анітрохи не відхилитися від оригіналу. Що означає цей вислів? Чи рід — це щось окреме, що може охоплювати кілька частин мови, але найстабільніше реалізується (!) лише в іменниках? Це вже не текст наукової граматики, який має бути стислим і точним. У вступі слід було написати, що самостійну категорію роду має лише іменник, а всі узгоджувані слова містять у своєму складі тільки показники роду іменника. Якщо іменник не має родових закінчень, то на рід указують узгоджувані слова. Рід іменника — класифікаційна категорія, а в узгоджуваних слів — словозмінна: скільки родів має іменник, стільки ж їх має й прикметник. Якби різницю між родом іменників і узгоджуваних слів було точно встановлено, відпала б потреба в терміні спільного роду (kopdzimtes). Не потрібні були б і ці екскурси до історичної граматики. Давно відомо, що іменники в латиській і литовській мовах мають лише два роди, а так званий спільний рід — це не що інше, як одна форма для називання осіб обох статей. Різницю за статтю показують узгоджувані слова. Крім того, уживання цих форм має стилістичне забарвлення. Незрозуміле твердження, що прикметник не має конкретного значення, що його значення залежить від ситуації та зв’язку з певним предметом, живою істотою чи явищем (с. 370, 372). Невідомо, яке саме значення мається на увазі, адже, наприклад, чорним може бути стіл, кінь, небо, а метафорично кажуть і чорний смуток. То чи залежить значення чорного кольору від того, що означає іменник? Кожен предмет має різні ознаки, які в мові виражаються узгоджуваними словами. Конкретна ознака, виражена прикметником, і є конкретним значенням прикметника. Характеризуючи прикметник як частину мови, найважливіше усвідомити, що він узгоджується з іменником, а його форми роду, числа й відмінка не мають самостійного значення, не залежать від семантики прикметника і є лише додатковими морфологічними показниками відповідних категорій іменника. Але прикметник має й власні категорії, залежні від значення основи. Традиційна семантична класифікація прикметників на якісні та відносні граматично обґрунтована, проте незрозуміло, чому в Граматиці ця відмінність у значенні основ прикметників висвітлена недостатньо. Авторка стверджує, що інтенсивність ознаки, вираженої якісними прикметниками, може змінюватися, вони мають ступені порівняння, а інтенсивність їхньої ознаки можна передавати й іншими способами; їм властиві антонімія та синонімія (с. 372); антонімія якісних прикметників виразна, але синонімія не відрізняє їх від інших частин мови. У Граматиці багато йдеться про відмінювані та вживані як прикметники дієприкметники, однак неточно стверджувати, що вони втратили граматичне значення стану (с. 382). Ці дієприкметники утворено від простих дієслівних форм за допомогою різностанових граматичних суфіксів. Словотвірний процес нівелює лише предикативні категорії особи, способу й Recenzijos / Reviews 379 ALDONA PAULAUSKIENĖ часу. Основи часів опиняються перед закінченням відмінюваного утворення і вже не можуть мати предикативного значення часу. Тому дієприкметники всіх часів (як і прикметники, які не мають часів) у реченні виступають узгодженими означеннями. Оскільки ці дієприкметники утворено за допомогою різностанових граматичних суфіксів, їхнє морфологічне значення стану дуже виразне: дієприкметники активного стану означають, що ознака предмета походить від дії самого предмета (або особи) (ziedošas iev̄as «квітучі черемхи»), а пасивний стан означає, що предмет набуває ознаки ззовні, від іншого діяча (lasāmā grāmata «книга, яку читають»). Дуже несподіване твердження, що форма вищого ступеня (gradus pozitīvus) властива всім без винятку прикметникам (с. 402). Якщо слово має лише одну форму ступеня, то згідно з аксіомою загального мовознавства такий прикметник не має ступенів порівняння. У латиській мові (як і в інших) є багато прикметників, зазвичай похідних, що означають ознаку, яка не піддається ні ступенюванню, ні будь-якій іншій модифікації (sarkanbalts «рожево-білий», gaišdzeltens «світло-жовтий», sapuv̄is «гнилий», pussagruvis nams «напівзруйнований будинок», divgadīgs «дворічний», žābakotas «ноги у чоботях» тощо). Характерно, що не лише в цій, а й у латиській граматиці 1959 року 1 позначення міри ознаки за допомогою ступенювання (labs «добрий» – labāks «кращий» – vislabāks «найкращий») не відмежовано від позначення міри та інтенсивності ознаки різними іншими способами, навіть контекстом. Тому й не можна говорити про морфологічну категорію ступеня. Ще йдеться про категорію означеності / неозначеності (notektības / nenoteiktības), яку неможливо зрозуміти як граматичну морфологічну категорію ані в академічній граматиці середини XX ст. (1959: 434–456), ані в граматиці XXI ст. (с. 383–402). В останній зроблено невеликий крок уперед, оскільки, спираючись на Endzelīns, висунуто ідею про словотвірний зв’язок між цими формами: форми з означеним закінченням (ar noteikto galotni) є похідними від форм без цього закінчення (ar nenoteikto galotni) і відмінюються інакше. Це приблизно відповідає протиставленню займенникових і незайменникових прикметників у литовській мові. Endzelīnas, як фахівець з історичної граматики, більше цікавився формами: їхнім походженням та історією; про особливості граматичних категорій тоді ще не замислювалися. Тепер необхідно знати, що являє собою ця категорія означеності / неозначеності, чи властива вона всім прикметникам, чому в тому самому значенні вживаються і форми з «розширеним закінченням» (ar paplašināto galotni), і без нього. Перш ніж описувати словозміну числівників і їхні граматичні категорії, насамперед слід розрізняти кількісні числівники (pamata skaitļa vārdus) і порядкові числівники (kārtas skaitļa vārdus). Порядкові числівники — узгоджувані слова. Тому вони змінюються так само, як прикметники (за родами, числами й відмінками). Тут варто було б пояснити, що зумовлює належність утворень, які мають регулярні граматичні властивості прикметників, до класу числівників. Адже вже є граматики, у яких такі числівники переносять до класу прикметників. Є підстави вважати їх числівниками, але є й підстави за- 380 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika віднести до прикметників. У класі числівників їх утримує те, що основа означає точне місце предмета в ряду й має специфічні суфікси, а до прикметників їх зближують відмінювання та функції в реченні. Кількісні числівники мають лише одну спільну граматичну властивість — вони не змінюються за числами. Закінчення числа не означають словозміни. Якщо вихідний числівник має форми обох чисел, то форма множини вже не є числівником. Напр.: Tu varēsi gulēt tūkstošus gadu un pat ilgāk (с. 420) — Tu galēsi miegoti tūkstančius metų ir dar ilgiau. Тут форма множини tūkstančius означає не точну кількість років, а велику їх кількість. Слово vienas і в литовській, і в латиській мовах має не лише значення числівника, а й прикметника та займенника. Пор. Es tālāk iešu viena — Я піду далі viena (прикметник: viena, без тебе, без вас). Papes ezers – vieniem par dziļu, citiem par seklu – озеро Папе — vieniems надто глибоке для одних, kitiem надто мілке. Це не підрахунок, а протиставлення осіб. Тому vieniems тут не числівник, а займенник, оскільки він пов’язаний відношенням протиставлення із займенником kitiems. Якщо вже встановлено, що числівникам властива категорія числа, то її слід описати й граматично. Наприклад, у реченні Tūkstantis po vieneto turi tris nulius виділені слова — не числівники, а іменники, що позначають предмети, які можна рахувати, тому вони й змінюються за числами. Число слів šimtas, tūkstantis, milijonas, milijardas виражає лише однина; множина не придатна для лічби, бо має невизначене значення. Множина потрібна для лічби точну кількість яких позначають кількісні числівники: Gavau tris, keturis šimtus, tris tūkstančius litų, latų, eurų... З правил завжди бувають винятки, і їх треба пояснювати. Наприклад, латиші кажуть: Jāstrādā līdz vieniem, а литовці — Reikia dirbti iki pirmos (valandos). Ще цікавіший випадок: Koncerts beidzās pulksten divdesmit vienos. У латиському реченні для позначення точного часу недостатньо місцевого відмінка складеного числівника divdesmit vienos, потрібно також додати прийменник pulksten (від pulkstenis «годинник»), а українською це перекладається так: Концерт закінчився dvidešimt pirmą (valandą). Особливі (виняткові) випадки вживання не доводять, що числівники змінюються за числами. Говорячи про морфеміку, вже згадували й про специфіку займенника як частини мови. Тут можна лише пошкодувати, що не пояснено вказівних функцій займенника — дейксису й анафори. Зазначається, що займенникам властиві значення дейктичних слів, але що з цього? (с. 429). Термін anafora взагалі відсутній. Якщо спеціально захотіти знайти анафору, її, мабуть, можна розшифрувати з § 836, адже вона дуже важлива і для синтаксису, і для лінгвістики тексту. Завдяки анафорі займенники перетворюються на сполучні слова: поєднують частини тексту та підрядні речення з головними. Щоб зрозуміти сутність займенника як частини мови, однак, недостатньо лише студій латиської мови. Дуже бракує того, що можна почерпнути з праць із загального мовознавства Е. Бенвеніста, Ю. Куриловича, Ю. Степанова, а також із дослідження А. Росіна, присвяченого займенникам балтійських мов: Baltų kalbų įvardžiai (Rosinas 1988). У його праці всебічно… Recenzijos / Reviews 381 ALDONA PAULAUSKIENĖ досліджено займенники не лише литовської, а й латиської та прусської мов, наведено багато літератури, необхідної для вивчення займенника. Дієслово вирізняється різноманіттям форм. Тому, зважаючи лише на граматичні форми, неможливо створити визначення дієслова. Вважаю заслугою Андри Калнаци те, що вона помітила протиставлення дієслова іншим частинам мови. Однак справжнє протиставлення існує лише з іменником, який позначає предмет або те, що осмислюється як предмет, тоді як дієслово й прикметник позначають ознаку предмета: прикметник — атрибутивну, а дієслово — предикативну. Друга функція слів, що позначають атрибутивну ознаку (прикметників і дієприкметників), полягає в тому, щоб разом із зв’язкою утворювати складений присудок. Предикативні категорії виражаються формами зв’язки. Називний відмінок дієприкметників, утворених від дієслів активної дії, у позиції присудка з допоміжним дієсловом відновлює предикативні категорії, утрачені в процесі словотворення, і разом із ним входить до спільної системи дієвідмінювання як аналітична форма. Підрахунків не проводили, але, ймовірно, називні форми, що входять до аналітичних форм дієслова, вживаються навіть частіше, ніж усі відмінкові форми дієприкметників, уживаних як прикметники. Калнаці чудово вдалося описати систему дієслівних часів і способів. Ґрунтовність опису залежить від досвіду, набутого авторкою. Тема її докторської дисертації — «Функціональна система часових форм дієслова латиської мови» (Darbības vārda laika formu funkcionālā sistēma latviešu valodā). Хотілося б висловити кілька суб’єктивних зауважень щодо визначення дієслова. Щоб визначити дієслово як частину мови в усіх його формах, слід спиратися лише на спільну основу різних дієслівних форм, а виражені нею транзитивність, вид і зворотність вважати граматичними категоріями. Тут немає нічого незвичайного: ці двочленні категорії мають граматичну форму (модель речення, словотвірні форманти, утворюють граматичні опозиції). Граматичною слід визнати здатність усіх форм керувати відмінками й мати при собі прийменникові прислівники. У «Граматиці» вид розглядається не як граматична, а як семантична категорія префіксального словотворення. Так сталося з кількох причин: 1) через відокремлення префіксального творення дієслів від морфології; 2) у латиській мові немає давноминулого частотного часу, появу якого, як і в литовській мові, можна пояснити лише з огляду на вид (Paulauskienė 1994: 326–332); 3) в окремому від морфології розділі словотвору не висвітлено модифікаційну функцію префіксів, яка дає змогу зіставити прийменник із похідним словом за лексичним значенням і сприймати таку пару як форми різного виду тієї самої дії to paties veiksmo (Ендзеліну, який вважав префікси й прийменники спорідненими, та Вельмі Сталтмане це вдавалося краще. Кажучи це, маю на увазі першу частину праці Ендзелінса 1906 року Латышские предлоги і дисертацію Сталтмане); 3) мабуть, також через нерозуміння в академічних граматиках литовської мови того, що засобами словотворення можна виражати ті відмінності дії, які в інших мовах виражаються основами часів. За даними загального мовознавства, засоби словотворення можуть перебирати на себе функції словозміни, але для цього потрібні відповідні контекстуальні умови. 382 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika Інфінітив (неназивна форма, інфінітив) має лише категорії, властиві дієслівній основі (перехідність, вид, зворотність), але не має предикативних категорій способу, часу й особи. Тому його вживання різноманітне (с. 461). Через віддієслівно-іменне походження інфінітиву йому властивіші синтаксичні позиції іменника: у реченні він може бути підметом, додатком, прикладкою, обставиною. Присудком інфінітив зазвичай виступає з модальними дієсловами. Щоправда, Калнаца наводить речення з інфінітивом без модальних дієслів, наприклад: Kā viņa zināja, kur mēs meklēt? – Як вона знала, де нас шукати? Хоч раз у житті побачити Іспанію! – Хоч раз у житті побачити Іспанію! (с. 461–462). Однак у всіх випадках уживання самого інфінітива імпліцитно присутні й потенційні модальні дієслова: Як вона знала, де нас (треба) шукати? Хоч раз у житті (змогла б, можна було б) побачити Іспанію! Правильно сказано, що модальні дієслова разом з інфінітивом уживаються у функції присудка, і після цього твердження подано дуже докладний аналіз семантики модальних дієслів (с. 468), але було б ще краще, якби ці модальні дієслова розглядалися не після допоміжних дієслів і зв’язок, а разом з інфінітивом. Тоді граматична роль інфінітива виявилася б виразніше. Можливо, авторка дійшла б висновку, що інфінітив може бути присудком лише з модальними дієсловами — реальними й потенційними. Пишучи про предикативні категорії, Калнаці варто було б більше поміркувати разом з Ілзе Локмане, адже модальність, особа й час — це категорії не дієслова, а речення. Оскільки основним виразником присудка є дієслово, вважається, що ці категорії предикації лише поєдналися з ним і набули в ньому спеціальних морфологічних форм вираження. Таким чином, у морфології відношення висловлення до дійсності постає як категорія способу, відношення дії до особи — як категорія особи, а відношення до моменту мовлення чи іншої точки відліку в часі — як категорія часу (літературу див. Paulauskienė 1979: 129–130). У розділі про синтаксис Локмане знаходимо поняття: синтаксичний час, синтаксична модальність, синтаксична особа (с. 708). Але тут потрібне ширше пояснення. Граматика велика за обсягом, але об’єкт дослідження ще ширший. І постійно складається враження, що в цьому ледве підйомному томі затісно граматичній думці. У цій Граматиці чимало так званих лексико-граматичних категорій. Це вже успадковано з багатої світової (особливо російської) літератури, у якій не цілком правильно зрозуміли, що таке граматика. Лексико-граматичні категорії — результат уже згаданого «флексійного фетишизму». У Граматиці дієслівний стан також зараховано до лексико-граматичних категорій, оскільки опозиція активу / пасиву не виражається закінченнями дієслів балтійських мов. Цю опозицію утворює включення аналітичних форм дієслова з пасивним дієприкметником до загальної системи дієвідмінювання. Утворення пасивних дієприкметників залежить від перехідності дієслова, а її, якщо не бачити її синтаксичної граматичної форми (моделі речення) або не пов’язувати синтаксис із Recenzijos / Reviews 383 ALDONA PAULAUSKIENĖ морфологією, традиційно вважають лексичним значенням дієслівної основи, тому й стан постає як лексико-граматична категорія. Невже лише те, що зворотним дієсловам властива полісемія (як вважали Аксель Голвоет і авторки цього розділу А. Калнаца та І. Локмане), дає підстави вважати їх третім членом категорії стану (с. 502)? Щоб це довести, слід визначити інваріантне значення парадигми та диференційні ознаки її членів (така вже арифметика загальної теорії граматики). Медіум давньогрецької мови — не що інше, як результат нейтралізації опозиції активу й пасиву, що має власну морфологічну форму, але зберігає ознаки і активу, і пасиву. «[...] твердження, що зворотні дієслова балтійських мов замінюють індоєвропейський медіум, виникло тоді, коли в мовознавстві утвердилася так звана школа „молодограматиків“» (Kaukienė 2006: 4). Усе ж добре, що було ухвалено рішення залишити в Граматиці двочленну категорію стану. У граматиках литовської мови зворотні дієслова вносили як третій стан. Проте з часом переконалися, що вони не становлять третього стану. Ця еволюція граматичної думки простежується і в граматиках одного автора, Йонаса Яблонскіса: 1901 року він стверджував, що дієслова змінюються за станами і що їх три: активний, зворотний (зворотні дієслова) і пасивний, але вже в граматиці 1922 року виявлено зовсім іншу зрілість думки: уже усвідомлено, що цей зворотний стан у литовській мові насправді належить до активного стану і що литовські дієслова не змінюються за станами (Jablonskis 1957: 107–108; 296–297). У балтійських і слов’янських мовах, які не мають медіуму, зворотні дієслова тяжіють до активного стану, але мають і ознаки пасивного. Під час розгляду зі студентами перекладу Платонових Діалогів литовською мовою (перекладач Меркеліс Рачкаускас) чітко виявилося, що при перекладі з грецької активного медіуму литовською вживаються зворотні дієслова, а пасивного — форми з пасивними дієприкметниками. У цьому відношенні зворотні дієслова латиської мови більше подібні не до литовських, а до російських зворотних дієслів, які відповідають також частині пасивного медіуму. Але й у цьому разі вони не утворюють третього стану; лише частина зворотних дієслів тяжіє до пасиву: Cilvēka vārds rakstās ar lielo burtu (Имя человека пишется с большой буквы) – Ім’я людини пишеться з великої літери; Ці диски pārdodas iepakoti (Эти диски продаются в упаковке) – Ці диски продаються запакованими. У литовській мові також трапляються зворотні дієслова, ужиті в пасивному значенні, але це вважається помилкою і виправляється. Правильним є лише неперехідне значення зворотних дієслів, близьке до значення пасивного стану (двері відчинилися, одяг зносився, картопля зварилася, земля виснажилася). Повторюся: читаючи цю об’ємну граматику, постійно замислюєшся, чи не краще було б видати її у двох томах. Адже тут немає місця для конкретного дослідження (особливо в розділі про словотвір). У ньому лише трохи більше половини сторінки відведено зворотним дієсловам 384 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika Праці про дієслова (с. 291). Невже так можна показати словотвірну роль афікса зворотності та місце його похідних у класі дієслів? Термін непрямого значення зворотних дієслів, що з’явився на с. 513, та семантична класифікація зворотних дієслів переносять нас крізь дослідження зворотних дієслів латиської та литовської мов середини XX ст. до самого початку XX ст., до студії Віктора Поржезінського про зворотні дієслова литовської та латиської мов (Б. К. Поржезинский. Возвратная форма глаголов въ литовскомъ и латышскомъ языкахъ. Москва, 1903). Запропонована ним модель опису рефлексивів балтійських мов вплинула як на латиські, так і на литовські граматики. В академічній граматиці латиської мови 1959 року згадується також зв’язок із дієслівним станом; у ній наведено прямі та непрямі значення зворотних дієслів і їхню семантичну класифікацію, що не висвітлює словотвірної ролі афікса зворотності (с. 554–564). У литовському мовознавстві першу спробу з’ясувати роль афікса зворотності та зв’язок зворотних дієслів із простими неперехідними дієсловами, клас яких вони поповнюють, коли афікс обмежує дію сферою суб’єкта, знаходимо в докторській (тоді кандидатській) дисертації Аудроне Якулене. Ідея такого пошуку виникла тоді, коли Петронеле Бернадішене опублікувала кілька статей про зворотні дієслова литовської мови в наукових працях і 1961 року захистила дисертацію Значення та вживання зворотних дієслів у сучасній літературній литовській мові. (На основі цієї дисертації написано також розділ про зворотні дієслова у тритомній Граматиці литовської мови.) Якулене під керівництвом Йонаса Казлаускаса взялася досліджувати історію дієслів балтійських мов, публікувала статті в наукових виданнях і 1969 року захистила дисертацію Історія зворотних дієслів литовської та інших балтійських мов. Другий том Граматики литовської мови вийшов 1971 року, але в ньому просто не могли — не встигли — скористатися результатами досліджень Якулене. Тому там подано класифікацію зворотних дієслів, укладену Бернадішене, дуже подібну до тієї, що наведена в академічній граматиці латиської мови 1959 року. Отже, описи зворотних дієслів в академічних граматиках латиської та литовської мов мали спільний зразок аналізу. Попри те, що зворотні дієслова литовської мови досліджували й інші автори, фундаментальна праця Якулене не втратила своєї цінності майже за пів століття. Отримавши премію Йонаса Казлаускаса, уже не Якулене, а Каукіене, Аудроне зрозуміла, що колись виконала унікальну роботу, яку, дещо відредагувавши, можна опублікувати й на початку XXI ст. Так 2006 року з’явилася монографія Аудроне Каукіене Історія зворотних дієслів, з якою варто ознайомитися всім, хто пише про зворотні дієслова балтійських мов. Історія граматичної науки показує, що найважче описати прислівник з таких причин: 1) усі слова цього класу є похідними; 2) способи словотворення дуже різноманітні: лише невелику частину прислівників утворено афіксацією, а всі інші — результат адвербіалізації різних частин мови Recenzijos / Reviews 385 ALDONA PAULAUSKIENĖ і синтаксичних конструкцій; поряд з адвербіалізованими відмінковими формами та граматичними формами дієслова в тому самому значенні вживаються також відповідні неадвербіалізовані форми. Найкраще Ґунті Смілтнієце вдалися дві частини розділу про прислівник: 1) де встановлюється зв’язок прислівника з іншими частинами мови (с. 596–601) і 2) класифікація прислівників за значенням (с. 606–617). У самому визначенні (с. 595) прислівник порівнюється з прикметником і зазначається (з посиланням на студію Емілії Соїди 1969 року), що значення прислівника ширше й різноманітніше за значення прикметника. Прислівник відрізняється від прикметника не широтою та різноманітністю значення, а безфлексійною формою, що дає змогу приєднувати його як до дієвідмінюваних, так і до відмінюваних слів: прикметник узгоджується, а прислівник прилягає — це два різні синтаксичні зв’язки. Прислівник не має власних граматичних категорій, які охоплювали б усю різноманітність його форм. Значення й форми ступеня залежать від словотвірної основи; навіть суфікс утворюється від основ відповідних прикметників: labs «добрий» (labi «добре») — labāks «кращий» (labāk «краще») — vislabākais «найкращий» (vislabāk «найкраще»). Однак віднесення ступенювання до прислівника — традиційна помилка багатьох граматик. Якби було проведено парадигматичний аналіз трьох ступенів прикметників, що допускають ступенювання, навряд чи можна було б говорити про морфологічну категорію ступеня прислівника; стало б зрозуміло, що приклади вираження якості та кількості ознаки, наведені на с. 604–605, належать не до морфологічної категорії ступеня, а до підсилювальної редуплікації, словотвору й лексики (dziļdziļi jūrā, dienu dienā, labi ilgi, stipri drėgni, mazliet par agru). Говорячи про ступенювання прислівника, знову-таки потрібен ширший граматичний кругозір: треба побачити, що прислівник позначає ознаку ознаки, а слова, які позначають ознаки, бувають і дієвідмінюваними, і відмінюваними. Тому прислівник, який прилягає до слів зі значенням ознаки, має бути незмінним. Це спільне для всіх прислівників, їхня граматична відмітна ознака. З лінгвістичної літератури запам’ятався образний вислів, що прислівник — це «сміттєва яма», куди потрапляють рештки самостійних частин мови. Звичайно, це твердження неприйнятне для серйозної граматики, але воно образно показує, як нелегко визначити загальне значення цієї частини мови та залежну від нього форму. Синтаксис у граматиці якнайкраще відрізняється від синтаксису 1962 року (авторки: Ілзе Локмане, Дайна Нітіна, Байба Валковска, Лінда Лаузе). Тут виокремлюються дві частини: 1) хрестоматійний синтаксис, який можна знайти в багатьох граматиках, і 2) синтаксис тексту, написаний цілком по-новому. Поняття тексту дуже широке: воно охоплює всю сукупність мовного вираження — і писемне, і усне мовлення. Оцінювати цю частину синтаксису, не маючи відповідної компетентності, було б просто неетично. Тому в рецензії увагу буде звернено лише на те, що можна побачити без спеціальних студій. Ситуація діалогу чи оповіді дає змогу всіляко змінювати речення; іноді достатньо відповісти на запитання однією часткою, а ціле речення можуть замінити різні слова, які за 386 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika свою структуру, вирвати з контексту, вони навіть не є реченнями: модель речення існує у свідомості мовця й слухача, її усвідомлюють із цілого тексту. Опис синтаксичних структур розмовного мовлення — потрібна, але дуже складна робота. Тому варто вітати, що її виконують. Можливо, це лише дрібниця, але на перший погляд здається, що план «Синтаксису тексту» (8) побудований не на одній основі: 8.1. – Поняття тексту та його загальна характеристика; 8.2. – Редукція, її різновиди та вираження; 8.3. – Парцеляція як спосіб формування тексту; 8.4. – Синтаксис розмовного мовлення. Звісно, у цих підрозділах ідеться про різні речі, але редукція і парцеляція — це стилістичні засоби, властиві й розмовному мовленню. Тому здається, що для всіх підрозділів варто було пошукати спільнішу основу. Можливо, тоді весь розділ можна було б поділити на два підрозділи — Дайни Нітіни та Лінди Лаузе. Однак це не головне. Важливо, що в цій Граматиці йдеться і про актуальне членування речення, і про багато інших речей, яких не знайдемо в граматиці 1962 року. Загальне визначення синтаксису та описи формальної й семантичної структур простого речення належать І. Локмане; аналіз комунікативної структури простого речення — спільна праця Байби Валковської та І. Локмане. Авторка опису розширених структур простого й складного речень і самого складного речення — Дайна Нітіна. Найближчим до морфології є просте речення, і тут уже можна дещо сказати. Традиційна граматика від античності, можливо, аж до середини XX століття не могла відрізнити просте речення від логічного судження. Навіть граматичні терміни свідчать, що головним членом речення є підмет (priekšmets), тобто суб’єкт, предмет, діяч, а присудок (izteicējs) повідомляє, хто або що таке підмет, який він, що він робить, що з ним відбувається. Таке визначення центру речення не взяте зі стелі. Воно пов’язане зі сприйняттям людиною світу, мисленням і результатами досліджень морфології (змістом граматичних категорій). У морфології лише іменник позначає те, що є самостійним, а всі його граматичні категорії, які легше чи важче пояснити сприйняттям дійсності, є змістовними й відрізняються від відповідних категорій узгоджуваних слів. Наприклад, стіл — це предмет. Він може бути різної форми, розміру й кольору; столи можна лічити, а його властивості невіддільні, несамостійні й належать предмету. Тому слова, що позначають властивості, своїми формами роду, числа й відмінка вказують на цю несамостійність. І форми присудка свідчать, що він виражає ознаки підмета. Однак із часом граматична наука знайшла спосіб показати речення як відмінне від логічного судження. Відокремити речення від логічного судження вдалося тоді, коли на його найважливіше місце (центр) вирішили винести те, що є несамостійним і потребує додатків, аргументів. Ця ідея виникла під час дослідження мов, які майже не мають закінчень. Було помічено, що те, що виражається флексією, у багатьох випадках передається місцем слова в реченні, і що саме несамостійне формує як словосполучення, так і речення. Наприклад, labs «добрий» потребує уточнення: хто добрий? Уточнивши: labs cilvēks «добра людина», дістаємо словосполучення Recenzijos / Reviews 387 ALDONA PAULAUSKIENĖ з атрибутивною ознакою предмета. Так само утворюється й словосполучення зі значенням посесивності: brāla «брата» — чий брат? – brāla cepure «братова шапка». Присудок став центром, вершиною синтаксичних зв’язків простого речення, його ядром, оскільки уточнення предикативної ознаки потребує більшої кількості аргументів і формує ціле речення, а виразником цього центру є дієслово з усіма залежними від нього елементами, з певним набором аргументів, які реалізуються в реченні конкретними лексичними одиницями (Balkevičius 1998: 18). Оскільки синтаксис універсальний, таке відокремлення речення від логічного судження цілком підійшло й дослідникам флективних мов. Але воно також створило умови для віддалення від морфології та цілковитого нерозуміння її зв’язку із синтаксисом. Для дослідників синтаксису флективних мов морфологія стала несуттєвою; вони навіть перестали помічати, що саме закінчення, які вказують на синтаксичні функції словоформ, роблять речення в мовах цього типу вільним і гнучким, що слово не обов’язково «прибивати» до певної синтаксичної позиції. Від давнього логічного розуміння двоскладного речення залишилися такі спостереження: 1. Підмет — перший аргумент присудка; 2. Між підметом і присудком існує взаємний зв’язок (адже у флективних мовах неможливо не помітити узгодження присудка з підметом); 3. Безособову мінімальну модель речення схильні перетворювати на двоскладну: Līst // Lietus līst – Lˈyja // Lietus lyja і навіть утворюють такі речення активного й пасивного стану: Дощ змочив сіно – Сіно змочене дощем; 4. Розгляд одночленного речення, вираженого лише іменником, як семантично рівнозначного двоскладному реченню з потенційними дієсловами: Lietus. Sniegs. Vējš. Pērkons. Krusa. Visapkārt klusums. Karšta vasaros pėcpusdiena – Дощ. Сніг. Вітер. Грім. Град. Навколо тиша. Спекотний літній пообідній час (с. 715, пор. с. 734). Той факт, що одночленні речення, виражені як безособовими дієсловами, так і називним відмінком різних іменників, можна перетворити на звичайні двоскладні речення, свідчить про те, що предикація має бути в реченні ще глибшою, ніж уявляють тепер, адже категорії дієслова — спосіб, час і особа — є не категоріями дієслова, а категоріями речення; лише у флективних мовах їх виражають формами дієслова. Рецензія не дає змоги докладніше заглибитися в ці питання, проте слід зазначити, що структуру простого речення в Граматиці чудово проаналізовано з різних поглядів — формального, семантичного й комунікативного. В описі простого речення виокремлено його моделі й зроблено спробу представити їхню сукупність як певну синтаксичну парадигму. У граматиці 1962 року не було синтаксису тексту. Одиниці тексту в ній описано як прості речення. У новій граматиці класифікація текстових одиниць охоплює різні їхні трансформації, які за своєю структурою навіть не є реченнями (наприклад, вигуки, частки, іменники в називному відмінку, інфінітиви). Це нове порівняно з граматикою латиської мови 1962 року, але в литуаністиці я не вважав би це нововведенням. Оскільки в художній літературі достатньо прикладів розмовного мовлення в різних діалогах, то такі текстові одиниці (Вітаутаса Сіртаута, Віта Лабутіса, Че- 388 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika У працях Гренди, Йонаса Балкевічюса тощо вони описані як безособові речення. Такими реченнями «мовець підтверджує або заперечує щось уже відоме співрозмовникові (Так, так! Ні! Безперечно! Добре, вже добре...), спонукає, застерігає чи лише відгукується (Цить! Ну! А? Алло!), або виражає свої емоції та настрій (Будь здоровий! На добраніч! Дякую! Аякже! Ох! До біса! Щоб тебе грім побив! От тобі й маєш!...). Частки й вигуки — найтиповіші еквіваленти речення. Наприклад, вигук дякую може бути навіть частиною складнопідрядного речення: Дякую, що прийшов» (Balkevičius 1998: 20–21). Термін безособові речення не зовсім вдалий, адже, вживаючи зазначені тут слова, мовець має на увазі нормальне речення з тексту, у якому ці слова вжито. Навіть префікс у діалозі може замінити двоскладне просте або навіть складне речення: – Ти вже зробив те, що було наказано? – Па. Слід визнати, що синтаксичний розділ Граматики латиської мови теоретично сильніший за словотвір і морфологію, адже граматичне значення розглядається не лише як традиційне речення, а й як певна мисленнєва структура, що формується в процесі сприйняття тексту. Елементи тексту, які не мають формальної структури речення, під час комунікативного акту все одно сприймаються як відповідні синтаксичні структури. Якби автори розділу з морфології побачили, що форма граматичного значення слова може міститися не в самому слові (а побачити це вони могли, оскільки в системі дієвідмінювання є аналітичні форми), то не сумнівалися б, що відмінок, ужитий із прийменником, належить до парадигми відмінків; або, говорячи про кличний відмінок, який не має закінчення й не виступає традиційним членом речення, зрозуміли б, що нульове закінчення, простіше кажучи — його відсутність, не є беззначним. Якби глибше розглянули граматичне вираження, то зрозуміли б, що обидві частини циркумфікса не обов’язково мають міститися в одному слові. Звернувшись до інших мов, можна побачити, що префікс може стояти і в кінці речення (рамкова конструкція в німецькій мові). Якби звернули увагу на форми узгоджуваних слів, то не довелося б говорити про невідмінювані іменники чи спільний рід тощо. Хоча зроблено чимало, пізнання не має меж: варто було б точніше визначити поняття слова й морфеми, граматичного значення, граматичної форми та граматичної категорії. Масштабне дослідження конкретних фактів, проведене латиськими мовознавцями, дає змогу зробити й правильні теоретичні висновки загального характеру. Це може стати метою найближчого майбутнього. Хотілося б, щоб і литуаністи наважилися взятися за такий проєкт нової граматики, який латиші вже втілили. На завершення — побажання литовським і латиським мовознавцям вивчити обидві мови так, щоб можна було користуватися результатами наукових досліджень обох країн і в майбутньому написати зіставну граматику латиської та литовської мов, яка допомогла б краще зрозуміти деякі граматичні явища й була б корисною для загальної теорії граматики. Recenzijos / Reviews 389 ALDONA PAULAUSKIENĖ LITERATŪRA Balkevičius Jonas 1998: Lietuvių kalbos predikatinių konstrukcijų sintaksė. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. Bankavs Andrejs, Jansone Ilga 2010: Valodniecība Latvijā: fakti un biogrāfijas. Rīga: LU Akadēmiskais apgāds. Dabartinės lietuvių kalbos gramatika 1996. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. Endzelīns Jānis 1951: Latviešu valodas gramatika. Rīga: Latvijas valsts izdevniecība. Girdenis Aleksas 1995: Teoriniai fonologijos pagrindai. Vilnius: Vilniaus universitetas. Grundzüge einer deutschen Grammatik 1981. Berlin: Akad. der Wiss. der DDR. Zentral inst. für Sprachwiss. Jablonskis Jonas 1957: Rinktiniai raštai 1. Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla. Kalnača Andra 2004: Morfēmika un morfonoloģija. Rīga: LU Akadēmiskais apgāds. Kaukienė Audronė 2006: Sangrąžinių veiksmažodžių istorija. Klaipėda: Klaipėdos universiteto Baltistikos centras. Kuryłowicz Jerzy 1968: O rozwoju kategorii gramatycznych. Kraków. Lithuanian Grammar 1997: Vilnius: Baltos lankos. Mūsdienu latviešu literārās valodas gramatika 1–2. Latvijas PSR Zinātņu akadēmijas izdevniecība, 1959–1962. Paulauskienė Aldona 1979: Gramatinės lietuvių kalbos veiksmažodžių kategorijos. Vilnius: Mokslas. Paulauskienė Aldona 1989: Gramatinės lietuvių kalbos vardažodžių kategorijos. Vilnius: Mokslas. Paulauskienė Aldona 1994: Lietuvių kalbos morfologija. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. Pottier B. 1962: Systématique des éléments de relation. Paris. Rosinas Albertas 1988: Baltų kalbų įvardžiai. Vilnius: Mokslas. Urbutis Vincas 1978: Žodžių darybos teorija. Vilnius: Mokslas. Zinkevičius Zigmas 1980: Lietuvių kalbos istorinė gramatika 1. Vilnius: Mokslas. Бенвенист Эмиль 1974: Общая лингвистика. Москва: Наука. Булыгина Татьяна В. 1970: Морфологическая структура слова в современном литовском литературном языке (в его письменной форме).– Морфологическая структура слова в индоевропейских языках. Москва: Наука. 390 Acta Linguistica Lithuanica LXXI Latviešu valodas gramatika Вандриес Ж. 1937: Язык. Москва. Кацнельсон Соломон Д. 1972: Типология языка и речевое мышление. Ленинград. Степанов Юрий С. 1971: Семиотика. Москва: Наука. Степанов Юрий С. 1981: Имена. Предикаты. Предложения. Москва: Наука. Įteikta 2014 m. rugsėjo 9 d. ALDONA PAULAUSKIENĖ Vilniaus universitetas Balio Sruogos g. 8-1, LT- 10220 Vilnius, Lietuva [email protected] Recenzijos / Reviews 391