Balto–Slavic: what Meillet was Thinking, or, what “was” Meillet “Thinking”?!

BRIAN D. JOSEPH The Ohio State University Сфери досліджень: балто-слов’янська дискусія, історія мовознавства, біографія Мейє. БАЛТО-СЛОВ’ЯНСЬКА СПІЛЬНОТА: ЩО ДУМАВ МЕЙЄ, АБО ЩО МЕЙЄ ДУМАВ?! Балтійська і слов’янська прамова: що думав Мейє, або що Мейє spėjo?! АНОТАЦІЯ Антуан Мейє був одним із найсерйозніших індоєвропеїстів, які будь-коли жили, і все ж не все написане ним є беззаперечним. Його погляд на балто-слов’янську спільноту, викладений у праці Les dialectes indo-européens (1908, 2nd edn. 1922), є одним із таких випадків — див. Szemerényi 1957 — а саме твердження Мейє, що немає переконливих доказів існування балто-слов’янської підгрупи в межах індоєвропейської сім’ї. Тут я досліджую, що саме Мейє мав на увазі під «діалектом» індоєвропейської мови стосовно балто-слов’янської спільноти: наприклад, що спричинило появу приблизно 10 гілок (гілок як «діалектів») у межах індоєвропейської сім’ї або діалектну варіативність усередині самої праіндоєвропейської мови. Крім того, у «передмові» 1922 року Мейє характеризує індоєвропейську єдність як «національну» за своєю природою, порушуючи питання про значущість розуміння Мейє взаємозв’язку між мовою та нацією (Moret 2013) для проблеми можливої балто-слов’янської єдності. КЛЮЧОВІ СЛОВА: Антуан Мейє, балто-слов’янська спільнота, діалект, історія мовознавства, індоєвропейська сім’я, італо-кельтська спільнота, мова і нація, АНОТАЦІЯ Антуан Мейє був одним із найважливіших індоєвропеїстів, однак деякі його праці є суперечливими. Наприклад, його погляд на балто-слов’янську прамову в книжці Les dialectes indo-européens (1908, друге видання 1922 року) — див. Szemerényi 1957 — і особливо переконання Мейє, що бракує переконливих доказів існування балто-слов’янської прамови в індоєвропейській мовній сім’ї. У цій статті з’ясовується, що Мейє мав на увазі, говорячи про «діалект індоєвропейської мови» в контексті балто-слов’янської прамови, наприклад, що зумовило появу майже десяти гілок (якщо розуміти гілки як діалекти) 40 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Балто-слов’янська: про що думав Мейє, або про що Мейє думав?! в індоєвропейській мовній сім’ї або варіації діалектів у самій індоєвропейській прамові. Пізніше, у передмові до видання 1922 року, Мейє називає єдність індоєвропейських мов національною, наголошуючи на важливості свого розуміння взаємозв’язку мови й народу (Moret 2013) для розгляду питання про можливе існування спільної балто-слов’янської прамови. КЛЮЧОВІ СЛОВА: Антуан Мейє, балто-слов’янська прамова, діалект, історія лінгвістики, індоєвропейська, італо-кельтська прамова, мова й народ. 1. ВСТУП Antoine Meillet (1866–1936), the great French historical linguist, is quite rightly remembered as one of the giants of Indo-European linguistics; he was a student of Ferdinand de Saussure and teacher of Émile Benveniste, so he is part of tradition of scholarship that is among the most important in this field, both in the past and into the present day.1 He was a prolific scholar, authoring some 50 or more books (some in multiple editions and translated into various other languages) and literally hundreds and hundreds of articles. He produced many standard, foundational works on various ancient Indo-European languages and language branches that have been taken seriously by Indo-Europeans for decades and are still relevant, including the following, given with the dates of first editions: (1) a. Aperçu d’une histoire de la langue grecque (1913) b. Altarmenisches Elementarbuch (1913) c. Caractères généraux des langues germaniques (1917) d. Le slav commun (1924) e. Esquisse d’une histoire de la langue latine (1928) f. Dictionnaire étymologique de la langue latine (1932, with A. Ernout) g. La méthode comparative en linguistique historique (1925) h. Introduction à l’étude comparative des langues indo-européennes (1903) Ще однією такою працею, на якій зосереджено увагу цієї студії, є Les dialectes indo-européens (1908; 2nd-ге вид. 1922), англійський переклад якої, The Indo-European Dialects, підготував Семюел Розенберг (1967). Ця остання праця особливо важлива, бо показує, що не все написане Мейє є беззаперечним і вважається правильним більшістю науковців через його позицію щодо балто-слов’янської проблематики. Балто-слов’янська є можливою 1 Особисто для мене велика честь бути частиною цієї традиції, адже один із моїх наставників, Калверт Воткінс, навчався у Бенвеніста протягом тривалого періоду в 1950-х роках, коли жив у Парижі. Strāpsniai / Articles 41 BRIAN D. JOSEPH підгрупа в межах індоєвропейської сім’ї, щодо якої точаться суперечки: чи становлять балтійські та слов’янські мови справжню підгрупу, чи натомість є двома окремими гілками ширшої сім’ї. Позицію Мейє щодо балто-слов’янської проблеми можна підсумувати так: (2) a. немає переконливих доказів існування балто-слов’янської підгрупи в індоєвропейській сім’ї, тобто балто-слов’янського «діалекту» в межах цієї сім’ї b. усі подібності між балтійськими та слов’янськими мовами, які можуть здаватися значущими спільними інноваціями, насправді є або успадкованими рисами праіндоєвропейської мови, або «deux développements parallèles, mais depuis longtemps autonomes» («двома паралельними, але вже давно автономними розвитками»). Кілька науковців, найпомітніше Альфред Зенн, підтримали позицію Мейє; див. особливо Senn 1966. Однак конкретне твердження Мейє про брак доказів існування балто-слов’янської підгрупи зазнало неабиякої критики. Особливо ґрунтовна критика міститься в Szemerényi 1957, де ретельно оцінено кожен із аргументів Мейє. Крім того, Семерені наводить власні аргументи й зрештою доходить висновку, що існує кілька вагомих спільних інновацій, які вказують на доісторичну балто-слов’янську єдність. Інші дослідники відзначали додаткові подібні інновації (наприклад, Olander 2009). Більшість сучасних науковців, схоже, поділяє позицію Семерені й визнає балто-слов’янську єдність, хоча деякі дотримуються погляду Зенна. Хоча в контексті суперечки про балто-слов’янську єдність є чимало цікавих суто лінгвістичних питань, тут я прагну, наскільки це можливо, дослідити міркування, що лежали в основі позиції Мейє щодо двох ключових понять: (3) a. розуміння «діалекту» індоєвропейської мови, яке визначало позицію Мейє щодо балто-слов’янської проблеми b. погляди Мейє на «націю» та те, як вони могли перетинатися з його баченням балто-слов’янської проблеми. Exploring the mind of a scholar is a tricky enterprise, but Szemerényi (1957: 103) opened the door to such an undertaking: Порівняння з критеріями, які вважали достатніми для встановлення італо-кельтської єдності (: l’unité italo-celtique n’est pas douteuse, с. 12 2-го вид. Dial.), пролило б цікаве світло на роботу думки цього науковця; складається сильне враження, що визнання спільності в одному випадку й заперечення її в іншому ґрунтується не стільки на доказах, скільки на якихось віддаленіших (психологічних) підставах. 42 Acta Linguistica Lithuanica xxvi Balto-Slavic: what Meillet was Thinking, or, what was Meillet Thinking?! Отже, я намагаюся пролити світло на те, якими саме могли бути ці «віддаленіші (психологічні) підстави». Тут я розглядаю, які саме уявлення про «діалект індоєвропейської мови» — і про саму праіндоєвропейську мову — та про «націю» лежали в основі позиції Мейє щодо балто-слов’янської проблематики. Зокрема, видається, що є певні невідповідності, які можуть спонукати замислитися, що саме він думав, коли писав те, що писав про балто-слов’янську проблематику. Можливо, запитань зрештою виявиться більше, ніж відповідей, однак, як це часто буває, вже саме їх постановка, схоже, певною мірою сприятиме поглибленню нашого розуміння. 2. ПРО ПОНЯТТЯ «ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОГО ДІАЛЕКТУ» Щодо поняття «діалект» Мейє, схоже, допускає кілька різних тлумачень поняття «діалект індоєвропейської мови»/«індоєвропейський діалект». По-перше, воно може позначати розвиток мовних форм/мовленнєвих спільнот, що привів до виникнення 10 (або приблизно стільки — залежно від того, як трактувати італо-кельтську та балто-слов’янську групи) підгруп/гілок в індоєвропейській сім’ї; за такого погляду гілки є «діалектами», тобто йдеться про поділи праіндоєвропейської мови, які після розпаду прамови на окремі гілки згодом постали як розпізнавані утворення. По-друге, це поняття може стосуватися дифузійного, подібного до «хвильової теорії» поширення рис після розпаду праіндоєвропейської мови, що перетинало межі мовленнєвих спільнот, із яких постали розпізнавані гілки; це тлумачення особливо важливе, адже розуміння подібностей сприяє осмисленню індоєвропейської діалектології, можливо, найкраще через відокремлення «запозичень» від «спільних інновацій». Нарешті, поняття може позначати варіювання всередині самої праіндоєвропейської мови, не пов’язане з групами, що зрештою сформували виокремлювані підгрупи/гілки, а радше подібне до варіювання, яке сьогодні вивчають кількісні варіаціоністські соціолінгвістичні дослідження лабовського типу.2 2 Щоправда, постає додаткове питання: як узгодити інновацію й дифузію з традиційними уявленнями про спільні інновації. Мейє насправді не мав змоги багато сказати про дифузію, оскільки поступ у нашому розумінні цієї сфери (наприклад, у лабовському дусі) відбувся лише значно пізніше, уже після часів Мейє, але він усе ж мав уявлення про те, як діє дифузія; однак тут є невідповідність: хоча він і визнає, що жодна мовленнєва спільнота не є цілком однорідною, інновації водночас мають поширюватися, щоб стати частиною певного підсектора, тобто «діалекту», всередині мовної спільноти. Straipsniai / Articles 43 BRIAN D. JOSEPH Як зазначалося, у своєму дослідженні індоєвропейських діалектів Мейє, схоже, використовує всі три тлумачення. Тобто, згідно з першим тлумаченням, у книжці розглянуто різні гілки, наприклад германську чи індоіранську, а також підгрупування, що виходять за межі очевидного, наприклад італо-кельтську групу; Мейє називає їх «діалектами» (1928: 3). Водночас обговорюються й риси, поширення або відсутність яких охоплює 10 (або близько того) гілок, як-от злиття *o/*a, яке він називає «lignes d’isoglosses» («лініями ізоглос»), терміном, пов’язаним із виокремленням діалектів, або «lignes dialectales» («діалектними лініями») — уживанням, що відповідає другому тлумаченню. Нарешті, принаймні у випадку розвитку складових сонантів (див. §3 нижче), який він називає «un fait dialectal de date indo-européenne» («діалектним явищем індоєвропейської доби»), ідеться, схоже, про третє тлумачення. 3. МЕЙЄ ПРО БАЛТО-СЛОВ’ЯНСЬКУ ПРОБЛЕМАТИКУ Отже, у розгляді індоєвропейських діалектів Мейє оперує трьома значеннями поняття «діалект». Цілком доречно запитати, чи може він одночасно дотримуватися всіх трьох підходів і чи всі три є правомірними. З огляду на те, що ми знаємо про явища, які охоплюють ці значення поняття «індоєвропейський діалект», відповідь, схоже, буде ствердною. Наприклад, Мейє пише про індоіранську, італо-кельтську та балто-слов’янську групи; чи належать вони всі до одного типу? Певною мірою так, адже якщо такі підгрупи мають підстави для виокремлення, кожна з них є проміжною ланкою між праіндоєвропейською мовою та відповідними засвідченими мовами. Однак слід визнати, що з погляду доказової бази вони якісно різняться. Зокрема, для індоіранської групи, крім мовних доказів, існують численні свідчення спільної культури індійців та іранців, наприклад спільні релігійні й міфологічні риси, зокрема спільні імена божественних постатей: так, ведійські санскритські боги-близнюки, відомі як Nasatya, мають прямий відповідник в авестійському імені демона3 спільноти. Отже, слід запитати, що саме для Мейє становило «спільну інновацію», на відміну від риси, яка поширюється шляхом дифузії (подібно до «контактного» явища). 3 Те, що ведійські постаті тут є богами, тоді як авестійська постать — демоном, відображає властиве зороастризму переосмислення добра і зла — релігійну трансформацію, з якою пов’язана авестійська мова. Однак форма таких імен та іншої релігійної термінології свідчить про спільну культурну спадщину індійців та іранців. 44 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Balto-Slavic: what Meillet was Thinking, or, what was Meillet Thinking?! Nāhaiva – і спільної міфології.4 Таких свідчень спільної культури бракує, з одного боку, для італійської та кельтської мов, а з іншого — для балтійської та слов’янської. Крім того, в індоєвропейській сім’ї слід визнати численні дифузійні процеси. Це безперечно так у новіші часи, про що свідчить конвергенція індоєвропейських мов на Балканському мовному союзі (пор. Sandfeld 1930), але майже напевно так було й у давнину / доісторичні часи; прикладом може слугувати трактування поділу centum/satəm у Hock & Joseph (1996/2009: 338–9), де йдеться про дифузійне поширення сибілянтизації велярного ряду палатальних зімкнених *k’ *g’ *g’h праіндоєвропейської мови. Нарешті, якщо ми вважаємо, що прамови були реальними мовами, якими розмовляли реальні люди, — позицію, якої дотримувалися б більшість, якщо не всі, практикуючі історичні лінгвісти, — то маємо враховувати лабовівську структуровану варіативність у цих конструктах; див. Joseph 2006, 2013 щодо відповідного обговорення. Сам Мейє був добре обізнаний із цим фактом про мову, як він писав (1908: 1): «On ne rencontre nulle part l’unité linguistique complète» («Ніде не можна знайти цілковитої мовної єдності»). Утім, можна поставити й подальше запитання: навіть якщо очевидно, що балто-слов’янська, чим би вона не була як лінгвістичний конструкт, у певних аспектах відрізняється від індо-іранської, чи однаково застосовуються ці значення слова «діалект»? Тут доречний розгляд Мейє силбічних сонантів: він докладає чимало зусиль, заперечуючи наявність будь-якої спільної інновації між балтійською та слов’янською, і фактично залучає варіативність прамови. Проблема полягає в тому, що рефлекси складотворчих сонантів в індоєвропейських гілках досить різняться за якістю вокалізму, який вони виявляють, але в балтійській і слов’янській вокалізм паралельний; наприклад, праіндоєвропейське *r̥ переходить в ərə в індо-іранській, α у грецькій, r у латинській, ur у германській, а ir у балтійській та ir у слов’янській. Позиція Мейє тут, по суті, полягає в твердженні, що в праіндоєвропейській існував спектр вокалізму; він пише (1908: 41–42): «il semble que le timbre de la voyelle accessoire qui se joint à la sonante voyelle ait été fixé dès l’indo-européen, et qu’il y ait là un fait dialectal de date indo-européenne» («здається, тембр допоміжного голосного, що приєднується до складотворчого сонанта, був усталений уже в (пра)індоєвропейській мові, і в цьому випадку йдеться про діалектний факт індоєвропейської доби»). Отже, Мейє, схоже, апелює до явища, рівнозначного варіативності прамови. Тому, хоча в інших гілках немає точно такого самого рефлексу, як у балтійській і слов’янській, — факту, який, особливо з огляду на відмінності вокалізму в рефлексах інших мов, дуже нагадує спільну 4 Див., наприклад, такі праці, як Benveniste 1969, Watkins 1995, Mallory and Adams 1997, Frame 2009 та інші. Strāipsni / Articles 45 BRIAN D. JOSEPH інновацію, Мейє локалізує мінливу якість вокалізму у варіативності, яку, на його думку, було притаманно мовній спільноті праіндоєвропейської мови. Однак у випадку італійської та кельтської Мейє серйозно ставиться до певного рефлексу, пов’язаного з лабіовелярними приголосними, який демонструє кожна з цих гілок. Конкретний розвиток — це дистантна асиміляція *p...kw до kw... kw, засвідчена в кількох прикладах, найпомітніші з яких — *penkw > лат. quinque (= [kwinkwe]), валлійське pimp, ірландське coic. Мейє вважає це спільною інновацією, а отже, вагомим доказом на користь італо-кельтської єдності, головним чином тому, що вона унікальна й не трапляється в жодній іншій індоєвропейській мові.5 Крім того, він дотримується цієї думки, хоча асиміляції є природними6 і хоча лабіовелярні приголосні за своєю природою нестабільні та є сильно маркованими звуками, які майже в усіх мовах цієї сім’ї, за винятком анатолійських, зазнають тих чи інших змін.7 Отже, видається, що в оцінці Мейє балто-слов’янської діяло щось іще. Це питання розглядається в наступному розділі. 4. МОВА І НАЦІЯ ТА ЇХНЯ РЕЛЕВАНТНІСТЬ ТУТ Саме тут можуть бути доречними погляди Мейє на мову й націю. У «передмові» до видання 1922 року Мейє називає індоєвропейську єдність «національною» за своєю природою («l’unité indo-européenne était une unité nationale»), що порушує питання про доречність уявлень Мейє щодо взаємозв’язку мови й нації (див. Causat 1988, Moret 2013) для розгляду можливої балто-слов’янської єдності.8 Здебільшого праці Мейє про «націю» та мову були написані в період Першої світової війни або близько до нього — див. Meillet 1918a, 1918b, 1919 — і стосувалися сучасних йому питань. Однак цілком можна припустити, що, навіть якщо він не звертався до них письмово аж до цього періоду, ці питання цікавили його й раніше. Зрештою, він був видатним дослідником мови, а його інтерес до вірменської мови, що виявився в його працях про націю 5 Зверніть увагу, що в німецькій мові слово «п’ять» мало іншу форму: *penkwe > *pempe (як засвідчує готське fimf). 6 Цю асиміляцію можна навіть розглядати як спосіб зменшення маркованості звуків, коли вони виступають у слові як окремі сегменти, а отже, як чинник, що робить цю зміну природнішою. 7 Цілком можливо, що якби анатолійські мови проіснували після першого тисячоліття до н. е., їхні лабіовеляри могли б зазнати тих чи інших змін. Мікенська грецька засвідчує лабіовеляри, однак у грецькій мові першого тисячоліття до н. е. лабіовеляри зазнали значних змін. 8 Дякую Міхіелю де Ваану за те, що він звернув мою увагу на статтю Море. 46 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Balto-Slavic: what Meillet was Thinking, or, what was Meillet Thinking?! а мову, щонайменше на десятиліття передували рокам війни. Крім того, можна екстраполювати його погляди на «націю» в тому, що для нього було сучасністю, і застосувати їх до вживання ним подібних термінів щодо далекого минулого. У цьому сенсі особливо промовистою є така цитата з Meillet (1918a: 8): Нація існує там, де сукупність людей відчуває потребу й має волю утворити окрему групу зі своїми традиціями, звичаями та прагненнями на майбутнє. Ніщо не засвідчує існування нації виразніше, ніж володіння власною мовою. Нація є там, де сукупність людей відчуває потребу й прагне утворити окрему групу, що має свої (власні) традиції, свої (власні) звичаї та свої (власні) прагнення на майбутнє. Ніщо не засвідчує існування нації виразніше, ніж наявність мови, властивої саме їй. Крім того, видається особливо важливим те, що цитата про «національну» природу індоєвропейської єдності з’являється у другому виданні Les dialectes indo-européennes, опублікованому 1922 року, тобто після потрясінь Першої світової війни й перекроювання карти Європи, що відбулося внаслідок неї, а також після розпаду двох імперій — Австро-Угорської та Османської. Очевидно, що в повоєнний період Мейє думав про поняття «нації», як свідчать його праці, тож не дивно, що подібне твердження з’явилося в його коментарі (у передмові) до книжки про те, як відбувалася мовна індивідуація в межах індоєвропейської спільноти. Тепер слід запитати, як ці міркування стосуються балто-слов’янської спільності та тверджень, висловлених півтора десятиліття раніше в першому виданні книжки. Чи можна припустити, що Мейє розмірковував про поняття нації та мови задовго до того, як відкрито про них писати? Якщо так, то будь-яке занепокоєння, яке він міг відчувати щодо балто-слов’янської спільності з лінгвістичних міркувань — занепокоєння, можливо, і не цілком обґрунтоване, але посилене тим, що балтійські та слов’янські мови пов’язані не так очевидно, як індоарійські й іранські⁹, — найімовірніше, відгукувалося на відсутність будь-якої спільної культури, яку можна було б трактувати як колективні «традиції … звичаї … прагнення». І відмінність між ставленням Мейє до балто-слов’янської спільності та його ставленням до італо-кельтської спільності, хоча в останньої також немає ознак спільної культури, полягає в тому, що Мейє починав як фахівець із класичної філології й мав особливо глибокі 9 Note in this regard Szemerényi (1959: 103): “Meillet’s thesis [was] that the Aryan unity was obvious but the BS not”. Straipsniai / Articles 47 BRIAN D. JOSEPH знання латини та італійських мов (зверніть увагу на його праці 1928 і 1932 років про латину в переліку в (1)), що дало йому змогу побачити зв’язок із кельтською на досить глибокому хронологічному рівні. 5. ВИСНОВОК На завершення, уважне прочитання того, як Мейє розповідає про балто-слов’янську спільність, разом із відомостями з інших його праць дає підстави для обґрунтованих висновків щодо міркувань, які лежали в основі його інтерпретації фактів про подібні риси, виявлені як у балтійських, так і у слов’янських мовах. Отже, балто-слов’янська спільність, схоже, становить ту ділянку наукової спадщини Мейє, яка є далеко не найяснішою серед багатьох інших, загалом дуже проникливих і гострих спостережень щодо індоєвропейської проблематики, які він висунув. І саме тому я, як і в заголовку, запитую себе: що ж саме Мейє думав, дозволяючи позалінгвістичним почуттям ставати на заваді його лінгвістичним оцінкам. REFERENCES Benveniste Émile 1969: Le vocabulaire des institutions indo-européennes. Paris: Les Éditions de Minuit. Caussat Pierre 1988: Langue et nation. – Histoire Épistémologie Langage 10(2), 195–204. Frame Douglas 2009: Hipota Nestor (Hellenic Studies Series 37). Washington, DC: Center for Hellenic Studies (http://nrs.harvard.edu/urn-3:h?ebook:CHS_Frame.Hipota_Nestor.2009). Hock Hans Henrich, Brian D. Joseph 19961/20092: Language Change, Language History, and Language Relationship. An Introduction to Historical Linguistics. Berlin: Mouton de Gruyter. Joseph Brian D. 2006: On Projecting Variation back into a Proto-Language, with Particular Attention to Germanic Evidence and Some Thoughts on ‘Drift’. – Variation and Reconstruction, ed. by Thomas Cravens. Amsterdam: Benjamins, 103–118. Joseph Brian D. 2013: Demystifying ‘Drift’ – A Variationist Account. – Shared Grammaticalization, with Special Focus on the Transeurasian Languages, ed. by Lars Johanson, Martine Robbeets, and Hubert Cuyckens. Amsterdam: John Benjamins, 43–66. Mallory James P., Adams Douglas Q. 1997: Encyclopedia of Indo-European Culture. London: Fitzroy Dearborn Publishers. 48 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Balto-Slavic: what Meillet was Thinking, or, what was Meillet Thinking?! Meillet Antoine 19081/19222: Les dialectes indo-européens. Paris: Champion. Meillet Antoine 1918a: La langue arménienne. – La voix de l’Arménie, 18, No. 1, 8–11. Meillet Antoine 1918b: Les langues dans l’Europe nouvelle. Paris: Payot. Meillet Antoine 1919: La nation arménienne. Paris: Imprimerie nationale. Moret Sébastien 2013: Emprunts et vigueur des langues et des nations chez Antoine Meillet: les exemples arménien et albanais. – Cahiers de l’ILSL 37, 145–157. Olander Thomas K. 2009: Balto-Slavic Accentual Mobility. Berlin: Mouton de Gruyter. Sandfeld Kristian 1930: Linguistique balkanique. Problèmes et résultats. Paris: Klincksieck. Senn Alfred 1966: The Relationships of Baltic and Slavic. Ancient Indo-European Dialects, ed. by Henrik Birnbaum and Jaan Puhvel. Berkeley: University of California Press, 139–151. Zemėnyi Oswald 1957: The problem of Balto-Slav unity. – Kratylos 2, 97–123. Watkins Calvert W. 1995: How to Kill a Dragon: Aspects of Indo-European Poetics. Oxford: Oxford University Press. Baltų ir slavų prokalbė: ką manė Meillet, arba ką Meillet spėjo?! SANTRAUKA Antoine’as Meillet buvo vienas iš svarbiausių indoeuropeistų, o daugelis jo veikalų, parašytų per ilgą ir produktyvią akademinę karjerą, jau kelis dešimtmečius yra labai vertinami tų indoeuropeistų ir laikomi fundamentaliais šios srities darbais. Tačiau tai nereiškia, kad visi jo darbai laikomi neginčytinais ir pripažinti daugelio mokslininkų. Viena tema, dėl kurios jis buvo ypatingai kritikuojamas, yra jo nuomonė apie baltų ir slavų prokalbę, suformuluota 1908 m. išleistoje knygoje Les dialectes indo-européens ir jos 1922-ųjų antrame leidime, bei jo tvirtas įsitikinimas, jog trūksta įtikinamų įrodymų, patvirtinančių baltų ir slavų prokalbės poprio egzistavimą indoeuropiečių kalbų šeimoje. Nors yra daugybė įdomių grynai lingvistinio pobūdžio klausimų, susijusių su nesutarimu dėl baltų ir slavų prokalbės, kuriuos vertėtų aptarti, šio straipsnio tikslas ne spręsti Straipsniai / Articles 49 BRIAN D. JOSEPH lingvistinio persvarstymo problema, o išnagrinėti, kokios pažiūros į „indoeuropiečių kalbų dialektą“ ir pačią indoeuropiečių prokalbę paveikė Meillet požiūrį. Paaiškėjo, jog esama tam tikrų nenuoseklumų, kurie gali privesti mąstyti taip, kaip mąstė Meillet, rašydamas apie šią prokalbę. Pavyzdžiui, ar aptardamas „dialectes indo-européens“ jis turėjo omenyje dešimties (tikslus skaičius priklauso nuo italų ir keltų ir baltų ir slavų prokalių) šakų (šakas suvokiant kaip „dialektus“) atsiradimą indoeuropiečių kalbų šeimoje, ar dialekto variacijas pačioje indoeuropiečių prokalbėje, t. y. prokalbės variacijas? Be to, dar lieka neaišku, kaip suderinti pokyčius bei jų difuziją su tradicinėmis pažiūromis į bendrą kalbų raidą. Meillet negalėjo plačiau aptarti difuzijos, nes geriau tą sritį (pavyzdžiui, à la Labov) ima suvokti kiek vėliau, tačiau jis numanė, kaip difuzija vyksta. Nenuoseklumų pastebima tada, kai Meillet pripažįsta, jog nėra visiškai vienodų kalbos bendruomenių. Galima teigti, jog pokyčiai turi vykti, kad kalba taptų pogrupio dalimi, t. y. dialektų kalbos bendruomenėje. Tuomet kyla klausimas, ką Meillet nuomone, sudarė „bendrąją kalbų raidą“, priešingą ypatybei, kuri sklinda difuziškai. 1922 m. leidimo pratarmėje Meillet vadina indoeuropiečių kalbų vienovę „tautinę“ („l’unité indo-européenne était une unité nationale“), pabrėždamas savo suvokimo apie kalbos ir tautos santykį svarbumą, nagrinėjant galimą bendros baltų ir slavų prokalbės egzistavimo klausimą. Taigi atidus Meillet požiūrio į baltų ir slavų prokalbę nagrinėjimas bei kitų jo veikalų požymiai leidžia geriau suvokti jo mąstymą, kuriuo vadovaudamasis jis interpretavo baltų ir slavų kalbų panašumą. Įteikta 2017 m. birželio 19 d. BRIAN D. JOSEPH The Ohio State University Department of Linguistics Columbus, Ohio USA 43210 [email protected] 50 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI