Lengvi lietuvių kalbos sparnai

NAGLIS KARDELIS Vilniaus universitetas Напрями наукових досліджень: філософія Античності та Середньовіччя, рефлексія класичної філософії в сучасній філософії, філософія мови, філософія науки, філософія релігії, антична культура, антична література, давні мови, історія цивілізацій. ЛЕГКІ КРИЛА ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ КРИЛА1 КРИЛА1 Нам, литовцям, рідна мова не є важким тягарем, накладеним долею на плечі й пригинаючим до землі, наче важкий камінь. Ні — це легкі крила, що підносять нас вище, ніж крила інших мов, яких ми навчаємося пізніше у своєму житті. Крила рідної мови легші, бо їх не треба надягати на руки, як літакові крила: їх дарувала нам сама природа, і вони виростають із наших плечей, а здійнявшись високо, не розпливаються, мов віск. Це наш природний скарб — крила, що підносять нас до висот духу й несуть найдальшим смисловим обрієм. На жаль, ми здебільшого забуваємо, що маємо ці чудові крила духу, і тягнемо рідну мову життєвим полем, наче важкий камінь. Не лише прості мислителі, пригнічені тягарем повсякденного побуту, а й науковці, що працюють із мовою та письмом, — ті, хто мав би літати на крилах мови, — зазвичай надто побутово й інструментально міркують про мову, стверджуючи, що мова — це лише комунікації засіб, адже саме такою є її основна функція. Неважко збагнути, наскільки похмуре й поверхове таке уявлення про природу мови, якщо звернути увагу на те, що слово «комунікація», яке походить від латинського communicatio «поділ, спілкування, передавання, передача», виявляє, що комунікація — це лише формальний обмін тим, чим ми не зобов’язані одне одному: ніби ділимося чимось, що може бути корисним, але ділимося лише формально, без духовного зв’язку й зобов’язання, яких зазвичай не відчуваємо, просто спілкуючись. До того ж визнавати або надмірно наголошувати лише на пізнавальній, когнітивній, функції мови було б також надто вузьким підходом: обмежуючи значення мови лише сферою пізнання, ми 1Цю статтю було опубліковано в журналі Metai, а її фрагменти прозвучали під час «Сніданку преси» 8 травня 2017 року. Acta Linguistica Lithuanica На думку редакційної колегії, цей текст варто опублікувати також у мовознавчому журналі. Acta Linguistica Lithuanica LXXVI 11 NAGLIS KARDELIS належно не осягнули б природи мови й не оцінили б значення цих крил духу для окремої людини та народу. Розмірковуючи про мову з онтологічного погляду й наголошуючи на необхідності усвідомити її, ми говоримо вже не просто про комунікацію — спілкування, засноване лише на передаванні чистої інформації, а про комунію — справжню й повноцінну спільність, спільність людей на такому рівні, який зобов’язує нас усією нашою сутністю та повнотою духовної самості. Це і є та справжня духовна спільність, яку переживаємо у стихії рідної мови і про яку тихими мудрими словами, без вигадливих теоретичних понять, промовляють автори давньої литовської літератури та сучасні литовські поети й прозаїки. Але я маю на думці не лише письменників — у серці кожного литовця усвідомлення мови як мови комунії, спільної для всіх нас, і поля спільності смислів, що зближує нас усіх, є дуже живим і дуже близьким. Наш шановний філософ Антанас Мацейна зазначав, що кожна мова відкриває унікальний погляд на світ, особливий ракурс його бачення, — цю думку вперше висловив філософ німецької мови, видатний мислитель Вільгельм фон Гумбольдт, а згодом розвинув А. Мацейна, який започаткував традицію професійної литовської філософії мови. Саме А. Мацейна своїми працями, присвяченими філософії литовської мови, показав, наскільки оригінально й глибоко можна осмислювати литовську мову з філософського погляду, увиразнюючи своєрідність того ракурсу бачення світу, який вона відкриває. Але цього разу я хотів би поміркувати про інше, хоч і не менш пов’язане з філософією питання — про те, як рідна мова виявляє нашу близькість і віддаленість від позамовної дійсності, що перебуває поза мовою, а також про деякі інші, особливо болісно актуальні проблеми, пов’язані з долею рідної мови. Почну із зауваження, що мова — це водночас природний (натуральний, природний) і культурний організм. Зв’язок мови з природою очевидно виявляється щоразу, коли ми вимовляємо таке безмежно любе й дороге всім нам литовське словосполучення «рідна мова». Природженість — суттєва ознака рідної мови. Тим паче, що мова водночас є і найуніверсальнішим середовищем існування всіх культурних смислів. Унікальність рідної мови і, сказати б, її особлива онтологічна ознака, життєво важлива для існування кожної людини, полягає в тому, що рідна мова в досвіді того, хто нею говорить, поєднує природний і культурний виміри — поєднує так, як не спромоглася б жодна нерідна мова, що входить у наш світ лише з чистої культури й тільки через культуру. Однак водночас важливо усвідомити, що не лише все те, що ми традиційно пов’язуємо з культурою, культуротворенням і культурним поступом, а й самі явища природи маємо вважати не стільки самоочевидними даностями існування, скільки завданнями — тим, що, отримавши від природи й маючи від народження, ми повинні й надалі плекати та поширювати власними особистими зусиллями, 12 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Lengi lietuvių kalbos sparnai наполегливою працею, щоб паростки литовської природної сутності в нашому житті розквітли дивовижними квітами литовської культури. Природність рідної мови зумовлює й те, що лише вона здатна відкрити нам абсолютну автентичність мовно опосередкованого досвіду та природність особистої екзистенційної постави кожного з нас. Саме рідна мова, будучи універсальним середовищем народження й існування всіх культурних смислів, одна-єдина спроможна надати нам остаточний контекст тлумачення людського існування та всієї дійсності, який уже неможливо — і немає потреби — розширювати будь-якими засобами. Надаючи нам цей остаточний контекст тлумачення всієї дійсності й нашого власного буття, рідна мова разом із природністю нашої екзистенційної постави дарує нам і відчуття повноти буття — таке відчуття, якого не здатна подарувати жодна інша річ у світі. Саме цей неповторний стан повноти, що супроводжується таким відчуттям, ми можемо вважати суттєвою ознакою здійсненого автентичного буття. Розмірковуючи про онтологію мови, ми маємо на думці філософський зв’язок мови з буттям, але не слід розуміти буття як тягар, що пригинає нас до землі, або як суто фізичне існування чи якесь банальне, схоже на животіння людське життя: справжнє, в усіх аспектах повноцінне, здійснене буття або таке, що веде до здійснення, слід мислити як спосіб людського перебування у світі, що відкриває горизонт остаточних смислів — такий горизонт, після досягнення якого вже не потрібен був би інший, ще дальший горизонт і інший, ще ширший контекст, що пояснював би вужчий. Мова — насамперед рідна мова — відкриває нам саме таку перспективу нашого буття й самосвідомості, яка надає нам остаточного й повноцінного смислу, реалізуючи можливості нашого духовного вдосконалення аж до кінцевої телеологічної межі, — саме тому в мить здійснення ми й відчуваємо, що ширшого контексту нам уже не потрібно. Це відчуття ми називаємо переживанням щастя, повнотою. Хоча, з одного боку, контекстом мови є весь світ, який ми природно сприймаємо як ширший за мову і ніби такий, що охоплює її ззовні, усе ж, поглянувши інакше, можемо переконатися, що в певному сенсі сама мова — особливо рідна — є контекстом усього решти світу. Межі мови іноді ширші за межі світу, тож вона здатна надати смислу не лише нашому існуванню, а й усьому світові. Рідна мова — це остаточна межа нашого смислового горизонту. Розмірковуючи про зв’язок мови зі світом, маємо зважати на властиву мові діалектику природи (натури) й культури, яка показує, що рідну мову, дану нам від природи, природно ми здатні й надалі творити свідомими культурними зусиллями власного духу та використовувати як потужну зброю, якою захищаємо власне буття від безглуздих вторгнень. Але чи справді рідна мова може стати нашою зброєю? Спробуймо докладніше розглянути це питання, пригадавши нашу попередню згадку про те, що саме рідна Acta Linguistica Lithuanica LXXVI 13 NAGLIS KARDELIS Мова дає нам змогу найбільше наблизитися до світу і, якщо потрібно, найбільше віддалитися від нього; найтісніше заприятелювати зі світом і, якщо це стає неминучим, найбільше відчужитися від нього. Мова здатна наближати нас до світу, коли він видається нам милим і тому ми прагнемо якомога ближче до нього наблизитися. З іншого боку, мова може віддалити нас від світу на безпечну відстань, коли він, поставши у брутальних подобах, раптом стає нам немилим. Від покарань світу нас захищає поезія — щит поетичного слова, що в мить випробувань прихиляє нас до себе, наче нова затишна оселя, яка стає для нас новим світом і новою дійсністю. Особливо рідна мова дає нам змогу ходити на дуже різній відстані від світу. Зокрема, вона дозволяє наблизитися до немовної дійсності — дійсності речей — ближче, ніж будь-яка інша мова, адже, вимовляючи слова рідної мови, до яких ми з самого дитинства звикли так, ніби вони є окремими речами того самого реального світу, що цілком збігаються з названими ними речами немовної дійсності, у своїх думках ми бачимо вже не вимовлені слова, а самі речі. Можна сказати радикальніше: вимовляючи слова рідної мови, ми насправді промовляємо не їх, а самі речі, які вони називають. Можна сказати, що рідна мова дає нам змогу промовляти не словами, а самими речами: адже, вимовляючи слово «дерево», до якого ми з дитинства так звикли, що вже не помічаємо його самого і тому інстинктивно ототожнюємо з живою річчю, яку воно називає, — деревом, — у своїх думках чи уяві ми відразу бачимо дерево, а не слово «дерево». Вимовляючи будь-яке ім’я рідною мовою, ми у своїй уяві відразу бачимо річ, що стоїть за ним і яку воно називає. Слова, вимовлені рідною мовою, відкривають нам найавтентичніше розуміння нелюдської дійсності, яке тільки взагалі можливе для людини. Коли говоримо будь-якою іншою — не рідною — мовою, відстань до окремих нелюдських речей і всього утвореного ними нелюдського світу завжди більша. Вимовляючи слова чужою мовою, ми не здатні наблизитися до нелюдського світу настільки, наскільки хотіли б. З іншого боку, ми можемо мислити про мову як про середовище поетичної творчості. Так само, як узагалі жодна поезія неможлива без мови, так і справді автентична поезія неможлива без рідної мови. Поети часто творять не лише рідною мовою, а й різними чужими мовами, однак найглибші поетичні осяяння, найтонші емоційні нюанси відкриваються лише тоді, коли справді вимовляєш слова рідної мови. Світ поезії справді дуже самобутній і не схожий на жоден інший — Йосип Бродський і Томас Венцлова не раз проникливо зауважували, що світи мови й поезії цілком автономні й навіть avtarkįški. Слова здатні творити альтернативну дійсність, і вона може стати противагою «справжньому» світові, який у той чи інший момент життя, особливо коли настають тяжкі випробування, часто видається непривітним, невеселим, брутальним, відразливим. Якщо світ обурює нас, ми маємо змогу відійти в інший, альтернативний, який дарує нам поезія. 14 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Lengvi lietuvių kalbos sparnai Отже, щоразу, коли перед нами постає екзистенційна необхідність відступити від світу на безпечну відстань — в інший, альтернативний світ, — ми знову можемо звернутися до рідної мови. Поезія, творена будь-якою іншою — не рідною — мовою, позбавлена автентичності, властивої поезії, написаній мовою, дарованою самою природою, вже не здатна створити таку радикальну й настільки онтологічно автономну альтернативу наявному світові, а тому не може віддалити нас від світу, що постав у брутальних подобах, настільки, наскільки ми хотіли б. Дуже важливо розуміти мову як живий організм, що постійно зростає. Щоб краще зрозуміти зв’язок між природою мови та властивими їй здатностями до зростання, варто звернути увагу на те, що саму природу давні греки розуміли не статично й не предметно — як якусь даність, зупинену в розвитку й завершену раз і назавжди, — а процесуально: водночас і як процес зростання, і як результат зростання, що постійно оновлюється в ході самого процесу зростання. Звернімо увагу на те, що грецький іменник phus «природа; єство» утворено від кореня phu-, від якого утворено і грецьке дієслово phūō «вирощувати», а також його пасивну форму phuomai «бути вирощуваним; рости». До речі, той самий індоєвропейський корінь ми розпізнаємо і в литовському дієслові būti та іменнику būtis — це надзвичайно важлива обставина, яку слід мати на увазі, розмірковуючи про онтологію мови, буттєві основи мови. Отже, сама мудрість мови свідчить нам, що семантика зростання дуже важлива для осмислення будь-якої природи — зокрема й природи мови. Мова — це живий організм, що триває тисячі років, а кожне слово — вражаюча жива скам’янілість, яка має не просто історію в кілька тисячоліть, а безперервну історію живого розвитку, що налічує кілька тисячоліть. Хоча самої литовської мови ще не існувало тоді, коли з’явилися індоєвропейські корені, вони чудово збереглися в литовських словах — можна сказати, законсервувалися завдяки якомусь мовному палеонтологічному процесу. Надзвичайно архаїчні слова рідної мови слід розуміти не лише як організми мовної природи, що вже завершили зростати і засвідчують певний результат думки та її мовного оформлення, — тим паче не лише як породу, що колись була гарячою й плинною мовною масою, немов магма, а згодом охолола й застигла на твердий камінь, — а й як такі, що далі зростають, і всі ми й далі їх вирощуємо. Слова рідної мови, які й досі зростають і які ми вирощуємо як своєрідні організми мовної природи, самою своєю життєвою силою, що й досі пульсує, зобов’язують нас боронити й оберігати їх. Усі разом вони постають перед нами єдиним живим мовним тілом — як наполегливий заклик і далі плекати рідну мову, адже вона не мертва й не завершена раз і назавжди нашими предками: вона постійно зростає й розвивається, проростаючи могутнім дубом литовського духу. Мові властива складна діалектика статики й динаміки. Якщо ми розглядаємо мову з погляду її системи, синхронно зафіксованого зрізу, то, безперечно, змушені сприймати її як статичну, однак не повинні забувати, що така Acta Linguistica Lithuanica LXXVI 15 NAGLIS KARDELIS Ментальна фіксація розвитку мови, що змушує дивитися не на живий стовбур зростаючого мовного дуба, а на той чи інший поперечний зріз його зрубаного стовбура (звісно, зрубаного не в дійсності, а в думках теоретика мови), який фіксує лише якийсь один синхронний зріз мовної системи, за своєю суттю є суто інструментальною дією, що полегшує теоретичне осмислення реальних мовних процесів, але сама по собі має мало спільного з дійсністю самої мови. Мова, яку розглядають як статичну синхронну систему, є радше абстрактною теоретичною ідеалізацією, ніж тим, що насправді існує в самій дійсності, адже, як ми вже згадували, за своєю природною сутністю мова радше динамічна, ніж статична. Крім того, про мову, особливо рідну, потрібно мислити не лише з погляду мови як об’єкта теоретичного аналізу, а й з погляду суб’єкта мови. З одного боку, мова зростає ніби сама собою — певною мірою не ми вирощуємо мову, а вона вирощує нас, і не стільки ми говоримо мовою, скільки вона говорить нами (хай як парадоксально це звучить). З іншого боку, — поглянувши трохи інакше, — необхідно визнати, що в певному сенсі кожен із нас є творцем і плекальником рідної мови й не має права ухилятися від цієї важкої, але дуже шляхетної праці. Отже, мова, хоч і зростає ніби сама собою, все ж має свого плекальника — не якусь одну окрему людину, а всі народи як колективного суб’єкта плекання мови, хоча це й не заперечує висновку, що до праці з плекання рідної мови можемо і повинні долучитися всі ми — адже зрештою кожен із нас, як окрема відповідальна особа, є плекальником своєї рідної мови. Ми відповідаємо за слова, кореням яких щонайменше шість чи сім тисяч років — це лише приблизна оцінка їхнього віку, адже індоєвропеїстика спроможна реконструювати приблизно такий часовий горизонт. Ось, дивлячись на зоряне небо, ми бачимо світло, яке покинуло свою зорю кілька тисяч років тому, якщо відстань до цієї зорі становить кілька тисяч світлових років. Ми дивуємося величезним деревам, що ростуть у давніх краях, — секвоям, криптомеріям і соснам, яким уже кілька тисяч років, і ніяк не можемо повірити, що вони, попри такий неймовірний вік, досі живі й досі ростуть; проте нам важко осягнути або ми просто через короткозорість не помічаємо, що слова литовської мови такі ж давні й такі ж живі — і що вони є духовним надбанням усіх нас, яке тепер ми самі мусимо плекати для майбутнього, для майбутніх поколінь. І саме вони — тисячолітні слова рідної мови — дарують нам те життєдайне дихання природи, яким дихали й наші далекі предки. Слова рідної мови необхідні: вони дають нам остаточний горизонт сенсу — такий, якому вже не потрібен ширший горизонт, — і найширший контекст тлумачення дійсності — такий, якому не потрібен ще ширший контекст, що пояснював би його самого. Мова окреслює межі нашого автентичного буття й визначає контури нашої самості. Будучи власністю всієї мовної спільноти, 16 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Lengvi lietuvių kalbos sparnai Вона водночас є і найбільшим особистим надбанням кожного з нас. Ця властива мові діалектика спільнотності й особистого також надзвичайно важлива: адже мова не лише виражає абстрактні думки, які можна чітко осягнути розумом і точно передати — комунікувати — іншим членам мовної спільноти, і не лише конкретними словами вказує на звичні фізичні референти, які можна сприйняти органами чуття, а й виражає найтонші відтінки почуттів, які ми вже не здатні передати одне одному жодними іншими — немовними — способами. Безперечно, ми не здатні безпосередньо відчувати почуття іншої людини (або, сказавши ще точніше, хоча й не зовсім правильно, без посередництва відчувати почуття іншої людини) — можемо лише збоку спостерігати за тим, як вона відчуває, а почуття іншої людини залишається для нас безпосередньо непізнаваним. Утім, людина, говорячи мовою, особливо рідною, комунікує нам ці почуття — і не просто комунікує, а й, сказали б ми, ділиться ними з нами способом таємничої спільності почуттів, принаймні частково передаючи і пережиті нею біль та радість, її відчуття браку сенсу й повноти сенсу. Отже, мова є не лише засобом порозуміння (звичайної інформаційної комунікації), а й співпереживання, сказали б ми, спільності почуттів, єднання почуттів. Це надзвичайно важлива функція мови, і в цьому сенсі мова — унікальний феномен у всій дійсності: парадоксальну унікальність рідної мови зумовлює те, що вона, будучи спільнотною, належачи всій мовній спільноті й становлячи її спільне надбання, водночас є і найдорожчим особистим надбанням кожного з нас. Мабуть, не помилюся, сказавши, що литовська мова — це і найбільше спільне надбання всього литовського народу, і найбільше особисте надбання кожного окремого литовця. У духовному вимірі можливості мови безмежні. У кожній мові є безліч слів, ці слова мають безліч значень і безліч ще тонших відтінків значення, які, своєю чергою, можуть дуже по-різному сприйматися різними людьми, що розмовляють тією самою рідною мовою, а тим паче членами спільнот, які послуговуються всіма іншими мовами, намагаючись говорити чужими мовами й осягнути власне буття. Різноманітні культурні зв’язки й семантичні асоціації творять надзвичайно багатогранний світ мови — будучи таким різноманітним, він може якнайкраще передати обриси нашої душі, виражаючи нашу найглибшу сутність і нашу автентичну самість. Водночас цей світ мови дає нам змогу комунікувати іншим людям свої думки й почуття — або навіть ділитися з ними спільним сенсом і повнотою спільно пережитого буття — осмисленого перебування разом: розмовляючи мовою, особливо рідною, ми стаємо учасниками таємничої спільності у сенсі єднання та повноти спільності — єднання сенсів і повноти єднання. Розмірковуючи про філософію мови, не слід вважати, що подібні теоретичні питання мають цікавити лише філософів і мовознавців. Ні — філософські роздуми про природу рідної мови та її подальше зростання мають бути важливими для всієї мовної спільноти, для всіх членів народу, а особливо для політиків, на Acta Linguistica Lithuanica LXXVI 17 NAGLIS KARDELIS на плечі яких лягає дуже важкий тягар відповідальності за майбутнє народу, майбутнє мови й майбутнє літератури, створюваної рідною мовою. Зрештою, це також тягар відповідальності не лише за добробут окремих осіб, а й за встановлення та збереження орієнтирів екзистенційного сенсу всього народу. Постійно чуючи, що литовська мова — це мова кріпаків, мова мужиків, або що в ній немає термінів, якими можна було б висловити складні наукові поняття; постійно змушені слухати вказівки вченим-гуманітаріям писати наукові тексти ritmus іноземними мовами — творити, або, як висловлюються чиновницьким жаргоном, gaminti (ніби на фабриці наукової мови) так звану prestižine moksline produkcija, призначену для публікації в prestižiniuose журналах, що видаються за кордоном, ми, литовські гуманітарії, не маємо права мовчати, адже це — визнаймо відверто — зрадницька щодо народу і навіть злочинна позиція наукових бюрократів, яким узагалі не слід надавати права виховувати й навчати науковців. Говорячи про це, варто нагадати, що квіткова природа гуманітарних наук та їхня природжена сутність пов’язані зі prasmėmis — їхнім народженням, осягненням, інтерпретацією та обміном ними. І саме це є головною відмінністю, що відокремлює гуманітаристику від природничих наук, які, спираючись на емпіричні факти, роблять наше існування на цій землі фізично можливим; натомість гуманітарні науки мали б забезпечувати, щоб наше існування було не лише фізично можливим, а й осмисленим. Отже, гуманітаристика говорить про зовсім інші речі — про відкриття, заснування й збереження горизонту сенсу буття та про умови можливості такого відкриття й збереження. Humanitarika operuoja prasmėmis, o ne nuogais faktais. Tiesa, ir humanitariniuose moksluose neretai turime reikalą su faktais, bet jie niekada netampa – ar bent jau neturėtų tapti – saviksl<u>i</u>u dalyku, išimdami svarbūs tik tiek, kiek prisideda prie prasmės paieškų. Nuogo empirinio fakto statusas humanitarikoje visiškai kitas nei gamtos moksluose, kuriems rūpi sužinoti tikslias konstantų vertes, konkrečius fizinių, cheminių bei kitokių gaminių būsenų parametrus ir apskritai daugybę įvairiausių empirinių faktų, itin svarbių technologijoms kurti, o technologijos, kaip visi puikiai žinome, teikia apčiuopiamą praktinę naudą. Humanitarikoje faktai tėra antrinės svarbos dalykas – jokios praktinės naudos jie neteikia, jų neįmanoma panaudoti technologijoms kurti, be to, pats savaime, iki bandymų juos interpretuoti, šie faktai nieko nesako apie prasmę, o juk būtent ji ir rūpi – ar privalėtų rūpėti – humanitariniams mokslams. Адже не так важливо, коли той чи інший письменник народився і помер або коли написав той чи інший твір, — суттєвим є сенс, що розкривається у творчості автора і який у певні моменти нашого життя з різних особистих причин може несподівано постати перед кожним із нас як екзистенційно надзвичайно важливий, а згодом відлунювати в душі через десятки років після прочитання твору. І цей сенс неможливо створити інакше — лише рідною мовою. Пишучи 18 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Lengvi lietuvių kalbos sparnai не лише самі художні тексти, а й наукові праці про літературні твори, створені рідною мовою, іншими — не рідними — мовами вже неможливо адекватно, не втративши суттєвих значеннєвих і смислових нюансів, передати наукові осяяння, покликані реконструювати горизонт сенсів аналізованих текстів. Жодною іноземною мовою неможливо написати по-справжньому добрий науковий текст ні про художню літературу, створену рідною мовою, ні про автентичну філософію, що постає із самого життя, — тим паче неможливо оригінально мислити філософськи. Повертаючись до думки про мову, варто нагадати про діалектику природи (натури) й культури та згадати гіпотезу вродженості мовних здібностей: згідно з цією гіпотезою, кожне немовля нібито само собою «підхоплює» рідну мову своїх батьків і «вбудовує» її в себе. Тут ми бачимо очевидний зв’язок природи й культури: те, що від самого початку було дане нам не культурно, а радше біологічно, можна сказати, дароване самою біологічною природою людини, пізніше — на етапі свідомого життя — має бути завершене активними культурними зусиллями, наполегливим плеканням культури. Йдеться про рідну мову як prigimtine даність, яка, щойно ми рано чи пізно стаємо свідомими людьми, має перетворитися на kultūrine задачу. Тому надзвичайно важливе завдання всіх нас, гуманітаріїв, — я б сказав, наш безпосередній обов’язок і навіть питання нашої самоповаги — пояснювати політикам і науковим бюрократам, що писати наукові праці в галузях гуманітаристики — це не те саме, що писати природничо-наукові тексти. У природничих науках факти не лише значно важливіші, ніж у гуманітаристиці, — передусім вони безособові й аж ніяк не позначають конкретного місця, де живе той чи інший народ, у контексті національної ідентичності та пов’язаних із нею смислових полів, а тому є kosmopolitiškai universalūs; натомість для культурних смислів, які інтерпретують гуманітарії, — навіть універсально («космополітично») значущих — завжди важливе саме vieta, де вони засновуються, і саме в цьому сенсі всі смисли неминуче є lokalios. Усі культурні смисли, навіть ті, що згодом стають універсально значущими, зароджуються й спочатку існують саме як lokalios смисли, засновані в певний час конкретними культурними спільнотами, що живуть у конкретних географічних місцях. Лише рідна мова достатньо чутлива до культурно вкоріненої локальності смислу, здатна передати те, що ми назвали б особливою «мудрістю місця». Усвідомивши це, стає зрозуміло, що написати добру працю з фізики, хімії чи молекулярної біології — це цілком інше завдання, відмінне за характером, природою та культурним призначенням від написання доброго наукового тексту про будь-який об’єкт гуманітаристики. Цей висновок видається очевидним уже з огляду на те, що деякі тонші смислові осяяння дослідника-гуманітарія — особливо ті, що пов’язані із самим місцем їхнього заснування і передають «мудрість місця», — аж ніяк і ніколи не зможуть бути належно передані жодними іноземними мовами. Acta Linguistica Lithuanica LXXVI 19 NAGLIS KARDELIS Коли національні наукові бюрократи й політики нарешті зрозуміють суттєву відмінність між гуманітарними та природничими науками, можливо, припиниться брутальна практика витіснення литовської мови майже з усіх галузей науки, яка штовхає литовських гуманітаріїв на узбіччя штучно формованого духовного чи віртуального вигнання. Сліпе прагнення до інтернаціоналізації, брутально нав’язуване без будь-якого органічнішого стратегічного планування того, як має здійснюватися та чи інша наукова програма, ризикує обернутися трагічними наслідками для національної культури. Втрачаються смисли, і науковці, пишучи тексти іншими мовами, не пропонують своїх. І як, скажімо, через сто чи двісті років наші нащадки оцінюватимуть наш внесок у литовську культуру? Наприклад, ми тепер можемо з гордістю дивитися на литовську літературу XVI століття, яка має дуже вражальний вигляд порівняно з писемністю, створеною у XVI чи XVII століттях. Ми можемо захоплюватися авторами цієї літератури й брати їх собі за взірець. А що скажуть нам наші нащадки, побачивши безліч наукових текстів із гуманітарних наук, написаних іноземними мовами за модою того часу, але сформульованих примітивуватою мовою, ніби без натхнення, з виразними тріщинами або навіть дірами в тканині смислу? Пам’ятаючи про нас, вони, безперечно, запитають: а де їхні (інакше кажучи, наші) литовські тексти? Де їхній внесок у світову культуру? Зовсім не так, як колись мені твердили свати, — що національна мова відкриває лише певні формальні, неістотні з погляду змісту речі. У ті часи постійно й настирливо повторювали: міжнародна культура є інтернаціональною за змістом і національною за формою. Але це зовсім не так: адже кожна мова відкриває такі горизонти смислу, яких жодна інша мова не здатна відкрити. Кожна мова — це немов стежка, що дає змогу піднятися на гору смислу. Ця гора має багато вершин, і кожної з них можна досягти, лише піднімаючись єдиною стежкою якоїсь однієї мови. Однією з таких стежок, що ведуть до вершини гори смислу, немов призначеної лише їй, є саме стежка литовської мови — на згадану вершину можна піднятися тільки цією єдиною мовною стежкою. Можна сказати й трохи інакше: є певні наукові, філософські й навіть найпростіші повсякденні змісти, які неможливо ні осмислити, ні висловити інакше, ніж литовською. І справді — піднімаючись єдиною стежкою литовської мови, можна відкрити й явити іншим такі самобутні філософські осяяння, яких справді неможливо знайти, ступаючи до згаданої гори смислу стежками інших мов. Рідна литовська мова дає нам змогу побачити такі горизонти смислу, яких ми не змогли б побачити очима інших мов. Тому всі ми несемо дуже велику відповідальність за свою рідну мову. Не лише вчителі, які завжди поставали для інших гуманітаріїв прикладом свідомого ставлення, а й уся академічна спільнота. І, безперечно, політики у мовній сфері: адже ми говоримо не просто про успіхи чи 20 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Lengvi lietuvių kalbos sparnai невдачі нашої держави — ми говоримо про виживання нашого народу, про тяглість життя нашого народу. Говорити рідною литовською мовою, всіляко розвивати й плекати її — велика честь і водночас дуже великий обов’язок. А розвиваючи, плекаючи й оберігаючи рідну мову, завжди пам’ятаймо, що робимо це недаремно: адже онтологічне призначення литовської мови — бути глибинним джерелом буття й буттєвої життєдайності для душі кожного з нас. Якщо ми збережемо литовську мову, збережеться і сам литовський народ. Крила рідної мови, що ростуть у нас із плечей за законами народження й природи, легкі — і вони підносять наш дух до самих духовних висот. Тож щоразу, коли здаватиметься, що відповідальність за збереження рідної мови пригинає наші плечі, наче непосильно важкий тягар, згадаймо легкість крил литовської мови, які підносять нас у височінь. Подано 12 червня 2017 р. N A G L I S K A R D E L I S Filosofijos istorijos ir logikos katedra Vilniaus universitetas Universiteto g. 9/1, LT-01513 Vilnius, Lietuva [email protected] Acta Linguistica Lithuanica LXXVI 21