Rita Miliūnaitė. „Kalbos normos ir jų savireguliacija interneto bendruomenėje“

MINDAGAS STROCKIS Вільнюський університет Напрями наукових досліджень: класична філологія, цифрова філологія, історія акцентології литовської мови. DOI Rita Miliūnaitė МОВНІ НОРМИ ТА ЇХ САМОРЕГУЛЯЦІЯ В ІНТЕРНЕТ-СПІЛЬНОТІ МОНОГРАФІЯ Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2018, 512 p. ISBN 978-609-411-219-5 Монографія Рити Мілюнайте — результат більш ніж десятирічних досліджень, під час яких спостерігали й аналізували вживання литовської мови в інтернеті. Ті, хто протягом усього цього часу також стежив за вживанням литовської мови в інформаційних технологіях (навіть якщо не з дослідницькою метою, а лише з особистого зацікавлення), могли б це підтвердити. Якщо коротко підсумувати, монографія присвячена такому питанню: існує певна тенденція стверджувати, що електронні засоби шкодять правильності литовської мови, правопису, традиціям та пов’язаним із ними аспектам; чи справді все так погано? Чи не породжують інформаційні технології також якихось позитивних явищ? Зібраний у монографії матеріал доводить, що в інтернеті, навіть в анонімних коментарях, діють певні процеси мовної саморегуляції: відгуки, написані неправильною мовою (і анонімні, і підписані), викликають негативну оцінку читачів, неприйняття та насмішки, а іноді й дуже влучні та компетентні виправлення. В інтернеті також існує зацікавлення мовними питаннями та їх обговорення, особливо у формі дискусій, різноманітних інтернет-груп та подібних спільнот. Цікавий матеріал монографії викладено у трьох частинах. Перша частина близька до того, що можна було б назвати історією питання та оглядом досліджень; друга частина переважно присвячена публічним виступам і дискусіям останніх років Straipsniai / Articles 283 MINDAUGAS STROCKIS У Литві — про так звані мовні ідеології, але містить також матеріал, пов’язаний з історією питання; третя частина є звітом авторки про спостереження за мовою в інтернеті, присвяченим згаданому явищу саморегуляції, яке зазвичай виявляється у так званих репліках (тобто зауваженнях інтернет-коментаторів щодо неправильності литовської мови). Історичний і теоретичний огляд питання в монографії викладено ґрунтовно й докладно: подано теоретичний (можна сказати, енциклопедичний за характером, із різноманітними цікавими подробицями) вступ про мовне унормування, стандартизацію, прескриптивізм і дескриптивізм, розвиток літературної мови, нормативну лінгвістику тощо; пояснено тонкі відмінності між цими поняттями та відтінки їхніх значень. Друга частина, присвячена мовним ідеологіям, також детальна й ґрунтовна. У ній розглянуто різні питання: від формування стандартних мов до суперечок між мовними лібералами й нормувальниками, що точаться в сучасній Литві, та ін. Якби хтось стверджував, що деякі згадані там факти одномоментні й навряд чи мають тривалу цінність, можна було б аргументовано відповісти, що дані в інтернеті не вічні, а їх збирання, упорядкування й огляд самі собою є цінним документом епохи. Основною причиною віддалення інтернет-мови від форм, усталених у книжках XX століття, авторка вважає так звану д(е)стандартизацію, а згадані процеси саморегуляції — зворотною реакцією на дестандартизацію (с. 14). Тоді природно виникає потреба пояснити, що ж являла собою стандартизація мов. Авторка стверджує, що стандартизацію мов породили нормативні погляди, які панували в Європі XVIII століття (с. 20 та ін.; іноді їхній початок відносять і до XVI століття, с. 185). Рецензент, зі свого боку, міг би додати, що на згадані погляди тієї доби вплинув і той факт, що класичні мови (латина та давньогрецька), які тоді вважали важливими, були значною мірою стандартизовані; однак сучасні європейські мови найбільше стандартизувала централізована система освіти в імперіях XIX століття. Наприклад, ще в XVII столітті вважали, що різноманітні орфографічні подробиці, які мали б знати всі, — це радше справа складача й коректора друкарні, ніж автора; згодом вирішили викладати їх у школах, тобто вони стали обов’язковими для всіх, і вже не можна було навіть уявити, що може бути інакше2. 1 Наприклад, у посібнику для коректорів друкарні, виданому 1608 року, бачимо, що написання слів разом і окремо або вживання великих літер (у німецькій мові) належить до справи друкаря (с. 24–26), а авторів рукописів закликають самим розставляти діакритичні знаки у своїх текстах (латиною), щоб полегшити роботу друкаря (с. 33). Джерело: Hornschuch Hieronymus 1608: Ὀρθοτονογραφία, Hoc est: Instructio operas typographicas correcturis [...]. Lipsiae. 2 Порівняймо, наприклад, дискусії, що раз у раз відновлюються, про «правильну» довжину литовського тире чи форму лапок. Із появою комп’ютерів кожен, хто пише, ніби сам став складачем у власній друкарні, тож ці дискусії типографічного характеру часом сягають комічних висот педантизму, 284 Acta Linguistica Lithuanica LXXX Rita Miliūnaitė Мовні норми та їхня взаємодія в інтернет-спільноті. Історія питання в монографії починається з Нового часу; античні мови в монографії не розглядаються, оскільки їм був властивий значний ступінь стандартизації та інші ознаки, притаманні сучасним мовам (наприклад, згаданий у монографії термін koinē походить від давньогрецького слова κοινή, а існування цього слова свідчить і про існування самого явища). До речі, стандартизація античних мов відбувалася дещо інакше, ніж у сучасних мовах: в Аттиці не було сучасних мовних академій, комісій чи рад, але процеси стандартизації відбувалися через тогочасну освіту; найбільший вплив мали твори класичних авторів, мову яких вважали взірцевою і гідною наслідування. Античні мови були дуже важливими в Європі аж до XIX століття, і це також впливало на уявлення про стандартизацію нових мов. Історія санскриту також дала б багато цікавого матеріалу тим, хто цікавиться стандартизацією мов (сама його назва означає «вдосконалений» або «впорядкований», а найдавніший нормативний твір про санскрит було створено в середині I тисячоліття до н. е.). Звісно, сучасна литовська мова, а надто її вживання в інтернеті, можливо, і не вимагали розгляду всіх питань, порушених у монографії; однак повністю оминути спадщину класичної античності не вдається: на с. 91 визнається, що «поняття мовної норми, яке складається з двох складників [тобто реального й кодифікованого], у Європі сформувалося ще з античних часів». На с. 75 і 184–185 монографії згадано дати XVI та XVII століть, коли було засновано академії деяких сучасних європейських мов. Відповідником цих академій у Литві, mutatis mutandis, вважають Литовську мовну комісію, засновану 1961 року (с. 76). Тут можна було б додати, що й у міжвоєнний період у Литві діяла Комісія з термінології (1921–1926), у якій працювали Президент Антанас Сметона та інші відомі діячі; цю установу згадано в монографії лише на с. 76, у примітці 45; можливо, варто було б розповісти про неї докладніше. Dar kita vertus, net ir Danieliaus Kleino Lietuvių kalbos gramatikos (1653) pratarmėje įskaičius galima rasti nors ir lakoniškai išreikštų, bet iš esmės tokių pat kalbos standardizavimo idėjų, kuriomis vadovavosi ir to meto Vakarų Europos akademijų kūrėjai, pavyzdžiui: Ergo. Excolamus unam aliquam Dialectum, quae communissima, omniumque optima esse censetur („Taigi ištobulinkime kurią nors vieną tarmę, kuri visų yra laikoma bendriausia ir geriausia“). Vadinasi, ir lietuvių kalbos, ir kitų kalbų standardizavimo ištakos yra kiek senesnės, nei galėtų susidaryti įspūdis iš monografijoje paminėtų datų. На жаль, як усім відомо, у наш час мовознавців часто висміюють. У монографії про це згадується і, по суті, визнається, що негативне ставлення до деяких неологізмів мовознавців чи інших їхніх пропозицій, а також спричинене цим наприклад, чи має номер примітки стояти перед комою чи після неї, чи повинна літера i з наголосом мати під знаком наголосу ще й крапку, чи ні. Recenzijos / Reviews 285 MINDAUGAS STROCKIS Насмішки мовознавців могли спричинити необдумані рішення самих мовознавців. На самій обкладинці книги зображено знаменитий випадок «šnygčio». Його обговорено й у тексті книги: «Šnygis — це те, що лише вклав людям у голови: щойно в інтернеті з’явиться стаття із заголовком, де згадано слово «памінту шюо», коментатори неодмінно не втримаються від репліки з цього приводу» (с. 394). Хоча авторка монографії не говорить про це зовсім прямо, з наведеного матеріалу починають вимальовуватися і причини війни навколо цього слова, і способи її розв’язання: навіть якщо запропоноване до вжитку (у цьому випадку, можливо, навіть не до вжитку, а радше таке, що багатьом здається вживаним) за всіма формальними критеріями мовознавства видається доречним, але неприйнятне для більшості мовців, було б розумно зважити, чи варто наполегливо його впроваджувати, щоб шкода від цієї ініціативи (втрата довіри, глузування, зменшення авторитету «мовознавців») не перевищила отриманої користі (формальної нормативності чи подібного). Хоча, як уже зазначалося, таку думку в монографії прямо не висловлено, під час читання складається враження, що іноді вона прихована між рядками, і це чудово. Також варто згадати, що насмішки з невдалих рішень мовознавців — явище в литовській культурі давніше, ніж початок XXI століття. Наприклад, до згаданої міжвоєнної Комісії з термінології належав Стасіс Дабушіс (1889–1974), можливо, перший прообраз фольклорного «дивакуватого мовознавця», який створив невдалі неологізми, що стали частиною «мовного» насмішкуватого фольклору. Хоча в монографії кілька разів згадано сучасні глузливі слова «калбінаї», «калбшяй» та ін. (особливо на с. 228), цікаво пригадати, що словом часів Сметони, яке відповідало сучасному «калбиніс», було «калбатайс» (с. 228, прим. 142). Схоже, не лише любов до литовської мови (іноді болісна й сповнена сварок), а й легкість глузування з «калбінаса» чи «калбатайсаса» — давнє явище литовської культури. Утім, хоча й у часи Сметони, й тепер траплялися мовознавці, які пропонували безглузді речі, загальне ставлення суспільства до правильності мови не є таким негативним. Ця монографія доводить це різними зібраними даними. Кілька цитат: «Хоча інтерес суспільства до мови не слабшає, а, можливо, навіть зростає» (с. 14); «мовні норми регулюються самими мовцями “знизу”, а не спускаються “згори”» (с. 23); «[інтернет-коментатори] іноді перевершують професійних авторів статей інтернет-ЗМІ своїм мовним чуттям і здатністю помічати тонкі нюанси засобів вираження литовської мови» (с. 449). Усі ці твердження авторки переконливо підкріплено цитатами з реальних інтернет-коментарів. Щоправда, самі інтернет-реплікатори іноді, на жаль, не висувають до себе таких самих вимог і, сварячи інших за помилки, самі вживають різні мовні потворності (наче це якийсь мовний відповідник удару кулаком по столу); такі приклади теж знайдуться в монографії. Насамкінець авторка робить висновок, що, попри все, інтерес до правильності литовської мови в інтернеті не зменшується. Рецензент зі своїх спостережень може це 286 Acta Linguistica Lithuanica LXX Rita Miliūnaitė Мовні норми та їх саморегуляція в інтернет-спільноті. підтвердити. Литовська мова має потужні життєві сили, у ній діють здорові процеси саморегуляції, і ця монографія переконливо це демонструє. У монографії також визнається, що причини деяких очевидних вад, наприклад невикористання діакритичних знаків, прості й технічні: «“Шепасис” правопис утвердився в інтернеті й досі існує з кількох причин. Без діакритичних знаків пишуть за звичкою, набутою ще тоді, коли засоби електронної комунікації (мобільні телефони, електронна пошта тощо) не підтримували литовських писемних знаків, а деякі користувачі цих засобів (частіше мобільних телефонів) досі не вміють пристосувати їх до вже створених технічних можливостей» (с. 333). Коротко кажучи, усе почалося через недосконалість ранніх пристроїв, а згодом стало своєрідною культурною звичкою. Можна було б додати, що на тому етапі, який інші вже пережили щодо носових голосних та інших діакритичних знаків стандартного правопису, досі перебувають литовські наголосові знаки: хоча технічні можливості для їх використання вже існують, немає зручних клавіатур і культурної звички. Наприклад, на с. 364 монографії цитуються приклади, де наголоси позначено великими літерами, і це нікого не обурює, хоча вводити знаки інтонаційного наголосу вже принципово можливо навіть на телефонах (просто немає зручних клавіатур і, звичайно, звички чи щоденної потреби). Серед інших влучних спостережень у монографії визнається, що термін культура мови є по суті витвором Східного блоку (с. 34), який дуже важко перекласти мовами Західної Європи (це знають усі, хто коли-небудь перекладав англійською додатки до дипломів, поки їх не почали перекладати централізовано). Тому вибір авторки монографії вживати термін нормативна лінгвістика заслуговує на цілковите схвалення. Монографія ґрунтовна, аргументована й цінна; у ній поєднано ретельне десятирічне дослідження, влучні спостереження та цінний документ епохи, а найважливіше — у ній наведено обґрунтовані висновки: «Чи мають, якщо дивитися цілком об’єктивно, мовні явища в інтернеті якийсь сенс і практичну користь? Вважаємо, що так. Вплив інтернет-спільноти на якість роботи ЗМІ визнають і самі працівники медіа» (с. 438). Отже, як розв’язати питання правильного вживання литовської мови і в інтернеті, і в житті? У самій монографії містяться вражаючі спостереження; можливо, їх можна було б навіть більше підкреслити. Погляньмо на ці цитати: «В англомовному електронному дискурсі найчастіше ті, для кого англійська не є рідною мовою, дорікають собі за неправильне її вживання, адже ця інтернет-lingua franca у глобальному масштабі вважається формою культурного капіталу» (с. 127, виділено в цитаті). «Девід Крістал [відомий британський лінгвіст] дивується, що підручники з англійської мови й досі дуже добре продаються, а людей цікавлять ті самі речі, що й 250 років тому» (с. 183, виділено в цитаті). Так стає зрозуміло, що правильне вживання литовської мови найкраще процвітатиме тоді, коли стане «формою культурного капіталу». Дані, зібрані в монографії Recenzijos / Reviews 287 MINDAUGAS STROCKIS показує, що поступово він таким і стає, хоча іноді його й зачіпають суперечки мовознавців і нормувальників або сторонні коментарі щодо деяких мовних пропозицій. Можливо, сучасні мовознавці (а автор цієї рецензії сам є одним із них, колишній член ВЛК), як і їхні попередники — мовознавці часів Сметони, — час від часу забувають поглянути на себе збоку. Проте трохи авторитетності, дещиці поміркованості й поблажливості, трохи більше мудрості, щоб відрізняти важливе від неважливого, менше доган і більше цікавих пояснень зрештою все владнають. Якщо діяти мудро, спокійно, але рішуче усувати технічні недоліки в неякісних клавіатурах і час від часу стримувати якийсь необроблений шквал, усе буде гаразд, і підручники литовської мови ще багато століть матимуть великий попит. У цьому нас переконує чудова монографія Рити Мілюнайте. Подано 26 травня 2019 р. MINDAUGAS STROCKIS Вільнюський університет вул. Університетська, 5, LT-01131 Вільнюс, Литва [email protected] 288 Acta Linguistica Lithuanica LXX