Katalonų „vidutinio dydžio“ kalba (galimos paralelės su lietuvių kalba)

PIETRO U. DINI Пізанський університет Напрями наукових досліджень: історія мови, історія балтійських мов, історіографія мовознавства, прусистика. DOI: https://doi.org/10.35321/al182-09 КАТАЛОНСЬКА «СЕРЕДНЬОГО РОЗМІРУ» МОВА (МОЖЛИВІ ПАРАЛЕЛІ З ЛИТОВСЬКОЮ МОВОЮ)1 0. ВСТУП У цьому огляді я маю вузьку й обмежену мету. Спочатку я дуже загально представлю ареал каталонських мов і термінологічне розмаїття, далі стисло проілюструю історію цієї мови й зупинюся на деяких полемічних моментах, особливо на лінгвістичній полеміці між представниками кастильської та каталонської мов щодо вживання мови в суспільному житті. Ця полеміка тривала протягом усього двадцятого століття й дійшла до наших днів2. Насамкінець я розгляну сучасний стан і майбутнє каталонської мови крізь поняття, зазначене в назві, тобто як «мови середнього розміру», і розкрию, що криється в такому підході. Щоб окреслити загальний контекст огляду, варто поглянути на мовну ситуацію в Королівстві Іспанія, тобто на багатомовну Іспанію, де є чотири мови, і лише одна-єдина вважається офіційною в усій державі — кастильська, тоді як інші вважаються коофіційними, але лише на певних територіях, а саме: галісійська, баскська та власне каталонська. Нагадаю, що в Князівстві Андорра каталонська є офіційною державною мовою. ¹ *Доповідь прочитано у Вільнюсі, в Інституті литовської мови, з нагоди 26-ї конференції імені Яблонскіса, 3 жовтня 2019 року. Автор дякує J. Sabaševičiūtė за переклад і акад. проф. G. Blažiene за редакційну допомогу. У статті свідомо збережено риси стилю усної доповіді. ² Цю проблематику досліджують, наприклад: Barbour, Carmichael 2002; Jörg 2013; Kraus 2015. Įžvalgos / Insights 175 PIETRO U. DINI РИС. 1. Ареал каталонської мови 1. КОРОТКІ ОПИСИ Ареал каталонської мови охоплює всю середземноморську частину — Каталонію (Catalunya), Валенсію (València), França de Ponent (прикордоння з Арагоном), Андорру (Andorra), Балеарські острови (Illes Balears), Північну Каталонію у Франції (Catalunya Nord) і Альгеро на Сардинії (Alguer). Каталонську мовну спільноту становлять люди, які живуть у кількох регіонах і користуються спільною мовою, однак їхнє мовне самовираження та пов’язаний із ним суспільний дискурс відрізняються в кожному регіоні. Каталонською мовою розмовляють близько 9 мільйонів носіїв у Європі та ще 350 000 у Південній Америці. Термінальна внутрішня класифікація каталонської мови спирається на один географічний критерій — поділ на східні та західні діалекти й говірки, який, своєю чергою, ґрунтується на фонетичних відмінностях. Особливо важливою вважають нейтралізацію звука a в ненаголошеній позиції. Із такою класифікацією погоджуються як традиційна діалектологія, представником якої є, наприклад, Manuel Milà i Fontanals (XIX ст.), так і новіша, представником якої є, наприклад, Joan Veny (XX ст.). Крім того, відомі деякі перехідні говірки поблизу Арагону, окситанського ареалу тощо. Відомі й інші говірки, яких сьогодні вже немає, зокрема в Алжирі, Сицилії, Неаполі та на Сардинії (за винятком Альгеро). 176 Acta Linguistica Lithuanica LXXXII Katalonų „vidutinio dydžio“ kalba (galimos paralelės su lietuvių kalba) РИС. 2. Діалекти каталонської мови 2. КОРОТКІ ІСТОРИЧНІ НОТАТКИ Дуже стисло варто нагадати, що мовний різновид, який виник із народної латини, приблизно в XI столітті набув характерних рис каталонської мови, а протягом кількох століть її ареал майже не змінювався3. 2.1. У XIV столітті каталонська мова досягла розквіту. Тоді нею послуговувалися на широкому ареалі — від самого Каталонського князівства до сучасної Південної Франції, в Арагоні й Валенсії, на Балеарських островах, а також у Південній Італії, Північній Африці та Греції. До XV століття ця мова процвітала в літературі (спочатку разом із провансальською) та філософії (згадаю хоча б Рамона Лулла (1232–1316)). У XVI столітті починається політичний занепад Каталонії. Вона втрачає такі території, як, наприклад, Руссільйон, та інші. Водночас зростає політична могутність Кастилії. Поворотною датою став 1714 рік, коли завершилася «Війна за іспанську спадщину», а місто Барселона 3 Щодо питання, розглянутого в цьому розділі, див. узагальнювальні праці, наприклад: Tavani 1994; Nadal, Prats 2001; довідковою працею є двотомник Nadal, Prats 1982; 1996; Francés, Amorós 2011. Įžvalgos / Insights 177 PIETRO U. DINI зазнає поразки від союзних армій Кастилії та Франції. Починається династія Бурбонів і період поневолення Каталонії. Процес кастилізації триває впродовж наступних століть: каталонська мова втрачає свій престиж, а її територіальні варіанти дедалі більше віддаляються один від одного. Занепад каталонської мови й культури тривав до так званого Renai­xenços. Renai­xenços як поетичний рух виник за доби романтизму. Умовним і символічним актом заснування руху Renai­xenços стала натхненна пізнім романтизмом поезія поета Бонавентури Карлеса Арібау-і-Фарріолса (1798–1862) Oda a la patria, тобто «Ода батьківщині» (1832 р.), написана 1833 року. 2.2. Renai­xen­ça українською означає «відродження» як буквально, так і в історичному сенсі. Якщо продовжити порівняння, можна виявити чимало цікавих паралелей між ситуаціями в Литві та серед каталонців. Обидві мовні спільноти — литовці й каталонці — приблизно в один і той самий період відчули, що вищі соціальні класи відмовляються від їхніх мов; обидві зазнавали повторних спроб витіснити їхню мову; обидві розвинули пильну увагу до екологічних ідей та небайдужість до них. Якщо придивитися, неважко знайти інтелектуалів і письменників, подібних за стилем, тематикою та вживаними формами; маю на увазі таких поетів, як Йонас Мачюліс (1862–1932), священник, більш відомий як Майроніс, а також священник mossèn Jacint Verdaguer (1845–1902), або Сімонас Даукантас (1793–1864), Мотеюс Валанчюс (1801–1875) і, наприклад, Josep Yxart (1852–1895), Joaquim Casas-Carbó (1858–1943) та Carles Riba (1893–1959); хочу також наголосити на подібності між працями Йонаса Яблонскіса (1860–1930) — творця літературної мови — та його відповідника Помпеу Фабри (1868–1948). Порівнянь могло б бути й більше… Однак слід чітко сказати, що поряд із обґрунтованими зіставленнями Литви й Каталонії існують і глибокі відмінності: у своїй історії Литва ніколи не знала такого впливового численного класу буржуазії, як Каталонія (частково подібно до Лівонії, хоча там населення також перебувало під владою Німеччини), і тому завжди залишалася прив’язаною до аграрного походження як соціально, так і культурно. 2.3. Важливим кроком для відродження та повернення каталонцям їхньої мови стали Jocs Florals (укр. Ігри квітів) — змагання з усної поезії, які були дуже поширеними й популярними. До речі, нескладно помітити чимало паралелей і подібностей із тим, що відбувалося в самій Литві приблизно в ту саму епоху (пор. Свята пісні). У другій половині XIX століття, а особливо на зламі століть, коли в Каталонії сформувалося модерне індустріальне суспільство, сам рух Renai­xenços набув виразніших і сильніших ідентифікаційних та політичних рис, які, звісно, не толерувало Королівство Іспанія. Першим знаком ідентичності була мова, і саме проти мови 178 Acta Linguistica Lithuanica LXXXII Katalonų „vidutinio dydžio“ kalba (galimos paralelės su lietuvių kalba) була спрямована державна цензура. Від цього періоду й цих випробувань можна вести відлік виникнення патріотичного руху каталонського народу. Ці ідеї розвинено й викладено у двох книгах, які й досі залишаються фундаментальними працями каталоністського руху: це Lo catalanisme Валенті Альміралла-і-Льосера (1841–1904) (1866) та книга Енріка Прата де ла Ріби (1870–1927) La Nacionalitat Catalana (1892). У них чітко викладено думку, що мова є головною ознакою ідентичності, яка визначає каталонську національність. РИС. 3. Валенті Альміралл-і-Льосер і обкладинка його книги. Мовознавці Помпеу Фабра та Антоні Алковер Від 1914 року головні адміністративні провінції Каталонії (diputacions) — Барселона, Жирона, Таррагона й Лерида — були об’єднані й відомі під назвою Mancomunitat de Catalunya. Mancomunitat мала значну політичну вагу, адже після подій 1714 року Королівство Іспанія вперше визнало територіальну єдність Каталонії. Mancomunitat мала ще більше значення для відродження каталонської культури. Особливо варто згадати, що саме тоді було засновано Institut d’Estudis Catalans, тобто Įžvalgos / Insights 179 PIETRO U. DINI Інститут каталонських студій, одним із головних завдань якого була нормалізація мови. Кодифікація каталонської мови стрімко просувалася завдяки Помпеу Фабрі (1868–1948), який розпочав реформу орфографії, спираючись на етимологічний принцип. Роль Помпеу Фабри можна порівняти з роллю Йонаса Яблонскіса (1860–1930). До речі, обидва мовознавці-нормалізатори жили приблизно в один і той самий час. Dar minėtina, kad tais metais Antoni Alcover (1862–1932) parašė fundamentinį leksikografinį veikalą Dictionari català–valencià–balear, t. y. Katalonų–valensiečių–baleary žodyną. Kad iškart visiems būtų aišku, reikia pabrėžti, kad savo svarba šis veikalas prilygsta Kazimiero Būgos (1879–1924) pradėtam didžiajam Lietuvių kalbos žodynui. 2.4. Каталонські політичні та національні претензії завжди були тісно пов’язані з мовою і мовною самосвідомістю. Можна сказати, що мова й літературна традиція були макроскопічними даними цього політичного виміру. Саме поняття історії каталонської літератури формувалося під впливом романтичних ідей другої половини XIX століття. Політичний дискурс про роль мови й літератури у формуванні каталонської ідентичності розпочався з Renaixença і певною мірою триває донині. Упродовж століть точилися мовні суперечки про те, чи розумно каталонцям користуватися каталонською мовою, чи належить каталонським письменникам писати свої твори каталонською, чи не було б їм розумніше відмовитися від каталонської мови й користуватися лише кастильською... Суперечності давно відомі. Багато разів в історії культури меншин, залежно від обставин, «заохочували» користуватися мовними кодами вираження різних великих культур — це наслідок культурної гегемонії. До речі, в самій історії литовської мови не бракує подібних випадків. Досвід багатьох «малих батьківщин» вчить одного, що важливо повторити й осмислити: важливості мовного чинника, тобто тісного зв’язку між національною свідомістю та мовною самосвідомістю. На початку кожна література створила міфічний зв’язок із мовою народу; сам народ є основоположним і мінливим елементом, тобто динамічною обіцянкою ідентичності, яка перебуває в процесі становлення. 3. МОВНІ СУПЕРЕЧКИ Далі варто представити деякі епізоди таких мовних суперечок, що точилися впродовж останніх століть, адже вони виявлять реальне співвідношення сил між двома 180 Acta Linguistica Lithuanica LXXXII Katalonų „vidutinio dydžio“ kalba (galimos paralelės su lietuvių kalba) згаданими мовами в іспанському суспільстві, а також приведуть нас безпосередньо до сучасності та її суперечностей⁴ ⁴ РИС. Леопольдо Алас Кларін, Енрік Прат де ла Ріба, Мігель де Унамуно, Еужені д’Орс 3.1. Перший момент, вартий уваги, — суперечка між кастильським письменником Леопольдо Аласом Кларіном (1852–1901) і діячем каталонської культури Енріком Пратом де ла Рібою (1870–1917). На думку Кларіна, каталонська мова була лише діалектом, який ніяк не можна було порівняти зі значно могутнішими мовами, як-от кастильська, французька чи італійська. Кларін вважав, що каталонська мова з дарвіністського погляду належала до діалектів, які не перемогли («entre los dialectos que no han prevalecido»), а тому каталонським письменникам слід було писати лише кастильською, особливо прозові твори. З мовознавчого погляду позиція Кларіна, звісно, не витримує критики, проте таке протиставлення мало для нього передусім політичне значення. Йдеться не стільки про співвідношення мови й діалекту, скільки про взаємозв’язок мови та влади. Так обстоювали нібито природне «глоттофагічне» право кастильської мови «поглинати», тобто витісняти й інкорпорувати, інші мови — відповідно до відомого бачення Антоніо де Небріхи (1441–1522), що «мова ⁴ У цьому розділі автор особливо спирається на Rigobon 2018. Įžvalgos / Insights 181 PIETRO U. DINI є спільницею імперії» (la lengua es compañera del imperio), за потреби — із застосуванням зброї. Репліка вже згаданого Прата де ла Ріби могла бути лише іронічною. Його погляд був, само собою зрозуміло, зовсім іншим. Він анітрохи не сумнівався у важливості мови для формування каталонської національної ідентичності. Але говорити про це надто голосно було, звісно, небезпечно. 3.2. Інший цікавий полемічний епізод стався між видатним кастильським письменником Мігелем де Унамуно (1864–1936) та його другом, каталонським письменником Жоаном Марагаллем (1860–1911). І цього разу позиція виразно гегемоністська, а каталонців патерналістично закликають відмовитися від своєї мови й користуватися найпоширенішою кастильською мовою. Згадаймо анекдот про Мігеля де Унамуно, який водночас серйозно й дотепно запитує свого друга Жоана Марагалля, чому той воліє каталонську шпінгарду (зброю XIV століття), а не кастильський маузер. Йому з прозорливою далекоглядністю відповів тоді ще маловідомий молодий каталонський письменник Еужені д’Орс (1881–1954): «Унамуно має рацію: як зброю власного імперіалізму кастилець обирає маузер. Але для інших воєн у світі потрібні інші маузери, «маузерніші» за кастильський, n’est ce pas, my dear?» (до речі, сам того не знаючи, Еужені д’Орс уже вживав європанто (тобто змішану штучну мову, якою користувалася адміністрація Європейського Союзу!). 5 РИС. Julián Marías 6 РИС. Maurici Serrahima 3.3. У франкістській Іспанії минулого століття знову порушували питання, чому вперті каталонські письменники писали каталонською... Тепер каталонців прямо не закликають відмовитися від своєї мови, але кажуть, що каталонську все одно слід обмежувати. Представником центральної державної влади нині є найвідоміший учень філософа Хосе Ортеги-і-Гассета, Хуліан Маріас (1914–2005). Він категорично й наполегливо стверджував, що «Каталонія ніколи не була нацією» (Cataluña no ha sido nunca una nación), і пропонував так званий «аргумент мовного дому»: мовляв, каталонський дім має два поверхи — на першому живе каталонська мова, обслуговуючи всі родинні та повсякденні потреби, а на другому поверсі 182 Acta Linguistica Lithuanica LXXXII Katalonų „vidutinio dydžio“ kalba (galimos paralelės su lietuvių kalba) живе кастильська мова, виконуючи всі інші функції. Широке використання каталонської могло б стати чинником «тибетизації Каталонії», тому Хуліан Маріас пропонував розв’язання у формі «несиметричної двомовності», подібної до диглосії, і водночас закликав каталонців до самообмеження, тобто свідомо не користуватися своєю мовою в багатьох суспільних сферах, хоча й визнавав пріоритет каталонської в родинному житті та поезії... І цього разу відповідь каталонців могла бути лише обережною й чемною. Її намагався сформулювати Маурісі Серрахіма (1902–1979), представник католицького каталонізму, а отже, прийнятніший для національно-католицької ідеології, яку плекала влада Франко. Погляд Маурісі Серрахіми був діаметрально протилежним погляду Хуліана Маріаса. Каталонці — нація, вони від природи одномовні, кастильська для них — засвоєна (читай: нав’язана) мова, і, зрештою, каталонський письменник хоче писати своєю мовою, тобто каталонською. 3.4. Як бачимо, у франкістській Іспанії (а частково й після Франко) панував мовний монотеїзм. У всіх розглянутих випадках каталонських письменників не бракувало закликів покинути свою так звану локальну мову й перейти на так звану універсальнішу, тобто кастильську. Від них наполегливо вимагали пояснити або виправдати, чому вони й далі користувалися рідною мовою... Цікаво й водночас дивно, що ще 2007 року, коли Каталонія була почесною гостею Франкфуртського книжкового ярмарку, постало питання, чи можна створювати каталонську літературу кастильською мовою... Коментарі, мабуть, зайві. 4. КАТАЛОНСЬКА «СЕРЕДНЬОГО РОЗМІРУ» МОВА ТА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ Тепер варто поглянути на ситуацію в сучасному Європейському Союзі⁵. У ньому мови поділяються на дві основні групи: з одного боку, офіційно визнані мови (так би мовити, першосортні), а з іншого — регіональні мови та мови меншин (так би мовити, другосортні), які теоретично захищені Європейською хартією регіональних мов або мов меншин 1992 року (пор. Carta 1992). Каталонська належить до другої групи. Водночас мовна ситуація в Королівстві Іспанія (близько 47 млн) суттєво відрізняється від мовної ситуації в інших країнах Європи, наприклад у Швейцарській Конфедерації (8,5 млн), або деінде, наприклад у Канаді (близько 38 млн). ⁵У цьому розділі особливо використано праці Vila, Bretxa 2013; Bastardas i Boada, Boix-Fuster, Torrens Guer­rini 2018. Įžvalgos / Insights 183 PIETRO U. DINI Нарешті поясню поняття, яке дало назву цій доповіді. Щоб належно й адекватно описати нові складні мовні ситуації у світі, формується нова класифікація мов. Це результат проєкту Центру соціолінгвістики та комунікації Барселонського університету. Об’єктом дослідження були саме «середні за розміром» мовні спільноти та «середні за розміром» мови. Але що таке середня за розміром спільнота і що таке середня за розміром мова? І які їхні ознаки? Це нетрадиційний поділ, тобто він не є ані генеалогічним, ані типологічним, а ґрунтується винятково на кількісному критерії. Показником цього поділу є так звана «середня за розміром» мовна спільнота. У мовах світу визнають групу «середніх за розміром» мов6. «Середньою за розміром» вважають мовну спільноту, демографічна чисельність якої становить не менше ніж один мільйон (дехто називає і пів мільйона) і 25 мільйонів мовців. Отже, це достатньо великі спільноти, щоб мати адміністративні, академічні, комунікативні та політичні засоби (хоча, можливо, не цілком самостійні). Виходячи з такої категоризації, легко побачити, що каталонська мова аж ніяк не є малою мовою. 5. МОВА МЕНШИНИ? Щоб добре пояснити питання каталонської мови як мови меншини в контексті Королівства Іспанія та Європи, варто поміркувати над протиставленням: самосприйняття в Королівстві Іспанія versus територіальна реальність і демолінгвістика в європейському контексті. Розгляньмо ареал каталонської мови (32 108 км²). Він більший за територію деяких європейських держав, наприклад Бельгії (близько 30 500 км²), Албанії (близько 28 750 км²), Македонії (близько 25 700 км²), Косова (близько 10 890 км²), Нідерландів (близько 7 510 км²), Люксембургу (близько 2 586 км²) та інших. Те саме можна сказати й про кількість мовців. Насправді каталонською розмовляють близько 9 мільйонів людей, тобто лише трохи менше, ніж грецькою (10,7 млн), і більше, ніж нідерландською (7,0 млн), болгарською (6,9 млн), данською (5,8 млн), фінською (5,5 млн), норвезькою (4,7 млн), албанською (2,9 млн), литовською (2,8 млн), македонською (1,7 млн), латвійською (1,7 млн), ірландською (1,7 млн), естонською (1,3 млн), люксембурзькою (0,6 млн), ісландською (0,3 млн). Так склалося, що звично розглядати ситуацію крізь призму Королівства Іспанія, і це затьмарює статистичну реальність; однак у європейському контексті територіальна та демолінгвістична реальність каталонської мови чітко помітна — тоді це складніше (або 6 Англійською вживається термін medium-sized language communities. 184 Acta Linguistica Lithuanica LXXXII Katalonų „vidutinio dydžio“ kalba (galimos paralelės su lietuvių kalba) говорити про мову меншини або малу мову (це просто складно). Легше буде зрозуміти становище й реальність каталонської мови, якщо включити її до переліку мов і держав. Само собою зрозуміло, що в цьому контексті мовна політика є особливо важливим засобом збереження вжитку мови меншини (у цьому разі каталонської). Наприклад, уживання каталонської мови в школах досі є засобом інтеграції та згуртування, однак нещодавно воно стало однією з головних причин політичної напруженості. Згідно з даними InformeCat (2016; 2018: 23–30), кастильськомовні сім’ї, які проживають у Каталонії, скаржаться, що в каталонських школах дискримінують кастильську мову. Крім того, протягом останніх десятиліть значні міграційні процеси спостерігаються й у Каталонії, особливо з Африки (Магрибу), а також із країн Південної Америки. Ситуація стає особливо гострою в нинішніх умовах так званої глобалізації, коли прагнуть знищити історичні нації та саме поняття національної належності. Водночас усіма способами намагаються перетворити суспільства на космополітичні, наприклад, штучно заохочуючи мультикультурні міграційні процеси й у такий спосіб закладаючи підвалини майбутніх «війн між бідняками». Усе це відбувається лише на користь безгромадянського фінансового елітарного прошарку… Такі прагнення, звісно, суперечать традиційним екосистемам, насамперед національним — із державою чи без неї, — адже в них досі зберігаються традиційний спосіб життя та жива мовна різноманітність людей. Ще один важливий показник, на який варто звернути увагу, — так звана суб’єктивна етнолінгвістична життєздатність, тобто уявлення самих носіїв певної мови про важливість своєї мови. У Каталонії каталономовні люди визнають досить високий рівень суб’єктивної етнолінгвістичної життєздатності. Більшість із них і далі використовують каталонську як першу мову, виховуючи дітей (іноді каталонською спілкуються і в кастильськомовних сім’ях). Однак їхнє уявлення про важливість і корисність своєї мови порівняно із сусідніми мовами, тобто кастильською, французькою, можливо, й італійською, є іншим. І, звісно, іншим воно є порівняно з англійською. Крім того, у деяких ареалах поширення каталонської мови, як-от у Валенсії та на Балеарських островах, утвердився потужний партикуляризм: валенсійською та майорканською говірками говорять частіше, ніж каталонською. Це спричинило територіальне роз’єднання й розпад, зумовивши не лише фактичне скорочення цілісної каталономовної території, а й символічне ослаблення простору каталонської мови. Įžvalgos / Insights 185 PIETRO U. DINI 6. ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ Із викладеного зрозуміло, що каталонська мова цілком закономірно належить до групи «середніх» мов, однак вона не є державною мовою, за винятком Андорри, а тому не має державної адміністрації. Усе це компенсує, наскільки може, Generalitat de Catalunya, яка насправді є лише субдержавним утворенням. За таких обставин автономія каталонської мовної спільноти різко обмежується в багатьох важливих аспектах, необхідних для збереження життєздатності будь-якої мови. Насамкінець слід порушити питання: яким може бути майбутній виклик для мови «середньої» спільноти? Ці спільноти демонструють високий рівень інституційної складності в усіх сферах суспільного життя: у сім’ях, університетах, діловому середовищі та інтернеті; варто зазначити, що наукові праці перебувають під особливою загрозою. З іншого боку, це стосується не лише «середніх» мов. У всьому світі відомий ефект morbus anglicus. Підсумовуючи, можна виокремити найбільші чинники ризику для мови «середньої» спільноти: 1. Політичне підпорядкування; 2. Масова імміграція; 3. Глобалізація. Підходячи до завершення, слід сказати, що глобалізація, хоч і всіляко стирала, але (поки що) не стерла державних кордонів і пов’язаних із ними національних почуттів. Формальні кордони залишаються. Однак якщо раніше було звично вивчати або принаймні трохи знати мови сусідніх держав, то тепер це не так. Кордони формально залишаються, але комунікація відбувається мовою lingua franca, і найчастіше це англійська. Це означає, що кордони стають дедалі формальнішими, втрачають культурний зміст, у них не залишається жодної сутності (до речі, так само зсередини розмивається, знецінюється й «випаровується» зміст національних конституцій). І насамкінець хотілося б пригадати слова відомого романіста початку сімдесятих років, нещодавно померлого професора Базельського університету Germà Colon (1928–2020) (Colon 1971: 10): майбутнє каталонської мови досить похмуре, проте, казав він, ця мова витримала вже чотири століття, не перетворившись на злиденний patois чи суто фольклорну дивови́жу (як, наприклад, сталося з окситанською мовою). Це народ, наголошував Germà Colon, який, попри численні труднощі, не погоджується відмовитися від найшляхетнішої частини своєї ідентичності. Гадаю, ці слова актуальні й сьогодні, хоча, правду кажучи, не впевнений, чи свідчать вони про те, що справи йдуть на краще чи на гірше… 186 Acta Linguistica Lithuanica LXXXII Katalonų „vidutinio dydžio“ kalba (galimos paralelės su lietuvių kalba) LITERATŪRA Barbour Stephen, Carmichael Cathie 2002: Language and Nationalism in Europe, Oxford: Oxford University Press. Bastardas i Boada Albert, Boix-Fuster Emili, Torrens Guerrini Rosa Maria 2018: El català, llengua mitjana d’Europa. Multilingüisme, globalització i sostenibilitat lingüística, Barcelona: Octaedro. Carta 1992: Carta Europea per a les Llengües Regionals i Minoritàries, Barcelona: Generalitat de Catalunya. Departament de Cultura. Colon Germà 1971: La lingua catalana, ieri e oggi. – In Sergio Salvi, ed., Il terzo mondo in Europa. Problemi delle minoranze etniche europee, Il Bimestre, 3–1/2; Catalunya, ed., Giuseppe Tavani, p. vii-x. Francés Antoni Ferrando, Amorós Miquel Nicolàs 2011: Història de la llengua catalana (Nova edició revisada i ampliada), Barcelona: Editorial UOC. InformeCat 2016: Xarxa Cruscat, ed., IX Informe sobre la situació de la llengua catalana (2015), Barcelona: Observatori de la Llengua Catalana. Prieiga internete: http://blogs.iec.cat/cruscat/wp-content/uploads/sites/15/2016/11/informe2015.pdf InformeCat 2018: Plataforma per la llengua, InformeCat 2018. 50 dades sobre la llengua catalana. Prieiga internete: https://www.plataformallengua.cat/media/upload/pdf/informecat2018_1528713023.pdf Jörg Moses 2013: Katalonien zwischen Separatismus und Transnationalisierung. Zur Konstruktion und Dynamik raumbezogener Identitäten, Forum Politische Geographie 10, Berlin, LIT Verlag. Kraus Peter A. 2015: Language policy and Catalan independence. – In Klaus-Jürgen Nagel, Stephen Rixen, ed., Catalonia in Spain and Europe: Is There a Way to Independence?, Baden-Baden: Nomos Verlagsgesellschaft. Nadal Josep M., Prats Modest 1982: Història de la llengua catalana I.: Dels inicis fins al segle XV, Barcelona: Edicions 62. Nadal Josep M., Prats Modest 1996: Història de la llengua catalana II.: El segle XV, Barcelona: Edicions 62. Nadal Josep M., Prats Modest 2001: Història de la llengua, Enciclopèdia de la llengua catalana, Barcelona: Edicions 62. Rigobon Patrizio 2018: Lingua e tradizione letteraria: la valenza politica della singolarità catalana, in La nazione catalana. Storia, lingua, politica, Costituzione nella prospettiva plurinazionale, Napoli: Editoriale Scientifica, 25–43. Įžvalgos / Insights 187 PIETRO U. DINI Veny Joan 1978: Estudis de geolingüística catalana, Barcelona: Edicions 62. Tavani Giuseppe 1994: Breu història de la llengua catalana, Barcelona: Edicions 62. Vila F. Xavier, Bretxa Vanessa 2013: The Analysis of Medium-Sized Language Communities. – In Vila F.X., Survival and Development of Language Communities, Bristol: Multilingual Matters, 1–17. Įteikta 2020 m. balandžio 7 d. PIETRO U. DINI Pizos universitetas via S. Maria 36, I-56126 Pisa, Italija [email protected] 188 Acta Linguistica Lituanica LXXXII