Kirčiavimo skyrius 1737 metų lietuvių kalbos gramatikoje

MINDAUGAS STROCKIS Інститут литовської мови Напрями наукових досліджень: просодія давньогрецької та латинської мов, акцентуація литовської мови, бази лексикографічних даних. DOI: doi.org/10.35321/all85-03 РОЗДІЛ ПРО АКЦЕНТУАЦІЮ В ГРАМАТИЦІ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ 1737 РОКУ Розділ про акцентуацію в граматиці литовської мови 1737 року АНОТАЦІЯ Граматика литовської мови, видана 1737 року невідомим автором Universitas Linguarum Lituaniae, є найдавнішим відомим джерелом, у якому правильно описано й позначено литовські складові інтонації. Однак описи інтонацій, наведені в цій граматиці, сучасному читачеві іноді важко зрозуміти через незвичну латинську термінологію XVIII століття; буквальний переклад тут не дуже допомагає. З’ясувавши тогочасну термінологію, стає зрозуміло, що все, що в ній засвідчено про литовські складові інтонації, цілком відповідає тому, що про них відомо сьогодні. КЛЮЧОВІ СЛОВА: акцентуація, складові інтонації, 1737, Universitas Linguarum Lituaniae, кількість складу, латинська мова, переклад. АНОТАЦІЯ Граматика литовської мови, написана латиною та опублікована 1737 року у Вільнюсі без імені автора під назвою Universitas Linguarum Lituaniae, є найдавнішою відомою працею, у якій правильно описано складові інтонації литовської мови. Однак опис складових інтонацій у цій граматиці не завжди легко зрозуміти сучасному читачеві через її незвичну термінологію XVIIIth століття. Коли цю термінологію розшифровано, стає очевидно, що все, що граматика засвідчує про литовські складові інтонації, цілком узгоджується з тим, що ми знаємо про їхню вимову сьогодні. КЛЮЧОВІ СЛОВА: акцентуація, складові інтонації, 1737, Universitas Linguarum Lituaniae, кількість складу, латинська мова, переклад. Straipsniai / Articles 57 MINDAUGAS STROCKIS Граматика литовської мови, написана латиною невідомим автором і видана 1737 року у Вільнюсі, під назвою Universitas Linguarum Lituaniae (дослівно «сукупність мов Литви», що означає «універсальна форма литовської мови» або «загальнозрозумілий у Литві діалект»), примітна тим, що в ній уперше в історії балтистики точно описано й позначено литовські інтонації. Проте в її розділах, присвячених наголосу та інтонаціям, є й неясності; деякі з них виникають через неточний переклад, виданий 1981 року, а деякі нечітко звучать і в латинському оригінальному тексті. Мета цієї статті — якомога точніше перекласти опис литовських інтонацій і з’ясувати авторську думку, приховану за незвичною для нашого часу термінологією. Для цього доречним методом було б з’ясувати терміни XVIII століття, переглянувши випадки їх уживання в інших тогочасних працях, де значення термінів стане зрозумілим із контексту. Весь опис литовських інтонацій у граматиці Universitas міститься на ненумерованій 4-й сторінці, у 3-му розділі, поділеному на підрозділи від 1 до 5, а в усьому тексті граматики інтонації позначено в усіх словах (за невеликими винятками через друкарські помилки). Для позначення використовуються такі знаки: 1) короткий останній склад слова позначається лівим знаком (гравісом), як і тепер; 2) голосні з циркумфлексною інтонацією позначаються ламаним циркумфлексом (â, ê тощо; нині цей знак литуаністи використовують з іншою метою, а коли виникає потреба його назвати, називають «дашком»); 3) голосні та дифтонги з висхідною інтонацією позначаються літерою прямого шрифту (litera antiqua), вставленою в слово, надруковане курсивом. Дуже ймовірно, що в оригінальному авторському рукописі висхідна інтонація позначалася правим знаком (акутом), а метод із літерою antiqua було обрано в друкарні через технічні труднощі — брак потрібної кількості шрифтових знаків з акутами; це видно і з друкарських помилок, що виявляють стан рукопису, і з того, що навряд чи хтось став би вписувати в рукопис одну літеру іншим почерком (Strockis 2007: 107). 4) Низхідні дифтонги, що містяться не в останньому складі слова, позначаються таким самим знаком гравіса, як і короткі голосні в кінці слова. Є ймовірність, хоча й невелика, що в оригінальному рукописі для низхідних дифтонгів використовувався латинський знак тильди (ũ тощо; Strockis 2007: 108), тотожний грецькому циркумфлексу, який використовується і в сучасному позначенні інтонацій від часів Куршайтіса; коли відповідних шрифтових знаків тодішній друкарні забракло, знову використали знак гравіса. 5) Якщо короткий голосний трапляється не в останньому складі слова, його зазвичай залишають без знака наголосу; у розділі про наголос це не обговорюється, але пор. відмінювання дієприкметника buvęs на 27-й (як зазначено, ненумерованій) сторінці: Buwias, Buwufio, Buwufiam, Buwufi тощо. Якщо в останньому складі слова трапляється низхідний дифтонг, його або залишають без знака наголосу, або позначають гравісом, але в короткому тексті граматики таких слів небагато, а друкарські помилки також ускладнюють спробу зрозуміти авторський задум; пор. на 49-й сторінці ardaw (ardaũ), ardiev, 58 Acta Linguistica Lithuanica LXXXV Kirčiavimo skyrius 1737 metų lietuvių kalbos gramatikoje але žinau у сусідніх рядках; так само й очевидну друкарську помилку поруч ardžiau (ardžiau). Те, що автор мусив пристосовуватися до недосконалості друкарні, видно й із того, що друкарня не мала літер į та ų (тим більше наголошених), тож, наприклад, слово pažįsta довелося надрукувати як pažįnsta (із літерою прямого шрифту замість знака акута та з літерою n замість носового знака), і додати примітку: Notandū quod non proferatur hic in ſed i cancellatū «слід зазначити, що тут не має вимовлятися in, а перекреслена i»¹. Звідси цілком обґрунтовано можна припустити, що в первісному авторському рукописі була наголошена носова i, а носові голосні в ті часи ще писалися від руки по-старому, тобто як перекреслені літери, хоча шрифтом antiqua їх уже друкували в сучасному вигляді. Очевидно, що граматика Universitas була призначена для студентів, рідною мовою яких була польська, що навчалися в тогочасному Віленському університеті (Eigminas 1981: 20) і мали намір стати священниками в литовських парафіях. Це видно з того, що, хоча текст граматики написаний латиною, литовські слова в ній перекладено не латиною, а польською. Отже, можна очікувати, що й граматичні описи, зокрема опис литовських інтонацій, будуть пристосовані до польських студентів. Крім того, після аналізу розділу про інтонації не залишиться сумнівів, що автор Universitas сам викладав литовську мову, адже деякі речення міг написати лише той, хто сам чув помилки студентів. Отже, варто переглянути текст 4-ї сторінки, у якому пояснюються литовські інтонації. Accentus eſt multiplex, summa autem ejus obſervandi neceſſitas, quia contra accentum loquens ferè non intelligitur, (ut patebit ex praxi) quare licet non poſſunt omnes dictiones in hoc libello compingi, tamen saltem super his quæ ponuntur adjungentur notæ; et quidem. «Наголос буває різних видів, і вкрай необхідно його дотримуватися, бо того, хто говорить усупереч наголосу, майже не розуміють, як покаже практика; тому, хоча неможливо вмістити в цій книжечці всі слова, принаймні в тих, які наведено, будуть додані [наголосові] знаки. А саме:...» У цьому тексті цілком виразно простежується своєрідна дискусія з граматикою Клейна, виданою 84 роки раніше. У граматиці Клейна про позначення наголосу сказано так: ¹ У виданні 1981 року це перекладено з інтерпретацією «i через ніс» (ULL 1981: 105). Така інтерпретація, звичайно, цілком правильна, хоча й не відтворює формулювання оригіналу. Із цієї книжки литовської мови навчалися польські студенти, які, безперечно, за літерами q та ę своєї рідної мови чудово знали, як вимовляються «перекреслені» літери. Straipsniai / Articles 59 MINDAUGAS STROCKIS Короткий наголос потрійний, як у греків: гострий, тяжкий і циркумфлекс; однак вони не завжди ставляться над словами, а лише іноді — заради розрізнення та ясності. (PLKG 1957: 115; оригінального видання, с. 21). «Наголос буває трьох видів, як у греків: acute, gravis і circumflexus; однак вони [ці знаки] все ж не завжди ставляться в словах, а лише іноді — для розрізнення й ясності». Звичайно, Universitas за життя автора граматику Кляйна було видано давно, далеко від нього і, до того ж, у лютеранському середовищі, тоді як автор Universitas викладав у католицькому Віленському університеті. Тому навряд чи він міг офіційно використовувати її як навчальний посібник (до написання власної); проте ці речення про позначення наголосу майже не залишають сумнівів, що автор Universitas читав граматику Кляйна й осмислив її недоліки. Кляйн каже: «Наголос буває трьох видів, як у греків», маючи на увазі три знаки наголосу: acute, gravis і (лам¬аний) circumflexus, які він уживав не так, як їх уживають тепер, а як експлікативні діакритичні знаки, що за взірцем латинського письма XVI–XVIII ст. пояснювали граматичну форму слова (Strockis 2007: 44–105). Таку систему, звичайно, було б важко використовувати з дидактичною метою: якщо, як це звичайно в Кляйновому письмі, ламаний circumflexus ставиться в закінченні родового відмінка — і в наголошеному, і в ненаголошеному (наприклад, і garbės, і motės), як польський студент міг би знати, що в одному слові таке закінчення треба наголошувати, а в іншому — ні? Дискусія з Кляйном тут очевидна: Кляйн каже, що наголос є «трьох видів»; автор Universitas відповідає, що наголос буває різних видів (маючи на увазі щонайменше 4 фонетичні варіанти); Кляйн каже, що знаки наголосу позначаються не всюди, а лише деінде («discriminis gratia», тобто зазвичай там, де вони корисні для розрізнення омографічних форм, як у тогочасному латинському письмі); автор Universitas відповідає, що знаки наголосу пишуться всюди, бо без них той, хто навчається, не зможе правильно наголошувати литовські слова, а людину, яка неправильно наголошує, майже неможливо зрозуміти. Далі, на 4-й сторінці Universitas ідеться про окремі знаки наголосу. 1. Тяжкий наголос, поставлений на останніх складах, означає, що їх слід вимовляти з особливою стислістю, наприклад awīs. Знак gravis, поставлений на останніх складах, означає, що їх слід вимовляти з особливою короткістю, наприклад, awīs. У польській мові довгота голосних зникла на межі XV і XVI століть (Długosz–Kurczabowa 2006: 134); отже, польському студентові XVIII століття, як і сучасному, треба пояснити особливу (з погляду польської 60 Acta Linguistica Lithuanica LXXXV Kirčiavimo skyrius 1737 metų lietuvių kalbos gramatikoje мови1) короткість литовських коротких голосних. Вимовивши таке слово, як avis з польським акцентом, литовцеві воно могло б прозвучати як безглузде слово, чимось подібне до «avÿs». 2. Accentus circumflexus notat syllabam longam pronunciandam quafi duplicando vocalem v[erbi] g[ratia] Pōnás [друкарська помилка; мало бути Pōnas]. [Ламаний] circumflekso наголос [тобто знак наголосу] означає довгий склад, який вимовляється так, ніби голосний подвоюється, наприклад, pōnas. Гострий наголос у закінченні –ás, судячи з усього, є друкарською помилкою. Голосний якої мови o треба подвоювати, вимовляючи литовський спадний дифтонгічний наголос õ? Звичайно, польської; носій польської мови XVIII століття, бажаючи вимовити литовське слово pōnas, мав би вимовляти ніби подвоєний польський o, наче польськими звуками казав [poˈonas]. Можна припустити, що під час вимовляння цього подвоєного o слід було б наголошувати другий із них — і так вийшла б прийнятна імітація литовського спадного дифтонгічного наголосу2. 3. Litera antiqua inter curſiva poſita notat ſyllabam longam quidem, ſed diverſæ longitudinis à circumflexa, & cum attenuatione quadam vocis efferendam: v[erbi] g[ratia] ſiena ſciana. Wienas jeden. «Antiqua [тобто прямого шрифту] літера [замість знака acute у рукописі], вставлена між курсивними, означає довгий склад, але іншої довготи, ніж circumflexus, і такий, що вимовляється з певним послабленням голосу, наприклад, siena, vienas. ² Можна порівняти дещо пізніше, більш ніж на століття, порівняння литовського й польського голосного o, здійснене Куршайтісом: «Необхідно наголосити, що слов’янські мови [...] не мають довгого закритого o. У російській і польській мовах цей голосний без винятку вимовляється коротко й відкрито. Вимовити його закритим для слов’ян майже неможливо. Якщо комусь із великими труднощами й удається його протягнути, він усе одно залишається подібним до напів-a». (Kuršaitis 2013: 54, § 50; переклад Альфонса Текоріуса). Оригінальний текст: «Es ist bemerkenswerth, dass das Slavische [...] kein langes, geschlossenes o hat. Im Russischen und Polnischen wird dieser Vocal ohne Ausnahme nur kurz und offen gesprochen. Dasselbe geschlossen auszusprechen ist dem Slaven fast unmöglich. Denn wenn er in dessen Aussprache auch mit Mühe eine Dehnung zu Stande bringt, so bleibt es bleicht dennoch einem halben a gleich.» (Kurschat 1876: 18, § 50). Звичайно, це написано більш ніж на століття пізніше й порівнюється з діалектами Малої Литви; на жаль, подібного свідчення XVIII століття про діалекти Великої Литви ми не маємо; проте й це свідчення Куршайтіса допомагає скласти уявлення про відмінність голосного o в литовській і польській мовах у давніші часи. Straipsniai / Articles 61 MINDAUGAS STROCKIS Вислів «із певним [або „якимось“] послабленням голосу» (attenuatione)3 можна зрозуміти так, що під час вимови твердопочаткової інтонації голос ніби слабшає до кінця складу. Латинські слова справді не означають, що ця інтонація вимовляється «слабшим голосом», як перекладено у виданні 1981 року (ULL 1981: 61). 4. Accentus gravis non in ultima syllaba notat etiam longam ab utroq[ue] ex prioribus diversæ longitudinis, & duriùs pronunciandā v[erbi] g[ratia] kàlba. Гравісний наголос [знак наголосу] не в останньому складі також позначає довгий [склад], але вимовлюваний твердіше, наприклад, kalba. Що тут означає слово «твердіше» (durius)? Воно справді не означає «вимовляється сильніше», як перекладено у виданні 1981 року (ULL 1981: 62). Прикметник durus у латинській мові означає «твердий, міцний, грубий», а не «сильний, потужний». Що автор Universitas хотів цим сказати польським студентам? У польській граматиці йдеться про тверді та м’які приголосні, подібно до литовської мови. Уже в XVII столітті в написаних латиною граматиках польської мови вживалися слова durus («твердий») і mollis («м’який»), подібно до сучасного вжитку. Наприклад, у граматиці Volkmar’а Compendium linguæ Polonicæ (Volkmar 1640: 7–8) сказано, що такі польські приголосні, як ź, «вирізняються м’якістю» (excedunt in mollitie), а такі, як ż, вирізняються «твердістю» (duritie). Так само у граматиці Woyną’и 1690 року Compendiosa linguæ Polonicæ institutio написано, що приголосний ł (який тоді, як можна висновувати з опису, ще вимовлявся як [ł], а не як [w], як тепер) вимовляється «твердо» (dure) (Zwoliński 1952: 396). Отже, у XVIII столітті, коли було написано граматику Universitas, такий термін у польській науці про мову вже був відомий. Отже, пишучи латиною durius, тут мали на увазі польське слово «twardziej», «твердіше». Проте так зазвичай говорять про приголосні; що такий вислів означає щодо голосного (або дифтонга)? Принаймні в сучасній польській мові голосні, опинившись між двома м’якими приголосними, передньоряднішають (Ostas zewska, Tambor 2000: 52–53), наприклад, [a] стає [æ] (у згаданій книзі використано транскрипцію [ä]). У розмовній мові польський голосний i іноді називають «м’яким голосним» (samogłoska miękka), хоча це й не є офіційним терміном польського мовознавства (P) 2006). Немає підстав вважати, що у XVIII столітті ситуація була принципово іншою; отже, співвідношення того, що в польській мові можна назвати «твердим» голосним, із тим, що називали б 3 Тут ще можна згадати, що у словнику Sirvydas 1642 року attenuatione перекладається як «num ažinimas» (SD: 457) і «nulaibinimas» (SD: 493). 62 Acta Linguistica Lithuanica LXXXV Kirčiavimo skyrius 1737 metų lietuvių kalbos gramatikoje «м’яким» голосним, є таким самим, як [ɑ] з [æ] або, наприклад, польська y [ĩ ~ ɪ] з i [i]. Отже, вислів про те, що твердозакінчуваний склад у такому слові, як kalba, вимовляється «твердіше», мав би означати, що голосний a тут стає більш задньорядним. Із цього можна припустити, що автор мав на увазі вимову не [kaːba], а щось схоже на [ˈkɛːba] (у спрощеній транскрипції, без позначення інтонацій). Це не суперечить ідентифікації діалекту автора Universitas, викладеній в ULL 1981: 23–38⁴ 5. Si 1ma fyllaba habet accentum quemcūnq[ue] reliquæ breves funt. Дослівно здається, що це речення говорить: «Якщо 1-й [склад слова] має якийсь наголос [будь-який із згаданих знаків наголосу], то решта короткі». У виданні 1981 року це так і перекладено (ULL 1981: 62). Це речення найважче зрозуміти в усьому описі наголосу Universitas. Автор Universitas більше ніде не говорить про довготу ненаголошених складів; довгота розглядається лише як властивість наголосу та інтонації. У тексті Universitas ніде немає жодних інструкцій, як визначати довготу ненаголошеного складу. Крім того, це узагальнення, звичайно, неправильне: у литовській мові довгота складу не залежить від місця наголосу. Навіть якби воно гіпотетично було правильним, постало б питання, навіщо знадобилося таке узагальнення, якщо не згадано інші випадки (наприклад, якою була б довгота ненаголошених складів, якби наголошеним був не перший, а якийсь інший склад слова?). Тому виникає підозра, що тут ідеться не про довготу складу в сучасному розумінні. Syllaba brevis тут означає «ненаголошений склад». Як загальновідомо, місце наголосу в класичній латинській мові автоматично залежить від кількості складу: якщо передостанній склад слова довгий, він також наголошений; якщо передостанній склад короткий, наголошується склад перед ним, тобто третій від кінця. У наш час у підручниках латинської мови зазвичай позначають довготу всіх голосних, але в підручниках давніших часів можна побачити практику, коли знаком довготи позначали лише передостанній склад і так знак довготи de facto ставав знаком наголосу (наприклад, legĕre, але habēre). Так слова «короткий склад» стають зручним способом латиною ⁴ Тут ще можна порівняти написання твердозакінчуваного дифтонга -ai з написанням -ey у гекзаметрі 1589 року (транскрибований текст і аналіз віршового розміру див. Brender 1933: 35–45), наприклад tev (tāi), Sismundey (кличний відмінок; скорочення імені Sigismundai «Žygimantai» за зразком латинської поетичної форми через licentia poetica; за схемою гекзаметра цей закінчок мав іктус, тобто під час декламації був наголошеним); щоправда, там же кількома рядками нижче написано і skaytykte з -ay-. Таке коливання написання виявляє вимову ненаголошеного й твердозакінчуваного дифтонга ai не як [ai], а, можливо, як [ɛɪ], [ʌɪ] або навіть [əɪ]. Straipsniai / Articles 63 MINDAUGAS STROCKIS сказати «ненаголошений склад». Щиро кажучи, у XVIII столітті було важко знайти інший спосіб висловити це ясно. Давньоримські філологи називали ненаголошений склад syllaba grauis («важкий склад», Strockis 2007: 34, 81, 118 зн.), буквально переклавши грецький термін συλλαβὴ βαρεῖα (Strockis 2007: 19), але в новіші часи, після зміни значення терміна «gravis» на звичне для нас, такий вислів звучав би абсурдно: спроба сказати «si prima syllaba habet accentum quemcumque (e. g. gravem), reliquae graves sunt» означала б «якщо перший склад має якийсь наголос (наприклад, гравіс), решта мають гравіс». У добу Відродження вживалися й інші вислови; наприклад, граматик Petrus Ramus 1559 року писав gravi syllaba deprimitur (Strockis 2007: 76), і буквально це означало «склад, позначений гравісом, пригнічується [тобто не наголошується]» (відповідно до вчення античних філологів; згодом, як уже зазначалося, значення знака гравіса змінилося на звичне для нас, Strockis 2007: 31). Однак і це не було б дуже зрозумілим та звичним висловом для студентів XVIII століття. Те, що «короткий склад» і «ненаголошений склад» у XVIII столітті означали те саме, особливо в Польщі, видно зі старого вислову Nos Poloni non curamus quantitatem syllabarum «ми, поляки, не дбаємо про кількість складів», тобто, говорячи латиною, не дбаємо про місце наголосу. Задля комізму його треба вимовляти, неправильно наголошуючи кожне можливе слово: Nos Pōloni non cūrāmus quantĭtātem syllābarum. У літературі можна знайти згадки про те, що цей вислів виник у XVIII столітті, але Knie 1887: 661 відсуває його походження аж до видання, опублікованого 1591 року, де навіть було надруковано елегійний дистих із абсурдно неправильними довготами складів, а отже, і з іктами елегійного дистиха, що пародіювали польське наголошування: Gērmānūs ēt Pōlōnūs īntēr sē cērtābānt ōlim, Quāntĭtātem cūrō nōn ēgō syllābārum… («Німець і поляк колись сперечалися між собою: Я не дбаю про кількість складів…») Там само цитується і згаданий вислів, де всюди, де можливо, неправильно наголошені та ненаголошені склади позначено знаками довготи й короткості: Nos Pōlōni non cūrāmus quantĭtātem syllābārum. Подібну історію розповідає і von Gotschall 1884, 354: там написано, що так німці глузували з неправильного польського латинського наголошування, тоді як самі наголошували правильно (Nós Polōni non curāmus quantĭtātem syllābarum). Зрештою Büchmann 1877: 224 знаходить витоки цієї історії у XV столітті, коли тогочасний король Польщі Казимир Ягеллончик зустрівся зі шведським королем Карлом VIII. На цій зустрічі шведський король говорив латиною, але ніхто з польської делегації його не зрозумів, тож довелося 64 Acta Linguistica Lithuanica LXXXV Kirčiavimo skyrius 1737 metų lietuvių kalbos gramatikoje покликати монаха-перекладача. Розгніваний Казимир Ягеллончик тоді наказав, щоб у Польщі ніхто не міг обіймати високих державних посад, якщо не вміє говорити латиною. Через це латинська мова поширилася в Польщі, але менш освічені люди неправильно наголошували; звідси й виник цей вислів. Мета цієї статті — не підтвердити й не спростувати цю історію, але ми бачимо, що для позначення «місця наголосу» казали «кількість складу». Зрештою, такий жарт потрапив навіть до драми Friedricho von Schillerio «Demetrius». Героїня драми Marina Mniszech на Крокувському сеймі каже: «Чи присягаєте ви мені у вірності?», а присутні відповідають: «Jurāmus! Присягаємо!» Тут пародіюється неправильне польське наголошування латинської мови jurāmus (відповідно до згаданого вислову); правильно було б jurāmus, але неправильне місце наголосу підтверджує також ритм німецького ямбічного рядка: Schwört ihr mir Treue? – Jurāmus! Wir schwören! Як видно з примітки Boxbergerio до цього місця тексту, деякі знавці німецької літератури не зрозуміли цього жарту й вважали його помилкою поета. Знаючи всю історію, це справді дуже комічно (ніби цього було недостатньо, після цих слів члени Крокувського сейму, вихопивши мечі, вигукують «Vivat Marina! Russiae regina!», цього разу, здається, правильно наголошуючи), але варто звернути увагу, що ненаголошений склад у тексті Schillerio було позначено як короткий (Boxberger 1878: 199), тобто розумілося, що «короткий склад» = «ненаголошений склад». Тепер уже можна вважати з’ясованим, що «короткий склад» мав означати «ненаголошений». Однак що автор Universitas хотів цим сказати? «Якщо перший склад має якийсь наголос, решта є ненаголошеними»? На перший погляд це звучить як тавтологія. Як зазначалося, граматику було призначено для польських студентів. Від часів праслов’янської мови наголос у польській мові був вільним, пізніше, можливо від XIV століття, наголошувався перший склад слова, а ще пізніше з’явився побічний наголос у передостанньому складі довгих слів, який у XVIII столітті став головним наголосом слова (Długosz-Kurczabowa 2006: 133–134); так сформувалося польське наголошування, відоме й нині. Universitas граматику створено на початку XVIII століття; отже, дуже ймовірно, що на той час у польській мові ще могла існувати перехідна стадія, коли довгі слова мали два наголоси — на першому та передостанньому складі. Отже, автор Universitas навчає польських студентів не робити цього в литовській мові: якщо перший склад слова позначено як наголошений, усі решта є «короткими»; інакше кажучи, у довгих литовських словах студенти повинні намагатися не вимовляти другого наголосу в передостанньому складі, хоч би якого наголосу вимагала їхня рідна мова. Це виявляє, що автор Universitas сам викладав литовську мову, адже таке практичне правило міг Straipsniai / Articles 65 MINDAUGAS STROCKIS вписати до своєї граматики лише той, хто сам чув таке наголошування студентів, коли довге литовське слово, наприклад, būdāvorne, вони вимовляли як 'būdā vorme (можливо, навіть як būdā vome, якщо колишній побічний наголос польської мови вже почав ставати головним), як слова своєї рідної мови5. Отже, речення «Si 1ma fyllaba habet accentum quęmčīną [ue] reliquę breues sunt» означає: «Якщо перший склад має якийсь наголос, решта є ненаголошеними [= не мають побічного наголосу, властивого тогочасній польській мові].» Нарешті, останнє речення: Оскільки ці наголоси не можна проілюструвати польськими чи іншими словами, слід звернути увагу на те, як розмовляють уроджені литовці; так їх буде пояснено в наступних прикладах. «Оскільки ці наголоси [інтонаційні акценти] неможливо проілюструвати польськими чи іншими словами, слід слухати, як говорять носії литовської мови; так цього буде навчено без інших прикладів.» Звичайно, з-поміж сусідніх мов інтонаційні акценти існують у латиській мові, але знання латиської мови в ті часи в Литві не було поширеним. Щоправда, 1732 року, тобто лише за 5 років до Universitas, і в тому самому місці, тобто в друкарні тодішнього Вільнюського університету (єзуїтської академії), було видано й граматику латиської мови, названу Dispositio imperfecti ad optimum seu Rudimenta grammatices Lotavicae. Як і Universitas, так і Dispositio було видано без імені автора, але в наш час встановлено, що її створив латиський єзуїт, доктор теології Юріс Спунґенс (у польських джерелах званий Jerzy Szpungiański, у латиських іноді також Georgs Špungjanskis), який викладав і у Вільнюському університеті (Eigminas 1981: 18). Проте немає відомостей, що в його латиській граматиці було описано інтонаційні акценти; чи знав автор Universitas Спунґенса і чи могли вони, будучи колегами та авторами граматик, радитися з якихось мовознавчих питань, залишається невідомим. 5 Можливо, ці історичні особливості польського наголошування сприяли виникненню й згаданого вислову Nos Pōloni non cūramus..., але це вже було б предметом полоністичного дослідження. 66 Acta Linguistica Lithuanica LXXXV Kirčiavimo skyrius 1737 metų lietuvių kalbos gramatikoje ВИСНОВКИ Після з’ясування незвичної для нашого часу латинської термінології XVIII століття стає зрозуміло, що зауваги автора Universitas про наголос у литовській мові означають ось що (повторюючи нумерацію підрозділів оригіналу): Інтонаційні акценти (точніше, їхні фонетичні варіанти) різноманітні, і в граматиці з дидактичною метою їх необхідно всюди позначати, оскільки звичне доти позначення експлікативних діакритичних знаків, як-от у граматиці Клейна, мало допомагає тим, хто навчається. Є чотири фонетичні випадки інтонаційних акцентів, які потрібно навчитися вимовляти якомога точніше, щоб носій литовської мови зрозумів, що сказано: 1. Короткі склади мають бути особливо короткими порівняно з польською мовою. Їх позначають знаком гравіса. 2. Циркумфлексний інтонаційний акцент у монофтонгах поляки-носії можуть імітувати, вимовляючи його як подвійну польську голосну в тому самому складі (наголошуючи, як можна припустити, другу з цих двох; тобто слово pōnas вони можуть досить добре вимовити так, ніби польською кажуть [po˙onas]). Цей інтонаційний акцент позначається ламаним циркумфлексом (який був звичним у латинській абетці). 3. Акутний інтонаційний акцент вимовляється в кінці довгого складу з послабленням голосу. Його позначають знаком акута, який у друкованому виданні через технічну необхідність було замінено на літеру шрифту antiqua без діакритичного знака. 4. Під час вимови циркумфлексного інтонаційного акценту в дифтонгу голосний, принаймні a, вимовляється «твердіше», тобто стає ніби редукованим, інакше кажучи, більш заднім; як можна припустити, це вже не [a], а ближче до [ę]. Такий випадок інтонаційного акценту в друкованому виданні позначається знаком гравіса, якщо це не останній склад слова. В інших мовах, якими могли володіти тодішні студенти, таких інтонаційних акцентів немає. Виокремити такі 4 випадки було цілком обґрунтовано, адже вимова циркумфлексного голосного (монофтонга) і вимова того самого голосного в циркумфлексному дифтонгу істотно відрізняються, і це важливо під час навчання студентів-не носіїв мови. Не згадано фонетичної різниці між акутними монофтонгами й дифтонгами (такими як pūlė, pilti тощо), і в тексті видання їх позначено однаково (літерою antiqua); з цього можна припустити, що в діалекті автора ця різниця була не дуже значною або дидактично не здавалася дуже важливою. 5. Якщо довге слово має наголос на 1-му складі (у таких формах, як, наприклад, būdavome), студенти повинні намагатися не вимовляти побічного наголосу в передостанньому складі, хоч би якого наголосу вимагала їхня рідна польська мова XVIII століття. Отже, очевидно, що все це збігається з тим, що відомо про інтонаційні акценти литовської мови в наш час, і жодних дивностей тут не сказано. Істотна відмінність інтонаційних акцентів XVIII Straipsniai / Articles 67 MINDAUGAS STROCKIS століття від сучасних полягала в тому, що їх завжди чітко розрізняли. Іноді в літературі говорять, що автор Universitas «ще не до кінця осягнув суті інтонацій» (Eigminas 191: 45); так говорити нечесно й неправильно. На це можна лише запитати: а хто в ті часи осягнув їх краще? Або: яких саме помилок він припустився, пояснюючи інтонації? Єдине, що не збігалося б із прийнятим у наш час поясненням, — це те, що спадна інтонація в монофтонгах і дифтонгах автором Universitas описана як два окремі випадки, але це обґрунтовано і з погляду фонетики, і з погляду дидактики, а Universitas мета граматики й була дидактичною. Справді, перший, хто виявив і точно описав литовські інтонації, не маючи жодних прикладів у граматиках інших мов⁶, Universitas автор був талантом мовознавства, гідним пошани нарівні з Бугою, Яблонським і Куршайтісом; на жаль, у наш час навіть його ім’я невідоме. Якби він народився в іншу епоху й став не єзуїтським священником, а професором мовознавства, його згадували б серед найвидатніших дослідників литовської мови. LITERATŪRA Boxberger Robert 1878: Schiller’s sämtliche Werke, hrsg. von R. Boxberger, Siebenter Band, Berlin: G. Grote’sche Verlagsbuchhandlung. Brender Franz 1933: Zur Metrik der litauischen Hexameter von 1589. – Archivum Philologicum 4, 35–45. Büchmann Georg 1877: Geflügelte Worte. Der Cit atenschatz des Deutschen Volks. Zehnte verbesserte und vermehrte Aufl., Berlin: Haudeund Spener’sche Buchhandlung. Eigminas Kazimieras 1981: Lietuvių kalbos gramatikos iki 1737 m. ir „Universitas lingvarum Litvaniae“ atsiradimo sąlygos. – Universitas Lingvarum Litvaniae, Vilnius: Mokslas. Gottschall Rudolf von 1884: Unsere Zeit. Deutsche Revue der Gegenwart, hrsg. von R. von Gottschall, Erster Band, Leipzig: F. A. Brockhaus. Długosz-Kurczabowa Krystyna, Dubisz Stanisław 2006: Gramatyka historyczna języka polskiego, Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego. PLKG 1957: Pirmoji lietuvių kalbos gramatika, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla. ⁶ Kaip minėta, latvių kalbos mokėjimas tais laikais Lietuvoje nebuvo paplitęs, o senosios graikų kalbos priegaidės buvo mirusios prieš pusantro tūkstančio metų ir niekam negirdėtos, tad skirtingi graikų kirčio ženklai tais laikais galėjo atrodyti tik kaip bizantiškos rašybos įmantrybė. 68 Acta Linguistica Lithuanica LXXXV Kirčiavimo skyrius 1737 metų lietuvių kalbos gramatikoje Knie Ferdinand 1887: Geistesblitze. Die geflügelten Worte und Zitate des deutschen Volkes, Zusammengestellt von F. Knie, Zweiter Teil, Paderborn: Druck und Verlag der Bonifacius-Druckerei. Kurschat Friedrich 1876: Grammatik der littauischen Sprache, Halle: Verlag der Buchhandlung des Waisenhauses. Kuršaitis Frydrichas 2013: Lietuvių kalbos gramatika, 1876, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla. PJ 2006: Poradnia językowa (lenkų kalbos konsultacijos). Prieiga internete: https://sjp.pwn.pl/poradnia/haslo/samogloski-miekkie;6644.html [žiūrėta 2021–11–26]. SD 1642: Dictionarium trium linguarum In usum Studioсаs Juventutis, auctore Constantino Szyrwiɗ è Societate Jesu, Vilnæ: Typis Academicis Societatis Jesu. Strockis Mindaugas 2007: Klasikinių kalbų kirčio žymėjimo įtaka lietuvių kirčio žymėjimui: daktaro disertacija, Vilnius: Vilniaus universitetas. ULL 1981: Universitas linguarum Lituaniae, iš lot. k. vertė ir įvadą parašė K. Eigminas, Vilnius: Mokslas. Volkmar Nicolaus 1640: Compendium linguæ Polonicæ in gratiam Juventutis Dantiscanae collectum à Nicolao Volkmaro, Dantisci: Sumptibus Andreæ Hünefeldii Bibliopolæ. Zwoliński Przemysław 1952: Wypowiedzi gramatyków XVI i XVII wieku o dialektyzmach w ówczesnej polszczyźnie. – Pamiętnik Literacki: czasopismo kwartalne poświęcone historii i krytyce literatury polskiej 43/1–2, 375–407. The Chapter on Accentuation in the 1737 Lithuanian Grammar SUMMARY This grammar of Lithuanian, written in Latin and published without an author’s name in Vilnius in 1737, is titled Universitas Linguarum Lithuaniae, which can be translated, not literally but according to the author’s intended meaning, as ‘A universal form of Lithuanian’ or ‘A dialect universally understood in all Lithuania’. It is the earliest known source to correctly describe the syllable tones of Lithuanian and to mark them correctly throughout in the text. However, the description of the syllable tones in this grammar is not always easy to understand for a modern reader because of its unusual 18th century terminology. Straipsniai / Articles 69 MINDAUGAS STROCKIS The grammar was intended for students of Lithuanian whose native tongue was Polish, so all grammatical descriptions were adapted to the needs of Polish students. The words cum attenuatĭone quadam vocis, used to describe the pronunciation of the Lithuanian acute tone, clearly mean ‘with a certain weakening of voice [towards the end of the syllable]’, which is congruous with Lithuanian pronunciation. The word durius (‘harder’), used to describe the pronunciation of the circumflex tone in diphthongs, quite obviously corresponds to the Polish word twardziej (‘harder’ or ‘tougher’), that is, with a certain backward quality of the vowel. The term syllaba brevis actually means not a short syllable, but an unstressed syllable, as was common practice at the time, especially in Polish contexts. There is an old saying, describing incorrect accentuation of Latin by the Poles, Nos Póloni non cúramus quantĭtatem syllabārum, whose origin can be traced to the 16th century, if not earlier. It is notable that while the meaning is ‘We Poles do not care about correct accentuation [of Latin]’, the literal meaning of the Latin is ‘We Poles do not care about syllable quantities’. A joke based on this story even found its way into Friedrich von Schiller’s drama Demetrius, where the character Marina Mniszech says in front of the Cracow Diet, ‘Do you swear allegiance to me?’, and all present answer ‘Jurāmus!’ We swear!’ The wrong accentuation is confirmed by the rhythm of the German iambic line: Schwört ihr mir Treue? – Jurāmus! Wir schwören!, yet the unstressed syllable (which indeed had to be stressed in correct Latin) was marked with a breve mark in Schiller’s text. Finally, as has been established by researchers into historical grammar of Polish, in the 18th century long Polish words could have been given two stresses, one on the first syllable, and another on the second-last syllable (which eventually became the primary, and then the only, word stress in modern Polish). So the instruction in the 18th century Lithuanian grammar si prima syllaba habet accentum quemcumque, reliquae breves sunt does not mean ‘if the first syllable has an accent mark of any kind, the remainder are short’; in fact it means that if a Lithuanian word has the stress on the first syllable the learners should be careful not to add a secondary stress on the penult, as they would likely do in their native language, 18th century Polish. It appears that all that the 1737 grammar says about Lithuanian accentuation and syllable tones is fully in line with Lithuanian pronunciation as we know it today. The only difference between 18th century Lithuanian syllable tones and modern ones is that the former were always clearly distinct without any blurring or hesitation. Įteikta 2021 m. lapkričio 26 d. MINDAUGAS STROCKIS Lietuvių kalbos institutas Petro Vileišio g. 5, LT–10308 Vilnius, Lietuva [email protected] 70 Acta Linguistica Lithuanica LXXXV