Brėžiant Vyžuonų ribą: šiaurės rytų Lietuvos XV a. asmenvardžiai ir (ne)pamirštas kelias

DARIUS IVOŠKA Інститут литовської мови ORCID id: orcid.org/0000-0003-3898-0000 Напрями наукових досліджень: ономастика, історичний балтійський іменник, мовні контакти. ANDREJ RYČKOV Інститут історії Литви ORCID id: orcid.org/0000-0002-7008-9990 Напрям наукових досліджень: правова та політична культура ВКЛ XIII–XVI ст. DOI: doi.org/10.35321/all91-01 ВИЗНАЧАЮЧИ МЕЖУ ВИЖУОНА: ОСОБОВІ ІМЕНА ПІВНІЧНО-СХІДНОЇ ЛИТВИ XV СТ. І (НЕ)ЗАБУТА ДОРОГА* Картографування меж Вижуонаса: особові імена 15th-го століття та тривала спадщина північно-східної Литви АНОТАЦІЯ Статтю написано на основі аналізу даних унікального рукопису, що зберігається в бібліотеці Ягеллонського університету в Кракові (Польща). У протоколі допиту свідків, датованому 1469–1477 роками, згадуються два важливі історичні факти, значущі як для історичних, так і для лінгвістичних досліджень, а саме: засвідчення дороги Бринкішкіс, яка на той час позначала частину меж володінь Вижуонаса, та іменування 99 свідків. У цій праці аналізуються історія архівування протоколу, питання локалізації згаданої дороги та походження її назви, а також розглядається передавання історичної пам’яті * За консультації під час підготовки історичної частини статті та публікації джерела Andrej Ryčkov дякує Tomui Baranauskui, Dariui Baronui, Jonui Drungilui, Artūrui Duboniui та Sergejui Temčinui. Straipsniai / Articles 11 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV передача. Дослідження імен свідків виявляє тенденції ідентифікації та найменування осіб, що переважали в другій половині XV ст., а також обставини, які їх зумовлювали. КЛЮЧОВІ СЛОВА: Вижуонос, межі землеволодінь, усна та писемна культура, історичний ономастикон, особові імена, історичні джерела. АНОТАЦІЯ У статті досліджується унікальний рукопис, що зберігається в бібліотеці Ягеллонського університету в Кракові, Польща, зосереджуючи увагу на протоколі допиту свідків, датованому 1469–1477 роками. У протоколі висвітлено два ключові історичні елементи, важливі як для історичних, так і для лінгвістичних досліджень: дорогу Бринклішкес, яка на той час визначала частину меж маєтку Вижуонос, і називання 99 свідків. У статті розглянуто історію архівування протоколу, досліджено локалізацію та етимологію дороги Бринклішкес, а також проаналізовано передавання історичної пам’яті. Крім того, у дослідженні проаналізовано імена свідків, щоб виявити тенденції в ідентифікації та практиках найменування осіб, поширені в другій половині 15ᵗʰ століття, і чинники, що впливали на ці практики. КЛЮЧОВІ СЛОВА: Вижуонос, межі землеволодінь, усна та писемна культура, історичний ономастикон, особові імена, історичні джерела. Знаємо, що межа — дорога Бринклішкес, а Альгірдас встановив [цю] межу Опитані щодо меж маєтку Вижуонос, що належав Радвілу Астикайтісу (†1477)¹, біля Узпаляй, згадані слова послідовно й одностайно підтвердили представники сусідніх громад із Гедрайчяй, Утеноса, Тауранґая, Балнінкая, а також троє підданих Станіслава (Станкуса) Судивойтіса². Вони свідчили про події, що відбулися приблизно століття тому: великий князь литовський Альгірдас (†1377) встановив частину межі Вижуонос, фізичним відображенням якої в природному ландшафті була дорога Бринклішкес. Хоча дані допиту були записані чорнилом на папері ¹ Докладніше про маєток Вижуонос див. Malczewska 1985: 156–157; Baliulis 2006: 98–114. ² «Вѣдаем, што ж граница – бринкгелeва дорога, а Ольгирдъ дѣлал границу.» ВJ 329/99 [аркуші не пронумеровані]. Докладніше див. додаток 1. 12 Acta Linguistica Lithuanica XCI Brėžiant Vyžuonų ribą: Šiaurės rytų Lietuvos XV a. asmenvardžiai ir (ne)pamirštas kelias на аркуші³, подальший судовий процес міг бути взагалі письмово не задокументований, тому жодні інші обставини судового процесу невідомі⁴. Важко однозначно відповісти, з якою формою колективної пам’яті — комунікативною чи культурною пам’яттю — слід пов’язувати це свідчення членів територіальних спільнот⁵. Безперечно, знання про межу збереглося завдяки комунікативній пам’яті, оскільки вона охоплює нещодавно пережите минуле (до 75–100 років) і найчастіше виражається в усних оповідях. З іншого боку, це знання могло перерости у форми культурної пам’яті або практикуватися в них. У такому разі знання про межу маєтку повинно було бути ритуалізованим. Ритуал, що формував колективну пам’ять, імовірно, був пов’язаний не стільки з користуванням самим шляхом, скільки з обов’язком громад доглядати за Brinkliškių kelią та ремонтувати його⁶. За словами Aliaksandro Hrušos, в епоху Kazimiero Jogailaičio, у 1440–1492 роках, у Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje посилилася експансія юридичної писемності, однак «індустріального» рівня вона досягла дещо пізніше — за правління Aleksandro і Žygimanto Senojo⁷. З одного боку, протокол допиту свідків, що зберігся до наших днів і публікується в цій статті, є унікальним джерелом, яке репрезентує становлення ранніх практик писемної культури. З іншого боку, дані, записані в протоколі, свідчать про взаємодію цієї культури з архаїчною (язичницькою) усною культурою⁸. Tomas Čelkis, який досліджував прояви звичаєвого права ³ Надалі в тексті цей документ умовно називатимемо протоколом допиту свідків, оскільки таке визначення найкраще передає зміст рукопису. Варто звернути увагу на те, що писар, який склав протокол, жодним чином його не назвав. Майже через століття після складання документа особи, які опікувалися його архівуванням, назвали його реєстром (пол. rejestr, rejestr), див. додаток 1. Таке визначення документа, імовірно, пов’язане не стільки зі змістом, скільки з розміщенням тексту на аркуші паперу. Текст було написано у двох вертикальних стовпцях; саме так у XVI ст. укладалися списки господарського обліку різного типу (реєстри). Досі такі господарські документи не досліджувалися з перспективи науки дипломатики. Про архівні реєстри див. Ragauskienė 2015: 111–138. ⁴ У протоколі безпосередньо зазначено, що Radvila Astikaitis подав цих свідків для допиту судовими урядовцями («Пана Родивиловых, воевод(ы) троцкого, свѣдков»). Хоча предмет судового процесу в протоколі допиту не згадується, він відомий із дорсального запису, який з’явився під час архівування документа. Докладніше див. додаток 1 (Оригінал). Імовірно, справу розглядали в суді великого князя, оскільки Radvila Astikaitis належав до Ради панів. Про компетенції суду правителя див. Valikonytė 2023: 67–88. ⁵ Докладніше про класифікацію колективної пам’яті Janas ir Aleida Assmann див. Assmann 1988: 9–19. ⁶ Про архаїчні балтійські шляхи та догляд за ними див. Čelkis 2021: 49–58; про Brinkliškių kelią докладніше див. примітку 70. ⁷ Про процес утвердження документа в Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje в другій половині XV ст. — першій половині XVI ст. докладніше див. Hruša 2015: 200–242; 2019: 236–289. ⁸ Про утвердження писемної культури в Литві пізнього Середньовіччя — раннього Нового часу та її взаємозв’язок з усною культурою див. Ališauskas 2009; Hruša 2015: 364–412; 2019: 433–483. Straipsniai / Articles 13 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV У Литві в XIV–XVI ст., звернувши увагу на те, що в судових справах, у яких розглядалися питання власності, меж земельних володінь, повинностей і доказу шляхетства, як свідків, котрі зберігали усну пам’ять і знали звичаєве право, залучали «старих людей» (рус. старые люди, мужы старые, лат. senes) (Čelkis 2023: 121–134). В історичних джерелах, що дійшли до наших часів, вони часто залишаються анонімними. Відомий лише один документ 1522 року, у якому зафіксовано особові імена п’ятьох «старих людей» з Марківської волості (нині Маркова, Мінська область, Білорусь)⁹. Це значно менше, ніж у публікованому протоколі допиту свідків, де іменами або іменами та по батькові ідентифіковано аж 99 осіб, які проживали на території сучасної Північно-Східної Литви¹⁰. У протоколі всі вони безпосередньо не називаються «старими людьми». Припустити, що принаймні частина свідків належала саме до цієї соціальної групи, дає змогу їхня функція в судовому процесі — пам’ятати й засвідчувати «справжні» факти минулого¹¹. Знання ними звичаєвого права та пам’ять, що передавалася з покоління в покоління, мали викликати довіру як у сторін справи (або принаймні в однієї з них, тобто в Radvila Astikaitis), так і в суддів, які розглядали справу. Ця стаття є дослідженням окремого випадку; її мета — встановити час і обставини складання протоколу допиту свідків, а також історію його архівування. Не менш важливим завданням є з’ясувати, хто був хранителями колективної пам’яті громад Giedraičiai, Utenos, Tauragnų та Balninkų, згаданих у протоколі, і як вона проявлялася. Нарешті, це дослідження має на меті розглянути обставини виникнення назви дороги, що позначала межу володінь Vyžuonų, і спробувати локалізувати її, а на підставі аналізу імен 99 свідків висунути припущення про можливі тенденції розвитку литовської антропонімії в досліджуваний період. Детальний аналіз словотвору та походження цих імен через обмежений обсяг публікації не є предметом цієї роботи; подано лише узагальнені висновки, що випливають із дослідження. Дослідження імен проведено із застосуванням методу морфологічного порівняльного аналізу з метою визначення принципів творення імен та етимологічного аналізу, який розкрив їхнє походження. ⁹ Miška Jeviečius, Macovskis, Trusia, Ivanas Jurkovičius, Ivanas Šina Žukovičius (Čelkis 2023: 127–128). ¹⁰ Ймовірно, для писаря було важливо знати й пам’ятати точну кількість свідків; бажаючи відрізнити одну особу від іншої, кінець позначення особи він позначав крапкою. Див. додаток 2. Відповідно: 14 із Giedraičiai, 31 з Utenos, 23 з Tauragnų, 28 з Balninkų, 3 піддані Stanislovas (Stankaus) Sudivojaitis. Див. додаток 1. ¹¹ Докладніше див. додаток 1. Пор. Čelkis 2023: 121–134. 14 Acta Linguistica Lithuanica XCI Brėžiant Vyžuonų ribą: Šiaurės rytų Lietuvos XV a. asmenvardžiai ir (ne)pamirštas kelias 1. ДАТУВАННЯ ТА АРХІВНА ІСТОРІЯ Згадка в протоколі Radvila Astikaitis, воєводи Trakų, дає змогу попередньо датувати цей документ 7–8-м десятиліттями XV ст.12 Це датування уточнює водяний знак паперу — голова бика (з міжрогів’я якого виростає квітка із шістьма пелюстками, а з морди вниз простягається латинський хрест). Варто звернути увагу на те, що Edmundas Laucevičius не знав цього різновиду водяного знака13. Він відповідає водяному знаку № 70183, внесеному до електронної бази даних водяних знаків Piccardo14. Папір із таким водяним знаком було використано в документі, складеному 1469 року в Brescia (нині Ломбардія, Італія). Важко встановити, де саме було виготовлено аркуш паперу, використаний для складання протоколу, проте безсумнівно — у Північній Італії15. Значно важче визначити, скільки часу тривав процес від виготовлення паперу до моменту, коли він потрапляв до користувача в тому чи іншому європейському регіоні (особливо в Литві)16. Тому датування публікованого протоколу є умовним: воно окреслює межу й вказує, що його було складено не раніше 1469 року, але не пізніше 1477 року, коли помер Radvila Astikaitis17. Імовірно, протокол допиту свідків було складено не в суді, а після направлення судового уповноваженого службовця18. Останній опитував свідків на місці, а як доказ мав подати суду письмове свідчення. Варто звернути увагу на те, що протокол не було скріплено печаткою. З цього можна зробити висновок, що судді довіряли свідченню, записаному на папері, а перевірка авторства самого тексту, як і судовий процес, могла відбуватися в усній формі. Під час судового процесу або після нього аркуш паперу, на якому було складено протокол свідків, потрапив не до суду, а до рук Radvila Astikaitis та його нащадків. Саме цей документ згадано 1638 року в інвентарній книзі архіву князя Kristupas Radvila (†1640) серед інших восьми документів дев’ятого зв’язку маєтку Vyžuonų, 12 Radvila Astikaitis (†1477) обіймав посаду воєводи Trakų у 1466–1477 рр. (Petrauskas 2003: 215–216; UWKL II 225). 13 Пор. Laucevičius 1967a: 203–213, № 1441–1506. 14 Wasserzeichensammlung Piccard Online, № 70183; доступно в інтернеті: https://www.wasserzeichen-online.de/wzis/struktur.php?ref=IT1365-PO-70183 [переглянуто 2024–06–13]. 15 Пор. Rábai 2021: 218–243. За E. Laucevičius, у XV ст. папір до Литви завозили з Італії, Франції та Німеччини (Laucevičius 1967b: 51). 16 Про торгівлю папером у середньовічній Англії див. Rold Da 2020: 58–93. 17 Звичайно, справжня дата складання протоколу мала бути ближчою до 1469, ніж до 1477 року. 18 Про урядових судових службовців — diečkus, žvėlgūnus, vaznius і писарів — докладніше див. Valikonytė 2023: 54–66. Straipsniai / Articles 15 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV які хоч і малозначущі, необхідно зберегти для майбутніх часів19. Протокол легко розпізнати за описом, складеним архіваріусом: старий список свідків щодо розмежування Ужполя та Вижун дорогою Брінґеле, яку проклав Ольґерд20. У цьому випадку варто зазначити, що особа, яка склала архівний запис, неправильно зрозуміла твердження протоколу: «Въдаѣм, што ж граница – бринкгелева дорога, а Ольгирдъ дѣлал границу.» Великий князь литовський Ольґерд встановив межу, але дороги не прокладав; дорога мала існувати ще до встановлення межі. На зворотному боці самого протоколу також є чотири записи, які дають змогу простежити історію його архівування у XVI–XIX ст.21 Найдавніший із них датується серединою — другою половиною XVI ст.22. У ньому, як і в усьому тексті протоколу, ще не було згадано маєток Вижуни. З огляду на аналогію з архівом Альберта Ґоштаутаса першої половини XVI ст. (Ragauskienė 2015: 99), можна припустити, що в архівах Миколая Радзивілла та Юрія Радзивілла протокол зберігався разом з іншими документами володіння Вижуни, як і за часів Радзивілла Астикайтіса (Malczewska 1985: 156–157). У цьому записі на звороті було занотовано лише коротку анотацію протоколу, але не посилання на документ в архівному реєстрі23, і це не обов’язково полегшувало пошук документа серед інших документів маєтку Вижуни або давало власникові документа попередні відомості. Очевидно, саме тому 1520 року тодішній підчаший великого князя та гродненський староста Юрій Радзивілл у справі з тракайським воєводою та маршалком господаря Григорієм Астикайтісом щодо силоміць захоплених селян маєтку Вижуни не скористався даними протоколу24. Уже за часів сина Юрія Радзивілла — Миколая Радзивілла Рудого — або онука — Христофора Радзивілла Перуна, приблизно наприкінці XVI ст., під час упорядкування та створення нових особистих архівів, на звороті протоколу було залишено ще один запис25. У ньому вперше безпосередньо було згадано Вижуни. Отже, відтоді, навіть після відокремлення протоколу від решти документів, його можна було легко розпізнати й віднести до комплексу документів маєтку Вижуни. Очевидно, до знищення Речі Посполитої документ зберігався в Радзивіллів 19 [...] хоча й малопотрібні, однак його слід сховати для майбутніх часів (AGAD, AWR, 160: 72). 20 Старий реєстр свідків щодо розмежування між Ужполем і Вижунами Брінґелевою дорогою, яку проклав Ольґерд (AGAD, AWR, 160: 72). 21 Див. додаток 1 (Оригінал). 22 Свідки на ужпольській землі Радзивіллів. Див. додаток 1 (Оригінал). 23 Пор. Ragauskienė 2015: 111–138. 24 Щоправда, він зовсім не згадував свого діда, аргументуючи, що цими селянами маєтку Вижуни володів його батько Миколай Радзивілл. RIB 20: 912. Альґірдас Баліуліс вважає, що в цій справі згадуються Вижуни, які належали не Радзивіллам, а Астикам, пор. Baliulis 2006: 98–99. 25 Старий реєстр свідків щодо розмежування між Ужполем і Вижунами. Плачаю — додаток 1 (Оригінал). 16 Acta Linguistica Lithuanica XCI Brėžiant Vyžuonų ribą: Šiaurės rytų Lietuvos XV a. asmenvardžiai ir (ne)pamirštas kelias в архіві Біржайської гілки роду26. Пізніше Вижуони разом з усім архівом перейшли до роду Пусловських (пол. Pusłowscy), який, хоча й продав маєток 1856 року графу Едварду Гутен-Чапському (Słownik XIII 689), зберіг у своїх руках принаймні частину архіву маєтку27. Після смерті 1968 року останнього представника роду Пусловських — Ксаверія — його численну колекцію творів мистецтва, книг і рукописів успадкував Ягеллонський університет у Кракові (Zlot 2018: 105)28. Від середини 1990-х років рукописи роду Пусловських надходили до Бібліотеки Ягеллонського університету, яка дозволила користуватися ними у Відділі рукописів Бібліотеки з 1999 року (там само). Після розгляду історії побутування протоколу переходимо до аналізу записаних у ньому даних. Щоб зрозуміти принципи литовського найменування в час виникнення цього протоколу, потрібно коротко оглянути розвиток литовських імен і значення імен, згаданих у цьому протоколі. 2. ІМЕНА СВІДКІВ ТА ЗНАЧЕННЯ ЇХ ФІКСАЦІЇ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРИЧНОГО ЛИТОВСЬКОГО ІМЕННИКА До хрещення Литви домінувало одночленне найменування особи національним ім’ям литовського або балтійського походження (Maciejauskienė 1991: 20–21). Одночленне найменування було властиве всім, незалежно від соціального стану. Найперші литовські імена, засвідчені в дипломатичних документах міжнародного значення, — це імена литовських князів29, наприклад, Міндовга (1251, 1253, 1257 Mindowe rex Lettowie (PUB I 181, 207), 1257 Mindowe dei gratia rex Lettowie (там само: 38)), Гедиміна (1323 Gedimіnne dei gratia letphanorum Ruthenorumque rex (KDL 12)), Вітовта і Карібута (1388 Witoldus et Conradus frater eius duces Littuanie Karobut frater pretensi regis Polonie (там само: 47) та ін. 26 Про це робимо висновок із третього дорсального запису: No(mer) 10. Fasc(ykul) 7. wizunskich. Див. додаток 1 (Originalą). Про специфіку архівних описів Біржайської та Кедайняйської гілок Радзивіллів див. Krom 2002: 11–14. 27 Четвертий дорсальний запис пов’язаний саме з періодом, коли протокол потрапив до архіву Пусловських: Rejestr świadkow o rozgraniczenia ziemi ouszpolskiej y outency: bryndhielowa droga, ktorą czynił Olhira. Див. додаток 1 (Originalą). 28 Докладніше про колекцію Пусловських див. у каталозі виставки, що відбулася 1998 року: Xawery 1998. 29 Імена литовських князів, узяті з історичних документів, у яких вони були засвідчені іноземними мовами, унормував і встановив їхні литовські форми Казимірас Буґа (I 1913/1958: 232–269). Straipsniai / Articles 17 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV Не слід дивуватися, якщо в джерелах цього періоду буде виявлено осіб, яких називали іменами нелитовського (небалтійського) походження, але вважали литовцями. Насамперед термін lietuvis (leitis) означав належність до соціально-військової організації монарха, і лише згодом його почали ототожнювати з етнічною групою, а ще пізніше — з політичною литовською нацією³⁰. Крім того, не можна відкидати, що й самі литовці могли називатися іменами небалтійського походження³¹. У XIV ст., а особливо на початку XV ст., почав утверджуватися двочленний спосіб іменування. Поряд з іменем почали вживати прізвиська, які тоді були загальними словами, що точніше ідентифікували особу, нерідко вказуючи на її походження (або місце проживання), родинний зв’язок, професію тощо. Наприклад, 1400 Отъ наместника отъ Полоцкого отъ Монтигирда (RLA 104), у цьому випадку для іменування особи використано назву посади та назву місцевості проживання / володіння³². 1401 Woyschwuid cum filio Radiwilo, 1401 свідки Moniwido capitaneo Wilnensi (MMAH VI 73). Початком уживання патронімів разом з особовим іменем слід вважати кінець XIV — початок XV ст., коли імена князів і знаті записували разом із патронімами: 1401 dux Ywanus Olgimunti cum filiis suis; Kesgaylo et Zzwinwolt Wolymuntonis та ін. (там само), 1409 Andrei Olgerdowitsch, Witold Keistutiewitsch (RLA 138). Після знаті до використання патроніма або апелятивів, що характеризували особу й стали основою формування прізвищ, вдалися й представники нижчих станів (Maciejauskienė 1991: 31). Примітно, що першою спадкове родове ім’я набула литовська магнатська родина Гоштаутів, яка використовувала його протягом усього XV і XVI ст.³³ Записані в аналізованому в цій праці протоколі свідків імена надійно ілюструють перехідний період іменування осіб, коли одночленне іменування поступово перетворюється на двочленне. Крім того, дані самого протоколу, його датування й антропоніми дають змогу принаймні номінально міркувати про соціальний статус свідків і процес християнізації, що відбувався в Lietuvos. ³⁰ Пор. Dubonis 2011: 395–400; Dziarnovič 2017: 126–128. ³¹ Напр., Антанас, Йонас і Євстатій, які належали до дружини Algirdas і сповідували православ’я (Baronas 2000); докладніше див. Zinkevičius 2005: 15–52. ³² Подання походження або місця проживання під час ідентифікації особи було характерним і для давніших часів, пор. 1264 Pabilte de Crowen, 1284 Rameyze de Kernowe (RSB 83, 84). ³³ Останній представник роду — Stanislovas Goštautas — помер 1542 р. (Petrauskas 2003: 112; Ragauskienė 2015: 118). 18 Acta Linguistica Lithuanica XCI Окреслюючи межу Vyžounų: особові імена XV ст. Північно-Східної Lietuvos і (не)забута дорога 2.1. Імена знатних свідків у протоколі допиту свідків Лише невелика частина свідків, наприклад, ponai iš Giedraičių, були знатними. Про це можна судити не лише з того, що тільки свідки з Giedraičiai названі терміном, який засвідчує знатність nah. Майже всі інші свідки названі лише ім’ям, а свідки з Giedraičiai — ім’ям і патронімом³⁴. У цьому випадку знатними могли бути підлеглі Stanislovas (Stankaus) Sudivojaitis — брати Eikimaičiai (Еда Екумович, брат его Монивил)³⁵, а також житель Utena Gineitis Kriačevčius (Киниеит Кряцевич)³⁶. Крім того, його згадано першим у списку жителів Utena, що також може свідчити про його високий статус у громаді. Двоє ponai iš Giedraičių названі патронімами опосередковано — шляхом уникнення повторення імені батька. При записі імен двох братів зазначено спорідненість другого з першим (брат его). Натомість повторюваний патронім Кяцнубилович при Мауко і Мувко може означати, що ці двоє свідків не є братами. Примітно, що лише ім’я одного свідка є двоскладовим національним литовським ім’ям Daūmantas (Дюмонть), а патронім Voinevič (Войневич), найімовірніше, є патронімічною формою Vainius. У зводі сучасних литовських прізвищ прізвище *Vainevičius відсутнє, однак зафіксовано Vaināvičius. Хоча останнє пов’язують із литовським особовим ім’ям Vainius і виводять з литовського vainà ‘вада, провина, причина’ або, можливо, з литовського vainoti ‘лаяти, звинувачувати; ганьбити, зневажати’, пропонується не ігнорувати й паралелі з польськими прізвищами Wojnowic, Woynewicz (щодо них див. LPDBBe Vaināvičius і Vainius). Звісно, у цьому випадку зв’язки з польськими прізвищами слід відкинути, оскільки сумнівним є вплив польської мови на литовський іменник на початку XV ст. До неясного походження належать і патроніми Рачевич і Чижевич, оскільки існують паралелі і з литовськими особовими іменами, і зі слов’янськими. Решта 11 іменувань свідків демонструють чітку тенденцію литовського іменування 34 Докладніше про іменування знаті у Великому князівстві Литовському в пізньому середньовіччі — на початку нового часу див. Būga I 1913/1958: 232–269; Maciejauskienė 1991: 31–37; Petrauskas 2003: 48–56, 111–117; Zinkevičius 2008: 31–32 та ін. 35 Щодо Еда Екумович див. «Імена селян у протоколі допиту свідків» — Еда і Ека Монивил — Манвілас — відсутнє в сучасному литовському іменнику, але рекомендоване литовське двоскладове ім’я (PVS). 36 Кряцевич. Походження патроніма Gineitis (Киниеит Кряцевич) неясне. Литовського імені з основою *Krec- / *Kriac або *Kreč- / *Kriač немає. З огляду на те, що син усе ж мав литовське ім’я, ім’я батька також не повинно мати чужомовного походження. Можливо, воно мало прізвиськове походження від апелятива krešti → krečia ‘трясти’; ‘струшувати’; ліпити, будувати, мурувати’ або krickuoti ‘не давати спокою, лізти в очі’ (LKŽe). Straipsniai / Articles 19 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV принцип: християнське ім’я37 + литовське за походженням патронімічне ім’я: Юшко Гагaилович, Мачко Кгинивилович, Ганусь Кошцевич, Мицко Кгинивилович, Пашко Довкгвидович, Петраш Шерешкович, Станко Монкгалович, Волотко брат його, Єндрювко Можекович, Гань Кептовович, Станко брат його. Варто звернути увагу на те, що батьки або діди перелічених свідків були неофітами-християнами, тому мали християнські імена. Попри це, їхніх дітей або онуків називали не християнським, а національним литовським ім’ям батька. Така тенденція також чітко помітна в іменнику вельмож доби Вітовта та їхніх дітей, коли поряд із християнським ім’ям усе ще вживалося національне литовське ім’я. Наприклад, сини Станіслава Вальманта Лампертас Румбаудас, Михайло Кенґайла, Йонас Яунюс, Матей Шедбараѕ, Ґудіґірдас і Судівой (християнські імена двох останніх невідомі) вживали патронімічне ім’я Вальмантайтіс, а не Станіслава́йтіс38. Те саме можна сказати про нащадків Михайла Кенґайли, які вживали патронімічне ім’я, утворене від національного литовського імені батька39. З іншого боку, як зазначає Рімвідас Петраускас, який досліджував литовську знать доби Вітовта, дітей онука Михайла Кенґайли — Йонаса Кенґайлайтіса, Станіслава і Миколая, називали патронімічним ім’ям Йонайтіс, «вельми вже загальним» (там само: 112). Дослідження Вачіса Вайвади, присвячене поширенню християнізації в Жемайтії та здійснене на основі даних про зміни особових імен шляхти в повітах Каршува, Кражяй і Тельшяй, виявило, що в 8-му десятилітті XV — 1-му десятилітті XVI століття національні литовські імена не надавалися, хоча як патронімічні імена шляхти вони вживалися до середини XVI століття (Vaivada 2015a: 217–218; 2015b: 242–243; 2015c: 260–261). 2.2. Імена селян у протоколі допиту свідків Майже всі згадані в протоколі жителі Утенського краю, усі жителі Тауранґая та Балнінкая, а також щонайменше один із підданих Станіслава (Станкуса) Судівойтіса, найімовірніше, були селянами. Під час читання списку імен виразно виявляється роль соціального становища в найменуванні особи, тобто нова тенденція конкретизувати особу 37 Це біблійні імена грецького, латинського та єврейського походження, адаптовані в певній мові. Наведені в цьому рукописі Юшко (від Юозапас або Юрґіс), Мачко (від Мотеюс), Мицко (від Димитріюс), Станко (від Станісловас), Гань (від Йонас) адаптовані до слов’янського вжитку. Лише Ганусь запозичене з форми імені Йонас Hans, адаптованої до німецького вжитку. 38 Див. Petrauskas 2003: 306, 286, 250, 247, 301, 244, 299, 112. Посилання на сторінки подано в тому самому порядку, в якому в реченні згадані імена осіб розташовані в книзі. 39 Кенґайлайтіси: Михайло, Йонас, Пятрас, Добеславас, Таліатас (?). Патронімічне ім’я єдиного сина Михайла Кенґайли, Бутріма, у джерелах не згадане (Petrauskas 2003: 250–254). 20 Acta Linguistica Lithuanica XCI Brėžiant Vyžuonų ribą: Šiaurės rytų Lietuvos XV a. asmenvardžiai ir (ne)pamirštas kelias ідентифікація двома іменами поки що виявляється лише під час запису імен знаті. Селян називають лише одним ім’ям. Трохи більше половини селян-свідків названо іменами литовського походження. Серед них трапляються двоскладові — Ширвидас (Сирвид), Ґірдейка (Кирдеенко), Нарвидас (Нарвид) тощо. Чимало імен апелятивного походження — Пікчюс (Пикнюс), Даґіліс (Докeшли), Молюс (Мóлис) (Молюс), Жвірбліс (Жвирблис) тощо. Частина з них має прізвиськовий характер, наприклад, Тратілас (Тратил)⁴⁰, *Раугета (Ровкжета)⁴¹, Трічіс (Тричис)⁴². Більшість особових імен апелятивного походження є суфіксальними похідними — Аґутіс (Агвути), Рустейка (Рустеко), Рімтутіс (Римтутis), Рамейка або Ромейка, Ромейка (Ромеуко), Мальдутіс (Молдути), Яунейка (Евнеико), Жодутіс (Жодутu) та ін. Варто звернути увагу на те, що значна частина перелічених імен є похідними від демінутивних суфіксів. Другу половину наведених імен свідків становлять християнські — Петкус (Петкус), Яцка або Яцкус (Иацко), Данейка (Даненко), Бенюс (Бенюс), Якубас (Иакуб), Мікалоюс (Миколау), Мартінас (Мартин) тощо. Очевидно, що лише через століття після хрещення Литви християнські імена були адаптовані до литовської мови шляхом пристосування іншомовних форм імен до литовського вжитку. Це важливий факт розвитку литовської антропонімії. Особливо варто наголосити на пристосуванні імен єврейського, грецького, латинського походження або властивих традиції вживання цих мов до литовської мови шляхом створення скорочених форм імен — Петкус (Петкус) ← пол. Piotr, рос. Петр, Ячюс (Ианос) ← пол. Jakub, рос. Иаков, Станюс (Станюс) ← пол. Stanisław, рос. Станислав, Мачюс / Мочюс (Мотюс) ← пол. Maciej, рос. Матфей тощо. Відомі також випадки литовського суфіксального словотвору — Матейка (Мотенко) ← пол. Maciej, рос. Матфей, Данейка (Даненко) ← пол. Daniel, рос. Даниил⁴³. Особливо важливим є також сам факт згадування всіх цих імен у 7–8-му десятиліттях XV століття. Оцінюючи дотепер здійснені дослідження історичної литовської антропонімії, її джерела й дані, варто зазначити, що найдавніші докладно досліджені автентичні первинні історичні джерела (адміністративні, канцелярські документи, дипломатичне листування та ресурси іншого характеру, що зберігаються в архівах) здебільшого ґрунтуються на документах, датованих XVI століттям⁴⁴. Небагато є й надійних досліджень історичних документів XIII–XV століть, тому записані в цьому рукописі особові імена слід вважати одними з найдавніших або найдавнішими їхніми свідченнями. ⁴⁰ Пор. лит. прізвища Trãtas, Tratùlis, що виводяться з лит. tratùs «той, хто багато й без потреби говорить»; plepùs, tratė́ti «базікати, тріщати, торохтіти, багато говорити, плескати язиком» (LPDBė). ⁴¹ Пор. лит. прізвище Raugas від лит. raugas «похмура, кисла, сварлива людина» (LPDBė). ⁴² Пор. лит. прізвище Tričius, пов’язане з лит. tričàs «гаряча людина, боягуз» (LPDBė). ⁴³ Відповідники польських і російських імен див. SSNO I–VII та Petrovskij 1966. ⁴⁴ Серед нових праць, присвячених раннім литовським особовим іменам, варто згадати статті Дайви Сінкявічюте (див. Sinkevičiūtė 2018a; 2018b; 2019). Straipsniai / Articles 21 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV Серед іншого, у документі виявлено чимало імен, які сьогодні вже не вживаються в нашому іменослові й, наскільки відомо, не зафіксовані в зводі литовських особових імен: Madenis / Modenis (Моденис), Tratila­s (Тратил), (зафіксовано лише Trātas, Tratūlis (LPDBe)), Viešgalas (Въжьгал)⁴⁵, Rimtutis (Римтутісь), Kičius (Китюс)⁴⁶, Raugeta ar Raugeta (Ровкгета), Melikis ar Mėlikis (Мъликіс), Purpšys (Пурпшис), Videita (Видейто)⁴⁷, Žadutis ar Žodutis (Жодути), Bernutis (Бернуті), цілком унікальний випадок — двоскладові автохтонні литовські імена Daugedas (Довкгейт) і Žvilbutis (Жвілбут). Останнє свідчить про боярський рід, прізвище якого увічнене в назві села та маєтку Жвілбути (у Зарасайському районі). Варто згадати також литовські двоскладові особові імена Совикинь і Совикгед. Перший їхній компонент *Sav(i)- не зберігся в сучасних литовських особових іменах, а перетворився на *Sau-. Пор. лит. ім. Saūginas (PVS), яке потрапило до списку рекомендованих імен, оскільки відоме з історичних джерел, але не збереглося в литовських прізвищах. Другі компоненти –gin і –ged є першими або другими складниками численних литовських двоскладових імен, тому, безперечно, у XV ст. вживалися литовські імена *Saviginas або *Sauginas і *Savigedas або *Saugėdas. Також Еикгинь сьогодні не трапляється в литовському іменослові, але рекомендованим двоскладовим литовським ім’ям є Ėiginas (PVS). Щодо компонента *Eig пор. Ėibutas, Ėigirdas, Ėinaras тощо. Щодо *Gin див. Gimbutas. Залишаються імена, щодо автентичної статі та походження яких є сумніви: Beeumt, можливо, *Beitis (?), пор. біл. Andreae Beycis (батько) і Beyczys (син) 1685–1731 рр.⁴⁸, див. також лит. прізв. Beĩtis, Báĩtis (LPDBe). Бу́ля і Бу́лчак пор. лит. прізв. Bilius, Bil̃ys, пов’язані з лит. bilùs, bylùs «балакучий, говіркий, красномовний». Водночас пор. біл. прізв. Быль (щодо нього див. LPDBe Bilys). Булчак, імовірно, є похідним зі слов’янським суфіксом -ак- [-ак-]. Чи можна *Bilč пов’язати з лит. прізв. неясного походження Bilčius, також незрозуміло (щодо Bilčius див. LPDBe). 45 Не слід плутати з наведеним Зиґмунтом Зінкявічусом (2008: 161, 259) Viešgalas, джерела якого автор не вказує, тому загалом важко судити про надійність цього свідчення. До іншого зведення литовської антропонімії це ім’я не включене. Принципи запису литовських імен, яких дотримувалися російськомовні писарі, фіксуючи литовські імена, дають підстави зробити обґрунтований висновок, що в цьому випадку йдеться про двоскладове особове ім’я Viešgalas. 46 Походження неясне, але дуже ймовірно, що особове ім’я пов’язане з лит. kitas «інший, не той»; «другий (із двох)»; «наступний, дальший»; «той, що є після цього» (LKŽe). Щодо форми Kičius сумнівів також не залишають аналогічно записані Jačius / Яцюс, Mačius ar Močius / Моцюс, Mičius / Митюс, Pikčius / Пиктюс, Spečius / Спятюс. 47 Пор. лит. прізвище Videikà (LPDBe). 48 Книга реєстрації хрещень у Даугайляї (IAK). 22 Acta Linguistica Lithuanica XCI Окреслюючи межу Вижуоніс: особові імена Північно-Східної Литви XV ст. і (не)звичайна дорога Бин. У книзі реєстрації хрещень в Ужпаляї за 1678–1698 роки зафіксовано Ioannes Binis, а в пізніших книгах реєстрації хрещень в Утені за 1729–1771 роки згадуються Iacobus Biniakas, Mariana Biniunska ir Chrystophorus Binieski (IAK). Бускутъ, *Buskutis ar *Buckutis, plg. avd. Kazimierza Bucki 1749 m.⁴⁹, Buczkis 1685–1731 m.⁵⁰ Можливо, це випадок гібридного словотворення — похідне зі слов’янського особового імені за допомогою литовського демінутивного суфікса -ut, пор. пол. Bucki, рос. Буцко, Бутъко (щодо них див. LPDBbe Bučkus). Еда. Пор. Mameу Едовичъ 1528 р.⁵¹, Трусцлис Едович 1537 р.⁵². Можливо, це ім’я, від якого пізніше походять литовські прізвища Eidа, Eidỹs (LPDBbe) та суфіксальні прізвища, наприклад Stephani Eydakas 1708–1740 рр.⁵³ Ека. Можливо, це скорочення хресного імені Jokimas, рос. Иоаким, від якого пізніше патронімічним способом утворилися прізвища Jakimavičius, Jekimavičius (LPDBbe). Микос. Пор. прізв. Miganis 1665 р.⁵⁴ і лит. прізв. Migis, Migỹs (LPDBbe). Милеииус, *Mileišis. Це особове ім’я може мати польське походження, пор. прізв. Milašius, Miłaša, Miłašas (LPDBbe). Моденис, *Madenis (Modenis). Не можна точно сказати, чи пов’язаний корінь *mad- з лит. прізв. Medėlis, чи з лит. madūoti «рятувати, уміти; пробувати» (LPDBbe). Румъ. Пор. прізв. Simonis et Eva Ruta 1729–1771 рр.⁵⁵, Valentini Rutis 1652–1672 рр.⁵⁶. Можливо, це ім’я, від якого походять сучасні литовські прізвища Rūtá або Rutė (LPDBbe). Стерькиша, *Sterkša. Литовських імен або прізвищ із коренем *Sterk немає. Паралель можна знайти лише в назві села Стеркішкіс⁵⁷ і назві озера, названого тим самим іменем. Назву озера Стеркішкіс Vanagas (1981: 314) виводить із назви села. У такому разі не можна виключати, що село могло бути назване іменем антропонімічного походження. Те, що в XV ст. село вже існувало, засвідчують і інші історичні ⁴⁹ Прізвище подано у формі родового відмінка, на картці IAK зазначено місце поширення антропоніма — місто Вілкавішкіс. ⁵⁰ Книга реєстрації хрещень Дауґайляй (IAK). ⁵¹ Із Тенджіогали (IAK). ⁵² Список повинностей жмудських волостей (IAK). ⁵³ Книга реєстрації хрещень Лінкменіса (IAK). ⁵⁴ Книга хрещень Папарчяй (IAK). ⁵⁵ Батьки, книга реєстрації хрещень Утенаса (IAK). ⁵⁶ Батько, книга реєстрації хрещень Віденішкіса (IAK). ⁵⁷ Стеркішкіс — село в муніципалітеті Анікщяйського району, за 3 км від Дебейкяй. Straipsniai / Articles 23 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV джерела⁵⁸. Зв’язки родів управителів села з майном, яким вони розпоряджалися також у слов’янських землях, дають підстави вважати, що селу було надано назву слов’янського походження. Tubys. Рід неясний. 3. ДОРОГА БРИНКЛІШКІВ, «DER BRENGELISCHE WEG», «БРИНКГЕЛЕВА ДОРОГА»; ПИТАННЯ ЛОКАЛІЗАЦІЇ ТА НАЗВИ У протоколі Дорога Бринклішків згадується не вперше в історичних джерелах, що дійшли до наших часів. Відомості про неї постають у контексті відносин між Литвою та Німецьким орденом. Згідно із Салинською угодою 1398 року нею мала бути визначена частина кордону між Литвою та Лівонією⁵⁹. На підставі даних протоколу допиту свідків можна стверджувати, що дорога функціонувала вже за правління великого князя Algirdas⁶⁰. Tomas Čelkis, який досліджував еволюцію сухопутних доріг Великого князівства Литовського у XIII–XVIII століттях, вважає цю дорогу однією зі старих — далекого сполучення, «великою дорогою» (Čelkis 2021: 53–54, особливо див. примітку 215). Не виключено, що вона могла виникнути ще напередодні формування Литовської держави, ведучи з північного заходу (ймовірно, з Риги) до території ядра землі Нальшя (Zabiela 1992: 16, 21–22). Схоже, це буде найстаріша литовська дорога, пам’ять про яку досі зберігається в околицях Седасаса⁶¹. Незважаючи на усталену в історіографії назву цього об’єкта «дорогою Бренгелішків», очевидно, що вживання назви ґрунтується лише на історичних формах назви, записаних іноземними мовами. Хоча робилися спроби встановити місце розташування дороги на литовсько-лівонському прикордонні⁶², походження назви дороги не досліджувалося. Слід визнати, що походження та локалізація топоніма неясні. Чи можна цей об’єкт, який позначав межу володінь Vyžuonos, вважати дорогою, що вела до Brinkliškės⁶³, важко ⁵⁸ У середині XVI століття під час опису земель роду Masalskiai біля володінь у Луцькому повіті (Україна) згадується також Sterkiškis, що розташовувався у Віленському повіті (Brandenburg 1892: 88). ⁵⁹ KDL 255; LECUB IV 205, 219, 224; CDP V 168; CEV 52; докладніше див. примітку 70. ⁶⁰ За словами Darius Baronas, у XIV столітті східна частина Aukštaitija (Kernavė, Maišiagala, Ukmergė, Linkmenys, Tauragnai та Užpaliai) перебувала у сфері впливу Algirdas, а не його брата Kęstutis (Baronas 2004: 51). ⁶¹ Вважається, що пам’ять передавалася через культурну пам’ять, коли місцеві громади виконували обов’язок з утримання дороги. Докладніше див. примітку 70. ⁶² Докладніше див. Lickеvič 2022: 50. ⁶³ Муніципалітет Утенського району, староство Даугайліай. 24 Acta Linguistica Lithuanica XCI Окреслюючи межу Вижуоніс: особові назви Північно-Східної Литви XV ст. і (не)забута дорога сказати. Основна проблема під час пошуку походження назви полягає у варіативності її давніх засвідчень: 1398 ad viam, vulgari­ter nuncupatam der Prengelsche węg (LECUB IV 224), ad uiam uulgaritur nuncupatam der Brengelische weg (KDL 255), 1469–1477 бринкеелева дорога. У цьому випадку особливо складно не через варіативність p і b на початку назви або навіть e чи i — у корені, а через незмінний g (рос. къ = g). Ця закономірність мала б указувати на первісну форму назви, але під час пошуку особових назв або інших топонімів із коренями Breng- / Preng чи Bring- / Pring з’ясовується, що їх немає. Засвідчених в історичних документах варіантів цієї назви Brenk- / Brink або Prenk- / Prink також немає, тому виникає сумнів, чи могли писарі, фіксуючи назву цієї дороги, плутати звуки k і g. K. Būga (I 1913/1958: 235) вважає закономірним передавання звука g кириличними літерами къ і к та наводить не одне свідчення на підтвердження цього. Крім того, в етимологічному словнику давньої литовської мови є чіткі докази того, що під час відмінювання дієслова brinkti і виведення з нього іменника brįnga ‘груди’ у різних парадигмах відбувалося чергування k / g (ALEW I 135). Цілком переконливо, що фізичні властивості дороги, пов’язані з рельєфом ландшафту, або вплив природних умов на властивості дороги могли стати підставою для того, щоб мешканці назвали її, використовуючи принаймні одне зі значень дієслова brinkti: brinkti ‘набрякати (від вологи), пухнути, підніматися’; ‘розпухати, товщати’; ‘сохнути, застигати’ (LKŽe; ALEW I 135). Чи можна заперечити припущення, що сама дорога Der Brengelische weg, бринкелева дорога до XV ст. і пізніше могла називатися *Brink-kelis / *Bring-kelis⁶⁴, і не обов’язково пов’язувати походження її назви з назвою поселення Брінклішкіс. Хоча дорога, що пролягала в напрямку давнього поселення Брінклішкіс, могла бути названа саме його ім’ям (докладніше див. прим. 70). У будь-якому разі *Brinkкорінь був би єдиною, з огляду на історичний період, ареал і діахронну перспективу дослідження назв, можливою та обґрунтованою основою пояснення походження назви дороги. Пор. назву землі в Зарасайському р-ні Brinklinė і вже згадану назву села Brinkliškės (LVŽ I 569), литовську назву озера Brinkis (LPDBe). Виводити цю назву від особової назви було б нераціонально, оскільки такий об’єкт, як дорога, мав би бути названий ім’ям князя або вельможі⁶⁵, однак даних, що це підтверджують, немає. Залишається гіпотетично спиратися на апелятивне походження цієї назви, а дорогу називати ім’ям місцевості, що збереглося у згаданому ареалі, — дорогою Брінклішкіс. ⁶⁴ У живому мовленні подвоєний приголосний k або g не вимовлявся, пор. лит. pusserė, тому свідки могли вимовляти його як Brinkelis або Bringelis. ⁶⁵ Пор. Čelkis 2021: 53–54. Straipsniai / Articles 25 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV ВИСНОВКИ Підсумовуючи дослідження протоколу допиту свідків, варто звернути увагу на те, що його текст було укладено приблизно у 1469–1477 рр. на папері, виготовленому в Північній Італії. Після того як протокол використали в судовому процесі Радвіли Астикайтіса щодо меж маєтку Вижуонис, він опинився в архівах представників роду Радвіл і зберігався там протягом чотирьох століть. Пізніше володіння Вижуонис перейшло до Пусловських, до їхніх рук також потрапили документи, пов’язані з цим володінням. Протокол залишався у Пусловських до середини XX ст., коли після смерті останнього представника роду його багаті колекції успадкував Ягеллонський університет у Кракові. Нічого певного не можна сказати про вік свідків, згаданих у протоколі. Виходячи з датування рукопису, можна припустити, що свідки були представниками другого або третього покоління після прийняття християнства в Литві. Попри християнізаційний процес, що тривав уже приблизно століття, багато хто з них і далі користувався національними литовськими іменами. Тому в рукописі протоколу зафіксовано багато цінного матеріалу для історичної та мовознавчої науки. Особливо важливими є засвідчення литовських історичних особових назв, які: • доповнили список литовських історичних особових назв 13 новими іменами, не лише не вживаними в сучасному іменнику, а й не зафіксованими серед відомих історичних особових назв: одноосновні та двоосновні національні литовські імена Bernutis, Dauegidas, Kičius, Madenis / Modenis, Melikis / Mėlikis, Purpšys, Raugeta / Raugėta, Rimtutis, Tratilas, Videita, Viešgalas, Žadutis / Žodutis, Žvilbutis; • надали важливу інформацію про тенденції литовського іменування у XV ст. Передусім промовистими є імена 14 шляхетних свідків із Гедрайчяй, записані разом із по батькові. Лише ім’я представника другого або третього покоління після хрещення ВКЛ Daumanto є литовським, усі інші — християнські або нез’ясованого походження. Водночас із 9 згаданих по батькові (ще три повторюються) 7 є литовськими. Імена селян за походженням розподіляються майже рівномірно в решті чотирьох груп свідків і чітко свідчать про все ще більшу перевагу литовських імен: серед 31 свідка з Утенського краю було 17 литовських імен, 14 — християнського та нез’ясованого походження; з-поміж 23 свідків із Таураґнай 14 мали литовські імена, а 9 — імена християнського та нез’ясованого походження; серед 28 імен жителів Балнінкай було 17 осіб із литовськими іменами та 11 — із християнськими й нез’ясованого походження, а серед решти челяді підданих Станіслава (Станка) Судівояйтіса — 1 особа мала литовське ім’я, 2 — імена християнського або нез’ясованого походження. Загалом у протоколі згадано 61 литовське ім’я та 38 імен християнського або нез’ясованого походження. З’ясовується, що поширення християнських імен мало бути безпосередньо пов’язане з розбудовою мережі церков і парафій. На час укладення протоколу лише в Гедрайчяй 26 Acta Linguistica Lithuanica XCI Brėžiant Vyžuonų ribą: Šiaurės rytų Lietuvos XV a. asmenvardžiai ir (ne)pmirštas kelias від 1410 року діяла церква Св. Варфоломія, тоді як у Балнінкаї, Тауранґаї та Утені церкви почали створювати лише на межі XV–XVI ст.66. Не дивно, що литовські імена тут траплялися частіше. Хоча тенденція поширення християнських імен очевидна, помітною є швидка адаптація імен іншомовного походження в литовській мові, наприклад, Ячюс, Мачюс / Мо̄чюс, Пєткус, Станюс тощо. У цій статті порушено питання пошуку етимології засвідченого в історичних документах Brengelischen weg, Prengelsche wegk, бру́нкагелева дорога та усталеного в історіографії Литви Brengeliškių kelio. Однозначної відповіді на це питання знайти не вдалося, тому, незважаючи на пропозицію називати згаданий у протоколі об’єкт Brinkliškių keliu, залишається місце і для альтернативних пояснень. Крім того, трансформована пам’ять про цей шлях живе донині. Його слід вважати найдавнішою з відомих доріг Литви, що виникла ще напередодні формування держави у XIII ст. ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА AGAD, AWR, 160 – Головний архів давніх актів у Варшаві, Варшавський архів Радзивіллів, Відділ XXXV, 160. ALEWI – Давньолитовський етимологічний словник, т. 1 (A–M), під керівництвом W. Hock та за участю E. J. Bukevičiūtė, Ch. Schiller, опрацювали R. Fecht, A. H. Feulner, E. Hill, D. S. Wodko, Гамбург: Verlag Baar. Ališauskas Vytautas 2009: Висловлювання і письмо. Тяглість і зміна культурних моделей у Великому князівстві Литовському, Вільнюс: Aidai. Ališauskas Vytautas, Jaszczolt Tomasz, Jovaiša Liudas, Paknys Mindaugas 2009: Католицьке духовенство Литви XIV–XVI ст., серія Студії з історії Церкви, Вільнюс: Aidai. Assmann Jan 1988: Колективна пам’ять і культурна ідентичність. – Культура і пам’ять, за ред. J. Assmann, T. Hölscher, Франкфурт-на-Майні: Suhrkamp, 9–19. Baliulis Algirdas 2006: З минулого Вижуон. – Вижуони, край і люди, упоряд. і підгот. A. Vyžintas, Утена: Utenos Indra, 98–114. 66 Rowell, упоряд., 2015: 215, примітка 46, 180, примітка 76, 216, примітка 54, 214, примітка 42; картографічне зображення поширення церковної мережі в регіоні див. Baronas, Rowell 2015: [532]; навіть якщо церкву в Тауранґаї (Таурапілісі) було засновано 1387 р., під час внутрішньої війни 1433 р. її спалили, а відновили лише наприкінці XV ст. (Laužikas 2005: 482). Straipsniai / Articles 27 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV Baronas Darius 2000: Три віленські мученики: життя та історія / Tres martyres Vilnenses: vita et historia: історичне дослідження та джерела, сер. Fontes ecclesiastici historia Lithuaniae, 2, Вільнюс: Aidai. Baronas Darius 2004: Верхня Литва в часи боротьби з Лівонським орденом (XIII–XIV ст.). – З минулого Паневежиса: землі Упіте 750 років: матеріали конференції, Паневежис: Паневезький краєзнавчий музей, 36–55. Baronas Darius, Rowell Stephen C. 2015: Хрещення Литви: від язичницьких варварів до християн пізнього Середньовіччя, Вільнюс: Інститут литовської літератури та фольклору. BJ 324/99 – Ягеллонська бібліотека, Przyb. 324/99. BJ 329/99 – Ягеллонська бібліотека, Przyb. 329/99. Brandenburg Nikolaj E. 1892: Бранденбургъ, Николай Е. Рід князів Мосальських (XV–XIX ст.) [Rod knяzej Mosal’skich (XV–XIX st.)], збірник Генеалогічні та біографічні довідники [koll. Genealogičeskie i biografičeskie spravočniki], Санкт-Петербургъ: друкарня «Артилерійського журналу Фурштатська» [Sankt-Peterburg: tip. “Artillerijskogo Žurnalla Furštatskaja”]. Būga Kazimieras 1958: Про литовські особові імена. – Вибрані праці 1, Вільнюс: Державне видавництво політичної та наукової літератури, 201–269. CDP V – Прусський дипломатичний кодекс. Збірка документів із давнішої історії Пруссії з Королівського таємного архіву в Кенігсберзі, разом із регестами, т. 5, за ред. J. Voigt, Кенігсберг: Wilhelm Koch, 1857. CEV – Епістолярний кодекс Вітовта, великого князя литовського, 1376–1430, укладений за участю A. Prochaska, Краків: Sumptibus Academiae Literarom Crac., 1882. Čelkis Tomas 2014: Територія Великого князівства Литовського: поняття кордонів і делімітаційні процеси у XIV–XVI століттях, Вільнюс: видавництво Вільнюського університету. Čelkis Tomas 2021: Еволюція шляхів Великого князівства Литовського. Опанування суходолу, Вільнюс: видавництво Вільнюського університету. Čelkis Tomas 2023: Стародавні люди в історичних джерелах Великого князівства Литовського XIV–XVI ст. Хто вони? – Праці з фольклористики 66, 121–134. DOI: doi.org/10.51554/TD.23.66.07. Dubonis Artūras 2011: Назва держави. – Історія Литви 3: XII ст. – 1385 р. Постання держави між Сходом і Заходом, упоряд. D. Baronas, A. Dubonis, R. Petrauskas, Вільнюс: Baltos lankos. 28 Acta Linguistica Lithuanica XCI Brėžiant Vyžuonų ribą: Šiaurės rytų Lietuvos XV a. asmenvardžiai ir (ne)pamirštas kelias Dziarnovič Oleg I. 2017: Дзярновіч, Олег І. «Русь» и «Литва» Великого княжества Литовского в XVI–XVII вв. как этноконфессиональные и социально-географические регионы [“Rus” i “Litva” Velikogo knjažestva Litovskogo v XVI–XVII vv. kak ètnokonfessionalʹnye i socialʹno-geografičeskie regiony]. – Древняя Русь после Древней Руси: дискурс восточнославянского (не)единства [Drevnjaja Rusʹ posle Drevnej Rusi: diskurs vostočnoslavjanskogo (ne)edinstva], сост. и отв. ред. А. Доронин [sost. i otv. red. A. Doronin], Москва: Росспэн [Moskva: Rossрėn], 119–132. Guobis Raimondas 2023: Generolo Brindelio maršas. – Anykšta, 2023 m. sausio 31 d. (antradienis) 3, 8. Hruša Aleksandr I. 2015: Груша, Александр И. Документальная письменность Великого Княжества Литовского (конец XIV – первая треть XVI в.) [Dokumentalʹnaja pisʹmennostʹ Velikogo Knjažestva Litovskogo (konec XIV – pervaja tretʹ XVI v.)], Мінск: Беларуская навука [Minsk: Belaruskaja navuka]. Hruša Aleksandr I. 2019: Груша, Александр И. Кризис доверия? Появление и утверждение правового документа в Великом Княжестве Литовском (конец XIV – первая треть XVI в.) [Krizis doverija? Pojavlenie i utverždenie pravovogo dokumenta v Velikom Knjažestve Litovskom (konec XIV – pervaja tretʹ XVI v.)], Москва, Санкт-Петербург: Центр гуманитарных инициатив [Moskva: Sankt-Peterburg: Centr gumanitarnych iniciativ]. IAK – Kartoteka asmenvardžių, užrašytų iš istorijos šaltinių, Lietuvių kalbos instituto Baltų kalbų ir vardyno tyrimų centre, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. Karalius Laimontas 2014: 1554 metų Balninkų dvaro valakų matavimo registras. – Дослідження історичних джерел 5, sud. A. Dubonis, Vilnius: Lietuvos istorijos institutas, 233–266. KDL – Дипломатичний кодекс Литви, видав E. Raczyński, Вроцлав: коштом Zygmunta Schlettera, 1845. Krom Michail M. 2002: Кром, Михаил М. Введение [Vvedenie]. – Радзивилловские акты из собрания Российской национальной библиотеки. Первая половина XVI в. [Radzivillovskie akty iz sobranija Rossijskoj nacionalʹnoj biblioteki. Pervaja polovina XVI v.], сост. М. Кром [sost. M. Krom], сер. Памятники истории восточной Европы. Источники XV–XVII вв. [ser. Pamjatniki istorii vostočnoj Evropy. Istočniki XV–XVII vv.] / Monumenta historicares gestas Europae orientalis illustrantia. Fontes XV–VII saec., Москва, Варшава: Древлехранилище [Moskva, Varšava: Drevlehranilišče], 5–22. LAA II – Археологічний атлас Литовської РСР 2: городища, Vilnius: Mintis, 1975. Laucevičius Edmundas 1967a: Popierius Lietuvoje XV–XVIII a. Atlasas, Vilnius: Mintis. Straipsniai / Articles 29 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV Laucevičius Edmundas 1967b: Папір у Литві в XV–XVIII ст., Вільнюс: Mintis. Laužikas Rimvydas 2005: Церква Св. Юрія в Таураґнаї в XIV–XX століттях. – Таураґнай, уклад. V. Mačiekus, P. Krikščiūnas, Вільнюс: Versmė, 482–491. LECUB IV – Лівонсько-естляндсько-курляндська актова книга, т. 4, за ред. F. G. von Bunge, Ревель: Kluge und Ströhm, 1859. Lickevič Oleg V. 2022: Лицкевич, Олег В. Кордон Великого князівства Литовського з Лівонією за Салінським договором 1398 р. [Granica Velikogo knjažestva Litovskogo s Livonijej po Salinskomu dogovoru 1398 g.] – Актуальні проблеми міжнародних відносин і дипломатії [Aktualʹnye problemy meždunarodnych otnošenij i diplomatii]: матеріали VI Міжнародної науково-практичної конференції [materialy VI Meždunarodnoj naučno-praktičeskoj konferencii], Вітебськ, 19–20 травня 2022 р. [Vitebsk, 19–20 maja 2022 g.], Вітебськ: ВДУ імені П. М. Машерова [Vitebsk: BGU imeni P. M. Mašerova], 48–52. RIB 20 – Литовська метрика [Lietuvos metrika] 1: Книги судових справ [Knigi sudnych del], сер. Російська історична бібліотека, що видається Імператорською археографічною комісією [ser. Russkaja istoričeskaja biblioteka, 20, Санкт-Петербург: Імператорська археографічна комісія [Sankt-Peterburg: Imperatorskaja Archeografičeskaja komissija], 1903. LIŠ I – Джерела історії Литовської РСР 1: Феодальний період, Вільнюс: Державне видавництво політичної та наукової літератури, 1955. LKŽe – Словник литовської мови 1–20 (1941–2002), редакційна колегія G. Naktinienė, J. Paulauskas, R. Petrokienė, V. Vitkauskas, J. Zabarskaitė, головний редактор G. Naktinienė, електронна версія, Вільнюс: Інститут литовської мови, 2008 (оновлена версія, 2018). Доступ в інтернеті: https://ekalba.lt/lietuviu-kalbos-zodynas/ [переглянуто 2024–07–20]. LLP – Литовські народні перекази, уклад. N. Vėlius, Вільнюс: Mintis, 2010. LPDBe – База даних литовських прізвищ. Доступ в інтернеті: https://ekalba.lt/pavardziu-duomenu-baze/ [переглянуто 2024–07–18]. LVŽ I – Словник литовських топонімів 1 (A–B), редакційна колегія L. Balodė, V. Blažek, G. Blažienė, V. Kardelis, A. Ragauskaitė, S. Temčinas, J. Udolph, Вільнюс: Видавництво Інституту литовської мови, 2008. Maciejauskienė Vitalija 1991: Формування литовських прізвищ у XIII–XVIII ст., Вільнюс: Mokslas. Malczewska Mirosława 1985: Латифундія Радзивіллів від XV до середини XVI століття, Варшава, Познань: Державне наукове видавництво. 30 Acta Linguistica Lithuanica XCI Brėžiant Vyžuonų ribą: Šiaurės rytų Lietuvos XV a. asmenvardžiai ir (ne)pamirštas kelias MMAH VI – Monumenta Medii Aevi Historica Res Gestas Poloniae Illustrantia 6, Continet: Codicem Epistolarem Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae, Editionum Collegii Historici Literarum Cracoviensis N 23, Cracovie Sumptibus Academiae Literarum Crac, Typis Vlad. L. Anozyo et Comp., 1882. Petrauskas Rimvydas 2003: Литовська держава наприкінці XIV – у XV ст.: склад, структура, влада, Вільнюс: Aidai. Petrovskij Nikandr A. 1966: Петровский, Никандр А. Словарь русских личных имен [Slovar’ russkich ličnych imen], Москва: Советская энциклопедия [Moskva: Sovetskaja ènciklopedija]. PUB I – Preußisches Urkundenbuch, Bd. 1: Hälfte 1, 2, hrsg. von Ph. Dr. Wölky, A. Seraphim, Königsberg in Pr.: Hartungsche Verlagsdruckerei, 1882–1909. Pugačiauskas Virgilijus, Mastianica-Stankevič Olga 2021: Відображення історичної пам’яті про війну 1812 року в Литві у ХІХ – на початку ХХ століття: складний процес. – Lithuanian Historical Studies 25(1), 59–97. PVS – Звід імен громадян Литовської Республіки. Доступ в інтернеті: https://vardai.vlkk.lt/ [переглянуто 2024–07–17]. Rábai Krisztina 2021: Використання та придбання паперу при дворах Ягеллонів, 1490–1507. – The Paper Trade in Early Modern Europe Practices, Materials, Networks, за ред. D. Bellingradt, A. Reynolds, Leiden, Boston: Brill, 218–243. Ragauskienė Raimonda 2015: Зниклі в історії. Приватні архіви шляхти Великого князівства Литовського XVI ст., Вільнюс: видавництво Інституту історії Литви. RLA – Російсько-лівонські акти, зібрані К. Є. Нап’єрським, видані Археографічною комісією, Санкт-Петербург: у друкарні імператорської академії наук, 1868. / Rissisch-Livländische Urkunden, gesammelt von K. E. Napіersky, hrsg. von der archäographischen Commission. St. Petersburg: Buchdruckerei der Kaiserlichen Akademie der Wissenschaften, 1868. Rold Da Orietta 2022: Папір у середньовічній Англії: від целюлози до художніх творів, Кембридж: Cambridge University Press. Rowell Stephen C., упоряд. 2015: Acta primae visitationis diocesis Vilnensis anno Domini 1522 peractae: Відновлення Liber IIb Архіву Віленської капітули, автор вступу S. C. Rowell, серія Historiae Lituaniae Fontes Minores, 8, Вільнюс: Інститут історії Литви. RSB – Das Rigausche Schuldbuch (1286–1352), за ред. Dr. Hermann Hildebrand, St. Petersburg: Commissionäre der Kaiserlichen Akademie der Wissenschaften, 1872. Sinkevičiūtė Daiva 2018a: Невідомі давні литовські двоосновні особові імена в Литовській Метриці. – Baltistica 53(1), 117–132. Straipsniai / Articles 31 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV Sinkevičiūtė Daiva 2018b: Невідомі двоосновні особові назви Литовської метрики з першими апелятивними компонентами. – Baltistica 53(2), 303–325. Sinkevičiūtė Daiva 2019: Переробки другого компонента литовських двоосновних імен – результат взаємодії язичницького та християнського іменника? – Baltistica 54(2), 349–359. Słownik XIII – Географічний словник Польського королівства та інших слов’янських країн 13, за редакцією B. Chlebowskiego, Варшава: Druk „Wieku“, 1893. SSNO I–VII – Словник давньопольських особових назв 1–7, Вроцлав: Національний заклад імені Оссолінських, Видавництво Польської академії наук, 1965–1987. Šmigelskytė-Stukienė Ramunė 2009: Територія та кордони Литовської держави у XIII–XVIII століттях. – Кордони Литви. Історія тисячоліття, Вільнюс: Baltos lankos, 8–65. Tęgowski Jan 1999: Перші покоління Ґедиміновичів, Познань–Вроцлав: Wydawnictwo Historyczne. U W K L II – Урядовці Великого князівства Литовського. Списки 2: Троцьке воєводство XIV–XVIII століть, укл. H. Lulewicz, A. Rachuba, P. Romaniuk, A. Haratym; за співпраці A. Macuka та J. Aniszczanki, Варшава: DiG, 2004. Vaitkevičius Vykintas 2006: Священні місця давньої Литви. Аукштайтія, Вільнюс: Diemedis. Vaivada Vacys 2015a: Поширення християнізації в Жемайтії наприкінці XV – у першій половині XVI століття на підставі даних про особові назви: приклад Каршувської волості. – Культура – економіка – суспільство: взаємодія та зміни в середньовіччі й ранньомодерний час на східному узбережжі Балтійського моря, укл. M. Ščiavinskas, Клайпеда: видавництво Клайпедського університету, 205–219. Vaivada Vacys 2015b: Поширення християнізації в Жемайтії наприкінці XV – у першій половині XVI століття на підставі даних про особові назви: приклад Кражяйської волості. – Культура – економіка – суспільство: взаємодія та зміни в середньовіччі й ранньомодерний час на східному узбережжі Балтійського моря, укл. M. Ščiavinskas, Клайпеда: видавництво Клайпедського університету, 220–244. Vaivada Vacys 2015c: Поширення християнізації в Жемайтії наприкінці XV – у першій половині XVI століття на підставі даних про особові назви: приклад Тельшяйської волості. – Культура – економіка – суспільство: взаємодія та зміни в середньовіччі й ранньомодерний час на східному узбережжі Балтійського моря, укл. M. Ščiavinskas, Клайпеда: видавництво Клайпедського університету, 245–261. Valikonytė Irena 2023: Rex iustissimus: суд правителя у Великому князівстві Литовському наприкінці XV – у XVI столітті, Вільнюс: видавництво Вільнюського університету. 32 Acta Linguistica Lithuanica XCI Brėžiant Vyžuonų ribą: Šiaurės rytų Lietuvos XV a. asmenvardžiai ir (ne)pamirštas kelias Vanagas Aleksandras 1981: Етимологічний словник литовських гідронімів, Vilnius: Mokslas. VK – Картотека назв місцевостей, записаних із живої мови, Центру досліджень балтійських мов і ономастики Інституту литовської мови, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. VŽ – Словник назв місцевостей, укладачі A. Pupkis, M. Razmukaitė, R. Miliūnaitė, головний редактор A. Pupkis, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2002. Wasserzeichensammlung Piccard Online, № 70183. Доступ в інтернеті: https://www.wasserzeichen-online.de/wzis/struktur.php?ref=IT1365-PO-70183 [дата звернення: 2024–06–13]. Wojtkowiak Zbysław 2005: Lithuania Transwiliensis saec. XIV–XVI. Поділи Північної Литви в пізньому Середньовіччі, Poznań: Wydawnictwo Poznańskie. Wolff Józef 1895: Литовсько-руські князі від кінця чотирнадцятого століття, Warszawa: drukiem J. Filipowicza. Xawery 1998: Xawery Pustłowski. Час не змарнований. Виставка, Kraków: Terra Nowa. Zabiela Gintautas 1992: Нальша напередодні створення Литовської держави. – Східна Литва. Історія, культура, мова, Vilnius: Mokslas, 12–24. Zinkevičius Zigmas 2005: Витоки християнства в Литві: східне християнство за даними ономастики, Vilnius: Katalikų akademija. Zinkevičius Zigmas 2008: Литовські особові імена. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. Zlot Izabela 2018: Каталоги та інвентарі книжкових зібрань Зигмунта Пусловського. – Бюлетень Ягеллонської бібліотеки 68, 99–122. Straipsniai / Articles 33 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV Відображення кордонів Вижуонос: особові імена XVth століття та тривала спадщина північно-східної Литви РЕЗЮМЕ У дослідженні здійснено детальний аналіз протоколу допиту свідків 1469–1477 років, у якому фігурують свідки з Гедрайчяй, Утени, Тауранґая та Балнінкая. Цей протокол, опублікований у додатку, був укладений анонімним судовим урядовцем руською мовою та документує свідчення 99 шляхтичів і селян. Ці свідки, представлені литовським паном Радвіласом Астикайтісом (пол. Radziwiłł Óścikowicz), одностайно підтвердили межі маєтку Вижуонос, установлені литовським великим князем Альґірдасом (†1377) приблизно століттям раніше вздовж дороги Брінклішкес. Дослідження простежує історію протоколу й показує, що після судового процесу він зберігався родиною Радзивіллів приблизно чотири століття. Після переходу Вижуонос у власність родини Пусловських протокол залишався в їхньому володінні до середини XXth століття. Після смерті останнього представника родини Пусловських, Ксаверія Пусловського, його велика колекція, що містила й протокол, перейшла у спадок до Ягеллонського університету в Кракові. Нині протокол зберігається в університетській бібліотеці під шифром BJ 329/99, хоча аркуші в цій одиниці зберігання не пронумеровані. Цей документ дає цінні відомості про литовський ономастикон, документуючи імена 99 свідків другої половини XV століття. Серед цих імен деякі й сьогодні збереглися в Литві як особові імена або прізвища. Однак особливо важливо звернути увагу на ті, що вийшли з ужитку, а саме: Бернутіс, Даугейдас, Кічюс, Маденіс / Моденіс, Меліхіс / Мелікіс, Пурпшис, Раугета / Раугейта, Рімтутіс, Тратілас, Відейта, Вієшґалас, Жадутіс / Жодутіс, Жвілбутіс. Дослідження також виявляє важливу позалінгвістичну інформацію, релевантну для вивчення особових імен литовців і балтів. Воно розкриває тенденції в практиці іменування, вплив соціального статусу на правила найменування того періоду, а також поширеність литовських імен порівняно з іменами іншого походження. Подано 15 серпня 2024 р. ДАРЮС ІВОШКА Інститут литовської мови, вул. Петраса Вілейшіса, 5, LT–10308 Вільнюс, Литва [email protected] АНДРЕЙ РИЧКОВ Інститут історії Литви, вул. Тілто, 17, LT–01101 Вільнюс, Литва [email protected] 34 Acta Linguistica Lithuanica XCI Brėžiant Vyžuonų ribą: Šiaurės rytų Lietuvos XV a. asmenvardžiai ir (ne)pmirštas kelias 1 ДОДАТОК Текст публікації поділено на речення, а абзаци відповідають абзацам рукопису. Модернізовано написання великих і малих літер, пунктуацію речень. Написані над рядком у рукописі літери в публікації виділено курсивом. У квадратних дужках подано записи, що доповнюють текст у змістовому сенсі, зроблені упорядниками. Скорочення розкрито, пропущені літери подано в круглих дужках. Наукові коментарі наведено у виносках, у них ідентифіковано осіб і місцевості. Більшу частину нині не вживаних кириличних літер залишено: ѡ, ъ, є, ѧ. Змінено лише форму двох літер. Літеру ѹ, уживану в рукописі, передаємо як у, а ѡ — як я. Звертаємо увагу на те, що лише у слові Оутену̃ форма літери у відповідає сучасній літері у. Б. р. [1469–1477] рр. Члени громад Гедрайчяй, Утени, Тауранґай і Балнінкай та троє підданих Станіслава (Станкуса) Судивойтіса засвідчують, що межу Вижуонського маєтку біля Ужпалів визначив великий князь литовський Ольґерд Брінклішкіською дорогою. Оригінал: BJ 329/99, арк. [ненумерований]. Папір, текст написано у двох колонках на одному аркуші розміром 32 × 21 см. Водяний знак — голова бика, датований 1469 роком (Wasserzeichensammlung Piccard Online, № 70183; доступ в інтернеті: https://www.wasserzeichen-online.de/wzis/struktur.php?ref=IT1365-PO-70183. Чотири архівні позначки на звороті аркуша: 1) запис приблизно середини — другої половини XVI ст. Swiadkowie na uszpolskiej ziemię radziwiłowskiej; 2) запис, зроблений приблизно наприкінці XVI ст. вправною рукою Regestr stary swiadkow na rozgraniczenie miedzy Uszpolom a Wizunami; 3) запис першої половини XVIII ст. No(mer) 10. Fasc(ykuł) 7. wizunskich; 4) запис приблизно XVIII–XIX ст. Regestr swiadkow o rozgraniczenia ziemi ouszpolskiej y outency: bryndhielowa droga, którą czynił Olhird. Копія (транслітерація кінця XVIII — початку XIX ст. польськими літерами): BJ 324/99, арк. [ненумерований]. [Ліва колонка:] Ⱉ Ушполскую67 землю. Пана Родивилловых68, воевод(ы) троцкого, свѣдковъ. И на перво выставил кґедроитцкіи69 паны у головах: Доумонтъ Вѡиневич, Юшко Яктaилович, 67 Сьогодні Ужпалі містечко (Ужпальське староство, муніципалітет Утени). 68 Радвіла Астикайтіс (†1477) обіймав посаду тракайського воєводи у 1466–1477 рр. (Petrauskas 2003: 215–216; UWKL II 225). 69 Сьогодні Гедрайчяй містечко (Гедрайчяйське староство, муніципалітет Молетая). Straipsniai / Articles 35 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV Машко Кгинивілович, Ганцусь Кгоілевич, Мицко Кгинивілович, Пашко Довкгвидович, Петрауш Шереикович, Петко Рачевич, Станко Монкгаилович, Волотко, його брат, Өндрюушко Можеикович, Ганьт Кгинтовтович, Станко, його брат, Станко Чижевич. І всі одностайно сказали: „Знаємо, що кордон — бринкгелева дорога70, а Өлькгирдь71 встановив кордон“. Оутенці72. На ім’я Кгинеїть Крячевич, Моденис, Еда, Пиктюс, Петкус, Іацко, Тратил, Въжъгал, Данеико, Римтис, Бенюс, Китиос, Стерькша, Өвгути, Молюос, Милеишис, Ганос, інший Пиктюс, Якуб, Ровкгета, Данило, Рустеико, Спятюос, Миколаи пристав, Сирьвид, Мъликис, інший 70 В історіографії була відома як Бренгеліський, Бренгелевий, Пренгеліський або Пренгелевий шлях. Згадана в Салинському мирному договорі 1398 р. між Литвою та Тевтонським орденом, а також в угоді Ордену 1402 р. з литовським князем Свидригайлом, пор. KDL 255; LECUB IV 205, 219, 224, 412; CDP V 168; CEV 52, 82. Переклад Салинського мирного договору литовською мовою: LIŠ I 82–83; назву шляху литуанізували залежно від форми, використаної в копії договору (Brengelishe або Prengelsche), пор. Šmigelskytė-Stukienė 2009: 13; Čelkis 2014: 113, 114, 156; 2021: 54, 215 примітка. Олег Лицкевич звернув увагу на те, що згаданий у Салинському договорі шлях (Brengelischen weg, Prengelsche weҝk), який пролягав поблизу Ужпалів, Утеноса й Таурагнай, імовірно, пов’язаний із городищем Бринкішке та озером із такою самою назвою (нині Дауґайльське староство Утенського районного муніципалітету) (Lickevič 2022: 50). Докладніше про городище Бринкішке див. LAA II 42; Vaitkevičius 2006: 389. У цьому регіоні є й інші топоніми з тим самим коренем Brinkir Brinkl-, див. LVŽ I 569. Імовірно, трансформовану пам’ять про цей шлях місцеві громади зберігали протягом багатьох століть. Пам’ять могла зберігатися не лише тому, що місцеві громади користувалися шляхом, а й тому, що мали обов’язок (як селяни, так і шляхта) доглядати за ним. Пор. Čelkis 2021: 103–110. Етнографічні експедиції 1937 і 1974 років в околицях Шведасая (у Шведасосі та селі Мілінішкіс) зафіксували Бринделіський шлях (на картотечному аркуші записано шляхи). За словами V. Raginytė, яка збирала матеріал 1974 року, «Бринделіський шлях — стежка, що сполучає шосе Рокішкіса й Утеноса. Кажуть, що за часів Наполеона генерал Бриндель вів ним військо» (картотека топонімів, записаних із живої мови, Центру досліджень балтійських мов та ономастики Інституту литовської мови (VK)). На сучасній території Литви відомі лише два місця, що мають назву Наполеона: Наполеонова гора, Наполеонів кашкет (VŽ 239); за словами Віргіліюса Пуґачяускаса й Ольги Мастяніци-Стянкевич, 1812 рік, якщо дивитися з перспективи литовського національного відродження початку XX ст., вважався справою поляків і полонізованої шляхти, тому був чужим місцем історичної пам’яті. З іншого боку, похід Наполеона та його війська залишив глибокі відбитки в усній народній культурі, пор. Pugačiauskas, Mastianica-Stankevič 2021: 86–91; Vaitkevičius 2006: 36 (Панеряй), 51 (Бранделікішкєс), 107 (Дудай), 141 (озеро Варієкос), 192 (Акуше), 242 (Мінтаучяй), 262 (Скудутишкіс), 266 (Свобішкєліс), 298 (Межоніс), 305 (Раудоне), 309 (Судота), 327 (Челнюкай), 344 (Купряй), 348 (Лінкменіс), 354 (Новий Даугелішкіс, Навікай), 365 (Рімшенай), 371 (Тверечюс), 389 (Даугиліс), 392 (Дегуляй), 406 (Кіркіай), 421 (Пакальняй), 444 (Шейматіс), 534 (Ажушиляй), 609 (Ажеляй), 645 (Салакас), 652 (Стельмуже); LLP 104–105, 117, 118, 120, 202. Трансформована пам’ять, що пов’язує цей шлях із наполеонівським військом — шлях генерала Бринделя, — зберігається в околицях Шведасая до наших днів (Guoḃis 2023: 3, 8). 71 Великий князь литовський Альґірдас (†1377), див. Tęgowski 1999: 47–57. 72 Мається на увазі населення Утеноса. Нині місто Утена (староство міста Утена, районний муніципалітет Утеноса). 36 Acta Linguistica Lithuanica XCI Brėžiant Vyžuonų ribą: Šiaurės rytų Lietuvos XV a. asmenvardžiai ir (ne)pamirštas kelias Римтутясь, Биля, Билчак, Мартин, Матѣи. І ці всі одностайно говорили: «Кордон — бринкгелева дорога». [Правий стовпець:] Ще свідчили єпископові73 люди, таврокняни74 — Ромейко, Жирблісь, Кгирдейко, Нарвіо, Ятось, Молдюті, Пурпшис, Совикгинть, Берні, Довєтать, Відейто, Ликшись, Якуб, Гитень, Іван, Ейкгинть, Євнейко, Кгить, Бускуть, Жодуті, Петро, Руть, Станюс. А ті свідчили те саме слово. Ще свідчили люди князя Івана Юрійовича75, больничани76: Римкус, Тричис, Нарүті, Нетикша, Мотюсь, Бееить, Дросеико, Миколаи, Микгос, Бернути, Докгили, Сукгинть, Жвилбуть, Довкгеит, Билось, Тивус, Молжус, Бин, Милош, Станюс, Мотеико, Іаконть, Митюс, Можеико, Сукгинтович, інший Можеико, Митрь, Совикгеð. І всі ці свідки говорили про те саме. Люди пана Станка Судивоятиса77: Еда Єкимович, його брат Монівил, Єка. Вони свідчили про те саме. 73 Ймовірно, Віленський єпископ Йонас Лосовичус (†1481) (Ališauskas ir kt. 2009: 123–124). Ще 1387 р. Таурагнай польський король і великий князь литовський Яґайло надав для утримання віленських єпископів (Baronas, Rowell 2015: 459–460). 74 Мається на увазі населення Таурагная. Нині містечко Таурагнай (староство Таурагнай, районний муніципалітет Утеноса). 75 Імовірно, князь Йонас Юрґайтіс Альшенішіський (†1481). Досі не було жодних даних, що князь Й. Ю. Альшенішіський володів Бальнінкаями або їхньою частиною. Попри це, відомо, що Бальнінкай (або принаймні їхня частина) належали його родичу, князю Андрію Сімонайтісу Альшенішіському. Після смерті князя А. С. Альшенішіського та його вдови 1486 р. польський король і великий князь литовський Казимир Ягайлович подарував ці володіння тракайській воєводині Оно, вдові Мартіна Ґоштаутаса (Wolff 1895: 107, 97–98). Докладніше про Бальнінкай див. Wojtkowiak 2005: 65–67; Karalius 2014: 235–237. 76 Мається на увазі населення Бальнінкая. Нині містечко Бальнінкай (староство Бальнінкай, районний муніципалітет Молетая). 77 Станіслав (Станкус) Судивояйтіс († до 1481–09–06) (Petrauskas 2003: 299–300). Straipsniai / Articles 37 DARIUS IVOŠKA, ANDREJ RYČKOV ДОДАТОК 2 BJ 329/99, 1. [ненумерований] 38 Acta Linguistica Lithuanica XCI