Nijolė Tuomienė. Kalba ir tapatybė Pietryčių Lietuvos ir Baltarusijos paribiuose (XX a. II pusė – XXI a. pradžia). 1 dalis

Acta Linguistica Lituanica 2025, т. 92, с. 1–10 Посилання на зміст / Turinio nuoroda ISSN 2669-218X (онлайн / електронний) Nijolė Tuomienė МОВА Й ІДЕНТИЧНІСТЬ У ПРИКОРДОННІ ЛИТВИ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЛИТВИ ТА БІЛОРУСІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XX СТ. – ПОЧАТОК XXI СТ.). ЧАСТИНА 1 Вільнюс: Інститут литовської мови, 2023, 259 с. DOI https://doi.org/10.35321/e-pub.68.paribio-kalbos-tapatybe ISBN-978-609-411-357-4 ЯНІНА ШВАМБАРИТЕ-ВАЛУЖЕНЄ Ел. пошта: [email protected] ORCID ID: – Напрями наукових досліджень: діалектологія, лексикографія та лексикологія говірок литовської мови, аналіз діалектного вираження в писемних джерелах, соціолінгвістика. https://doi.org/10.35321/all92-13 Книга про перипетії ідентичності людей, які користуються кількома мовами Дослідження мови та ідентичності, здійснене Nijolė Tuomienė, присвячене тому, як викривлене антиціннісне ставлення до мови формує вразливу особистість; як ця травмована людина, осіло живучи у своєму селі, віртуально «переміщується» з держави до держави, тобто неодноразово окуповується у власній країні; як покоління за поколінням відчувають / переживають ці деструктивні чинники; як екзистенційний час, що має / мав своє сховище – мову, яка / знищує самооцінку мовця; як зрештою травмована й приречена мова помирає і як неминуче її місце посідає інша або навіть кілька інших мов. Свою увагу авторка, як зазначено й у назві книги, зосередила на другій половині XX ст. – початку XXI ст. Трактування основних проблем найбільше пов’язує дослідження Nijolė Tuomienė з працями Halina Turska (1995 [1939]) та Valerijus Čekmonas (2017) Copyright © 2025 Janina Švambarytė-Valužienė. Опубліковано Інститутом литовської мови. Це стаття відкритого доступу, поширювана на умовах ліцензії Creative Commons Attribution, яка дозволяє необмежене використання, поширення та відтворення на будь-якому носії за умови зазначення автора й джерела. // Išleido Lietuvių kalbos institutas. Šis straipsnis yra atviros prieigos, platinamas pagal „Creative Commons“ priskyrimo licencijos sąlygas, leidžiančias neribotai naudoti, platinti ir atkurti turinį bet kokioje laikmenoje, nurodant autorių ir šaltinį. Отримано: / Gauta: 2024-11-28. Прийнято: / Priimta: 2025-01-21. 1 концепцією, багато відгуків можна побачити, порівнюючи її з працями Petro Gaučas, Vaclovas Milius, Aloyzas Vidugiris, Tamara Sudnik, Kazimieras Garšva, Laima Grumadienė, Irena Adomavičiūtė та інших дослідників балто-слов’янського прикордоння. Інакше кажучи, Nijolė Tuomienė безперечно належить до напряму розробників концепції Halina Turska. Монографія розкриває складну сучасну мовну ситуацію на південно-східній околиці Lietuvos та в північно-західній Baltarusijoje (Варанавський р-н). Саме історія цієї території більше, ніж будь-яка інша, розкриває здатність литовців, які за життя одного-двох поколінь опинилися навіть під кількома окупаціями й залишилися в оточенні іншомовних мешканців, пристосовуватися, щоб вижити. Відбиток цього досвіду передається з покоління в покоління й досі. Тому, на мою думку, науковій праці Tuomienė пасував би підзаголовок – Монографія доль, що постала влітку після обстеження переважно вже колишніх литовських островів Baltarusijos та прилеглих пунктів прикордоння південно-східної Lietuvos, запису й уважного прослуховування понад 160 годин мовних аудіозаписів, ознайомлення із соціолінгвістичними анкетами респондентів¹ та огляду багатомовної наукової літератури. Широкий дослідницький матеріал, зібраний у 21 пункті Lietuvių kalbos atlaso (далі – LKA), охоплює понад 70 років (друга половина XX ст. – друге десятиліття XXI ст.), однак основну увагу зосереджено на наших або майже наших днях. Історично XX ст. Lietuva – держава перемальованих кордонів: частина її території відійшла до Baltarusijai, відбулося кілька окупацій (у 1920–1939 рр. польська, після II-ojo pasaulinio karo – радянська). Сформована й тривалий час насаджувана ідеологія «околиць колишньої батьківщини Польщі», що «протягом останніх тридцяти років перейшла до відкритого насаджування польськості», ізолювала мешканців південно-східних околиць Lietuvos від литовського суспільства (с. 7). Литовські острови Baltarusijos від двомовності литовських говірок і білоруської говірки (poprostu) мали перейти до російської мови, яка стала державною. Як у південно-східній Lietuvoje (нинішнє муніципальне утворення Šalčininkų), так і в північно-західній Baltarusijoje (нинішній Варанавський район) від початку XX ст. поступово й цілеспрямовано знищувалися / зникали місцеві литовські говірки, віднесені до південних і східних aukštaičiai, авторка детально й проникливо подає в монографії. До XXI ст. до досліджуваних мовних ареалів застосовували метод лінгвістичної географії, який лише частково відповідав проблемам, поставленим авторкою: факти реєструвалися, але цей метод не міг пояснити причин мовних змін. Тому, застосовуючи старий метод, попередні литовські мовознавці були змушені оцінювати тенденції взаємодії мов або втрату істотних мовних властивостей, помічені відхилення просто як випадковість, як відхилення від логічного перебігу процесу; через це виникала не лише спокуса, а й пряма необхідність усунути їх із дослідження². Мінливу мовну ситуацію за межами території Lietuvos першими описали Eduardas Volteris (Eduards Volters) та Olafas Brokas (Olaf Broch). Дослідники 9-го десятиліття XX ст. констатували, що в розташованих поруч прикордонних районах – Варанавському та Šalčininkų – ¹ Описи подано на с. 223–259, а 256 бібліографічних позицій зазначено на с. 151–169. ² Метод лінгвістичної географії застосували перші дослідники цього регіону: Kazys Morkūnas, Zigmas Zinkevičius, Jadvyga Kardelytė та ін., а про помічені зміни говірок писали Aloyzas Vidugiris, Laima Grumadienė, Kazimieras Garšva, Vytautas Kardelis та ін. 2 у повсякденному житті литовські говірки більше не вживаються³. Мовознавці XXI ст. стверджують, що за відсутності природної тяглості в прикордонних пунктах LKA створюються умови для утвердження стандартної литовської мови (bk). Однак головною перешкодою для її вживання в південно-східній частині Lietuvos та на кордоні Baltarusijos є литовська мова, яка, втративши основні функції, «поступово витісняється з активного вжитку, замінюється іншою мовою (або іншими мовами)» (12). Тому з 17 пунктів LKA на прикордонній території Lietuvos лише 7 є життєздатними, 2 – життєздатними, змішаними, а 8 – такими, що занепадають. На території Baltarusijos решта 4 пункти LKA занепали, за винятком пункту Pelesos, який і далі занепадає. Дослідження авторка ґрунтувала на соціолінгвістичному та лінгвістичному матеріалі двох згаданих мовних ареалів: матеріалі не лише литовської мови, а й місцевої білоруської говірки та місцевої польської мови, а також різновидів білоруських і російських літературних мов, уживаних там, зібраному від 1964 до 2017 року⁴. Монографія цінна завдяки вмілому застосуванню якісного методу дослідження до двох різних і водночас подібних мовних ареалів прикордоння та поза ним. Застосовано різні методи соціолінгвістичного опитування респондентів, що розкривають і поведінку опитуваного, і мовні процеси, зумовлені економічними, соціальними, політичними та іншими чинниками. Цільова інформація етнолінгвістичного спостереження передана через групові розмови, глибинні та напівструктуровані інтерв’ю. Вона корисна для дослідження мовних і культурних настанов та мислення респондентів, тобто для застосування етнолінгвістичного методу аналізу даних. Наведені респондентами багатомовні висловлювання транскрибуються⁵. Досліджуваний об’єкт надихнув і на укладання словничка вживаних термінів, що полегшує розуміння тексту монографії. Сприйняття представниками литовських говірок того, хто є місцевим і немісцевим, відрізняється від аналогічних термінів прикордоння / поза ним. У південно-східній Lietuvoje місцевий / немісцевий має інше значення [«там, далі в Lietuvoje, ця наша “місцевість” незрозуміла» (с. 109)]. Тут мова як компонент етнічної ідентичності за понад століття змінювалася тричі: від 1920 року примусово вимагали польську (поряд із литовською та білоруською); від 1945 року – російську (поряд із польською, білоруською та литовською), від 1988 року повернули литовську (поряд із російською, польською та білоруською). Тому мовну ситуацію прикордоння слід досліджувати і уважно, і розважливо. Мови XX ст. ³ Двомовність і багатомовність мешканців прикордоння від 1972 року до сьогодні акцентується в публікаціях як дослідників литовських, так і слов’янських мов або говірок. ⁴ Тривалість аудіозаписів – 166 год., соціолінгвістичні дані – заповнені опитувальники мешканців (анкети). Опитано та/або записано 89 багатомовних респондентів старшого, середнього й молодшого поколінь. Аудіозаписи зібрано з усіх 17 прикордонних пунктів LKA південно-східної Lietuvos (усього 70 год.). Тексти записано у два різні періоди: у 1964–1990 рр. записано 34 год. аудіоматеріалів південними aukštaičiai та східними aukštaičiai виленськими говірками; у 2011–2013 рр. – 36 год. аудіоматеріалів із пунктів Šalčininkų р-ну (31 год. місцевими слов’янськими мовами, лише 5 год. – литовською говіркою та недіалектним різновидом литовської мови). У продовженні ареалу південних aukštaičiai у Baltarusijoje живомовні дані збирали в кілька етапів (усього 96 год. записів): у 1995–2007 рр. записано 58 год. текстів литовською говіркою, а у 2011–2017 рр. – 34 год. текстів (9 год. литовською говіркою та 25 год. місцевими білоруською і польською мовами, лише російською та стандартною білоруською – 4 год.). ⁵ Діалектні приклади східних і південних aukštaičiai подано в копенгагенській фонетичній транскрипції. Приклади білоруської говірки та місцевої польської мови записано спрощеною транскрипцією, уживаною в наукових публікаціях славістів та інших мовознавців. Цитовані приклади переписуються також bk, у дужках зазначається значення слів, що відрізняються. 3 думки Valerijus Čekmonas, першопрохідця напряму контактної лінгвістики, про те, що південно-східній Lietuvai потрібні «грамотний аналіз історії поляків Lietuvos, її пізнання та належне трактування» і що результати процесу мовних контактів залежать «від подібності мов та їхнього соціального престижу» (с. 39), актуальні й нині. Адже до XXI ст. жодних істотних змін самосвідомості не відбулося. Kristina Rutkovska, яка досліджувала польськомовних Lietuvoje, встановила, що в прикордонному регіоні немає одномовних, переважає двомовність або змішане мовне середовище. На межі століть прояви діалектів литовської мови на південно-східній околиці Lietuvos помітні в 9 (із 17) пунктах LKA. У них краще або гірше збереглися риси, характерні для південних aukštaičiai (дзекання; звуження ą, ę; повне збереження дифтонгів an, am). Місцевості інших 8 пунктів LKA слов’янізувалися, мешканці розуміють литовську, але вже не можуть нею говорити. До кінця XX ст. ситуація була іншою: у південно-східному прикордонні Lietuvos та Baltarusijos інформанти старшого і частково середнього поколінь говорили діалектом, лише молодь перейняла слов’янські мови. Дослідження багатомовності південно-східної Lietuvos останніх років показують, що говоріння литовською, російською, польською чи білоруською є ситуативним. Ця багатомовність регіону по-новому оцінюється представниками різних поколінь – це нібито перевага. А цей погляд, коли сучасні литовські мовознавці застосовують до південно-східної Lietuvos критерій географічного контексту, як виявляється, не змінюється вже століття: «хоча литовська мова є державною і є обов’язковою в державних установах, домінантною мовою щоденного спілкування регіону все ж є польська» (с. 42). У південно-східній Lietuvoje помітна тенденція, що «стандартна польська мова витісняє з публічного вжитку діалектну» не лише литовську, а й білоруську говірку (с. 43). Русифікація радянського періоду, яка виховала російськомовні середнє та молодше покоління, начебто змінює їхнє ставлення – російська мова вже не вважається престижною. Це дозволило б прокласти шлях державній литовській мові, але історична плутанина й далі жива: «[Т]ам була Lietuva, а тут Польща. Тут живуть поляки. Дідусь розповідав, що з давніх часів усі тут говорили польською, ніхто литовською (не говорив)» (с. 80)⁶. Історично південно-східна Lietuva та литовські острови Baltarusijos належали і до LDK, і до Речі Посполитої – Žečpospolita, і до Російської імперії, і до Радянського Союзу. У місцевому сенсі всі землі належать литовцям-автохтонам, які тут жили, а в політичному сенсі мешканці прикордонного регіону «мандрували» з держави до держави» (с. 66). У розповіді респондента: «[Т]ато й каже, треба тікати, не виживемо, ну, треба їхати кудись. <...> А так ми залишилися, вижили, виросли й тепер живемо, молимося palskai (польською), говоримо gudiškai (білоруською)» (с. 66). Оскільки після I-ojo pasaulinio karo кордонів держав, утворених на національній основі, не залишилося, тоді виникло небажання визнавати свою належність до того чи іншого народу, що сформувало термін tuteišis (тутейшість) – людина, яка говорить різними мовами, але наголошує лише на місці проживання, тобто на зв’язку з географією: «У поляків ми залишилися без своєї мови, без литовських мес. Пам’ятаю, мій батько не ходив на польські меси. <...> Школи зробили польськими, ну, потім російськими <...>. Литовською читати й писати ми не вміли. Як я виростав. Гудською ще мало хто говорив. Потім мови помінялися, вже всі вивчили (білоруську). Люди залишилися ті самі. Батько ⁶ Приклад із Turgeliai, муніципального утворення Šalčininkų. 4 литовською utărija (говорить), а син уже польською <...>» (с. 70). Тутейшість сприймається як тактика культурного опору, а для місцевих мешканців прикордоння пов’язана із самозбереженням, пристосуванням до дедалі нових соціальних і політичних обставин: «[Ч]ужі прийшли й усіх нас записали (у паспорті) поляками», «[В]сіляких мов ми знали, але поляками й росіянами не стали» (с. 71–72). У монографії наголошується, що традиційні засади формування національності (політична територія, рідна мова, сповідувана релігія) були придушені: «[Н]аціональність, звичаї, а також право обирати все це в усьому прикордонному регіоні часто залежали від інших – чужих прибульців» (с. 73). Місцевих мешканців прибульці постійно принижували й карали, наприклад литовцям, які працювали в колгоспі, не платили грошей, усіляко глузували [«Каже: ми тебе перевиховаємо (перевиховаємо)» (с. 77)]; [«Я ходив на роботу щодня, а він не записав. <...> Він сердито відповів мені: голосно кричиш, литовцю, тобі не призначено» (с. 78)]. «Статусу місцевого мешканця» треба було набути литовцям, які жили по обидва боки кордону, хоча, як сказала респондентка, народжена в Baltarusijoje й така, що живе в Šalčininkai, «[Я]ка я полька, якщо не знаю польської мови. Мови – змішана мова. А мої діти вже говорять російською, онуки – литовською» (с. 77). У конфесійному сенсі мешканці південно-східної Lietuvos та островів Baltarusijos є ендогамними, але моляться польською навіть тоді, коли меси служать литовською, тобто конфесійний критерій визначає також правила вживання мови. Авторка згадує, що місцеві литовці в Ramaškonyse (Baltarusija) після кожної окупації прагнули повернути права литовської мови насамперед у церкві та школі, але стверджувалося, що поляк і католик є синонімами, а «польськість “сама собою” випливає з того, що людина є католиком» (с. 88)⁷. Єдина релігійна спільнота, якою протягом усіх років окупацій була сім’я, не змогла протистояти полоноцентризму (залишку інтерпретації польської історіографії міжвоєнного періоду). Конфесійна належність як критерій ідентифікації спільноти залишається актуальною й нині (у Lietuvoje меси служать польською та литовською, а в Baltarusijoje – польською та білоруською мовами). Молоде покоління ще не має релігійно-національної моделі. Досі з повоєнних часів успадковане ставлення, зумовлене слабкою національною ідентичністю мешканців, створювало умови для «однозначної ідентифікації з будь-якою національністю та мотивації діяти на боці будь-якої країни» (с. 91). Цей період авторка називає обмеженим процесом формування / несформованості національної ідентичності. Різні чинники, що визначають комунікацію мешканців прикордоння / поза ним і зміну кодів (можливість брати участь у розмові або свідомо прагнути відокремлення, уживаючи престижнішу мову), були однією з умов виникнення двомовності / багатомовності. Різні покоління в сім’ях південно-східної Lietuvos спілкуються по-різному: чоловік із дружиною – російською, батько з дітьми – російською та poprostu, мати – польською та poprostu, діти між собою – литовською. Подібно й на островах Baltarusijos, лише діти з друзями говорять poprostu та російською. Старше покоління пам’ятає, що «[Н]ерідко розмови переривалися через напруження, яке виникало через нетерпимість до литовської мови або людей литовської національності» (с. 95). ⁷ Цей стереотип відображає ідеологічні настанови шляхти (аристократії LKD), засновані на протиставленні християни / язичники. 5 Місцевість властива також етнічній частині Baltarusijos, з якою людей пов’язували / досі пов’язують? і мова, і близькі родинні зв’язки. Лише мовна ситуація решти литовських островів, віднесених до периферійних говірок, невтішна: «будучи ізольованими, вони особливо легко зазнають впливу слов’янських мов» і втратили не лише словниковий склад, характерний для говірок, а й престиж литовської мови (с. 44). Дослідники спільних комплексних експедицій славістів і лінгвістів (відбулися 1974, 1976, 1986 року) дійшли висновку, що «[Л]итовська мова, колись найважливіша мова мешканців цього краю, з початком асиміляції литовців поступово перетворилася на мову дому й сім’ї, а подекуди зовсім перестала вживатися. Білоруська говірка poprostu поступово витіснила литовську мову й із сім’ї» (с. 45). Старші мешканці прикордоння, які називають себе місцевими, тутешніми, tuteišis, не можуть сказати, хто вони такі. Лише респонденти, які ототожнюють себе з географією та вживають суміш польської, російської, білоруської й литовської мов, не мають чітко сформованої національної ідентичності⁸. Пункт Pelesa у Baltarusijoje, де литовську мову вживали в непублічному середовищі та в церкві, а молодь навчали литовською в школі (закритій 2023 року), опинився в становищі пункту, що занепадає. Місцеві мешканці змушені пристосовуватися мовою. Живучи в невеликих сільських громадах (Nočia, Pelesa, Ramaškónys, Ródūnia) у Baltarusijoje, литовці не витримали величезного й тривалого тиску слов’яномовної більшості. Занепад мови пов’язаний із мовним статусом: на етнічних територіях Lietuvos литовська мова ніколи не була офіційною чи публічною мовою, нею не вели жодного офіційного діловодства. У монографії охарактеризовано зв’язок виживання / (не)виживання мови з культурною асиміляцією спільноти. Через це поступово втрачені самобутні риси замінюються традиціями, що нав’язуються як «престижніші», «вищого рівня», «культурніші». Люди свідомо й несвідомо пристосовуються до нових звичаїв і нової мови / мов, стаючи двомовними. Пізніше, коли в повсякденності утверджується друга, засвоєна мова, люди переходять від двомовності до одномовності. Авторка книги аналізує, як у досліджуваних ареалах прикордоння та поза ним, особливо в литовських островах Baltarusijos, культурна асиміляція здійснювалася «згори», тобто через тиск місцевої адміністрації, освіту та церкву. Наприклад, у радянський період литовці південно-східного прикордоння Lietuvos та її етнічних територій не могли віддавати дітей до литовських шкіл, бо таких шкіл не було (або вони були надто далеко від населених пунктів). А батьки, які навчалися в польських і російських школах, денаціоналізувалися й не прагнули навчити своїх дітей литовської. Так «ця мова стала нечутним пережитком минулого, що не задовольняв повсякденних потреб життя молодих людей» (с. 60). У Šalčininkų та Варанавському округах литовці стали етнічною меншиною, і цей їхній статус не змінився донині [твердження «якщо католик – то й поляк» (с. 61) загалом заперечувало існування литовців у досліджуваних округах]. Про те, як загони Armijos Krajovos «формували» етнічну ідентичність, переслідуючи литовців, респондентка з Ramaškonių розповідає: «він записався поляком. <...> Поляк, але вміє литовською. <...> Вони вважали його несправжнім поляком. <...> Іншим разом ми прийдемо, каже, як допоможемо ⁸ Твердження, що польська етнічна та національна ідентичність у Vilnius та околицях виражається сильніше й активніше, ніж у місті та районі Šalčininkų, сумнівне, оскільки статистичні дані показують інше. За даними перепису населення Lietuvos 2021 і 2022 років, лише в районі Šalčininkų поляками записалися / були записані (?) 79,5 відсотка мешканців. 6 тебе на цій лавці. І знаєш, šompalu (металевим прутом), каже, як ми тебе вдаримо, то ти знатимеш, ким бути» (с. 62). Свідоме й послідовне слов’янізування мешканців здійснювалося на державному рівні: якщо національність батьків не була записана у свідоцтві про народження, цих громадян записували особами польської національності. Зміну кодів Tuomienė оцінює не лише як лінгвістичне, а й як соціальне, психологічне, навіть практичне явище, помітне на фонетичному, лексичному, фразовому чи реченнєвому та дискурсивному рівнях. Перемикання кодів пов’язане або з бажанням солідаризуватися із соціальною групою, або відокремитися від неї (підкреслюючи соціальний статус, елітарність), або ж зі зміною теми розмови. Теоретичні положення про зміну кодів переконливо й ефектно ілюструються двомовними / багатомовними прикладами. За твердженням авторки, під час дослідження зміни кодів і загалом уживання мови / мов у різних сферах найпридатнішими для дослідження є шість функцій зміни кодів, визначених науковцями René Apelio та Pietério Muiskeno (Appel, Muysken 2005: 118). У досліджених багатомовних громадах південно-східної Lietuvos та північно-східної Baltarusijos авторка фіксує зміну чотирьох мов – чотирьох кодів. Встановлено, що в мовленні представників трьох поколінь мешканців – найстаршого, середнього та наймолодшого – зміна кодів виконує п’ять функцій: референційну, регулятивну, ідентифікаційну, метафоричну та металінгвістичну⁹. Авторка встановила зв’язок між уживанням окремих кодів і національною та громадянською ідентичністю місцевих мешканців. Усі мовці у випадку зміни кодів найчастіше вставляли / переходили до однієї мови – білоруської говірки poprostu. За словами дослідниці, на частотність переходів до цієї говірки могли впливати середовище (кордон із Baltarusija), вік мешканців, рідше – освіта. Авторка детально описує кожну з аналізованих функцій зміни кодів: референційна використовується для уточнення вираження переданих думок або відповідника слова. Регулятивну функцію зміни кодів розпізнають тоді, коли мовець пристосовується до мови співрозмовника, прагнучи залучити його до спілкування (ця функція частіше трапляється в розмовах представників середнього та молодшого поколінь, ніж старших, оскільки останні не завжди схильні змінювати код). Розмови, що відбуваються почергово двома мовами – литовською говіркою та білоруською говіркою poprostu, – авторка книги оцінює як прояви ідентифікаційної функції, тобто як ознаку тутейшості. Під час дискурсу вставляння одного чи кількох слів іншої мови в основну мову діалогу має на меті підкреслити, увиразнити суть висловлювання або надати йому додаткового семантичного відтінку (метафорична функція). Металінгвістичної функції зміни кодів авторка помічає в розмовах мешканців, коли вони обговорюють специфіку мов свого регіону, функції мов, уживаних у рідних місцевостях, називають значення окремих слів, цікавляться подібністю та відмінностями цих значень. Опис дослідження функцій зміни кодів у монографії як перспективний і сучасний спосіб розкрити роль мови чи мов у нинішньому мультикультурному та багатомовному суспільстві міг би ширше застосовуватися в лінгвістичних працях. Отже, можна стверджувати, що результатами такого дослідження авторка прагне змінити негативну оцінку зміни мов, яка раніше переважала в мовознавстві. Очевидно одне: спілкування в багатомовному середовищі вимагає від його учасників практично й уміло (при)стосовувати мови, а також творчо й вільно користуватися різноманітними мовними ресурсами. Гадаю, подальші наукові дослідження Tuomienė, пов’язані з ⁹ Поетична функція зміни кодів через брак прикладів у праці не розглядається. 7 зміною кодів і мовною поведінкою молодого покоління прикордонних регіонів Lietuvos у багатомовному середовищі, були б дуже перспективними. Авторка книги акцентує на змінах мовної ситуації, що відбувалися на зламі століть, адже в XX ст. (у 6–8-му десятиліттях) у непублічній комунікації домінували литовська та білоруська мови, а в XXI ст. (у 1–2-му десятиліттях) їх замінили лише слов’янські мови. Чому так сталося, респонденти пояснюють: «<...> була російська влада, потім литовська, далі нас захопили поляки. Почалася війна і прийшли совєти. Потім — і знову литовці. То в якій державі ми жили? Якщо за якихось сто років тут були Литва, Польща, Радянський Союз і Білорусь, тепер — і знову Литва <...>. За все життя мого батька, наприклад, влада змінювалася шість разів. І щоразу нова влада питає людей: хто ви такі? Хто ти такий? Люди зрозуміли, що найкраще сказати, що я місцевий. І все. Jestem tutejszy (лит. я місцевий)» (с. 108). У білоруських мовних острівцях, за словами авторки, мовна ситуація інша: «[Л]итовською тут уже мало хто говорить. Немає, не маємо з ким розмовляти. Молоді не вміють, гудавують (говорять білоруською), уже тільки білоруською, російською. Литовська мова їм не потрібна» (с. 118). Від 8-го десятиліття XX ст. молодше покоління вже не говорить литовською. Опис мовної смерті подано через послідовніший аналіз кодової зміни в мікроареалі Рамашконіс (Білорусь). Виокремлені авторкою етапи асиміляції (тиск на спільноту, щоб вона говорила домінантною мовою, двомовність мешканців і ототожнення молодого покоління з іншою мовою) повільно витісняли литовську мову з ужитку. На початку XX ст. мешканці старшого покоління, які ще розмовляли литовською, не передали її середньому та молодшому поколінням. Литовську мову з приватного домашнього середовища витісняли двома способами: батьки між собою говорили литовською, а з дітьми — poprostu [«Старі зберуться, бувало, і гудуть (говорять) литовською. Розповідають різні речі, а ми, діти, вже нічого не розуміли, про що ці старі гудуть (говорять). Ми, діти, нічого не розуміли, з нами вже говорили poprostu»] (с. 135). Статус мов змінювався: білоруський діалект посилювався до 2-го десятиліття XX ст., а від 1920 до 1939 року, після окупації Польщею Віленського краю та частини північно-західної Білорусі, запанувала польська мова. Польська мова перебрала й функції литовської, чому сприяли церква, відкриті польські початкові школи, запровадження обов’язкової початкової освіти та позиція влади (мова була засобом спілкування з владою), наприклад: «[Б]ог не вміє інакше, тільки польською»; «[П]ротягом двадцяти років поляки втовкмачували в голови, що литовська мова некультурна, мова атеїстів. Бог не вислухає молитов литовською» (с. 137–138). Дітей віддавали до польських шкіл [«Коли відкрилися школи, ми сходилися, ставали, утворювали своє коло й говорили литовською. А інші показували пальцями: то литовці, їхня кров — собача» (с. 140)]. Білоруську poprostu та польську мови свідомо вважали двома різновидами тієї самої мови. Від середини XX ст. усвідомлення литовської національної ідентичності посилилося: хотіли вивчити літературну литовську мову, але етнічне самовизначення мешканців мікроареалу Рамашконіс завжди залежало від влади, яка сформувала думку, що литовська мова — «погана селянська мова»; «ми некрасиво розмовляємо литовською»; «зіпсована литовська мова»; «[Наша] мова негарна, наче з якогось паркану»; «огидна мова»; «жмудський (жмудський) діалект» (с. 143–144). Не цінували й poprostu: «лит. люди не хочуть, щоб у церкві з ними хтось говорив простою мовою, щоб до священника зверталися так,» 8 «як до корови» (с. 144). Втрату престижу литовського діалекту / мови зумовили відносини не лише з білоруським діалектом poprostu, а й із польською мовою: «обидві ці мови — і литовська, і білоруська — цілеспрямовано протиставлялися польській мові, яка була мовою “вищої культури”, престижнішою (у недалекому минулому)» (с. 145). Мешканці південно-східного Литовсько-Білоруського північно-західного прикордоння залишилися тими самими, але вони (через асиміляцію місцевого населення в культурному середовищі, здійснювану через адміністрацію, освіту та церкву) стали двомовними / багатомовними. Ідентичність мешканців прикордоння змінювалася від невизначеної національної до ототожнення одразу з кількома національними групами. Тутейшизм (місцевість) був способом протистояти політичному, соціальному тиску та іншій системі мовної ідентичності. Хоча в XXI ст. молодь південно-східної Литви розуміє важливість освіти, цікавиться питаннями національності й етнічності, хотіла б пов’язати своє майбутнє з Литвою, відмовитися від моделі місцевості, але власної ще не створила [«моя національність — інтернаціональна» (с. 81)]. У Білорусі литовська мова померла, переважає російська мова, що стала державною. Польській мові відведено конфесійну функцію. Підсумовуючи 1 частину монографії Мова та ідентичність на пограниччі Південно-Східної Литви та Білорусі (II половина XX ст. — початок XXI ст.), можна стверджувати, що праця, виконана Nijolė Tuomienė, є важливою й актуальною з двох істотних причин. По-перше, у книзі узагальнено та критично оглянуто попередні праці й дослідження авторки вивчених територій, оцінено їхню методологію. По-друге, запропоновано нову соціолінгвістичну модель дослідження прикордоння та ареалу інтенсивних мовних контактів. Цінність цієї наукової монографії підвищує й той факт, що вона не є суто лінгвістичною чи соціолінгвістичною — це міждисциплінарна праця. У своєму дослідженні авторка спирається не лише на праці мовознавців чи соціолінгвістів, а й на дослідження соціологів, культурологів та істориків, оскільки розглядаються не тільки мовні чи соціолінгвістичні факти, а й історичні, культурні, соціокультурні та політичні контексти. Важливо, що на дві досліджувані території дивляться «з обох боків», тобто на колись єдиний ареал литовської мови, штучно не розділяючи його на Литву та Білорусь. Новизні, актуальності й оригінальності монографії додає також те, що авторка спирається на багатомовні автентичні аудіозаписи, залучаючи до дослідження матеріал соціолінгвістичних опитувань місцевих мешканців. Необхідно зазначити, що авторка книги сама походить із білоруського острова литовської мови, тому розуміє досліджувану ситуацію й може оцінювати її не лише на підставі зібраного матеріалу, а й спираючись на автентичний досвід. Закривши книгу, можна впевнено сказати, що мету монографії — на основі емпіричних даних розкрити обставини відступу / занепаду литовської мови з прикордоння Південно-Східної Литви та етнічних литовських островів у Білорусі, визначити соціолінгвістичні й етнолінгвістичні причини мовної зміни та дослідити кодову зміну, яку використовують / використовували двомовні / багатомовні люди, що живуть / жили в населених пунктах прикордоння, її типи й функції, — виконано, і це є новим поглядом на історію нашої мови та соціолінгвістичний розвиток. Сучасний стан литовської мови в південно-східному прикордонні Литви, на жаль, не дає великого оптимізму: у відновленій Литовській Державі, яка вже пережила понад тридцять років, існує «тутейшизм». Досі ми спостерігаємо «найбільші війни», що тривають у душах / серцях. Скільки ще триватиме, поки буде усвідомлено, що кожна людина прикордоння / позамежжя, 9 будучи об’єктом і суб’єктом культури / мови, могла б / була здатна захотіти прожити власне, а не нав’язане ззовні життя? Чи перетвориться колись думка Regimantas Tamošaitis, що «єдина межа в цьому місці — це я сам», на загальнодержавну мовну та ідентифікаційну настанову? LITERATŪRA Appel René, Pieter Muysken 2005: Language Contact and Bilingualism, Amsterdam: Academic Archive. Čekmonas Valerijus 2017: Kalbų kontaktai ir sociolingvistika [Language Contacts and Sociolinguistics], sud. L. Kalėdienė, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. Turska Halina 1995 [1939]: O powstaniu polskich obszarów językowych na Wileńszczyźnie [On the Emergence of Polish Language Areas in the Vilnius Region], sud., įvadinio straipsnio aut. V. Čekmonas, Vilnius: Mintis. 10