Форум права: електронне наукове фахове видання. 2025. № 1

$$' $ ISSN 1995-6134 (ONLINE) &$ ' $% / $$' $| UKRAINE 812025 7 1 /%  $, & & $&%& / $$&% &$ %'%,%&  %''%% /% ' ' $ journals @ meta.ua forumprava.pp.ua nbuv.gov.ua/UJRN/FP _ index «Форум права» – рецензоване електронне наукове фахове видання з вільним доступом, що засноване та видається Харківським національним університетом внутрішніх справ з 2005 року. Рекомендовано Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ до публікації та до поширення через мережу Інтернет, протокол № 12 від 24.04.2025 р. Підписано до публікації та до поширення через мережу Інтернет 24.04.2025 р. УДК 34+35 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.15560572 Мета журналу: досягнення якісно нового рівня повноти й оперативності задоволення інформаційних потреб суспільства в сучасних знаннях в галузі права. Редакційна колегія Головний редактор: Музичук О.М. д-р юрид. наук, проф. Відповідальний секретар: Зозуля І.В. д-р юрид. наук, проф. Члени редколегії: Вишновецька С.В. д-р юрид.наук, проф. Головко О.М. д-р юрид. наук, проф. Клочко А.М. канд. юрид. наук, доц. Комзюк А.Т. д-р юрид. наук, проф. Литвинов О.М. д-р юрид. наук, проф. Матія М. д-р филос. наук, проф. (Швейцарія) Мічурін Є.О. д-р юрид. наук, проф. Павленко С.О. канд. юрид. наук, доц. Пивовар Ю.І. канд. юрид. наук, проф. Джагер М. д-р филос. наук, проф. (Республіка Словенія) Рєзнік О.М. д-р юрид. наук, доц. Слінько С.В. д-р юрид. наук, проф. Христинченко Н.П. д-р юрид. наук, проф. Тематика: згідно з галуззю "юридичні науки" за науковими спеціальностями (12.00.01– 12.00.12) відповідно до чинного переліку галузей наук МОН України зі спеціальностей 081 Право, 262 Правоохоронна діяльність, 293 Міжнародне право Періодичність видання: 4 рази на рік ISSN 1995-6134 (Online) Має статус видання категорії "Б" Переліку наукових фахових видань України відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України від 28.12.2019 р. № 1643 (додаток 4). Внесено до Переліку наукових фахових юридичних видань постановою президії ВАК України від 18.01.2007 р., № 3-05/1 (Бюлетень ВАК України. 2007. № 2. С. 5), перереєстровано відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 04.07.2013 р., № 893 (Додаток 6) Розглядаються концептуально-методологічні засади, теорія і практика права Технічна група Технічний редактор: І.В. Зозуля Коректор: О.І. Довгань Комп’ютерна верстка та оформлення: А.О. Зозуля Відповідає Національному стандарту України ДСТУ 7157:2010 «Інформація та документація. Видання електронні. Основні види та вихідні відомості» Журнал індексується у 14-ти міжнародних і вітчизняних наукометричних базах, репозиторіях, бібліотеках, каталогах та пошукових системах Academic Resource Index (ResearchBib) Bielefeld Academic Search Engine (BASE) Directory of Open Access Scholarly Resources (ROAD) Directory of Research Journal Indexing (DRJI) Elektronischen Zeitschriftenbibliothek (EZB) Eurasian Scientific Journal Index (ESJI) Google Scholar Index Copernicus International InfoBase Index Open Access Infrastructure for Research in Europe (OpenAIRE) Scientific Indexing Services (SIS) Scientific Journal Impact Factor (SJIF) Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського Харківський національний університет внутрішніх справ Мінімальні системні вимоги: операційна система MS Windows 98/2000/XР/2003, браузер MS Internet Explorer версії 5 та вище, Adobe Acrobat (Adobe Reader). Адреса редколегії журналу 61080, м. Харків, пр. Л. Ландау, 27. ХНУВС. Редакція наукового журналу «Форум права» Тел. +38-050-30-39-118 E-mail: [email protected] Веб-сайт журналу: forumprava.pp.ua Режим доступу до публікацій журналу: http://nbuv.gov.ua/j-tit/FP_index.htm Науковим публікаціям присвоюється міжнародний ідентифікатор цифрового об’єкта DOI (digital object identifier). Фото з обкладинки за CC0 ліцензією Автори статей несуть усю відповідальність за зміст статей і за сам факт їх публікації. Редакція журналу не несе ніякої відповідальності перед авторами і/або третіми особами й організаціями за можливий збиток, викликаний публікацією статей. «Forum prava» – peer-reviewed electronic scientific professional edition with open access, founded and issued by Kharkiv National University of Internal Affairs since 2005. Recommended by the Academic Council of the Kharkiv National University of Internal Affairs for publication and dissemination through the Internet, protocol number 12 dated April 24, 2025 Signed for publication and distribution to the Internet 24.04.2025 UDC 34+35 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.15560572 Purpose: Editorial Chief Editor: Oleksandr Muzychuk LL.D., Professor Executive Secretary: Ihor Zozulia L.L.D., Professor Members of the Editorial Board: Svitlana Vyshnovetska L.L.D., Professor Oleksandr Golovko L.L.D., Professor Alyona Klochko Ph.D. in Law, Ass.Professor Anatoly Komzyuk L.L.D., Professor Olexey Litvinov L.L.D., Professor Miroslaw Matyja Ph.D., Professor. (Switzerland) Yevhen Michurin L.L.D., Professor Serhii Pavlenko Ph.D. in Law, Ass.Professor Yuriy Pyvovar Ph.D. in Law, Professor Matjaz Jager Ph.D., Professor (Republic of Slovenia) Oleg Reznik L.L.D., Ass.Professor Serhiy Slinko L.L.D., Professor Nadiia Khrystynchenko L.L.D., Ass.Professor Subject: Frequency of publication: ISSN Has the status of the category "B" Added Considered conceptual and methodological principles, theory and practice of law Technical group Technical editor: Ihor Zozulia Corrector: Olena Dovhan Layout and design on Computer: Antonina Zozulia Corresponds The journal is abstracted and indexed in the 14 international and domestic scientometric databases, repositories, libraries, search engines, and catalogues Achievement of a qualitatively new level of completeness and efficiency of meeting the information needs of society in modern knowledge in the field of law. according to the branch of science "Legal Sciences" on scientific specialties (12.00.0112.00.12) according to the current list of branches of science of the Ministry of Education and Science of Ukraine on specialties 081 Law, 262 Law-enforcement activity, 293 International law 4 times a year. 1995-6134 (Online) in List of scientific professional editions of Ukraine in accordance of the Ministry of Education and Science of Ukraine order of 28.12.2019 No 1643 (Annex 4) to the List of scientific professional legal editions by the resolution of the Presidium of the Higher Attestation Commission of Ukraine from 18.01.2007, No 3-05/1 (Bulletin of the VAC of Ukraine. 2007. No 2. P. 5), re-registered to the List of scientific professional editions of Ukraine by the order of the Ministry of Education and Science of Ukraine from 04.07.2013, No 893 (Annex 6) with the National Standard of Ukraine DSTU 7157:2010 «Information and documentation. Electronic edition. Basic Types and Output Details» Academic Resource Index (ResearchBib) Bielefeld Academic Search Engine (BASE) Directory of Open Access Scholarly Resources (ROAD) Directory of Research Journal Indexing (DRJI) Elektronischen Zeitschriftenbibliothek (EZB) Eurasian Scientific Journal Index (ESJI) Google Scholar Index Copernicus International InfoBase Index Open Access Infrastructure for Research in Europe (OpenAIRE) Scientific Indexing Services (SIS) Scientific Journal Impact Factor (SJIF) Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського Харківський національний університет внутрішніх справ Minimum system requirements: MS Windows 98/2000/XP/2003 operating system, MS Internet Explorer version 5 and above, Adobe Acrobat (Adobe Reader). Address editorial board 61080, Kharkiv, ave. L. Landau, 27. Kharkiv National University of Internal Affairs. Editorial Board of the Journal "Forum Prava" Теl. +38-050-30-39-118 E-mail: [email protected] Journal website: forumprava.pp.ua Access mode to journal publications: http://nbuv.gov.ua/j-tit/FP_index.htm Scientific publications are assigned the international identifier of the digital object DOI (digital object identifier). Title photo under CC0 license Authors bear full responsibility for the content of the articles and the fact of their publication. The editorial staff is not liable to the authors and / or third parties and organizations for possible damage caused by the publication of articles. ISSN 1995-6134 4 Forum Prava, 2025. 81(1). 4–5 (Content) ЗМІСТ Зозуля О.І. Конституційність парламентського контролю за дотриманням права на звернення до громадських об’єднань ................................................................................................................................ 6 Зозуля І.В. Правові визначення кіберзлочинів і повноваження Національної поліції в їх протидії ....................... 17 Червяков О.І. Напрямки забезпечення економічної безпеки як складової національної безпеки України в умовах воєнного стану .............................................................................................................................. 31 Кікінчук В.В. Аналіз поточного стану нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій на підзаконному рівні ...................................................................................................................................... 37 Величко Л.Ю., Галинська К.Ю. Роль аудиту ефективності використання бюджетних коштів у забезпеченні діяльності судів України ........................................................................................................................................................ 43 Мічурін Є.О. Смарт-контракт у приватному праві ......................................................................................................... 53 Довгань О.І. Проблеми нормативно-правового регулювання діяльності Міністерства національної єдності України ........................................................................................................................................................ 60 Волошенюк О.В. Публічна складова правосвідомості ........................................................................................................ 70 Брусакова О.В., Гетманець О.П. Правила етичної поведінки поліцейських як об’єкт адміністративно-правового забезпечення ......... 83 Старостін О.Ю. Особливості забезпечення кібербезпеки в інформаційному просторі України в умовах воєнного стану ........................................................................................................................................... 90 Михайліченко Т.О. Кримінальні правопорушення проти сексуальної свободи та сексуальної недоторканості: аналіз та удосконалення розділу 4.5 Проєкту нового Кримінального кодексу України ....................... 97 Яремчук Р.Л. Тактичні особливості огляду місця події під час розслідування умисних вбивств, вчинених з використанням вогнепальної зброї в умовах воєнного стану .............................................................. 111 Гаврилюк О.О. Сучасні підходи до оцінки ефективності судової системи (господарсько-правовий аспект) ............ 121 Лантінов Я.О. Концепт "кримінально-правової норми" в парадигмі правового позитивізму та феноменології в сучасній науці кримінального права України ......................................................................................... 133 Попович І.М. Організаційні засоби забезпечення законності під час здійснення правосуддя ................................ 141 Кікінчук В.Ю. Взаємодія Національної поліції України з закладами загальної середньої освіти під час забезпечення безпечного освітнього середовища ............................................................................... 147 Бурбика В.О. До питання стану забезпечення прав, свобод та законних інтересів громадян органами місцевого самоврядування в Україні ..................................................................................................... 154 ISSN 1995-6134 5 Forum Prava, 2025. 81(1). 4–5 (Content) CONTENT Zozulia O.I. Constitutionality of Parliamentary Control over the Observance of the Right to Apply to Public Associations .................................................................................................................................................. 6 Zozulia I.V. Legal Definition of Cybercrimes and the Powers of the National Police in Their Counteraction ................ 17 Cherviakov O.I. Directions for Ensuring Economic Security as a Component of National Security of Ukraine under Martial Law .................................................................................................................................................. 31 Kikinchuk V.V. Analysis of the Current State of Normative Regulation of Covert Investigative (Search) Actions at the Subordinate Legislative Level ..................................................................................................................... 37 Velychko L.Y., Halynska K.Y. The Role of Auditing the Efficiency of Budget Funds Utilization in Ensuring the Functioning of Ukraine’s Courts .......................................................................................................................................... 43 Michurin I.O. Smart Contract in Private Law..................................................................................................................... 53 Dovhan O.I. Problems of Legal and Regulatory Framework for the Activities of the Ministry of National Unity of Ukraine ........................................................................................................................................................ 60 Voloshenyuk O.V. Public Component of Legal Awareness ...................................................................................................... 70 Brusakova O.V., Hetmanets O.P. Rules of Ethical Behavior of Police Officers as an Object of Administrative and Legal Support ................ 83 Starostin O.Y. Peculiarities of Ensuring Cybersecurity in Ukraine's Information Space during Martial Law ...................... 90 Mykhailichenko T.О. Criminal Offences against Sexual Freedom and Sexual Inviolability: Analysis and Improvement of Section 4.5 of the Draft Criminal Code of Ukraine ...................................................................................... 97 Yaremchuk R.L. Tactical Features of Inspection of the Scene during the Investigation of Premeditated Murder Committed With the Use of Firearms in War Conditions .......................................................................... 111 Gavryliuk O.O. Modern Approaches to Evaluation of Judicial System Efficiency (Economic Law Aspect) ...................... 121 Lantinov Y.A. The Concept of "Criminal Legal Norm" In the Paradigm of Legal Positivism and Phenomenological in the Modern Science of Criminal Law of Ukraine ................................................................................... 133 Popovich I.M. Organizational Means of Ensuring Legality in the Administration of Justice ............................................ 141 Kikinchuk V.Yu. Interaction of the National Police of Ukraine with General Secondary Education Institutions in Ensuring a Safe Educational Environment ................................................................................................ 147 Burbyka V.O. On The Issue of the State of Ensuring the Rights, Freedoms and Legitimate Interests of Citizens by Local Self-Government Bodies in Ukraine....…………………………………………………………….…154 ISSN 1995-6134 6 Forum Prava, 2025. 81(1). 6–16 (Research Article) УДК 342.5+342.7 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.13923159 О.І. ЗОЗУЛЯ, завідувач наукового сектору порівняльного конституційного та муніципального права Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, доктор юридичних наук, професор, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0002-5428-4622 КОНСТИТУЦІЙНІСТЬ ПАРЛАМЕНТСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВА НА ЗВЕРНЕННЯ ДО ГРОМАДСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ O.I. ZOZULIA, Head, Department of Comparative Constitutional and Municipal Law, Scientific Research Institute of State Building and Local Government, Doctor of Law, Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0002-5428-4622 CONSTITUTIONALITY OF PARLIAMENTARY CONTROL OVER THE OBSERVANCE OF THE RIGHT TO APPLY TO PUBLIC ASSOCIATIONS АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Згідно Конституції України Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює парламентський контроль за дотриманням саме конституційних прав і свобод людини і громадянина, хоча до нього може звернутись кожен "за захистом своїх прав". Одним із таких прав є право особи на звернення до громадських об’єднань, закріплене не Конституцією України, а законом. Вказане зумовлює питання щодо конституційності парламентського контролю за дотриманням законного (а не конституційного) права особи на звернення до громадських об’єднань. У зв’язку з цим існує необхідність доктринального аналізу даного питання. Метою роботи є поглиблений аналіз питання конституційності парламентського контролю за дотриманням права на звернення до громадських об’єднань, визначення його правової природи та співвіднесення з правом на звернення, характеристика відповідальності за невиконання законних вимог Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також обґрунтування напрямків удосконалення конституційно-правового регулювання діяльності омбудсмана в Україні та права на звернення. Методи. Для вирішення задач дослідження використано низку методів наукового пізнання, серед яких формально-юридичний, за яким визначено конституційно-правову природу права на звернення до громадських об’єднань. За допомогою порівняльно-правового методу охарактеризовано межі парламентського контролю омбудсмана за дотриманням прав людини; системно-структурного методу – висвітлено особливості контролю Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини за дотриманням права на звернення до громадських об’єднань, а також розкрито засади відповідальності за невиконання законних вимог омбудсмана. Результати. Встановлено, що конституційна модель права на звернення допускає законодавче врегулювання можливості для громадян звертатися до громадських об’єднань. Здійснення Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини контролю за додержанням прав людини не лише органами публічної влади, але й громадськими об’єднаннями відповідає правовій природі парламентського контролю. Омбудсман може здійснювати парламентський контроль за додержанням інших, крім конституційних, прав людини, зокрема й законного права на звернення до громадських об’єднань. Визначено, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право під час здійснення парламентського контролю діяти у спосіб, визначений не лише Конституцією України, але й відповідним законом. Вказане допускає законодавче встановлення обов’язку громадських об’єднань співпрацювати з омбудсманом і їх відповідальності за невиконання його законних вимог щодо розгляду звернень громадян. Висновки. Обґрунтовано конституційність парламентського контролю за дотриманням права на звернення до громадських об’єднань, у тому числі їх обов’язку співпрацювати з омбудсманом і адміністративної відповідальності за невиконання його законних вимог. Вдосконалення конституційно-правового регулювання діяльності омбудсмана в Україні та права на звернення першочергово потребує змістовного і текстуального осучаснення законодавства про звернення громадян, уточнення конституційних напрямків діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, деталізації на законодавчому рівні його © Зозуля О.І., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 7 Forum Prava, 2025. 81(1). 6–16 (Research Article) повноважень та порядку їх реалізації, а також більш розгорнутого визначення меж обов’язку громадських об’єднань та інших суб’єктів співпрацювати з омбудсманом і виконувати його законні вимоги. Ключові слова: конституційність; парламентський контроль; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; право на звернення; громадські об’єднання; омбудсман; законні вимоги; відповідальність *** Problem statement. According to the Constitution of Ukraine, the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights exercises parliamentary control over the observance of constitutional human rights and freedoms, although anyone can apply to him "for the protection of their rights". One of such rights is the right to apply to public associations, which is enshrined not in the Constitution of Ukraine, but in law. This raises the question of the constitutionality of parliamentary control over the observance of the legal (not constitutional) right to apply to public associations. In this regard, there is a need for doctrinal analysis of this issue. The purpose of the work is an in-depth analysis of the issue of the constitutionality of parliamentary control over the observance of the right to apply to public associations, the determination its legal nature and correlation with the basic right to apply, the characterization liability for failure to fulfill the lawful requirements of the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights, as well as the substantiation the directions for the development of the constitutional-legal regulation of the activities of the Ombudsman in Ukraine and the right to apply. Methods. To solve the research problems, a number of scientific methods were used, including the formal-legal method, which determined the constitutional-legal nature of the right to apply to public associations. Comparative method – there are characterized the limits of the Ombudsman`s parliamentary control over the observance of human rights; system-structural method – there are highlighted the features of the control by the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights over the observance of the right to apply to public associations, as well as revealed the bases of liability for failure to fulfill the Ombudsman’s lawful requirements. Results. It has been established that the constitutional model of the right to apply allows for legislative regulation of the possibility to apply to public associations. The exercise by the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights of control over the observance of human rights not only by public authorities, but also by public associations corresponds to the legal nature of parliamentary control. The Ombudsman may exercise parliamentary control over the observance of other, in addition to constitutional, human rights, including the legal right to apply to public associations. It has been determined that the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights has the right, when exercising parliamentary control, to act in a manner determined not only by the Constitution of Ukraine, but also by the relevant law. This allows for the legislative establishment of the obligation of public associations to cooperate with the Ombudsman and their liability for failure to fulfill his lawful requirements regarding the consideration of citizens' apply. Conclusions. It has substantiated the constitutionality of parliamentary control over the observance of the right to apply to public associations, including their obligation to cooperate with the Ombudsman and administrative liability for failure to fulfill his lawful requirements. Improving the constitutional-legal regulation of the activities of the Ombudsman in Ukraine and the right to apply primarily requires a substantive and textual modernization of the legislation on citizens` apply, clarification of the constitutional areas of activity of the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights, detailing at the legislative level his powers and the procedure for ;their implementation, as well as a more detailed definition of the boundaries of the obligation of public associations and other entities to cooperate with the Ombudsman and fulfill his lawful requirements. Keywords: constitutionality; parliamentary control; the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights; the right to apply; public associations; ombudsman; legal requirements; liability Постановка проблеми Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі – Уповноваженого) є важливою складовою системи гарантування й захисту прав людини в Україні. Згідно ст.101 Конституції України омбудсман здійснює парламентський контроль за дотриманням саме конституційних прав і свобод людини і громадянина, хоча на підставі ч.3 ст.55 Конституції України до нього може звернутись кожен "за захистом своїх прав". Одним із таких прав, наприклад, є право особи на звернення до громадських об’єднань, гарантоване не Конституцією України, а законом. Вказане породжує питання щодо конституційності парламентського контролю за дотриманням законного (а не конституційного) права особи на звернення до громадських об’єднань. Зокрема саме у цьому контексті у вересні 2024 року до Конституційного Суду України було подано конституційну скаргу О.В. Матвійчук [1] щодо відповідності Конституції України ст.188-40 Кодексу України про адміністративні правопорушення [2] (далі – КУпАП) і ст.22 Закону України від 23.12.1997 р. № 776/97ВР [3]. З огляду на це та в інтересах забезпечення верховенства права нами й вбачається актуальним питання конституційності парламентського контролю за дотриманням права на ISSN 1995-6134 8 Forum Prava, 2025. 81(1). 6–16 (Research Article) звернення до громадських об’єднань. Зазначимо, що проблематика реалізації конституційного права на звернення, а також змісту й меж парламентського контролю за дотриманням прав людини раніше вже розглядалась іншими вченими. Зокрема І. Пирога та Е. Кадебська досліджували місце та роль інституту омбудсмана в системі вітчизняних гарантій конституційних прав і свобод [4]; Л. Рябовол – наукові підходи до визначення сутності права на звернення [5]; Є.С. Савич – конституційноправові засади права людини на звернення в Україні [6]; О.В. Шевчук – правозахисний вектор діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини під час збройного конфлікту [7]. У той же час дані наукові праці присвячені здебільшого лише загальним засадам функціонування інституту омбудсмана в Україні та сутності конституційного права на звернення, комплексно не характеризуючи саме конституційноправову природу здійснення Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини контролю за дотриманням права на звернення до громадських об’єднань. Враховуючи викладене, метою цієї статті є поглиблений аналіз питання конституційності парламентського контролю за дотриманням права на звернення до громадських об’єднань, визначення його правової природи та співвіднесення з правом на звернення, характеристика відповідальності за невиконання законних вимог Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також обґрунтування напрямків удосконалення конституційно-правового регулювання діяльності омбудсмана в Україні та права на звернення. Її новизна полягає у вирішенні питання конституційності парламентського контролю за дотриманням права на звернення до громадських об’єднань й формулюванні пропозицій з удосконалення його конституційноправових засад. Завданнями статті є характеристика конституційно-правової природи права на звернення до громадських об’єднань, меж контролю Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини за дотриманням прав людини, зокрема права на звернення до громадських об’єднань, а також засад відповідальності за невиконання законних вимог омбудсмана. Конституційно-правова природа права на звернення до громадських об’єднань Оцінюючи конституційність парламентського контролю за дотриманням права на звернення до громадських об’єднань, перш за все, слід розглянути питання конституційно-правової природи самого права на звернення до громадських об’єднань. Адже згідно ст.40 Конституції України "усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк" [8]. Тому, застосовуючи буквальне тлумачення, зміст конституційного права на звернення однозначно стосується лише права звертатись саме до органів публічної влади й текстуально не охоплює право на звернення до громадських об’єднань. Саме таке розуміння відображено, наприклад, у Роз’ясненні Міністерства юстиції України "Конституційне право громадян на звернення до органів державної влади" від 04.04.2012 р. [9]. У науці інститут звернення громадян також розглядається насамперед як своєрідна форма громадського контролю за діями органів державної влади та форма участі населення в державному управлінні [10, с.149]. Водночас, як слушно наголошує Конституційний Суд України, конституційний інститут права на звернення має комплексний характер. Зокрема "його утворюють різні за природою і призначенням юридичні засоби (інструменти), метою яких є забезпечення реалізації кожною людиною своїх прав і свобод, а також їх відстоювання, захист та відновлення у разі порушення" (абз.9 п.4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2018 р. № 8-р/2018 [11]). Зауважимо, що згідно ч.1 ст.22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією України, не є вичерпними. Тому відсутність у Конституції України прямої згадки про право на звернення до громадських об’єднань не перешкоджає встановленню зазначеного права законом. Зокрема ч.1, 3 ст.1 Закону України від 02.10.1996 р. № 393/96-ВР безпосередньо закріплено право громадян України, іноземців та осіб без громадянства звертатися не лише до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, але й до "об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, медіа, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків" [12]. Даний Закон України встановлює конкретні обов’язки відповідних суб’єктів, у тому числі й громадських об’єднань, щодо реалізації права на звер- ISSN 1995-6134 9 Forum Prava, 2025. 81(1). 6–16 (Research Article) нення громадян. Окремо слід розглянути питання, чи є громадські об’єднання суб’єктами, на яких покладено обов’язок щодо захисту, гарантування та дотримання прав та свобод людини. Адже, з одного боку, вони нормативно прямо такими не визначені. З іншого ж боку, згідно ч.1, 2 ст.1 Закону України від 22.03.2012 р. № 4572-VI громадське об’єднання (зокрема й громадська організація як її різновид) утворюється саме "для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів" [13]. У свою чергу звернення громадян також спрямовані на реалізацію їх соціальноекономічних, політичних та особистих прав і законних інтересів (ч.1 ст.1 Закону України від 02.10.1996 р. № 393/96-ВР). З огляду на це, вбачається, що правова природа (зокрема мета створення) громадських організацій в цілому корелюється з покладеним на них законодавством України обов’язком давати відповідь на звернення громадян. Хоча встановлений ст.1, 7, 15, 19 Закону України від 02.10.1996 р. № 393/96-ВР обов’язок об’єднань громадян розглядати та давати відповідь на звернення громадян має загальний, імперативний характер й безпосередньо не залежить від конкретної мети діяльності певної громадської організації чи її спроможності вирішити питання, порушене у адресованому їй зверненні громадянина. Таким чином, право на звернення до громадських об’єднань і їх обов’язок давати відповідь на такі звернення встановлено не безпосередньо Конституцією України, а законом. Вказане загалом не суперечить нинішній конституційній моделі права на звернення. Межі парламентського контролю омбудсмана за дотриманням прав людини Характеризуючи парламентський контроль омбудсмана за дотриманням права на звернення до громадських об’єднань, першочергово маємо визначити його конституційно-правову природу, сутність та межі. Так, відповідно до п.33 ч.1 ст.85 Конституції України (у редакції Закону України від 21.02.2014 р. № 742-VII [14]) Верховна Рада України здійснює парламентський контроль "у межах, визначених цією Конституцією та законом". Як відомо, парламентський контроль Верховна Рада України здійснює не лише безпосередньо, але й опосередковано – через визначені Конституцією України державні органи (Висновок Конституційного Суду України від 14.03.2001 р. № 1-в/2001 [15]). Згідно ст.101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. При цьому, Конституція України безпосередньо визначає лише загальний напрямок діяльності Уповноваженого, але не його конкретні повноваження та межі здійснення ним парламентського контролю. Відтак, відповідно до п.33 ч.1 ст.85 Конституції України межі здійснення Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини парламентського контролю можуть та мають бути визначені законом. Викладене кореспондує ч.2 ст.19 Конституції України, згідно якої органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти у спосіб, що передбачений не лише Конституцією, а й законами України. Інакше кажучи, Уповноважений має право під час здійснення парламентського контролю діяти у спосіб, безпосередньо не визначений Конституцією України, але закріплений у відповідних законах України. На думку заявниці конституційної скарги повноваження омбудсмана щодо здійснення парламентського контролю за дотриманням права на звернення "обмежені вимогами ст.40 Конституції України і поширюється виключно на суб’єктів владних повноважень" [16]. Водночас відсутні будь-які беззаперечні аргументи на користь того, що Уповноважений здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина виключно з боку представників держави. Наголосимо, що Конституція України безпосередньо не визначає конкретні повноваження Уповноваженого та не вказує на жодні обмеження предмету його відання здійсненням парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина виключно з боку представників держави. Як слушно зазначає О.В. Марцеляк, конституційно-правова природа інституту омбудсману обумовлює здійснення ним "контролю за дотриманням прав людини різними адміністративними органами, а в деяких країнах – навіть приватними особами і об’єднаннями". Хоча сферою діяльності омбудсмана найчастіше є саме взаємовідносини "громадянин – виконавча влада", вона також включає й відносини між громадянином і "організацією, установою, об’єднанням громадян, їх посадовими особами і т.ін." [17, ISSN 1995-6134 16 Forum Prava, 2025. 81(1). 6–16 (Research Article) 20. Report on the Rule of Law, adopted by the Venice Commission at its 86th plenary session (Venice, 2526 March 2011), CDL-AD(2011)003rev. https://www.venice.coe.int/webforms/documents/?pdf=CDLAD(2011)003rev-e 21. Slovska, I. YE. (2012). Teoretychni i praktychni problemy orhanizatsiyi ta diyalnosti Upovnovazhenoho Verkhovnoyi Rady z prav lyudyny [Theoretical and practical problems of the organization and activities of the Verkhovna Rada Commissioner for Human Rights]. Naukovi pratsi Natsionalnoho universytetu "Odeska yurydychna akademiya", (11), 85–91. https://dspace.onua.edu.ua/items/12a97bab-859b-4a8d8b8d-57315bf39005 (in Ukr.). 22. Volochiy, S. (2022). Administratyvno-pravova kharakterystyka ukhylennya vid vykonannya zakonnykh vymoh prokurora [Administrative and legal characteristics of evading compliance with legal requirements of the prosecutor]. Yurydychnyy visnyk, (2), 256–261. https://doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2346 (in Ukr.). 23. Ladnyuk, V. R. (2019). Nevykonannya zakonnykh vymoh yak forma proyavu obyektyvnoyi storony pereshkodzhannya diyalnosti narodnoho deputata Ukrayiny abo deputata mistsevoyi rady [Failure to comply with legal requirements as a form of manifestation of the objective side of obstructing the activity of a People's Deputy of Ukraine or a deputy of the local council]. Supremația Dreptului, (1), 219–225. https://ibn.idsi.md/sites/default/files/imag_file/219-225_8.pdf (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 81 pp. 006–016 (1). Related identifiers: 10.5281/zenodo.13923159 http://forumprava.pp.ua/files/006-0162025-1-FP-Zozulia_3.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_1_3.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 12.12.2024 Accepted: 03.01.2025 Published: 06.01.2025 Available online: 06.01.2025 Cite as: Зозуля, О. І. (2025). Конституційність парламентського контролю за дотриманням права на звернення до громадських об’єднань. Форум Права, 81(1), 6–16. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923159 Zozulia, O. I. (2025). Konstytutsiynist parlamentskoho kontrolyu za dotrymannyam prava na zvernennya do hromadskykh obyednan [Constitutionality of Parliamentary Control over the Observance of the Right to Apply to Public Associations]. Forum Prava, 81(1), 6–16. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923159 ISSN 1995-6134 17 Forum Prava, 2025. 81(1). 17–30 (Research Article) УДК 343.9:004.056.5](477)(094) DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.13923163 І.В. ЗОЗУЛЯ, професор кафедри криміналістики та судової експертології Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: http://orcid.org/0000-0002-3507-0012 ПРАВОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ КІБЕРЗЛОЧИНІВ І ПОВНОВАЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ В ЇХ ПРОТИДІЇ I.V. ZOZULIA, Professor, Department of Forensics and Judicial Expertology, Kharkiv National University of Internal Affairs, Doctor of Law, Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: http://orcid.org/0000-0002-3507-0012 LEGAL DEFINITION OF CYBERCRIMES AND THE POWERS OF THE NATIONAL POLICE IN THEIR COUNTERACTION АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. У сучасному світі розвиток інформаційно-комунікаційних технологій спричиняє виникнення нових загроз, серед яких особливе місце займають кіберзлочини. Злочинна діяльність у кіберпросторі набула глобального характеру, створюючи виклики як для національної безпеки держави, так і для захисту прав та інтересів громадян. Проте ефективна протидія таким діянням потребує чіткого нормативно-правового регулювання. Зокрема, важливо визначити, які саме види злочинів у кіберпросторі мають розглядатися як кримінальні правопорушення, та забезпечити відповідність національного законодавства сучасним міжнародним стандартам. Разом із тим, відсутність уніфікованого підходу до визначення кіберзлочинів і недостатня деталізація окремих складів злочинів створюють труднощі у правозастосуванні. Крім того, практика боротьби з кіберзлочинами ускладняється через розмитість повноважень правоохоронних органів, недоліки в процедурі розслідування та відсутність чітких інструкцій для дій у цій сфері. Через це виникає потреба у дослідженні нормативно-правового закріплення кіберзлочинів як кримінальних правопорушень, аналізі чинного законодавства та визначенні напрямів його вдосконалення. Метою статті є уточнення нормативно-правового визначення кіберзлочинів та їх окремих різновидів як кримінально караних діянь з урахуванням останніх змін у законодавстві, аналіз проблем нормативно-правового регулювання діяльності підрозділів досудового розслідування та кримінальної поліції Національної поліції України у сфері протидії кіберзлочинам, а також розробка пропозицій щодо вдосконалення законодавчої бази відповідно до сучасних викликів у сфері кібербезпеки. Використані методи: аналізу та синтезу – для вивчення чинного законодавства України, що регулює діяльність підрозділів досудового розслідування та кримінальної поліції, а також для розгляду нормативно-правових актів, які визначають основні засади протидії кіберзлочинності; системного аналізу – для дослідження нормативно-правової бази як цілісної системи, виявлення взаємозв’язків між її елементами та оцінки, наскільки узгоджено регулюються функції підрозділів досудового розслідування та кримінальної поліції у контексті протидії кіберзлочинам; догматичний – для уточнення правових понять і визначень, які використовуються у нормативно-правових актах, що регламентують боротьбу з кіберзлочинами, з метою досягнення їхньої однозначності та чіткості. Результати. Встановлено, що в Україні створено нормативну базу, яка визнає кіберзлочини кримінальними правопорушеннями та адаптує їх до місцевих умов, визначаючи кримінальну відповідальність за їх вчинення. Однак окремі положення Конвенції про кіберзлочинність, які є фундаментальними для діяльності Національної поліції України, досі не інтегровані в національне законодавство. Визначено, що Національна поліція України є ключовим суб'єктом національної системи кібербезпеки, як це передбачено Стратегією кібербезпеки України. Підрозділи досудового розслідування та кримінальної поліції відіграють важливу роль у протидії кіберзлочинам. Встановлено, що існуюча нормативно-правова база частково відповідає сучасним викликам у сфері кіберзлочинності. Відсутність єдиних стандартів розслідування кіберзлочинів та їх кримінально-правової кваліфікації ускладнює ефективність роботи цих підрозділів. Висновки. Підкреслено необхідність внесення змін до національного законодавства з метою інтеграції положень Конвенції про кіберзлочинність, що дозволить Національній поліції України ефективніше виконувати свої функції в сфері кібербез- © Зозуля І.В., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 18 Forum Prava, 2025. 81(1). 17–30 (Research Article) пеки та забезпечити відповідність міжнародним стандартам у боротьбі з кіберзлочинами. Наголошено на важливості оновлення нормативно-правової бази для забезпечення єдиних стандартів розслідування кіберзлочинів, що дозволить усунути ризики неузгодженості у роботі підрозділів досудового розслідування та кримінальної поліції. Обґрунтовано необхідність внесення змін до проєкту Інструкції з організації діяльності органів (підрозділів) досудового розслідування та кримінальної поліції Національної поліції України для адаптації до сучасних технологічних викликів і міжнародних стандартів. Запропоновано уточнити функції цих підрозділів та забезпечити їх сучасними технічними засобами для ефективної боротьби з кіберзлочинністю. Ключові слова: кібербезпека; кіберзлочини; кримінальні правопорушення; повноваження; підрозділи досудового розслідування; кримінальна поліція; інструкція протидії кіберзлочинам *** Problem statement. In the modern world, the development of information and communication technologies has led to the emergence of new threats, among which cybercrimes hold a special place. Criminal activities in cyberspace have become global, creating challenges both for national security and for the protection of citizens' rights and interests. However, effective counteraction to these acts requires clear normative-legal regulation. Specifically, it is important to define which types of crimes in cyberspace should be considered criminal offenses and ensure that national legislation aligns with current international standards. At the same time, the lack of a unified approach to defining cybercrimes and the insufficient detailing of specific criminal offenses create difficulties in law enforcement. Furthermore, the practice of combating cybercrimes is complicated by the ambiguity of law enforcement agencies' powers, flaws in the investigation procedures, and the lack of clear guidelines for actions in this area. Therefore, there is a need for research into the normative-legal consolidation of cybercrimes as criminal offenses, an analysis of the current legislation, and the identification of directions for its improvement. The purpose of the article is to clarify the normative-legal definition of cybercrimes and their specific types as criminal acts, taking into account recent changes in legislation, to analyze the issues of normative-legal regulation of the activities of pretrial investigation and criminal police units of the National Police of Ukraine in combating cybercrimes, and to develop proposals for improving the legislative framework in line with modern challenges in the field of cybersecurity. Methods used: Analysis and synthesis – to study the current legislation of Ukraine regulating the activities of pre-trial investigation and criminal police units, as well as to review the normative-legal acts that define the main principles of counteracting cybercrime; system analysis – to investigate the normative-legal framework as an integrated system, identify interconnections between its elements, and assess how well the functions of the pre-trial investigation and criminal police units are coordinated in the context of combating cybercrime; dogmatic – to clarify legal concepts and definitions used in normative-legal acts regulating the fight against cybercrimes, with the aim of achieving their clarity and unambiguity. Results. It has been established that Ukraine has created a normative framework that recognizes cybercrimes as criminal offenses and adapts them to local conditions, determining criminal liability for their commission. However, some provisions of the Convention on Cybercrime, which are fundamental to the activities of the National Police of Ukraine, have not yet been integrated into national legislation. It has been determined that the National Police of Ukraine is a key subject in the national cybersecurity system, as provided for in the Cybersecurity Strategy of Ukraine. The pre-trial investigation and criminal police units play an important role in countering cybercrimes. It has been established that the existing normative-legal framework partially addresses modern challenges in the field of cybercrime. The absence of unified standards for investigating cybercrimes and their criminal-legal classification complicates the effectiveness of the work of these units. Conclusions. The necessity of amending national legislation to integrate provisions of the Convention on Cybercrime has been emphasized, which will allow the National Police of Ukraine to perform its functions in the field of cybersecurity more effectively and ensure compliance with international standards in the fight against cybercrime. The importance of updating the normative-legal framework to ensure unified standards for investigating cybercrimes has been highlighted, which will help eliminate risks of inconsistency in the work of pre-trial investigation and criminal police units. The need to amend the draft Instruction on the Organization of Activities of Pre-trial Investigation and Criminal Police Units of the National Police of Ukraine has been substantiated to adapt to modern technological challenges and international standards. It has been proposed to clarify the functions of these units and provide them with modern technical means to effectively combat cybercrime. Keywords: cybersecurity; cybercrimes; criminal offenses; powers; pre-trial investigation units; criminal police; cybercrime counteraction instruction Постановка проблеми Україна стикається з необхідністю адаптації системи кібербезпеки до сучасних викликів, що виникають через зростання кіберзагроз, швидкий розвиток технологій та потребу вдосконалення правового регулювання. Одним із основних завдань є оновлення кримінального законодавства та забезпечення ефективної координації між суб’єктами, відповідальними за захист у кіберпросторі. Однак обмежений рівень технічно- ISSN 1995-6134 19 Forum Prava, 2025. 81(1). 17–30 (Research Article) го оснащення та недостатній доступ до сучасних засобів захисту створюють додаткові ризики для ефективної протидії злочинам у цій сфері. Можливо, саме через це І.Д. Казанчук і В.П. Яценко ще у 2020 році зазначали, що "систему кібербезпеки в Україні сьогодні можна охарактеризувати як слабку" [1, с.36]. У свою чергу, Л. Ву, Ц. Пенг і М. Лемке (Wu, Peng, and Lemke, 2023) наголошують, що за останні роки дослідження кіберзлочинності та кібербезпеки суттєво розширилися як за масштабом, так і за тематичним охопленням. Це стосується аналізу предметних категорій, дослідження їхніх взаємозв'язків і відмінностей, а також еволюції кожної з тем [2, с.5]. Тому вирішення проблеми потребує комплексного підходу, спрямованого на посилення правового регулювання ключових аспектів діяльності у сфері протидії кіберзлочинам. Зростання кількості кіберзлочинів, які загрожують національній безпеці та правам громадян, вимагає чіткого нормативно-правового визначення таких злочинів та їх окремих різновидів як кримінально караних діянь. У цьому контексті важливим є перегляд законодавства з урахуванням останніх змін та його узгодження з міжнародними стандартами для забезпечення стабільності й ефективності правового регулювання. Також важливо вдосконалювати методи розслідування кіберзлочинів і адаптувати їх до сучасних цифрових викликів, які залишаються одним із пріоритетних завдань правоохоронних органів [3]. На практиці це означає не лише формулювання чітких правових дефініцій кіберзлочинів, а й уточнення функцій та повноважень правоохоронних органів, відповідальних за їх розслідування. Аналіз свідчить, що недостатня конкретизація повноважень підрозділів досудового розслідування та кримінальної поліції ускладнює їхню діяльність. Окрім того, потребує вдосконалення проєкт "Інструкції з організації діяльності органів (підрозділів) досудового розслідування, кримінальної поліції Національної поліції під час протидії кіберзлочинам", що має враховувати сучасні виклики у сфері кібербезпеки та останні законодавчі зміни. Таким чином, комплексний перегляд правової бази, зокрема, щодо визначення кіберзлочинів, конкретизації повноважень правоохоронних органів і розробки чітких методичних рекомендацій, є необхідним кроком для підвищення ефективності боротьби з кіберзлочинами та забезпечення їх відповідності сучасним цифровим викликам. Тому метою статті є уточнення нормативноправового визначення кіберзлочинів та їх окремих різновидів як кримінально караних діянь з урахуванням останніх змін у законодавстві, аналіз проблем нормативно-правового регулювання діяльності підрозділів досудового розслідування та кримінальної поліції Національної поліції України у сфері протидії кіберзлочинам, а також розробка пропозицій щодо вдосконалення законодавчої бази відповідно до сучасних викликів у сфері кібербезпеки. Новизна роботи полягає у висвітленні практичних аспектів проблематики протидії кіберзлочинам, аналізі чинного законодавства, яке регулює діяльність підрозділів досудового розслідування та кримінальної поліції у цій сфері, а також у розробці підходів до вдосконалення нормативно-правової бази з урахуванням сучасних технологічних і правових викликів. Її завдання полягають у нормативно-правовому закріпленні кіберзлочинів в Україні як кримінальних правопорушень, визначенні повноважень підрозділів досудового розслідування та кримінальної поліції у сфері протидії кіберзлочинам, удосконаленні проєкту Інструкції з організації діяльності органів (підрозділів) досудового розслідування, кримінальної поліції Національної поліції під час протидії кіберзлочинам. Кіберзлочини як кримінальні правопорушення в Україні Зростання кіберзлочинності обумовлює необхідність уточнення термінології та нормативно-правових засад визнання кіберзлочинів як кримінально караних діянь, а також гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами. У зв'язку з цим варто зазначити, що законодавство України вже містить базове визначення поняття "'кіберзлочину". Згідно п.8 ст.1 Закону України "Про основні засади забезпечення кібербезпеки України" від 05.10.2017 р. № 2163-VIII [4], "кіберзлочин (комп’ютерний злочин) – суспільно небезпечне винне діяння у кіберпросторі та/або з його використанням, відповідальність за яке передбачена законом України про кримінальну відповідальність та/або яке визнано злочином міжнародними договорами України". Це визначення закріплене у вітчизняних нормативно-правових актах і узгоджене з міжнародними зобов'язаннями України. Законом України про кримінальну відповідальність є Кримінальний кодекс України [5], Розділ II якого носить назву "Закон про кримінальну відповідальність". Відповідно до п.1 ст.6 Кримінального кодексу, "особи, які вчинили кримінальні правопорушення на території України, підлягають ISSN 1995-6134 20 Forum Prava, 2025. 81(1). 17–30 (Research Article) кримінальній відповідальності за цим Кодексом". Щодо міжнародних договорів України, які визначають кіберзлочин (комп’ютерний злочин) як кримінальне правопорушення, то ключовим є Конвенція про кіберзлочинність від 23.11.2001 р., ратифікована Законом України від 07.09.2005 р. № 2824-IV [6]. Ця Конвенція встановлює загальні принципи, які Україна зобов'язалася впроваджувати у своє законодавство для протидії кіберзлочинам. У цьому контексті Конвенція визначає перелік правопорушень, які підлягають криміналізації, зазначаючи, що "кожна Сторона вживає такі законодавчі та інші заходи, які можуть бути необхідними для встановлення кримінальної відповідальності відповідно до її внутрішнього законодавства за: "нелегальний доступ", "нелегальне перехоплення", "втручання у дані", "втручання у систему", "зловживання пристроями", "підробку, пов'язану з комп'ютерами", "шахрайство, пов'язане з комп'ютерами", "правопорушення, пов'язані з дитячою порнографією", "правопорушення, пов'язані з порушенням авторських та суміжних прав", "спробу і допомогу або співучасть", "корпоративну відповідальність". У ст.13 Конвенції передбачено, що кримінальні правопорушення, визначені відповідно до статей 2-11, мають каратися ефективними, пропорційними і переконливими санкціями, включаючи позбавлення волі. Ці положення забезпечують гармонізацію національного законодавства з міжнародними стандартами у сфері кібербезпеки, сприяючи посиленню боротьби з кіберзлочинами. У зв’язку з цим національне законодавство України враховує положення Конвенції, зокрема в статтях Кримінального кодексу України [5], які регулюють боротьбу з кіберзлочинами. До них належать статті 361 "Несанкціоноване втручання в роботу інформаційних (автоматизованих), електронних комунікаційних, інформаційно-комунікаційних систем, електронних комунікаційних мереж"; 361-1 "Створення з метою протиправного використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут"; 361-2 "Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних мережах або на носіях такої інформації"; 362 "Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї"; 363 "Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється"; 363-1 "Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'- язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв'язку", які описують різні види злочинів, пов'язаних із несанкціонованим доступом до комп'ютерних систем та інформації. Разом із тим, як визнає О.А. Самойленко, "КК України також містить кримінальні правопорушення, що є альтернативними правопорушенням, визнаним Конвенцією про кіберзлочинність, тобто вчинювані у кіберпросторі, але в цьому міжнародному акті про них взагалі не йдеться" [7, с.18]. Вочевидь, тут маються на увазі правопорушення, які хоча й вчинюються з використанням кіберпростору, проте не охоплені визначеними Конвенцією категоріями кіберзлочинів, такими як "нелегальний доступ", "втручання у дані" або "підробка, пов'язана з комп'ютерами". Ці категорії не включають всі можливі правопорушення, що використовують цифрові технології, що підтверджує факт, що Конвенція є лише однією з основ для національних правових систем. На її основі багато країн адаптують власне законодавство, враховуючи місцеві потреби та нові види злочинів, які можуть виникати в умовах розвитку цифрових технологій. Зокрема, І. Серкевич (Serkevych, 2019) із співавторами звертають увагу на "наявність системи національного правового регулювання боротьби з кіберзлочинністю, але недостатній рівень єдності її елементів, який полягає у відмінностях у термінології, відмінності у формулюваннях, прогалини та інші проблеми" [8, с.6]. С.А. Кравець зазначає, що "Конвенція про кіберзлочинність є важливою основою діяльності Національної поліції України, проте деякі її положення так і не знайшли відображення у вітчизняному кримінальному законодавстві". Він пояснює, що "з однієї сторони правоохоронці наділені правом керувати у своїй діяльності нормами Конвенції про кіберзлочинність, проте з іншої – на практиці вони майже не використовують їх, тож перенесення міжнародних стандартів на ISSN 1995-6134 21 Forum Prava, 2025. 81(1). 17–30 (Research Article) вітчизняну практику боротьби з кіберзлочинністю є не в повній мірі коректним твердженням" [9, с.42-43]. Таким чином, приклади таких альтернативних правопорушень також можуть включати поширення інформації, що підбурює до насильства або ненависті; кібербулінг або переслідування через онлайн-канали; несанкціоноване використання інформації, що не має характеру конфіденційності, але використовується з метою маніпуляцій. Так, в Україні діяльність з поширення інформації, яка підбурює до насильства або ненависті, може підпадати під дію статті 161 Кримінального кодексу України "Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками" [5]. Проте, ця норма не є специфічно кіберзлочином, і в Конвенції про кіберзлочинність вона не згадується. Кібербулінг як явище отримав певну увагу у сфері освіти, однак спеціального кримінально-правового регулювання в Україні немає1. Вочевидь, сучасна нормативна база повинна включати положення про систематичність кібербулінгу, його психологічні наслідки та відповідальність кривдників. Наразі дії, пов'язані з переслідуванням, можуть регулюватися іншими статтями Кримінального кодексу України, такими як стаття 182 "Порушення недоторканності приватного життя". Але Конвенція про кіберзлочинність не охоплює цього аспекту, отже, це може бути прикладом альтернативного правопорушення. Щодо несанкціонованого використання інформації, яка не має характеру конфіденційності, але використовується з метою маніпуляцій, то такі дії можуть підпадати під загальні положення, наприклад, статтю 190 "Шахрайство" Кримінального кодексу України [11]. Проте маніпуляції із загальнодоступною інформацією (без конфіденційного характеру) не є чітко окресленими в кримінальному законодавстві чи Конвенції, що робить їх більшою мірою адміністративним або етичним порушенням. Таким чином, ці діяння відображають специфіку розвитку національного законодавства України, яке, реагуючи на унікальні виклики, доповнює універсальні міжнародні стандарти у 1 Відповідальність за цькування загалом визначена в статті 173-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення [10], яка охоплює прояви як фізичного, так і психологічного цькування, але до кібербулінгу застосовується здебільшого в контексті освітнього процесу. боротьбі з кіберзлочинністю. Це підтверджує, що в Україні вже сформована нормативна база, яка визнає кіберзлочини кримінальними правопорушеннями, забезпечуючи їх адаптацію до локальних умов і кримінальну відповідальність за їх вчинення. Повноваження підрозділів досудового розслідування та кримінальної поліції у сфері протидії кіберзлочинам Указ Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року "Про Стратегію кібербезпеки України" від 26.08.2021 р. № 447/2021 [12] визначив основні напрями кібербезпеки держави. Реалізація Стратегії здійснюється за участю різних суб'єктів, кожен із яких виконує чітко визначену роль відповідно до своєї компетенції. Основними суб'єктами національної системи кібербезпеки є органи, які мають ключові повноваження у цій сфері, зокрема Служба безпеки України, Міністерство оборони України, Національна поліція України та інші, визначені відповідними нормативно-правовими актами. У контексті завдань статті увага зосереджується на діяльності органів досудового розслідування та кримінальної поліції Національної поліції України як суб’єктів забезпечення кібербезпеки. Можна вказати, що у 2011 р. Д. Дубов і М. Ожеван серед суб’єктів забезпечення кібернетичної безпеки держави виділили "правоохоронні органи, що здійснюють досудове слідство в справах про злочини у сфері інформаційних технологій" [13]. Згодом, у 2020 р., Н. Спину (Spînu, 2020) конкретизувала, що "на Національну поліцію України покладено: захист прав і свобод людини і громадянина, захист інтересів суспільства і держави від злочинних атак у кіберпросторі; запобігання, виявлення, припинення та викриття кіберзлочинності; підвищення обізнаності громадськості щодо безпеки в кіберпросторі" [14, с.10]. В свою чергу, О.А. Самойленко визначив "наступних суб’єктів оперативно-розшукової діяльності, котрі прямо або опосередковано здійснюють виявлення кіберзлочинів" – Національну поліцію з підрозділами Департаменту кіберполіції, "уповноваженими щодо протидії кримінальним правопорушенням, механізм підготовки, вчинення або приховування яких передбачає використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку" та "інші оперативні підрозділи НП…, що здійснюють протидію іншим, альтернативним Конвенції, злочинам, ISSN 1995-6134 22 Forum Prava, 2025. 81(1). 17–30 (Research Article) що вчиняються у кіберпросторі та підслідні слідчим НП України" [7, с.21-22]. Відповідно до пп.1 і 3 п.3 ст.13 Закону України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 р. № 580-VIII [15], у складі поліції функціонують кримінальна поліція та органи досудового розслідування. За ч.1 ст.38 Кримінального процесуального кодексу України (КПКУ) від 13.04.2012 р. № 4651-V [16] органами досудового розслідування є органи, що здійснюють досудове слідство і дізнання. Досудове слідство, згідно з пп."а" п.1 ч.2 ст.38 КПКУ, здійснюють слідчі підрозділи органів Національної поліції2, тоді як дізнання, відповідно до п."а" ч.3 ст.38 КПКУ, проводять підрозділи дізнання або уповноважені особи інших підрозділів органів Національної поліції. Слідчі підрозділи Національної поліції України відіграють ключову роль у розслідуванні кримінальних правопорушень, зокрема у сфері кіберзлочинності. Їх діяльність регламентується низкою нормативно-правових актів, які визначають повноваження, порядок роботи та основні завдання. Зокрема, їх функціонування деталізується у Законі України "Про Національну поліцію" та Кримінальному процесуальному кодексі України. Слідчі підрозділи діють у складі територіальних органів Національної поліції, а також на центральному рівні, де забезпечують координацію досудового розслідування складних і резонансних справ. Основна діяльність слідчих органів, відповідно до ч.1 ст.216 КПКУ, зосереджується на проведенні "досудового розслідування кримінальних правопорушень, передбачених законом України про кримінальну відповідальність", у тому числі кіберзлочинів, які підслідні Національній поліції. До спеціалізованих слідчих підрозділів належать ті, які займаються досудовим розслідуванням справ про кіберзлочини. Вони співпрацюють із Департаментом кіберполіції, що забезпечує експертну підтримку та технічну допомогу під час документування злочинів та аналізу цифрових доказів. У разі потреби до розслідувань залучаються фахівці інших оперативних служб, зокрема підрозділів кримінальної розвідки, аналітичних відділів або оперативно-технічних підрозділів, для виконання спеціальних завдань. Слідчі підрозділи Національної поліції України, що спеціалізуються на розслідуванні кіберзлочинів, функціонують відповідно до ст.214 2 Слідчі підрозділи за іншою відомчою приналежністю тут не розглядаються. КПКУ, що передбачає обов’язок слідчих реєструвати заяви та повідомлення про кримінальні правопорушення у Єдиному реєстрі досудових розслідувань; ст.216 КПКУ, яка визначає підслідність злочинів, які розслідуються слідчими Національної поліції, включно з кіберзлочинами (злочини, передбачені ст.361–363-1 Кримінального кодексу України від 05.04.2001 р. № 2341III [5]); глави 20 КПКУ, що регламентує слідчі (розшукові) дії, що проводяться слідчими підрозділами, наприклад, обшуки, вилучення даних, проведення експертиз тощо; ст.23 Закону України "Про Національну поліцію", яка визначає завдання поліції, серед яких розслідування злочинів і забезпечення їх розкриття; ст.25 цього ж Закону, яка регламентує взаємодію поліції з іншими правоохоронними органами та суб’єктами забезпечення кібербезпеки; пп.9 п.4 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про Національну поліцію" від 28.10.2015 р. № 877 [17] щодо здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень у межах визначеної підслідності; п.2 ч.2 ст.8 Закону України "Про основні засади забезпечення кібербезпеки України" від 05.10.2017 р. № 2163-VIII [4], що передбачає повноваження Національної поліції у сфері кібербезпеки, включно з розслідуванням кіберзлочинів. Станом на сьогодні забезпечення діяльності підрозділів кіберполіції та органів досудового розслідування щодо протидії злочинам також регулюється й відомчими нормативно-правовими актами. До них відносяться накази МВС України "Про організацію діяльності слідчих підрозділів Національної поліції України" від 06.07.2017 р. № 570 щодо діяльності підрозділів кіберполіції та органів досудового розслідування [18]; "Про затвердження Інструкції з організації взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами Національної поліції України в запобіганні кримінальним правопорушенням, їх виявленні та розслідуванні" від 07.07.2017 р. № 575 [19], розділ XV якого присвячений особливостям організації взаємодії при досудовому розслідуванні кримінальних правопорушень у сфері використання комп’ютерів, систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку (кіберзлочинів). Підрозділи кримінальної поліції, що входять до структури Національної поліції України, відіграють центральну роль у виявленні, запобіганні та розслідуванні злочинів, пов'язаних із кіберпростором. Їх діяльність базується на положеннях чинного законодавства України та внутріш- ISSN 1995-6134 23 Forum Prava, 2025. 81(1). 17–30 (Research Article) ніх нормативних документах Міністерства внутрішніх справ, які визначають порядок реалізації повноважень і завдань. У протидії кіберзлочинності основними завданнями кримінальної поліції є виявлення та розслідування злочинів, що вчиняються у сфері інформаційних технологій (виявлення та документування цифрових доказів, підготовка та реалізація операцій із затримання осіб, які здійснюють кіберзлочини, надання висновків щодо кіберзлочинів, їх природи та методів здійснення) та співпраця із суб’єктами кібербезпеки, такими як CERT-UA. У цій сфері діяльність підрозділів кримінальної поліції регулюється пп.4 п.4 Положення про Національну поліцію за Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про Національну поліцію" [17] з виявлення та припинення кримінальних правопорушень; і низкою відомчих нормативно-правових актів, зокрема: наказом Національної поліції України "Про затвердження Положення про Департамент кіберполіції Національної поліції України" від 0.11.2015 р. № 85 [20]; наказом МВС України "Про затвердження Порядку ведення єдиного обліку в органах (підрозділах) поліції заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події" від 08.02.2019 р. № 100 [21] тощо. Департамент кіберполіції Національної поліції, утворений за Постановою Кабінету Міністрів України "Про утворення територіального органу Національної поліції" від 13.10.2015 р. № 831 [22], функціонує як міжрегіональний територіальний орган, що входить до структури кримінальної поліції, та створений для боротьби з кіберзлочинністю. Його основна мета – забезпечення ефективної протидії кіберзагрозам на всій території України. Департамент здійснює попередження, виявлення, припинення та розслідування кримінальних правопорушень, повязаних із кіберпростором, організовуючи відповідну оперативно-розшукову діяльність. У його структурі передбачені регіональні підрозділи, які взаємодіють із місцевими правоохоронними органами, а безпосереднє підпорядкування, стратегічне управління та координація здійснюються через центральний апарат Національної поліції. Завдяки міжрегіональному статусу він має можливість діяти поза межами одного регіону, забезпечуючи гармонізацію роботи підрозділів та інтеграцію в єдину систему, та співпрацю з міжнародними організаціями й правоохоронними органами інших країн для обміну інформацією про кіберзлочини. Разом із тим, повноваження та функції Департаменту кіберполіції не завжди чітко відображені в чинному законодавстві, що створює значні труднощі в реалізації його діяльності. Зокрема, серед основних проблем можна виділити: обмеження ефективності досудового розслідування через неврегульованість процедур отримання інформації з серверів або хмарних платформ, що знаходяться за межами України; зниження ефективності переслідування міжнародних кіберзлочинців, зумовлене відсутністю детальних механізмів співпраці з правоохоронними органами інших країн, навіть у межах Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність (Будапештської конвенції); дублювання завдань або прогалин у виконанні обов’язків, викликані нечітким розподілом функцій між центральним апаратом і регіональними відділами; правові колізії щодо збору приватної інформації при відсутності чітких законодавчих норм, які регламентують порядок та обставини ініціювання кіберполіцією моніторингу онлайн-активності, й створює конфлікт між правом на приватність, гарантованим Конституцією України, і потребою забезпечення збору доказів; відсутність правових механізмів для використання сучасних технологій, таких як аналітичні системи чи спеціалізоване програмне забезпечення, що значно знижує здатність кіберполіції ефективно розслідувати цифрові злочини. Таким чином, хоча в Україні існує нормативна база та структура органів, які займаються кіберзлочинами, недостатність чітких положень щодо повноважень підрозділів досудового розслідування та кримінальної поліції може спричиняти невизначеність щодо їхньої ролі у протидії кіберзлочинності. Це вказує на необхідність удосконалення організації діяльності цих підрозділів у контексті боротьби з кіберзлочинами. Варто також зазначити, що їхня фактична діяльність може регулюватися внутрішніми регламентами та наказами МВС або інших органів, які часто не є публічно доступними, зокрема на офіційних веб-сайтах, або не завжди детально прописані в законодавстві. Удосконалення проєкту Інструкції з організації діяльності органів (підрозділів) досудового розслідування, кримінальної поліції Національної поліції під час протидії кіберзлочинам Ефективна протидія кіберзлочинам залежить від належної організації діяльності правоохоронних органів, зокрема органів досудового розслідування та кримінальної поліції. У цьому контексті важливу роль відіграє розробка та впровадження чітких нормативно-правових ак- ISSN 1995-6134 24 Forum Prava, 2025. 81(1). 17–30 (Research Article) тів, які регулюють порядок дій підрозділів, що займаються розслідуванням таких злочинів. Проєкт "Інструкції з організації діяльності органів (підрозділів) досудового розслідування, кримінальної поліції Національної поліції під час протидії кіберзлочинам" [23] спрямований на вирішення цих завдань. Проте, в результаті аналізу його положень були виявлені певні недоліки та прогалини, які потребують усунення для підвищення ефективності роботи цих правоохоронних структур. Тому є сенс зосередитись на основних аспектах удосконалення проєкту Інструкції, враховуючи сучасні виклики у сфері кібербезпеки, необхідність узгодження національного законодавства з міжнародними стандартами та забезпечення ефективної координації між підрозділами, відповідальними за боротьбу з кіберзлочинністю. 1. У назві проєкту "Інструкція з організації діяльності органів (підрозділів) досудового розслідування, кримінальної поліції Національної поліції під час протидії кіберзлочинам" (п.1.1) використання терміну "організація" може створити враження, що документ обмежується лише питаннями структури чи управління, хоча насправді його зміст охоплює й процесуальні, й операційні аспекти. Також змішування різних рівнів структури Національної поліції (органів досудового розслідування та кримінальної поліції) може спричинити непорозуміння стосовно їхньої ролі у боротьбі з кіберзлочинністю. Більш точна й змістовно відповідна назва може звучати як: "Інструкція щодо здійснення протидії кіберзлочинам Національною поліцією України". Така редакція акцентує увагу на практичному аспекті діяльності та підкреслює, що протидія кіберзлочинам є комплексним завданням для всієї структури Національної поліції. 2. У нормі щодо організації, мети та й порядку діяльності органів протидії кіберзлочинам (п.1.2) опис організації діяльності органів досудового розслідування та кримінальної поліції є досить загальним і ускладнює розуміння конкретних завдань і функцій цих органів у контексті боротьби з кіберзлочинами. Наприклад, формулювання "має на меті забезпечити нейтралізацію загрози кіберзлочинності" потребує конкретизації щодо механізмів, інструментів і процедур, що будуть використані для досягнення цієї мети. Пояснення шкоди від кіберзлочинності досить широке, однак у цьому контексті слід акцентувати саме на специфічних аспектах кіберзлочинів (наприклад, атаки на інфраструктуру, хакерські вторгнення, крадіжка даних тощо), а не змішувати їх із загальними загрозами (наприклад, незаконний обіг наркотичних засобів чи зброї). Зазначення "протидія використанню кіберпростору для вчинення кримінальних правопорушень" виглядає надто широким. Кіберзлочинність охоплює не лише організацію злочинів через кіберпростір, але й специфічні кримінальні правопорушення в рамках кібербезпеки. Замість загальної фрази можна більш чітко визначити, які саме види кіберзлочинів потребують уваги (наприклад, кібертероризм, кібершахрайство, хакерські атаки на державні системи тощо). У переліку кримінальних правопорушень згадуються традиційні злочини (легалізація доходів, торгівля людьми, наркотики тощо), але вони мають мало спільного з безпосереднім протистоянням кіберзлочинам. Слід чіткіше сформулювати, що інструкція стосується саме кіберзлочинів, а не загальних кримінальних правопорушень, що використовують кіберпростір для здійснення. 3. Стосовно дотримання прав людини у кіберсфері (п.1.3), термін "працівники Національної поліції", що використовується для позначення "органів (підрозділів) досудового розслідування, кримінальної поліції Національної поліції", є недостатньо точним. Поліцейська діяльність у кіберсфері є вузькопрофільною і переважно належить до функцій кіберполіції, тоді як інші підрозділи Національної поліції виконують завдання відповідно до своїх напрямів. Для уникнення неточностей пропонується застосовувати термін "підрозділи Національної поліції у кіберсфері", який охоплює органи досудового розслідування та кримінальної поліції, що здійснюють діяльність у цій сфері. І далі, під час виконання поліцейської діяльності у кіберсфері працівники Національної поліції зобов'язані забезпечити законність своїх дій, відповідність їх характеру та тяжкості кримінального правопорушення, а також дотримання етичних норм і врахування права осіб на недоторканність приватного життя. Однак використання терміна "збереження приватності" у цьому контексті викликає сумніви щодо його точності та правомірності. Конституція України не оперує терміном "приватність" у розумінні, яке відповідає англійському privacy. Натомість, у правових актах використовуються терміни "недоторканність", "таємниця", або "конфіденційність". Наприклад, ст.32 Конституції гарантує недоторканність приватного життя та забороняє втручання в нього, за винятком випадків, передбачених ISSN 1995-6134 25 Forum Prava, 2025. 81(1). 17–30 (Research Article) законом. Використання терміну "приватність" у правовому контексті може призвести до нечіткості та різних тлумачень, оскільки він не закріплений у чинному законодавстві. Отже, рекомендується замінити фразу "збереження приватності громадян, гарантованої Конституцією України" на юридично коректне формулювання, наприклад: "захист права на недоторканність приватного життя та конфіденційність інформації, відповідно до Конституції України". Це забезпечить точність у визначеннях й уникне двозначності. 4. Щодо переліку термінів, які вживаються в Інструкції (п.1.4), то використання таких термінів, як "дана інструкція" та "даний порядок" є небажаним із позиції офіційного ділового стилю, які краще замінити на "ця інструкція", "цей порядок". Крім того, даний перелік є нормативно непослідовним через ситуацію, коли терміни в інструкції мають посилання на нормативні документи, а один чи більше термінів такого посилання не мають, що приводить до юридичної невизначеності та методологічної неоднорідності. А стосовно дублювання змісту термінів, якщо є посилання на інші чинні акти, де ці терміни вже визначені, то повтор такого визначення не є доцільним. 5. У нормі про використання працівниками Національної поліції службових облікових записів в мережі Інтернет (пп.2.1.2) відсутня деталізація процесу погодження у письмовій, усній або в іншій формі. А зазначення "в спосіб, встановлений внутрішніми інструкціями" залишає надто широкий простір для тлумачень і може призвести до відсутності єдиного підходу в різних підрозділах поліції. До того ж, термін "одержання інформації через кіберпростір" є розмитим і може охоплювати як законні методи збору інформації, так і дії, що потенційно можуть викликати юридичні суперечки (наприклад, у разі доступу до інформації без згоди її власника). 6. Стосовно права у позаслужбовий час працівників поліції застосовувати особисті облікові записи в мережі Інтернет (пп.2.1.3), формулювання "у позаслужбовий час" не має чіткого визначення та може спричинити непорозуміння, чи враховується час перерви, відпустки або відрядження? А використання особистих облікових записів для службових цілей може призвести до змішування особистого та професійного життя й створити ризики конфіденційності та зловживань. Так само, й текст пп.2.1.3 не містить конкретних вказівок щодо допустимих дій у межах використання особистих облікових записів під час вирішення питань, пов'язаних зі службовими обов'язками. А використання особистих облікових записів може піддавати інформацію, пов'язану з розслідуваннями, кіберзагрозам через недостатній рівень безпеки таких облікових записів. Нарешті, застосування вимог службової інструкції до позаслужбової діяльності працівників може бути юридично сумнівним і викликати запитання щодо меж її дії 7. Щодо норми "працівники Національної поліції повинні вживати заходів для збереження електронних комунікацій, які відбуваються з використанням службових облікових записів" (пп.2.2.1) формулювання "електронні комунікації" є занадто загальним і може включати широкий спектр інформації: від листування електронною поштою до роботи з базами даних. Необхідно уточнити, які саме типи комунікацій підлягають збереженню. До того ж, текст не вказує, які саме заходи мають бути вжиті для збереження електронних комунікацій (наприклад, архівація, створення резервних копій або документування). Рекомендації також стосуються потреби вказати конкретні нормативно-правові акти чи внутрішні інструкції, що регулюють порядок збереження; додати вимогу дотримання законодавства про захист персональних даних та службової інформації; уточнити, хто відповідає за дотримання цієї вимоги (індивідуальна відповідальність працівників або підрозділів); регламентувати термін зберігання після завершення провадження. 8. У нормі "електронні комунікації, які відбуваються в режимі реального часу (за допомогою месенджерів, чатів тощо) та можуть мати значення для попередження та розслідування кримінального правопорушення, повинні бути належним чином збережені згідно з вимогами, які висуваються до доказової інформації" (пп.2.2.2) рекомендується чітко визначити критерії збереження та описати його процедуру, вказати технічні засоби, послатися на нормативні акти, визначити доступ і захист даних, уточнити відповідальних осіб, регламентувати строки зберігання та врахувати приватність. 9. Щодо "інших видів комунікацій, у тому числі публічних комунікацій…" (пп.2.2.3) правова не визначеність, що саме входить у категорію "інші види комунікацій" може викликати труднощі в застосуванні; термін "публічні комунікації" не конкретизований: це можуть бути повідомлення в соціальних мережах, форумах, публічні виступи тощо, тому відсутність уточнень ускладнює його практичну реалізацію. Також, на нашу ISSN 1995-6134 32 Forum Prava, 2025. 81(1). 31–36 (Preliminary studies) and experience in forming an economic security strategy. Results. Gaps in the legislation regulating economic security have been identified, including the absence of a clear mechanism for rapid response to economic challenges posed by the war. Recommendations include improving legal acts aimed at regulating financial stability, energy security, and supporting small and medium-sized enterprises. The need for a comprehensive set of measures to maintain economic resilience has been emphasized, including the creation of reserve funds, increased digitalization of financial processes, and enhanced publicprivate partnerships in key economic sectors. Conclusions. The necessity of improving the legislative framework for effective response to economic threats has been demonstrated. In particular, the creation of a comprehensive legal mechanism for regulating economic processes during wartime is recommended. Key threats have been identified, such as infrastructure destruction, reduced production capacity, increased budget deficits, and labor migration. These factors significantly hinder the achievement of economic stability. Keywords: national security of Ukraine; economic security; martial law Постановка проблеми Воєнний стан вимагає невідкладних антикризових заходів, спрямованих на збереження економічної стабільності, підтримку стратегічних галузей та мобілізацію ресурсів для забезпечення обороноздатності країни. Серед основних проблем є не лише актуалізація ризиків, пов’- язаних із прямими наслідками війни, а й недостатність напрацьованих практик у сфері управління економічною безпекою в екстремальних умовах. Постає необхідність розробки ефективної нормативно-правової бази, інтеграції міжнародного досвіду у подоланні кризових явищ та визначення напрямів післявоєнного економічного відновлення. Наразі існує потреба у комплексному дослідженні сучасних викликів та загроз економічній безпеці України, визначенні пріоритетних напрямів її забезпечення в умовах воєнного стану та розробці заходів, що сприятимуть економічній стійкості та подальшому розвитку держави. Національна безпека у сучасних умовах ринкової економіки та активного розвитку підприємницької діяльності в Україні нерозривно пов’язана з економічною безпекою. Так, разом із процесом зростання мобільності людей і ресурсів через національні кордони, появою глобалізації та нових технологічних досягнень з’явилися й нові форми безпеки. Економічна безпека як суміш економіки та безпеки нещодавно стала дуже важливим виміром таких наук, як економіка, соціальні науки та політологія [1, с.274]. Водночас, питання економічної безпеки є особливо актуальним в Україні, адже у вітчизняних реаліях ще не створені безпечні умови для розвитку бізнесу: має місце нестабільне податкове законодавство, значний корупційний тиск та валютні обмеження, відсутність серйозних здобутків у сфері інвестиційної привабливості, а для забезпечення національної конкурентоспроможності державна підтримка розвитку підприємництва є недостатньою та нецілеспрямованою; обмежені можливості фінансування державних програм розвитку підприємництва [2, с.340]. В Україні наявний широкий спектр схем та інструментів ухилення від оподаткування, комплексне застосування яких, окрім скорочення фіскальних потоків, спричиняє погіршення економічного середовища та появу негативних макроекономічних наслідків: спотворення сплати збалансованості, виведення капіталу з країни, формування додаткового тиску на валютний курс, деструктивний вплив на формування різновекторних пріоритетів митної та податкової політики країни, поглиблення корупційних схем тощо [3, с.420]. Наразі актуальними все ще слід вважати дослідження Б.В. Губського, який підкреслював важливість інновацій для економічної стійкості України, Дж.Ю. Стігліц (Stiglitz), який акцентував увагу на прозорості фінансових систем, С.М. Сарбаш зосереджується на інтеграції енергетичної безпеки, ряд інших вчених виділяє інфраструктурні інвестиції та пропонує резервні фонди та цифровізацію фінансових процесів. Відповідно, від результатів цих досліджень залежить і фінансово-економічне підґрунтя безперебійного функціонування сил безпеки і оборони України в умовах російсько-української війни. Тому мета статті полягає в визначенні напрямків забезпечення економічної безпеки як складової національної безпеки України в умовах дії правового режиму воєнного стану. Новизна роботи полягає в аналізі сутності економічної безпеки як складової національної безпеки України в умовах дії правового режиму воєнного стану та специфічних безпекових викликів. Її завдання становлять: розглянути сутність міждисциплінарного бачення економічної безпеки та механізм забезпечення економічної безпеки; визначити окремі напрямки забезпечення економічної безпеки. Економічна безпека як багаторівнева та міждисциплінарна категорія Економічна безпека є дуже складною категорією. Немає загальноприйнятого, загальновизнаного наукового визначення. У новому глоба- ISSN 1995-6134 33 Forum Prava, 2025. 81(1). 31–36 (Preliminary studies) льному контексті та в умовах регіональної глобалізації та інтеграційних процесів економічна безпека країн стає дуже актуальною. Економічну безпеку можна виміряти на індивідуальному, місцевому, регіональному, національному та міжнародному рівнях [4, с.101]. У цілому економічна безпека або соціальноекономічна безпека суб’єктів господарювання, як її називають окремі науковці, забезпечує здатність створювати та підтримувати такі умови господарської діяльності, за яких вплив зовнішніх та внутрішніх факторів не призводить до негативних процесів щодо сталого розвитку, необхідних для досягнення поставлених цілей. Розмірковуючи над сутністю оцінювання соціальноекономічної безпеки суб’єктів господарювання, дослідники зазначають, що індекс соціальноекономічної безпеки визначається шляхом порівняння обсягів валових інвестицій підприємства та обсягу ресурсів, необхідних для підтримки оптимального показника соціально-економічної безпеки, оскільки джерелом соціально-економічної безпеки є прибуток, отриманий підприємством, що виникає в результаті взаємодії з суб'- єктами зовнішнього середовища [5, с.180]. З огляду на це економічна безпека є складним, міждисциплінарним питанням, значення якого в контексті забезпечення національної безпеки підвищується через зростаючу нерівність у доходах та політичну ситуацію у світі. Стратегією національної безпеки України до загроз національній безпеці в сфері економіки віднесено «недостатній захист права власності, повільний розвиток ринкових відносин у ключових сферах, у тому числі в користуванні землею і надрами, значна роль державного сектору в економіці, недосконалість та фрагментарність законодавства стримують економічне зростання, залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій [6]. Значна кількість викликів у сфері економічної безпеки держави пов’язані саме з недосконалістю управлінських процесів, які у своїй сукупності та системності породжують глибоко вкорінені в підприємницькій діяльності населення корупційні практики, недоброчесні форми та методи здійснення контролю та нагляду в сфері економіки. На подолання окреслених вище загроз в адміністративно-правовій площині спрямований механізм забезпечення економічної безпеки, який, на переконання О.В. Орлик, є складовою частиною економічної безпеки держави, що базується на конкретних завданнях, функціях і принципах; передбачає використання в системі разом методів, інструментів і конкретних заходів для їх реалізації, які не повинні використовуватися окремо, а лише комплексно і оперативно [7, с.222]. Водночас забезпечення економічної безпеки держави спрямоване на реалізацію низки напрямків, серед яких забезпечення проведення державного аудиту, який можна описати як моніторинг, раннє попередження, захист від шкоди та відновлення для захисту економічної безпеки країни. Державний аудит має засновуватися на науковій концепції розвитку як керівництві, зміцнювати розуміння важливості економічної безпеки країни і приймати національну економічну безпеку як постійну тему державного аудиту. Відповідні установи повинні ефективно використовувати спеціальні аудиторські розслідування та аудиторські повідомлення для оптимізації аудиту політики, а також досліджувати можливості підвищення потенціалу державного аудиту для захисту національної економічної безпеки [8, с.157]. Державний аудит багато в чому спрямований на постійний моніторинг процесів, які відбуваються у зовнішньому середовищі та впливають на стан економічної безпеки бізнесу. Водночас за допомогою міжнародних рейтингових індексів, які є важливим інструментом, вагомим орієнтиром та зовнішнім джерелом інформації можливо відстежити місце України в міжнародних рейтингах та здійснити комплексну оцінку економічної безпеки держави [2, с.340]. Загрози та стратегії забезпечення економічної безпеки в Україні Неможливо оминути увагою і такий надзвичайно важливий в умовах російсько-української війни напрямок забезпечення економічної безпеки держави, як державне регулювання операцій з товарами військового призначення, який здійснюється шляхом складання контрольних списків, видачі ліцензій/дозволів, обміну інформацією, складання звітів та декларацій, проведення перевірок та накладення санкцій за порушення законодавства у цій сфері [9, с.87]. Світове співтовариство давно дійшло висновку, що регулювання операцій з товарами військового призначення необхідне для протидії розповсюдженню зброї масового ураження та підтримки міжнародної стабільності та захисту політичних, економічних і військових інтересів держави. Крім того, таке державне регулювання операцій з товарами військового призначення є невід'ємною частиною регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх розвинених країн [9, с.87]. ISSN 1995-6134 34 Forum Prava, 2025. 81(1). 31–36 (Preliminary studies) В умовах, коли від безперебійного постачання зброї та боєприпасів на лінію фронту залежить життя захисників України, неможливо повною мірою осягнути принципову важливість такого напрямку забезпечення економічної безпеки, як підтримання розвитку вітчизняного оборонно-промислового комплексу. Окремі вітчизняні дослідники у цьому контексті відмічають, що у сучасних умовах, які характеризуються глобалізацією та посиленням конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках озброєнь, оборонні підприємства можуть бути конкурентоспроможними, якщо вони зможуть ефективно адаптувати свою діяльність до змін зовнішнього середовища, вчасно вживати превентивних заходів проти впливу негативних факторів зовнішнього середовища та своєчасно використовувати надані середовищем можливості для зміцнення своєї фінансової безпеки [10, с.438]. Це особлива частина економіки держави, яка задовольняє її специфічні військові та економічні потреби для забезпечення національної безпеки. Серед таких потреб – постачання озброєння, боєприпасів, військової техніки, іншого військового майна, запасних частин і матеріалів, здійснення діяльності та надання послуг, а також експортно-імпортні поставки у сфері військовотехнічного співробітництва України з іноземними державами [10, с.439]. Забезпечення окресленого нами напрямку в межах всієї держави потребує від уряду стратегічного бачення його подальшого розвитку, у тому числі в контексті врахування потреб національної безпеки. Так, навесні 2023 року Німеччина представила свою першу Стратегію національної безпеки. Надзвичайно чіткий документ за німецькими стандартами, він відображає той факт, що Zeitenwende (переломний момент), спричинений російським вторгненням в Україну, вже відбувся в свідомості німецьких політиків і німецького народу, і сигналізує про сильнішу у військовому відношенні та політично більш реалістичну Німеччину в майбутньому. Бундесвер розглядається як основний інструмент політики безпеки для протидії загрозам і як гарант стримування та обороноздатності Німеччини. Документ також чітко закріплює цільовий показник 2 % ВВП для витрат на оборону [11, с.73]. Ключовим напрямком забезпечення економічної безпеки держави, спрямованим на пошук ефективних шляхів фінансування, є підвищення інвестиційної привабливості національної економіки. І. Панова, О. Андрійко, Л. Кисіль, Т. Курило, Ю. Уралова зазначають, що поступовий еволюційний розвиток національної економіки вимагає залучення максимального обсягу інвестицій, які мають бути спрямовані на створення ефективної системи кредитування малого та середнього бізнесу, розвиток технологічного виробництва конкурентоспроможної продукції, удосконалення транспортної інфраструктури та створення нових робочих місць. Основною умовою залучення прямих інвестицій є позитивне інвестиційне середовище, яке визначається як сукупність умов і факторів, що впливають на свідомість потенційного інвестора під час прийняття рішення щодо початку інвестиційної діяльності. Ключову роль у формуванні позитивного інвестиційного середовища відіграє правова основа інвестиційної діяльності, тобто сукупність правових норм та інших інструментів правового забезпечення, необхідних для забезпечення ефективної інвестиційної діяльності, захисту прав та інтересів інвесторів, у тому числі системи надання адміністративних послуг суб’єктам інвестиційної діяльності та правових гарантій збереження та повернення інвестицій у разі необхідності [12, с.150]. Висновки Наголошено на потребі розробки комплексу заходів для підтримки економічної стійкості, серед яких створення резервних фондів, підвищення рівня цифровізації фінансових процесів та посилення публічно-приватного партнерства у ключових галузях економіки. Показана необхідність його удосконалення для ефективного реагування на економічні загрози. Зокрема, рекомендовано створення комплексного правового механізму для регулювання економічних процесів у період війни. Виявлено ключові загрози, такі як руйнування інфраструктури, зниження виробничого потенціалу, збільшення дефіциту бюджету та міграція трудових ресурсів. Ці фактори суттєво ускладнюють досягнення економічної стабільності. Конфлікт інтересів Автор вказує на відсутність конфлікту інтересів. Вираз вдячності Дослідження виконано ініціативно, без жодного фінансування. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Mojsoska S., Dujovski N. Economic security and economic security index as a measure of economic security. In: 12th Biennial International Conference on Criminal Justice and Security - From Common ISSN 1995-6134 35 Forum Prava, 2025. 81(1). 31–36 (Research Article) Sense to Evidence-Based Policymaking (Ljubljana, 25-27 September 2018). Ljubljana (s. 274-282). 2. Bezpalova, O., Yunina, M., Korohod, S., Rezvorovich, K., & Ohanisian, T. (2021). Legal regulation of entrepreneurial activity in the national security system. Entrepreneurship and sustainability issues, 8(3), 340-355. 3. Kolomoiets T., Tsybulnyk N., Moroz O., Prymachenko V., Khashev V. Influence of shadow economy legalization on national security of Ukraine. Entrepreneurship and Sustainability Issues. 2021. № 8 (3). Рр. 420-437. 4. Tsonkov N. Economic security and regional policy. International Journal on Information Technologies and Security. 2021. № 13 (1). Pp. 101-109. 5. Pakhucha E., Sievidova I., Romaniuk I., Bilousko T., Tkachenko S., Diadin A., Babko N. Investigating the Impact of Structural Changes: The Socio-Economic Security Framework. European Journal of Sustainable Development. 2023. № 12 (1). Pp. 180-198. 6. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року "Про Стратегію національної безпеки України": Указ Президента України від 14.09.2020 № 392/2020. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/392/2020 7. Orlyk O. V. The mechanism of financial and economic security management of an enerprise and its main components. Financial and Credit Activity-Problems of Theory and Practice. 2015. № 2 (19). Pp. 222-232. 8. Chen C. Government Audit and National Economic Security. In: International Conference on Computing, Information and Control (ICCIC 2011). Wuhan, 17-18 September 2011. Pp. 157-163. 9. Halunko V., Varenia N., Gusarov S., Berezovska I., Griza Ol. State regulation over operations with military goods as an protection element of a state national security. Journal of Legal, Ethical and Regulatory Issues. 2020. № 23 (1). Pp. 8791. 10. Ilchenko O., Brusakova O., Burchenko Y., Yaroshenko A., Bagan Y. The role of a defence industry in the system of national security: a case study. Entrepreneurship and Sustainability Issues. 2021. № 8(3). Рр. 438-454. 11. Kamp K. The Zeitenwende at Work: Germany’s National Security Strategy. Survival. 2023. № 65 (3). Pp. 73-80. 12. Panova I., Andriiko O., Kysil L., Kurylo T., Uralova Y. The investment environment management system in the framework of legal support as a factor of national safety. Journal of Security and Sustainability Issues. 2020. № 10 (1). Pp. 149-162. REFERENCES 1. Mojsoska, S., & Dujovski, N. (2018). Economic security and economic security index as a measure of economic security. In: 12th Biennial International Conference on Criminal Justice and Security - From Common Sense to Evidence-Based Policymaking (Ljubljana, 25-27 September 2018). Ljubljana (s. 274-282). 2. Bezpalova, O., Yunina, M., Korohod, S., Rezvorovich, K., & Ohanisian, T. (2021). Legal regulation of entrepreneurial activity in the national security system. Entrepreneurship and sustainability issues, 8(3), 340-355. 3. Kolomoiets, T., Tsybulnyk, N., Moroz, O., Prymachenko, V., & Khashev, V. (2021). Influence of shadow economy legalization on national security of Ukraine. Entrepreneurship and Sustainability Issues, 8(3), 420-437. 4. Tsonkov, N. (2021). Economic security and regional policy. International Journal on Information Technologies and Security, 13(1), 101-109. 5. Pakhucha, E., Sievidova, I., Romaniuk, I., Bilousko, T., Tkachenko, S., Diadin, A., & Babko, N. (2023). Investigating the Impact of Structural Changes: The Socio-Economic Security Framework. European Journal of Sustainable Development, 12(1), 180-198. 6. Pro rishennya Rady natsionalnoyi bezpeky i oborony Ukrayiny vid 14 veresnya 2020 roku "Pro Stratehiyu natsionalnoyi bezpeky Ukrayiny" [On the decision of the National Security and Defense Council of Ukraine dated September 14, 2020 "On the National Security Strategy of Ukraine"]. Ukaz Prezydenta Ukrayiny (14.09.2020 No. 392/2020). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/392/2020 (in Ukr.). 7. Orlyk, O. V. (2015). The mechanism of financial and economic security management of an enerprise and its main components. Financial and Credit Activity-Problems of Theory and Practice, 2(19), 222-232. 8. Chen, C. (2011). Government Audit and National Economic Security. In: International Conference on Computing, Information and Control (ICCIC 2011). (Wuhan, 17-18 September 2011). Pp. 157-163. 9. Halunko, V., Varenia, N., Gusarov, S., Berezovska, I., & Griza, O. (2020). State regulation over operations with military goods as an protection element of a state national security. Journal of Legal, Ethical and Regulatory Issues, 23(1), 8791. ISSN 1995-6134 36 Forum Prava, 2025. 81(1). 31–36 (Research Article) 10. Ilchenko, O., Brusakova, O., Burchenko, Y., Yaroshenko, A., & Bagan, Y. (2021). The role of a defence industry in the system of national security: a case study. Entrepreneurship and Sustainability Issues, 8(3), 438-454. 11. Kamp, K. (2023). The Zeitenwende at Work: Germany’s National Security Strategy. Surviva, 65(3), 73-80. 12. Panova, I., Andriiko, O., Kysil, L., Kurylo, T., Uralova, Y. (2020). The investment environment management system in the framework of legal support as a factor of national safety. Journal of Security and Sustainability Issues, 10(1), 149-162. ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 81 pp. 31–36 (1). Related identifiers: 10.5281/zenodo.13923170 http://forumprava.pp.ua/files/031-0362025-1-FP-Cherviakov_5.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_1_5.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 16.12.2024 Accepted: 06.01.2025 Published: 14.01.2025 Available online: 14.01.2025 Cite as: Червяков, О. І. (2025). Напрямки забезпечення економічної безпеки як складової національної безпеки України в умовах воєнного стану. Форум Права, 81(1), 31–36. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923170 Cherviakov, O. I. (2025). Napryamky zabezpechennya ekonomichnoyi bezpeky yak skladovoyi natsionalnoyi bezpeky Ukrayiny v umovakh voyennoho stanu [Directions for Ensuring Economic Security as a Component of National Security of Ukraine under Martial Law]. Forum Prava, 81(1), 31–36. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923170 ISSN 1995-6134 37 Forum Prava, 2025. 81(1). 37–42 (Research Article) УДК 346.121:342.2(477) DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.13923172 В.В. КІКІНЧУК, директор навчально-наукового інституту № 2 Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-2241-6384 АНАЛІЗ ПОТОЧНОГО СТАНУ НОРМАТИВНОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ НА ПІДЗАКОННОМУ РІВНІ V.V. KIKINCHUK, Head, Educational and Scientific Institute No. 2, Kharkiv National University of Internal Affairs, Ph.D. in Law, Associate Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-2241-6384 ANALYSIS OF THE CURRENT STATE OF NORMATIVE REGULATION OF COVERT INVESTIGATIVE (SEARCH) ACTIONS AT THE SUBORDINATE LEGISLATIVE LEVEL АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Негласні слідчі (розшукові) дії, будучи засобами доказування в кримінальному провадженні, підлягають чіткій нормативній регламентації, аби не допустити зловживань з боку уповноважених суб’єктів під час прийняття рішення про їх проведення, під час їх безпосереднього проведення та використання їх результатів. Водночас важливу роль у механізмі нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій відіграють нормативно-правові акти підзаконного рівня. Проте невиправдано мало уваги з боку вчених акцентовано підзаконним нормативним актам як невід’ємним елементам механізму нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій. Метою статті є аналіз поточного стану нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій на підзаконному рівні. Застосовані такі методи пізнання, як системний метод для розгляду положень нормативно-правових актів у частині регламентації особливостей організації проведення негласних слідчих (розшукових) дій; компаративний метод – для порівняння підзаконних нормативно-правових актів за суб’єктом видання та ступенем узагальненості нормативно-правової регламентації даної сфери суспільних відносин. Результати. З урахуванням особливостей механізму нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій охарактеризовано підзаконний рівень регламентації окресленого інституту, їх зміст, структуру та особливості, а також відповідність законодавчим вимогам. Висновки. Встановлено, що, з одного боку, можливість підзаконної нормативно-правової регламентації негласних слідчих (розшукових) дій є позитивним моментом, оскільки дозволяє в найбільш оперативний спосіб вносити відповідні зміни. З іншої сторони, підзаконний масив нормативно-правових актів є вкрай нестабільним явищем і потребує свого перегляду. Доведено, що механізм нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій потребує вдосконалення в напрямку перегляду такої його частини як підзаконне законодавство шляхом його консолідації. Ключові слова: механізм нормативної регламентації; нормативна регламентація; нормативноправові акти; підзаконний рівень регламентації; негласні слідчі (розшукові) дії; збирання доказів; доказування; досудове розслідування; кримінальне провадження; консолідація *** Problem statement. Covert investigative (search) actions, being means of proof in criminal proceedings, are subject to clear regulatory regulation in order to prevent abuse by authorized entities when making a decision to conduct them, during their direct conduct and use of their results. At the same time, an important role in the mechanism of regulatory regulation of covert investigative (search) actions is played by regulatory acts of the subordinate level. However, unreasonably little attention from scientists has been paid to subordinate regulatory acts as integral elements of the mechanism of regulatory regulation of covert investigative (search) actions. The purpose of the article is to provide a characteristic of the subordinate legislation level of regulatory regulation of covert investigative (detective) actions.The applied research methods include the a systematic method for considering the provisions of regulatory legal acts in terms of regulating the features of organizing covert investigative (detective) actions; a comparative method for comparing subordinate legislation by subject of publication © Кікінчук В.В., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 38 Forum Prava, 2025. 81(1). 37–42 (Research Article) and the degree of generalization of regulatory legal regulation of this sphere of social relations. Results. Taking into account the peculiarities of the mechanism of normative regulation of covert investigative (detective) actions, the subordinate legal level of regulation of the outlined institution has been characterized. Conclusions. It has been established that, on the one hand, the possibility of secondary legislation regulating covert investigative (detective) actions is a positive aspect, as it allows for the most operational way to make appropriate changes. On the other hand, the secondary legislation is an extremely unstable phenomenon and requires revision. It has been proven that the mechanism of secondary legislation regulating covert investigative (detective) actions requires improvement in the direction of revising such part of it as secondary legislation by consolidating it. Keywords: mechanism of normative regulation; normative regulation; regulatory legal acts; subordinate level of regulation; covert investigative (search) actions; collection of evidence; proving; pre-trial investigation; criminal proceedings; consolidation Постановка проблеми Негласні слідчі (розшукові) дії, як засіб доказування в кримінальному провадженні, мають підлягати чіткій нормативній регламентації, що запобігає зловживанням з боку уповноважених суб’єктів під час прийняття рішення щодо їх проведення, безпосереднього здійснення та використання отриманих результатів. Одночасно важливу роль у механізмі регулювання цих дій відіграють нормативно-правові акти підзаконного рівня. Як цілком слушно в цьому контексті зауважує В.Б. Пчелін, наявність даного рівня нормативноправової регламентації відповідної сфери суспільного життя обумовлено тим, що рамки закону не дозволяють повною мірою передбачити весь комплекс ситуацій, що підлягають правовій регламентації. Вчений підкреслює, що сучасне законодавство передбачає можливість самостійного регулювання суспільних відносин органами виконавчої влади та іншими уповноваженими суб’єктами, що дозволяє оперативно визначати компетенцію різних державних органів, а також встановлювати права й обов’язки їхніх посадових осіб і службовців [1, с.18–19]. При цьому підзаконні нормативно-правові акти, а точніше їх сукупність, з огляду на їх кількість і різноманітність, можуть бути представлені як певна система, де юридична сила, а отже й місця окремого з них та ієрархії нормативно-правового регулювання, буде обумовлено суб’єктом їх видання. Враховуючи викладене, актуальним є дослідження характеристики підзаконного рівня нормативної регламентації негласних (слідчих) розшукових дій. Питання кримінальної процесуальної регламентації як загального порядку здійснення кримінального провадження, так і проведення негласних слідчих (розшукових) дій зокрема, завжди приділяли увагу О.П. Бабіков, В.В. Вапнярчук, В.П. Гмирко, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубинський, Є.Д. Лук’янчиков, М.А. Погорецький, С.М. Стахівський, Ю.М. Чорноус та інші вчені. Разом із тим, малодослідженими залишились підзаконні нормативні акти як невід’ємні елементи механізму нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій. З огляду на це метою статті є аналіз поточного стану нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій на підзаконному рівні. Її новизна полягає в виокремленні підзаконних актів нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій з масиву нормативно-правових актів. Завданням статті є визначення підзаконних актів нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій, що приймаються главою держави; видаються Кабінетом Міністрів України; нормативно-правові акти суб’єктів правоохорони, як елемент механізму нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій. Підзаконні акти нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій, що приймаються главою держави Указами Президента України оформлюються рішення, які мають нормативно-правовий характер, тоді як його розпорядження такого характеру не мають, а отже в контексті мети статті не становлять інтерес. Тому, тут слід звернути увагу на Указ Президента України "Про Національну стратегію у сфері прав людини" від 24.03.2021 року № 119/2021, яким було доручено створити механізми, які мінімізують зловживання під час проведення оперативно-розшукових заходів та негласних слідчих дій [2]. Крім того, акти Президента України можуть торкатися найрізноманітніших питань нормативної регламентації здійснення негласних слідчих (розшукових) дій, і серед них: Укази Президента України "Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності" від 19.07.2005 року № 1119/2005; "Про заходи щодо зміцнення правопорядку і посилення взаємодії місцевих органів виконавчої влади та правоохоронних органів" від 15.12.2006 року ISSN 1995-6134 39 Forum Prava, 2025. 81(1). 37–42 (Research Article) № 1087/2006; "Про Комплексний стратегічний план реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки" від 11.05.2023 року № 273/2023 тощо. Також, згідно ст.107 Конституції України, Президент України є Головою Ради національної безпеки і оборони України та своїми указами вводить в дію її рішення [3]. Відповідно до ст.6 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" від 05.03.1998 року до складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України [4]. З огляду на це рішення РНБОУ вводяться в дію відповідними указами Президента України та набувають особливого значення. Прикладом таких нормативно-правових актів, що складають частину механізму нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій, є: Укази Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 травня 2012 року "Про заходи щодо посилення боротьби з тероризмом в Україні" від 08.06.2012 року № 388/2012; "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 серпня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо захисту України та зміцнення її обороноздатності" від 24.09.2014 року № 744/2014; "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 січня 2015 року "Про надзвичайні заходи протидії російській загрозі та проявам тероризму, підтримуваним російською федерацією" від 14.02.2015 року № 85/2015; "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 23 червня 2023 року "Про прискорення судової реформи та подолання проявів корупції у системі правосуддя" від 30.06.2023 року № 359/2023; "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 23 січня 2024 року "Про невідкладні заходи із забезпечення економічної безпеки на період дії правового режиму воєнного стану"" від 23.01.2024 року № 21/2024 та ін. Підзаконні акти нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій, що видаються Кабінетом Міністрів України Наступним суб’єктом видання підзаконних нормативно-правових актів, що є частиною механізму нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій, є Кабінет Міністрів України. Так, згідно ст.117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання [3]. При цьому, відповідно до приписів ст.49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 27.02.2014 року акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. Своєю чергою, акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України [5]. З цього слідує, що розпорядження Кабінету Міністрів України, так само як і розпорядження Президента України, не мають нормативного характеру, а отже не представляють інтересу в контексті досліджуваного питання. Так, низкою постанов Кабінету Міністрів України визначено правовий статус провідних суб’єктів, що здійснюють негласні слідчі (розшукові) дії. Серед них, наприклад: Постанови Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 року № 877 із затвердженням Положення "Про Національну поліцію"; від 28.10.2015 року № 878, якою затверджено Положення "Про Міністерство внутрішніх справ України"; від 16.12.2022 року № 1398, якою затверджено Порядок проведення незалежної оцінки (аудиту) ефективності діяльності Бюро економічної безпеки; "Деякі питання організації діяльності Бюро економічної безпеки України" від 06.10.2021 року, якою затверджено Положення "Про Бюро економічної безпеки України" тощо. Слід також вказати на нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що деталізують приписи законодавства в частині здійснення уповноваженими суб’єктами негласних слідчих (розшукових) дій, як то: Постанови Кабінету Міністрів України "Про реалізацію окремих положень Кримінального процесуального кодексу України" від 19.11.2012 року № 1104 із затвердженням Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов’язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження; "Деякі питання реалізації Закону України "Про державну реєстрацію геномної інформації людини"" від 29.08.2023 року № 978, якою затверджено Порядок проведення обов’язкової державної реєстрації геномної інформації людини; "Деякі питання виконання Закону України "Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин" ISSN 1995-6134 40 Forum Prava, 2025. 81(1). 37–42 (Research Article) від 29.04.2022 року № 511 тощо. Шляхом прийняття відповідних нормативноправових актів Кабінет Міністрів України здійснює нормативну регламентацію сфери інформаційного забезпечення досліджуваного напряму діяльності уповноважених державою суб’єктів. Їх прикладом є наступні: Постанови Кабінету Міністрів України від 29.03.2006 року № 373 із затвердженням Правил забезпечення захисту інформації в інформаційних, електронних комунікаційних та інформаційно-комунікаційних системах; від 18.10.2017 року № 784, якою затверджено Порядок ведення Єдиного державного демографічного реєстру та надання з нього інформації, взаємодії між уповноваженими суб’єктами, а також здійснення ідентифікації та верифікації; від 20.03.2019 року № 234, якою затверджено Порядок формування, ведення та доступу до Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства та насильства за ознакою статі; "Питання забезпечення захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах" від 08.02.2021 року № 92 тощо. Ще однією групою постанов Кабінету Міністрів України в досліджуваній сфері суспільних відносин є такі, що визначають особливості діяльності суб’єктів здійснення негласних слідчих (розшукових) дій за окремими категоріями кримінальних правопорушень: Постанови Кабінету Міністрів України від 01.09.1993 року № 683 із затвердженням Плану заходів реалізації Державної програми боротьби із злочинністю; від 05.04.2022 року № 413, якою затверджено Порядок тримання військовополонених; від 04.03.2023 року № 220, якою затверджено Державну антикорупційну програму на 2023-2025 роки тощо. Нормативно-правові акти суб’єктів правоохорони, як елемент механізму нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій Особливе місце в механізмі нормативної регламентації досліджуваної сфери суспільних відносин посідають нормативно-правові акти, що видаються суб’єктами правоохорони, органи та підрозділи яких уповноважені здійснювати негласні слідчі (розшукові) дії. Такими є акти Міністерства внутрішніх справ (далі – МВС України), які видаються з різних питань, пов’язаних зі здійснення негласних слідчих (розшукових) дій. Зокрема, це наказ МВС України від 07.07.2017 року № 575, яким затверджено Інструкцію з організації взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами Національної поліції України в запобіганні кримінальним правопорушенням, їх виявленні та розслідуванні. За допомогою інших документів забезпечується функціонування інформаційно-аналітичних систем. Серед них: накази МВС України від 28.06.2023 року № 534 із затвердженням Інструкції з формування та ведення бази даних "Розшук" інформаційно-комунікаційної системи "Інформаційний портал Національної поліції України"; від 05.07.2023 року № 553, яким затверджено Положення про інформаційну підсистему "Електронна розшукова справа" інформаційнокомунікаційної системи "Інформаційний портал Національної поліції України"; від 04.08.2023 року № 639, яким затверджено Положення про Електронний реєстр геномної інформації людини; від 08.11.2023 року № 902, яким затверджено Інструкцію з формування та ведення інформаційної підсистеми "SOCTA" інформаційно-комунікаційної системи "Інформаційний портал Національної поліції України"; від 23.09.2024 року № 640, яким затверджено Положення про функціональну підсистему "Автоматизована дактилоскопічна ідентифікаційна система" єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ. Іншим провідним суб’єктом прийняття нормативно-правових актів, що є частиною механізму нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій, є Служба безпеки України (далі – СБУ). Так, наказом СБУ від 23.12.2020 року № 383 затверджено Звід відомостей, що становлять державну таємницю, і спрямований на нормативну регламентацію негласних слідчих (розшукових) дій. Слід зазначити також спільний наказ СБУ та МВС України "Про взаємодію Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ України в питанні розшуку осіб" від 03.05.2012 року № 169/391. Разом із тим, останні зміни до нього вносилися понад десять років тому [6] і він містить у собі застарілі й неактуальні приписи, посилаючись на законодавство, що давно втратило чинність, як то Закон України "Про міліцію" від 20.12.1990 року та указ Президента України від 06.04.2011 року № 383/2011, яким було затверджено Положення "Про Міністерство внутрішніх справ України". При цьому схожі недоліки нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій зустрічаються в багатьох актах чинного національного законодавства. Таким, наприклад, є спільний наказ Генера- ISSN 1995-6134 41 Forum Prava, 2025. 81(1). 37–42 (Research Article) льної прокуратури України, МВС України, СБУ, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 16.11.2012 року № 114/1042/516/1199/936/1687/5, яким затверджено Інструкцію про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні. До нього не вносилися будь-які зміни, що є неприпустимо, оскільки він містить посилання на нечинне законодавство, таке як Звід відомостей, що становлять державну таємницю, затверджений наказом СБУ від 12.08.2005 року № 440. В рамках співпраці провідними суб’єктами здійснення негласних слідчих (розшукових) дій також були прийняті: спільний наказ Офісу Генерального прокурора, МВС України, СБУ, Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, Міністерства аграрної політики та продовольства України від 16.06.2022 року № 94/363/150/226/356, яким затверджено Порядок взаємодії між органами прокуратури, Національної поліції України, Служби безпеки України, уповноваженими органами державного нагляду (контролю), державними спеціалізованими установами під час виявлення та здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень проти довкілля; спільний наказ Офісу Генерального прокурора, МВС України, СБУ, Державного бюро розслідувань, Національного антикорупційного бюро України, Бюро економічної безпеки України від 28.10.2024 року № 254/724/520/401/177/185, яким затверджено Порядок організації та забезпечення досудового розслідування злочинів, у результаті вчинення яких одержано майно (доходи) тощо. Таким чином, означені нормативно-правові акти підзаконного рівня відіграють важливу роль у механізмі правового регулювання негласних слідчих (розшукових) дій. Правове суспільство покликане забезпечити закону статус не тільки основного, первинного, але й єдиного регулятора суспільних відносин. Це підтверджує концепцію правової держави, за якою пріоритет права повинен виступати як безумовний пріоритет (верховенство) закону в усій системі правових актів. Зокрема, С.М. Бортник зазначає, що підзаконні акти повинні втратити характер нормативного регулятора, оскільки їх пряме призначення – забезпечувати правозастосовну діяльність, а також надати можливість видання актів, що містять правові норми, органам законодавчої влади. Це підвищує роль представницьких органів, усуває елементи авторитаризму в його діяльності [7, с.133]. В цілому, механізм нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій потребує вдосконалення в галузі підзаконного законодавства. Висновки 1. Наразі існує значна кількість підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують здійснення негласних слідчих (розшукових) дій. З одного боку, можливість оперативного внесення змін через підзаконну регламентацію є позитивним фактором, оскільки дозволяє швидко реагувати на зміни у суспільних відносинах. З іншого боку, цей масив нормативно-правових актів виявляється вкрай нестабільним, що свідчить про потребу в його перегляді. 2. Встановлено, що механізм нормативної регламентації негласних слідчих (розшукових) дій потребує вдосконалення, зокрема шляхом консолідації підзаконного законодавства. Такий підхід сприятиме забезпеченню стабільності та послідовності у застосуванні норм, що регулюють діяльність у цій сфері. Конфлікт інтересів Конфлікт інтересів відсутній. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до тематики наукових робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Пчелін В. Б. Перегляд адміністративних актів органів внутрішніх справ: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07. Харків, 2011. 190 с. 2. Про Національну стратегію у сфері прав людини: Указ Президента України від 24.03.2021 № 119/2021. Офіційний вісник України. 2021. № 26. Ст. 1257. 3. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96 ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. 4. Про Раду національної безпеки і оборони України: Закон України від 05.03.1998 № 183/98-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1998. № 35. Ст. 237. 5. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 27.02.2014 № 794-VІІ. Відомості Верховної Ради України. 2014. № 22. Ст. 222. 6. Про внесення змін до наказу Служби безпеки України і Міністерства внутрішніх справ України від 3 ISSN 1995-6134 48 Forum Prava, 2025. 81(1). 43–52 (Research Article) Рисунок – Об’єкти аудитів ефективності використання бюджетних коштів у 2020–2023 роках і за 9 місяців 2024 року, проведених Рахунковою палатою [використано джерело 6] З означеною тезою співпадають і висновки В.М. Василенка, О.М. Музичука, В.О. Невядовського, що для контролю за діяльністю судів важливо забезпечити визначеність на рівні конституційного та адміністративного права, розподіл влад, незалежність судів та запобігання невиправданому внутрішньому тиску [3, с.62]. Таким чином, можна стверджувати, що між фінансовим контролем і ефективністю організації; бюджетним контролем і фінансовою звітністю; бюджетним контролем і контролем витрат; фінансовою звітністю і контролем витрат; рентабельністю активів і рентабельністю капіталу; рентабельністю активів і чистим прибутком; рентабельністю використаного капіталу і чистим прибутком існують суттєві зв’язки. Тому, для поліпшення організаційної ефективності об’єкта контролю необхідно покращити фінансовий контроль шляхом забезпечення бюджетного контролю, фінансової звітності та контролю витрат. Критерії (підстава для оцінки предмета дослідження): - достовірності - інформація, наведена у звітності щодо надходжень та витрат бюджету, має бути достовірною, тобто не містити викривлень; - відповідності - звітність щодо надходжень та витрат бюджету має відповідати аналогічним даним бухгалтерського обліку та звітності органів Державної казначейської служби України; - повноти - звітність щодо надходжень та витрат бюджету повинна містити інформацію про всі проведені господарські операції, які відображені в бухгалтерському обліку; - цільового використання коштів - кошти державного бюджету використані на цілі, передбачені бюджетними призначеннями, встановленими законом про Державний бюджет України, напрямам використання бюджетних коштів, визначеним у паспорті бюджетної програми або в порядку використання бюджетних коштів, бюджетним асигнуванням; - законності - здійснення операцій з бюджетними коштами відбувалось з дотриманням норм законодавства Суб’єкт державного фінансового контролю Контроль від імені Верховної Ради України за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням здійснює Рахункова палата (ч. 2 ст. 26 Бюджетного кодексу України та ст. 98 Конституції України) Об’єкт контролю – система судової влади: − забезпечення діяльності апеляційних загальних судів; − виконання покарань установами й органами Державної кримінально-виконавчої служби України, а також використання й розпорядження об’єктами державної власності, належними державі матеріальними та іншими активами, що мають фінансові наслідки для державного бюджету; − забезпечення захисту прав та інтересів України під час урегулювання спорів, розгляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участі іноземного суб’єкта та України, а також забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини; − забезпечення формування й реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб); − здійснення заходів з ліквідації судів в Україні; − забезпечення формування та функціонування системи безоплатної правової допомоги, оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів з надання безоплатної вторинної правової допомоги; − виконання повноважень і завдань Службою судової охорони; − забезпечення виконання функцій і завдань Вищою кваліфікаційною комісією суддів України; − керівництво та управління у сфері юстиції; − забезпечення діяльності Конституційного Суду України; − забезпечення виконання функцій і завдань апеляційними господарськими судами. ISSN 1995-6134 49 Forum Prava, 2025. 81(1). 43–52 (Research Article) Існування значного зв’язку між фінансовим контролем і ефективністю організації означає постійну потребу у фінансовому контролі для покращення її ефективності [18, c.601]. Отже, державні установи повинні здійснювати регулярний бюджетний контроль для поліпшення організаційної ефективності органів влади. Тому цілком обґрунтованими є рекомендації Рахункової палати щодо затвердження Стратегії інформаційно-технологічного розвитку Конституційного Суду України, а також щодо відшкодування безпідставно нарахованих і виплачених сум винагороди судді та премії працівникам патронатної служби [19, c.41]. Затвердження стратегій розвитку судів дозволить оптимізувати витрати держави на функціонування органів судової влади відповідно до Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021-2023 роки [20]. Таке управлінське рішення стане усвідомленим вибором органу управління, що спрямовано на упорядкування інформаційно-технологічного та фінансового забезпечення Конституційного Суду України шляхом розв’язання управлінських завдань та проблем. Це рішення також поліпшить стан електронного правосуддя [21]. Таким чином, роль аудиту ефективності використання бюджетних коштів у забезпеченні діяльності судів України полягає в тому, що він сприяє раціональному використанню фінансових ресурсів, підвищенню прозорості та підзвітності судових органів, виявленню недоліків у фінансуванні, оптимізації витрат і вдосконаленню управління бюджетними коштами для стабільного та ефективного функціонування судової системи. Окрім цього, рекомендації суб’єкта контролю дають можливість удосконалити не лише фінансове забезпечення судів, а й інформаційне, організаційно-правове та кадрове. Установлено, що суб’єкт державного фінансового контролю, який оцінює стан правосуддя, прогнозує його розвиток, коригує фінансування судових органів відповідно до змін зовнішніх умов, виявляє та аналізує відхилення, забезпечує збір і обробку інформації, а також підтримує стабільність судової системи за критичних фінансових показників. Обов’язковим елементом аудиту ефективності використання бюджетних коштів щодо забезпечення діяльності судів України має стати оцінка ризиків, пов’язаних із недосконалістю контролю, можливими помилками під час виявлення порушень та професійним рівнем аудиторів. Має бути формалізовано вплив внутрішніх і зовнішніх факторів на ризик невиявлення порушень за заданому рівні допустимого аудиторського ризику. При цьому ефективність аудиту можна підвищити через дистанційний аналіз бюджетної ефективності, заснований на ризик-орієнтованому підході. Це передбачає вибірковий контроль окремих установ судової системи. Результати контролю, які містять факти порушень бюджетного законодавства, повинні передаватися Європейському управлінню з питань запобігання зловживанням та шахрайству (OLAF), Європейському суду аудиторів (ЄСА) та Європейській прокуратурі (EPPO) у разі використання коштів, які передавалися Україні Європейським Союзом. Тому, задля підвищення ефективності роботи Рахункової палати пропонується: – надати Рахунковій палаті право звертатися до суду не лише з питань адміністративних правопорушень, але й виступати у суді від власного імені, що дозволить уникнути затримок у розгляді справ; – систематизувати графік перевірок різних об’єктів, усуваючи ситуації, коли один об’єкт перевіряється понадміру, а інший залишається без уваги; – унормувати кількість перевірок підприємства чи установи судової системи, що може проводити одна і та ж команда аудиторів, або забезпечити принципи ефективності та відсутності конфлікту інтересів. Висновки 1. Дослідження ефективності управлінських рішень органів судової влади та методів контролю за використанням коштів державного бюджету встановило значущий взаємозв'язок між ними. Проведено групування чинників, що сприяють ефективному та результативному використанню публічних коштів у системі судової гілки влади. До першої групи віднесено чинники, які стосуються вдосконалення внутрішнього фінансового контролю в установах судової влади та підвищення якості інформаційного забезпечення правосуддя. Друга група чинників пов’язана з підвищенням ефективності Рахункової палати, що забезпечує контроль за раціональним використанням бюджетних коштів. 2. Установлено, що підґрунтям економного та законного розпоряджання бюджетними коштами є управлінське рішення органів судової влади, яке характеризується як організаційно, ISSN 1995-6134 50 Forum Prava, 2025. 81(1). 43–52 (Research Article) економічно, технологічно та соціально ефективне. Обґрунтовано необхідність затвердження Конституційним Судом стратегії інформаційнотехнологічного розвитку. Для підвищення ефективності Рахункової палати запропоновано розширити її повноваження у суді, оптимізувати графік перевірок та унормувати кількість аудитів для запобігання конфлікту інтересів. Конфлікт інтересів Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів. Вираз вдячності Дослідження виконано ініціативно та не отримало будь-якого фінансування. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Гарбінська-Руденко А. В., Іващук С. П., Шевченко К. І. Правові засади функціонування бюджетної системи України в реаліях воєнного стану. Ірпінський юридичний часопис. 2022. Вип. 2 (9). С. 95– 104. http://doi.org/10.33244/2617-4154.2(9).2022.95-104 2. Аністратенко Ю. І. Сутність, особливості та принципи бюджетного процесу на сучасному етапі. Ірпінський юридичний часопис. 2022. Вип. 2 (9). С. 86–94. http://doi.org/10.33244/26174154.2(9).2022.86-94 3. Василенко В. М., Музичук О. М., Невядовський В. О. Сутність та особливості державного нагляду та контролю у сучасній державі. Форум права. 2024. Вип. 78(1). С. 58–64. http://doi.org/10.5281/zenodo.10156314 4. Публічні фінанси: навчальний посібник / М. І. Карлін, Н. В. Проць, О. В. Борисюк, Н. С. Вавдіюк, Л. М. Черчик ; за ред. М. І. Карліна. Луцьк: Волинський національний університет імені Лесі Українки, 2023. 358 с. https://evnuir.vnu.edu.ua/bitstream/123456789/22504/1/publ_fifansy_2023.pdf 5. Воронкова О. М., Воленко В. Г. Концептуальні засади фінансового контролю за державними запозиченнями на місцевому рівні. Збірник наукових праць Державного податкового університету. 2022. № 1. С. 76–98. http://doi.org/10.33244/2617-5940.1.2022.76-98 6. Клімова С. М. Юридична відповідальність за порушення фінансового законодавства як гарантія належного управління публічними фінансами України. Правові новели. 2023. № 20. С. 234–243. https://doi.org/10.32782/ln.2023.20.33 7. Шевченко Н. В. Механізм оцінки ефективності державного фінансового контролю в Україні: автореф. дис. ... канд. екон. наук: 08.00.08. Суми, 2011. 21 с. 8. Паєнтко Т. В., Федосов В. М. Рахункова палата України: виклики становлення. Фінанси України. 2019. № 4. С. 97–110. https://doi.org/10.33763/finukr2019.04.097 9. Височан О. С., Литвиненко Н. О. Порядок проведення аудиту ефективності використання бюджетних коштів: intosai-підхід. Проблеми системного підходу в економіці. 2019. Вип. 3(2). С. 184–193. http://nbuv.gov.ua/UJRN/PSPE_print_2019_3(2)__29 10. Kirilenko A. A. Valuation and control in venture finance. Journal of Finance. 2001. Vol. 56 (2). P. 565– 587. https://doi.org/10.1111/0022-1082.00337 11. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. 12. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016 № 1402-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 31. Ст. 545. https://zakon.rada.gov.ua/rada/card/1402-19 13. Про Рахункову палату: Закон України від 02.07.2015 № 576-VIII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/576-19 14. Методичні рекомендації з проведення Рахунковою палатою фінансового аудиту: Рішення Рахункової палати від 22.09.2015 № 5-5. https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/vr5-5150-15#Text 15. Xiaoxue Zhang, Jicai Liu, Zehui Bu. Control Rights Incentive Mechanism for PPP Projects Considering Financial Institutions’ Early Intervention. Journal of Infrastructure Systems. 2025. Vol. 31, Issue 2. https://doi.org/10.1061/JITSE4.ISENG-2380 16. ЄС для підсилення державних фінансових систем місцевих урядів: Проєкт ЄС та Міністерства фінансів України. https://donors.decentralization.gov.ua/project/logica 17. Про затвердження Методичних рекомендацій щодо погодження обсягу та умов здійснення місцевих запозичень: Наказ Міністерства фінансів України від 30.09.2021 № 532. https://mof.gov.ua/storage/files 18. Mukakibibi Speciose, Rusibana Claude. Financial Control and Organizational Performance: A Case of Rwanda Broadcasting Agency (RBA). International Journal of Scientific and Research Publications (IJSRP). 2020. Vol. 10. Iss. 9. PP. 594-602. https://doi.org/10.29322/IJSRP.10.09.2020.p10568 19. Звіт про результати аналізу реалізації наданих Рахунковою Палатою рекомендацій: Рішення Раху- ISSN 1995-6134 51 Forum Prava, 2025. 81(1). 43–52 (Research Article) нкової палати від 18.12.2024 № 57-5. https://rp.gov.ua/upload-files/Activity/Collegium/2024/575_2024/Zvit_57-5_2024.pdf 20. Про Стратегію розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021-2023 роки: Указ Президента України від 11.06.2021 № 231/2021. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/231/2021 21. Пятигора К. Міжнародний досвід впровадження електронного правосуддя: кращі практики та виклики. Теорія і практика правознавства. 2024. Вип. 1(25). С. 107–119. https://doi.org/10.21564/2225-6555.2024.1(25).305796 REFERENCES 1. Harbinska-Rudenko, A., Ivashchuk, S., & Shevchenko K. (2022). Pravovi zasady funktsionuvannya byudzhetnoyi systemy Ukrayiny v realiyakh voyennoho stanu [Legal Principles of the Functioning of the Budget System of Ukraine in the Realities of Military Status]. Irpinskyy yurydychnyy chasopys, 2(9), 95104. http://doi.org/10.33244/2617-4154.2(9).2022.95-104 (in Ukr.). 2. Anistratenko, J. I. (2022). Sutnist, osoblyvosti ta pryntsypy byudzhetnoho protsesu na suchasnomu etapi [Essence, Features and Principles of the Budget Process at the Present Stage]. Irpinskyy yurydychnyy chasopys, 2(9), 86–94. http://doi.org/10.33244/2617-4154.2(9).2022.86-94 (in Ukr.). 3. Vasylenko, V. M., Muzychuk, O. M., & Neviadovskyi V. O. (2024). Sutnist ta osoblyvosti derzhavnoho nahlyadu ta kontrolyu u suchasniy derzhavi [The Essence and Characteristics of State Supervision and Control in the Modern State]. Forum Prava, 78(1), 58–64. http://doi.org/10.5281/zenodo.10156314 (in Ukr.). 4. Karlin, M. I., Prots, N. V., Borysyuk, O. V., Vavdiyuk, N. S., & Cherchyk, L. M. ; Karlin, M. I. (Red.). (2023). Publichni finansy [Public finances]. Navchalnyy posibnyk. Lutsk: Lesya Ukrainka Volyn National University. https://evnuir.vnu.edu.ua/bitstream/123456789/22504/1/publ_fifansy_2023.pdf (in Ukr.). 5. Voronkova, O., & Volenko, V. (2022). Kontseptualni zasady finansovoho kontrolyu za derzhavnymy zapozychennyamy na mistsevomu rivni [Conceptual foundations of the financial control of government borrowing at the local level]. Zbìrnik naukovih prac Nacìonalnogo unìversitetu deržavnoï podatkovoï službi, (1), 76-98. http://doi.org/10.33244/2617-5940.1.2022.76-98 (in Ukr.). 6. Klimova, S. M. (2023). Yurydychna vidpovidalnist za porushennya finansovoho zakonodavstva yak harantiya nalezhnoho upravlinnya publichnymy finansamy Ukrayiny [Legal liability for violation of financial legislation as a guarantee of proper management of public finances of Ukraine]. Pravovi novely, (20), 234-243. https://doi.org/10.32782/ln.2023.20.33 (in Ukr.). 7. Shevchenko, N. V. (2011). Mekhanizm otsinky efektyvnosti derzhavnoho finansovoho kontrolyu v Ukrayini [Mechanism for assessing the effectiveness of state financial control in Ukraine]. Extended abstract of candidate's thesis. (08.00.08). Sumy (in Ukr.). 8. Paientko, T., & Fedosov, V. (2019). Rakhunkova palata Ukrayiny: vyklyky stanovlennya. [The Accounting Chamber of Ukraine: formation challenges]. Finansy Ukrayiny, (4), 97-110. https://doi.org/10.33763/finukr2019.04.097 (in Ukr.). 9. Vysochan, O. S., & Lytvynenko, N. O. (2019). Poryadok provedennya audytu efektyvnosti vykorystannya byudzhetnykh koshtiv: intosai-pidkhid [Procedure for conducting an audit of the efficiency of budget funds usage: Intosai approach]. Problemy systemnoho pidkhodu v ekonomitsi, 3(2), 184–193. http://nbuv.gov.ua/UJRN/PSPE_print_2019_3(2)__29 (in Ukr.). 10. Kirilenko, A. A. (2001). Valuation and control in venture finance. Journal of Finance, 56(2), 565–587. https://doi.org/10.1111/0022-1082.00337 11. Konstytutsiya Ukrayiny [Constitution of Ukraine]. Zakon Ukrayiny (28.06.1996 No. 254k/96-VR). Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny, (30), 141 (in Ukr.). 12. Pro sudoustriy i status suddiv [On the judiciary and the status of judges]. Zakon Ukrayiny (28.06.1996 No. 1402-8). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy, (31), 545. https://zakon.rada.gov.ua/rada/card/140219 (in Ukr.). 13. Pro Rakhunkovu palatu [On the Accounting Chamber]. Zakon Ukrayiny (02.07.2015 No. 576-8). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/576-19 (in Ukr.). 14. Metodychni rekomendatsiyi z provedennya Rakhunkovoyu palatoyu finansovoho audytu [Methodological recommendations for conducting financial audits by the Accounting Chamber]. Rishennya Rakhunkovoyi palaty (22.09.2015 No. 5-5). https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/vr5-5150-15#Text (in Ukr.). 15. Xiaoxue Zhang, Jicai Liu, & Zehui Bu. (2025). Control Rights Incentive Mechanism for PPP Projects Considering Financial Institutions’ Early Intervention. Journal of Infrastructure Systems, 31, 2. https://doi.org/10.1061/JITSE4.ISENG-2380 16. YES dlya pidsylennya derzhavnykh finansovykh system mistsevykh uryadiv [EU to strengthen public finance systems of local governments]. https://donors.decentralization.gov.ua/project/logica (in Ukr.). ISSN 1995-6134 52 Forum Prava, 2025. 81(1). 43–52 (Research Article) 17. Pro zatverdzhennya Metodychnykh rekomendatsiy shchodo pohodzhennya obsyahu ta umov zdiysnennya mistsevykh zapozychen [On approval of Methodological recommendations on approval of the volume and conditions of local borrowing]. Nakaz Ministerstva finansiv Ukrayiny (30.09.2021 No. 532). https://mof.gov.ua/storage/files (in Ukr.). 18. Mukakibibi, Speciose, & Rusibana, Claude. (2020). Financial Control and Organizational Performance: A Case of Rwanda Broadcasting Agency (RBA). International Journal of Scientific and Research Publications (IJSRP), 10(9), 594-602. https://doi.org/10.29322/IJSRP.10.09.2020.p10568 19. Zvit pro rezultaty analizu realizatsiyi nadanykh Rakhunkovoyu Palatoyu rekomendatsiy [Report on the results of the analysis of the implementation of the recommendations provided by the Accounting Chamber]. Rishennya Rakhunkovoyi palaty (18.12.2024 No. 57-5). https://rp.gov.ua/uploadfiles/Activity/Collegium/2024/57-5_2024/Zvit_57-5_2024.pdf (in Ukr.). 20. Pro Stratehiyu rozvytku systemy pravosuddya ta konstytutsiynoho sudochynstva na 2021-2023 roky [On the Strategy for the Development of the Justice System and Constitutional Judiciary for 2021-2023]. Ukaz Prezydenta Ukrayiny (11.06.2021 No. 231/2021). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/231/2021 (in Ukr.). 21. Pytyhora, K. (2024). Mizhnarodnyy dosvid vprovadzhennya elektronnoho pravosuddya: krashchi praktyky ta vyklyky [International experience in implementing e-justice: best practices and challenges]. Teoriya i praktyka pravoznavstva, 1(25), 107–119. https://doi.org/10.21564/22256555.2024.1(25).305796 (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 81 pp. 43–52 (1). Related identifiers: 10.5281/zenodo.13923176 http://forumprava.pp.ua/files/043-0522025-1-FP-Velychko,Halynska_7.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_1_7.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 06.01.2025 Accepted: 27.01.2025 Published: 31.01.2025 Available online: 31.01.2025 Cite as: Величко Л. Ю., Галинська К. Ю. (2025). Роль аудиту ефективності використання бюджетних коштів у забезпеченні діяльності судів України. Форум Права, 81(1), 43–52. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923176 Velychko, L. Y., & Halynska, K. Y. (2025). Rol audytu efektyvnosti vykorystannya byudzhetnykh koshtiv u zabezpechenni diyalnosti sudiv Ukrayiny [The Role of Auditing the Efficiency of Budget Funds Utilization in Ensuring the Functioning of Ukraine’s Courts]. Forum Prava, 81(1), 43–52. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923176 ISSN 1995-6134 53 Forum Prava, 2025. 81(1). 53–59 (Research Article) УДК 346.3:004.421.2 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.13923187 Є.О. МІЧУРІН, професор кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, доктор юридичних наук, професор, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4283-4604 СМАРТ-КОНТРАКТ У ПРИВАТНОМУ ПРАВІ I.O. MICHURIN, Professor, Chair of Civil Law Disciplines, V.N. Karazin Kharkiv National University, Doctor of Law, (Full) Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4283-4604 SMART CONTRACT IN PRIVATE LAW АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Смарт-контракти активно впроваджуються у договірне право, поступово замінюючи класичні договори. Із розвитком блокчейну смарт-контракти набули широкого застосування. Їхня роль у цивільних правовідносинах продовжує зростати завдяки цифровізації та технічному прогресу. Метою роботи є виявлення правової природи смарт-контрактів та притаманних їм особливостей. Методи. Діалектичний метод використано для співставлення смарт-контрактів та класичних договорів; формально-логічний – для визначення правової природи смартконтрактів; системно-структурний – для виявлення особливостей смарт-контрактів у системі цивільних договорів. Результати. Для дотримання прав сторін та суспільних інтересів встановлено, що необхідне правове унормування смарт-контрактів з урахуванням їхньої специфіки. Дослідження показало, що смарт-контракт є цивільним договором, тому при його укладенні потрібно дотримуватися вимог цивільного законодавства щодо форми, моменту укладення та правомірності правочину. Також встановлено, що смарт-контракти містять як технічну, так і юридичну складові, що забезпечує автоматизацію виконання зобов’язань у блокчейні без подальшого контролю людини. Смарт-контракт повинні відповідати загальним правовим принципам, зокрема: вони не можуть створювати загрозу людству; не можуть мати предметом вбивство, фізичне насильство чи приниження людини, а також мають підкорятися праву про договори (контракти) відповідної держави або нормам міжнародного приватного права, якщо сторони знаходяться у різних державах. Висновки. Смарт-контракт є не лише електронним договором, а й програмованою системою, яка автоматично виконує зобов’язання за заданим алгоритмом, що сприяє автоматизованому виконанню договорів. Для ефективного правового регулювання необхідно доповнити Цивільний кодекс України нормами про смарт-контракти у загальних положення про договори, а спеціальні норми про смарт-контракти можуть бути інтегровані у статті ЦК України, що регулюють окремі види договорів. Це дозволить забезпечити їх відповідність сучасним вимогам та технологічним інноваціям. Ключові слова: договори; зобов’язання; цифрові права; правочини; цифрові речі; смарт-контракти *** Problem statement. Smart contracts are actively being integrated into contract law, gradually replacing traditional agreements. With the development of blockchain technology smart contracts have gained widespread application. Their role in civil legal relations continues to grow due to digitalization and technological progress. The purpose of this study is to determine the legal nature of smart contracts and their inherent characteristics. Methods. The dialectical method was used to compare smart contracts with traditional agreements; the formal-logical method was applied to define the legal nature of smart contracts; and the system-structural method was employed to identify the features of smart contracts within the system of civil agreements. Results. To ensure the protection of parties’ rights and public interests, smart contracts require legal regulation that takes their specificity into account. A smart contract is a civil agreement. Therefore, when concluding a smart contract, it is necessary to comply with civil law requirements regarding form, moment of conclusion, and validity of the transaction. It has been established that smart contracts contain both technical and legal components, enabling the automation of obligation execution within the blockchain without further human control. A smart contract must adhere to legal principles that are universal for any contract. These principles include: smart contracts must not pose a threat to humanity; they must not involve murder, physical violence, or human degradation; and they must comply with the contract law of the country where the parties are located, or, if the parties are in different countries, with the norms of private international law. © Мічурін Є.О., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 54 Forum Prava, 2025. 81(1). 53–59 (Research Article) Conclusions. A smart contract is not merely an electronic agreement; it is a programmable system that automatically fulfills obligations based on a predefined algorithm. Smart contracts facilitate the automated execution of agreements. For effective legal regulation, the Civil Code of Ukraine should be supplemented with provisions on smart contracts within its general contract law framework. Specific provisions on smart contracts may also be incorporated into articles of the Civil Code regulating particular types of contracts. Keywords: contracts; obligations; digital rights; transactions; digital assets; smart contracts Постановка проблеми Сучасний світ усе більше цифровізується, що стосується практично усіх сфер суспільного життя. Розробник ідеї смарт-контрактів Н. Сабо (Szabo, 1996), характеризуючи виклик цифровізації традиційному праву задався питанням: "Які частини нашої важко здобутої правової традиції залишаться цінними в епоху кіберпростору"? [1]. Відповідь на це глобальне запитання має бути знайдена правовою наукою. Діджиталізація актуалізується у договірному праві, де все більше застосовуються смартконтракти, що стало вже повсякденністю у глобальних мережах інтернет-продажів. Їх потенційна сфера застосування є набагато ширшою й з часом смарт-контракти все більше будуть замінювати класичні договори. Смарт-контракти були винайдені завдяки технічному прогресу. На додаток (чи альтернативу) до класичних договорів з’явився механізм автоматично контрольованого здійснення дій через комп’ютерну програму у блокчейні. Він дозволив без подальшої участі чи контролю людини отримувати послуги, товари, інше майнове надання. Кожен наступний крок у технічній частині смарт-контракту є можливим лише після виконання визначених запрограмованих дій (певним чином запрограмований порядок виконання зобов’язань) за алгоритмом комп’ютерної програми. Смарт-контракти потребують правового унормування, оскільки технічно електронна система блокчейну може виконати будь-яку комп‘ютерну програму і закладену у неї послідовність дій. Для суспільства ж важливим при цьому є додержання закладених в основу права ідей та принципів, що мають додержуватися сторонами будь-якого договору. Адже базові цінності, права людини на життя, гідність, здоров’я, безпеку та інші охоронювані державою й правом важливі загальносуспільні цінності і інтереси мають дотримуватися при виконанні смарт-контрактів так саме у цифровому просторі як і ті, що укладені без його використання. Однаково до всіх договорів мають додержуватися засади договірного права. З урахуванням особливостей і правової природи смарт-контрактів мають одержати правового регулювання загальні положення про них та притаманні їм особливості. Зробити це необхідно задля належного здійснення суб’- єктивних цивільних прав, охорони прав сторін та суспільних інтересів. Стан розробленості проблеми правового регулювання віртуальних благ наступний. Н. Сабо розробив поняття смарт-контракту [1]. О.О. Кармаза визначила, що цифрова річ може бути предметом цивільного договору [2, c.26-33]. К. Некіт визначала переваги та недоліки смартконтрактів як підстав виникнення права власності [3, c.101-105]. Вказані дослідження визначили теоретичні основи та окремі аспекти застосування смарт-контрактів. При цьому залишається потреба у подальшому дослідженні правової природи смарт-контрактів для вдосконалення їхнього правового регулювання у приватному праві загалом та у цивільному законодавстві зокрема. Тому метою статті є виявлення правової природи смарт-контрактів і притаманних їм особливостей. Її новизною є визначення смарт-контракту як інтегрованого механізму, що поєднує технічні та юридичні складові для автоматизації виконання зобов’язань у блокчейні, та встановлення, що він є цивільним договором, що підлягає загальним вимогам цивільного законодавства. Також запропоновано новий підхід до правового регулювання шляхом доповнення Цивільного кодексу України окремими нормами про смарт-контракти, що забезпечить їх адаптацію до сучасних технологічних інновацій. Завдання статті полягають у висвітленні наступних аспектів: природи смартконтракту, застосування загальних засад цивільного законодавства та норм про договори до смарт-контрактів, визначенні місця смарт-контрактів у системі договорів, розгляді смартконтракту як електронного договору та аналізі основних принципів смарт-контрактів. Природа смарт-контракту Необхідно підкреслити подвійну природу смарт-контракту, який є феноменом юриспруденції та інформатики. Програмісти зробили прогресивну цифрову альтернативу класичному ISSN 1995-6134 55 Forum Prava, 2025. 81(1). 53–59 (Research Article) договору – смарт-контракт. Нік Сабо у 1996 році дав поняття смарт-контракту як набору обіцянок, визначених у цифровій формі, включаючи протоколи, в рамках яких сторони виконують ці обіцянки [1]. Із створенням блокчейну (буквальний переклад: ланцюг блоків) як ланцюжку децентралізованого зберігання інформації на багатьох незалежних від одного носіях (у т.з. блоках), що дозволяє уникнути її спотворення і зберігати зміст інформації теоретична концепція смарт-контракту почала широко втілюватися у життя. Смарт-контракти відрізняються від класичних договорів укладенням договору та виконанням зобов’язань через застосування спеціальної комп’ютерної програми. Технічно смарт-контракти зазвичай укладаються на інтернет-платформах у блокчейні, які підтримують таку функцію, відтак необхідно розкрити як і де це відбувається для подальшого розкриття відповідних процесів. Так, блокчейн Bitcoin використовує неповну за Тюрінгом мову програмування Script, підтримує прості смарт-контракти з мультипідписом (для виконання дії потрібні цифрові підписи кількох учасників), утримання коштів на встановлений час тощо. В той саме час Ethereum працює зі смарт-контрактами з Тюрінг-повною мовою програмування Solidity. Дана мова програмування дозволяє створювати складніші алгоритми, але такі смарт-контракти набагато складніше перевірити на наявність уразливостей. Крім Bitcoin та Ethereum існують спеціалізовані платформи для роботи зі смарт-контрактами: Aeternity, EOS, Hyperledger Fabric, Stellar та інші [4, c.238]. Отже, запрограмовані смарт-контракти за умови підтримання їх відповідними платформами (сайтами) дозволяють за допомогою блокчейну здійснювати їх укладення та виконання. Через універсальність, простоту укладення, розповсюдженість при обороті цифрових речей смарт-контракти будуть відігравати все більшу роль у цивільних правовідносинах. Така тенденція пояснюється збільшенням у цивільному обороті питомої ваги цифрових речей, подальшим технічним прогресом у галузі цифрових технологій. Проблемою законодавчої невизначеності смарт-контракту є те, що теоретично засобами алгоритмізації можна спроектувати будь-який смарт-контракт. Скажімо, що буде стосуватися дій, що буде підпадати під ознаки правочину, який порушує публічний порядок. Суто технічно комп’ютерна система зможе забезпечити його "виконання", зокрема, перевести гроші після здійснення визначених алгоритмом дій виконавця, постачальника. З точки ж зору права правочин, що порушує публічний порядок, є недійсним. Відтак, при алгоритмізації процесів виконання зобов’язань у смарт-контрактах необхідно додержуватися імперативних вимог законодавства щодо укладення правочинів та виконання зобов’язань. Технічна можливість програмування окремих процесів у смартконтракті має неодмінно враховувати необхідність додержання імперативних норм законодавства при їх укладенні. Застосування загальних засад цивільного законодавства та норм про договори до смарт-контракту Смарт-контракт є договором у цивільному праві. При його укладенні мають бути додержані вимоги щодо чинності правочинів (ст.203 ЦК України). Для укладення смарт-контракту необхідним є додержання вимог ст.638 ЦК України. Важливим є також додержання вимог ст.639 ЦК України, зокрема, її наступних вимог. Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі. Частина 3 ст.639 ЦК України встановлює: якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Відтак, смарт-контракт є укладеним з моменту його підписання. При цьому законодавство України припускає підписання електронним підписом. Смарт-контракт може бути як реальним, так і консенсуальним. Стаття 640 ЦК України вказує, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (консенсуальний договір). Якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (реальний договір). Програмний код смарт-контракту, таким чином, має бути з юридичним оформленням у вигляді договору певного договірного виду – договору про перехід майна у власність чи у користування, про надання послуг або виконання робіт, спільну діяльність тощо. Смарт-контракти мають відповідати нормам законодавства, що стосуються правочинів, договорів, зо- ISSN 1995-6134 56 Forum Prava, 2025. 81(1). 53–59 (Research Article) бов’язань. При їх укладені необхідно додержуватися загальних норм цивільного законодавства, зокрема, ст.3 ЦК України "Загальні засади цивільного законодавства". Це є неприпустимість у смарт-контракті свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність. При вчиненні смарт-контрактів необхідно дотримуватися меж здійснення цивільних прав, встановлених у ст.13 ЦК України. Зокрема, при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. Відтак, правомірним є укладення лише таких смарт-контрактів, які здійсненні із додержанням вимог законодавства. Місце смарт-контракту у системі договорів Через закріплення у законодавстві загальних положень про смарт-контракти до елементів договору певного виду (купівлі-продажу, оренди тощо) необхідно буде застосовувати положення законодавства про такий договір і, відповідно, у частині щодо смарт контракту – спеціальні положення, що регулюватиме смарт-контракти. До програмованої частини смарт-контракту має долучатися укладений у письмовому вигляді класичний (як варіант, з електронними підписами сторін) договір певного виду, наприклад, купівліпродажу. У такому договорі має бути зазначення положень про смарт-контракт з посиланням на апаратні (програмовані) ресурси, на механізм їхньої дії та закладені у них алгоритми. Зокрема, особливості виконання прав та обов’- язків сторін за договором, у тому числі ті, що виконуються автоматично, за алгоритмами, закладеними у комп’ютерну програму. Через участь програмного забезпечення у виконанні смарт-контракту їх ще іноді називають "розумними контрактами". Виконання зобов’язань за смарт-контрактами, таким чином, є автоматизованим за допомогою комп’ютерної програми. Завдяки Blockchain, що дублює ланцюжки з інформацією на багатьох окремих носіях, данні у контракті чи про нього неможливо підробити, спотворити, замінити іншими. Частина договору, що написана на мові програмування, виконується автоматично через виконання певних, передбачених алгоритмом дій стороною договору. Смарт-контракт як електронний договір У смарт-контракті є дві частини: перша – юридична, згідно до якої сторони цього договору мають додержуватися вимог ЦК України (зокрема, ст.ст.207, 638, 639). Друга – технічна (апаратна, комп’ютерна, програмна) частина смартконтракту. Остання за запрограмованим алгоритмом передбачає виконання визначених дій (певних зобов’язань), наприклад, переведення грошей продавцю. Так, якщо поштовим відділенням у зрозумілій програмі формі буде підтверджено факт отримання товару покупцем, гроші розблоковуються програмою і переводяться продавцю. Однією з істотних умов договору тоді буде та, що виконання договору відбувається у програмно реалізованому середовищі (наприклад, на блокчейні). Смарт-контракт є електронним договором, але не кожен електронний договір є смартконтрактом. Адже смарт-контракт не є лише електронною формою договору як-от звичайний контракт, що поданій не на папері, а в електронному вигляді. Наявність апаратної частини смарт-контракту, що з технічної точки зору є його "рушійною силою", забезпечується програмою контролю вчинення певних дій, які передбачені зобов’язанням. Природа смарт-контракту, на відміну від інших електронних договорів, пов’язана із наявністю програмованої апаратної частини, що автоматично контролює виконання зобов’язань. Так, якщо одна зі сторін смартконтракту здійснила оплату і комп’ютерна програма перевірила це за закладеним в ній алгоритмом, вона може надати доступ платнику до товару через автоматичне направлення "коду доступу" до товару. Таким чином на відміну від будь-якого договору смарт-контракти передбачають наявність апаратної частини у вигляді спеціальної комп’- ютерної програми, яка припускає виконання послідовно передбаченої нею дії лише за умови виконання попередньої, що була до того передбачена смарт-контрактом. Відтак, є необхідним ISSN 1995-6134 57 Forum Prava, 2025. 81(1). 53–59 (Research Article) виконання певних дій, що відбувається завдяки програмі. Кожен наступний крок є неможливим без здійснення попереднього, що заздалегідь запрограмовано. Порушення протоколу (порядку дій) не пропустить комп’ютерна програма смарт-контракту. Технічно можливо програмувати будь-яку послідовність дій щодо виконання зобов’язань. Тому існує необхідність у визначенні та спеціальному закріпленні у законодавстві поєднання апаратної (програмованої) частини смарт-контракту з юридичною його складовою. Адже технічно перша може існувати без другої; юридично ж суспільство, держава, права мають обмеження і імперативи у вигляді охорони важливих суспільних цінностей (життя, здоров’я, гідність людини, безпека держави тощо). Право сприяє охороні цих цінностей, тому правова, юридична складова смарт-контракту є обов’язковою, зважаючи на це. Відтак, під час алгоритмізації (програмування) у смарт-контрактах слід чітко додержуватися вимог законодавства щодо укладення правочинів та виконання зобов’язань. Технічна можливість окремих процесів через алгоритмізацію при цьому має бути поставлена у залежність від юридичної вірності укладення смарт-контрактів. Правомірним є укладення тих смарт-контрактів, які здійснені з додержанням вимог законодавства щодо укладення цивільних договорів [5, c.38]. Обов’язковим є додержання вимог законодавства щодо належного виконання зобов’язань. Фактична передача речей не контролюється програмою, утім відомості про це вносяться у порядку, передбаченому смарт-контрактом. В якості прикладу наведемо доставку, що надається відомим сайтом із продажів. Гроші покупця резервуються платформою, на якій укладається смарт-контракт та при отриманні ним поштового відправлення, розблоковуються та спрямовуються на рахунок продавця. Ознакою смарт-контракту тут є те, що виконання обов’- язків відбувається з залученням комп’ютерної програми у автоматизації розрахунків. З розвитком смарт-контрактів при дослідженні їхньої правової природи виникає багато суто юридичних запитань, які залежать від відповіді на інше запитання: "Чи можна це запрограмувати?". Наприклад: "Чи можна запрограмувати умову про форс-мажор"? Відповідь на це запитання залежить від відповіді на інше: "Чи можна це запрограмувати?". Або ж, іншими словами "Чи можна перевести юридичне поняття форс-мажор на мову програмування"? Від відповіді на це технічне запитання залежить відповідь на юридичне запитання, чи можуть бути у смарт-контракті умови про форс-мажор. Відтак, окремі юридичні аспекти змісту смарт-контракту залежать від технічних можливостей їхнього програмування. Загалом щодо узгодження технічної та юридичної частини смарт-контракту ЦК України має бути доповнений у загальних положеннях про договір нормами про смарт-контракт. Окремі види договорів можуть бути доповнені спеціальними нормами про смарт-контракт. Вони відображатимуть особливості цих видів договорів при укладенні смарт-контрактів. Так, будь-якій договір (якщо це не порушує імперативних норм закону, наприклад, щодо обов’язкової письмової нотаріальної форми) може мати додаток у вигляді смарт-контракту як програмної частини щодо виконання договірних зобов’язань. Принципи смарт-контрактів Має бути впроваджене положення щодо імплементації у частину програми юридичної частини смарт-контракту із зазначенням у неї основних його положень і узгодженням їх з нормами та принципами договірного права. З доктринальних позицій, враховуючи попередньо проаналізовані вимоги законодавства і права щодо договорів, необхідним є дотримання правових принципів смарт-контрактів. Такими пропонується вважати: 1. Смарт-контракти не можуть створювати загрози людству. 2. Смарт-контракти не можуть мати предметом вбивство, фізичне насильство чи приниження людини. 3. Смарт-контракти підкоряються праву про договори (контракти) держави, на території якої знаходяться сторони, а якщо сторони знаходяться у різних державах – згідно до норм міжнародного приватного права. Принципи смарт-контрактів необхідні для дотримання до них вимог законодавства і права, важливих суспільних інтересів. Наявність цих принципів сприяє дотриманню верховенства права у цифровому середовищі. Ці принципи дозволять врегулювати автоматизоване виконання двоабо багатосторонніх правочинів, охороняючи права сторін та узгоджуючи алгоритмічні процеси з правовими нормами. Вказане дозволить мінімізувати невиправдані ризики, запобігти зловживанням, протиправним діям і загалом сприяє додержанню смарт-контрактів праву. ISSN 1995-6134 64 Forum Prava, 2025. 81(1). 60–69 (Research Article) терств – Міністерства національної єдності України (2025), Міністерства цифрової трансформації України (2019) та Міністерства у справах ветеранів війни (2018). І хоча комбінований принцип визначення міністерств і має певні переваги, він містить також недоліки. Зокрема, перевантаженість змісту через поєднання інституційного статусу та функцій ускладнює сприйняття; недостатня структурованість і можливі розмиті формулювання створюють ризик нечіткості та правової невизначеності; визначення включає функції, але не деталізує механізми їх реалізації, що ускладнює правозастосування; а обмежена гнучкість у майбутньому змушує коригувати саме визначення при зміні сфери діяльності міністерства, що може призводити до правових колізій та потребувати додаткових адміністративних рішень. Так, наприклад, для Міннац’єдності перевантаженість змісту визначення проявляється у поєднанні у тексті термінів, що характеризують високорівневу політику, таких як "формування та реалізація державної політики з питань національної єдності", "інформаційна політика єдності" та "стратегічні комунікації", із детальним описом конкретних операційних завдань, як підтримка громадян, які виїхали за кордон, та створення умов для їх повернення або інтеграції; ризик нечіткості та правової невизначеності – згадкою про "національну єдність" і "спільний розвиток", хоча й без конкретики, що саме під цим мається на увазі; ускладнене правозастосування – у комплексності та багаторівневості термінології, що використовується в його описі, а також в абстрактних поняттях, що характеризують концепцію національної єдності та може призвести до суб’єктивного тлумачення цих понять при практичному застосуванні норм; обмежена гнучкість у майбутньому – у фіксованості нормативно-правового опису його компетенцій, що охоплює як стратегічні напрямки (формування та реалізація державної політики з питань національної єдності, інформаційна політика єдності, стратегічні комунікації), так і конкретні оперативні завдання (підтримка громадян, які виїхали за кордон, створення умов для їх повернення або інтеграції). Таким чином, інституційне визначення Міністерства національної єдності України формулює його як центральний орган виконавчої влади, уповноважений формувати та реалізовувати державну політику у сфері національної єдності, розвитку української національної самосвідомості та забезпечення єдності інформаційного простору. До його функціональних завдань належить також підтримка громадян, які покинули територію держави через збройний конфлікт або окупацію, сприяння реалізації їхніх прав та організація умов для добровільного повернення або інтеграції у новому місці проживання. З іншого боку, визначення з описом призначення Міністерства національної єдності України акцентує увагу на тому, що завдання органу полягає у формуванні та реалізації державної політики з питань національної єдності, розвитку української національної самосвідомості, забезпеченні єдиної інформаційної політики та стратегічних комунікацій. До його призначення також належить підтримка громадян, які виїхали за кордон у зв’язку зі збройним конфліктом або тимчасовою окупацією, сприяння реалізації їхніх прав та інтересів, а також створення умов для їх добровільного повернення чи інтеграції в нове місце проживання в Україні. Проте найбільш оптимальним є інституційне визначення, яке чітко формулює юридичний статус Міністерства національної єдності України як центрального органу виконавчої влади, відповідального за формування та реалізацію державної політики у відповідній сфері. Такий підхід дозволяє уникнути перевантаження змісту деталями, притаманними визначенню з описом призначення, та забезпечує більшу гнучкість у майбутніх нормативно-правових коригуваннях. Крім того, інституційне визначення створює стабільну базу для подальшого розгортання оперативних завдань через спеціалізовані нормативні акти, що сприяє чіткості правового тлумачення та застосування норм. Міністерство національної єдності та виклики трансформації державної політики щодо ВПО та окупованих територій Після реорганізації Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій у Міністерство національної єдності певну стурбованість викликали зміни фокусу діяльності новоствореного міністерства. Серед них, наприклад, як зазначає Д. Тимошенко [13], заяви, що відомство більше не опікуватиметься питаннями окупованих і прифронтових територій, а також внутрішньо переміщених осіб, що викликає побоювання щодо втрати державної підтримки для цих категорій громадян, оскільки відповідні питання залишаються актуальними та потребують комплексного підходу. ISSN 1995-6134 65 Forum Prava, 2025. 81(1). 60–69 (Research Article) Критичним питанням залишається розподіл повноважень. Оскільки деякі функції колишнього Міністерства передаються Міністерству розвитку громад та територій (Мінрозвитку) та Міністерству соціальної політики, виникають сумніви щодо їхньої здатності ефективно виконувати додаткові обов’язки через вже існуючу високу завантаженість. Відсутність єдиного органу, який би системно займався питаннями окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб (ВПО), може призвести до втрати комплексного підходу та недостатньої уваги до специфічних проблем цих груп населення. Зокрема, 05.02.2025 року Мінрозвитку провело зустріч, присвячену політиці щодо ВПО та реінтеграції тимчасово окупованих територій [14]. За її результатами виникає питання логічної неузгодженості – чи не варто було взагалі спиратися на попередні державні програми з соціально-економічної адаптації ВПО, які передбачали заходи з житлової, соціальної та освітньої підтримки, а також компенсаційні механізми для осіб, постраждалих від збройної агресії. Серед таких програм можна згадати "Комплексну державну програму щодо підтримки, соціальної адаптації та реінтеграції громадян України, які переселилися з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції в інші регіони України, на період до 2017 року" за Постановою Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 р. № 1094 [15] та ін. При цьому, наукове обґрунтування оцінки адаптаційних стратегій вимушених переселенців надали ще в 2018 році А.В. Путінцев і Ю.Є. Пащенко [16]. До не реалістичного виконання слід віднести й пропозицію розробки нового житлового кодексу, що потребує значного бюджетного фінансування, а також "розробки чіткого плану реінтеграції тимчасово окупованих територій" без пояснень, як цей план буде реалізовано в умовах війни та які юридичні чи економічні механізми будуть застосовані після повернення територій. Такі самі зауваження можна порушити й щодо відсутності чіткої стратегії та повноважень Міністерства національної єдності, яке не має окресленої стратегії реалізації своєї місії, а його повноваження залишаються розмитими. Відсутність конкретних механізмів виконання функцій, зокрема щодо підтримки ВПО та реінтеграції окупованих територій, ставить під сумнів ефективність його роботи. Додатковим ризиком є можливе дублювання функцій інших відомств. Перерозподіл відповідальності може спричинити як дублювання, так і втрату окремих важливих напрямів роботи. Наприклад, наразі незрозуміло, хто саме відповідатиме за координацію політики щодо звільнених територій, гуманітарної допомоги та соціальної адаптації ВПО. Ще одним викликом є зниження міжнародної підтримки. Раніше питання реінтеграції тимчасово окупованих територій і допомоги ВПО чітко проголошувались на рівні державної політики, що сприяло міжнародній фінансовій та політичній підтримці. Переформатування міністерства може ускладнити взаємодію з міжнародними партнерами та донорами, оскільки нова структура не відповідатиме їхнім очікуванням щодо координації відповідних програм. Останнім питанням є ризик політизації діяльності міністерства. З огляду на назву та заявлені цілі, існує загроза, що його діяльність зосередиться на ідеологічних аспектах, таких як пропаганда єдності, замість вирішення конкретних соціально-економічних проблем ВПО, мешканців прифронтових та деокупованих територій. Спеціалізовані нормативні акти Міністерства національної єдності України Ключовою основою, на якій ґрунтуються спеціалізовані нормативні документи, що регулюють діяльність Міністерства національної єдності України, є Закон України "Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності" [11]. І хоча цей Закон сам по собі не є спеціалізованим нормативним актом, виданим Міннац’єдності, він виконує роль законодавчої бази для подальшого формування таких актів. Цей закон встановлює загальні принципи та стратегічні орієнтири державної політики щодо зміцнення національної та громадянської ідентичності, що безпосередньо впливають на діяльність міністерства. Раніше ми зазначали, що інституційне визначення Міннац’єдності створює стабільну базу для подальшого розгортання оперативних завдань через спеціалізовані нормативні акти. До таких актів у цьому контексті відносяться документи, що конкретизують функції, повноваження та процедури діяльності Міністерства національної єдності України. Сюди входить, зокрема, Положення про Міністерство національної єдності України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України "Деякі питання діяльності Міністерства національної єдності України" від ISSN 1995-6134 66 Forum Prava, 2025. 81(1). 60–69 (Research Article) 24.01.2025 р. № 113, що визначає його статус, функції та повноваження. Іншими спеціалізованими нормативними актами є підзаконні акти, накази, інструкції, регламенти та програми, що деталізують порядок реалізації державної політики з питань національної єдності, розвитку інформаційної політики та підтримки громадян, які покинули територію України через збройний конфлікт або окупацію. Такі акти сприяють чіткому правовому тлумаченню та ефективному застосуванню норм, встановлюючи оперативну базу для подальшої діяльності органу. Станом на сьогодні можна ще раз звернутись до "бази офіційних документів" Міннац’єдності та деяких законів і постанов у період 2003-2024 рр. [8], яка містить деякі з спеціалізованих нормативних актів. Зокрема, це наказ Мінреінтеграції "Про затвердження Змін до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією" від 29.10.2024 р. № 388, яким затверджувались "зміни до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309". Ще один наказ Мінреінтеграції – "Про затвердження Методичних рекомендацій щодо проведення оцінювання потреб внутрішньо переміщених осіб на місцевому рівні громади" від 13.09.2024 р. № 288, яким затверджувались Методичні рекомендації щодо проведення оцінювання потреб внутрішньо переміщених осіб на місцевому рівні громади та було рекомендовано обласним військовим (державним) адміністраціям, Київській міській військовій (державній) адміністрації, органам місцевого самоврядування використовувати ці Методичні рекомендації. Інші спеціалізовані нормативні акти здебільшого ідентичні за об'єктом регулювання. Ми би також звернули увагу на можливість і доцільність розробки та прийняття Державної стратегії забезпечення національної єдності на 2025–2030 роки, яка може містити структурно такі компоненти, як аналіз сучасного стану з оцінкою поточного рівня національної єдності, проблем інтеграції внутрішньо переміщених осіб, викликів мультикультурності та інформаційної безпеки, аналізом історичних, соціальних і політичних чинників, що впливають на єдність суспільства. Інший компонент – це стратегічні цілі та завдання, які формулюють основні напрямки і пріоритети для зміцнення національної єдності, інтеграції ВПО, підтримки української діаспори, відновлення окупованих територій, розвитку громадянської свідомості та збереження культурної спадщини. Наступний компонент – це заходи та механізми реалізації, що передбачають розробку конкретних заходів (законодавчих ініціатив, державних програм, партнерських проєктів), визначення відповідальних органів, а також створення механізмів координації між різними рівнями влади і з міжнародними партнерами. Серед інших компонентів – правове забезпечення, інформаційна політика та заходи протидії дезінформації, система моніторингу та оцінки, фінансування та партнерство. Висновки 1. Нормативно-правові засади функціонування Міністерства національної єдності України є недостатньо чітко визначеними, що може створити правову невизначеність у його діяльності та ускладнити реалізацію державної політики у сфері національної єдності. 2. Визначення інституційного статусу та повноважень Міністерства потребує уточнення, оскільки існує ризик дублювання функцій з іншими державними органами, що може призвести до неефективного використання ресурсів. 3. Аналіз правових прогалин і суперечностей у нормативному регулюванні діяльності Міністерства вказує на необхідність вдосконалення правової бази для чіткішої організації його діяльності. 4. Механізми реалізації державної політики у сфері національної єдності, інтеграції внутрішньо переміщених осіб та взаємодії з українцями за кордоном є недостатньо врегульованими, що обмежує ефективність діяльності Міністерства. 5. Вдосконалення нормативно-правового регулювання діяльності Міністерства національної єдності України може, відповідно до потреб сьогодення, включати розробку комплексного законодавчого акту, що унормує його статус, функції та повноваження, а також забезпечить ефективні механізми взаємодії з іншими органами влади, міжнародними партнерами та громадянським суспільством. Конфлікт інтересів Авторка заявляє про відсутність потенціального конфлікту інтересів. ISSN 1995-6134 67 Forum Prava, 2025. 81(1). 60–69 (Research Article) Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Універсал національної єдності. 03.08.2006. https://zakon.rada.gov.ua/laws/laws/show/n001010006#Text 2. Горбань М. Міністерство єдності, про яке нічого не відомо, і множинне громадянство. Як влада збирається повертати українців? 03.12.2024. https://www.radiosvoboda.org/a/ty-iak-ministerstvo-iednostichernyshov/33225426.html?utm_source=chatgpt.com 3. Ткаченко В. Україна: проблеми національної ідентичності. Політичний менеджмент. 2007. № 3. С. 19-37. http://jnas.nbuv.gov.ua/j-pdf/PoMe_2007_3_6.pdf 4. Зозуля І. В. Українська нація та її безпека: новий погляд на національну безпеку України. Право України. 2004. № 5. С.141-145. 5. Утвердження української національної та громадянської ідентичності: монографія / К. Журба, І. Бех, С. Бойко, В. Євтушок, С. Гаряча, Л. Канішевська, І. Кучинська, С. Кучинський, О. Лісовець, І. Нестайко, Л. Павлова, В. Рагозіна, О. Рейпольська, Н. Сеньовська, С. Толочко, С. Федоренко, І. Шкільна, В. Ясько ; за заг. ред. К. Журба, О. Рейпольська. Київ: Компрінт, 2024. 232 с. https://lib.iitta.gov.ua/id/eprint/741358/1/Монографія%20Ідентичність.pdf 6. Про перейменування Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України: Постанова Кабінету Міністрів України від 03.12.2024 № 1366. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1366-2024-п#Text 7. Міністерство національної єдності України. https://uk.wikipedia.org/wiki/Міністерство_національної_єдності_України 8. Міністерство національної єдності України. https://unity.gov.ua/pro-ministerstvo/zakonodavstvo/ 9. Діджиталізація. https://unity.gov.ua/diyalnist/napryamky-proektiv-minreintegracziyi/didzhytalizacziya/ 10. Довгань, О. І. (2024). Поняття цифровізації та його використання в законодавчій практиці та діяльності органів виконавчої влади. Форум Права, 80(3), 121–132. http://doi.org/10.5281/zenodo.12591883 11. Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності: Закон України від 13.12.2022 № 2834-IX. Відомості Верховної Ради України. 2023. № 46. Ст. 116. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2834-20#Text 12. Деякі питання діяльності Міністерства національної єдності України: Постанова Кабінету Міністрів України від 24.01.2025 № 113. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/113-2025-п#Text 13. Тимошенко Д. Українці в окупації і ВПО. Чому ними не займається Міністерство національної єдності і чим це загрожує. 11.02.2025. https://www.radiosvoboda.org/a/ministersto-ednosti-zamistminreintegracii/33305493.html 14. Державні програми та підтримка внутрішніх переселенців: відбулася зустріч щодо політики ВПО та реінтеграції тимчасово окупованих територій. 05.02.2025. https://mindev.gov.ua/news/36498derzavni-programi-ta-pidtrimka-vnutrisnix-pereselenciv-vidbulasia-zustric-shhodo-politiki-vpo-tareintegraciyi-timcasovo-okupovanix-teritorii 15. Про затвердження Комплексної державної програми щодо підтримки, соціальної адаптації та реінтеграції громадян України, які переселилися з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції в інші регіони України, на період до 2017 року: Постанова Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 р. № 1094. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/10942015-п#Text 16. Путінцев А. В., Пащенко Ю. Є. Адаптація внутрішньо переміщених осіб в регіонах України: сутність, поняття, підходи. Економіка, фінанси, менеджмент. 2018. № 9. С. 110-121. http://efm.vsau.org/storage/articles/February2020/xtQNxOpxpLu5m2UOqLcS.pdf REFERENCES 1. Universal natsionalnoyi yednosti [Universal of national unity]. (03.08.2006). https://zakon.rada.gov.ua/laws/laws/show/n0010100-06#Text (in Ukr.). 2. Horban, M. (2024). Ministerstvo yednosti, pro yake nichoho ne vidomo, i mnozhynne hromadyanstvo. Yak vlada zbyrayetsya povertaty ukrayintsiv? [The Ministry of Unity, About Which Nothing is Known, and ISSN 1995-6134 68 Forum Prava, 2025. 81(1). 60–69 (Research Article) Multiple Citizenship. How Are the Authorities Going to Return Ukrainians?]. (03.12.2024). https://www.radiosvoboda.org/a/ty-iak-ministerstvo-iednostichernyshov/33225426.html?utm_source=chatgpt.com (in Ukr.). 3. Tkachenko, V. (2007). Ukrayina: problemy natsionalnoyi identychnosti [Ukraine: problems of national identity]. Politychnyy menedzhment, (3), 19-37. http://jnas.nbuv.gov.ua/j-pdf/PoMe_2007_3_6.pdf (in Ukr.). 4. Zozulia, I. V. (2004). Ukrayinska natsiya ta yiyi bezpeka: novyy pohlyad na natsionalnu bezpeku Ukrayiny [The Ukrainian Nation and Its Security: A New Look at the National Security of Ukraine]. Pravo Ukrayiny, (5), 141-145 (in Ukr.). 5. Zhurba, K., Bekh, I., Boyko, S., Yevtushok, V., Haryacha, S., Kanishevska, L., Kuchynska, I., Kuchynskyy, S., Lisovets, O., Nestayko, I., Pavlova, L., Rahozina, V., Reypolska, O., Senovska, N., Tolochko, S., Fedorenko, S., Shkilna, I., & Yasko, V.; Zhurba, K., & Reypolska, O. (Reds.). (2024). Utverdzhennya ukrayinskoyi natsionalnoyi ta hromadyanskoyi identychnosti [Assertion of Ukrainian National and Civic Identity]. Monohrafiya. Kyiv: Komprint https://lib.iitta.gov.ua/id/eprint/741358/1/Монографія%20Ідентичність.pdf (in Ukr.). 6. Pro pereymenuvannya Ministerstva z pytan reintehratsiyi tymchasovo okupovanykh terytoriy Ukrayiny [On renaming the Ministry for the Reintegration of the Temporarily Occupied Territories of Ukraine]. Postanova Kabinetu Ministriv Ukrayiny (03.12.2024 No. 1366). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/13662024-п#Text (in Ukr.). 7. Ministerstvo natsionalnoyi yednosti Ukrayiny [Ministry of National Unity of Ukraine]. https://uk.wikipedia.org/wiki/Міністерство_національної_єдності_України (in Ukr.). 8. Ministerstvo natsionalnoyi yednosti Ukrayiny [Ministry of National Unity of Ukraine]. https://unity.gov.ua/pro-ministerstvo/zakonodavstvo/ (in Ukr.). 9. Didzhytalizatsiya [Digitalization]. https://unity.gov.ua/diyalnist/napryamky-proektivminreintegracziyi/didzhytalizacziya/ (in Ukr.). 10. Dovhan, O. I. (2024). Ponyattya tsyfrovizatsiyi ta yoho vykorystannya v zakonodavchiy praktytsi ta diyalnosti orhaniv vykonavchoyi vlady [Concept of Digitalization and Its Application in Legislative Practice and the Activities of Executive Authorities]. Forum Prava, 80(3), 121–13. http://doi.org/10.5281/zenodo.12591883 (in Ukr.). 11. Pro osnovni zasady derzhavnoyi polityky u sferi utverdzhennya ukrayinskoyi natsionalnoyi ta hromadyanskoyi identychnosti [On the basic principles of state policy in the field of strengthening Ukrainian national and civic identity]. Zakon Ukrayiny (13.12.2022 No. 2834-9). Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny, 2023, (46), 116. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2834-20#Text (in Ukr.). 12. Deyaki pytannya diyalnosti Ministerstva natsionalnoyi yednosti Ukrayiny [Some issues of the activities of the Ministry of National Unity of Ukraine]. Postanova Kabinetu Ministriv Ukrayiny (24.01.2025 No. 113). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/113-2025-п#Text (in Ukr.). 13. Tymoshenko, D. (2025). Ukrayintsi v okupatsiyi i VPO. Chomu nymy ne zaymayetsya Ministerstvo natsionalnoyi yednosti i chym tse zahrozhuye [Ukrainians under occupation and IDPs. Why the Ministry of National Unity does not deal with them and what this threatens]. (11.02.2025). https://www.radiosvoboda.org/a/ministersto-ednosti-zamist-minreintegracii/33305493.html (in Ukr.). 14. Derzhavni prohramy ta pidtrymka vnutrishnikh pereselentsiv: vidbulasya zustrich shchodo polityky VPO ta reintehratsiyi tymchasovo okupovanykh terytoriy [State programs and support for internally displaced persons: a meeting was held on IDP policy and reintegration of temporarily occupied territories]. (05.02.2025). https://mindev.gov.ua/news/36498-derzavni-programi-ta-pidtrimka-vnutrisnixpereselenciv-vidbulasia-zustric-shhodo-politiki-vpo-ta-reintegraciyi-timcasovo-okupovanix-teritorii (in Ukr.). 15. Pro zatverdzhennya Kompleksnoyi derzhavnoyi prohramy shchodo pidtrymky, sotsialnoyi adaptatsiyi ta reintehratsiyi hromadyan Ukrayiny, yaki pereselylysya z tymchasovo okupovanoyi terytoriyi Ukrayiny ta rayoniv provedennya antyterorystychnoyi operatsiyi v inshi rehiony Ukrayiny, na period do 2017 roku [On approval of the Comprehensive State Program for Support, Social Adaptation and Reintegration of Citizens of Ukraine Who Have Relocated from the Temporarily Occupied Territory of Ukraine and Areas of Anti-Terrorist Operation to Other Regions of Ukraine, for the Period Until 2017]. Postanova Kabinetu Ministriv Ukrayiny (16.12.2015 No. 1094). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1094-2015-п#Text (in Ukr.). 16. Putintsev, A. V., & Pashchenko, YU. YE. (2018). Adaptatsiya vnutrishno peremishchenykh osib v rehionakh Ukrayiny: sutnist, ponyattya, pidkhody [Adaptation of internally displaced persons in the regions of ISSN 1995-6134 69 Forum Prava, 2025. 81(1). 60–69 (Research Article) Ukraine: essence, concepts, approaches]. Ekonomika, finansy, menedzhment, (9), 110-121. http://efm.vsau.org/storage/articles/February2020/xtQNxOpxpLu5m2UOqLcS.pdf (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 81 pp. 60–69 (1). Related identifiers: 10.5281/zenodo.13923191 http://forumprava.pp.ua/files/060-0692025-1-FP-Dovhan_9.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_1_9.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 17.01.2025 Accepted: 14.02.2025 Published: 18.02.2025 Available online: 18.02.2025 Cite as: Довгань, О. І. (2025). Проблеми нормативно-правового регулювання діяльності Міністерства національної єдності України. Форум Права, 81(1), 60–69. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923191 Dovhan, O. I. (2025). Problemy normatyvno-pravovoho rehulyuvannya diyalnosti Ministerstva natsionalnoyi yednosti Ukrayiny [Problems of Legal and Regulatory Framework for the Activities of the Ministry of National Unity of Ukraine]. Forum Prava, 81(1), 60–69. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923191 ISSN 1995-6134 70 Forum Prava, 2025. 81(1). 70–82 (Research Article) УДК 340.114.5 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.13923183 О.В. ВОЛОШЕНЮК, професор кафедри теорії та історії держави та права Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: http://orcid.org/0000-0001-8978-0645 ПУБЛІЧНА СКЛАДОВА ПРАВОСВІДОМОСТІ O.V. VOLOSHENYUK, Professor, Chair of Theory and History of State and Law, Kharkiv National University of Internal Affairs, Ph.D. in Law, Associate Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: http://orcid.org/0000-0001-8978-0645 PUBLIC COMPONENT OF LEGAL AWARENESS АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Правосвідомість є системним соціальним феноменом, що охоплює ідеї, почуття, поведінкові настанови з приводу реального та бажаного права у їхньому діалектичному взаємозв’язку. Це обумовлює складний характер структури правосвідомості, яка враховує наявність у останній інтелектуальних, емоційних і вольових, статичних і динамічних, свідомих та підсвідомих елементів. Попри значну кількість наукових робіт з досліджуваної тематики, залишаються питання, які не знайшли належного висвітлення у науковій літературі. Це, зокрема, стосується відображення в індивідуальній та колективній свідомості приватноправової й публічно-правової сфер суспільної життєдіяльності. Метою статті є деталізована теоретико-правова характеристика публічної складової правосвідомості з урахуванням європейського та національного досвіду її формування. Методи. Формально-логічний метод дозволив обґрунтувати необхідність виокремлення досліджуваної складової правосвідомості. За допомогою системноструктурного аналізу розкрито зміст базових компонентів публічної складової правосвідомості. Історичний метод дав змогу висвітлити вплив попередніх етапів розвитку українського суспільства на формування національної правосвідомості. Метод узагальнення було використано при аналізі законодавства України щодо використання його положень для розвитку громадянської активності. Результати. Встановлено, що у структурі правосвідомості важливе місце посідає публічна складова, яка формується внаслідок пізнання та інтеріоризації публічно-правових цінностей. Її основними компонентами визначено громадянську обізнаність, громадянську комунікацію, громадянську активність і громадянську відповідальність, які у сукупності утворюють динамічну комбінацію знань, поглядів, навичок, способів мислення та ціннісних публічно-правових домінант. Встановлено історичні коріння позитивних і негативних рис ментального комплексу українського суспільства, узагальнено тенденції розвитку правосвідомості громадян України в сучасних умовах. Висновки. Обґрунтовано, що вільне володіння публічно-правовими знаннями, навичками обговорення публічних проблем, вмотивованість до участі в їх розв’язанні, відповідальне ставлення до виконання функцій публічного характеру є важливими чинниками розвитку правосвідомості в умовах демократії. Доведено, що розвинена публічна складова правосвідомості є запорукою активної життєвої позиції та гарантією стійкості громадян проти маніпулювання їхньою свідомістю. Акцентовано увагу на тому, що агресія росії сприяла вкоріненню національної самоідентифікації громадян України, піднесенню українського патріотизму і громадянськості, стимулювала активізацію волонтерського руху. Ключові слова: правосвідомість; структура правосвідомості; публічна сфера; публічна служба; громадянськість; компетентність; громадянська активність *** Problem statement. Legal awareness is a systemic social phenomenon that encompasses ideas, feelings, and behavioral guidelines regarding real and desired law in their dialectical relationship. This determines the complex nature of the structure of legal awareness, which takes into account the presence of intellectual, emotional and willful, static and dynamic, conscious and subconscious elements in the latter. Despite a significant number of scientific works on the researched topic, there are still issues that have not been adequately covered in the scientific literature. This, in particular, concerns the reflection in the individual and collective consciousness of the private and public law spheres of social life. Purpose of the article is a detailed theoretical characteristic of the public component of legal awareness, taking into account the European and national experience of its formation. Methods. The formal-logical method made it possible to justify the need to © Волошенюк О.В., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 71 Forum Prava, 2025. 81(1). 70–82 (Research Article) distinguish the researched component of legal awareness. With the help of system-structural analysis, the content of the basic components of the public part of legal awareness is disclosed. The historical method made it possible to highlight the influence of previous stages of development of Ukrainian society on the formation of national legal awareness. The generalization method was used in the analysis of Ukrainian legislation regarding the use of its provisions for the development of civic activism. Results. It was established that the public component, which is formed as a result of knowledge and internalization of public and legal values, occupies an important place in the structure of legal awareness. Its main components are defined as civic awareness, civic communication, civic activity, and civic responsibility, which collectively form a dynamic combination of knowledge, attitudes, skills, ways of thinking, and valuable public-legal dominants. The historical roots of the positive and negative features of the mental complex of Ukrainian society have been established, the trends in the development of legal awareness of Ukrainian citizens in modern conditions have been summarized. Conclusions. It is substantiated that fluency in public and legal knowledge, skills in discussing public problems, motivation to participate in solving them, a responsible attitude to the performance of public functions are important factors in the development of legal awareness in the conditions of democracy. It has been proven that a developed public component of legal awareness is a guarantee of an active life position and a guarantee of citizens' resistance to manipulation of their consciousness. Focused attention on the fact that russia's aggression contributed to the rooting of national self-identification of Ukrainian citizens, the elevation of Ukrainian patriotism and citizenship, stimulated the activation of the volunteer movement. Keywords: legal awareness; structure of legal awareness; public sphere; public service; citizenship; competence; civic activity Постановка проблеми Питання правосвідомості, правового мислення, правового світогляду залишаються незмінними темами наукового дискурсу протягом десятиліть, і це є цілком зрозумілим, зважаючи на значущість раціонально-ідеологічного та соціально-психологічного віддзеркалення правової реальності у свідомості індивідуальних і колективних суб’єктів. Правосвідомість не лише дає змогу осмислити соціально-юридичну дійсність і сформувати уявлення про політико-правові процеси та явища минулого й сучасності, а й визначає їхню підтримку чи відхилення, виправдання або заперечення, викликаючи схвалення або обурення. Вона також сприяє формуванню стереотипних моделей поведінки в певному соціумі та водночас чинить зворотній вплив на правову сферу. Як зазначає В. Ольмезов, правосвідомість одночасно і відображає, і прогнозує, і проектує феномен права [1, с.201]. Складність розкриття природи правосвідомості полягає у тому, що вона задіяна на всіх етапах правового регулювання та у різних формах юридичної діяльності, являє собою водночас процес і результат відображення права у свідомості, поєднує біологічні та соціально-обумовлені риси, є цілісним феноменом і має складну внутрішню структуру. Саме тому актуалізація дослідження як самого феномену правосвідомості, так і її окремих складових відбувається у безперервному режимі, постійно з’являються нові теми наукових розвідок. Зокрема, Ю. Калиновський розкриває особливості суспільної правосвідомості у державотворчому процесі України [2], І. Панчук розглядає правосвідомість як фактор утвердження демократичних основ державного та суспільного ладу України [3], С. Куксенко досліджує правосвідомість у її взаємозв’язку з цінностями українського суспільства та європейських демократій [4]. Попри значну розробленість досліджуваної тематики, одним із проблемних її напрямів залишається питання структури правової свідомості. У більшості сучасних досліджень прийнято виокремлювати ідеологічні, психологічні та вольові елементи правосвідомості. Поряд із цим, як вже нами було наголошено у попередніх дослідженнях [5; 6], слід вирізняти статичні та динамічні, а також свідомі та підсвідомі складові. Крім цього, слід враховувати варіативність правових знань, оцінок і настанов, пов’язаних із наявністю приватноправової та публічно-правової сфер соціальної та індивідуальної життєдіяльності. Отже, метою статті є системна теоретико-правова характеристика публічної складової правосвідомості. Її новизна полягає у поглибленні наукових уявлень про структуру правосвідомості та у виокремленні базових компонентів (компетентностей) її публічної складової. Завданнями статті є обґрунтування необхідності виокремлення публічної складової правосвідомості, характеристика її основних компонентів, визначення особливостей публічної складової правосвідомості українського суспільства. Необхідність виокремлення публічної складової правосвідомості Проблематика розмежування публічного та приватного права, а також визначення критеріїв ISSN 1995-6134 72 Forum Prava, 2025. 81(1). 70–82 (Research Article) їхнього розрізнення є одним із центрів притягання інтересу юриспруденції країн континентальної Європи. Коріння цього поділу сягає часів античності (Демосфен, Аристотель), у той час як його класичне обґрунтування є заслугою римських юристів (Тит Лівій, Ульпіан та ін.), проте цілісного вигляду вказана концепція у ті часи не знайшла й розвивалася поступово протягом століть [7, с.6-12]. Суть дихотомії приватного та публічного права базується на тому спостереженні, що кожна особа, образно кажучи, "обертається" у двох взаємопов’язаних, але своєрідних сферах, реалізуючи свій особистий або спільний з іншими особами інтерес, маючи рівний з ними або підпорядкований ним статус. Обидві сфери врегульовані правом, однак мають свою специфіку, відображену як у відповідному юридичному інструментарію, так і у свідомості суб’єктів правовідносин. Одним із перших, хто узагальнив новітні наукові уявлення про публічність, був Дж. Дьюї (Dewey, 1927), який визначив "публічне" як спосіб регулювання суспільством тих реально існуючих інтересів, ефект яких виходить за рамки прямої взаємодії приватних осіб й істотно позначається на житті багатьох громадян [8, с.16]. На думку В. Парсонса, поняття "публічний" означає ті аспекти людської діяльності, які вимагають урядового чи соціального регулювання, втручання або принаймні спільних дій [9, с.23]. Л. Лауде (Laude, 2021) переконаний у тому, що публічна сфера виникає щоразу і всюди, де всі ті, на кого впливають загальні соціальні та політичні норми, залучені до практичного дискурсу, оцінюючи їх вагомість і обґрунтованість [10, с.1158]. О. Шпортько звертає увагу на те, що найважливішою умовою для існування демократії є публічність політичного життя, що включає гласність і відкритість усіх політичних дій. Адже громадяни повинні мати право бути поінформованими про наміри та дії політичних сил і державних органів, впливати на процеси розробки та впровадження законів, а також оцінювати ефективність роботи державного апарату [11, с.94]. По суті, публічна сфера є особливим простором соціального буття, де виникає можливість артикуляції спільних інтересів і досягнення громадянської згоди, формується громадська думка, відбувається обговорення актуальних соціальних проблем і контроль за діяльністю влади [12, с.5]. Таким чином, публічно-правові відносини вимагають певного стану індивідуальної і групової правосвідомості, наявності у ній ідейно-політичних, моральних якостей та інших елементів, які дозволяють усвідомлювати, оцінювати явища і події публічного характеру та обирати відповідний варіант реагування і діяльності. Більше того, публічна сфера є ареною співпричетності та діалогу. По суті, вона є засобом забезпечення атмосфери залученості та демократичності в суспільстві. Її мета полягає в тому, щоб підтримувати та розвивати участь громадян в управлінському процесі, стимулюючи пошук шляхів вирішення суспільних проблем, які забезпечують оптимальне поєднання приватних інтересів із публічними, тобто інтересами суспільства в цілому [13, с.35]. Це вимагає, говорячи словами К.-О. Апеля, розвитку, поряд з монологічною індивідуальною етикою (що особисто я повинен робити), також і спільної соціальної етики (що ми маємо робити разом) [14, с.24]. У зв’язку з цим у вітчизняній науковій літературі робиться наголос на необхідності формування громадянськості або громадянської правосвідомості. Так, у монографії "Концептуальні засади взаємодії політики й управління" запропоновано розуміння громадянськості як сукупності високорозвинених моральних якостей суб'єкта, що, зокрема, передбачає почуття патріотизму, причетності до історичної долі свого народу, усвідомлення себе як повноправного громадянина своєї країни [15, с.214]. У західному контексті громадянськість трактується як "освічений патріотизм", у якому пріоритет належить знанню і застосуванню юридичних, політичних і моральних норм [16, с.469]. І. Панчук визначає громадянську правосвідомість як такий її вид, що спрямований на пізнання, усвідомлення та оцінку публічно-правової сфери державного життя з боку громадян держави, які є безпосередніми учасниками формування та здійснення державної влади [3, с.8]. В. Ковальчук додає до цього, що оцінка діяльності публічної влади здійснюється з позицій її правомірності та справедливості [17, с.49]. На нашу думку, у цьому випадку доцільніше говорити не про окремий вид правосвідомості (зокрема, громадянську правосвідомість), а про виокремлення її публічної складової, яка має бути притаманна всім її видам – індивідуальній та груповій, побутовій та професійній тощо. Її базовими, ключовими компонентами слід визначити громадянську обізнаність, громадянську комунікацію, громадянську активність і громадянську відповідальність [18, с.94-95]. Зважаючи на те, що у сучасному освітньо-науковому дискурсі широко використовується термін "компе- ISSN 1995-6134 73 Forum Prava, 2025. 81(1). 70–82 (Research Article) тентність", під якою розуміється динамічна комбінація знань, умінь, навичок, способів мислення, поглядів, цінностей, інших особистих якостей, що визначає здатність особи успішно соціалізуватися, провадити професійну та/або подальшу навчальну діяльність [19], вказані вище компоненти правосвідомості цілком логічно також іменувати компетентностями. До речі, у п.5 ст.5 Закону України "Про освіту" закріплене наступне положення: "Держава створює умови для здобуття громадянської освіти, спрямованої на формування компетентностей, пов’язаних з реалізацією особою своїх прав і обов’язків як члена суспільства, усвідомленням цінностей громадянського (вільного демократичного) суспільства, верховенства права, прав і свобод людини і громадянина" [20]. Характеристика базових компонентів публічної складової правосвідомості Громадянська обізнаність передбачає наявність необхідних знань, переконань і навичок, які дозволяють орієнтуватися у сфері публічних відносин і свідомо обирати відповідну лінію поведінки. Мова йде не лише про знання громадянських прав, свобод і обов’язків, хоча це надзвичайно важливо. Громадянин має також розуміти природу політичного владарювання, усвідомлювати індивідуальну та соціальну значущість і призначення державної влади та права [17, с.51], підтримувати конституційні цінності та демократичні стандарти соціального управління. Це сприятиме формуванню поваги до існуючого правопорядку, а також усуненню антагонізму та взаємної недовіри між носіями публічної влади і підвладними. Громадянська комунікація. Для публічного сектора характерною є наявність специфічної публічно-комунікативної сфери, в якій артикулюється багатоманітність приватних інтересів і думок, зі співставлення та погодження яких зростають загальні інтереси й цілі, які визначають зміст публічної політики та врядування [21, с.25]. Важливим у зв’язку з цим є розвиток комунікативних навичок встановлення конструктивних відносин із людьми, вміння вести діалог при громадському обговоренні суспільних проблем. При цьому важливо зберігати баланс між установкою на толерантне розв’язання конфліктів в умовах соціокультурного різноманіття і вмінням критично мислити [22, с.39]. З одного боку, як вказує С. Бенхабіб (Benhabib, 2002), участь у публічній сфері накладає зобов'язання брати до уваги протилежні погляди і бути готовим думати і розмірковувати з позиції інших осіб, яких певне питання теж торкається [23, с.115]. Толерантність являє собою цивілізовану форму реагування на розбіжність інтересів і відмінність позицій сторін, є проявом визнання за кожною зі сторін права на особливу думку, на своєрідність форм мислення, волевиявлення й поведінки. Толерантність особливо важлива в умовах, коли суспільство є, за своїми етнічними, національними, релігійними, соціокультурними ознаками, надскладною, поліморфною системою, вона сприяє тому, що міжсуб’єктні та міжгрупові розбіжності не спричиняють дестабілізуючого, деструктивного впливу на систему соціальних комунікацій [24, с.15]. З іншої сторони, важливо вимогливо підходити до різноманітної публічної інформації і, за необхідності, вміти долати деякі негативні наслідки групового мислення, коли, приміром, однодумність стає більшою цінністю, ніж слідування логіці й раціональному вибору рішень, коли взаємна лояльність може призвести до тенденційного аналізу отриманих даних і формування хибної впевненості щодо відсутності інших можливих варіантів [25, с.140]. Британський дослідник І. Дженіс (Janis, 1972) необхідними умовами боротьби з проявами групового мислення вважає урахування всієї доступної інформації з обговорюваної проблеми, заохочення критичних оцінок, висловлення сумнівів і заперечень, висунення альтернативних рішень тощо [26, с.181]. Громадянська активність. Високий рівень правосвідомості передбачає прагнення особи здійснювати позитивний внесок у розвиток громади, бути ініціативним, активно залученим до процесу прийняття публічно-політичних рішень. Звичайно, рівень громадянської активності може варіюватися залежно від особистої мотивації та сприйняття своєї ролі у політичній системі. Вищі щаблі посідають представники так званого громадянського "перфекціонізму", що бере початок з сентенції Аристотеля "людина – істота політична". Для таких осіб громадянська участь посідає найвищу цінність у системі людських активностей, а нездатність до політичної участі робить людину неповноцінною та нереалізованою. Для більшості ж громадян демократична громадянська участь є ношею, яка певним чином обтяжує їхнє життя, але вони готові нести жертви заради того, щоб у суспільстві підтримувалися справедливі інститути, щоб демократія не виродилася в тиранію [27, с.116-117]. Ш. Арнштайн (Arnstein, 1969) у статті "Сходи громадської участі" вперше запропонувала ти- ISSN 1995-6134 80 Forum Prava, 2025. 81(1). 70–82 (Research Article) Visnyk Chernivetskoho fakultetu Natsionalnoho universytetu "Odeska yurydychna akademiya", (1), 3–7. http://jes.nuoua.od.ua/archive/1_2020/1_2020.pdf (in Ukr.). 5. Voloshenyuk, O. V. (2015). Pravovyy mentalitet yak skladova suspilnoyi pravosvidomosti [Legal mentality as a component of public legal consciousness]. Forum prava, (1), 42–47. http://nbuv.gov.ua/jpdf/FP_index.htm_2015_1_9.pdf (in Ukr.). 6. Voloshenyuk, O. V. (2015). Pravova intuyitsiya yak element profesiynoyi pravosvidomosti [Legal intuition as an element of professional legal awareness]. Pravo i bezpeka, (1), 15–20 (in Ukr.). 7. Droniv, B. M. (2018). Vzayemovplyv pryvatnoho i publichnoho prava: suchasna kontynentalnoyevropeyska teoriya i praktyka [The Interplay of Private and Public Law: Modern Continental European Theory and Practic]. Kharkiv: Pravo. https://pravoizdat.com.ua/image/data/Files/613/3_Vzaemovpliv%20privatnogo%20i%20publichnogo%20prava_vnutri. pdf (in Ukr.). 8. Dewey, J. (1927). The Public and Its Problems. NY: Henry Holt, 242 р. 9. Parsons, V. (2006). Publichna polityka: Vstup do teorii y praktyky analizu polityky [Public policy: Introduction to the theory and practice of policy analysis]. Kyiv: Vydavn. dim "Kyievo-Mohylianska akad." (in Ukr.). 10. Lennart Laude. (2021). Creating European Public Spheres: Legitimising EU Law Through a Reconfiguration of European Political Parties. European Papers, 6(2), 1151-1172. https://www.europeanpapers.eu/en/system/files/pdf_version/EP_eJ_2021_2_4_Articles_Lennart_Laude _00517.pdf 11. Shportko, O. (2010). Pole publichnoi polityky [Field of public policy]. Politychnyi menedzhment, 5(44), 90–96. http://nbuv.gov.ua/UJRN/PoMe_2010_5_10 (in Ukr.). 12. Hudzenko, O. Z. ta in.; Kryvoshein, V. V., & Khodus, O. V. (Reds.). (2021). Publichna sfera mista: subiekty, praktyky, mekhanizmy (pere)formatuvannia [The public sphere of the city: Subjects, practices, mechanisms of (re)formatting]. Monograph. Dnipro: Vydavnychо-polihrafichnyi dim "Format A+". http://library.dnu.dp.ua/publichna.pdf (in Ukr.). 13. Nedilko, A. I., Zadorozhnyi, V. P., & Boiko, V. V. (2018). Publichna polityka [Public policy]. Textbook. Poltava: PoltNTU. https://reposit.nupp.edu.ua/bitstream/PoltNTU/8518/1/Навч%20посіб%20ППост.pdf (in Ukr.). 14. Yermolenko, A. (2022). Etyka dyskursu Karla-Otto Apelia yak "persha filosofiia" tretoi paradyhmy [Karl-Otto Apel’s discourse ethics as the "first philosophy" of the third paradigm]. Filosofska dumka, (2), 23-38. https://doi.org/10.15407/fd2022.02.023 (in Ukr.). 15. Afonin, E. A. ta in.; Rebkal, V. A., Shakhov, V. A., Holub, V. V., & Kozakov, V. M. (Reds.). (2010). Kontseptualni zasady vzaiemodii polityky y upravlinnia [Conceptual principles of interaction between politics and governance]. Textbook. Kyiv: NADU. http://lib.rada.gov.ua/static/about/text/Konzept_zasadi.pdf (in Ukr.). 16. Lukashevych, O. M. (2014). Hromadianskist yak rezultat hromadianskoho rozvytku osobystosti: psykholohichnyi dyskurs [Citizenship as a result of an individual's civic development: A psychological discourse]. Problemy suchasnoi psykholohii, (24), 467-477. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pspl_2014_24_40 (in Ukr.). 17. Kovalchuk, V. B. (2014). Hromadianska pravosvidomist yak faktor utverdzhennia lehitymnosti derzhavnoi vlady [Civic legal consciousness as a factor in establishing the legitimacy of state power]. Visnyk Akademii mytnoi sluzhby Ukrainy. Ser.: Pravo, (1), 47-53. http://nbuv.gov.ua/UJRN/vamsup_2014_1_8 (in Ukr.). 18. Siska Damayanti, Wafa Khairunisa, & Nur Fajriani. (2024). Building Legal Awareness of Citizens Through Civic Participation Competence in Civic Education. Abjad: Journal of Humanities &Education, (2), 91113. http://doi.org/10.62079/abjad.v2i2.34 19. Natsionalna ramka kvalifikatsii [National Qualifications Framework]. Annex to the Resolution of the Cabinet of Ministers of Ukraine dated 23.11.2011 No. 1341 (as amended by the Resolution of the Cabinet of Ministers of Ukraine dated 25.06.2020 No. 519). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/519-2020- %D0%BF#n10 (in Ukr.). 20. Pro osvitu [On Education]. Law of Ukraine (05.09.2017 No. 2145-8). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy, (38-39), 380. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19#Text (in Ukr.). 21. Kozakov, V. M., Rashkovska, O. V., Rebkalo, V. A., Romanenko, Ye. O., & Chaplai, I. V. (2017). Derzhavno-hromadianska komunikatsiia: shliakh vid kryzy do vzaiemodii [State-civic communication: The path from crisis to interaction]. Monograph. Kyiv: DP "Vyd. dim "Personal". ISSN 1995-6134 81 Forum Prava, 2025. 81(1). 70–82 (Research Article) http://umo.edu.ua/images/content/institutes/imp/struktura/kaf_upravl_proekt/material/4.pdf (in Ukr.). 22. Remeh, T. O. (2018). Sutnist i struktura hromadianskoi kompetentnosti uchnia Novoi ukrainskoi shkoly [The essence and structure of civic competence of a student in the New Ukrainian School]. Ukrainskyi pedahohichnyi zhurnal, (2), 34-41. http://nbuv.gov.ua/UJRN/ukrpj_2018_2_7 (in Ukr.). 23. Benhabib, Seyla. (2002). The Claims of Culture: Equality and Diversity in the Global Era. NJ: Princeton University Press, 280 р. https://www.researchgate.net/publication/242387721_The_Claims_of_Culture 24. Halytskyi, I. V. (2012). Tolerantnist u pravovomu zhytti suchasnoi Ukrainy [Tolerance in the legal life of modern Ukraine]. Odesa: Feniks. https://www.academia.edu/23202987 (in Ukr.). 25. Dreshpak, V. M. (2015). Komunikatsii v publichnomu upravlinni [Communications in public administration]. Dnipro: DRIDU NADU. http://biblio.umsf.dp.ua/jspui/handle/123456789/3136 (in Ukr.). 26. Janis, I. L. (1972). Victims of group-think. A Psychological Study of Foreign-Policy Decisions and Fiascoes. Atlanta, GA: Houghton Mifflin Company, 277 p. https://archive.org/details/janis_groupthink 27. Voronkova, V. H., & Kyvliuk, O. P. (2022). Kontseptsiia aktyvnoho vidpovidalnoho hromadianstva dlia rozvytku demokratii ta hromadianskoho suspilstva [The concept of active responsible citizenship for the development of democracy and civil society]. Humanities studies, 11(88), 110–119. https://doi.org/10.26661/hst-2022-11-88-11 (in Ukr.). 28. Arnstein Sherry, R. (1969). A Ladder of Citizen Participation. JAIP, 35(4). July, 216-224. https://lithgowschmidt.dk/sherry-arnstein/ladder-of-citizen-participation.html 29. Chekhov, S. (2023). Rol ta funktsii hromadskoi partysypatsii u rozvytku miskoho seredovyshcha v umovakh voiennoho stanu (na prykladi m. Kharkova) [The role and functions of public participation in the development of the urban environment under martial law (on the example of Kharkiv)]. In: Rehion – 2023: stratehiia optymalnoho rozvytku: materialy mizhnar. nauk.-prakt. konferentsii (m. Kharkiv, 20 zhovtnia 2023 r.). Kharkiv: KhNU imeni V. N. Karazina, (s. 173-178). http://soceconom-region.univer.kharkov.ua/wp-content/uploads/2017/07/Region2023.pdf (in Ukr.). 30. Kodeks krashchykh praktyk uchasti hromadskosti u protsesi pryiniattia rishen [Code of Good Practice for Civil Participation in the Decision-Making Process]. Adopted by the Conference of International NonGovernmental Organizations of the Council of Europe at the meeting on 01.10.2009]. https://rm.coe.int/16802eeddb (in Ukr.). 31. Petrashko, L. P. (2013). Korporatyvna vidpovidalnist: kros-kulturni modeli ta biznes-praktyky [Corporate responsibility: cross-cultural models and business practices]. Kyiv: KNEU (in Ukr.). 32. Jurgen, Willems. (2021). Learning Civil Courage: A Citizens’ Perspective. Educational Researcher, 20(10), 1–3. http://doi.org/10.3102/0013189X211044159 33. Botvinov, R. H. (2017). Publichna sluzhba osoblyvoho pryznachennia Ukraini [Public service of special purpose in Ukraine]. Dnipro: DRIDU NADU (in Ukr.). 34. Hroshevyi, Yu. M. (2005). Profesina pravosvidomist suddi ta pravozdatnist rishen sudu: kryminalno-protsesualnyi aspekt [Professional legal consciousness of the judge and the legal capacity of court decisions: criminal procedural aspect]. Universytetski naukovi zapysky, (4), 248-255. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2005_4_44 (in Ukr.). 35. Posibnyk OESR z publichnoi dobrochesnosti [OECD Handbook on Public Integrity]. (2024). Paris: OECD Publishing, 2024. https://doi.org/10.1787/5b2fe28c-uk (in Ukr.). 36. 2018 Code of Conduct for Persons Carrying on Lobbying Activities. https://hea.ie/assets/uploads/2017/04/2018_Code_of_Conduct.pdf 37. Parakhonskyi, B. O., & Yavorska, H. M. (2019). Ontolohiia viiny i myru: bezpeka, stratehiia, smysl [Ontology of war and peace: security, strategy, meaning]. Monograph. Kyiv: NISD. https://niss.gov.ua/sites/default/files/2019-07/Monografiya_Ontologiya_print.pdf (in Ukr.). 38. Bevza, B. P., & Hinkul, A. H. (2023). Konstruiuvannia ta realizatsiia polityky identychnosti v Ukraini u 2022-2030 rokakh: analiz ta prohnostychna model [Construction and implementation of identity policy in Ukraine in 2022-2030: analysis and prognostic model]. Politolohichnyi visnyk, (90), 226-240 (in Ukr.). 39. Sytnyk, O. M. (2009). Stanovlennia ideolohii: ukrainskyi aspekt [Formation of ideology: the Ukrainian aspect]. Donetsk: Vyd-vo "Weber" (Donetsk branch) (in Ukr.). 40. Hetman, A. P. et al.; Hetman, A. P., & Danyliian, O. H. (Eds.). (2012). Filosofiia pravovoho vykhovannia [Philosophy of legal education]. Kharkiv: Pravo (in Ukr.). 41. Bevza, B. (2024). Dialohy pro Ukrainsku identychnist [Dialogues on Ukrainian identity]. Kyiv: Ilko Kucheriv Democratic Initiatives Foundation. https://dif.org.ua/uploads/pdf/14836871156734ac449295a4.11562663.pdf (in Ukr.). 42. Chaltseva, O. M. (2017). Publichna polityka: teoretychnyi vymir i suchasna praktyka [Public policy: ISSN 1995-6134 82 Forum Prava, 2025. 81(1). 70–82 (Research Article) theoretical dimension and modern practice]. Monograph. Vinnytsia: FOP Baranovska T. P. https://r.donnu.edu.ua/handle/123456789/1956 (in Ukr.). 43. Den Nezalezhnosti Ukrainy: tsinnist derzhavy, zghurtovanist ta volonterstvo pid chas viiny [Ukraine’s Independence Day: the value of the state, unity, and volunteering during the war]. (2024). https://dif.org.ua/article/den-nezalezhnosti-ukraini-tsinnist-derzhavi-zgurtovanist-ta-volonterstvo-pidchas-viyni (in Ukr.). 44. Madhryha, T. B. (2024). Volonterskyi rukh yak fenomen konsolidatsii ukrainskoho suspilstva [The volunteer movement as a phenomenon of Ukrainian society’s consolidation]. In: Politychni protsesy suchasnosti: hlobalnyi ta rehionalni vymiry: Proceedings of the 5th International Scientific and Practical Conference (Ivano-Frankivsk, April 25-26, 2024), (s. 60-65) (in Ukr.). 45. Pro zatverdzhennia Poriadku spryiannia provedenniu hromadskoi ekspertyzy diialnosti orhaniv vykonavchoi vlady [On the approval of the Procedure for facilitating the public examination of the activities of executive authorities]. Cabinet of Ministers of Ukraine Resolution (05.11.2008 No. 976). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/976-2008-п#Text (in Ukr.). 46. Poriadok provedennia konsultatsii z hromadskistiu z pytan formuvannia ta realizatsii derzhavnoi polityky [Procedure for conducting public consultations on the formation and implementation of state policy]. Approved by the Cabinet of Ministers of Ukraine Resolution (03.11.2010 No. 996). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-п#Text (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 81 pp. 70–82 (1). Related identifiers: 10.5281/zenodo.13923183 http://forumprava.pp.ua/files/070-0822025-1-FP-Voloshenyuk_10.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_1_10.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 24.01.2025 Accepted: 17.02.2025 Published: 24.02.2025 Available online: 24.02.2025 Cite as: Волошенюк, О. В. (2025). Публічна складова правосвідомості. Форум Права, 81(1), 70–82. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923183 Voloshenyuk, O. V. (2025). Publichna skladova pravosvidomosti [Public Component of Legal Awareness]. Forum Prava, 81(1), 70–82. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923183 ISSN 1995-6134 83 Forum Prava, 2025. 81(1). 83–89 (Preliminary studies) УДК 342.98 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.13923455 О.В. БРУСАКОВА, директор Навчально-наукового інституту № 5 Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0001-6522-8020 О.П. ГЕТМАНЕЦЬ, завідувач кафедри правового забезпечення підприємницької діяльності та фінансової безпеки Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4826-5799 ПРАВИЛА ЕТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ ЯК ОБ’ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ O.V. BRUSAKOVA, Head, Educational and Scientific Institute No. 5, Kharkiv National University of Internal Affairs, Doctor of Law, Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: advokat.brusakov[email protected]om; ORCID: https://orcid.org/0000-0001-6522-8020 O.P. HETMANETS, Head, Department of Legal Support of Entrepreneurial Activity and Financial Security; Educational and Scientific Institute No. 5, Kharkiv National University of Internal Affairs, Doctor of Law, Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4826-57 RULES OF ETHICAL BEHAVIOR OF POLICE OFFICERS AS AN OBJECT OF ADMINISTRATIVE AND LEGAL SUPPORT АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Етична поведінка поліцейських визначає рівень довіри суспільства до Національної поліції України. Водночас у професійній діяльності вони стикаються з конфліктами, корупційними ризиками, моральноетичними викликами, що потребує нормативного регулювання. Правила етичної поведінки мають відповідати конституційним принципам та міжнародним зобов’язанням України, однак постає питання їхньої ефективності у запобіганні зловживанням і підтриманні авторитету поліції. Важливо визначити, наскільки ці правила є дієвими у формуванні позитивного іміджу поліцейських і чи забезпечується їхнє реальне дотримання. Метою статті є визначення змісту та особливостей етичної поведінки як об’єкта адміністративно-правового регулювання в сучасних умовах, а також пошук новітніх шляхів забезпечення неухильного додержання правил такої поведінки під час провадження поліцейської діяльності. Методи. За допомогою системного підходу визначено місце та роль правил етичної поведінки в адміністративно-правовому регулюванні діяльності Національної поліції, а також їх впливу на взаємодію поліції із суспільством; функціонального аналізу – отримана оцінка впливу правил етичної поведінки на професійну діяльність поліцейських, запобігання корупційним ризикам та зміцнення довіри суспільства; аналізу нормативно-правових актів – досліджені правові засадм регулювання етичної поведінки поліцейських, зокрема Конституції України та міжнародних актів, таких як Європейський кодекс поліцейської етики. Результати. Встановлено, що правила етичної поведінки поліцейських є важливим інструментом адміністративно-правового регулювання, оскільки вони визначають стандарти взаємодії правоохоронців із суспільством, забезпечують дотримання прав і свобод людини та сприяють формуванню позитивного іміджу поліції. Аналіз нормативно-правових актів показав, що правила етичної поведінки мають відповідати Конституції України та міжнародним стандартам, зокрема Європейському кодексу поліцейської етики. Їх дотримання є обов’язковим для всіх працівників поліції, адже це забезпечує законність, неупередженість, гуманізм і повагу до громадян. Визначено, що дотримання етичних правил сприяє зміцненню довіри суспільства до поліції та держави загалом. Водночас їх порушення підриває авторитет поліції та тягне за собою дисциплінарну від- © Брусакова О.В., Гетманець О.П., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 84 Forum Prava, 2025. 81(1). 83–89 (Preliminary studies) повідальність. Висновки. Правила етичної поведінки поліцейських є важливим елементом адміністративноправового забезпечення, оскільки встановлюють нормативні вимоги до їхньої поведінки, формуючи позитивний образ правоохоронців як представників держави, що діють на засадах взаємодії з суспільством і партнерства. Вони повинні не лише мати нормативне закріплення, а й стати невід’ємною складовою професійної діяльності поліцейських, що вимагає належного навчання, контролю за їх дотриманням та формування культури етичної відповідальності в правоохоронній системі. До основних особливостей правил етичної поведінки належить їх спрямованість на забезпечення дотримання прав і свобод людини, реалізацію конституційного принципу поваги до особи як найвищої соціальної цінності, виховний вплив на поліцейських та зміцнення довіри суспільства до Національної поліції й держави загалом. Недотримання цих правил підриває авторитет правоохоронних органів і має кваліфікуватися як дисциплінарний проступок, що тягне за собою відповідні стягнення. Ключові слова: Національна поліція; поліцейські; професійна етика; етична поведінка; правила етичної поведінки *** Problem statement. The ethical behavior of police officers determines the level of public trust in the National Police of Ukraine. At the same time, in their professional activities, they face conflicts, corruption risks, and moral-ethical challenges, necessitating regulatory oversight. Ethical conduct rules must align with Ukraine’s constitutional principles and international obligations. However, the issue of their effectiveness in preventing abuses and maintaining police authority arises. It is essential to assess how effective these rules are in shaping a positive image of police officers and whether their actual compliance is ensured. Purpose of this article is to define the content and characteristics of ethical behavior as an object of administrative and legal regulation under modern conditions, as well as to explore new ways to ensure the strict adherence to these rules in police activities. Methods. A systemic approach was used to determine the place and role of ethical conduct rules in the administrative and legal regulation of the National Police and their impact on police-public interaction. Functional analysis allowed for an evaluation of the influence of ethical conduct rules on police professionalism, corruption risk prevention, and public trust enhancement. Normative legal analysis examined the legal framework governing police ethics, including the Constitution of Ukraine and international acts such as the European Code of Police Ethics. Results. It has been established that ethical conduct rules serve as an important tool for administrative and legal regulation, as they set standards for police interaction with society, ensure compliance with human rights and freedoms, and contribute to a positive image of the police. The analysis of legal acts demonstrated that ethical conduct rules must comply with the Constitution of Ukraine and international standards, particularly the European Code of Police Ethics. Adherence to these rules is mandatory for all police officers, as it ensures legality, impartiality, humanity, and respect for citizens. Compliance with ethical rules strengthens public trust in both the police and the state. Conversely, violations of these rules undermine police authority and entail disciplinary liability. Conclusions. Ethical conduct rules for police officers are a crucial element of administrative and legal regulation, as they establish normative requirements for police behavior, shaping their positive image as state representatives acting based on public interaction and partnership. These rules should not only be formally codified but must also become an integral part of police professional activity, requiring proper training, monitoring, and the development of a culture of ethical responsibility within the law enforcement system. Key features of ethical conduct rules include ensuring compliance with human rights and freedoms, implementing the constitutional principle of respect for individuals as the highest social value, influencing the professional development of police officers, and strengthening public trust in the National Police and the state as a whole. Violations of these rules undermine the authority of law enforcement agencies and should be classified as disciplinary offenses, leading to appropriate sanctions. Keywords: National Police; police officers; professional ethics; ethical behavior; rules of ethical behavior Постановка проблеми Поліцейські є тими державними службовцями, що на найбільш наближеному рівні до населення реалізують державні функції із забезпечення охорони прав та свобод людини. Означене покладає на всіх працівників поліції відповідати тим вимогам, які висуває сучасне суспільство до представників держави – законність, повагу, неупередженість, гуманізм тощо. Разом із цим численні прикрі випадки, в яких поліцейські порушують законні сподівання громадян щодо їх дій, у тому числі протиправних, руйнують довіру, а отже й засади ефективної співпраці поліції і суспільства. Слід погодитися із твердженням про те, що державні службовці в професійній діяльності потенційно мають конфлікти, складні ситуації, корупційні ризики, що вимагає наявності не лише професійних (ділових), психологічних якостей, освітнього рівня, а й моральних якостей. Під час виконання своїх посадових обов’язків державні службовці мають усвідомлювати, що вони зобов’язані вірно служити народові України й гідно нести звання державного службовця [1, c.110]. В.А. Трофименко зазначає, що Правила етичної поведінки правоохоронців – важливий нормативний крок у зміні ISSN 1995-6134 85 Forum Prava, 2025. 81(1). 83–89 (Preliminary studies) ставлення правоохоронця до свого статусу. На основі таких актів правоохоронець отримує можливість показати суспільству свій несиловий, службовий статус відносно суспільства [2, с.182]. Правила етичної поведінки мають бути не просто декларацією правил поведінки, вони повинні стати основою для повсякденного життя поліцейських. Для цього необхідно розуміти їх сутність та роль у врегулюванні відносин між поліцією та суспільством в контексті розрізу адміністративно-правового забезпечення. Зокрема, В.А. Трофименко, порівнюючи вітчизняні Правила з Європейськими аналогами, окреслює напрямки їх вдосконалення [2]. Ю.М. Буланова досліджувала Правила етичної поведінки публічних службовців як засадничі основи для правил етичної поведінки окремих категорій держслужбовців [3]. Проте, автори не достатньо уваги приділяли розгляду особливостей правил етичної поведінки поліцейських, саме в контексті адміністративно-правового забезпечення. Тому метою статті є визначення змісту та особливостей етичної поведінки як об’єкта адміністративно-правового регулювання в сучасних умовах, а також пошук новітніх шляхів забезпечення неухильного додержання правил такої поведінки під час провадження поліцейської діяльності. Новизна статті полягає у комплексному аналізі етичної поведінки поліцейських як об’єкта адміністративно-правового регулювання, що раніше не було предметом окремого дослідження. Вперше систематизовано роль правил етичної поведінки в забезпеченні законності, неупередженості та дотриманні прав людини у професійній діяльності поліцейських. Особлива увага приділена їх відповідності міжнародним стандартам, зокрема Європейському кодексу поліцейської етики. Запропоновано підходи до вдосконалення механізмів контролю за дотриманням етичних норм та підвищення їхньої ефективності через запровадження додаткових навчальних і виховних заходів у поліцейському середовищі. Її завданнями є дослідження етичної поведінки поліцейських як об'єкта адміністративно-правового забезпечення та її зміст, а також етичних стандартів і правил поведінки поліцейських. Етична поведінка поліцейських як об’єкт адміністративно-правового забезпечення та її зміст В дослідженні змісту етичної поведінки поліцейських важливо визначити сутність об’єкту адміністративно-правового забезпечення. Зокрема, М.М. Руденко "до основних видів об’єктів адміністративно-правових відносин забезпечення організації та діяльності МВС України відносить все, що служить здійсненню публічних інтересів у відповідності до законодавчо визначної компетенції, а саме: охорона прав і свобод людини; інтересів суспільства і держави; протидії злочинності; підтримання публічної безпеки і порядку; надання поліцейських послу; захист державного кордону та охорона суверенних прав України; цивільний захист населення і територій; адміністративно-правове регулювання міграції." Дослідник робить висновок, що "об’єкт адміністративно-правових відносин забезпечення організації та діяльності МВС України – це цілісна система природньо-правових зв’язків поліцейських, військовослужбовців Національної гвардії, Державної прикордонної служби, співробітники Служби цивільного захисту, інші посадові особи МВС України з приватними та публічними особами у відповідності до законодавчо визначеної компетенції, з метою забезпечення правозахисної та правоохоронної внутрішньої виконавчої функції правової демократичної держави – Україна" [4, с.109, 113]. Звідси випливає, що об’єктом адміністративно-правового забезпечення діяльності поліції є зв’язки, які дозволяють ефективно реалізовувати завдання та повноваження МВС. Адміністративно-правове забезпечення Правил етичної поведінки поліцейських здійснюється, насамперед, на основі Конституції України. Серед її норм варто назвати ст.3, якою встановлюється, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [5]. Названа норма є загальною засадою діяльності держави та її органів влади. Також Конституція закріплює й низку основних прав та свобод рівність конституційних прав і свобод, та рівність всіх перед законом (ст.24), невід’ємність права на життя (ст.27), право на повагу гідності (с.28.), право на свободу та особисту недоторканність (ст.29) та ін. [5]). Додержання цих прав є обов’- язковим для всіх органів влади та їх службовців, навіть в надзвичайних умовах, зокрема й під час дії воєнного стану. Також вагоме значення для розуміння адміністративно-правового забезпечення Правил етичної поведінки поліцейських має ст.19, яка встановлює, що правовий поря- ISSN 1995-6134 86 Forum Prava, 2025. 81(1). 83–89 (Preliminary studies) док в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [5]. Всі законодавчі акти, у тому числі й щодо регулювання етичної поведінки поліцейських, мають відповідати вказаним Конституційним нормам. Також слід згадати Європейський кодекс поліцейської етики, прийнятий Радою Європи у 2001 році [6]. Ним затверджена низка вимог до поліції. Зокрема те, що співробітники поліції повинні виконувати накази, правомірно видані їхніми начальниками, але зобов'язані утримуватися від виконання тих наказів, які є явно протиправними, і доповідати про такі накази без страху покарання. Поліція має виконувати свої завдання справедливо, керуючись, зокрема, принципами неупередженості та недискримінаційного підходу. Вона не повинна порушувати прав кожної людини на повагу до її приватного життя, за винятком випадків абсолютної необхідності і лише для досягнення законних цілей. Збір, зберігання і використання поліцією даних особистого характеру мають відповідати міжнародний принципам захисту даних і, зокрема, обмежуватися тим, що необхідно для досягнення законних, справедливих і конкретних цілей. При виконанні своїх функцій поліція завжди має пам'ятати про основоположні права кожної людини, такі, як: свобода думки, совісті, релігії, висловлення поглядів, мирні зібрання, пересування і безперешкодне користування своїм майном. Співробітники поліції мають діяти чесно і з повагою до суспільства, і з особливою увагою до становища осіб, які належать до найбільш уразливих груп. Організація поліції повинна містити ефективні заходи для забезпечення чесності та належного виконання своїх обов'язків співробітниками поліції, зокрема, щоб гарантувати повагу до основоположних прав і свобод людини, закріплених, зокрема, в Європейській конвенції з прав людини. На всіх рівнях поліцейської організації мають діяти ефективні заходи із запобігання корупції та боротьби з нею [6]. Перелічені принципи є основою для імплементації у внутрішнє, національне законодавство. Етичні стандарти та правила поведінки поліцейських Національна поліція України (поліція) – це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Вона здійснює свою діяльність на основі принципів: верховенства права, законності, дотримання прав і свобод людини, відкритості та прозорості, безперервності, політичної нейтральності, а також взаємодії з населенням на засадах партнерства [7]. Отже, Національна поліція, реалізуючи свої повноваження із служіння суспільству, знаходиться у постійному зв’язку з цим суспільством. Правоохоронець – найчастіше представник національної поліції – є тим посередником, спікером, який доносить своїми діями політику держави у безпековій сфері. Поліціант найчастіше наочно зустрічається з громадянами і представляє державу та її інститути. Тому моральноетичний бік роботи правоохоронця набуває нового значення. Після прийняття нового Закону України "Про Національну поліцію" наказом міністра внутрішніх справ були затверджені Правила етичної поведінки поліцейських [2, с.176]. О.В. Сєрих під професійною етикою державних службовців розуміє систему моральних і правових вимог, принципів, яких повинні дотримуватися державні службовці під час виконання завдань і функцій держави на професійній основі. Професійна етика окремих груп державних службовців відображує видові та родові особливості державної служби, що має бути враховано у відповідних нормативно закріплених правилах етичної поведінки державного службовця та під час розроблення теоретичних положень етики професійних груп державних службовців [8, с.110]. Т.С. Перцова справедливо підкреслює, що правила етичної поведінки мають однакову кінцеву мету: сприяти формуванню етичного середовища та етичної поведінки. Так, метою Загальних правил етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування є зміцнення авторитету державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, формування позитивної репутації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, а також забезпечення інформування громадян про норми етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування стосовно них. До основних причин, що обумовлюють прийняття етичних кодексів, авторка відносить практичну неможливість урегулювати на законодавчому рівні всі аспекти професійної діяльності співтовариств шляхом простого закріплення прав і обов’язків, ISSN 1995-6134 87 Forum Prava, 2025. 81(1). 83–89 (Preliminary studies) без урахування особливостей професійної поведінки окремих груп спеціалістів [9, с.182-183]. Ю.С. Даниленко зазначає, що правила етичної поведінки виконують пізнавальну, регулятивну та ціннісно-орієнтаційну функції, вони формалізують та уніфікують вимоги до поведінки державних службовців шляхом: закріплення стандартів поведінки посадових осіб органів державної влади; визначення морально-етичного клімату, який повинен формуватися у тій чи іншій сфері виконання службових або представницьких повноважень; інформування суспільства про стандарти взаємодії громадськості із державними службовцями [10, с.62]. Отже, вважаємо, що роль правил етичної поведінки в урегулюванні, стандартизації форм поведінки поліцейських як державних (публічних) службовців у відносинах з іншими суб’єктами, насамперед з громадянами, права та свободи яких вони покликані охороняти, з керівництвом щодо виконання наказів тощо. Правила етичної поведінки публічних службовців, як джерела службового права, Ю.М. Буланова характеризує, як формалізовані правові акти, що визначають правила етичної поведінки публічних службовців при виконанні ними посадових обов’язків, використанні службового становища, публічного майна, інформації, взаємодії з громадськістю, здійснення контролю за їх діяльністю та за наявності підстав притягнення до відповідальності. Узагальнено структуру правил етичної поведінки авторка представляє наступним чином: загальні положення; принципи етичної поведінки публічного службовця; особи та підрозділи, уповноважені на забезпечення дотримання правил; загальні обов’язки публічного службовця; права публічних службовців; спеціальні обов’язки публічного службовця; використання службового становища; використання майна та ресурсів органу публічної влади; використання інформації; взаємодія з іншими публічними службовцями; взаємодія із громадськістю; контроль керівників за дотриманням правил етичної поведінки; відповідальність за порушення цих правил [3, с.10-11]. Перелічена структура, яку можна назвати цілком прийнятною, та такою, що доволі широко охоплює діяльність публічних службовців. Проте наразі такі елементи відносно поліцейських містяться в різних нормативно-правових актах. Безпосередньо Правила етичної поведінки поліцейських є узагальненим зібранням професійно-етичних вимог щодо правил поведінки поліцейських та спрямовані на забезпечення служіння поліції суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку на засадах етики та загальнолюдських цінностей. Вони поширюються на всіх поліцейських, які проходять службу в Національній поліції України. Дотримання встановлених ними вимог є обов’язком для кожного поліцейського незалежно від займаної посади, спеціального звання та місцеперебування. Метою цих Правил є урегулювання поведінки поліцейських з дотриманням етичних норм, формування в поліцейських почуття відповідальності перед суспільством і законом за свої дії та бездіяльність, а також сприяння посиленню авторитету та довіри громадян до поліції [11]. Таким чином, як вказано, визначеними правилами, встановлюється: обов’язки поліцейських, яких вони мають дотримуватися (неупередженості, недискримінації у відносинах з людьми, вимоги щодо мови, зовнішнього вигляду тощо); види забороненої для поліцейських поведінки; правила поводження поліцейського з затриманою особою; особливості поведінки поліцейського при взаємодії громадськістю та іншими державними органами, а також заходи контролю керівників поліції за дотриманням етики поліцейським. Водночас інші обов’язки поліцейського, що пов’язані із дотриманням як етичних правил, так і службової дисципліни, підстави, види, порядок застосування заохочень, а також дисциплінарних стягнень, порядок проведення службових розслідувань – містяться у Дисциплінарному статуті Національної поліції України [12]. В.А. Трофименко на основі аналізу Правил етичної поведінки поліцейських, констатує, що за змістом вони наближені до європейських зразків, проте у вітчизняних присутня низка недоліків. До таких недоліків він відносить: відсутність норм про умови роботи правоохоронців, відсутність уваги до їх прав, відсутність перерахування заходів заохочення і відповідальності. Автор наголошує на доцільності ввести як форму оцінки роботи поліцейського його спілкування з керівником на очах усього колективу. Звертаючись до поставленої проблеми, то це проблема ретельної теоретичної підготовки правоохоронців та виховання у них певних компетенцій [2, с.182]. Разом із цим слід зазначити, що права поліцейських, заходи їх заохочення і відповідальності доволі чітко викладені в інших нормативно-правових актах, насамперед, у Законі України "Про Національну поліцію" та у Ди- ISSN 1995-6134 88 Forum Prava, 2025. 81(1). 83–89 (Preliminary studies) сциплінарному статуті. Тому вбачається, що їх дублювання у Правилах етичної поведінки поліцейських не є доречним. Висновки 1. Правила етичної поведінки, як об’єкт адміністративно-правового забезпечення, є нормативно затвердженими вимогами до поведінки поліцейських, що формують їхній позитивний імідж як представників держави, які реалізують своє призначення через служіння суспільству на засадах взаємодії з населенням та партнерства. 2. Особливостями цих правил є: забезпечення дотримання прав і свобод людини, реалізація конституційного принципу, згідно з яким права та свободи людини є найвищою соціальною цінністю, що визначає діяльність держави; виховний вплив на поліцейських як суб’єктів охорони прав і свобод людини; спрямованість на забезпечення довіри суспільства як до Національної поліції, так і до держави в цілому. У разі порушення цих правил, що підриває авторитет поліції, така поведінка повинна визнаватися дисциплінарним проступком, з подальшим застосуванням дисциплінарного стягнення до винних поліцейських. 3. З метою вдосконалення діяльності поліцейських у дотриманні правил етичної поведінки, доцільно чітко визначити в законодавстві види порушень етичних норм, які є підставами для дисциплінарної відповідальності, уникнувши оціночних критеріїв на кшталт "підриває авторитет поліції". Питання вдосконалення правового регулювання юридичної відповідальності за порушення поліцейськими правил етичної поведінки потребує подальшого вивчення. Конфлікт інтересів Авторки заявляють про відсутність потенціального конфлікту інтересів. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до планів науково-дослідних робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Сєрих О. В. Професійна етика державних службовців: поняття, особливості. Нове українське право. 2021. Вип. 4. С. 104-111. 2. Трофименко В. А. Нормативні акти етичної поведінки поліцейських як необхідна частина законодавчого забезпечення їхньої співпраці із суспільством. Вісник Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого". 2017. № 4 (35). С. 175-185. 3. Буланова Ю. М. Місце правил етичної поведінки в системі джерел службового права. Прикарпатський юридичний вісник. 2018. Вип. 1(22). Т. 4. С. 8-12. 4. Руденко М. М. Об’єкт адміністративно-правових відносин забезпечення організації та діяльності МВС України. Київський часопис права. 2023. № 3. С. 109-114. https://doi.org/10.32782/klj/2023.3.15 5. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text 6. Європейський кодекс поліцейської етики, прийнятий Радою Європи у 2001 році. https://hrea.org/wpcontent/uploads/2021/02/Recommendation-Rec200110_European-Code-of-Police-Ethics_Ukrainian.pdf 7. Про Національну поліцію: Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19#Text 8. Сєрих О. В. Професійна етика державних службовців: поняття, особливості. Нове українське право. 2021. Вип. 4. С. 104-111. 9. Перцова Т. С. Правила етичної поведінки: деякі правові питання. Держава та регіони. Серія: Право. 2022. № 2 (76). С. 182-185. 10. Даниленко Ю. С. Правила етичної поведінки державних службовців: поняття і сутність. Вісник Чернівецького факультету Національного університету "Одеська юридична академія". 2019. Вип. № 2. С. 52-63. 11. Про затвердження Правил етичної поведінки поліцейських: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 09.11.2016 № 1179. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1576-16#Text 12. Про Дисциплінарний статут Національної поліції України: Закон України від 15.03.2018 № 2337-VIII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2337-19#Text REFERENCES 1. Sierikh, O. V. (2021). Profesiina etyka derzhavnykh sluzhbovtsiv: poniattia, osoblyvosti [Professional ethics of civil servants: concept features]. Nove ukrainske pravo, (4), 104–111 (in Ukr.). 2. Trofymenko, V. A. (2017). Normatyvni akty etychnoi povedinky polityseiskykh yak neobkhidna chastyna zakonodavchoho zabezpechennia yikhnoi spivpratsi iz suspilstvom [Regulatory acts of police ethical ISSN 1995-6134 89 Forum Prava, 2025. 81(1). 83–89 (Preliminary studies) behavior as a necessary part of legislative support for their cooperation with society]. Visnyk Natsionalnoho universytetu "Yurydychna akademiia Ukrainy imeni Yaroslava Mudroho", 4(35), 175–185 (in Ukr.). 3. Bulanova, Yu. M. (2018). Mistse pravyl etychnoi povedinky v systemi dzherel sluzhbovoho prava [The place of ethical conduct rules in the system of sources of service law]. Prykarpatskyi yurydychnyi visnyk, 1(22), 4, 8–12 (in Ukr.). 4. Rudenko, M. M. (2023). Obiekt administratyvno-pravovykh vidnosyn zabezpechennia orhanizatsii ta diialnosti MVS Ukrainy [The object of administrative and legal relations ensuring the organization and activities of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine]. Kyivskyi chasopys prava, (3), 109–114. https://doi.org/10.32782/klj/2023.3.15 (in Ukr.). 5. Konstytutsiia Ukrainy [Constitution of Ukraine]. Zakon Ukrainy (28.06.1996 No. 254k/96-VR). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy, (30), Art. 141. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text (in Ukr.). 6. Yevropeiskyi kodeks polityseiskoi etyky, pryiniatyi Radoiu Yevropy u 2001 rotsi [European Code of Police Ethics, adopted by the Council of Europe in 2001]. https://hrea.org/wpcontent/uploads/2021/02/Recommendation-Rec200110_European-Code-of-Police-Ethics_Ukrainian.pdf (in Ukr.). 7. Pro Natsionalnu politsiiu [On the National Police]. Zakon Ukrainy (02.07.2015 No. 580-8). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19#Text (in Ukr.). 8. Sierikh, O. V. (2021). Profesiina etyka derzhavnykh sluzhbovtsiv: poniattia, osoblyvosti [Professional ethics of civil servants: concept, features]. Nove ukrainske pravo, (4), 104–111 (in Ukr.). 9. Pertsova, T. S. (2022). Pravyla etychnoyi povedinky: deyaki pravovi pytannya [Rules of ethical conduct: Some legal issues]. Derzhava ta rehiony. Seriia: Pravo, 2(76), 182–185 (in Ukr.). 10. Danylenko, Yu. S. (2019). Pravyla etychnoyi povedinky derzhavnykh sluzhbovtsiv: poniattia i sutnist [Rules of ethical conduct of civil servants: concept and essence]. Visnyk Chernivetskoho fakultetu Natsionalnoho universytetu "Odeska yurydychna akademiia", (2), 52–63 (in Ukr.). 11. Pro zatverdzhennia Pravyl etychnoyi povedinky polityseiskykh [On the approval of the Rules of Ethical Conduct for Police Officers]. Nakaz Ministerstva vnutrishnikh sprav Ukrainy (09.11.2016 No. 1179). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1576-16#Text (in Ukr.). 12. Pro Dytsyplinarnyi statut Natsionalnoi politysyi Ukrainy [On the Disciplinary Statute of the National Police of Ukraine]. Zakon Ukrainy (15.03.2018 No. 2337-8). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/233719#Text (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 81 pp. 83–89 (1). Related identifiers: 10.5281/zenodo.13923455 http://forumprava.pp.ua/files/083-0892025-1-FPBrusakova,Hetmanets_11.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_1_11.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 31.01.2025 Accepted: 25.02.2025 Published: 28.02.2025 Available online: 28.02.2025 Cite as: Брусакова, О. В., Гетманець, О. П. (2025). Правила етичної поведінки поліцейських як об’єкт адміністративно-правового забезпечення. Форум Права, 81(1), 83-89. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923455 Brusakova, O. V., & Hetmanets, O. P. (2025). Pravyla etychnoyi povedinky politseyskykh yak obyekt administratyvno-pravovoho zabezpechennya [Rules of Ethical Behavior of Police Officers as an Object of Administrative and Legal Support]. Forum Prava, 81(1), 83–89. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923455 ISSN 1995-6134 96 Forum Prava, 2025. 81(1). 90–96 (Preliminary studies) 7. Zozulia, I., Zozulia, O., Yukhno, O., Panova, I., & Krykun, V. (2022). Ensuring Information security as a function of the modern state: the experience of Ukraine. International Journal of Computer Science and Network Security, 22(5), 747–756. https://doi.org/10.22937/IJCSNS. 2022.22.5.102 8. Wang, J. (2015). A Brief Discussion on Information Space and Informationalized Consumption Mode. In: 5th International Conference on Applied Social Science (ICASS 2015). Limassol, 04-05 October 2015. pp. 3-8. 9. Lisovska, YU. (2019). Kiberbezpeka: ryzyky ta zakhody [Cybersecurity: risks and measures]. Navch. posib. Kyiv: Kondor (in Ukr.). 10. Kolosovskyy, YE. YU., & Kruts, E. M. (2023). Suchasnyy stan kiberbezpeky Ukrayiny v umovakh voyennoho periodu [Current state of cybersecurity of Ukraine in the conditions of the war period]. Yurydychnyy naukovyy elektronnyy zhurnal, (12), 402-405 (in Ukr.). 11. Mueen, A., Chavoshi, N., & Minnich, A. (2019). Taming Social Bots: Detection, Exploration and Measurement. In: 28th ACM International Conference on Information and Knowledge Management (CIKM). Beijing, 03-07 November 2019. pp. 2967-2968. 12. Can a bot farm damage your business? What You Need to Know About Bot Farms. https://datadome.co/bot-management-protection/bot-farm/ 13. Nedoday, M. H., Dyachu, O. S., Prymachenko, D. V., & Svyatska, N. A. (2024). Vykorystannya mozhlyvostey shtuchnoho intelektu u stvorenni informatsiyno-psykholohichnykh operatsiy [Using the capabilities of artificial intelligence in creating information and psychological operations]. Telekomunikatsiyni ta informatsiyni tekhnolohiyi, 2(83), 30-36 (in Ukr.). 14. SBU likviduvala merezhu botoferm, yaki rozpovsyudzhuvaly feyky pro terakty ta minuvannya [The SBU liquidated a network of bot farms that spread fake news about terrorist attacks and mining]. https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3704150-sbu-likviduvala-merezu-botoferm-aki-rozpovsudzuvalifejki-pro-terakti-ta-minuvanna.html (in Ukr.). 15. Maennel, K., Mäses, S., Maennel, O. (2018). Cyber Hygiene: The Big Picture. In: 23rd Nordic Conference. Oslo, 28-30 November 2018. pp. 291-305. 16. Kiberhihiyena [Cyber hygiene]. https://bukoda.gov.ua/chernivecka-oda/structure/aparat/viddil-cifrovogorozvitku/kiberhihiiena 17. V Ukrayini startuye prosvitnytska kampaniya z pidvyshchennya rivnya kiberhihiyeny [An educational campaign to increase cyber hygiene is launched in Ukraine]. https://www.ukrinform.ua/rubricsociety/3853454-v-ukraini-startue-prosvitnicka-kampania-z-pidvisenna-rivna-kibergigieni.html (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 81 pp. 90–96 (1). Related identifiers: 10.5281/zenodo.13923457 http://forumprava.pp.ua/files/090-0962025-1-FP-Starostin_12.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_1_12.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 10.02.2025 Accepted: 03.03.2025 Published: 07.03.2025 Available online: 07.03.2025 Cite as: Старостін, О. Ю. (2025). Особливості забезпечення кібербезпеки в інформаційному просторі України в умовах воєнного стану. Форум Права, 81(1), 90–96. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923457 Starostin, O. Y. (2025). Osoblyvosti zabezpechennya kiberbezpeky v informatsiynomu prostori Ukrayiny v umovakh voyennoho stanu [Peculiarities of Ensuring Cybersecurity in Ukraine's Information Space during Martial Law]. Forum Prava, 81(1), 90–96. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923457 ISSN 1995-6134 97 Forum Prava, 2025. 81(1). 97–110 (Research Article) УДК 343.9:343.7(477) DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.13923462 Т.О. МИХАЙЛІЧЕНКО, доцентка кафедри кримінального права та кримінально-правових дисциплін Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцентка, кандидатка юридичних наук, м. Полтава, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4668-3375 КРИМІНАЛЬНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ ПРОТИ СЕКСУАЛЬНОЇ СВОБОДИ ТА СЕКСУАЛЬНОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ: АНАЛІЗ ТА УДОСКОНАЛЕННЯ РОЗДІЛУ 4.5 ПРОЄКТУ НОВОГО КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ T.О. MYKHAILICHENKO, Ass. Professor, Chair of Criminal Law and Criminal Legal Subjects, Poltava Law Institute of Yaroslav Mudryi National Law University, Ph.D. in Law, Poltava, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4668-3375 CRIMINAL OFFENCES AGAINST SEXUAL FREEDOM AND SEXUAL INVIOLABILITY: ANALYSIS AND IMPROVEMENT OF SECTION 4.5 OF THE DRAFT CRIMINAL CODE OF UKRAINE АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Стаття присвячена комплексному аналізу кримінальних правопорушень проти сексуальної свободи та сексуальної недоторканості у проєкті нового Кримінального кодексу України (станом на 17.02.2025). Донині це питання не було предметом критичного осмислення, а поодиноку публікації висвітлювали лиш окремі аспекти даної теми. Водночас питання кримінально-правової охорони сексуальної свободи та сексуальної недоторканості завжди в фокусі уваги дослідників, адже сексуальне насильство вчиняється постійно. Метою статті є надання пропозицій щодо удосконалення розділу 4.5 Проєкту нового КК України через аналіз його відповідних положень та виявлення ймовірних недоліків, неточностей. Використані методи: аналізу нормативно-правових актів – для дослідження положень Проєкту нового Кримінального кодексу України, зокрема розділу 4.5, що стосується кримінальних правопорушень проти сексуальної свободи та недоторканості; формально-логічного аналізу – для визначення логічних взаємозв'язків між окремими нормами та принципами кримінального законодавства, а також для побудови чітких і логічно обґрунтованих пропозицій щодо удосконалення положень нового Кримінального кодексу; правового прогнозування – для оцінки потенційних наслідків прийняття або внесення змін до норм, що регулюють кримінальні правопорушення проти сексуальної свободи та недоторканості, а також для прогнозування ефективності таких змін у реальному правозастосуванні. Результатом стало визначення важливих аспектів, що потребують уточнення в розділі, що стосується кримінальних правопорушень проти сексуальної свободи та недоторканості, зокрема у формулюваннях, які можуть призвести до різного тлумачення норм у проєкті нового КК України. Виявлені прогалини в криміналізації деяких нових форм правопорушень у цій сфері, що є актуальними в умовах сучасного розвитку суспільства та технологій; встановлено, що проєкт нового КК України не враховує достатньо специфічних обставин, що можуть мати значення при кваліфікації правопорушень проти сексуальної свободи та недоторканості. запропоновано уточнення щодо застосування певних кримінально-правових норм, щоб уникнути можливих юридичних прогалин, які можуть бути використані для ухилення від відповідальності в реальному правозастосуванні. Висновки. Визначено, що кримінальні правопорушення проти сексуальної свободи та сексуальної недоторканості людини завдають не тільки фізичної, але й значної психоемоційної шкоди потерпілій особі, що в значній мірі належним чином враховано авторами проєкту нового КК. Варто позитивно оцінити пропозицію щодо заміни термінології, притаманної розділу Проєкту КК, присвяченому сексуальній свободі та сексуальній недоторканості, та викладення ознак складів більшості кримінальних правопорушень. Водночас видається: 1) невиправданою пропозиція знизити до 14 років вік сексуальної згоди; 2) © Михайліченко Т.О., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 98 Forum Prava, 2025. 81(1). 97–110 (Research Article) прогалиною щодо кваліфікації катування, яке вчиняється шляхом зґвалтування; 3) недоліком неврахування вагітності як ознаки, що підвищує тяжкість вчиненого злочину; 4) необґрунтованим виділення спеціальної норми, що передбачена ст.4.5.6 Проєкту; 5) дискрімінуючою вказівка у ст.4.5.9 Проєкту на потерпілу особу (жінка). Наголошено, що калічення геніталій все ж насамперед посягає саме на здоров’я людини, а не на сексуальну свободу та недоторканість; 6) що в деяких випадках буде складно відокремлювати сексуальне домагання (провина) та примушування, що потребує коригування. Ключові слова: кримінально-правова охорона; кримінальна відповідальність; статева свобода; статева недоторканість; зґвалтування; сексуальне насильство; домагання; примушування; катування; штучне переривання вагітності; проєкт нового Кримінального кодексу *** Problem statement. The article is devoted to a comprehensive analysis of criminal offenses against sexual freedom and sexual inviolability in the draft of the new Criminal Code of Ukraine (as of February 17, 2025). Until now, this issue has not been the subject of critical reflection, and individual publications have only covered certain aspects of this topic. At the same time, the issue of criminal law protection of sexual freedom and sexual inviolability is always in the focus of researchers' attention, because sexual violence is committed constantly. Therefore, the purpose of the article is to provide proposals for improving Section 4.5 of the Draft of the New Criminal Code of Ukraine through the analysis of its relevant provisions and the identification of possible shortcomings and inaccuracies. Methods used include the analysis of normative legal acts. This was done to examine the provisions of the Draft New Criminal Code of Ukraine, specifically Section 4.5, which deals with criminal offenses against sexual freedom and inviolability. Another method applied is formal-logical analysis. This was used to determine the logical connections between individual norms and principles of criminal law, as well as to construct clear and logically substantiated proposals for improving the provisions of the new Criminal Code. Additionally, legal forecasting was employed. It was used to assess the potential consequences of adopting or amending norms regulating criminal offenses against sexual freedom and inviolability, as well as to predict the effectiveness of such changes in real law enforcement. The result was the identification of important aspects that require clarification in the section concerning criminal offenses against sexual freedom and inviolability, specifically in formulations that may lead to different interpretations of the norms in the draft of the new Criminal Code of Ukraine. Gaps in the criminalization of some new forms of offenses in this area have been identified. It was established that the draft of the new Criminal Code of Ukraine does not adequately account for specific circumstances that may be significant when qualifying crimes against sexual freedom and inviolability. Suggestions were made for clarifying the application of certain criminal law norms to avoid potential legal loopholes that could be exploited to evade liability in real law enforcement practice. Conclusion. The author concludes that criminal offenses against sexual freedom and sexual inviolability of a person cause not only physical, but also significant psycho-emotional harm to the victim, which was largely duly taken into account by the authors of the Draft of the new Criminal Code. It is worth positively assessing the proposal to replace the terminology inherent in the section of the Draft Criminal Code dedicated to sexual freedom and sexual inviolability, and to set out the characteristics of the most criminal offenses. At the same time, it seems: 1) unjustified proposal to lower the age of sexual consent to 14 years; 2) a gap in the qualification of torture committed by rape; 3) a flaw in not taking into account pregnancy as a sign that increases the severity of the crime committed; 4) unfounded allocation of a special norm, which is provided for in Art. 4.5.6 of the Draft; 5) discriminatory indication in Art. 4.5.9 of the Draft on the victim (woman). It is also emphasized that genital mutilation primarily encroaches on a person's health, not on sexual freedom and inviolability; 6) that in some cases it will be difficult to separate sexual harassment and coercion. Keywords: criminal legal protection; criminal liability; sexual freedom; sexual inviolability; rape; sexual violence; harassment, coercion; torture; artificial abortion; draft of the new Criminal Code Постановка проблеми Кримінальні правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканості є традиційними для кримінальних законів всіх держав. Питання кримінально-правової охорони цих суспільних відносин досліджуються протягом століть, постійно зазнаючи реформувань відповідно до змін у світогляді людей. Тож і інтерес до цієї тематики в наукових колах не згасає. При цьому найбільший сплеск наукової дискусії за останнє десятиліття спостерігався у зв’язку з прийняттям Закону України "Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами" від 06.12.2017 р. № 2227-VIII. Тут варто відмітити публікації, зокрема, О. Дудорова [1], В. Маркіна [2], В. Борисова та Д. Євтєєвої [3, с.61-68]. Ще одна "хвиля" дослідження цих норм пов’язана із застосуванням сексуального насильства російськими військовими щодо цивільного населення України, яке опинилося в окупації, на лінії бойових дій та ISSN 1995-6134 99 Forum Prava, 2025. 81(1). 97–110 (Research Article) щодо військовополонених. Одними з перших комплексно це питання ще у 2017 р. дослідив творчий колектив при написанні праці "Війна без правил: гендерно-обумовлене насильство, пов’- язане зі збройним конфліктом на сході України" (зокрема, С. Кириченко, Х. Немо, М. Статкевич, В. Щербаченко та Г. Янова) [4]. Більше уваги почали приділяти цим аспектам після повномасштабного вторгнення росії на територію України. Так, А.О. Зейналов [5, с.55-60], В. Руфанова, С. Бабанін, В. Богуславський, В. Савенко, І. Мельниченко [6, с.111-125], О. Шармар [7, с.622623] та інші осмислювали проблеми правової оцінки сексуального насильства під час збройних конфліктів як у межах міжнародного права, так і в межах національного права. На цих питаннях фокусуються не лише українські вчені, а й іноземні, приміром, Х. Грей, М. Стерн і Ч. Долан (Gray, Stern and Dolan, 2020) [8, с.197-216], М. Хатер (Khater, 2022) [9, с.102-112], М.П. Броач, Джухи Коре (Broache and Kore, 2023) [10, с.78-93] та інші. При цьому ця тематика не є новою для закордонних дослідників, адже питання сексуального насильства під час збройних конфліктів постає, незважаючи на всі існуючі заборони, постійно (в африканських країнах, Афганістані, Іраку, Колумбії та ін.). Тлумачення сексуального насильства як прояву геноциду у своїх працях розглядають І. Колотуха [11, с.240-243], A.Б. Aнтонюк, A.A. Майорова [12, с.37-40], С. Мегер (Meger, 2016) [13], Д. де Віто, А. Гілл, Д. Шорт (de Vito, Gill and Short, 2025) [14] та інші. Наостанок варто відмітити, що і положенням проєкту нового КК України (далі – Проєкт) у частині кримінальної відповідальності за кримінальні правопорушення проти сексуальної свободи та сексуальної недоторканості теж приділяється увага. Найбільш вагомими тут вбачається внесок таких українських вчених, як: В.А. Козака [15, с.245-249], А.С. Політової [16, с.301-305], Ю.А. Пономаренка [17, с.80-90; 18, с.424-429], О.В. Харитонової [19, с.178-208], І.І. Чугунікова [20, с.378-388]. Водночас комплексного аналізу вказаних кримінальних правопорушень в останній наразі редакції Проєкту (станом на 17.02.2025) немає. Тому метою статті є надання пропозицій щодо удосконалення розділу 4.5 Проєкту нового КК України через аналіз його відповідних положень та виявлення ймовірних недоліків, неточностей. Її новизна полягає в комплексній оцінці новацій у частині кримінально-правової охорони статевої (сексуальної) свободи та недоторканості людини. Основні завдання роботи: дослідити причини зміни термінології та проаналізувати доцільність вживання нових термінів, у тому числі проаналізувати поняття добровільної згоди; осмислити ознаки, що підвищують тяжкість злочинів, у р.4.5 Проєкту; дослідити злочини у р.4.5 Проєкту та виявити там недоліки/неузгодженості; здійснити аналіз провини (ст.4.5.10 Проєкту). Робоча група у Проєкті нового КК дійсно глибоко та ґрунтовно підійшла до переосмислення низки кримінально-правових норм. Не обійшли вони увагою й положення про так звані статеві кримінальні правопорушення, тобто кримінальні правопорушення, передбачені р.ІV Особливої частини чинного КК "Кримінальні правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканості особи". Тож їхні новації потребують комплексного та системного аналізу. Причини зміни термінології та питання доцільності використання нових термінів у р.4.5 Проєкту нового КК Вважається доцільним розпочати аналіз із вивчення причин змін у термінології та обґрунтування вибору нових понять, що були запропоновані в рамках відповідної нормативно-правової реформи. Видається, що рушієм змін стали ратифікація Україною Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція) та Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства (Ланцаротська конвенція). Окрім того, ймовірно слушні та влучні рекомендації О.В. Харитонової частково були сприйняті робочою групою, зокрема, в частині заміни понять "статева" (свобода, недоторканість) на "сексуальна" [19, с.181, 201]. Водночас проблема, про яку відмічала у 2021 році вчена щодо ризику хибного ототожнення дій сексуального характеру із статевим потягом як таким [19, с.188-192], нам видається, що авторами Проєкту наразі вирішена шляхом прямої вказівки на зґвалтування, сексуальне рабство, інші форми сексуального насильства як прояву порушень законів і звичаїв, що застосовуються у збройних конфліктах як міжнародного, так і неміжнародного характеру (див. п.21 ч.1 ст.11.4.3 та п.6 ч.1 ст.11.4.5 Проєкту) [21]. Що ж до випадків застосування до потерпілої особи сексуального насильства як способу катування, то питання, на нашу думку, лишається відкритим. Наприклад, якщо потерпілу особу Л. ґвалтує публічна службова особа Д. через виконання Л. професійних обов’язків, тобто, щоб покарати її за добросовісне виконання роботи, ISSN 1995-6134 100 Forum Prava, 2025. 81(1). 97–110 (Research Article) то як це слід кваліфікувати? Як зґвалтування чи катування, де зґвалтування виступає лише способом? Як це слід кваліфікувати? Аналіз положень Проєкту, на жаль, як видається, прямо не дає відповіді на це питання. Дії Д. можна кваліфікувати за: 1) ст.9.4.3 "Катування" (злочин 3 ступеня); 2) ст.4.5.4 "Зґвалтування" (злочин 5 ступеня) Проєкту чи 3) сукупністю вказаних норм. При цьому слід враховувати, що якщо обирати перший чи другий варіант кваліфікації, то, з однієї сторони, в цій ситуації ознакою, що підвищує тяжкість злочину на один ступінь буде визнаватися вчинення злочинних дій у зв’язку зі здійсненням потерпілою особою службових повноважень чи виконанням професійних обов’язків, виконанням нею юридичного обов’язку або використанням її суб’єктивного права в публічних інтересах (п.3 ч.1 ст.4.5.3 та п.2 ч.1 ст.9.4.2 Проєкту). Однак водночас це не враховуватиме повною мірою специфіку вчиненого злочинного діяння. Якщо обрати перший варіант (катування), то жодним чином не враховуватиметься, що відбулося посягання насамперед на сексуальну автономію людини. Якщо другий (зґвалтування) – це не охоплюватиме те, що ґвалтівник бажає не задовільнити свою статеву пристрасть (сексуальні потреби), а залякати, принизити потерпілу особу, покарати її за виконувані обов’- язки. Якщо ж обрати третій варіант, то постане чергове питання: це випадок ідеальної сукупності чи все ж подвійне врахування? Точної відповіді ми наразі, виходячи з тлумачення положень Проєкту, не маємо. Водночас саме останній підхід видається найбільш прийнятним, виходячи із принципів повноти і точності кваліфікації та з урахуванням того, що спосіб (зґвалтування) визначатиметься як більш суспільно небезпечне діяння, ніж саме діяння (катування). Хоч і цей підхід не можна вважати ідеальним. Зазнало змін і поняття добровільної згоди. Загалом поділяючи підхід авторів Проєкту в частині тлумачення цього поняття, вбачаємо ризик вказання віку (14 років) як віку, коли людина може давати згоду на вчинення щодо неї дій сексуального характеру. Як видається, вказівка зниження віку сексуальної згоди має низку недоліків. Зокрема не враховує: 1. Фізіологічні та психологічні особливості підліткового організму. Відповідно до медичних даних раннє сексуальне життя несе в собі ризики, серед яких найчастіше називають: а) негативні наслідки для формування особистості1; б) порушення гормональної регуляції репродуктивної системи, що ймовірно матиме вплив на перебіг вагітності у майбутньому (наприклад, гестоз, анемія, плацентарна недостатність та ін.) [22, с.112], а також поширення хвороб, які передаються статевим шляхом, розвиток запальних процесів жіночих статевих органів, їхньої хронізації, що потенційно може призвести до ускладнень чи безпліддя. Доведено, що майже 80 % дівчат-підлітків (які ведуть раннє сексуальне життя) мають екстрагенітальні захворювання у поєднанні з хронічною гінекологічною патологією [23, с.25; 24, с.39]; в) ранню вагітність, яка супроводжується функціональною незрілістю та психоемоційною напругою. Вагітність у дівчат, які не досягли фертильного віку, часто загрожує відхиленнями у розвитку плоду або взагалі невиношуванням дитини, виникненням аномалій родової діяльності, яка також негативно відображається на здоров’ї новонародженої дитини та юної матері. До того ж більший відсоток материнської смертності та смертей новонароджених припадає саме на категорію вагітних до 18 років. Так, згідно тверджень іноземних фахівців підлітки мають шанс у 2-5 разів вищий померти під час пологів чи вагітності, ніж жінки у 20-річному віці [22, с.114-115; 25, с.12]. Також складною є й психологічна компонента здоров’я молодої матері. Вагітність, а потім і виховання новонародженої дитини високоймовірно деструктивно впливатиме на розвиток емоційно-вольової сфери жінки, загострить конфлікти з однолітками, батьками тощо. Все це досить часто призводить до розладів неврологічного характеру (емоційна лабільність, астенія, депресія та інші істеричні прояви). Окрім того, часто рання вагітність є наслідком подальшої десоціалізації дівчинки: вона втрачає зв’язок із однолітками. Більш того, дівчина може піддатися булінгу та бути відторгнутою. Як відмічають дослідники, навіть деякі педагоги, нехтуючи вчительською етикою та принципами дитячої психології, вдаються до нещадної критики та осуду [26, с.46-48]. Не знайшовши підтримки від інших, відчуваючи сором і ненависть до себе, дівчина поступово втрачає соціальні зв’язки. В окремих випадках, знаходячись під впливом несприятливих обставин, по1 Детальніше див. роботи психолога В. Франкла, зокрема – Людина в пошуках справжнього сенсу. Харків: КСД, 2016. 160 с. ISSN 1995-6134 101 Forum Prava, 2025. 81(1). 97–110 (Research Article) шук розради вони знаходять в алкоголі та наркотиках. Виклики побутово-матеріального та освітнього характеру теж додають юній матері хвилювань. За даними опитування, проведеного в Україні, лише 13 % юних матерів навчаються у закладах вищої освіти, більшість же їх працюють на некваліфікованих роботах (адже не мають належної освіти та часу для її отримання) або перебувають у декретній відпустці по догляду за дитиною (тобто, перебувають фактично на утриманні власних батьків, свекрів чи батька дитини, а отже, є і надто уразливими та залежними). Цю ж тезу підтверджують й американські дослідники [26 с.46-47; 27, с.46; 28]. 2. Положення чинного сімейного законодавства, адже відповідно до ч.1 ст.22 Сімейного кодексу (далі – СК) України шлюбний вік в Україні наразі встановлено з 18 років. Також ч.2 ст.23 СК України допускає зниження шлюбного віку до 16 років за рішенням суду і у випадках, якщо це буде відповідати її інтересам. Окрім того, ч.2 ст.4 СК України зазначає, що закон дозволяє створення сім’ї особою, яка народила дитину, незалежно від її віку. Але чи зацікавлена наша держава у поширеності так званих "дитячих шлюбів"? І чи часто за таким дозволом звертаються до суду? На думку судді В. Онишканича, "…якщо наречені, яким не виповнилося 16-ти, звернуться до суду, то у них в канцелярії приймуть і зареєструють заяву, передадуть її на розгляд суду. Проте суд відмовить у такому проханні, адже проти законодавства йти не можна… І справді, для чого виходити заміж/ одружуватися у 14 років? Людина для одруження повинна бути морально, соціально, фізично та психологічно зрілою" [28]. І маємо чесно говорити, що така позиція навряд чи є поодинокою не лише серед суддів, а й серед пересічних громадян. 3. Намагання низки міжнародних організації скоротити "ранні (дитячі) шлюби". Саме завдяки зусиллям феміністичного руху, ООН, Управлінню Верховного комісара з прав людини, ЮНФПА, ЮНІСЕФ та ВООЗ у багатьох країнах вдалося встановити віковий ценз шлюбу з 18 років (як і в Україні). Окрім того, тенденція боротьби з цим соціальним явищем прямо чи опосередковано зафіксована і в низці міжнародних актів (приміром, у Загальній декларації прав людини, ст.1 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW, 1979), п.5.3 резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 25.09.2015 р. Остання закликає всі держави приймати, застосовувати та підтримувати закони та політику, спрямовані на запобігання та припинення дитячих, ранніх і примусових шлюбів й здійснювати захист осіб, що перебувають під загрозою, та забезпечити укладення шлюбу лише за інформованою, вільною та повною згодою подружжя. Принагідно варто зазначити, що хоча в європейських країнах наразі і немає єдиного підходу, і в багатьох країнах це 15 років (наприклад, Греція, Данія, Польща, Румунія, Франція, Чехія) чи 14 років (Болгарія, Італія, Німеччина, Португалія), але все ж багато країн дотримуються правила про 16-річний вік сексуальної згоди (зокрема, Бельгія, Великобританія, Іспанія, Латвія, Литва, Молдова, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія та ін.). Тобто, дозволяючи на законодавчому рівні сексуальні зносини з 14-річного віку, законодавець ніби заохочує такий рівень відносин підлітків та, як наслідок, опосередковано заохочує до підліткові вагітності, а отже, і до всіх наступних ризиків зазначених вище. Але чи дійсно така політика відповідатиме інтересам суспільства? Чи виправданими є ризики такого підходу? На нашу думку, потурання (свідомо чи не свідомо, відкрито чи приховано) до раннього сексуального життя та підліткових вагітностей не матиме жодного позитивного результату для України. Більш того, це хоч і не прямо, але все ж суперечитиме загальним тенденціям цивілізованого світу. Ознаки, що підвищують тяжкість злочинів, у р.4.5 Проєкту Ознаки, що обтяжують відповідальність за злочини, передбачені розділом 4.5 Проєкту, потребують окремого аналізу. Загалом варто відмітити масштабність проробленої роботи, яку здійснили члени робочої групи. Складно не погодитися із запропонованими ознаками, що підвищують тяжкість злочину на два ступеня (ст.4.5.2 Проєкту), та на один ступінь (ст.4.5.3 Проєкту). Навіть пропозиція вважати зґвалтування малолітньої особи як злочин 7 ступеня тяжкості, що передбачає строкове ув’язнення від 10 до 13 років, (що м’якіше, ніж у чинному КК України – відповідно до ч.4 ст.152 таке діяння карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років) не викликає особливих заперечень внаслідок передбачення Проєктом інших засобів, що спрямовані на убезпечення суспільства та виховання так званого "доброго сусіда". Водночас маємо й кілька застережень: 1. Перший з них стосується ризику правової оцінки зґвалтування (ст.4.5.4 Проєкту) чи вчи- ISSN 1995-6134 102 Forum Prava, 2025. 81(1). 97–110 (Research Article) нення іншого злочину проти сексуальної свободи особи, що передбачені статтями 4.5.5 або 4.5.6 Проєкту, у зв’язку зі здійсненням нею службових повноважень чи виконанням професійних обов’язків, виконанням нею юридичного обов’язку або використанням її суб’єктивного права в публічних інтересах, про що йшлося вище. 2. Відсутність серед ознак, що підвищують тяжкість злочину, такого наслідку (результату) як вагітність потерпілої особи. Видається, що такий підхід невиправдано тяжіє до патріархальних, застарілих канонів, адже ще донедавна сприйняття жінки як "інкубатора" непублічно часто схвалювалося2. Проєкт позиціонується як сучасний кодекс, який має максимально відповідати всім останнім тенденціям (що не можна не схвалювати і не вітати). Але чому ж такий наслідок як небажана вагітність не підвищує тяжкість вчиненого злочину? Розгляньмо кілька аргументів на користь необхідності закріплення такої ознаки хоча б у ст.4.5.3 Проєкту. Безумовно, бажана вагітність і пологи – це прекрасний період у житті будь-якої жінки. Разом із тим завжди це ще низка обмежень, застережень та ризиків, на які жінка свідомо йде щоразу. А як же бути, якщо така вагітність є небажаною і не просто небажаною, а є результатом сексуального насильства? Це абсолютно не є свідомим вибором жінки. Більш того, сексуальне насильство несе низку подальших ризиків як для фізичного, так і для психічного здоров’я потерпілої особи. І якщо у випадках спричинення тілесних ушкоджень чи зараження потерпілої особи хворобою, яка передається статевим шляхом, винна особа додатково понесе кримінальну відповідальність, то як же бути з таким наслідком як вагітність? Жінка постає перед вибором: виношувати плід чи зробити штучне переривання вагітності. Це складний вибір і він не завжди 2 Як би дивно наразі це не було, але у Великобританії активно набирає обертів мізогінія, де основним посилом є виправдання шкоди жінкам, "належність" жінок чоловікам (прирівнювання до речі), їх обов’язкова покірність тощо. Така тенденція пов’язується із впливом соціальних мереж та інфлюенсерів, зокрема Е. Тейта, який активно поширював мізогінний контент (у 2022 р. заарештований за звинувачення у викраденнях, торгівлі людьми та зґвалтуваннях). Більш того, це наскільки стало масовим і загрозливим явищем, що стало предметом дослідження, зокрема в роботі "Over H, Bunce C, Baggaley J, Zendle D. Understanding the influence of online misogyny in schools from the perspective of teachers. PLoS One. 2025 Feb 26; 20(2): e0299339. http://doi.org/10.1371/journal.pone.0299339 PMID: 40009572; PMCID: PMC11864523". пов’язаний виключно з моральною стороною. Бо ж є й випадки, коли у жінки є протипоказання до виношування плоду чи до оперативного втручання. Тобто часом це вибір без вибору. Окрім того, завжди є питання фінансово-економічного характеру, адже народження та виховання дитини потребує коштів. І ця проблема покладається суто на плечі потерпілої особи. Ще гірша ситуація, якщо потерпіла особа є неповнолітньою. Ризики виношування чи штучного переривання вагітності в таких випадках у рази більші. На жаль, наразі вагітність як тяжкий наслідок протиправних статевих зносин, тобто кваліфікуючою ознакою, яка би фактично обтяжувала покарання для винного не розглядається, навіть у випадках, якщо йдеться про неповнолітніх потерпілих. Деякі поодинокі джерела містять вказівку на те, що гіпотетично даний факт вагітності можна визнавати тяжким наслідком у разі, коли потерпілою є малолітня особа або особа з медичними протипоказаннями до пологів [1, с.45; 30, с.244]. Однак ця думка не підтверджується судовою практикою. Наприклад, у вироках, де особу визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого статтями 152 або 155 КК України, судами факт вагітності потерпілої особи, навіть якщо вона є малолітньою, не було оцінено як тяжкий наслідок чи навіть як обставина, що обтяжує покарання (наприклад, вироки Бершадського районного суду Вінницької області від 26.08.2015 р., Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 21.12.2018 р., Кагарлицького районного суду Київської області від 08.05.2023 р. та ін.) [31–33]. Однак, на нашу думку, вагітність не можна назвати безнаслідковим фізіологічним процесом для жінки будь-якого віку, але особливо для неповнолітньої. Рання вагітність передбачає цілу низку негативних наслідків, які не тільки погіршують якість життя потерпілої, а впливають і на рівень соціального благополуччя у державі в цілому, про що йшлося вище (це і негативний вплив на здоров’я матері та плоду/дитини; і десоціалізація юної матері, перебування її під постійним тиском та у стресовій ситуації тощо). Окрім того, народження дитини від ґвалтівника підвищує ризик відмов від таких дітей, що збільшує кількість дітей-сиріт, або ймовірність одруження із ґвалтівником під тиском. До речі, контент-аналіз засвідчив, що одруження із ґвалтівником під тиском – це явище відомо не лише з історії, воно залишається і в сучасному світі [34–36]. Також слід пам’ятати, що штучне переривання вагітності – це, з однієї сторони, шанс позбу- ISSN 1995-6134 103 Forum Prava, 2025. 81(1). 97–110 (Research Article) тися плоду від ґвалтівника, але водночас це ризикована операція, особливо для неповнолітніх дівчат3. Ця операція може викликати ускладнення не лише під час її проведення, а й в подальшому, навіть через значний проміжок часу (розриви, кровотечі, хронічні запальні процеси, безпліддя). Під час вагітності в організмі матері розпочинаються процеси складної фізіологічної перебудови в ендокринній системі, молочних залозах, матці тощо. Однак після видалення плідного яйця ці процеси зазнають складного та тривалого зворотного розвитку, що відображається на загальних показниках здоров’я пацієнтки, зокрема порушує роботу статевої, ендокринної та нервової систем, знижує опірність організму й може викликати постабортний синдром. При цьому загальновідомо, що у дівчат, які не народжували до штучного переривання вагітності (а це насамперед неповнолітні), частіше відбувається пошкодження дітородних органів, а також збільшує ризик у подальшому позаматкових вагітностей, втрата жінкою можливості зачати чи виносити дитину. Ще один ризик – спроба юної матері позбутися новонародженої дитини шляхом її вбивства. На цей крок юні матері зважуються часом через страх звернутися за допомогою у проведенні штучного переривання вагітності або ж звертаються надто пізно, коли проведення цієї процедури вже заборонено. Таке вбивство – прояв девіантного материнства. Часом вбивство новонародженої дитини пов'язано з відсутністю у матері бажання нести тягар відповідальності за цю дитину. Додатково підліткам (навіть якщо рання вагітність не є результатом зґвалтування, а є наслідком добровільних сексуальних відносин) за таких обставин характерні почуття відчаю, сорому та страху перед суспільним осудом. Наприклад, Соснівським районним судом м.Черкаси неповнолітню студентку коледжу було визнано винною у тому, що вона народила дитину у вбиральні, потім у стані шоку нанесла маляті три ножових поранення в область грудної клітини та заховала тіло в коробці з-під взуття під власним ліжком [38]. В іншій справі Козятинським міськрайонним судом Вінницької області неповнолітню школярку також було засуджено за вбивство новонародженої дитини. Вона за відсутності батьків удома народила дитину та перебуваючи у стані 3 За 2019 рік в Україні перервали вагітність 47 дівчат віком до 14 років та 721 віком 15-17 років. Натомість у 2023 році ці показники 29 дівчат і 435 дівчат відповідно [37]. емоційно-нервового напруження викинула новонародженого у вікно з 5 поверху. Від отриманих забоїв голови та тіла дитина померла одразу [39]. І такі випадки, на жаль, непоодинокі. Хоча встановити точну та достовірну статистику щодо кількості вбивств юними породіллями новонароджених дітей майже неможливо, оскільки цей злочин є достатньо латентним. Не варто забувати і про випадки, коли зґвалтування вчинялося не тільки задля задоволення статевої пристрасті, а й переслідуючи мету, щоб потерпіла особа завагітніла. І не завжди ці випадки можуть отримати самостійну кримінально-правову кваліфікацію, приміром, як злочин проти людяності. Так, відповідно до даних іноземних дослідників кожна 20 жінка в США вагітніла внаслідок зґвалтування та/або сексуального примусу. Загалом понад 3 мільйони жінок завагітніли внаслідок зґвалтування і майже 5 мільйонів жінок – внаслідок сексуального примусу [40, с.389-398]. Інші ж науковці зазначають, що 30 % відсотків жінок, які були зґвалтовані інтимним партнером, також зазнали репродуктивного примусу від тієї ж особи. Приблизно 20 % повідомили, що їхній партнер спеціально вчиняв дії, щоб вона завагітніла, коли вона цього не хотіла, або намагався перешкодити їм використовувати протизаплідні засоби. Близько 23 % сказали, що їхній партнер відмовився використовувати презерватив [41, с.770-776]. Не складно передбачити, що всі ці випадки не отримали би жодної правової оцінки в Україні. До речі, подібних статистичних даних щодо нашої держави, на жаль, немає. Хоча виключати такі дії й не варто. Варто брати до уваги й те, що вчиняючи зґвалтування винна особа усвідомлює ризик вагітності для потерпілої особи і або байдуже ставиться до такого потенційного наслідку своїх дій, або бажає цього. То чому ж вона не має нести за це жодної відповідальності? Тож, на нашу думку, серед ознак, що підвищують тяжкість злочинів, у розділі 4.5 Проєкту нового КК слід передбачити й настання вагітності внаслідок сексуального насильства. Аналіз злочинів, передбачених у р.4.5 Проєкту Видається, що робоча група виважено описала більшість злочинів, передбачених розділом 4.5 Проєкту. Однак потребує осмислення доцільності існування ст.4.5.6 "Примушування до дії сексуального характеру з третьою особою", адже ця норма є спеціальною відносно ст.4.4.8 "Примушування" Проєкту. Теорія ж кри- ISSN 1995-6134 104 Forum Prava, 2025. 81(1). 97–110 (Research Article) мінального права виходить з того, що спеціальні норми існують задля спеціалізації правового регулювання, тобто для досягнення найбільшої ефективності. Вони призначені для винятків або якщо слід передбачити "додаткові умови реалізації, межі дії певних прав та здійснення обов’язків, особливий суб’єктний склад правовідносин чи відмінні від загальної норми часові рамки, а також забезпечувати більш повне та однозначне врегулювання певних видів правовідносин" [42, с.4, 5]. О.В. Ус же наголошувала, що "існування спеціальних кримінально-правових норм поряд із загальними має сенс, коли спеціальна норма по-іншому (доволі принципово) вирішує питання про кримінальну відповідальність та кваліфікацію вчиненого суб’єктом злочину порівняно із загальною" [43, с.139]. Однак порівняння вказаних норм не впливають, як видається, сутнісно на кваліфікацію і потенційне покарання, адже обидва описані злочини пропонується вважати злочинами 3 ступеня. Натомість обґрунтованою в цьому контексті видається виділення спеціальних норм щодо примушування, які передбачені ст.4.2.13 і 4.2.14 Проєкту, адже там запропоновано відносити ці злочини до злочинів 5 ступеня. Певне застереження є і щодо виокремлення ст.4.5.9 "Примушування або спонукання жінки до видалення чи калічення її геніталій" Проєкту. З однієї сторони, виокремлення такої спеціальної норми пояснюється тим, що об’єктивна сторона цього злочину ширша, ніж у ст.4.4.8 Проєкту. Водночас, постає два логічних питання: 1) чому у ст.4.5.9 Проєкту є чітка вказівка на потерпілу особу (жінка)? Адже калічення може бути здійснено не лише щодо жіночих, а й щодо чоловічих геніталій. І наявність у нас міжнародних зобов’язань, зокрема у зв’язку з підписанням Стамбульської конвенції, про що наголошує Ю.А. Пономаренко [18, c.426], навряд чи є достатнім аргументом. Адже конвенція вимагає наявність належного кримінально-правового захисту жінок, але така вимога, як видається, не виключає при цьому такого захисту і стосовно чоловіків. Інакше це буде питання дискримінаційної політики, що, у свою чергу, не відповідає інтересам України; 2) також постає питання, чи дійсно таке калічення має передбачатися нормою, яка міститься у р.4.5 Проєкту? Тобто, чи дійсно посягання тут здійснюється насамперед на сексуальну свободу або недоторканість, а не на здоров’я людини? 3) чому такі дії не можуть у частині примушування все ж охоплюватися загальною нормою? Аналіз провини (ст.4.5.10 Проєкту) Єдиною провиною розділу, що досліджується, є сексуальне домагання. При цьому категоричне заперечення викликає вказівка в цій нормі на вік потерпілої особи – 14 років. По-перше, а як же посилений захист дітей? Адже особа у 14 років є ще дитиною. По-друге, а як же кваліфікувати сексуальне домагання до малолітніх? Це примушування? Якщо так, то чим примушування 14-річних відрізняється від сексуального домагання до 14-річних? Особливо, якщо способом цих дій є залякування! При тому, що відповідно до п.43 ст.1.4.1 Проєкту "погроза – усне, письмове чи конклюдентними діями залякування людини застосуванням насильства, зґвалтуванням, знищенням чи пошкодженням майна, розголошенням дійсних чи вигаданих відомостей, які можуть скомпрометувати людину, або спричиненням їй будь-якої іншої шкоди, якщо ця людина сприйняла погрозу як таку, що може бути реалізована щодо неї чи її близької людини", а способом примушування є погроза [21]. І яка різниця по суті для потерпілої особи: її примушують/схиляють вступити у небажані сексуальні зв’язки з самим суб’єктом чи з особою, на яку він укаже? У кожному з цих випадків це небажані сексуальні зносини, які порушують право людини самостійно (не)обирати чи вступати у сексуальні зносини та обирати партнера (-ку). І наостанок: як тоді оцінювати домагання до систематичних сексуальних відносин шляхом залякування? Це готування до так званого "продовжуваного" зґвалтування (хоча авторка категорично не погоджується з трактуванням постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи" від 30.05.2008 р. № 5 про існування продовжуваного зґвалтування) чи це лиш домагання (провина)? Висновки 1. Кримінальні правопорушення проти сексуальної свободи та сексуальної недоторканості людини завдають не тільки фізичної, але й значної психоемоційної шкоди потерпілій особі. Загалом запропоновані робочою групою положення р.4.5 Проєкту є досить вдалими. Так, варто позитивно оцінити пропозицію щодо заміни термінології та закріплення ознак складів більшості кримінальних правопорушень у аналізованому розділі. 2. Водночас видається невиправдано ризикованою і тому неприйнятною новація щодо закріплення 14-річного віку особи як віку, з якого ISSN 1995-6134 105 Forum Prava, 2025. 81(1). 97–110 (Research Article) особа може надавати згоду щодо вчинення відносно неї дій сексуального характеру. Такий вік має все ж бути з 16 років, що загалом відповідатиме національній традиції та чинному законодавству, міжнародним тенденціям і (що найголодніше) медичним рекомендаціям. 3. Виявлена прогалина щодо кваліфікації катування, яке вчиняється шляхом зґвалтування. Аналіз Проєкту не дозволяє однозначно відповісти на питання, за якою нормою все ж у таких випадках кваліфікувати дії винного. 4. Також недоліком видається неврахування вагітності як ознаки, що підвищує тяжкість вчиненого злочину. Такий підхід, хоча є і нині, але все ж не враховує всього спектру негативних наслідків небажаної вагітності для здоров’я потерпілої особи. 5. Окрім того, слід ставити питання щодо необґрунтованості виділення спеціальної норми, що передбачена ст.4.5.6 Проєкту, адже є загальний склад, передбачений ст.4.4.8 Проєкту. 6. Вказівка у ст.4.5.9 Проєкту на потерпілу особу (жінка) є дискрімінуючою. Також видається, що таке калічення все ж насамперед посягає саме на здоров’я людини, а не на сексуальну свободу та недоторканість. 7. Наостанок, виходячи з положень Проєкту, виявлено, що в деяких випадках буде складно відокремлювати сексуальне домагання (провина) та примушування, що потребує коригування. Конфлікт інтересів Авторка заявляє про відсутність конфлікту інтересів. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Дудоров О. О. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи (основні положення кримінально-правової характеристики): практ. порадник / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. Сєвєродонецьк: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2018. 92 с. 2. Маркін в. І. Секс за кримінальним кодексом: нова редакція. Юридична газета. 2018. № 8 (610). Https://yur-gazeta.com/publications/practice/kriminalne-pravo-ta-proces/seks-za-kriminalnim-kodeksomnova-redakciya.html 3. Борисов В. І., Євтєєва Д. П. Щодо співвідношення складів злочинів, передбачених статтями 152, 153 КК із прийняттям Закону України № 2227-VIII. Кримінальне право в умовах глобалізації суспільних процесів: традиції та новації: матеріали міжнар. наук.-прак. круглого столу, присвяч. пам'яті акад. В. В. Сташиса (м. Харків, 15 трав. 2020 р.). Харків: Право, 2020. С. 61-68. 4. Альохін А., Кириченко С., Кориневич А. та ін.; за заг. ред. В. Щербаченка, Г. Янової. Війна без правил: гендерно-обумовлене насильство, пов’язане зі збройним конфліктом на сході України / ГО "Східноукраїнський центр громадських ініціатив". К., 2017. 216 с. 5. Зейналов Алі Огли. Гендерно зумовлене сексуальне насильство під час міжнародного збройного конфлікту на території України: постановка проблеми. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. 2024. Вип. 83. Ч. 3. С. 55-60. https://doi.org/10.24144/23073322.2024.83.3.8 6. Viktoriia Rufanova, Serhii Вabanin, Viktor Bohuslavskyi, Viktoria Savenko, Inna Melnychenko. Strengthening International Law against Sexual Violence in Armed Conflicts: Insights from the Russian-Ukrainian War. Pakistan Journal of Criminology. 2024 Vol. 16, No. 01, рр. 111-125. https://www.pjcriminology.com/wp-content/uploads/2024/01/8-Strengthening-International-Law.pdf 7. Шармар О. Зґвалтування як форма гендерно-обумовленого насильства в умовах збройного конфлікту. Міжнародна та національна безпека: теоретичні та прикладні аспекти: матеріали VІІ Міжнародної науково-практичної конференції (м. Дніпро, 17 березня 2023 р.). Дніпро: ДДУВС, 2023. С. 622-623. https://doi.org/10.31733/17-03-2023-622-624 8. Gray, H., Stern, M., Dolan, C. (2020). Torture and sexual violence in war and conflict: The unmaking and remaking of subjects of violence. Review of International Studies, 46(2), 197-216. https://doi.org/10.1017/S0260210519000391 9. Khater M. Sexual Violence Against Women During Armed Conflicts: Russian Aggression against Ukraine as an Example. Access to Justice in Eastern Europe 2022 № 4-2 (17) рр. 102-112. https://doi.org/10.33327/AJEE-18-5.4-n000431 10. Broache M. P., Kore Juhi. Can the International Criminal Court prevent sexual violence in armed conflict? Journal of Human Rights, 2023; 22(1):78-93. https://doi.org/10.1080/14754835.2022.2150517 11. Колотуха І. О. Насилля щодо жінок під час збройного конфлікту – воєнний злочин чи геноцид? На- ISSN 1995-6134 112 Forum Prava, 2025. 81(1). 111–120 (Research Article) criminal offense by examining the characteristics and features of the material environment at the scene, with the aim of establishing specific circumstances relevant to criminal proceedings in this category of cases. However, the conclusions and proposals of scientists that were formulated earlier are based on the analysis of investigative and judicial practice in peacetime. In conditions of martial law, when the activities of law enforcement agencies face significant restrictions, special attention should be given to the coordination of actions between investigators and other services, the speed of response to new challenges, and the effective use of available resources. The purpose of the article is to highlight the specifics of the tactics of conducting an inspection of the scene of the crime within the framework of criminal proceedings regarding intentional murder committed with the use of firearms in wartime. The following methods of cognition were applied: a systematic method for considering the norms of legislation and scientific positions in the specified field of professional activity; a comparative method for comparing theoretical provisions and practical recommendations on the procedural and tactical features of conducting a crime scene inspection during the pre-trial investigation of certain types of criminal offenses. Results. The importance of timely conducting the scene examination for detecting and documenting evidence, particularly biological traces, is emphasized, taking into account the specifics of wartime conditions. The significance of clear organization of the investigative-operational group and the use of tactical methods to ensure the effectiveness of the investigation and preservation of evidence in the challenging conditions of martial law is highlighted. Conclusions: In the conditions of martial law, a scene examination related to a deliberate murder committed using firearms requires careful planning and preparation, considering access restrictions, the danger of mines and explosives, as well as risks associated with military operations. To ensure the effectiveness of the investigation, it is crucial to conduct the scene examination promptly, identifying and documenting all traces, including biological ones that may be important for evidence. Adherence to principles of legality, participant safety, and the application of appropriate tactical methods are key to properly conducting the examination and preserving evidence in the challenging conditions of martial law. Keywords: intentional murder; investigative inspection; scene inspection; martial law; legal regime; armed aggression; forensic tactics; tactical technique; tactical features; investigator; specialist; technical and forensic support Постановка проблеми Інтелектуальна діяльність слідчого органу досудового розслідування на початковому етапі досудового провадження кримінальних правопорушень проти життя та здоров’я полягає в оцінці речових доказів, які отримані у результаті проведення першочергових та невідкладних процесуальних дій як то слідчі огляди місця події, трупа, речей чи документів. Наведені слідчі (розшукові) дії відзначаються ємним характером і можливістю первинної оцінки та дослідження матеріальної обстановки. Більше того, ефективність та результативність такої процесуальної діяльності залежить від досягнень у сфері криміналістичної тактики. Адже визначення вичерпного кола осіб-учасників огляду, його технікокриміналістичне забезпечення та створення інших сприятливих умов для досягнення кінцевої мети – виявлення, фіксації, вилучення та подальшого дослідження матеріальних слідів злочину, є запорукою встановлення істини у кримінальному провадження зазначеної та інших категорій. В умовах воєнного стану, коли діяльність правоохоронних органів зазнає значних обмежень, особливу увагу слід приділяти координації дій слідчих та інших служб, швидкості реагування на нові виклики та ефективному використанню наявних ресурсів. Особливості проведення слідчих оглядів висвітлені, наприклад, П.Д. Біленчук щодо тактичних аспектів проведення слідчих оглядів, зокрема у контексті організації слідчо-оперативної групи та взаємодії між учасниками при розслідуванні кримінальних правопорушень. Його роботи містять аналіз методів, які дозволяють підвищити ефективність збору доказів на місці події; М.В. Салтевський щодо правових аспектах проведення слідчих оглядів, розглядаючи нормативно-правові обмеження та їх вплив на тактику дій слідчих. Його роботи зосереджені на аналізі юридичних аспектів, які визначають допустимість та ефективність огляду місця події; О.С. Саінчин щодо розробки методичних рекомендацій для проведення оглядів місця події у кримінальних справах, що потребують особливої уваги до технічних та тактичних аспектів збору доказів та інші. Варто врахувати, що висновки та пропозиції авторів, які були сформульовані раніше, засновані на аналізі слідчої та судової практики мирного часу. Разом із цим ці дослідження не вирішують всього спектру проблем в даній сфері, оскільки були виконані ще до початку широкомасштабної агресії проти України і тому не орієнтовані на особливості умов воєнного стану. З урахуванням наведеної проблематики, метою статті є висвітлення специфіки тактики проведення огляду місця події у межах криміна- [Document text truncated for crawler view.]