НАЦІОНАЛЬНІ КУЛЬТУРИ – ГАРАНТ ЗБЕРЕЖЕННЯ ЛЮДСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ, ДУХОВНОГО ВИМІРУ ЛЮДСТВА ТА МИРУ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНИХ ВИКЛИКІВ

EAST EUROPEAN ASSOCIATION OF SCIENTISTS СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ТА СТРАТЕГІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОМПЛЕКСНОЇ БЕЗПЕКИ: ЕКОНОМІЧНИЙ, СОЦІАЛЬНИЙ, ПСИХОЛОГІЧНИЙ, ІНФОРМАЦІЙНИЙ, ВІЙСЬКОВИЙ, ПРАВОВИЙ ТА ОСВІТНІЙ ВИМІРИ Колективна монографія за редакцією д-ра держ. упр., проф. З. М. Бурик WARSAW, POLAND 2025 СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ТА СТРАТЕГІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОМПЛЕКСНОЇ БЕЗПЕКИ: ЕКОНОМІЧНИЙ, СОЦІАЛЬНИЙ, ПСИХОЛОГІЧНИЙ, ІНФОРМАЦІЙНИЙ, ВІЙСЬКОВИЙ, ПРАВОВИЙ ТА ОСВІТНІЙ ВИМІРИ КОЛЕКТИВНА МОНОГРАФІЯ за редакцією д-ра держ. упр., проф. З. М. Бурик Warsaw, Poland 2025 East European Association of Scientists УДК 351.86:355/359:338.2:004.9:316.4 С 93 Автори: Зоряна Бурик (ред.), Андрій Шинькович (розділ 1), Наталія Росоха (розділ 2), Тетяна Ханецька, Світлана Поліщук (розділ 3), Юрій Коміренко (розділ 4), Катерина Якушко (розділ 5), Ольга Гончарук (розділ 6), Ігор Горбань (розділ 7), Валерій Зубенко (розділ 8), Юрій Чикриж (розділ 9), Уляна Безкоровайна, Роксолана Неділько, Оксана Яремчук (розділ 10), Оксана Приходько (розділ 11), Андрій Войцещук, Інна Гуцул, Віктор Мартинюк (розділ 12), Олена Мартиненко (розділ 13), Юрій Бондаренко (розділ 14), Аліна Парасєй-Гочер, Інна Цибенко (розділ 15), Катерина Гурковська (розділ 16), Олександра Кузьменко, Альона Пащенко (розділ 17), Микола Старинський, Жанна Завальна (розділ 18). Рецензенти О. І. Пархоменко-Куцевіл, д-р держ. упр., професор, Університет Григорія Сковороди в Переяславі. О. В. Птащенко, д-р екон. наук, професор, Західноукраїнський національний університет. Г. М. Сюта, д-р філол. наук, професор, Інститут української мови Національної академії наук України. Рекомендовано до публікації рішенням науково-технічної радиГО «Східно-Європейська спілка науковців» (протокол № 19 від 27 жовтня 2025 року). С 93 Сучасні виклики і стратегії забезпечення комплексної безпеки: економічний, соціальний, психологічний, інформаційний, військовий, правовий та освітній виміри = Contemporary Challenges and Strategies for Ensuring Comprehensive Security: Economic, Social, Psychological, Information, Military, Legal, and Educational Dimensions : колективна монографія ; за редакцією д-ра держ. упр., проф. З. М. Бурик. — Warsaw : East European Association of Scientists, 2025. — viii+481 p. DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.17636317 ISBN 978-83-68212-07-5 (e-Book) Монографія присвячена комплексному дослідженню сучасних викликів та стратегій забезпечення комплексної безпеки держави і суспільства. У роботі розглянуто ключові виміри безпеки, зокрема економічний, соціальний, психологічний, правовий та інформаційний. Проведено аналіз загроз, що виникають в умовах воєнного стану та глобальних трансформацій. Окрему увагу приділено проблемам соціально-психологічної адаптації населення, зокрема з посттравматичним синдромом в учасників бойових дій, емоційною вразливістю підлітків, роботою на деокупованих територіях та вдосконаленню правових механізмів захисту прав військовослужбовців, корпоративних прав, протидії тероризму та домашньому насильству. Запропоновано стратегічні підходи до посилення стійкості держави, що враховують як управлінські інновації, так і роль громадянського суспільства. УДК 351.86:355/359:338.2:004.9:316.4 ISBN 978-83-68212-07-5 (e-Book) © Авторів окремих розділів, 2025 UDK 351.86:355/359:338.2:004.9:316.4 Authors: Edited by Zoriana Buryk Andrii Shynkovych (Chapter 1), Nataliia Rosokha (Chapter 2), Tetiana Khanetska, Svitlana Polishchuk (Chapter 3), Yurii Komirenko (Chapter 4), Kateryna Yakushko (Chapter 5), Olha Honcharuk (Chapter 6), Ihor Horban (Chapter 7), Valerii Zubenko (Chapter 8), Yurii Chykryzh (Chapter 9), Uliana Bezkorovaina, Roksolana Nedilko, Oksana Yaremchuk (Chapter 10), Oksana Prykhodko (Chapter 11), Andrii Voitseshchuk, Inna Hutsul, Viktor Martyniuk (Chapter 12), Olena Martynenko (Chapter 13), Yurii Bondarenko (Chapter 14), Alina ParasieiHocher, Inna Tsybenko (Chapter 15), Kateryna Hurkovska (Chapter 16), Oleksandra Kuzmenko, Alona Pashchenko (Chapter 17), Mykola Starynskyi, Zhanna Zavalna (Chapter 18). Z. Buryk (Ed.), Contemporary Challenges and Strategies for Ensuring Comprehensive Security: Economic, Social, Psychological, Information, Military, Legal, and Educational Dimensions: collective monograph. Warsaw: East European Association of Scientists, 2025. viii+481 p. http://doi.org/10.5281/zenodo.17636317 Reviewers: Oksana Parkhomenko-Kutsevil, Doctor of Sciences (Public Administration), Professor, Hryhorii Skovoroda University in Pereiaslav. Olena Ptaschenko, Doctor of Sciences (Economics), Professor, West Ukrainian National University. Halyna Siuta, Doctor of Sciences (Philology), Professor, Institute of the Ukrainian Language of the National Academy оf Sciences of Ukrаinе. ISBN 978-83-68212-07-5 (eBook) East European Association of Scientists sp. z o. o. ul. JANOWIECKA, nr 17A, lok. 3, miejsc. WARSZAWA, kod 03-887, poczta WARSZAWA, kraj POLSKA Copyright © 2025 Authors. All rights reserved. The e-book is published at https://www.eeast.net This Open Access e-book is licensed under a Creative Commons Attribution-NonCommercial (CC BY-NC) 4.0 International License. No part of this e-book may be reproduced, transmitted, or converted in any format or by any electronic, mechanical, recording, or other means without the written permission of the Eastern European Association of Scientists sp. z o. o. The author is solely responsible for the accuracy of the translation, facts, quotations, place names, proper names, organizations, companies, institutions, and other data. Publisher: Myroslav Buryk Editorial Project Manager: Zoriana Buryk Production Project Manager: Mykola Biloshkurskyi iv ЗМІСТ РОЗДІЛ 1. Інформаційно-аналітичне забезпечення асекурації продовольчої безпеки: методологія, індикатори та напрями удосконалення…………………………………………………………………………………… 1 РОЗДІЛ 2. Вплив цифрових трансформацій на соціальну стабільність: забезпечення соціальної безпеки та інклюзії методами соціальної роботи…………………………………………………………………………….... 35 РОЗДІЛ 3. Стратегії подолання ПТСР в учасників бойових дій………...... 70 РОЗДІЛ 4. Національні культури – гарант збереження людської ідентичності, духовного виміру людства та миру в умовах глобальних викликів………………………………………………………………………….. 104 РОЗДІЛ 5. Cultural Safety: Dialogue, Tolerance, Conflict Prevention…......... 150 РОЗДІЛ 6. Боротьба з тероризмом через призму правового регулювання………………………………………………………………………………............ 187 РОЗДІЛ 7. Роль технологічних аспектів у вирощуванні сої як чинника продовольчої безпеки України…………………………………………..... 205 РОЗДІЛ 8. Підвищення ефективності вирощування кукурудзи на зерно через оптимізацію технології для забезпечення продовольчих потреб України………………………………………………………………………………....... 222 РОЗДІЛ 9. Вплив елементів технології вирощування на продуктивність гороху в контексті продовольчої стабільності України……………………………………………………………………………………………..... 239 РОЗДІЛ 10. Державне управління у сфері охорони здоров’я в контексті комплексної безпеки: виклики та стратегічні підходи……… 256 РОЗДІЛ 11. Правові виклики та механізми захисту прав військовослужбовців як елемент забезпечення комплексної безпеки в умовах збройних конфліктів……………………………………………………………. 272 v РОЗДІЛ 12. Правовий механізм захисту корпоративних прав у системі забезпечення національної безпеки……………………………………… 305 РОЗДІЛ 13. Соціальна робота в умовах деокупації: виклики, стратегії, роль благодійних фондів…………………………………………………… 337 РОЗДІЛ 14. Фандрейзинг у діяльності благодійних фондів: сучасні підходи та безпековий вимір…………………………………………………………....... 366 РОЗДІЛ 15. Емоційна вразливість підлітків у воєнний час як фактор соціально-психологічної безпеки: виклики, прояви, напрями підтримки………………………………………………………………………………………...... 399 РОЗДІЛ 16. Основні проблеми та шляхи вдосконалення діяльності суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству в умовах воєнного стану…………………………..... 415 РОЗДІЛ 17. Прогнозування розвитку торговельного підприємства: практичне застосування сценарного підходу та моделей штучного інтелекту…………………………………………………………………………………………..... 434 РОЗДІЛ 18. Бюро економічної безпеки в механізмі забезпечення фінансової безпека держави та її сталого розвитку…………………………… 462 vi АНОТАЦІЯ олективна монографія присвячена комплексному дослідженню сучасних викликів та стратегій забезпечення комплексної безпеки України. Актуальність роботи зумовлена безпрецедентними загрозами, що постали перед державою та суспільством внаслідок повномасштабної збройної агресії, глобальних трансформацій та необхідності адаптації системи державного управління до умов воєнного стану. Традиційні підходи до безпеки виявляються недостатніми, що вимагає міждисциплінарного аналізу її ключових вимірів: економічного, соціального, психологічного, інформаційного, військового, правового та освітнього. Метою монографії є теоретико-методологічне обґрунтування та розробка практичних стратегій для посилення стійкості держави. Це включає аналіз специфічних загроз у кожному з вимірів безпеки та формування інноваційних управлінських підходів, спрямованих на захист населення, збереження ідентичності та забезпечення сталого розвитку в умовах екзистенційних викликів. У монографії детально проаналізовано багатовимірну структуру комплексної безпеки. В економічному вимірі особливу увагу приділено забезпеченню продовольчої безпеки. Досліджено інформаційно-аналітичні підходи до її асекурації та проаналізовано конкретні технологічні аспекти вирощування стратегічних культур (сої, кукурудзи та гороху) для задоволення продовольчих потреб. Окремо розглянуто механізми забезпечення фінансової безпеки держави, зокрема роль Бюро економічної безпеки, та застосування сучасних методів прогнозування, включаючи сценарний підхід та моделі штучного інтелекту, для управління розвитком підприємств. К vii Глибоко досліджено соціально-психологічний вимір, що опинився під найбільшим тиском внаслідок війни. Запропоновано конкретні стратегії подолання посттравматичного стресового розлалду в учасників бойових дій. Проаналізовано виклики соціально-психологічної адаптації населення, зокрема емоційну вразливість підлітків у воєнний час. Розглянуто нові завдання соціальної роботи в умовах цифрових трансформацій та специфіку її організації на деокупованих територіях, підкреслюючи роль благодійних фондів та фандрейзингу в цьому процесі. Також проаналізовано проблеми протидії домашньому насильству в умовах воєнного стану. У правовому та адміністративному вимірі робота фокусується на адаптації законодавства до нових загроз. Проаналізовано правове регулювання боротьби з тероризмом, механізми захисту прав військовослужбовців та захисту корпоративних прав як елементу національної безпеки. Окремий розділ присвячено викликам та стратегічним підходам у державному управлінні сферою охорони здоров’я в контексті комплексної безпеки. Нарешті, у культурному та інформаційному вимірі обґрунтовано роль національних культур як гаранта збереження ідентичності та проаналізовано концепцію «культурна безпека» (cultural safety), діалогу та толерантності як інструментів запобігання конфліктам. Дослідження підтверджує, що забезпечення комплексної безпеки в сучасних умовах вимагає системного та інтегрованого підходу, що виходить за межі суто військової чи економічної сфери. Монографія доводить, що стійкість держави (state resilience) ґрунтується на синергії ефективного державного управління, стійкої соціально-психологічної адаптації суспільства, надійних правових механізмів та збереженні культурної ідентичності. viii Автори наголошують на необхідності впровадження інноваційних управлінських моделей, активної цифрової трансформації соціальної сфери та посилення взаємодії між державними інституціями та громадянським суспільством, зокрема благодійними фондами. Запропоновані у роботі стратегії та практичні рекомендації спрямовані на посилення здатності України протистояти гібридним загрозам та забезпечити основу для сталого повоєнного відновлення. КЛЮЧОВІ СЛОВА: продовольча безпека, соціальна безпека, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), націоналізм, культурна безпека (cultural safety), тероризм, соя, кукурудза, горох, державне управління, військовослужбовці, корпоративні права, соціальна робота, фандрейзинг, підлітки, домашнє насильство, прогнозування, фінансова безпека. 110 британського науковця, штучна, стандартизована, не має історичної основи, ритму розвитку, відчуття часу і послідовності, вона безчасова і безконтекстна, плинна, тривіальна, повсюдна, еклектична, безформна й історично неглибока, деміфологізована і амбівалентна, поверхнева, ціннісно нейтральна і безтрадиційна, вона позбавлена будь-якого відчуття розвитку поза виконуваним теперішнім і ворожа до ідеї «коренів». Сміт говорить про її зв’язок зі швидким поступом величезних транснаціональних компаній, систем масових комунікацій і супутньої культури масового споживацтва; про глобальні культурні тенденції, що розвиваються протягом кількох десятиліть: наступ американської масової культури, англійської мови, поп-культури, візуальних мас-медій, комп’ютерно-інформаційних технологій, і ставить питання, які вже за тридцять років стали риторичними: «Чи може істотна кількість чоловіків і жінок жити за ними, а також із ними? Чи можуть вони піднестися до нової культури, нового стилю життя, який надихав і втішав би людей у втраті, горі й смерті? Яку пам’ять, які міфи й символи, цінності й ідентичності може запропонувати така глобальна культура?» [63, с. 42]. Виклики глобалізації, пов’язані з нівелюванням людської культури та загрозою її зникнення у технічному апокаліпсисі, вже на початку ХХ ст. обґрунтував у своєму персоналізмі український філософ 2 М. Бердяєв. У такому аспекті есхатологічну естетику М. Бердяєва аналізує професор Р. Горбань, стверджуючи, що саме ця філософсько-релігійна концепція пропонує назріле для сьогодення цілісне бачення майбутнього як альтернативу постмодерністській деструкції, що в усіх сферах культури продукує ціннісний хаос, а в соціополітичній – хаос керований у формі тоталітаризму. Адже, згідно з бердяєвським вченням, подальший розвиток 2 Доктор філософських наук П. Кралюк у підручник «Історія філософії України» включає персоналізм М. Бердяєва, стверджуючи, що він є найбільш ментально українським мислителем серед філософів «київського кола». Професор наполягає на актуальності інтеграції М. Бердяєва в українську філософську думку [38, c. 533–535]. Цю інтеграцію послідовно й обґрунтовано здійснює релігієзнавець Р. Горбань [16;17; 18, с. 61–105]. 111 технізованої економікоцентричної цивілізації, спрямування свідомості не на цілі, а на засоби життя, та домінування кількості над якістю чимраз ширитиме деструктивність у формі технізованого хаосу і стане шляхом до встановлення диктатур як «організованого хаосу». М. Бердяєв передбачив небувале протистояння машини і людини, отже, техніки і духу. Технічній досконалості український мислитель протиставив духовну довершеність – реалізацію людської особи в істині, добрі, красі, традиційних для європейської культури засадничих християнських категорій [74]. Український учений-літературознавець, політолог, теоретик і дослідник націоналізму О. Баган говорить про наступ неоліберального контрольованого хаосу з ідеологічними орієнтирами, що діє як м’яка сила, найперше в гуманітарній сфері філософії, освіти, літератури, мистецтва. Впливи цієї сили зростають відповідно до того, як світоглядно та морально хаотизується суспільство у відкритому ідеологами неолібералізму просторі до розвитку голого технократизму та практицизму. Після 1945 року, коли неолібералізм став мейнстрімом епохи, Західна цивілізація почала утверджувати меркантилізм як спосіб життя, космополітизм як форму національного розмивання народів, мультикультуралізм як ідеологему руйнування традицій і ментальностей, вульгарність як естетичну свідомість, спрямовані на девальвацію європейської духовної й культурної традиції. Аналізуючи теоретичний і практичний поступ ідеології неолібералізму, науковець викриває його приховану скерованість проти високої культури як форми самозбереження націй і консервативних традицій у соціумах, що стоять на шляху все більшого зростання великого капіталу [3, с. 90, 94, 96, 98, 99.] Деструктивний, поневолювальний характер неолібералізму як сукупності споріднених політико-ідеологічних доктрин і практик імперського типу, націлених на постання нового лібералістичного устрою в інтересах великого капіталу – транснаціональної олігархії, викриває і 112 доктор філологічних наук, культуролог, публіцист П. Іванишин. Безпосередніми наслідками панування неолібералізму у західній політиці після Другої світової війни є поневолення людини – дегуманізація, нації – денаціоналізація, держави – колонізація. Всі неолібералістичні течії так чи інакше виявляють свою імперську космополітичну орієнтацію, направлену на поглинання національної держави, як природної політичної форми, та заперечення націй, їх культур і цінностей. Цій імперській космополітичній нігілістичній ідеології національного поневолення, несвободи, вчений протиставляє націоналізм як буттєву ідеологію національної свободи – реальну силу, здатну вивести світ із кризи [32, с. 57–59, 76, 77, 88]. Е. Сміт вказує на думку численних ліберальних критиків націоналізму про невідповідність його цінностей та ідей глобальній епосі масштабних економік і необхідності прибрати з її незупинного поступу, як зайвий і небезпечний рудимент ХІХ ст., шляхом деполітизації, впровадженої трьома способами. Перший – відокремити культурний рівень нації від політичного рівня держави, краще, від регіональних економічних зв’язків, і редукувати до рівня місцевого «фольклорного феномену». Другий – демілітаризувати. Третій – нація може бути «нормалізована», а її націоналізм ритуалізовано. Хибність цієї ідеї полягає в ігноруванні того факту, що розвиток будь-якого націоналізму залежить від тісного поєднання, гармонії культурного та морального оновлення спільноти з політичною мобілізацією й самовизначенням її членів. Е. Сміт вважає, що неможливо ліквідувати цю «ходову пружину» націоналізму, замінивши емоційний вміст ідеалу відродження спільноти в будь-якій і кожній сфері людського життя «чистою формою» територіальної нації [63, с. 29–30]. У праці 2018 року «Чеснота націоналізму» ізраїльський політичний теоретик, біблеїст, філософ Й. Газоні пише про дискредитацію націоналізму ліберальним імперіалізмом, що триває від часів Другої світової війни, адже відповідальність за злочини гітлерівського режиму, маніпулятивно 113 перекладено на націоналізм, попри те що нацистська Німеччина не була національною державою, вона була в усіх сенсах імперією і мала на меті знищення принципу національної незалежності та самовизначення народів. Ця дискредитація спрямована на ліквідацію національної держави як інституції з метою не повторення жахів війни [13, с. 44–50]. Й. Газоні зауважує наступ на релігії: християнство та юдаїзм [13, с. 55]. Отже, йдеться про ліквідацію релігійної і національної форм свідомості, які формують людську ідентичність і відповідають за творення й збереження культури. Їх знищення – це знищення людини. Таким чином, втрачаючи в умовах технокапіталізму свої органічні форми і питомі природні функції, культура стає механічною штучною конструкцією і перетворюється на інструмент технологій, підкорених інтересам імперського космополітизму з його новітніми формами тоталітаризму. Зростає загроза трансформації в антикультуру, націлену на деградацію людини – етичну, естетичну, фізичну. Космополітизація культури й демократії – це, по суті, консцієнтальна війна імперій проти націй. З огляду на попередження М. Козловця і Т. Глушко про загрозливу тенденцію суттєвого скорочення населення у планетарних масштабах [14, с. 1005], реалізація сценаріїв глобального тоталітаризму може призвести до того, що консцієнтальна війна переросте у відкрите застосування збройної сили. У випадку агресії проти України, таке застосування призвело до війнигеноциду, в якій «геноцид є способом ведення війни, її метою, формою і змістом; геноцид є війною, а війна – геноцидом» [75, p. 25]. Прагнення обох типів тоталітаризму (класичного й інвертованого) цілеспрямовано знищити нації, пояснюється тим, що саме нації виступають гарантами збереження демократії та її розвитку в майбутньому. Німецький філософ К. Хюбнер, автор фундаментальних праць із філософії міфу, філософії науки, теорії музики, теорії мистецтва і, по суті, теорії нації – «Національне: репресоване, неминуче, бажане», написаній у 114 1991 році, наполягає на природному характері націй. Він стверджує, що нація в державі не є її функцією від її ладу, державний устрій є функцією від нації, яка в умовах історичних змін втілює притаманну їй культурну ціль, адже устрої міняються, а нація лишається. На переконання мислителя, сучасна демократична держава заснована на національному суверенітеті, позбавлена внутрішніх зв’язуючих сил, генерованих онтологічно правомірною міфічною національною свідомістю, під впливом сил відцентрованих рано чи пізно буде зруйнована [76, p. 177]. Іван Павло ІІ у філософській праці «Пам’ять та ідентичність», виданій 2005 року, також спирається на думку, що нації, як і родини, є природними спільнотами, а не просто умовностями, тому «ніщо інше не може замінити їх в історії людства» [31, c. 79]. Демократичне суспільство ближче до держави, проте нація – це той ґрунт, на якому народжується й тримається держава не, як на абстракції, а як на природній спільноті. Справжня демократія реалізується через нації, адже право нації будувати своє майбутнє на своїй культурі відображає постійний елемент людського досвіду і гуманістичних перспектив розвитку людини. Філософ висуває персоналістичне твердження: «Існує засадничий суверенітет суспільства. який виявляється в культурі нації … завдяки якому водночас найсувереннішою є людина» [31, c. 93]. Нації – гарант збереження культури. Іван Павло ІІ стверджує, що культура є специфічним способом людини «існувати» і «бути», культура є засобом бути людиною і засобом ставати ще більше людиною, тобто засобом розвитку людини. Націю об’єднують різні зв’язки, але насамперед вона об’єднана культурою, адже існує «через» культуру і «завдяки» культурі, тому нація є «вихователькою людей, щоб вони могли більшою мірою «бути» в спільноті» [31, c. 92–93]. Отже нація створює онтологічні засади миру. Існування й творення культури можливе тільки в її національних 115 формах, так вважає український філософ С. Кримський, за словами якого, культура виступає провідним чинником конституювання життя народу як індивідуальної іпостасі людства. Вона функціонує у формах, які припускають особистісне розкриття, тому культурно-історичний процес репрезентує неповторні риси як індивідуального буття людини, так і нації як історичної особи. Загальнолюдська культура існує лише як загальнозначущий аспект національних культур [41, с. 185]. Нації – гарант збереження миру. Згідно з концепцією К. Хюбнера, формування внутрішньої єдності людства, як цілісної спільноти, зв’язаної глибинними внутрішніми інтенціями збереження миру й життя на планеті (спільного дому, екологічної свідомості, солідарності), можливе лише за наявності національної міфічної свідомості. Така цілісність людства не конструюється економічними зв’язками, вона є онтологічною, пов’язаною з міфічною національною свідомістю, її творення можливе за принципом багатошарових концентричних кіл, в основі цієї багатошаровості закладено подвійність людської ідентичності як індивідуальної і національної [76, p. 297–299]. Звернувшись до історії Польщі, Іван Павло ІІ, зауважив, що польський народ всупереч намаганням чужинців знищити його, зберіг свою ідентичність і національну суверенність, спираючись лише на свою культуру, а не ресурси фізичної сили, як виявилося саме культура мала потугу більшу, ніж усі інші сили [31, c. 93]. Культуролог О. Пахльовська зауважила приклад України 2022 року, коли вперше за роки Незалежності на Заході почало формуватися сприйняття України, як незнаного світу із підставами сильної ідентичності, яка змусила країну прийняти бій, і яка має за собою сильну культуру [4]. Національна ідентичність і національна культура – взаємозумовлені явища, які зміцнюють захисну функцію національного менталітету, на руйнування якого скеровано консцієнтальну зброю. 116 2. Націофобія як консцієнтальна зброя, спрямована проти носіїв сильної ідентичності – найбільш послідовних захисників національних інтересів, національних традицій і культурних цінностей нації онад сімдесят років націофобія 3 переслідує європейських інтелектуалів настільки, що навіть над прірвою втрати національних культур і культури як головної ознаки людської ідентичності вони бояться безпідставних і бездоказових звинувачень у расизмі чи фашизмі. Страх цей, дійшовши межі самозаперечення та самознищення, перетворився на цинізм, масштаби та різноманіття проявів якого вражають. Так, уражений націофобією британський історик, теоретик і критик націоналізму Е. Гобсбаум впадає у відверту зневагу зокрема до жертв національної політики сталінізму 4 , чисельність яких у рази перевищила кількість жертв голокосту єврейського народу, до якого належить цей науковець, назвавши «великим досягненням комуністичних режимів у багатонаціональних країнах» обмеження «катастрофічних наслідків націоналізму всередині себе» [15, с. 239]. Цією загальноєвропейською фобією та безкарністю Російської імперії за політику геноциду проти українського народу, що триває понад триста років, скористалася Російська Федерація, розв’язавши «екзистенційну війну» проти «існування української ідентичності» [72, с. 69] та 3 Термін «націофобія» використовується у статті не в розумінні, запропонованому сучасними підручниками з політології як відповідник етнофобії – ворожого ставлення до інших націй чи етносів [48, с. 270], а в значенні ірраціонального страху щодо самого феномена національного. Така дефініція близька до погляду політолога, доктора філософських наук А. Колодій, яка умовно поділяє науковців-націологів на «націофілів» і «націофобів» на підставі імпліцитно присутніх в їхніх творах ціннісних установок та емоційно забарвленого ставлення, що обумовлює вибір кута зору. До других дослідниця відносить, зокрема конструктивістів, насамперед Е. Гобсбаума, Е. Ґеллнера, Б. Андерсона, які заперечували або мінімізували роль етнічного чинника в процесах націогенези, стверджуючи думку про штучність націй і національних рухів [34, c. 199–211]. 4 У народній книзі-меморіалі «Голодомор 33» (1991) В. Маняк посилається на підрахунки відомого радянського історика Р. Медвєдєва, який називає кількість жертв сталінських репресій приблизно 40 мільйонів, половина з них належать Україні [33, с. 583]. П 117 «національної Незалежності» [64, с. 13]. України під гаслом знищення укронацистів-бандерівців і вчинивши тотальний геноцид на її суверенній території. Слід зазначити, що від початку здобуття Незалежності імперська українофобія, успадкована агресором від попередніх режимів – царського й радянського, спираючись на сучасні технології набирала дедалі більших масштабів і була чітко скерована на дискредитацію всіх націоналістичних сил України. Так, британський і канадський політолог Т. Кузьо звертає увагу на риторику Партії регіонів напередодні Євромайдану, в заявах і публікаціях представників якої посилено нагніталися такі дискурсивні елементи: «фашиствующие» бойовики, звірство й терор, політичні екстремісти, молодики, нелюди, безчинства та відверті звірства, злодіяння, ворожнеча й ненависть, насильство та хаос, політичний тероризм, неонацизм, неофашизм, фашизм і т. ін.; ці ідеологічні штампи згодом підхопило російське телебачення, а всі, хто протистояв «регіоналам», стали «фашистами» [43, с. 178–179]. Від початку російсько-української війни 2014 року активність і масштаби російської пропаганди значно посилилися. Російські ЗМІ фабрикували та поширювали світом фейки й квазіантифашистські наративи, бездоказово звинувачували в нацизмі й навішували ярлики «карателів» і «бандформувань» на добровольчі формування [65, с. 19], які просто з Майдану Гідності пішли на фронт і першими стали на захист східних кордонів України. Найбільш боєздатні батальйони були сформовані націоналістичними структурами: ВО «Свобода» та ініційованим «Тризубом» імені Степана Бандери громадським і військово-політичним рухом «Правий сектор», до якого ввійшли УНА–УНСО, «Патріот України», «Білий молот», «Чорний комітет», Комітет визволення політв’язнів, «Карпатська Січ», окремі націоналісти й футбольні фанати [62, с. 243]. Зазначені військові формування відіграли важливу роль у стримуванні російської аґресії, оскільки, за спостереженнями історика й доктора політичних наук О. Сича, 118 у бойовій діяльності добробатів, створених під впливом українських парамілітарних націоналістичних структур, велике значення мав досвід, набутий цими організаціями протягом їхнього існування [62, с. 170, 179]. Російські наративи, спрямовані на дискредитацію парамілітарних націоналістичних структур до та під час російсько-української війни, зокрема її гарячої фази, продукуються в різні способи і всередині самої Української Держави. Вони не тільки транслювалися та транслюються представниками різних ЗМІ, а й проникли в науковий дискурс, адже до дискредитації націоналістів-захисників України долучалися й вітчизняні вчені, які за період війни на поширенні цих наративів встигли захистити як кандидатські, так і докторські дисертації. Прикладом, що дає уявлення про дослідження такого типу, а також підстави для відповідних висновків щодо їх практичного значення, можуть слугувати праці доктора політичних наук Є. Васильчука. У фокусі його знищувальної безапеляційної критики опинилися УНА-УНСО, «Свобода», «Тризуб», Соціал-Національна Асамблея, «Правий сектор», «Патріот України», «Братство» та інші націоналістичні спільноти, представники яких сьогодні є «основою національного духу на фронті» [36]. Доктрину сучасного українського націоналізму Є. Васильчук спрощує до праворадикального екстремізму і, попри те, що адептів національної ідеї представляє аутсайдерами та маргіналами, наполягає на великій загрозі громадській і національні безпеці через створення українськими націоналістами парамілітарних формувань, побудованих на «жорсткій парамілітарній ієрархії», спрямованій на «усереднення інтелектуального рівня своїх активістів» і адаптацію до сучасних реалій «фантасмагоричних ідей про необхідність боротьби з уявним «ворогом» [7, c. 117]. Про це йдеться в довоєнних статтях 2013 року, тобто написаних політологом до ключової в історії українських парамілітарних формувань події – створення на їх основі у 2014 році найбільш боєздатних добровольчих батальйонів, 119 завдяки яким значною мірою виборювалися, за словами Т. Кузьо, перемоги на полі бою та припинення путінської агресії [43, с. 397]; ці аутсайдеринаціоналісти готувалися до відсічі нападу реального ворога 5 , а кандидат політичних наук навіть не підозрював ні про існування ворога, ні про його наміри. Позаяк у докторській дисертації, захищеній у 2016 році, Є. Васильчук про цей історичний факт не обмовляється жодним словом, як і про пов’язану з ним епохальну подію – російсько-українську війну, натомість поглиблює тенденцію негативного висвітлення парамілітарних націоналістичних структур, продовжуючи наполягати на низькому рівні інтелектуального та культурного розвитку їх членів і лідерів 6 , боротьбі з «уявним «ворогом»-фантомом» [8, c. 201], створенні та функціонуванні на їх основі «незаконних воєнізованих формувань, що намагаються перебрати на себе функції збройних сил і правоохоронних органів держави» [8, c. 85], організації та забезпеченні їхньої участі в «масових заворушеннях, регіональних військових конфліктах» [8, c. 85], очевидно, маючи на увазі під «незаконними воєнізованими формуваннями» добробати, «масовими заворушеннями» – Майдан Гідності, «регіональними військовими конфліктами» – російсько-українську війну. Такий негативізм спростовує Т. Кузьо, стверджуючи, що добровольчі батальйони не були «набродом неконтрольованих ультраправих екстремістів», а мали високий рівень мотивації та патріотичного обов’язку, тому їхній організований військовий 5 Підстави для розуміння позиції українських націоналістів поширюваної ними у публічному просторі України та за її межами надають, наприклад, міркування провідника «Тризубу» і «Правого сектора», у 2021 році радника Головнокомандувача ЗСУ В. Залужного, сьогодні командувача Української добровольчої армії, Д. Яроша, висловлені ним в інтерв’ю різних років, зокрема у серпні 2008 року з приводу російськогрузинської війни «Рано чи пізно, але ми приречені воювати з Московською імперією» [30] та у вересні 2015 року з приводу вже російсько-української війни «Я на війні комфортно себе почуваю, бо готувався до неї 20 років» [69]. 6 Науковець ігнорує той факт, що серед ідеологів Всеукраїнської Організації «Тризуб» імені Степана Бандери, Організації Українських Націоналістів (ОУН), Всеукраїнського Об’єднання «Свобода», «Правого сектора», Азовського руху й інших націоналістичних спільнот чимало науковців, зокрема це доктори наук географічних – С. М. Шевчук, історичних – П. П. Гай-Нижник, О. А. Однороженко, політичних – О. М. Сич, Л. В. Чупрій, філологічних – П. В. Іванишин, І. Д. Фаріон та кандидати наук військових – Б. М. Галайко, історичних – О. А. Алфьоров, А. О. Бондаренко, Д. В. Ковальов, М. С. Кравченко, Р. О. Пономаренко, філологічних – О. Р. Баган, В. П. Іванишин, Б. О. Червак, філософських – В. В. Дутчак, І. В. Загребельний, О. О. Маслак, Е. А. Юрченко та інші. Серед них є ті, хто був на фронті, або зараз на фронті. 126 простір виступає місцем структури, стійкості, що є реальним, справді існуючим серед навколишнього аморфного хаосу; його відкриття дозволяє знайти вихідну точку й орієнтуватися в суцільному безладі, творити справжнє життя, міняти ситуацію, знищувати систему зумовленостей. За словами науковця, Axis mundi стає центром онтологічної мутації – прориву на інший рівень, завдяки якому з’являється можливість переходу з одного способу буття в інший [28, c. 12–13, 207–211]. Протягом весни 2024 року бомбосховища «Азовсталі» являли собою пульсуюче серце України, в якому творилась нова реальність – кожної миті дух перемагав матерію, кожної хвилини, кожної години, кожного дня доводив свою вищість. У реальному місці, реальному часі, реальні особи втілили головну ідею націоналістичного руху, на основі якого 2014 року постав батальйон «Азов». Ця ідея «заперечує панування матеріального над життям людини і народу» [5, c. 34]. Вона була сформульована Андрієм Білецьким – тоді політв’язнем режиму Януковича, сьогодні полковником, командиром Третього армійського корпусу ЗСУ: «Дух править матерією, а не навпаки» [5, c. 34]. За твердженням Еліаде, спосіб буття можна змінити лише внаслідок розриву [28, c. 209]. Отже, силою духу захисники Маріуполя розірвали онтологічні межі сучасної суто матеріальної дійсності й матеріального досвіду та зумовлених ними споживацьких, виключно кількісних цінностей і сформували нову онтологічну реальність, у якій дух домінує над матерією та визначає якісно-ціннісний спосіб буття людини у світі. Онтологічну мутацію, яка відбулася на території «Азовсталі», дуже влучно визначив Ю. Бутусов: «Ці люди давно перейшли межі витривалості та жертовності – вони створили нові, і це неймовірно у 21-му сторіччі» [6]. Співзасновник батальйону Азов, Цивільного Корпусу «Азов», ТРО Азов-Київ і Центурії, головний ідеолог Азовського руху, ветеран російськоукраїнської війни, історик М. Кравченко (друг «Крук») ще у 2020 році розкрив формулу, на основі якої виникла українська модель національного 127 опору в протистоянні нації тоталітарним імперіям: «Нашому менталітету реально притаманні дві визначальні риси – мрійливість і витривалість. Якщо перша риса змушує нас ставити перед собою нереальні цілі, то друга дає можливість долати нереальні перешкоди у реалізації національних мрій» [37, с. 21]. На основі цієї формули історик створив термін «контрфактичний націоналізм», окресливши в ньому специфіку українського націоналізму, характерну для всіх його течій і періодів розвитку, успадковану ментально, яка не вкладається в загальні типології націоналізму, адже «історія неодноразово доводила, що нереальний сценарій для нас [українців] виявляється найбільш реальним» [37, с. 21]. Подібну якість українського менталітету як визначальну в найбільш мілітаризованої групи його носіїв виокремлює С. Кримський. Досліджуючи базові архетипи української культури, він зауважує, що етнічні спільноти як природні, а не штучні, утворення мають здатність «регенерувати, відтворюватися знову й знову в нових історичних обставинах» [41, c. 190]. Про таке самовідтворення свідчить нетлінність етнічних цінностей – мови, моралі, побуту, культури. На думку філософа, «спіралі історії» накручуються на стрижневі цінності – базові архетипи культури, які, збагачуючись, відроджуються в нових формах, трансформуючи сучасність у «всечасність метаісторії» [41, c. 190]. У цьому контексті С. Кримський звертається до концепції англійського мислителя ХХ ст. А. Вайтгеда про те, що розвиток певних цивілізацій визначається зокрема енергією історичної пригоди, яка долає метафізичну відстань між світом мрій і реальністю. У світлі ідеї А. Вайтгеда професор розглядає історичну місію української цивілізації, в якій козаки виступають утіленням «високої авантюри», пригоди, якщо під нею розуміти здатність людини долати лінійну одноманітність подій буденності втілюючи в реальність життя спрагу героїчної дії [41, c. 203]. Під таким кутом зору, мрійливість і витривалість, як незмінні риси українського менталітету, виступають константою героїчної дії. 128 В аспекті зауваження С. Кримського цікаво простежити символічний зміст руху спіралі історії, на шляху якого опинився Маріуполь. Науковці визначають витоки історії міста з появи на початку XVII ст. укріпленого форпосту «Домаха», зведеного запорізькими козаками на території Кальміуської паланки і згодом перетвореного на паланкову столицю – адміністративний центр «Кальміуська слобода», що було чітким маркером для позначення територіальної належності регіону Північного Приазов’я до запорозького козацтва. Із ліквідацією Війська Запорізького Катериною ІІ 1775 року козаки були змушені залишити гирло Кальміусу, а землі Кальміуської паланки увійшли до складу Азовської губернії Катеринославського намісництва [61, c. 228, 245, 253, 254]. Після знищення та розформування слобідського козацтва й остаточного поглинання імперією українського Причорномор’я українське місто отримало грецьку назву Маріуполь від переселених насильно з Криму на козацькі землі греків. Місто Марії за часів Незалежності України повернуло своє історичне найменування, спаплюжене імперським режимом у 1948 році, коли сталінський уряд надав йому ім’я партійного функціонера А. Жданова, запроваджувача радянського культурного вчення 1946 року (сумнозвісної «жданівщини»), згідно з яким діячі культури, зокрема науки, літератури, мистецтва, у своїй творчості мали дотримуватися основної лінії Партії. Доктрина А. Жданова загальмувала відродження української культури після війни, під час жданівської кампанії відновилися репресії й цькування національної творчої й інтелектуальної еліти повоєнної України. У 2022 році за перші місяці окупації рашисти знищили десятки тисяч маріупольців і перетворили місто на руїну. Маріуполь став найбільшою трагедією на континенті після Другої світової війни [71]. Проте він став символом не національної трагедії, а національної витривалості та відродження національного духу. На думку філософа С. Кримського, символи виступають не тільки 129 мовою культури, а й станами життєдіяльності людини, утворюючи особливу семіотичну фактуру буття чи його ментальну онтологію [40, c. 7]. Симптоматично, що саме комбінат «Азовсталь» став «вихідною точкою» онтологічного розриву, оскільки він є сучасним символом міфічного хаосу – конкретним втіленням в українських реаліях ХХ–ХХІ ст. спотворення економікоцентричним світоглядом системи людських цінностей. По-перше, цей «металургійний велетень» [58] безпосередньо пов’язаний з одним із найжахливіших етапів колонізаторської політики геноциду українського народу, впроваджуваної радянською імперією в 1930–1933 рр. Дослідник геноциду українства й голодоморів В. Сергійчук стверджує, що одним зі способів розмиття суцільного українського етнічного тіла було створення окупаційним режимом у споконвічних хліборобських регіонах промислових центрів, а широкомасштабне розшматування суцільної української етнічної території відбулося під час Голодомору 19132–1933 рр. [60, c. 143]. За свідченням історика, спланований геноцид українського хліборобства розпочався компанією більшовицької влади проти так званого куркульства, яка й відкрила дорогу другій, ще страшнішій, хвилі Голодомору 1932–1933 рр. [59, c. 54]. Розкуркулення було узаконене наказом ОДПУ СРСР № 4421 від 2 лютого 1930 року, згідно з яким активних і авторитетних людей на селі мали відправляти до концтаборів, майно конфісковувати, їхні родини виселяти на північ Радянського Союзу, а до найбільш злісних застосовувати вищу міру покарання. Цього ж дня – 2 лютого 1930 року – в «Известиях» друкується постанова ВЦВК СРСР і Раднаркому СРСР про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації та боротьби з куркульством. А вже 4 лютого 1930 року голови ВЦВК – М. Калінін і Раднаркому СРСР – О. Риков підписали таємну інструкцію органам влади на місцях щодо негайного розгортання у вказаних регіонах заходів із виселення куркулів і конфіскації їхнього майна 130 [60, c. 143]. Саме 2 лютого 1930 року Президією ВРНГ СРСР було ухвалене Рішення про будівництво металургійного заводу «Азовсталь» у Маріуполі, а вже 12 серпня 1933 року завод видав перший чавун [1]. За підрахунками Міжнародної комісії з розслідування голоду 1932–1933 рр. в Україні (Нью-Йорк, 1988), на липень 1933 року життя було відібране в понад 7,5 мільйонів українців [60, c. 16]. Автор концепції геноциду Р. Лемкін звертає увагу на заяву політичного керівника Української Соціалістичної Радянської Республіки, Генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора в газеті «Известия» від 2 грудня 1933 року про український націоналізм як головну небезпеку для радянської влади. Щоб викорінити цей націоналізм і було організоване систематичне винищення носіїв національного духу України, хранителів і творців національної культури, фольклору, музики, мови й літератури: її мозку – інтелігенції, її душі – священників, зберігачів національної традиції – селянства [44, c. 55–57]. Будівництво заводу виступило одним із системних заходів політики геноциду як боротьби з українським націоналізмом, яку проводив колонізаторський уряд у підрадянській Україні. По-друге, «Азовсталь» є власністю донецької фінансово-економічної групи System Capital Management Р. Ахметова – найбагатшого за версію Forbes на 27 грудня 2022 року олігарха України. По-третє, «Азовсталь» протягом десятиліть не виходить із переліку десяти найбільших забруднювачів довкілля на загальнодержавному рівні. Комбінат входить до міжнародної групи гірничо-металургійних компаній Метінвест, маріупольськими підприємствами якої володіє Р. Ахметов. Оскільки металургійні комбінати Ахметова перетворили приморське курортне місто на непридатне для життя, жителі Маріуполя називають її «Смертьінвест», зокрема і через те, що не так давно на «Азовсталі» працювало 40 тисяч робітників, а у 2019 році – 10 тисяч [52]. За словами маріупольської журналістки Ю. Горкуші, «Азовсталь» є символом влади олігархів [46]. 131 До лютого 2022 року комбінат був промисловим форпостом олігархічної економіки, в абсолютно негативному значенні символом привласнення багатства українського народу, грабіжницької експлуатації природних ресурсів і нещадного знищення довкілля. Захисники Маріуполя перетворили «Азовсталь» на оборонний форпост у прямому сенсі слова та втілили в життя принцип, який визначає Ідею Nації, сформульовану найбільш авторитетним із лідерів Організації Українських Націоналістів для бійців «Азову» Є. Коновальцем: «У вогні перетоплюється залізо на сталь, у боротьбі перетворюється народ на націю» [66]. Символ олігархічної економіки «Азовсталь» став центром онтологічного розриву та вихідною точкою прориву у світ національної міфічної свідомості. Розрив відбувся й на граматичному та лексичному рівнях мови: «Азов – сталь». На цих засадах формувалося і семантичне поле концепту «азовці», яке включає не тільки бійців полку «Азов» як осередка оборони міста, а й усіх захисників Маріуполя. Завдяки онтологічній перемозі духу над матерією Маріуполь не став сучасним Освенцимом – символом «небаченої, доведеної до межі жорстокості» [67], він став символом незламності, нескореності, неспинності національного духу, символом сильної української ідентичності, міцнішої за сталь. Ці якості особистості задекларовані в гаслі військового формування «Азов»: «Незламні, нескорені, неспинні!». Як і передбачав у 2013 році засновник «Азову» А. Білецький, від Донбасу всією Україні засяють переможні прапори, на яких буде викарбуваний символ національного духу – Ідея Nації [5, с. 34]. Захисники Маріуполя довели на конкретному прикладі силу універсальної Ідеї Nації як символу любові, а не ворожнечі, отже, символи націоналізму своїм конкретним втіленням універсального змісту були протиставлені сучасній культурі симулякрів, брехні й дезінформації, а також ними підживлюваній націофобії. Місто Марії стало центром відродження міфічної національної свідомості й інспірованого цією свідомістю героїчного епосу, тобто 132 національної історії, як її фіксує народна пам’ять, а не офіційна історіографія, яка як форма наукового мислення не здатна запропонувати цілісне бачення історичних подій, оскільки в ній нелегітимізовані категорія «дух» і зумовлені нею поняття «героїчне», «священне», «слава». 4. Повернення категорії героїчного в сучасну культуру ’ясовуючи роль міфу у свідомості сучасної людини, український філософ В. Горський висловлює думку про те, що тотальна деміфологізація свідомості зумовлює потребу поновлення міфологічного контексту культури [23, с. 94]. У сформованій космополітизмом, заснованій на сцієнтизмі й секуляризмі, універсальній культурі, позбавленій історичної основи, культурі яка не визнає онтологічної правомірності міфічної національної свідомості, відбувся розрив з авторитетним історичним і повчальним наративом народу, тому вона здатна генерувати виключно штучні антибуттєві міфи, такі ж гібридні й еклектичні, як і сама технічна і безчасова космополітична культура. Такі міфи маніпулюють свідомістю людини, інспіруючи хибні настанови і хибні дії, засновані на штучних наративах, вони позбавляють людину вибору, відтак відповідальності. Як стверджує шотландський філософ Е. Макінтайр у праці 1984 року «Після чесноти», в архаїчних культурах головним засобом моральної освіти, було розповідання історій, укорінених у минулих героїчних часах, які розповідають про предківщину. Епічна оповідь містить концептуальну схему моралі, каркасом для якої виступає форма наративу, утілена в моральному житті індивідів і в колективній соціальній структурі. Хоробрість у героїчних суспільствах важлива не просто, як риса особи, а як риса, необхідна для підтримки сім’ї та громади, оскільки бути хоробрим – означає бути тим, на кого можна покластися. Хоробрість була важливою у З 133 дружніх стосунках, які будувались за зразком кровних із відповідними братерськими обов’язками. Важливою була і вірність. Мислитель зауважує: «Хоробрість мого друга гарантує мені його здатність допомогти мені та моїй родині; вірність мого друга гарантує мені його волю допомогти. Вірність моєї сім’ї – основний гарант її єдності» [45, c. 184]. Ідентичність у героїчних суспільствах містить у собі особливість і здатність відповідати за те, що зробив або не зробив, згідно зі своєю роллю в суспільстві, чи повинен зробити для інших, і «ця відповідальність закінчується тільки зі смертю» [45, c. 189]. Оскільки в давніх епічних текстах епістемологія, етика й естетика складали гармонійно врівноважене онтологічне ціле (як істина, добро і краса), то їх призначення не обмежувалась пізнанням, навчанням чеснотам чи отриманням естетичної насолоди, а полягало в гармонійному введенні особи в космос і соціум, готувало людину з гідністю прийняти свою долю і смерть. Саме ця гідність у прийнятті своє долі вразила відомого словенського психоаналітика, культуролога й філософа С. Жижека 2022 року, коли українці вчинили спротив в рази сильнішому супротивнику: «Ви обираєте боротьбу, тому що не можете обрати інше. Це той радикальний вибір, коли усвідомлюєш, що не зміг би жити, вчинивши інакше. Це те, чого Європа зараз має навчитися у вас: мати свободу робити те, що маєте» [29]. На думку Е. Макінтайра, виявлення героїчних чеснот потребує як особливого типу людської істоти, так і особливого типу соціальної структури, щоб повернути мораль у сучасну культуру, «ми маємо навчитись у героїчних суспільств двох речей: по-перше, що будь-яка мораль завжди до деякої міри є соціально локальною і специфічною, і що прагнення сучасної моралі до універсальності звільненої від будь-якої специфіки, є ілюзорним; по-друге, що чесноти ми можемо здобути лише як частину традиції, за якою ми успадковуємо їх і наше розуміння їх від низки попередників, у якій героїчні суспільства посідають перше місце» [45, c. 189–190]. 134 Е. Сміт зауважує в сучасних національних культурах розрив між авторитетним історичним і повчальним наративом народу та повторюваним наративом називання, який виконується в щоденному житті і через який народ відтворюється. Ця втрата живого зв’язку з традицією, з давнім наративом, що давав культурні взірці неминущого – того, чому належить бути в усі часи, призвела до спотворення національної ідентичності, яка стала «гібридною й амбівалентною» [63, с. 39]. У такій ідентичності немає місця героїчному, немає засобів відродження національного духу. Ще 1948 року у статті «Хрест проти диявола» Д. Донцов говорить про охоронну та консолідуючу функцію епічного наративу нації. Понад тисячу років українська ідентичність не просто зберігала тяглість живого зв’язку з національно-релігійною традицією, а гартувалась у змаганнях за незалежність національну і за віру християнську – кодекс, статут всього внутрішнього устрою суспільства, що нормував усі відносини суспільності. Це була система понять Правди, Добра, Краси, передана в оповіданнях, заповідях, притчах, яка вкорінювалися в мозок і серце, формувала душевне і духовне «Я» людської особи, «тримаючи на припоні моральної дисципліни відосередкові інстинкти людини, хоронячи від розвалу громаду і націю» [27, с. 74]. У символіці тих притч були тверді правила поведінки, яскраві приклади, були духові обручі, які твердо тримали дух суспільності та її тіло від розпаду. За свідченням Д. Донцова, сучасна йому здехристиянізована Європа волі до цієї боротьби не має. Натомість Україна героїчний чин щораз виявляє перед екзистенційною загрозою як нація із сильною ідентичністю, за якою стоїть сильна культура. Прикладом тому служить історія пісні «Ой у лузі червона калина…», що від часів Хмельниччини стала гімном змагань за незалежність. У 2022 році вона стала символом українського спротиву, її переспівував увесь світ, захоплений живою енергію «неминущого» 135 української міфічної свідомості. У позаминулому століття ця життєдайна енергія українського героїчного наративу надихнула німецького поета, літературознавця й перекладача Ф. Боденштедта (1819–1892) на глибоке вивчення українського фольклору, переклад творів німецькою і французькою мовами та видання книги «Поетична Україна. Збірка малоруських народних пісень» 1845 року, в якій він писав: «Ніде у світі древо народної поезії не давало такого доброго плоду, ніде народний дух так не живучий, так барвисто й сонячно себе не виявив у своїх піснях, як в українців» [73, p. 16]. Ця збірка включає героїчний епос, зокрема українську народну думу XV–XVI ст. «Втеча трьох братів з Азова» [73, p. 85–91], в якій актуалізовано зауваження Макінтайра про хоробрість і вірність, про порушений лицарський кодекс честі, відтак втрачену єдність родини та загибель всіх представників її молодого покоління. Український героїчний епос, у якому топонім «Азов» посідає далеко не останнє місце, століттями примножував славу звитяг українського війська. Вершиною героїчного епосу, народженого цією війною, став славень захисникам міста Марії «Азов – сталь», створений гуртом Kozak System [77] та презентований як пісня і відео на цифрових платформах 26 травня 2022 року. Він написаний у формі молитви, в сакральному просторі якої постає діалог зі Святою Божою Матір’ю – з одного боку, і реальною жінкою – з іншого. У світлі української ментальності рефрен «Не плач моя люба! Воскреснемо знов!» включає весь асоціативний ряд релігійно-національних і родинних конотацій образу жінки, пов’язаний із заступництвом Діви Марії – доньки, коханої, сестри, матері-неньки, України-неньки, Божої Матері, Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки українського війська (козацтва, Української Повстанської Армії та сучасних захисників і захисниць України), Покрови Матері Слави (в Колодарі православних рідновірів), Берегині (давньоукраїнська богиня захисту людини від чорних 142 науки, 2(96). 99–107. https://doi.org/10.35433/PhilosophicalSciences.2(96).2024.99-107 15. Гобсбаум, Е. (2010). Нації і націоналізм, починаючи з 1780 року: Програма. Міфи. Реальність. (Т. Корпала, Пер. з англ.). Київ: Український Центр духовно культури. 16. Горбань, Р. А. (2014a). Етнокультурні джерела релігійного екзистенціалізму Миколи Бердяєва. «Релігієзнавство в Київському університеті: Інституційний та персональний виміри». До 55-ї річниці кафедри релігієзнавства. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції, 22 вересня 2014 р. (с. 43–47). Київ: Київський університет, 2014. https://www.academia.edu/78591072/ 17. Горбань, Р. А. (2014b). Культурно-етнічні засади комюнаторного персоналізму Миколи Бердяєва. Сучасна політична нація: Духовно-моральні, культурно-етичні та соціально-економічні засади розвитку: Матеріали ХІV науково-практичної конференції (м. Київ, 15 травня 2014 р.) (с. 105–107). Київ: Національна академія управління. https://www.academia.edu/78589838/ 18. Горбань, Р. А. (2019). Шляхи розвитку персоналістичної думки в країнах євроатлантичного регіону. Польська версія: Чеслав Бартнік: Монографія (с. 61–105). Київ: Білий Тигр. https://chtyvo.org.ua/authors/Horban_Richard/Shliakhy_rozvytku_personalist ychnoi_dumky_v_krainakh_ievroatlantychnoho_rehionu_Polska_versiia_Chesl/ 19. Горбань, Р. А. (2023). Глобальний економікоцентризм проти українського особоцентричного націоналізму (на зламі цивілізаційної парадигми). International scientific conference «History, political science, philosophy, and sociology: Development trends in the 21st century»: Conference proceedings (September 6–7, 2023, Wloclawek, the Republic of Poland) (р. 58–64). Riga: Baltija Publishing. https://doi.org/10.30525/978-9934-26-343-9-14 20. Горбань, Р. А. (2024). Український опір і радикальна зміна світу. 143 Global scientific trends in history, political science, sociology, and philosophy (October 3–4, 2024. Riga, the Republic of Latvia) International scientific conference (с. 80–86). Riga: Baltija Publishing. https://doi.org/10.30525/978-9934-26-4900-19 21. Горбань, Р. А. (2025). Онтологічний зміст війни за українську ідентичність. Відновлення України: Міжгалузевий теоретико-прикладний аналіз та потенціали розвитку: Міжнародний науково-практичний форум, 11 квітня 2025 року, м. Одеса. Ч. 2 (с. 195–199). Львів – Торунь: Liha-Pres. https://doi.org/10.36059/978-966-397-491-0-61 22. Горбулін, В. П., Власюк, О. С., & Кононенко, С. В. (2015). Україна і Росія: Дев’ятий вал чи Китайська стіна. Київ: Національний інститут Стратегічних досліджень. https://niss.gov.ua/sites/default/files/201512/Gorbulin_Ukraine_08_05_pereverstka2.indd-2da77.pdf 23. Горський, В. (1998). Міф у сучасній культурі та його модифікації на полі історико-філософського українознавства. Дух і літера, 3–4, 92–112. https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/d9cb13aa-777e4579-ae79-624194b779e6/content 24. Грінберг, М., & Петров, М. (2021). Символи ненависті: Довідник. Київ: Українська Гельсінська спілка з прав людини. https://www.helsinki.org.ua/wp-content/uploads/2021/02/PrevHate_Symbols_A4.pdf 25. Данильян, О. Г., & Дзьобань, О. П. (2021). Мережеві війни як феномен інформаційного суспільства. В Війни інформаційної епохи: Міждисциплінарний дискурс: Монографія. (с. 36–55). Харків: ФОП Федорко М. Ю. https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/19017/1/Dzeban_mono.pdf 26. Денін, Патрік Дж. (2023). Чому лібералізм зазнав невдачі (Ю. Підлісний, Пер. з англ.). Львів: Свічадо, 2023. 27. Донцов, Д. (2015). Хрест проти диявола. В Вибрані твори: У 10 т. Т. 144 9: Ідеологічна і культурологічна есеїстика (1948–1957 рр.) (с. 69–80). Дрогобич: Відродження. http://dontsov-nic.com.ua/dontsov-d-vybrani-tvoryu-10-t-drohobych-lviv-2011-2016/ 28. Еліаде, М. (2001). Мефістофель і Андрогін (Г. Кьорян, В. Сахно, Пер з нім., фр., англ.). Київ: Основи, 2001. 29. Жижек, С. (2022, Травень 27). Вершники Апокаліпсиса. Хмарочос. https://hmarochos.kiev.ua/2022/05/27/slavoj-zhyzhek-poyasnyuye-chymborotba-ukrayincziv-podibna-do-kohannya/ 30. Зарубинська, М. (2008, Серпень 25). Дмитро Ярош: «Рано или поздно, но мы обречены воевать с Московской империей». Kavkazcenter.com. https://www.kavkazcenter.com/russ/content/2008/08/25/60501.shtml 31. Іван Павло ІІ. (2005). Пам’ять та ідентичність. Бесіди на зламі тисячоліть (М. Прокопович, Пер. з італ.). Львів: Літопис; Український Католицький університет. 32. Іванишин, П. (2021). Неолібералізм як імперська ідеологія: Вступ до націософського тлумачення. Український націоналізм у сучасному ідеологічному протистоянні. Збірник матеріалів Восьмих Бандерівських читань (с. 49–88). Київ: УСС; Основа-Принт Плюс. https://ussd.org.ua/wpcontent/uploads/2022/02/Banderivski-chytannya_VIII.pdf 33. Коваленко, Л. Б., & Маняк, В. А. (Упорядн.). (1991). 33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал. Київ: Радянський письменник. http://history.org.ua/LiberUA/5-333-00875-2/5-333-00875-2.pdf 34. Колодій, А. (2002). Проблеми націй і націоналізму в сучасній західній науковій літературі. Народознавчі зошити, 2, 199–211. https://political-studies.com/?p=519#politics3 35. Коміренко, Ю. А. (2025). Актуальність досліджень світоглядного виміру національної безпеки. Вісник воєнної розвідки, 85, 77–79. 36. Корчинський, Д. (2023, Липень 05). ЗСУ просуваються під Бахмутом. Націоналізм та перемоги. НАТО та Столтенберг. Дмитро 145 Корчинський. https://www.youtube.com/watch?v=84RSTK_eWpA 37. Кравченко, М. С. (2020). Національна Ідея і контрфактичність українського націоналізму. Nаціоналістичний Ідеологічний Журнал, 1, 20– 21. https://rainshouse.com/nizh2-ebook/ 38. Кралюк, П. М. (2015). Історія філософії України: Підручник. Київ: КНТ. https://chtyvo.org.ua/authors/Kraliuk_Petro/Istoriia_filosofii_Ukrainy/ 39. Кречко, Я. (2019, Березень 04). Знову на передовій: Навіщо «Азов» повернули на фронт? Радіо Свобода. https://www.radiosvoboda.org/a/29801095.html 40. Кримський, С. Б. (2002). Софійні символи буття. В Національний університет «Києво-Могилянська академія». Наукові записки. Т. 20. Філософія та релігієзнавство (с. 6–10). Київ: Києво-Могилянська академія. https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/8973 41. Кримський, С. Б. (2004). Українська культура та її базові архетипи. Collegium, 16, 185–206. https://burago.com.ua/krimskiy-s-b-%E2%80%A2ukrainska-kultura-t/ 42. Кротюк, В. А. (2024). Природа війн інформаційної епохи. В Світоглядний сенс сучасної війни: Соціогуманітарні аспекти: Монографія (с. 11–31). Харків: Факт. https://dspace.nlu.edu.ua//jspui/handle/123456789/20089 43. Кузьо, Т. (2018). Війна Путіна проти України: Революція, націоналізм і криміналітет (А. Павлишин, Пер. з англ.). Київ: Дух і Літера. https://shron1.chtyvo.org.ua/Taras_Kuzio/Viina_Putina_proty_Ukrainy_Revoliu tsiia_natsionalizm_i_kryminalitet.pdf 44. Лемкін, Р. (2020). Радянський геноцид в Україні (стаття 33 мовами) (Р. Сербин, Ред.). Київ: Видавництво Марка Мельника. http://resource.history.org.ua/item/0017211 45. Макінтайр, Е. (2002). Після чесноти. Дослідження з теорії моралі (В. Малахов, Пер. з англ.). Київ: Дух і Літера. 146 46. Маріуполь – комфортне місто і для зрадників, і для активістів: Інтерв’ю з журналісткою Юлією Гаркушою. (2023, Квітень 10). Свої.CITY. https://www.youtube.com/watch?v=vdiD7af5cYg 47. Мащак, О. (2020). Молитва українського націоналіста. Nаціоналістичний Ідеологічний Журнал, 1, 66–67. 48. Мельник, Л. М., Дужа, І. А, & Грек, І. М. (2022). Політологія. Навчальний посібник. Біла Церква: БНАУ, https://rep.btsau.edu.ua/bitstream/BNAU/7645/1/Politolohiia_navchaln.pdf 49. Молитва «Волання до Богородиці» врятує та надасть сил в хвилини відчаю! (2022, Березень 24). Родинний затишок. https://www.zatuschok.com/3248/. 50. Молитовник для молоді. (2011). Глибока: Благодатний Вогонь 51. Огірко, Р. (2025). Перемогти Путіна в його геноцидній війні проти України або чому необхідно змінити типологію української держави. Дев’ятнадцяті юридичні читання. наука і освіта в Україні: Актуальні проблеми розвитку: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Дев’ятнадцяті юридичні читання. Наука і освіта в Україні: актуальні проблеми розвитку» (Київ, 29–30 квітня 2025 року) (с. 100–105). Київ: Вид-во УДУ імені Михайла Драгоманова. https://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/48120/Deviatnadtsia ti%20yurydychni%20chytannia.pdf?sequence=1&isAllowed=y 52. Отруєний Маріуполь: Як активісти повертають собі повітря біля меткомбінатів. (2019, Липень 30). Рубрика медіа рішень все по поличках. https://rubryka.com/video/mariupol/ 53. Рейнс О. (2022, Червень 08). «Кулак до серця»: Азовський салют на війні. ЦН. Блоги. https://censor.net/ua/b3346643 54. Рейнс, О. (2023). Історія забороненого символу Ідея Nації. Київ: Рейнсхаус. 55. Рейнс, О. (2023, Квітень 10). «Азов» та азовські підрозділи. Як та 147 де воюють українські націоналісти. Букви. https://bykvu.com/ua/mysli/azov-ta-azovski-pidchaptery-iak-ta-de-voiuiutukrainski-natsionalisty/ 56. Рейнс, О. (2023, Травень 05). Ідея Нації. «Азову» 9 років: Становлення, символи та міфи найвідомішої бригади України. Букви. https://bykvu.com/ua/mysli/ideia-natsii-azovu-9-rokiv-stanovlennia-symvolyta-mify-naividomishoi-bryhady-ukrainy/ 57. Рекрут. Частина 2. (2019, Січень 08). Азов 4308. https://www.youtube.com/watch?v=OnGp-womWXA&t=218s 58. Сахно, В. О. (2001). Азовсталь. В Енциклопедія Сучасної України (І. Дзюба, Ред.). Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. https://esu.com.ua/article-42771 59. Сергійчук, В. І. (2006). Як нас морили голодом. Київ: ПП Сергійчук М. І. https://shron1.chtyvo.org.ua/Serhiichuk/Yak_nas_moryly_holodom.pdf 60. Сергійчук, В. І. (2016). Голодомор 1932–1933 років як геноцид українства. Вишгород: ПП Сергійчук М. І. https://shron1.chtyvo.org.ua/Serhiichuk/Holodomor_19321933_rokiv_iak_hen otsyd_ukrainstva_vyd_2016.pdf 61. Синяк, І. (2020). Поселення Кальміуської паланки в генезі сучасних населених пунктів. В Нариси з історії освоєння Південної України XV–XVIII ст.: Колективна монографія (О. Репан, Ред.) (с. 227–255). Київ: К.І.С. http://resource.history.org.ua/item/0017184 62. Сич, О. М. (2020). Сучасний український націоналізм: Політологічні аспекти трансформації парадигми (Дис. ... д-ра політ. наук). Київ: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса. https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2020/11/Dysertatsiia-SychaOleksandra-Maksymovycha.pdf 63. Сміт, Е. (2006). Нації та націоналізм у глобальну епоху 148 (М. Климчук, Т. Цимбал, Пер. з англ.). Київ: Ніка-Центр, http://litopys.org.ua/smith/smg.htm 64. Смолій, В. А., & Ясь, О. В. (2022). Сучасна російсько-українська війна у світлі постколоніалізму. Вісник Національної академії наук України, 6, 3–16. https://doi.org/10.15407/visn2022.06.003 65. Стасюк, Ю. М. (2018). Українські добровольчі формування як унікальне явище незалежної України. Військово-історичний меридіан. Електронний науковий фаховий журнал, 2(20), 17–27. https://vim.gov.ua/pages/ua/archive/number.php?archive_number=05.07.201 8 66. У вогні перетоплюється залізо у сталь… (2025, Червень 24). 12-та бригада спеціального призначення «Азов» Національної Гвардії України. https://azov.org.ua/news/azov-corps-motto/ 67. Цюрупа, М. В. (2023). Антилюдяний смисл російської «спецоперації»: Моральна концептуалізація акції винищення українства. Українське військо: Сучасність та історична ретроспектива: Збірник матеріалів ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції (23 листопада 2022 р.) (с. 91–92). Київ: Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. https://nuou.org.ua/assets/documents/zbi-3-npc-2304.pdf 68. Шевчук О. В., & Габро, І. В. (2021). Інформаційно-психологічний вплив на суспільну свідомість в умовах інформаційно-психологічної війни. В Війни інформаційної епохи: Міждисциплінарний дискурс: Монографія (В. А. Кротюк, Ред.). (с. 215–236). Харків: ФОП Федорко М. Ю. https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/19017/1/Dzeban_mono.pdf 69. Шеремет, П. (2015, Вересень 22). Дмитро Ярош: Я на війні комфортно себе почуваю, бо готувався до неї 20 років. Українська правда. https://www.pravda.com.ua/articles/2015/09/22/7082096/ 70. Юрченко, Е. (2022, Липень 15). Взяття Бастилії: День 149 народження тоталітаризму. Кабінет експертів. https://vsirazom.ua/cabinet/vzyattya-bastilii-den-narodzhennyatotalitarizmu/ 71. Яка кількість загиблих мирних жителів у Маріуполі та коли українцям з окупації дадуть житло? (2025, Червень 11). Кабінет експертів. https://www.youtube.com/watch?v=gLjQK6ZWDlE 72. Ясь, О. В. (2023). Війна у проєкціях і конструкціях історичного часу (за матеріалами доповіді на засіданні Президії НАН України 8 лютого 2023 р.). Вісник Національної академії наук України, 4, 62–71. https://doi.org/10.15407/visn2023.04.062 73. Bodenstedt, F. (1845). Die Poetische Ukraine: Eine Sammlung Kleinrussischer Volkslieder. Stuttgart – Tübingen: J. G. Cotta. https://books.google.de/books?id=QwZmAAAAcAAJ&printsec=frontcover&hl=u k#v=onepage&q&f=false 74. Gorban, R. (2021). Truth, Good and Beauty: Categories of Mykola Berdyaev’s Eschatological Metaphysics, as an Alternative to the Value Chaos of Contemporaneity. Beytulhikme: An International Journal of Philosophy, 11(2), 713–733. http://dx.doi.org/10.18491/beytulhikme.1711 75. Gorban, R. (2025). Humans are Far Dearer Than Gold. Occasional Papers on Religion in Eastern Europe, 45(2), 1–31. https://doi.org/10.55221/2693-2229.2585 76. Hübner, K. (1991). Das Nationale: Verdrängtes, Unvermeidliches, Erstrebenswertes. Graz, Wien, Köln: Styria Verlag, 1991. 77. Kozak System. (2022, Травень 22). Азов – сталь. https://www.youtube.com/watch?app=desktop&v=slyZVNKuMhE 78. Wolin, Sheldon S. (2010). Democracy Incorporated: Managed Democracy and the Specter of Inverted Totalitarianism. Princeton: Princeton University Press. Наукове видання З. Бурик (ред.), А. Шинькович, Н. Росоха, Т. Ханецька, С. Поліщук, Ю. Коміренко, К. Якушко, О. Гончарук, І. Горбань, В. Зубенко, Ю. Чикриж, У. Безкоровайна, Р. Неділько, О. Яремчук, О. Приходько, А. Войцещук, І. Гуцул, В. Мартинюк, О. Мартиненко, Ю. Бондаренко, А. Парасєй-Гочер, І. Цибенко, К. Гурковська, О. Кузьменко, А. Пащенко, М. Старинський, Ж. Завальна СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ТА СТРАТЕГІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОМПЛЕКСНОЇ БЕЗПЕКИ: ЕКОНОМІЧНИЙ, СОЦІАЛЬНИЙ, ПСИХОЛОГІЧНИЙ, ІНФОРМАЦІЙНИЙ, ВІЙСЬКОВИЙ, ПРАВОВИЙ ТА ОСВІТНІЙ ВИМІРИ The author is solely responsible for the accuracy of the translation, facts, quotations, place names, proper names, organizations, companies, institutions, and other data. No part of this e-book may be reproduced, transmitted, or converted in any format or by any electronic, mechanical, recording, or other means without the written permission of the Eastern European Association of Scientists. Passed for publication 25.10.2025 East European Association of Scientists sp. z o. o. ul. JANOWIECKA, nr 17A, lok. 3, miejsc. WARSZAWA, kod 03-887, poczta WARSZAWA, kraj POLSKA tel.: +48780092530